Всі записи
Усна історія

Бугайова Ганна Юхимівна, 1914 р. н.

Село Стара Гнилиця Чугуївського району Харківської області
Інтерв’ю записали Лідія Лихач і Вільям Нолл, 1993 р.
album-art

00:00

— А чого ж це так? я ж получаю менше всих, менше всих! То хіба ж це вірно?

— Це важко?

— Несправедліво!

— Чуєте, тьотю, а якого ви року народження?

— 14-го. 

— 14-го. А як вас звати?

— Анна Юхимівна.

— І прізвище, фамілія?

— Бугайова.

— Бугайова. А ви народилися в цьому селі?

— Стара  Гнилиця

— А як ви тоді народились, який це район був? До якого району?

— Тоді я б оце розказала, і не скажу. Це давно вже, і тоді така глушина була. Тільки знали роботу од зорі до зорі. 

— А чи ваша село було велике?

— А така  велике село, тільки людей багато було.

— Дворів 400, чи шо?

— Багато людей було. Дворів нє, а дуже ходило на роботу.

Анна Юхимівна, а як ваше дівоче прізвище було?

— Моє? Капусник Анна Юхимівна.

— А матері вже не пам’ятаєте дівоче прізвище?

— Мати Євдокія Акимовна. А як дівоче, і не знаю.

— А скільки дітей було? яка сім’я була у батьків?

— Ну, в мами було дітей в батька шестеро, два сина і 4 дочки.

— А скільки землі було тоді, колись, як ви ше маленькою були? 

— Ну, була земля, а не знаю, скільки їх було. Була земля, і трудились дуже ми тоді. Батько був, бо вони ж січас лиш би яке було, мій батько умів усе робить. І діжку зробе, й почине, і чоботи пошиє. І ми самі остались, він діжечку вам наллє, а ви пойдете покупаєтеся. Так же? Так, як я січас уже 17 год, як чоловік умер. Я живу. Я піду сусідові пополю, а він мені прийде заскородить там трактором. Ну отак. Це ж воно так робить. А тоді ж.

— А кому батько чоботи робив?

— Ну, таким же, прийде — почини мені, я ж боса ходю! Почине, а вона прийде пополеть там в нас. Це отак. Але ми з батьком нічо, харашо жили. І невістки були дві, робили, тоді дуже робили.

— Чуєте, а чи батько часом продавав діжки чи зерно на базарі?

— Ні! ні! такого ні! такого ні, шоб продавати там чи спекулірувати, чи. Отакий він то почине, зробе, отак.

— А де тоді гроші брали, щоб одежу купити? до революції, ще тоді. До колективізації.

— Так же ж тоді держали і корови, і коні держали. Беруть там мішок зерна, продадуть, на юпки нам понабирають.

— А де продадуть?

— На базарі, їздили продавать.

— А сорочки вже ви самі робили?

— Самі робили, пряли ж.

— Ви ще пряли?

— Пряли. Пряла й вишивала. Боже сохрани! Шпулі напрядуть, та ноччю і дньом шпулі пряли.

— Чи ви також ткали?

— Мама вже ткала. Ми пряли, а вони ткали, білили його. А модістки, а модистка шила нам кофтинки, юпки.

— Із полотна шила?

— Із полотна, з полотна!

— Чи в вас сорочки полотняні вишивали отут рукави?

— Вишивали. Вишивали.

— Чи в вас ше є така стара, шоб показати?

— Немає, вже немає.

— Чуєте, а чи ви ходили на вечорниці?

— Ходили! ходили.

— Чи батьки пускали?

— Пускали, ну така мода була, шо всіх відпускали на вечорниці.

— А де дівчата збиралося на вечорниці?

— Ну так, яка сама живе, вдова, і то впускає же. Там ми то й прядемо, і шиємо. В п’ятницю шиємо, а в ті дні прядемо.

— А чому в п’ятницю не пряли?

