Галущенко Антоніна Артемівна, 1918 р. н.

— Скажіть, а чи були так прізвиська в вашому селі, шоб прозивали по вуличному називали?

А. А. — Були, чого… Були, нас називали Кришталі.

— А чого?

А. А. — А хто їх зна, чого вони так називали, не відомо.

— А ще які були прізвиська?

А. А. — Та там називали разні: і Мартини, і Козуби, і, та вобщем, прозивали разно людей.

— А було так, шо образливі такі прізвиська?

А. А. — Ні, не було. 

— Не було, ото так як звали чоловіка або матір?

А. А. — Ні, таких не було в нас.

— Скажіть, а зараз прозивають так само от, по вуличному називають?

А. А. — Ніхто не назива, бо я ж тут не жила.

— Так, але там, в Борисах, то як?

А. А. — Кажуть, приїхала Антонина Кришталівська.

— Таки кажуть так?

А. А. — Да, да.

— То скоріше знають по прізвиську ось, по вуличному, чи скоріше знають по фамілії?

А. А. — Ото, кажуть, приїхала Антонина Кришталівська. Це вже всі знають, шо я Кришталівська. Оце таке було.

— Скажіть, а в вашого батька була колись земля?

А. А. — Була, була, аякже, була.

— А скільки в нього десятин було?

А. А. — Та, мабуть, десятин чи дві, чи три, отак.

— А шо він сіяв там?

А. А. — Сіяли й хліб, і буряк сіяли, сіяли оце таке, хліб.

— А буряк для чого, для себе сіяли, чи для того, шоб здавать?

А. А. — Ні-ні, здавали буряк. І батько держав, і була в його коняка, і спрягалися ж землю оту оброблять. Помню уже ж, як колгоспи стали, то позабирали і землю, позабирали й скотину — все позабирали.

— А люди так з неохотою йшли в колгосп, чи по всякому?

А. А. — Хто йшов з охотою, а хто йшов не з охотою, хто як.

— А були такі, шо відмовлялись, не хотіли?

А. А. — Та були, були такі, були.

— А ті, шо оставалися і не йшли в колгосп, то як з ними поводились?

А. А. — Та так поводилися — ото обберуть його, все заберуть та й усе.

— А він куди ж тоді?

А. А. — А тоді ж куди діться — треба йти в колгосп. Ото таке, так і робили.

— А, наприклад, якшо ваші були як: середняки чи бідняки?

А. А. — Були такі, були й середняки, були й бідняки, й куркулі були, да.

— А як казали, шо як бідняк, то казали, шо він там ледачий, чи були такі в селі ледачі?

А. А. — Та були, були такі шо ледачі, казали, а чого він ледачий? Він не ледачий шо, бо в його сім’я велика, а землі не було, того він ледачий був. Та були такі, середняки були, й бідняки були, куркулі були.

— А куркулів повисилали десь чи як?

А. А. — Та їх і повисилали, ну їх багато тепер позаховувалося, вони єсть, і повисилали їх, ну…

— Але не верталися в село ті люди, ні?

А. А. — Ні, не було.

— Тих, шо вже вислали, то ті вже й не вертались?

А. А. — Да, ті вже не вертались, вони вже там десь попристроювались, там і робили, а в село вони не вертались.

— А ви були середняки?

А. А. — Середняки були, середняки. Бо нас у батька шестеро було, ми робили крєпко, і отож земля була, то отож називались середняки.

— А у вас скільки дівчат було, скільки хлопців?

А. А. — Три дівчат було й три хлопці.

— Бачте, так порівну. Скажіть, а ваша сім’я була авторитетна в селі? Позичали в вас шось чи ні?

А. А. — Тоді досі авторитет ніхто не питав ніякого. Тоді авторитет був такий — хто більше заробе, то він для себе заробе, а хто менше — то він менше. Та чого, мій батько робив у баришні в Кодинчихи.

— В баришні в Кодинчихи?

А. А. — Да-да, вона була, ну, як би сказать вам, ну вона держала багато землі, в неї були управляющі, й робочі були в неї, мій батько служив, служили в неї.

— То це вона, як пані була?

