Грушівська Софія Тимофіївна, 1912 р. н.

— Баба Софія, а яка у вас була сім’я у матері?
С.Т.: У матері 7 душ нас було, 4 хлопці, а 3 дівчаток.
— Угу. А ви була менша?
С.Т.: Нє, я середня була.
— А як ваше дівоче прізвище? фамілія?
С.Т.: Шевченко Секлета Мефодівна. Шевченко, бо батько мій пра-правнук Шевченкові. А я вже пра-правнучка. Так? чи ні? То я ж не брешу.
— А чуєте, не пам’ятаєте ще, як було прізвище вашої матері дівоче?
С.Т.: Матері? Я забула.
— Добре, добре. Чуєте, а чи було таке, що Кирилівка мала такі різні кутки, чи ні?
С.Т.: Нє! не мала вона різні кутки. Не мала. Хороша була Кирилівка.
— Просто було село, не було ще кутків.
С.Т.: Ніні! називались, кутки називались.
— А на якому ви народилися? як він називався?
С.Т.: Хіба я знаю, на якому. Ми жили тамечка, хата в нас була. Бо хата та, дея народилась, хата та у Києві на виставкі. Там хата така, у Київ її забрали на виставку.
— Чуєте, чи вся ваша сім’я жила в одній хаті? чи мали дві?
С.Т.: В одній, в одній. А потім як одружилися, тоді в своїй же.
— А та батьківська хата, що ще було на подвір’ї? Повітка?
С.Т.: Повітка була. Клуня була. Комора була дуже хороша, була комора. її забрали в колгосп, то вони й зараз кажуть — десь у нас комора була дерев’яна. Коло хати в мене вона, та комора була.
— А скільки у батька було землі до колгоспу?
С.Т.: Мало землі було в його. Мало було в його землі. А в його млин був, вітряк. В мого батька.
— Розкажіть.
Жінка: Ну був млин, вітрячок там був. Так же було? І людям робили, і собі було. В голодовку ні собі, нікому не було.
— То батько називався Мірчук?
Чоловік: Це міра, за яку не брали грошей.
— Ага! Це означає, що коли люди прийшли, щоби молоти, то вони не платили гроші, а що?
Жінка: Платили коряком.
— Це означає, що батько мав менше землі, а міг кормитися звідси?
С.Т.: Да! ото вони собі подружились, порозходились.
— Чуєте, а як ви так пам’ятаєте, в сім’ї в батька й матері хто керував, мати чи батько?
С.Т.: І батько, й мати керували.
— Разом, да?
С.Т.: Да, я тепер скажу вам, шо батько як косив сіно, то брав на плечі, то Боже борони! Боже! Вони його тягли до купи та пригрібали! а тепер кинули, та й усе! Батько держав в руках, канєшно, всіх. В мене брат у Києві був, у музеї робив в Києві. А помер він тут, бо це тут його дача. Осьо мене собака покусала. пішла на станцію, хватила собака за ногу, порвала жили. Брата мого наче. А тоді прийшов в село, та тут умер і поховали його тутечки на родіні.
— А в сім’ї батько гроші тримав? чи на ярмарок казав поїдем?
С.Т.: Ні, возив! і мав і гроші, й сливи продавав, бо в нас сад був, великий садок, то в нас були і яблука, і сливи, і вишні були. Усе в нас було. То возили вони. У школу возили, десь Лєваха, чи десь туди возили продавали. Як ото хлопці візьмуть, та запряжуть там коні, та брав туди, та продавали. А потом набере на спідничку там чи на кофточку шось небудь привезе. То набирав.
А потом у його пішов на свальбу батько мій. А мама скидалась, як ото скидаються, до Володьки до Корейкіна ото, ти ж його знаєш добре. Так ото його вже немає. То батько його прийшов — та шо воно там блищить, такі капсулі. А він набрав тих капсулів в карман, каже — хлопцям будуть ручки, рунки будуть, виточу та й буде рунка. І носив в кармані, і байдуже. Та байдуже.
Носив – носив, а потом прийшов додому, з млина прийшов. Зайшов до млина, узяв, найшов шину. А в матері була маленька дитина. Дві неділі, Тетяна була маленька. Мати топить, іде у піч. А я із братом, із Льонькою стояла коло столу, батько вертів. Вертів, але вирвало його руку оце доки. Він отак як держав, а пальці розлетілися через руку, і шина розірвалася у подушку. І осьо отако вирвало, і отуто тако усьо. А він ухопив ту руку і під піджак хустку замотав, а там була діжка з водою. А мати упала отако. А шо робить? То він уже бере тако, мати одплигає та дивиться, шо в його руки немає.
Та й позвали сусід, та прийшли сусіди, то повезли в лікарню. Мороз! сніг великий! то він йому одрізав, натягнув шкурку та одрізав. Оце таке.
— А в якому це році було? до війни?
С.Т.: Да, до війни. Я щось не знаю, бо я ще мала була, ото таке було.
— І він далі господарював? і їздив на ярмарок?
С.Т.: Їздив на ярмарок! все він тако робив. І одводив нас, шоб ми не бачили. Було в його дві жінки, то одна жінка вмерла, два хлопці було, Микита, перша жінка була, то вмерла. А нас од тої жінки шестеро. То ті собі розійшлися, той туди, а той туди. А це шестеро нас осталося. Отак уже ми жили при купі.
