Чуйко Ганна Трохимівна, 1911 р. н.

— Не були. А маму вашу як звали?

— Христя Савівна.

— А дівоче прізвище її яке було?

— Дівоче Чумаченко, мамине Чумаченко.

— То вона була із цього ж села також?

— А оце по той бік берега ото хати, то звідтіля моя мати. 

— А ваша сім’я вся жила в одній хаті? ще з батьком як жили.

— Уся, вся.

— А в вас хата була велика? на одну половину? на дві?

— Була, батько розказують, хата така, шо в нас є, вони як женилися, сім’я в батька велика була, а хата  маленька була. То вже батько як оженився, в Києві служив 5 год. Бо він був і неграмотний, а казали, шо він і читав, і писав. То оженивсь, то батько там, через одну хату, там батькова батьківщина. А материна оце батьківщина.
То батько пішов звідтіль у прийми. Там 3 брати їх було. То самий менший остався на батьківщині, а самий старший тепер построївся дальше, двухетажний дом. То вигін був, де то ото. І там тоже вигін був. Тут так ото, де багато було братів то шо, то по вигонах строїлись. То це мені дядько за них розказували. А той не робив, то йому тільки 6 соток дали. А хата була, де оце   закусочна, то там хата була їхня на вигоні считайте.

— То батько ваш тут потім хату будували, да?

— Батько пішов, як прийшов з армії, пішов на лісничество робить, о, робив лісничим, тоді ж машин не було. Це вже після того зробив на другій половині хату. Батько сам робив.

— А хто вважався главою сім’ї в вас? батько чи мати?

— А батько!

— Батько? і грішми батько розпоряджався?

— Да!

— А чим батько займався от у вас? 

— Чим?

— Ще до колгоспу.

— Бички держав. Возили дрова, аж із Графського того ото віз осюди. У цю больницю Семашка.  Тоді возили кіньми, мужик тут. А ця ж дорога така крута була, де тепер це. То було бичується на ту гору, і цілий день! В 4 часа коні годували, і в ліс!

— І то вони цим заробляли собі, да?

— Да, то такі, які тоді ті заробітки були. А мати, було дівчат, то сама старша, то та пішла заміж у 20-м годі, ткали. Собі ткали і людям ткали. І це така маленька хата, а два верстати стояло. Так один стояв, а другий отак. То в мене і січас і на горищі верстат, і те, шо начиняли вони.

— Так вони ткали і продавали полотно?

— Людям ткали, не продавали. В нас сім’я велика була.

— А люди за це шось платили, чи ні?

— А платили!

— А чим вони платили, ви не пам’ятаєте?

— Грішми.

— Грішми, да?

— Грішми. То там батько то до 33-го году жив, а в 33-му вмер.

— З голоду вмер?

— Із голоду.

— А до колгоспу скільки в вас землі було?

— Усього? В матері було 3 десятини, а батькової 1 десятина. Бо тут тільки дочки були, синів не було. То повиходили заміж, а мати осталася із своєю матір’ю, і з бабою, ше й сестра.

— А чим батько займався ще, крім того, що дрова возив? Може, він діжки робив? чи гончарством займався?

— Ото все він кіньми.

— А на базар нічого не возили продавати? не продавали? 

— Знаю, один год була ціла десятина баштану, то баштанові возили. То це один год був.

— А оце після голодовки 33-го року щось возили продавати на базар?

— Нічого! ми ж тільки з матір’ю осталися!

— А в вас був такий фруктовий сад коло хати?

— А був отуди.

— А ви продавали шось із яблук там, із слив?

— Та ні!

— А ви вирубували садок оце, як податки були високі?

— Старе вирубали. Йому ж треба толку давать. А тепер там заросло, то нарізали ми.

— А ваша сім’я ще, як жили ви з батьком, то вона належала до яких? до багатих там? до бідніших? чи до середняків?

— До середніх.

— До середніх, да?