А. А. — Да, і мій батько служив у неї.

— То це він якби наймався до неї, так?

А. А. — Да-да-да.

— А де він, на землі робив, коло землі робив, чи де?

А. А. — Батько?

— У неї.

А. А. — Ні, мабуть, коли б він не конюхом робив, навєрно, конюхом робив, я так точно не скажу, бо мені не доходило тоді воно, це я так і не скажу.

— Оце він конюхом робив, але свою землю трошки ото мав?

А. А. — Не було нічого, нє-нє, не було нічого, ото шо заробе в неї, тим нас і кормив, шо заробить.

— А ви не голодували тоді, коли батько конюхував?

А. А. — Ні, ми не голодували, вона була така хароша, шо вона — йде батько додому, то вона йому ще й надає шо, а голодувать… Це вже голодували 1933-й год, 1947-й голодували, а тоді не голодували.

— Тоді мали. І вдягалися, ви мали шо вдягатися тоді?

А. А. — Та, тоді одні черевики були на шість душ. Хто там одягався, хто там шо мав? Тоді ткали полотно, шили полотняні сорочки й плаття, й усе було полотняне.

— А ви дома робили це все?

А. А. — Дома.

— І сіяли коноплі чи як?

А. А. — Дома все робили.

— А більше сіяли конопель чи льону?

А. А. — І коноплі сіяли, льон це сіяли на нитки, а коноплі це сіяли на прядиво, на те, шоб прясти рядовину, шоб ткать полотно, оце для цього. А то сіяли льон для ниток сіяли, бо тоді ж ниток, може вони й були, то нізашо їх брать було.

— Скажіть, а, ось ви кажете, вас було шестеро, то з якого віку ви починали робить уже?

А. А. — В тринадцяти годах уже на площадку снопи кидала. В тринадцяти годах.

— Це в колгоспі вже?

А. А. — Да, так шо, е-е-е, тепер як подивлюсь, які бугаї ходять, не роблять, а я вже снопи на площадку кидала в тринадцяти годах. Так шо тоді ніхто не ходив, ніхто, дітки ходили з школ, ходили й колоски збирали, і качани збирали, все збирали, тоді красти — ніхто не крав.

— Це в колгоспі ніхто не крав? А один в одного було так шо, були випадки, шоб крали один в одного?

А. А. — Не було, не було.

— І в колгоспі не крали?

А. А. — Ні, і в колгоспі не крали.

— Боялися чи чому, чи було стидно?

А. А. — Да, якось стидно було, якось воно не заведене було, не заведене було. Шоб оце йшов ти з колгоспу, і шо-небудь ніс — Боже сохрани! Цього не було. І люди й голодні були, голодні були, то це сидимо, в’яжемо, та намнеш зернечка — поїв, пішов до другого снопа, оп’ять намняв зернечка та поїв. А шоб отак брать…

— Це в якім годі було?

А. А. — В якім годі? Це ж уже після войни.

— А, після войни?

А. А. — Після войни це вже було таке. Бо тоді шо ж, тоді люди совсім совість мали, шоб це хто пішов на чужий город шо-небуть красти, або в двір, або… нє, тоді такого не було. 

— А хати замикали тоді?

А. А. — Хто там їх замикав? Ніхто їх не замикав, ідеш на роботу, паличичку встромив у те, у двері, і всьо, до свідання. Тоді сіяли й дома, городів було багато, і по пів гектара було городів, то засівали. То це молотили ціпами, руками молотили.

— Домашні?

А. А. — Домашні. То це вечір приходе, винесли тепер то одіял не було, були рядна, винесли, одно прослали, другим укрились, надворі полягали, а тепер, якби ліг, то затягли, мабуть, і не видно було, де ти й дівся.

— Скажіть, а чи було так, шо ділили жіночу й чоловічу роботу, шо оце жінка?

А. А. — Ніхто не ділив. Кому ж ти ділитимеш, як нема чоловіків, кому ділить?

— Скажіть, а тоді ше, до того, як оце, як тільки колективізація була, десь в 30-х роках, отак?

А. А. — Ну це я, цього не дуже знаю, я була совсім молода, мала, так шо я це не знаю. Це вже довоєнні, післявоєнні роки.