— А чи ви пам’ятаєте, як колгоспи починалися?
С.Т.: Ох! колгоспи починались, як вони починались? Знаю, шо починались, забирали землю. Була земля, і спіла пшениця харша була, дуже хароша пшениця була. Я знаю, шо батько косив, і приробив таку мотузку до коси, і косить, а я з матір’ю в’яжу. Гребу, а мати в’яже. А він косить зерно. Оце таке було. Все було, сіяли. І борошно мололи. Чи то, сіяли і соняшники. Ну, все, в общем усе. Усе байдуже було.
— А садок не забирали в вас?
С.Т.: Нє! садка не забирали.
— І млин не забирали?
С.Т.: Не забирали. Уже як батько заслаб, уже старий зробився, то тоді його розібрали! Просто розібрала, отака покойна Христя була, кажуть корова Христя була на неї. Голова Христя була (сміється), кажуть сушила рядна та носила з поля. Та розібрали тоді. А оце коло садиби стоїть, остався він по дорозі, оце він стоїть, як ото кажуть, а той в другу сторону млин. Та там їх не один, а аж 3 було, Біренків, і ше якийсь там один, а наший третій був.
— Чуєте, а вони його розібрали того, шо батько вже старий був, не міг працювати?
С.Т.: Да!
— Не хотів продати комусь?
С.Т.: Не продавав, просто вже воно отак, уже розійшлися ми. А братові осталася хата моєму, самому меншому.
— А в якому це році розібрали млин?
С.Т.: Оцього я не знаю. А брат не схотів же жить у тій хаті та продав. Прийшли люди, та хату ту продав стару, а сам пішов на Ватутіно, та на Ватутіна робив Олекса, там робили, а хату ту продав. А приїхали чужі люди здалеку, купили ту хату. А приїхали з Києва, а він хоче ставить нову хату, той чоловік. Та поставив хату на дві половини, братові й собі. А потом не схотілось чогось йому і жить у тій хаті. Не схотілось. А продав не цю хату, із цеї ж хати нової оце, поїхали вони до своїх дітей, а тут покинули, продали якимсь, вони і січас там живуть.
— Чуєте, а чому хата дісталась так, як би молодшому брату? чому самому меншому? чому йому?
С.Т.: Бо ми всі пороз’їзжались, а йому вже.
— Чи він доглядав батька?
С.Т.: Ніхто не доглядав. Доглядали ми всі і батька, й матір. Я вже тут жила, то й батька поховала. І батька ховали, й матір ховали всі разом. І вже ж забрали ту хату на виставку.
— Чуєте, а чи було так, що до колгоспів тоді ще, коли ви молодими були, що такі дівчата або хлопці йшли в наймити? наймитували десь там?
С.Т.: Ходили так дехто. Дома наче не видержка, то ходили, наймитували, декому видержка, служили довго собі.
— А чи ваш батько часом наймав когось на роботу?
С.Т.: Нє! не наймав, ото чоловік один мій! (сміється).
— Правда? а ви поженилися?
С.Т.: Да! то вже він і підміняв батька. Оце таке. До Мірошника. До Мірошника! Мірошник прозивали. А Олекса ж його підміняв, того діда, але він умер, той дід, і баба померла. В нього мабуть 86 год, як батько вмер, а мати тоже 85 було. То помер же, і нема нікого, нема нікого! А братів нема. Померли. Померли всі, брати були в мене, і всі померли. Купріян, Олекса, Льонька. Льонька в Києві вмер, у дочки. А Купріян тут умер. А Олекса в Ватутіно вмер.
— А сестри?
С.Т.: А сестра одна у, як же воно, одна у Золотоноші це паралізована. А друга, Даша та, шось в мене з розумом.
— А тепер трошки, тітко Софія, до колгоспів перейдемо. Чи ви памятаєте. з якого року, скільки вам років було, як ви почали працювати?
С.Т.: У колгоспі? у 12.
— У 12, а яка була робота?
С.Т.: Усяка була. І воду носила. І полола. Усе.
— Ви мали таку свою ланку? чи помагали матері?
С.Т.: Помагали людям отако, людям помагали. Мати була в нас, то я помагала. Це було за селом поле таке, село і поле зараз, то пололи, то я носила воду.
— Чи співали тоді багато?
С.Т.: Співали! співали. О! тоді співали. Оце на оці зелені святки, та у Будуще були, з Будуще йшли з буряків, ідуть! співають! А на Івана Купала то співали, страшне! Співали. Співали всяких пісень. Хто як вмів. Хто не вмів, той не співав. Так, як і тепер.
— А чи на Івана Купала такий вогонь розкладали?
С.Т.: Розкладали. Тоді оце незамітно шоб було.
— А дівчата ходили до річки?
С.Т.: Ходили, вінки пускали. І було з церкви йдуть, і до озера ходили, святили там вінки на озері. А тепер у нас тутечки Івана Купала справляють.
— Тітко Софіє, а як ви ще були дівчиною, чи ви такі веснянки співали? весною пісні?
С.Т.: Співали веснянок.
— Чи такий хоровод водили?
С.Т.: Водили, водили!
— А як це було? розкажіть трошки.