— Ну, хто його зна чо, шо тіки шити треба в п’ятницю. Ми пряли, така була мода, чи як.

— А шо ви тій вдові, чи хто пускав у хату, шо ви їй платили, чи?

— Нічого! нічого! нє!

— Чи часом дров привезете?

— Та Боже сохрани! ні! нічо ми їй. Вона така впусте, ми й ходим і все, а шоб шо-небудь їй там привезти чи принести, нічого.

— Там був предсєдатєль.

— Анна Юхимівна, а хто був першим предсєдатєлєм?

— Та їх перебуло, і не посчитати.

— А чи ви пам’ятаєте, в якому році починалося у вас? чи був спочатку СОЗ, чи колгосп?

— Колхоз у нас зроду, він народився, і так колхоз і був, і був. Оце все время колхоз.

— Чи ваш батько пішов образу в колгосп, чи не хотів?

— Та, а чо він не хотів? пішов! А він зразу в 33-му вмер.

— Шо, в голодовку?

— Да, ото. А ми вже пішли ж в колхоз. Я ж тільки ось, і колхоз ось. І по цей день. Ось уже скільки на пенсії. Ну, січас уже то мені 80 год. Много одказалось. А тоді мусили йти.

— Анна Юхимівна, а скільки вам років було, як ви починали працювати в колгоспі?

— Скільки? Та мабуть 14. 

— 14. А що ви робили?

— Робила в колхозі. Ямки копала метр отак і метр глибини на сад. Отам. Шо казали, то й робили. Все, все робили.

— А шо вам платили за це?

— А шо? нічо ж тоді. Вони обіщали 200 грам дамо, а потом по 100 грам давали. А тоді кажуть, та вона переболіє. А ми думаєм, та й правда. Самі картошку збираєм діткам і печем на плиті, а ми не обіжаємось, хай вже туди, хай на передову.

— На передову?

— А ми вже як-небудь. І ото за тим. Щавель рвали, пекли. Ну, а тоді вже, як колосочки начали, то нормально вже підкрадались. Нарву нам, намну, а тоді, пока сонце зійде, там, у кого ж мужик, так зробив мельничку таку. Надереш, і ото якусь баланду дітям наготовиш. Отак і спасались. А живіт бурлить тоді, воно трудне, дуже трудне!

— Чуєте, Анна Юхимівна, а як у вас почався колгосп, то в вас був трактор?

— Нє! не було! не було. А в мене такий брат був! Казав мій дід, я ше дєдушку ж знаю. Мудрий був, мудрий. Первий сів на трактора. І їхав. А скільки людей бігло за тим трактором! Ми ж не тут жили, а отам, далі. А Боже! яке диво було страшне. А тоді вже він пішов в молотарку. Понімав усе. А тоді ж считають він кулак. А він трудяга! Так як і я. Я люблю робити. От скажіть, мені січас серце болить, шо отакі молоді не роблять, і не хотять робить. Так я ж не можу. Я б і січас пішла, якби оце, год би 20  назад вернулось (сміється). Люблю робити страшно! 

— Анна Юхимівна, а чи ви памятаєте, щоб в вас в колгоспі був такий, на тракторі працював, Нікіта.

— Ну, чого ж не знаю? Знаю! Він січас у Початку, чи де він.

— Водій мені сказав, шо він такий був перший тракторист.

— Нє, він тоже був оце з моїм братом. Мій брат первий сів на трактор. І то з Чугуєва, і отак, ой, скільки по Гнилиці йшло людей, на його дивились. Ну, залізо їде, шо ви представляєте! 

— А чи ваш брат був комсомолець?

— Нє, оце так жили й все.

— А цей Нікіта чи був комсомолець?

— Як, я не знаю. Це Никита, він бросив два сина тут ось. Його жінка й досі жива, за річкою. А він, тоді він був бригадіром, був в колхозі трактористом чи бригадіром, механізаторів. А брат мій.