— Оце ви пам’ятаєте?

А. А. — Колективізації я її не знаю. Теперечка, хіба тепер це врем’я — бардак, вони розвели п’янку, крадіжку, спікуляцію — оце вони порозводили, а путнього, шоб вони шо-небудь путнє було, нема, порошка од голови немає, шо це таке?

— Скажіть, а як ви колись своїх батьків називали, на «ви» чи на «ти»?

А. А. — На «ви», на «ви» називали, не було такого, шо. Мене й січас онучка, вона не каже на мене «ти», на маму каже, а на мене ні.

— І всі називали ото, в усіх сім’ях?

А. А. — Всі, всі, не було такого. Раньше це аби назвала дочка матір на «ти», скажуть — це пришиблена.

— Скажіть, а в церкву мати водила дітей чи як?

А. А. — Водила.

— А це було кожну неділю, чи тіки на великі свята?

А. А. — Ні, це кажду неділю були, і всі, і всі, у нас особенно всі. Мій брат був регентом, я в хору співала, сестра в хору, всі три ми співали в хору, всі були.

— А з якого віку ви співали в хору?

А. А. — Ну з якого? Я, ну отам уже мені було год 16-17, то я вже співала.

— А церква в вас була одна?

А. А. — Одна церква.

— Як називалась?

А. А. — Ну вона тоді не називалась ніяк.

— А храм коли в вас був?

А. А. — Оце сьогодні.

— Оце сьогодні? На Вознесіння?

А. А. — На Вознєсєнія в нас храм.

— Скажіть, а на великі свята там ходили колядувати колись?

А. А. — Те-е-е, аякже! І колядували, і щедрували, і празники виряжали, і хіба тоді  такі люди були, Боже мій милостивий?! Вся вулиця збирається в одну хату, і гуляють, гульня була тіко така!

— Приносили там оце шось їсти?

А. А. — Да, да. А теперечка, тепер нема толку ніде, ніде, ні радості — забрав сатана, все забрав.

— Скажіть, будь ласка, а як колядували, то дівчата окремо, хлопці окремо ходили, чи разом?

А. А. — Ні-ні, всі вмісті ходили.

— А дорослі ходили в вас колядувати?

А. А. — Ходили, ходили й дорослі. 

— Скажіть, а ходили із зіркою чи ні? Звізду носили?

А. А. — Звізду носили і козу водили.

— І козу водили, а коли в вас водили козу?

А. А. — Коли, це ж як колядувать.

— Як колядувать?

А. А. — Як колядувать, це ще мій батько ходив, і водили козу до барині цієї ж ходили колядували.

— А хто наряжався козою?

А. А. — Ну я не знаю. Це він розказував.

— Це він вам розказував?

А. А. — Розказував, він розказував, так шо.

— А ви не пам’ятаєте колядок уже зараз?

А. А. — Еге, я вже зараз, нічого вже я, я вже, тепер в мене голова, я на порошках живу, так в мене голова така, шо я вже нічого не пам’ятаю.

— Скажіть, а як щедрували то, посипали, то дітки ходили, так? Ви не пам’ятаєте?

А. А. — І дітки ходили, й дорослі ходили.

— А посипали то ж тіки діти?

А. А. — Діти посипали, чого й дорослі посипали.

— Скажіть, а оце туди вже десь після війни ото дітям забороняли ходити колядувати чи ні?

А. А. — Ні. 

— Не забороняли? Ходили також колядували?

А. А. — Ні. Ніхто не забороняв, ходили й колядували.

— Із звіздою ходили чи ні?

А. А. — Да-да. Ходили і…

— А вчителі як до цього ставились?

А. А. — Ну вчителі, вчителі, може, й казали дітям, ну вони, це батьки руководили дітями, не вчителі. Батьки сиділи, вчили дітей, як треба посипать, і колядки вчили, всього вчили.

— А хто вчив: баба там чи дід?

А. А. — І баби вчили, і батьки вчили, так шо всі вчили. 

— А ви не пам’ятаєте, на вулиці збиралися, на вечорниці збиралися дівчата?