С.Т.: Розкажу. В нас оце святки коли на Великодні, дзвони б’ють страшно в церкві! А дівчата і хлопці шуми заплітають, де там Антипенко, отамо було. І гарні такі! вишиті сорочки! Шуми заплітають, веснянки співають! А тепер дзвони дзвонили, а тепер уже і не дзвонять! Нічого немає.
— А шуми заплітають, то то є такий танець водять?
С.Т.: Да-да! водять кругом отако.
— Чи такий якийсь шум був посередині?
С.Т.: Ні, знаю, шо один і шуми заплітали, туди так пройдуть, і назад.
Чоловік: “Шуми заплетімо, гуляти підімо!”
С.Т.: Да-да! співали так. Я вже його позабувала. Вже я позабувала.
— Чуєте, а як почався колгосп, не пам’ятаєте, в якому році?
С.Т.: Не пам’ятаю! я такого не знаю.
— Чуєте, а чи всі пішли в колгосп у вашому селі?
С.Т.: Не всі йшли! не всі йшли. А потом бачать, шо нема діла, та тоді всі й пішли робить.
— А що це означає, немає діла? Заставляли?
С.Т.: Може заставляли. Ото в нас Тарас отуто жив, сім’я наче в його, двоє дітей, там і невістка була. І Ганничка була, сама одна, коняка. Їздить кругом тою конякою! Чого ти не йдеш у той колгосп? Але й робили, і їли. А тапер наче робимо, і нема чого. І гроші дурні якісь у нас тепер ці. Получаєм, і шо ти за їх купиш? нічого.
— Чуєте, а як ті заробляли, хто не пішов в колгосп?
С.Т.: А в них земля ж своя була. А потом він собі мав своє уже, ту землю обробляв, та й їв!
— А чи були такі сім’ї, котрі не пішли в колгосп, та їх вивезли в Сибір або кудись?
С.Т.: Десь кажеться їх вивозили, вивозили таки! вивозили. Хто багатий був, то шось брали і вивозили. Ото там от, да. Хто багатий був, то з хатів виселяли. Було таке, було.
— А чи вони повернулися?
С.Т.: Дехто вернувся, а дехто й нє. Дехто вернувсь, дехто й нє, не вернувся.
— Чуєте, а хто робив той колгосп? такі люди із сіл, чи якісь другі?
С.Т.: Із сіл. Бо я знаю, як церкву розбирали, то свої розбирали. Розбирали й розкидали. Бо ше розкидали, я була якраз мала дитина, то ікони сильно гарні несли. А дід Степан каже — іди! Ітимеш, братимеш, нашо вони тобі, ті ікони? А я заношу матері, батькові. Спускаюся, дивлюся — палять. А тут же ж хочеться наче й собі шось.
— Люди палили?
С.Т.: Да! розбирали й палили люди, все. Вівтар у нас такий хороший був, шо не дай Бог! Пречиста була, один до Пречистої, а другий до Богословської було. То гарні були церкви. А счас нічого нема!
— Чуєте, чи свої селяни розбирали церкву?
С.Т.: Нє, свої розбирали.
— З села, да?
С.Т.: Да, свої розбирали. А хто не лінувавсь, то міг поїхати і набрать у підводу багато собі там.
— А чи в один рік розбирали дві церкви?
С.Т.: Нє! одну вперед розібрали, а другу послі розібрали. Такі були гарні, можна ж було держать. Розібрали. По шматку, як той млин батькові розібрали, так і ті церкви розібрали і розтягли. А тепер ставлять церкву, вже два годи чи більше ставлять церкву.
— Чуєте, а як почався колгосп, то ви ходили працювали в колгоспі?
С.Т.: Робила!
— А як вам платили?
С.Т.: Ооо! за паличку. За трудодень. За паличку (сміється). А паличок наставляли.
— Це означає, що ви підете відпрацюєте, і ставите паличку?
С.Т.: Ставлять мені паличку. Але робили. І не так, як зараз, а робили, і їли. А січас вийшло шо?
— І за палички платили гроші чи давали якісь харчі?
С.Т.: Паличку ставили, скільки ти трудоднів виконаєш, паличку ставили.
— Але і платили за них же?
С.Т.: Та платили шось там. Мало, дуже мало платили. Мало дуже платили, але ж платили.
— А де було взяти гроші, щоб щось взутися, одягнутися? де на те все брали гроші?
С.Т.: Де брали? А так заробляли трохи. Ходили, то платили людям. Та получали 12 рублів грошей, колгосп наче платили, але ж були всі свої харчі. А на ці гроші купили і вдіться, і взуться. А січас нічо не купиш!
— Чуєте, а тоді, коли почався колгосп, чи ви ще їздили на ярмарки і продавали фрукти?
С.Т.: Продавали!
— Ще було? і ще були ярмарки, щоби купити одяг?
С.Т.: Було, було! Бо ми сиділи в братовій хаті, брат уїхав у Баку. Він робив у Козині тамечки, а він у Будищах робив у тому, у ДОСу, чи як він називається січас? Та я була, і був хлопчик, Віктор був у нас, то ми там робили. Він робив, а я мила діжку квасову в льоху, то давали, платили. Можна було і капусти набрать наїстися, і огірків. Усе можна було.
— Чуєте, а чи крали тоді в колгоспі? чи люди тоді в колгоспі крали щось трошки?
С.Т.: Та трошки то підхватували вони. Але не так, як тепер (сміється).