— А чого він кинув? Знайшов іншу? чи шо?

— Ну да, її чоловік бросив, цю, і два сина. Сини не пустили матір. Дуже шанують, і живуть. Хоч і в городі живуть, а дуже матері помагають.

— Чуєте, а коли ваш батько пішов у колгосп, то віддав усе? коні? корову?

— Бо забрали. Ше оцього ж сина, шо оце я кажу, і хотів же одділити. Нас же 4 дочки, і ще ж один син. І хотів одділити. І в нас була комора. Хата й комора. І він ту комору поламав, і отак, як через річку, поставив, шоб цю ж уже. В них четверо дітей. Ну, вже нас було там душ 16 в хаті. Так, а шо ж, і в колхоз забрали ту хату, і амбар поставили в колхозі з тії хати.

— А брат залишився з вами?

— А брат тоді поїхав у Харків і поступив він отут, у Чугуєві, де ото вчать, як їх називають, ну, всякі молоденькі. І він там учив їх разне таке все. І там ото в хаткі поганенькій, там і жив, там і вмер. Немає. Ото такі кулаки.

— А чуєте, Анна Юхимівна, а як, як би сказати, коли ще не було колгоспів, чи люди знали це слово — кулак? От хто сказав на хазяїв — кулаки?

— Та як воно? називали кулак, і кулак. А шо воно за кулак. Люди неграмотні. Шо воно за кулак? Хто зна.

— А чи в вашому селі були такі кулаки, яких виселяли з села?

— Ні, не було таких.

— Таких багатих не було, нє?

— Нє, нє. Саме таке. 

— Чуєте, а чи, коли починався тоді, в 32-му, 33-му, коли був голод, чи комсомольці ходили по хатах і забирали все?

— Забирали! Горінчик там з квасолею, і то забирали. Забирали комірне вже тоді. Було таке.

— Чи вони були із вашого села?

— Із нашого й були! з нашого.

— Чи ви їм казали — що ми будемо їсти? чому ви забираєте?

— Ну, казали! Так вони все, і олію беруть, і все на горищі, і все. В нас же нема нічо. Яка квасолина чи горох там у глечику на горищі, і то забирали.

— Чи вони жили багатше, ніж ви, чи так само?

— Та бачите, він же ж уже считай, добро чи шо в нього було, а ми ж раби.

— Вони вже померли, так, ви казали?

— Померли вже.

— А скільки було комсомольців десь в селі?

— А скільки їх було? Я не дуже на них обращала. Я дуже робила, страшно дуже!

— А чому ви не пішли в комсомольці?

— Ой! та ні!

— Не хотіли?

— Не хотіла. 

— А чи ви тоді саме була така молода, чи вони попросили вас?

— Ні, ну просто як, я ж вам кажу, як хто. І тоді були такі хитро. То се, то те, і якось викручує, шоб не робити. Ну я, якби ви побачили, він січас мені сват, Миколай Григорович, він в Чугуєві робить. Ви не знаєте такого? А, ви ж із Києва! так він би може сказав, як я робила. По дві повіті полола буряків. Ви представляєте, вручну. І ото дітей соберу, пока розвидниться, їм же в школу йти. А вони мені пучки наносять. А я ж тоді весь день як топанка, як топанка! то отака рука стала. Уже покончала. Отак робила. Мені жалко. І за мене хай скаже люба отут людина, як я робила. А от не вірять, шо січас.

— Чи ви хотіли гроші заробити більше?

— Та нічого, то такий у мене ото го

— Характер, натура.

— Батько в мене дуже робив ото так, шоб була і конячка, шоб була і коровка. Так і я. Все, що тільки, Юхимівна! ідіть! Христини у мене, дочка, і я ж, шоб гардіни набрать. А тогда ніхто, може шо й буде. А січач шо вже.