А. А. — Аякже, ще й я застала вечорниці.

— Застали ще?

А. А. — Ще й я на вечорниці ходила.

— А як, до кого ви ходили? До кого збирались?

А. А. — А в нас там була женщіна така, шо одна жила, і ото до неї ходили на вечорниці, і там гуляли хлопці, й дівчата гуляли. Тоді ж клубів не було, які тоді клуби були. Та ще в нас у Борисах був такий старенький клуб, в його ніхто й не ходив, ото на вечорниці. На вулиці гуляли, прямо оце літом, то це прямо на вулиці, музика грає.

— А музика, то хто був там?

А. А. — У нас був один грав.

— А на чому він грав?

А. А. — На гармошку.

— На гармошку?

А. А. — На гармошку.

— А були в вас такі, шо на скрипках грали, чоловіки?

А. А. — Ні, на скрипках не було, на гармошкі грали.

— А балалайки грали?

А. А. — Грали й балалайки, гітари грали.

— Це після війни вже чи до?

А. А. — Після війни. А такечка не було такого. А потом вже ж, як уже трохи отой клуб оборудовали, то й п’єси ставили.

— А ви не участвували в цьому?

А. А. — Ні, я не вчаствувала. Ставили п’єси: й Наталку-Полтавку ставили, і «Дівчата нашої країни» ставили п’єсу, ще якусь, я вже позабувала. Все було хароше.

— Скажіть, а в клубі то були ваші там керівники, чи були наїжжі?

А. А. — Ні, наші, тоді наєжжих не було, не було наєжжих.

— А в колгоспі, голова колгоспу?

А. А. — Голова колгоспу був чужий.

— Присланий?

А. А. — Присланий. Як присланий, він був із району, голова колгоспу. А був і наш голова колгоспу, вони ж мінялись. Так шо, і голови були, і прислані, і наші були.

— Але більше, більше було наших чи таких, шо присилали?

А. А. — Наших було, мать, два, а то присилали. Воно ж тоді і голови колгоспів, у нас село здорове, таке шо. 

— Скажіть, чи колись, ви не пам’ятаєте, може батьки, батько розказував, чи були в вас такі дуже багаті люди?

А. А. — Були, були.

— Шо казали, шо багачі такі?

А. А. — Були.

— А чим вони займались, поле мали, чи як?

А. А. — То в їх землі багато було були, вони багачі були. Були.

— А чи були такі, шо там плотникували ось, або сапожниками були, то шоб вони були багатими, такі люди?

А. А. — Нє, не було. Таких не було.

— А шевці в вас були в цьому, в селі, свої шевці? 

А. А. — Були.

— А портні свої?

А. А. — Були й портні свої були.

— У Борисах жили вони і місцеві?

А. А. — Наші, наші люди були.

— А як вони жили, вони поля не мали?

А. А. — Отам поля було, ну так дві-три десятини було, оце такі поля були, а в куркулів, в тих же ж було й по двадцять, і по тридцять десятин, а в таких людей ото було по скіко.

— А чим вони вирізнялися шо вони оті багаті, як вийдуть на вулицю, то видно по них було, шо то багатші ?

А. А. — Аякже ж, канєшно ж видно!

— А шо багатші одягали?

А. А. — О-о-о, вони одягали, в їх ці ті були чумарки, а бідний, ну в чому бідний вийде, ну там пальтичко якесь пошиє та й ходе. А вони повиходять, а чого, куркулів видно, аякже, шо він багатий, а бідного видно тож, так шо.

— Скажіть, а ходили в вас в вишитих сорочках до якого часу?

А. А. — Ходили в вишитих сорочках, в особенності, і я даже ходила на Крещеніє. Це на Крещеніє, в нас ставок великий на Крещеніє, це роблять Ярдань там на тому, на ставку. Тоді ж зіми були, хіба такі, як тепер! Хрести рубають, обливають квасом, в нас недалеко було іти од церкви на лід, то це ми надівали вишиті сорочки, керсети і кращі платочки щоб були це в нас, бо умивали ж одне одного і платочком витирали.

— А плахти одягали, плахти носили такі?

А. А. — Ні. 