— А чи боялися трошки?
С.Т.: Канєшно, шо боялися. В нас сусід був, в неї п’ятеро дітей, Мотря, пішла пшеницю в’язати, та там шось набрала, і голова побачив. Прийшли діти до неї, і засудили її. І вона прийшла, і діти, але жили.
— Чуєте, а як та Мотря вкрала ту пшеницю, то люди її не засуджували.
С.Т.: Люди нє!
— Тітко Софіє, ще трошки дальше. Чи ви знаєте до колективізації хто правив у селі? Як не було голови сільради, голови колгоспу, то хто керував?
С.Т.: Та були ті, шо керували, чи самі керували. Та було.
— Сільрада була? чи був такий староста у вас?
С.Т.: Да-да-да! Сільрада тоді, а таких у нас не було. То тепер уже, а то ж раньше.
Чоловік: Сільрада перед революцією? ні, не було!
Жінка: Управа сільська, якось так було, Тарасівська.
Чоловік: Вже позабували.
— Тітко Софіє, а як ви співали часом, дівчата, що на кутку, збиралися співати?
С.Т.: Збиралися дівчата на кутку.
— А як називалися голоси, коли дівчата співають?
С.Т.: Хто як співав, то я не знаю, як воно.
— Як кажуть, ті співають першим, наприклад, чи другим голосом? чи такого не було?
С.Т.: Та було! та починає, а та кончає. Співали. Було вечір, то було ходять співають. А ото котрі почують, то за ними. Було.
— А було, що так кажуть, що тягне, а та басує?
С.Т.: Було-було! було таке, було. А там десь якусь балалайку найдуть та бринькають. Оце було найкраще, як там якась балалайка.
— А чи були такі жінки, хто співав дуже гарно? щоб ви знали їх?
С.Т.: Були! були дівчата й жінки. У нас Грушівська Ірина, вона 12-го, як вона співає гарно!
— Вона ще тепер?
С.Т.: Дуже гарно вона співає! дуже гарно співає.
— Чуєте, а чи ці жінки, котрі дуже так гарно співали, чи їх дуже часто просили на весілля?
С.Т.: Нє! Як весілля запросять, то вже співають.
— А так не було, щоб як би наймали співати?
С.Т.: Нє! не було цього. А так, як весілля чи шо, то ходили та співали.
— А чи були у вас досвітки чи вечорниці?
С.Т.: Були! раньше ходили і на досвітки, і на вечорниці, були.
— І досвітки, і вечорниці?
С.Т.: Да, були, були!
— А яка різниця?
С.Т.: Ну, оце на досвітки як ідем, то прядем. Тамечки посходяться у хату і прядуть. Оце називається досвітки.
— Досвітки ввечері?
С.Т.: Да-да! ввечері.
— А вечорниці?
С.Т.: І вечорниці, оце як вечорниці, то ввечері собираються дівчата на вигоні та співають. Да, так воно? мовчиш?
Чоловік: Баба правильно каже.
— Бабо Софіє, а де збиралися на досвітки?
С.Т.: А де? А де хата така єсть, або мати одна, або сирота яка десь, або де багацько дітей.
— А чи, коли йшли на досвітки, то чи приносили керосин, чи що?
С.Т.: Каганець тоді брали. А воно, коли йде, та потом посідають отако на стільцях та прядуть. А хлопці поза спинами там попід лавами в карти гуляють, або шо.
— А як зимою йшли туди, то чи приносили дрова, щоб топити?
С.Т.: Ох! не було отуто, де чоловік ото живе, там Ваня був, і Мотря була. Ота хата сама пустка така, холодна-холодна! І той хлопець у одній сорочці, а він напнувся свиткою — оооой! холодно! ооой! На лежанкі сидить і труситься. А ті в карт гуляють, і каганець горить там десь на припічку, або шо. Було!
— Чи були в селі такі баби спеціальні, щоб приймали, коли дитина народиться?
С.Т.: Були.
— А як їх називали?
С.Т.: Баба бранка.
— А як, чи вона ходила до всіх, хто попросить, чи тільки до родини?
С.Т.: Хто попросить.
— А що треба було платити їй?
С.Т.: А полотно на рукава дать. Можна на рукава і сюди.
— Тітко Софіє, а це дуже так важливо, чи були такі жінки, котрих наймали, щоби вони приходили плакати, як хтось помре?
С.Т.: От не знаю такого, не чула такого. Не чула такого.
— А такі також спеціальні, чи були спеціальні кухарки?
С.Т.: Були, були. І тоді були, і тепер.
— На весілля варили?
С.Т.: Да-да-да! І тоді були, і тепер є. А як тепер я знаю, то тепер і гроші дають, і рушник. А раніше одно було, а тепер друге.
— А як ви дівували, то скільки днів було весілля?
С.Т.: Скільки днів було гуляли?
— Так!
С.Т.: Ооох! тоді гуляли, як почнуть із суботи гулять, то гуляють цілий тиждень.
— А як називалася субота на весілля?
С.Т.: А субота називалася ця, в суботу дівич вечір називався. А іде молода, дружок набирає та іде до молодого, та там грають, співають. А в неділю вже до неї він приїжджає та забирає її.
— І ідуть до церкви? вінчаються в неділю?
С.Т.: Вінчаються, вінчаються.