— Чуєте, а як ви іще не були замужем і дівували, то чи дівчата збирались на цьому кутку? чи були інші вечорниці? чи всякі були?

— Нє! там ті збираються, там ті збираються. Воно ж багато було дівчат, не так, як січас. Вони ж то в городі, то хто зна, де вони, їх нема.

— А чи дівчата співають, як прядуть?

— Ну, а як же! співають! Співали. Як не гірко, а співали ми.

— А що співали?

— Ну, пісні ж.

— Не пам’ятаєте як?

— Ні, чо, багато ж.

— Чи хлопці були, як ви співали?

— Були й хлопці, шо на вечорницях.

— А чи часом було, шо хлопці й дівчата разом залишалися і спати лягали до ранку?

— Було таке. Ну, мода така була.

— Чи часом було, шо котра й дитину народить?

— Було, було.

— А що їй батьки казали?

— Ну, то раньше, то дуже грубили. А січас же, бачите, совсім не так.

— Чуєте, а ви в якому році вийшли заміж?

— Я? у 22-м мабуть. Ну шо, ну я ж.

— У 32-му?

— Я значить із 14-го, а 17 год було мені, я заміж вийшла.

— 32-й, так? отак десь, 31-й, 32-й.

— Да.

— Це означає, перед голодом.

— Перед голодом. Отоді, а було ж всі, Боже!

— А чи він прийшов вас сватати?

— Він прийшов, а як же. На вечорниці ходили, познакомились, і прийшов же посватав. Пішла, і прожила стільки год.

— А скільки днів було весілля? 

— Весілля 3 дні. Тоді в неділю, в понеділок і в вівторок робили.

— А в неділю було як би у вас у батьків весілля, так?

— І там, і там. Ми ж були тутішні. І там весілля, і в нас весілля.

— Чи ви вінчалися?

— А як же! вінчалися.

— А коли каравай пекли?

— Ну, пекли ж уперед каравай же ж, у пятницю там, у суботу. А це ж в неділю вже свадьба. Тоді ж уже, як свадьба в неділю, тоді ж його ріжуть, той каравай і дають же ж по кусочку, хто там гуляє ж. Шишки, шишки ж. Ну, шишки на другий день. А січас в первий день дарять, а тоді на другий день. На другий день шишки ж ото підносять шишку, шоб в парі були.

— А в вівторок уже шо робили?

— А в вівторок тоді вже ж то саме курей дарили. Отаке, як воно і січас. Веселилися. Наряжались. Чудили. Так як і січас і співають, кому до плачу вже канєшно сійчас, я скажу, то й досі щемовно. А навіть город.

— Анна Юхимівна, а яка музика була на вашому весіллі?

— Ну, саме оце так, любий грав так. Ну, мій би чоловік, чи ваш чоловік був би музикант, то як би. Отако ж. На гармонії.

— Гармонія була?

— Да!

— А були там десь бубни?

— Та була й бубна, ну ця вже бубна, як там. Була ж.

— А коли була бубна?

— Та тоді ж, у первий день, і другий день.

— У вас була бубна? на вашому?

— Не було. Ні, наче була, була! була!

— А як її робити?

— Ну, так як сито, як сито. Собак били, як воно вичиняли і робили. І це ж там і цокотять, і ото грали.

— А ви не знаєте, скільки заробляли музиканти на весіллі?

— Та ні! тоді

— Чи їм давали рушники?

— Давали не рушники, нічо, а хто скільки дасть.

— Їжу, горілку давали? 

— Ото ж давали, а як же! давали їду ж, давали.

— Чи був у вашому селі шинок? 

— Та це ж ото не було.

— Не пам’ятаєте?

— Чути чула, а шо воно за шинок. Не було так.

— Анна Юхимівна, а коли клуб у вас став або хата-читальня?