— До середніх. Тільки батько не хотів іти в колгосп, кажуть — с ким же там робить? з отими п’яничками? з отим, шо воно не старається, шоб робить, а тільки так. А вони так, ну, в общем, построївся батько і в економії було гарно. І тут була повіточка гарна. І тут топтана була гарна і сарай. Та, все взяли. Ото, як колгосп став, то тут і коні держали в тім сараї, а в клуні.

— То в вас усі пішли в колгосп? чи були такі, що не пішли в колгосп? 

— Та, скільки ж нас, як у нас тільки я осталася та сестра, то пішли в колгосп. А батько мій, а батько вже старий був.

— А в селі були такі, що не пішли ще в колгосп?

— То я не знаю, мабуть, і не було таких, шоб не пішли в колгосп. Усі були в колгоспі. Єсть такі, шо повиїжджали з села, та не пішли в колгосп. 

— А як до тих ставилися, хто не пішов у колгосп?

— Та як же? позабирали все, а ти живи, як хочеш. Та й усе.

— А як же люди жили, якщо вони не ходили в колгосп і не мали заробітку ніякого?

— А я ж пішла в колгосп. У 33-м я ходила на ліснічество на роботу. Там харчували, давали 600 грам хліба і їсти варили. То я так, 200 грам рано получу, то я його з’їм, я його не розкуштую, який і він. І вдень. А ввечері вже я беру той суп, і ті 200 грам та несу батькові та матері додому.

— Чуєте, бабо Ганно, а от хто проводив колективізацію? це свої чи чужі були?

— Свої. То може дівчата сюди приходили у колективізацію . А забрали все, не було нічого! Правда, були подушки, та невістка в тій хаті жила, брат жив, та лежала больна. То так, шо туди вкинули у хату до неї, де вона лежала больна, то те осталося. А то ж у нас і рядна були! й полотно було, бо мати пряли, ми всі пряли. В нас оце так — в матері прядка, в Пашуньки прядка, і в Маньки. А хлопчики, шо вони прядуть же на полотні, то їздять батько аж у вугли, та там беруть кужелиці. Як уже валки скручені, то самої меншої сестри вал пряли на рядна. То отаке го тоді все було.

— А що платили в колгоспі, як ви пішли в колгосп на роботу?

— Ой! шо ж тоді платили! По 200 грам проса давали на трудодень.

— А де брали гроші на одяг, на взуття?

— Та яке тоді взуття було та одяг?

— Самі виробляли його? 

— Да. Ото шили такі бахили і калоші клеїли. Пока валянки не почали шити, то в такому ходили.

— А от було таке, щоб у колгоспі крали? тоді.

— Так машинами ж! Тільки не оті, шо тут роблять крепко, а голова колгоспу, бригадір. Аж тепер виявляється, і цей сторож розказує, сусід був, та вже вмер. То до його ходив там ну один чоловік, він із того прийшов з фронту ранєтий, а його поставили сторожем. Нє! і баби ходили красти!  отуто із нашого куточка то ніхто нікуди не ходив. А туди з Бабаківки було назбираються і йдуть уночі на токи. І там на тім кутку та жив брат двоюрідний, та вони собі понаносять уночі, а в його ж сімя! І він такий мужик гарний, здоровий, в колгоспі ж не платять.
А потом, це вже я змішала, оцей же розказує шось, а з цього ж був, сторожив. Приїжджа машина — зроби, шоб тебе тут не було. І мовчи, бо тебе не буде. То я, каже, через міст та на Бугаївку, там в його дівчина. А вони понабирають і кажуть — бендерівці були всю ніч, бендерівці! А той голова сільради, він сам глобинський. А цей учитель був. І їм видали ружья, і тому, й тому. Вам видали ружья, ідіть стережіть! То вони підуть, сидять-сидять ніч одну, другу! Та шо ж ми будем сидіть? Вони підуть, а вони вже знають, шо ті пішли. Так і жили, понаживалися. А він ше один є, а то повимирали уже.

— А чого то бендерівців згадували?

— Ну, так чого, я не знаю, чого вони на тих бендерівців.

— А ви хотіли б мати таке господарство, як ваші батьки мали?

— Нє.