— Спідниці були?

А. А. — В нас не було, не було в нас такого, обикновенні спідниці, такого не було, плахтів не було.

— А кожухи носили чи свити?

А. А. — Кожухи носили і свити носили, но свити носили це хто — це бідні люди свити носили, а кожухи багачі носили. Бідний же, де він її возьме той кожух?

— А в вас був кожух в сім’ї чи ні?

А. А. — Я не помню, мать, не було.

— То ви в свитках ходили, так?

А. А. — Тоже ходили в свитках, кожухів не було.

— А чи казали ото, якшо там бідніший, то з нього не сміялися?

А. А. — Тоді не сміялися, потому шо тоді більше було бідних.

— А старалися так, шо одружувалися багатші з багатшими?

А. А. — А отож так старалися вони, старалися сами, а бідні вже, ну бідні, напрімєр, у мене конячка й у вас конячка, то це ми спрягаємось обробить хоч ту земельку.

— А женилися як, старалися…?

А. А. — А женилися, нє, бідних не брали, багач багачку бере, а бідних не брали.

— … на вечорницях там, як де гуляли, то і бідні, і багаті разом гуляли?

А. А. — Разом, разом. 

— А не виділялися там окремі компанії?

А. А. — Ні.

— Усі разом?

А. А. — Усі разом гуляли, так шо, не одділялися.

— А скажіть, а у вас гарно співали в селі, в Борисах?

А. А. — В нас дуже співали ті люди, шо співали, в нас хору було церковного душ восємдесят, душ восємдесят. Було, як на Паску, як заспіваємо «Христос Воскрес», так чуть аж у друге село.

— У церкві?

А. А. — Да, в нас сильний дуже хор був сильний, дуже сильний хор був, страшне.

— А брат ваш де вчився на регента? 

А. А. — Ніде він не вчився, він сам по собі.

— Мабуть, від старішого регента навчився, так?

А. А. — Навєрно.

— Оце ви по нотах співали чи ні?

А. А. — По нотах, по нотах, ми простого нічого не співали, ми ці пасхальні оцими співали нотами, а той лєвий хор, то ті співали простенькі пісні.

— А ви по нотах?

А. А. — А ми в нотах співали, ми все нотне співали, в нас не було просто.

— Ви знаєте ноти?

А. А. — Аякже, знаю.

— А хто вас вчив, брат вчив, регент?

А. А. — Ну, брат і вчив же, він регентом був, він же ж спєвки робив. В нас хати здорові були, то ото сходилися до нього на спєвки, це в особенності перед Різдвом, перед Паскою, це розучали якісь концерти нові, то він і вчив мене.

— Скажіть, а композиторів ви якихось співали, там Бортнянського чи Березовського? 

А. А. — Бортнянський був Бортнянського, хірувімська була Бортнянського, і ще шось було, тоже композитор. Ну тоді, тоді регенти вони вишукували, старалися шукать, шоб шо новеньке розучить.

— А в основному це молоді люди були, чи і старші?

А. А. — Молоді були й старші були. Були й старші.

— А більше яких: молодих чи старших?

А. А. — Були, більше було із старших було більше, молодьожі меньше було, а старших було більше. В нас хор сильний був, Боже сохрани.

— А як на вулиці, наприклад, співали, ну таких вуличних пісень? 

А. А. — Вуличних.

— То вуличні співали теж на кілька голосів отак ділилися, да?

А. А. — Да, да, співали, було оце прийдемо увечері, вязали, в’яжемо цілий день, ввечері прийшли, повечеряли, а тоді ж іти треба в’язать. Оце селом йдемо — пєсні, тепер якби хто заспівав, сказали — вона помішана умом, да, тепер же страшне діло, шо ви, шуткуєте, тепер не, я отут…

— …виводь чи як? 

А. А. — Тягни.

— Тягни казали? А ті, шо грубішим голосом, то як?

А. А. — Ну співали, ну це ж вуличні, це ж, понімаєте, єслі співаєш нотне, діляться дісканти, альти, баси, тенора, другі ті, ось, не баси, альти другі, перві, оце таке. А це вуличне, то це таке, хто співає. 