— Ну, це вже пізніше. Це вже пізніш, як церкву поламали. І то вже як, я ж така грамотна, шо й знала, забула вже. В якім це воно году. І тоді ото ж начали там ото збирати, там сівалок, які ж ото дурні коров поздавали. Ті померли зразу. Кажуть, приробить трубу таку, шо буде молоко бігти і борщ іззаду. І вони ж здали і коров, і здали там яка тьолочка. А воно ж як робили, та й нічого, та й померли.

— А чому вони зробили такий голод?

— Ну, хто зна, чого? Ну, врожай був, такий врожай, і зерна стільки, а не давали нам. А чого не давали, ми ж не знаєм. І чого воно так, наче все роде, і все є в нас, а чо ж воно було так, а тепер як же? (сміється).

— А чуєте, а чи ви пам’ятаєте, як закривали церкву? хто закривав церкву?

— Ну хто зна, то чужі ж приїжджали, із Чугуєва, вони ж не самі зразу наші. А тоді ж комсомол, ото приїхали і порозоряли.

— Чи вони палили ікони? чи забрали в Чугуїв? чи шо?

— Хто зна, де вони їх дівали. Шо хотіли, те й робили.

— А чи ви пам’ятаєте такі концерти в клубі?

— Ну, я на них не тє. Я робила так, не до концертів було мені. А скоренько схожу та оддохну. Або в чугуні, ото ж хліба наберем, у чугуні звечора, чи то в обід, а ввечері печу. А як ляжу, та до утра. А встану, а воно таке чорне, шо стидно брати і їсти. Таке було. Не дай Бог, хай воно не вертається.

— Нехай не вертається.

— Хай не вертається. 

— Чуєте, а хотіла запитати, як ви ще були такою дівчинкою, такою 15 років там у батька, чи ви пам’ятаєте, шоб селом ходили старці? 

— Ну, чого, ходили старці ж там, як сійчас ото на ринку, так і тоді ходили. Ну, не так, шоб багато, а ходили.

— А чи вони були сліпі?

— І сліпі, й такі. Ну большинство каліки ото ж. Водять, то водять там чи чоловіка, чи жінку. Отак було.

— А чи вони грали на чомусь?

— Та нє! Ну грали, так це отак крути, а воно грає. Отак.

— А як це називалося?

— Бандура чи шо. Наче.

— А шо співали?

— Ну, шось співали ж там, а шо вони співають, хто зна шо. Я ж кажу, це ж воно вже, ой Боже! коли воно.

— А в вашому селі не було таких? не було старців?

— Ні.

— А як уже почався голод, і трошки після того, як люди осталися живі, чи весілля так само 3 дні були? чи вже коротші?

— Та ні! так і гуляли, пока стали, ці ж стали наші робочі ходити там, так у суботу начали свадьбу, і неділя, і понеділок. Так грали, так і січас грають. Це не те. Ну, тільки тоді більш так сходились, ні за шо було грати.

— Анна Юхимівна, а як ви дівчина, як от вийшла заміж, то вам мати збирала придане?

— А хто? мати. 

— Як у вас це називалось? посах? придане?

— Ні, придане. А шо ж тоді те придане! Свита овеча. Кожух же ото. Ото придане. Та як лучче, то сорочок там 10, та ото таке там. 

— А хустки?

— А воно не продавалось тоді, а де ж ми возьмем?

— А чоботи?

— Ну, чоботи тато ж пошиє мені.

— А намисто?

— І намисто ж, як заміж йшла, назбирала ж там. Попросила у того, в того. І якихось там цвітов. Отак робилось.

— Чуєте, а чи було в вас таке, шо так одружувались родичі між собою? Чи були такі випадки?

— Ну, дуже не було, а було так двоюрідні.

— Двоюрідні?

— Двоюрідні були.

— А шо люди про них казали?

— Ну, казали, шо нільзя, а чого? Ну, тоді родяться діти каліки. І воно цим доказує. Вони в нас і сійчас от є, вони двоюрідні. Він правда вмер. А діти всі такі, як треба.