— А потім до молодого вертаються?
С.Т.: А тоді вертаються до молодої. То вже як молода сирота, чи то, то до молодого.
— А хто грав на весіллях?
С.Т.: Бубон був і гармошка. Бубон і гармошка. Не так, як тепер, не так.
— А чи було так, що була скрипка і бубон?
С.Т.: Були, були скрипки. Були, бо ше батько мій купив скрипку, то хотів, шоб грали, хлопці вчилися грать. То в нас та скрипка була, та продали. Не грали.
— А чого не грали?
С.Т.: Не навчилися вони грать. Ото купив, і потом продав. І січас він є, той чоловік, дуже гарно грає на ту скрипку!
— А як його звати?
С.Т.: Микола, Микола, Микола. Знаю, шо Микола.
— Може знаєте, як на нього кажуть по-вуличному?
С.Т.: Знаю, шо Микола. Він дуже гарно грає!
— Приблизно скільки років йому, Миколі?
С.Т.: Хіба я знаю.
— Чи він старший?
Жінка: Більший, більший, він старенький. Старенький.
— То він купив скрипку у вас?
С.Т.: Да, та грав він на ту скрипку, вона дуже така голосна була скрипка.
Жінка: Микола Пантелеймонович.
— Ви тоді нам скажете, де він живе, то ми до нього приїдем також. То трошки пізніше.
С.Т.: Добре.
— А батько ваш хотів купить скрипку, щоб сини грали та трошки заробляли, чи нє?
С.Т.: Нє! просто так шоб бринькали. Але воно, знаєте, як бринькало на нерви матері (сміється).
— Чи вам хотілось грати?
С.Т.: Хотілось, та не було коли грать мені.
— Було багато роботи?
С.Т.: Роботи було багато. В школу я ходила тільки в один клас, а більше нє. Я пряла усе ж полотно, та руками. То в общем, не було коли тоді ні вчиться. Хто хотів, то навчився, а хто не хотів, то і так добре.
— А чи ви казали батькові, що ви хотіли навчитись грати?
С.Т.: Нічого я нікому не казала, бо не було коли. Були коні. Була корова. Була сім’я в нас велика. Не було коли даже в школу ходить.
— Чи був в вас шинок в селі до колгоспів?
С.Т.: Був-був! були. Були шинки.
— Один, два були? правда?
С.Т.: На вулиці два кажеться було. Тут був, десь там був.
— А хто там так як би розливав?
С.Т.: А продавали такі ж спекулянти. Хто інтересувався тим таким, то і шинок держав. Ви розумієте, шо я кажу?
— Так-так. Чи музиканти часом грали там?
С.Т.: Не було, не було, не було, не було там музикантів. Не було там.
— Чи ви ходили в клуб на концерти?
С.Т.: В нас де там той клуб був, далеко. В нас не було клуба, а ото там далеко.
— Тітко Софіє, а чи ходили, як ви ще були дівчинкою такою, дівчиною вже, чи ходили старці по селу?
С.Т.: Були старці, ходили.
— Як ви називали їх? темні? чи невидящі?
С.Т.: Нє! вони собі ходили та дивились, та брав шо та й пішов.
— Правда? і такі були?
С.Т.: І такі були, да. А тепер гукає, визиває — одчини! Ну, а тоді ше рано так. Було й тоді таке, було й тепер таке.
— Коли колгоспи були, трошки пізніше, чи ви там у клубі були на виборах? коли голосували.
С.Т.: Тоді голосування, не голосували.
— Не було?
С.Т.: Не було, не було, не голосували.
— А такі ходили старці по селу, котрі грали на лірі або на бандурі?
С.Т.: Не було таких. Не пам’ятаю.
— А чи були такі старці на базарі, коли ви продавали, наприклад, фрукти? Чи ви бачили таких?
С.Т.: Не бачила. Не бачила.
— А коли ви бачили таких старців, чи вони співали щось?
С.Т.: Співали, співали. Бувало сидить, коло його хлопчик сидить.
— Чи ви пам’ятаєте, що вони співали?
С.Т.: Не пам’ятаю, не знаю я, шо вони співали! не знаю. Знаю, шо як оце свято Шевченкове святкують, то було батько мене брав, та там справляли. А приходять в хату і співають. То знаю, як справляли. А так, як воно було. Було Тараса Шевченка мати в мене зробила, мати, й рушник. Рушник ми в музей оддали тамечки, а Тарас у мене висить. Стоїть, можна сказать. О! Ой, Господи!
Жінка: І ходили по селу інспекція. Якось так кажуть, ходили в свята по селу. Був староста, а мій батько був староста, та великий Тарас в хаті був у нас. Портрет такий.
— Чуєте, а коли було свято Шевченка Тараса, то всі святкували? все село як би?
Жінка: Все село ходило. Всі. І діти малі були, інтересно було. А потом запретили уже, не можна було святкувать.
— Чи такі до вас з Києва приїжджали, коли святкували?
С.Т.: Не було, не було. Я їздила у Канів із батьком. Я їздила два раза у Канів. а як було помню, то в школу їздили, брали портфелі. У Київ одбирали, то я їздила тоже. Таке було. Святкували.
— Чуєте, а ще про тих старців. Вони там сиділи, то чи були там чужі? які були ті старчихи?