— Один тягне, а потім всі решта?

А. А. — Підхвачують те, та й співають. А це ж, це нотний, це не прирівнять до того, потому шо, це співалося одно, а то співалось друге, так шо. 

— Але старалися так, шоб на багато голосів і вуличні пісні співали?

А. А. — Да. 

— Старалися? 

А. А. — Багато.

… і не було нічого, і ходили ми, як ми ходили? Один платочок був на празник, такий біленький, а один на будень. То біжиш, у берег забіг, постирав, поки до того дійшов, він висох, запнувся, а так не було ж, як тепер. Тепер багато єсть, так нема куди його надівать, куди, куди надінеш…

— … церква. Потім зруйнували її?

А. А. — Розбили.

— А в яких роках?

А. А. — Я й не скажу, в яких годах вони її розбили. 

— Ну це було після війни чи до війни?

А. А. — Після войни, після войни.

— А ви бачили, як то все руйнували?

А. А. — Бачила, аякже ж, бачила.

— То це люди зійшлися, і то при всьому людові?

А. А. — Да, бачила.

— А хто руйнував?

А. А. — А ті засраті комуністи.

— Усі, усі дивилися?

А. А. — Засраті комуністи.

— І дзвони скинули, так?

А. А. — Та все, все розбили, все.

— А ікони куди вони діли?

А. А. — А на машину склали, а де вони їх діли, Бог їх зна.

— А батюшка, куди батюшку тоді?

А. А. — Батюшки вже не було тоді, батюшки не було.

— А ваш брат, він же регентом був?

А. А. — Він виїхав. 

— Він виїхав? 

А. А. — Виїхав, він у Крим виїхав.

— Ще тоді зразу ото як до..?

А. А. — Зразу у голодовку він виїхав у Крим.

— То це так спасалися, хто шо?

А. А. — Да, його не було вже тоді. В мене брат у Криму й сестра в Криму, померли вже, нема ні брата, ні сестри. 

— А в Криму він теж регентував чи ні?

А. А. — Ні, він управляющим робив у Криму.

— Він грамотний був, да, а десь він учився, брат ваш, у школу ходив?

А. А. — Учився ж, у школу ходив же.

— А школа в вас була в селі?

А. А. — Там і січас школа є.

— А тоді давно, то була школа?

А. А. — Була, була, була школа.

— А ви скіки класів закінчували?

А. А. — Тоді кончали так, шо, мать, шість, тоді кончали так, шо еге, у школу нічого ходить, іди роби, отако, бо треба було робить. А школа осталась, каже батько — це я вас всіх на студенти вчитиму, а робитиме хто, тоді не було так.

— А вчителі були місцеві чи приїжджі?

А. А. — Місцеві, місцеві були, приєжжі були.

— А у вчителів був авторитет у селі чи ні?

А. А. — Та який в їх авторитет?

— Ну, поважали їх чи ні?

А. А. — Мені не доходило, я їх не поважала, вони вчителі тож. Тоді ніхто не поважав, бо ніколи було, ніколи було. Люди робили, день і ніч робили, робили і зіму, робили і літо, зімою ній возили, а літом хватало роботи. Теперечко все пропадає.

— … таких, як ви отпрацювали з десяти років в колгоспі?

А. А. — Да, багато, багато було таких дітей, потому шо треба йти було робить.

— А шо вони робили, ну такі самі менші діти?

А. А. — В колгоспі роботи хватало, хіба в колгоспі роботи не було.

— А шо вони от самі меньші, які там можуть бути, шо вони?

А. А. — Саме меньші, саме меньші — це у жнива, то це самі менші збирають колоски за косарками, осінню ходять збирають кукургузу, де комбайн пройшов, качани — оце це діти робили. Теперечка ходять і нічого вони не роблять, а тоді дітки ходили в школу, і вони й не отдихали, бо …

— Скажіть, а чи було так шо, шоб крали в колгоспі?

А. А. — Нє, нє, ніхто не крав.

— Бо боялися, чи шо?

А. А. — Та, Боже сохрани, тоді не було даже рєчі за це, шоб красти в колгоспі, рєчі не було.

— Скажіть, а в якому одязі ходили на роботу?