— Такі як треба?

— Не такі, як ми думали. Хто зна, чи воно так.

— Чи вони вже старі такі, і одружились давно?

— Ну хто зна, як воно. Вони не старі. Оце, шо я кажу, меньша мене. А так двоюрідні вони, а діти такі.

— Анна Юхимівна, а чи коли от ви виходили заміж, в ті роки як поженяться, то дівчина обов’язково брала прізвище чоловіка? чи часом оставалась на своєму?

— Ні, мало, мало. Оставались, ну дуже мало. А то все чоловікове брали.

— Чи ви хрестили дітей?

— А як же.

— А чи ще церква була?

— У Харків возили. Нашу вже розібрали, так я в церкву возила. 

— Чуєте, а ще колись, як ше була, чи ви пам’ятаєте, що баба повитуха була?

— Ну, отака, ото шо лічить людей.

— Що приймає роди.

— Ааа! то і сусіди поможуть, старенька ото прийде й приймає роди. Отак. Та ото ж тоже приймала отак.

— Бабка прийде?

— Бабка.

— А шо ви їй давали за це?

— Нічого. 100 грам же ж.

— 100 грам.

— 100 грам, а так ото 5-6 неділь вийшло, і йди на роботу. І на город. Прийшов Іван Пантєлєєвич і так — Юхимівна! ну шо є, уже пройшло 6 неділь, півтора місяця, пора. А коли родився малєнький, ну шо ж пішла.

— Це ж важко тоді.

— Да, да! важко! А як же, шо ви представляєте, ше ж манюнє яке. Його ж і скупати треба. Його ж, а воно коли ж, як на роботу. І їсти зварити, і дитинку впорати. Іще були й ясла аж отам далеко. Ой, нехай не вертається! Я кажу, у селі не було труднішого, як мені. Живуть там, а я там. Так я іду, а раньше в нас на Есхарі гудок в 11 часов був, а я ще в студях, ну ззаді, будем казати. А пока дійду, 12. Із дитиною на собі. А поле було там дуже далеко. Ой, ну прибіжу оце в обід відтіля, так я не сідать їсти, а стою я швидше. А як сяду, наче я довго буду їсти. Отак було. А на мені кожа наче на коняці, отак трясеться. Ну страшно, як я живу ше й досі. Я не можу представити.

— Чуєте, а який ви кажете гудок був? де це було?

— Есхарі гудок у 11 гуло.

— А що це було?

— А чого воно? Завод, завод. Так в таке время, я кажу, а я ще в садіку. А тоді ж поки прийду відтіля, то аж.

— Чуєте, а чи ви пам’ятаєте таке, шоб як ше ваша мати, чи такі люди, те покоління, чи вони часом розходилися?

— Тоді меньше. Меньше розводились. Меньш-меньш. Тоді меньш розводились. Боялись. Я і січас знаю, і до церкви як підем з мамою, так я ж дивлюсь, моя мама сама лучча. Було так на ній ловко. А сійчас бачите, що з цими мамами.

— Чуєте, а як це було, шо батьки жили з найменшою дитиною? з найменшим сином доживали?

— Да, да.

— І чи також, шо він їх ховав? це було так? це було його обов’язком?

— Ну хто зна, ну з меншим в селі остається батько, а старші одділяються. А дочки ж виходять заміж.

— Чуєте, чи ваші родичі були, щоб брали участь у революції або в громадянській війні?

— Да! не було такого!

— Анна Юхимівна, а як ви ше були такою дівкою, чи ви ходили на Івана Купала до річки?

— Та тоді не було такого. Було таке на Івана, наш празник Івана. Карусєль приїжджала. Коні на карусєлі. Ну, так це ж на Івана, так ото на Великдень. На карусєлі катали (сміється).

— А чи співали в вашому селі частушки? 

— Та чо, разних співали. Єсть же ж такі.