— А чому?

— Мені луче в колгоспі.

— А чому луче в колгоспі?

— Ну, я собі одробила, получила. Як оце вже останнє, як оце го було, та й хліб получала, та й гроші які получала. Та дадуть підвіду, та й виорю, і орали. А як хазяйнувати, то це багато треба усього.

— Сільського попа слухалися?

— Тепер?

— Нє, раніше. Тоді ще, як ви малі були.

— Був батюшка, то було ходили з молитвою, то шо.

— То його всі слухалися люди?

— Не знаю, я була мала. А з батьком бігала до церкви.

— А в вашім селі отаких хазяїнів, багатих людей, було багато в селі?

— Шо порозкуркулювали їх?

— Да-да-да!

— Це Коваленків порозкуркулювали. На  нашім кутку тільки одного вивезли із сім’єю. То його хто й зна, де діли. Жінка в дорозі вмерла. А сім’я, було 3 хлопці, а то дівчата, та поверталися вже. Вже оце го колективізація. Ну, вже вимерли. То тут у нас тільки одна сім’я була така, шо вивезли.
Він не багатий був, тільки він ж занімався політікою. Політікант був якийсь. Десь вони збирались в лісничій, бо це ж батько було кажуть, шо Яким всю ніч дома не був. А він батькові признавався, і батька мого приглашав у ту компанію, шо лісничий в Смілі, і ше там якісь. А він один із цих. Яка власть є, такій треба й підчиняться.

— Як ви ще були молоді, то по кутках у вас співали дівчата?

— Ох! і співали ж! 

— А як називаються голоси, якими співали? Перший? другий? нижній? верхній?

— Просто — Настя, горій!

— А на скільки голосів співали у селі в вас?

— По-всякому. А тепер оце, як.

— Чи були такі жінки, що найкраще співали тоді от?

— Були. Осьо го через дорогу. То це ця на вулиці співала, тягла. А там далі, то та, шо в церкві співала.

— А тих жінок на весілля запрошували співати?

— Отут уже я не знаю.

— Кухарки були у вас в селі? Що це по обідах ходили варили?

— Були, були, ну я не знаю. Я знаю, шо, як у нас свальба малася буть, то одна прийшла, каже — я пособлю тобі куховарить. А я, шо робити, в мене є своя сім’я. То сами готовили, не кликали шоб.

— А які були музиканти на весіллях тоді?

— А гармошка була, та й все.

— А скрипки не було?

— Ні.

— Не було. А що цим музикантам платили?

— Не знаю.

— Чи їм платили до того, як вони будуть грати, чи після того?

— Та мабуть після того.

— А їм рушники давали додому? або горілку?

— Оцього я не знаю.

— А в вас в селі шинок був? не пам’ятаєте? шинок!

— Як я була, то шинків не було.

— А де вони ділися?

— Не знаю, де подівалися, не знаю. 

— А старці в вас в селі були, ходили? старці.

— Ходили. Найбільш ходили із Головнятина, ну, заходили діти, а то і старики. То сходилися із Головнятина. А тепер люди там краще живуть, як у селі в нас.

— А були такі, що ходили грали й співали?

— Не знаю.

— А щоб жінки ходили й чоловіки, то були такі?

— Ні.

— А сліпі ходили?

— Тоже ні.

— Тоже ні, да. А з вашого села старців не було?

— Оце були послі войни. Тут одна жінка, в неї було 4 дочки, та вона сама гуляща, а діти голодні. То вони на Плескачівку ходили просить хліба. 

— А оце під час колективізації цих старців не розганяли?

— Ні.

— Ніхто їм не забороняв ходити?

— Вже як колектівізація стала, то на полі їсти варили, о. То ходили з-за того на роботу, шоб там поїсти шоб не буть голодним.

— А після війни старці ходили?  

— Не ходили.

— Ні. А церкву в селі в вас закривали?