С.Т.: Тільки в нас одна була, село недалеко, Сімка була, Сімка, а коло неї діти були. А в неї сильно багато дітей було. Та то постоїть, постоїть.
— І на базарі просить?
С.Т.: Так ото десь сяде у селі так ото в центрі, коло лавки, отак ото там.
— А не було в неї чоловіка?
С.Т.: Був, та багацько дітей в нього було, та не знаю. А тоді ше побічні в неї діти були. Ото таке.
— Як ви кажете? побічні?
С.Т.: Побічні. Діти то од того чоловіка, то од того. Така була, ходила, а дітей багато було! То ходила вона по селі й просила. І сорочку, і штанці, і все.
— І люди давали?
С.Т.: Давали. Давали.
— А чи було так, що не любили, бо вона їх намовляла, і не давали?
С.Т.: Та шо ж там, аби вона була здорова жінка, то вона б дбала про дітей. Дітей шкода. Шкода дітей.
— Чуєте, а чи було так, що може ви пам’ятаєте так до колгоспів ще, що такі бандуристи приїжджали? не було так? не знаєте?
С.Т.: В клубі?
— В клубі такий ансамбль.
С.Т.: Та було, було. Ходили там на виставу якусь, то було таке, було.
— Чуєте, а після, як церкву вже розібрали, священик що виїхав? що було з ним?
С.Т.: Я не знаю, де він дівсь, той священик. А тепер і тих священиків є.
— Чуєте, а як не було вже церкви, священика, то як люди хоронили померлих? хто співав на похоронах?
С.Т.: А от хто співав? а та, шо читає. Та, шо читає, було просимо. так вона читає, шо як в хату люди заходять, то співає.
— А жінки співають?
С.Т.: Жінки співають. А то вже стали наче, як стали музику наймать, та з музикою ховають. Тоді не було. А це ж набралося скільки тих хапуг!
— Чуєте, а чи була така група жінок, які співали псальми?
С.Т.: Була, була!
— І їх запрошували тоді на похорони. Чи їм платили?
С.Т.: Да-да-да! платили. Шось платили. Бо це вмерла жінка, вона одна в хаті була, а в неї всього 800 тисяч грошей було. Вона попа заказала, а тому попові треба 100 тисяч платить. А він каже, а узнав, шо її дочка штукатурщиця, то вона каже — прийдеться мені там штукатурить. Так вона бідна була та жінка, та вмерла, то 800 тисяч мало йому. А треба 100 тисяч. А ти прийди та поштукатуриш. Це можеть буть? Оце така в нас в селі жила.
— Чи ви пам’ятаєте, щоб були такі в селі червоні весілля, коли колгоспи починалися?
С.Т.: Червоне весілля?
— В 20-х роках.
С.Т.: Було, такі червоні, які ж вони червоні?
— Щоб комсомольці женилися такі? інший обряд, ніж на селі?
С.Т.: Були, були! різні були. Було таке, були комсомольці, женилися. Ото таке було. А потом уже той комсомол розпався.
— А чи було, що родичі між собою одружувалися? як двоюрідні?
С.Т.: Були, були. Так не можна, але були, шо одружувались.
— Але люди не любили це?
С.Т.: Да, да, да!
— Так, як би це засуджували?
С.Т.: Да, да, да.
— Чуєте, а як церкву вже розвалили, то де люди дітей хрестили?
С.Т.: Де там їх хрестили, я ось, як хлопець в мене найшовся, то піп був, жив. Піп був Муфтій, то ми прийшли було до хати. А його немає, того попа, в другій хаті. А вона каже — там він буває. А він каже — нема в мене і ножиць. Так він каже, в мене єсть. То в хаті хрестили ми.
— А нащо ножиці?
С.Т.: А вирізать на голові.
— А що він робив у селі?
С.Т.: Нічого не робив він! у карт гуляв! у кліща гуляв!
— Як ви кажете?
С.Т.: Кажуть — у кліща гуляє, десь у кліща гуляє. Оце таке. Хрестить, хрестить.
— Так, як би ножницями?
С.Т.: Хрестить ножницями. Взяли ножниці, і узяв та вирізав хрестик, та тоді свічки позатуляли, не можна ж було. Затуляли вікна та повечеряли. Та й порозходились. Оце таке було.
— А кого в куми просили?
С.Т.: Кого в куми просили?
— Таких своїх родичів чи приятелів? чи чужих?
С.Т.: Та приятелів.
— З котрими дружили?
С.Т.: Ага.
— Чи вони боялися прийти?
С.Т.: Нє, не боялися, не боялися вони.
— Чи ви пам’ятаєте, щоб будували в когось хату так, знаєте, гуртом?
С.Т.: Помагали одне одному.
— Чи називалось це толока?
С.Т.: Називалося толока. Ти мені прийдеш поможеш, а я тобі прийду поможу.
— Чи ваші родичі, часом може хтось із родичів був на громадянській війні або революції? саме з родини?
С.Т.: Був, хтось був.
— Чи вони повернулись після війни в село?
С.Т.: Нє, не повертались.
— Чи ви співали, чи вчили може революційні пісні?
С.Т.: Та чось тоді не було коли (сміється).
— Як ви ще дівували, чи такі парубки й дівчата, чи вони ходили на сезонні роботи кудись?
С.Т.: Усі ходили! до панів ходили заробляли. До панів ходили заробляли.
