Боровик Марко Іванович, 1915 р. н.

— Вже на пенсії?
М.І.: На пенсії.
— А батько пішов у колгосп і мав там роботу? чи просто робив у себе на полі, але считався в колгоспі? як це було?
М.І.: Ну, була ж колективізація. Одібрали землю. Одібрали скотину. Забрали в колгосп. Тільки аби хату не забрали. Забрали клуню. Забрали коней, корови.
— Чи в вас був такий фруктовий сад?
М.І.: Такого харошого не було, а було вишень багацько було й слив.
— Чи ви часом продавали сливи або вишні?
М.І.: Батько їх, я не знаю, чи він продавав, чи нє. А знаю оце, шо були такі діжки, шо зараз возять, то він усі чисто туди кидав. Оце було вишні. Ну, я вже пацан був, заставляли мене, шоб я горілку варив. І пив оттуда! Тільки ж я ше не пив тоді.
— А коли це було? до війни ще було?
М.І.: Ще до війни було.
— А нащо треба була горілка? чому люди робили горілку?
М.І.: Нашо? пить! а як же.
— Пить? Нє, я маю на увазі, чи на весілля?
М.І.: То весілля, то хрестини, іменини. Ну, треба горілочка! Так, як і зараз. Да, весілля, да!
— А кажуть, що до війни не пили горілку.
М.І.: До війни? пили, тільки не так пили. Було строго. Було тоді даже в тюрму садили, о!
— Марко Іванович, а чи ваш батько, він працював на землі, а чи він ще щось робив, як чоботи? або колеса? або щось? чи він був тільки на землі?
М.І.: Нєа! не робив! ото він став уже у колгоспі. А то буряки тут сапали в нас, і поваром у лісі тут варив. Знаєш, Марія?
Марія: Нє, не знаю!
— Не знаєте? чого?
Марія: Мені було 5 год.
М.І.: Ти батька не знаєш?
Марія: Не знаю! матір знаю, бабу знаю! матір вашу знаю, а батька не знаю.
— Марко Іванович, а чи часом попросили на весілля варити батька? щоб він готував.
Марія: Нє, це тут була якась, як мати розказують, як комуна. Люди всі ідуть, оце ж у колгосп поступили, набрали людей. Корови, свині, усе позабирали, і люди так ходили балками пололи. Потом хліб начали ото збирать, молотили. І цим людям усім варили їсти. Оце таке.
— Все зрозуміло. А ви казали, що вас було шестеро в сім’ї, нє?
М.І.: Семеро.
— Семеро. Чи це були брати, чи сестри?
М.І.: Було 4 брати і 3 сестри.
— Чи старші?
М.І.: Старші? брат один старший, другий старший, сестра та й я вже. Я четвертий. Я четвертий між ними. Ше шо ви мене хочете спитать?
— Чуєте, а можна запитати, якщо би ви, ваша сестра, котра ви кажете не бачила, чому це було?
М.І.: Вона пішла в колгосп. В нас була корова, і вівці, й свині були. Ну, вона ж була, мати хазяйка в хаті, а вона біля скотини. І на буряки в колгосп, бо вже більша. А тут прийшла на обід та спішила видоїть корову. Ну, вона видоїла ту корову та поставила відро, а те відро не до корови, а до молока, а вона хотіла ж оборонить те відро, та як гахнула, то й око вискочило! Вискочило совсім. І заміж, і вже ж от-от заміж! Вже договорилися, всьо. Ви знаєте, ой Боже! Ну, то шо ж, взяли її в лікарню, повезли її. То й все, шо надрізали. А ще прийшла вона додому, трошки неспокойна вона була, вже пішла трохи гулять, от. І получилось так і на те осліпла.
— А це, чому на те, не знаєте? чому вийшло так?
М.І.: Бельмо було, бельмо стало на глазу.
— Це в котрому році?
М.І.: В якому році? Це до війни, до війни було.