А. А. — В якому хто прийшов?

— В полотнянім?

А. А. — Ні, вже почали це зараз після войни ходили в полотняному, о, а тоді вже почали вивозить ситчик, штапель. Та це ми, було, заробимо ж на буряках, отам ото заробиш які копійки, то потратиш то на себе, удінешся трохи. Ну це так удінешся, це так є платтячко одно, значіть воно должно буть і на вечір, і на те, на праздник. А буденне то це буденне, уже тоді почали вже шить із штапелю більше, і ситець почали, холст привозить начали, платочки купляли чи робили з холста, та ходили, а тож такого не було ж нічого, шоб там такі сукна були, то…

— А в свитах до якого часу ходили, в свитках?

А. А. — В свитках довго ходили, довго ходили.

— Коли вже перестали ходить у свитках там ото таке?

А. А. — Ну коли, вже після войни зараз почали ж ото робить, після войни почали нам гроші платить, почали багато хліба це колгоспи вже здавать начали. Почали нам гроші давать, магазіни почали привозить, тоді вже одпали ці свитки, вже почали пальта шить люди, так шо.

— А в 1947-му році в вас була голодовка?

А. А. — В сорок сьомому? Була.

— Але не було так шо, не було так шоб, людоїдства не було? 

А. А. — Не було.

— І в 1933-му не було?

А. А. — У 1933-му я ж не була тутечка, я виїхала ото до брата в Крим, то я не знаю.

— То ви так врятувались, шо ви виїхали?

А. А. — Да, а так не було.

— А багато так, шо виїжджали з села в той час? 

А. А. — Багато було виїжжали, ну кажде спасало свою душу, як могли, так спасали.

— В колгоспі як робили, то переживали за те, шо там за те, за врожай там за те, шоб було там добре?

А. А. — Аякже ж, конешно ж переживали. Ми ходили пари пололи, це пари пололи на парову пшеницю, ходили, шоб ніде не було ні бур’янинки, нічого.

— Заставляли, чи ви самі розуміли?

А. А. — Нє, заставляли нас, заставляли, аякже, тоді агрономи були, польоводи, і хіба тоді люди були… 

— Скажіть, а як більше шанували от своє домашнє, те шо на городі в себе, чи те, шо там у полі? 

А. А. — Навгороді ніхто не дивився, яке воно, яке Господь уродив, таке ти й зібрав.

— Не було часу його оброблять?

А. А. — Бо не було його коли шо йому робить, отако. Не було времня, так ото посадив, пополов, а Господь шо вродив, те й є.

— Просто не мали часу тому? 

А. А. — Нє, не мали часу, шоб шо робить, за ним ніколи було вхажувать.

— Скажіть, а шоб ось колись ваш батько мав там собі землю, чи ви, ну, якби так подумать, чи хотіли б ви мати землю? 

А. А. — Ну мені тоді не доходило це, я до цього, тоді мені не доходило, чи хотіли б вони, чи не хотіли, ну я знаю, шо було, мабуть, чи дві, чи три десятини землі, це до колгоспу, а вже колгоспи як почали, то вже ж позабирали землю, все забрали.

— В колгоспі як були, то на збори сільські ходили жінки, чи тіки самі чоловіки?

А. А. — Чого, й жінки ходили, й чоловіки ходили, всі ходили на збори. Тоді, бачте, було врем’я таке, шо голова колгоспу совітувався з старими людьми. Тоді збори, значіть, приходили старенькі люди, голова колгоспу балака з ними, як лучче, шо лучче зробить, а тепер ті збори хто їх баче, їх ніхто не баче, ніхто нічого каже. 

… родичалися, а з багачами, із їми це багачі родичалися, ніхто з ними не родичався.

— А було так, шоб у куми брали багатих?

А. А. — Таке, шо ви балакаєте?! З якої речі?

— Не брали?

А. А. — Нє.

— Вони просто відмовлялися, не йшли?

А. А. — Нє-нє-нє, не було такого. Такого не було.

— А було таке, шо брали стрічених кумів ото там, як діти мерли, то було так шо стрічених кумів?

А. А. — Не знаю, я за це не знаю.