— Чи це було в своєму селі? чи десь?
С.Т.: І в своєму, і в чужому. Коли сезон починався.
— А коли сезон починався?
С.Т.: Коли ото жнива, та буряки, ото таке. Тоді ходили на роботу. Платять 20 копійок, 10 копійок. А тоді за 10 копійок метр краму, 7 копійок метр краму було.
— Чи тільки молоді дівчата і хлопці так робили? чи й інші бідні, але дорослі чоловіки?
С.Т.: Усякі йшли. В кого коліна світили. то всі йшли. А як не світили коліна, то не йшли.
— А можна було заробити, і там була крамниця?
С.Т.: Була, була. Гукає, за руку — ідіть беріть краму. Як 7 копійок метр краму, то чого не взять. Оце тако.
— А хто торгував у крамниці? цигани? чи українці? чи євреї?
С.Т.: Українці, українці, свої! Свої люди торгували тамечки. Свої люди були. В лавці все було. Все поступало, і торгували. І загукує, було йде, загукує — Іди! іди! в мене такий крам! І купували.
— Чи колядували у вас?
С.Т.: Колядували.
— Чи ви ходили?
С.Т.: Нє, я не ходила. ну колядували, було ходять хлопці, повдягаються, колядують. І возять ото цапа того, було це.
— А чи ви пам’ятаєте, щоб був в селі гончар?
С.Т.: Знаю.
— Гончарі були. Чи він ще тепер живе?
С.Т.: Нема його. Нема тих гончарів, шо горшки робили. Було Гнилецьке, в нас там сват жив, то там робив макітри, миски, горшки, глечики.
— А в вашому селі ні?
С.Т.: А в нашому селі не було. Не було.
— А ці старці, котрі мандрували, чи вони були до колективізації, чи й після колективізації? під час колективізації?
С.Т.: Мабуть до колективізації, чи в колективізацію це було таке.
— Після того не було, так?
С.Т.: Та було! воно й тепер є! І тепер є старці. Ті, хто просить милостиню. Є вони й тепер такі. В мене невістка та в Києві, каже — Боже! Боже! старі люди на вулиці. Каже, там десь, де продають водку, і вони на ту пляшку.
— Чуєте, а хто ще жив у селі? тільки українці, чи були може поляки, євреї, цигани? До колективізації.
С.Т.: Були, були, були.
— А хто був?
С.Т.: Хіба я знаю, яке воно, але були. Поляки я чогось не знаю, а цигани були. Були цигани, бо ми отуто хату купили, то цигани наймали в нас хату.
— Як би орендували?
С.Т.: Да-да!
— І платили вам щось?
С.Т.: Та шо вони платили! Ми навозили матеріалів, а вони нарубають дров та топлять! Отака плата (сміється).
— Чуєте, а чи євреї були?
С.Т.: Були євреї, були.
— Чи вони виїхали? чи де вони поділись?
С.Т.: Ох! У нас був Гершко, та забрали його. Розкуркулили його, того Гершка.
— А що він землі мав багато?
С.Т.: Та мав, єврей був, о! Та порозбирали його. Був єврей.
— Добрий чоловік був?
С.Т.: Добрий чоловік був, добрий чоловік був, але забрали, та й все.
— А діти його куди ділись?
С.Т.: А десь поховалися, спали вони в людей по хатах. То розбіглися вони. маля була, його жінка, Маля, гарна жінка була. А він Гершко називався.
— Чи були інші сім’ї ще, інші євреї?
С.Т.: Ну, це ж не знаю більше. Знаю, що один в нас був єврей.
— А як у вас казали — єврей, чи жид?
С.Т.: І жид казали, і єврей, єврей. Казали і жиди, казали і євреї. Тільки більш казали шо наче євреї. А жиди то так.
— Не таке добре слово?
С.Т.: Не таке прилічне, да.
— А чи ви ходили в школу?
С.Т.: Ходила один год.
— А якою мовою вчили?
С.Т.: Українською.
— Українською. А чи можна було купити тоді книжки, газети?
С.Т.: Можна було букваря, в мене буквар.
— А ще так дуже цікаво нам, чи були в вашому селі такі богомази, котрі малювали ікони?
С.Т.: Вони й зараз є. Оцей Микола Пантелеймонович малює гарно, отой, шо на скрипку.
— А чи його батько малював також?
С.Т.: Його батько не малював.
— А такі старші, знаєте, такі от, як ви йшли заміж, то мати давала вам благословення?
С.Т.: Давала.
— А де вона купувала або щось?
С.Т.: Хіба я знаю, де вона купувала. Вона й зараз єсть у мене.
— Чи були тільки на дереві, чи й під шклом?
С.Т.: Під шклом були.
— Під шклом уже були. А таких на дереві не пам’ятаєте?
С.Т.: Були, були. Я дала у музей дві ікони, там хтось попродав. Ну, правду кажу! Хтось покрав ікони. Я оддала ж ото в музей, оддала, нехай беруть. А вони взяли та попродали. Гроші забрали собі.
— А що було на тих іконах, що ви передали?
С.Т.: А вони були старші за Тараса на 15 год, за Тараса, в мене ікони були за Тараса на 15 год старші. А вони мені — дайте в музей! дайте! Я дурна й віддала. А тепер чуда жду на світі. Я б не продала так, як ви попродали, забрали. Правду кажу! Ото так.