— А коли ви співали частушки? на вечорницях?

— Та на роботі! на роботі, і на вечорницях. А тоді правда виходили і на вулиці співали. А не так, як січас.

— Чи часом також танцювали, коли співали частушки?

— Да! да! було таке, дівчата танцюють. То такі є шутніки, шутніки.

— А була там музика?

— Та де там! під свої співи! (сміється) 

— А чи ходили жінки щедрувати?

— Ходили, ходили.

— Чи це дівчата? чи ходили?

— Ну, це вже ж начали ходити, як трошки ожили. Не тоді, як нам трудно було.

— Чи жінки так ходили також? чи тільки молоді?

— І прямо не жінки, а прямо жонаті ходили. І співали. Дуже харашо співали. Оце ж ото щедрували. Щедрували. Їм дають м’ясо. Ріжуть же ж теж кабанчика, і дають сала, м’яса, паляниці. Розплачуються. 

— А хто колядувати ходив?

— Ну, колядували ото так як ви та я. Там збираються, чи кумовья чи, жонаті прямо. І такі ходили, як і маленькі бігали. І такі разні ходили. Ну, вже як попіднімали трошки, нам дали хліб, а ожили тоді.

— Чуєте, а хто жив у вашому селі? це означає українці чи москалі були тоді?

— Українці, українці. Воно може шо давно й було, ну я, за моєї пам’яті українці. 

— А поляків не було? євреїв не було? німців?

— Ні-ні-ні! не було такого.

— Чи батько ходив може, чи його брати на заробітки де?

— Нє, нікуди не ходили. Хто хотів робить, той і тут робив. А хто не хотів, тоді і січас.

— А хлопці взагалі нікуди не ходили на заробітки?

— На заробітки? А куди вони підуть на заробітки? Я ж кажу вам, от як було в нас нагнали, шо вони учать ото їх, такі молоденькі, в картузах, і як його назвати, у Чугуїв. То мій брат як пішов, і там їх в училищі все время учив усе. Як вмер, то як його виступали, висказували, скільки він оставив їм. А ті в колхозі. А тоді вже на войні, кого вбили.

— А сестри тут ваші?

— А сестри. Одна в Глухові. Одна десь в Ставрополі, коло Чорного моря. А ми дві тут.

— А чого та в Чорномор’ї?

— Тут вони жили в Харкові, поженились. А тоді на родіну поїхали. І ця так там вже, це його родіна. Ой, якби ви помогли мені пенсії добавили. Я вас би згадувала! А ви ж не по цьому ділу!

— Не по цьому ділу. Але тепер ці гроші такі, шо, як і добавлять, тоже нічого.

— Трошки ж таке, а й то не так обідно.

— А скільки ви получаєте, тьотя? так як всі?

— Ше ж треба, тепер й колгоспи розпустили.

— Розпустити колгоспи. Чи було б добре так, як ваш батько хазяйнувати, чи б ви хотіли?

— Якби я молоденька, може б воно й так, а як я не в силах робити вже нічого.

— А шо б ви вашим дітям, внукам сказали, так краще як батько робити, чи так як ви в колгоспі?

— Ну, воно луче в колхозі, я вам скажу. Якби тільки платили.

— А чому ви думаєте, що в колгоспі луче?

— Ну, там дуже важко. Прясти це заставлять. Та ткати. Та велике хазяйство. То я держу одну коровку було, а то й треба ж воли держати, шоб же ж було чим зорати. І посіяти. І його ж і зняти, і змолотити, і все. То дуже важко.

— Дуже важко. Багато роботи.

— Я ж його знаю все. Це страшне діло. А якби колхоз, тільки порядок якби в колхозі був. Шоб порядок був. Одне получає, а те, шо робе.

— Чуєте, а як ви виходили заміж, то вам відрізували коси після того?

— Нє.

— Не було такого звичаю?

— Не було. Не було.

На мапі