— Скажіть, а чи були в вас старці, по селу ходили? 

А. А. — Ходили, ходили, да. 

— А в яких це роках? Як ви маленькою були ще, то ходили старці такі?

А. А. — Я не помню.

— Ну, отам як десь в 30-х роках, ото там?

А. А. — Я цього не помню. Я знаю, шо коло церкви було багато.

— А коли, після війни?

А. А. — Після войни було багато старців коло церкви.

— А вони просили чи?

А. А. — Просили, просили й так люди давали.

— А вони грали на чомусь, чи тільки так просили?

А. А. — Ні, не грали, не було таких.

— А на базарах були такі, шо грали? 

А. А. — На базарях, може, й були, я на їх не часто їздила, може, й були.

— Не обіжали старців?

А. А. — Не знаю, я, напрімєр, не ображала ніколи, може, хто й ображав, а я не знаю.

… при мені не було вже.

— Не було вже, після війни то вже не було тих бабів-пупорізок, ні?

А. А. — Нє, не було вже. 

— А то ходили, родили, то вже де, в лікарні?

А. А. — І була така, шо робила, в нас одна була градизька, то робила аборти.

— У себе дома чи де?

А. А. — Дома, дома. А то більш у лікарні робили.

— Але вона вдачно робила так, успішно?

А. А. — Та кому як прийдеться, вдачно, кому як прийдеться.

— Але вона була так, шо й дітей приймала та баба, шо аборти робить, тільки аборти робила?

А. А. — Тіки аборти робила, вона не приймала дітей. 

— А вона стара була чи ні?

А. А. — Ні, не стара.

— А часто бувало так, шо йшли до неї аборти робить? 

А. А. — Я ж не знаю, чи до неї багато йшло чи небагато, чула, як шо робили.

— …ворожки баби чи ні, шо ворожили?

А. А. — Не було таких.

— А були такі, шо вишіптували або замовляли шось там від ??? дітям?

А. А. — І таких не було.

— А якшо треба було, то куди їх везли?

А. А. — Мені не доходило ні шептать, ні ворожить, нічого, мені не доходило воно.

— …наприклад, худоба хворіла, то хто їй помагав? 

А. А. — А чого, лікарі були, ветврачі були.

— Уже були ветврачі. А ви вже не пам’ятаєте, шоб там до когось ходили, до якихось бабів, щоб за травами, чи?

А. А. — Ні-ні, вже були ветврачі, так шо. 

— Скажіть, а як збиралися на свята, наприклад, чоловіки, жінки десь там на вулиці, чи було так, шо вони розказували якісь там бувальщини або якісь казки?

А. А. — Я, напрімєр, гуляла, уже замужем була, то гуляла, то не було цього, шоб хто розказував, а за старих людей я ж не знаю, бо я з ними не гуляла.

— Скажіть, а в вас псальми співали, псальми?

А. А. — Нє.

— Не співали, і не вчили вас в церкві?

А. А. — Нє. 

— Не вчили псалом. А як там на дев’ять день, як хоронили, то не ходила півча співати?

А. А. — Це як пригласять.

— Да? А псальмів не співали. А ті старці, шо ходили ото, шо під церквою сиділи, то вони шось співали чи ні? 

А. А. — Ну, при мені нічого не співали.

— Нічого не співали, просто просили. 

— …то чи забороняли з батюшкою хоронити людей або з півчою, чи не забороняли? 

А. А. — Ні, не забороняли, ні. 

— А тоді десь в тридцятих роках після голоду? 

А. А. — Та тоді воно Бог зна шо робилося, тоді робилося страшне діло. Тоді, хто той батюшка, й де він був, і де він хоронив, то як кидали в ями і по десять, і по дванадцять, і по двадцять душ, бо люди боялися, як Содому боялися. Тоді ніхто, це вже після войни, після войни вже церква стала, почало правиться, в нас її ніхто не займав, так вона стояла, тоді прислали батюшку та ото почало правиться.

— А не розбили в вас церкву?

А. А. — Ні, тоді не розбивали нічого, то вже після войни вже де не скоро там засраті ті комуністи..

— Розбили?