— А що було намальовано на іконах?
С.Т.: На одній іконі жінка, на другій іконі чоловік намальований.
— Але так ви не пам’ятаєте, щоб тут був такий маляр, і до нього люди пішли і замовили ікони тоді, як ви ше дівкою були?
С.Т.: Нє! чось я не замітила. Купували. На базарі були ікони, то купували.
— Правда? А хто їх продавав? чоловік чи жінка?
С.Т.: Чоловіки продавали, і жінки продавали.
— А місцеві продавали?
С.Т.: На базарі, на базарі!
— Добре. А скільки колись було, от як в вашої матері хата, то скільки ікон було в хаті?
С.Т.: Ох, багато було! Було багато дерев’яних ікон. Було таке місце, стоять дерев’яні ікони отак, а тут наче така одна велика. Багато було ікон. Багато.
— А чи вони мали такі спеціальні місця? Чи мати часом розвішувала, або змінила місця ікон?
С.Т.: Нє, не міняла. В однім місці ікони всігда стояли.
— Чи чіпляли рушники на ікони?
С.Т.: Чіпляли, чіпляли.
— Чи були такі рушники, що на піст і на свято?
С.Т.: Ох! у матері не одні були. Не одні, бо були на полотні рушники вишиті, і такі червоні були. Ото однакові, рушки називались. Ото таке було.
— Чи чіпляли лампадку таку?
С.Т.: Чіпляли.
— А коли її світили?
С.Т.: А світили оце як Свят вечір, яке свято, то робили.
— А що це означало?
С.Т.: Хіба я знаю, що воно означало! Я сама не знаю. Ну знаю, шо світили лампадки.
— А чи клали ікони в домовину?
С.Т.: Клали, і тепер кладуть.
— І тепер кладуть. Які, маленькі?
С.Т.: Маленькі. Велика ж така не влізе в домовину, а маленькі клали, такі шо маленькі й великі.
— А чому? не знаєте?
С.Т.: Не знаю, не знаю, не скажу.
— А чи ви може пам’ятаєте, щоб це було, щоб хрестилися перед іконою, як ідеш десь в дорогу?
С.Т.: Хрестилися!
— А перед якою?
С.Т.: У хаті обов’язково, тепер я не знаю, а я лягаю спать, я хрестюся. Я хрестюся і лягаю.
— А може ви чули щось таке, що люди розказували, що часом ікона свариться на людину і наказує її як би?
С.Т.: Такого я не знаю.
— А чи казали, що за іконами живуть духи померлих?
С.Т.: Та казали, шо це ікона, та боялися, дітям казали, шо не займай, бо оно ікона дивиться! Дітей так лякали, шо не можна брать. А ми очі накриєм йому, та він не бачить, а самі заберем та поїмо. Оце таке (сміється).
— Чуєте, а казали, що щось не давали робити дітям, та казали — не робіть його, бо?
С.Т.: Бо Бог насвариться!
— Бо Бог сваритиметься. А чи батьки часом говорили між собою — не сваріться, бо ікони в хаті?
С.Т.: Казали, казали. Але вони ото учудять, поприймають його, та й все.
— Чи може ви чули щось, що як присниться ікона, що буває?
С.Т.: Не знаю, шо, але знаю, шо собачка вила всю ніч, так вила, не дай Бог! А я встала, учудила, фітіль спалила.
— А собачка почула?
С.Т.: Прийшла невістка, та кажу — так собачка вила, так вила! А я кажу — диви! а шо я учудила сьогодні? Ото фітіль спалила! Як та собака те наче бачила (сміється). Та й оце таке.
— Чуєте, а як, тітко Софіє, це я вже так хочу запитати вас — як ви так, як би, чи ви відчуваєте, що ви з родини Шевченків? як до своїх родичів ставитеся?
С.Т.: Нічо я не відчуваю, бо вони до нас не ставляться.
— Але влада то збоку, але ви ж все-таки.
С.Т.: А я знаю, шо я родичка.
— Та й все, правда?
С.Т.: Я знаю, шо я родичка, але ж ніхто на то не обращає вніманія. Раньше ше обращали трохи, а січас он забор у мене!
— А чи куди ви б могли піти, щоб хто вам міг справити? Цей хлопець був тут у вас, чи це ваш син?
С.Т.: Да.
— Тут ходив, як ми прийшли.
С.Т.: То онучок, то онучок прийшов із армії. То приходив та воду тягав. То онучок.
— А куди б нам можна піти й купити цей забор?
С.Т.: Ти не купиш такого.
— Немає?
С.Т.: Тепер нема. Аби ж стовпчики десь, та стовпчики, та штахети. Ну, де ти його? ну, де ти його? оце забор такий, в дірки собаки ходять. І вже інвалід першої групи, а син розсипався, шо піду до голови сільради, а той каже — то шо я зроблю? Пособіть мені, кажу, трошки! пособіть мені, трошки ви, трошки я, зашити, шоб собаки не лазили. Та нехай! та нехай!
— А син не тут живе?
С.Т.: А він приходив, побачив, шо будуть їхать, то він вже прийшов та подивився, шо нема. Нема до чого прибить. То шо він зробить? Вони б пособили, а як нема до чого! то шо ж зробить!