— В церкву в нас були тоді навозили зерна, й усе. А люди розібрали ікони, то шо. там такий був немб наче позолочений, ікони, то те позабирали все. Не знаю, куди. А потом вже в войну, вже німці були, одкрили церкву. Ремонт поробили кой-який. Та й як оцей батюшка, шо січас уже як прийшов, приїхав, він десь був на тому, на сєвєрі. То зробив церкву так, як церкву.

— А я хотів запитати, а хто співав на похоронах, коли не було попа у вас в селі?

— Ніхто не співав. Ой, Господи, тоді, як ото в 33-му мерли, то ніхто їх не співав, і по 3 душі в яму кидали разом.

— А в вас в селі колядували?

— В нас не ходили колядувать. не ходили. В мене в пам’яті, я поїхала до племенниці, чую — колядують.

— Оце до колективізації весілля були довші, ніж після колективізації? Ну, свальби.

— Та, починають, тоді було з неділі починається весілля, а тепер із суботи. То тоді було до вівтірка три дні. А тепер починається в суботу, неділя, а понеділок уже курятина. По три дні і тоді, й тепер.

— А в вас, як будували хату ще колись раніше, то всі родичі збиралися допомагати?

— То я тоді не знаю.

— А на весілля всі родичі сходились?

— Ну так, кого кликали, то ті й приходили.

— А дівчину обов’язково сватали перед весіллям?

— Ну да, ну да.

— А вона брала прізвище чоловіка потім?

— Да.

— А дітей хрестили в 20-ті роки? 

— Хрестили.

— А потім пізніше вже, як церкву закрили?

— Як тут церкву закрили, то хто хотів дітей хрестить, то десь носили дітей хрестить, і той.

— А було таке ще тоді, як ви малі були, щоб чоловіки й жінки розлучалися? Ну, розходились.

— Я тоді не знаю такого.

— А хто доглядав батьків старих колись?

— А хто ж? сини! Хто коло батьків жив.

— І хоронили їх де? на цвинтарі хоронили?

— Да.

— А в селі гончарі були?

— Було багато.

— Багато. А ви не пам’ятаєте, скільки їх було десь до війни?

— Це на тому краю все гончарі. І зробили таку сильну гончарню. Бо й я робила, сушила горшки. Це вже в 34-м годі, мабуть. То літом я на буряках, а на зиму йду в гончарню сушить горшки. То робили якось ті горшки до організації Смілянської. Головою тії гончарні був смілянський чоловік. А гончарі були селянські наші. Багато було!

— То це був як, вона була як при колгоспі?

— Ні, так, як не при колгоспі. А потом колгосп забрав її. А тоді розвалили.

— То коли розвалили?

— Ну, вже перестали там горшки робить, то вже тоді. А тепер не роблять.

— А що платили у цій колгоспній гончарні колись?

— Та платили тоді харашо.

— А що саме?

— Ну, од виработку, од виработку.

— А яка норма була, не пам’ятаєте? 

— Не пам’ятаю.

— А де дівали посуд той, який виробляли?

— Возили десь у Смілу, і далі возили. А то було на Тетеров беруть баби, та на плечі, та на плечах носили ті горшки. У них не було гончарні, це після войни, після войни. Отам в войну усе ж порозбивалося, нічого. Так вона ото прийде та на Тетеров набере. Там такі кастрюльки не роблять. Та набере, заплатить йому, і несе.
А тоді таку кирпічину дадуть, а я її в горшок і всуну (сміється). А вона носить-носить! Коли бачить — кирпічину носить! Приходить — хто в вас таке робить? я це тобі вже буду доручать. Кажу — добре, я буду глядіть, шоб вони не всунули. А воно як не є, вона тільки пішла туди набирать собі горшків, а ми між ними кирпічину! шуткували. Оце такі шутки.

— Бабуся, а цеглу у вас робили в селі?

— Кого?

— Цеглу? цеглу!

— Та зробили цегельню, тільки не робили.

— А чого не робили?

— Не хотіли мабуть. Не знаю, чого. Це вже в колгоспі, як колгосп був.

— А черепицю?

— І черепиці нє. Гончарню це тут були зробили, то почали робить. Нє, це тоді гончарня була, а після неї.