Жінка: У 28-му ж, у 30-х розкуркулювали.
М.І.: Нє, тоді це до війни було, да. А це було отако в 31-му, чи отако.
Жінка: Війна ж в 41-му. А це було в 32-му, чи в 33-му ото було.
— Чуєте, а той вже хлопець не хотів женитися, так?
М.І.: Ну, той хлопець уже, канєшно, вже одказався. Повезли її в город, була вона на роботі, і заміж пішла за такого ж, як сама.
— За сліпого також?
М.І.: І придбали четверо дітей. Мама моя поїхала туди глядіть, бо діти ж малі. А потом началася ото війна. Польська війна.
— Польська це в 39-му?
М.І.: Да-да-да! в 39-му году. Ну, то ми розлетілись, хто куди попав. Потом вона приїхала сюди, мама приїхала. А той чоловік остався. Приїжджав тільки так, він тут не жив. Ну, оце таке получилось.
— Так, таке безрадісне.
М.І.: Безрадісне.
— А чи ви може пам’ятаєте, її чоловік грав на якомусь музичному інструменті?
М.І.: Не грав. Він робив на фабрикі, гвозді робив. А вона печатала соду в пачки.
— Що печатала?
М.І.: Соду, соду! Запечатувала соду, пачки. І дали їм квартірку, о!
— Марко Іванович, а чи ви пам’ятаєте, щоб вона щось співала? Чи ви ті пісні пам’ятаєте, які вона співала?
М.І.: Ну, вона пішла в Божествене діло, а сюди, значить, це не дуже понімали.
Жінка: Яка власть тоді була, шо власть була, ну як були дуже присужені до сталінських, то вона співала по-сталінському, як трошки вже легше, то вона співала потом. І божі такі, і такі наче народні співала.
— А які це були сталінські? які це пісні були? чи ви може хоч трошки щось пам’ятаєте?
М.І.: Я помню, як вона співала, а шо іменно співала, то воєнні такі пісні.
М.І.: Я знаю, шо вона пішла в город, а її піймала міліція.
Жінка: Вона співала такі вже пісні.
М.І.: То вона заспівала йому, а він її одпустив. Якось, як же вона гарно заспівала, шо світ настав, шо міліціонер сліпому поводатирем став. І зразу вже отакої приспівувала.
— Вона сходу видумувала? експромт.
М.І.: Якось вона вміла. Ото тепер світ настав, шо сліпому міліціонер поводатарем став. А він же веде її в міліцію. І він її відпустив (сміється).
— А де це було?
М.І.: Це було в Житомирі.
— В Житомирі?
М.І.: Да.
— А поки вона не переїхала, тут була, то чи часом люди такі, як вона, прийшли до неї ночувати або щось? Такі, щоб було разом співали, а потім йшли на ніч або щось?
М.І.: Не було де їм спать. Не було де спать. Вона до мене приїхала. Я жив, остався сам. Вона до мене приїхала, потом я зробив хатку їй, та вона в тій хаткі вже. Отам у садку в себе зробив маленьку земляночку.
— Куди вона ходила? в які села? чи далеко?
М.І.: По всій Україні їздила. І на Запорожжі була. Де базар, скрізь. То це я таку роботу маю. То аж за мною це приїхали, на Україну.
— Я тут вже більш, ніж рік. Я в університеті в Києві.
М.І.: А то американці живуть тут.
Жінка: За ту пенсію не купиш білєт.
М.І.: Візьміть, я получаю 230.
Жінка: Мало, мало.
М.І.: А мало! я продав 10 кабанів. І при Сталіні продавав. І при Хрущові продавав. І здавав у касу гроші. Здавав. Я наздавав 5 тисяч грошей. Продав 10 кабанів по два центнери. Одне собі, одне туди. Мав 5 тисяч. А шо ж я тепер візьму тих 5 тисяч? шо, шо, шо ж я куплю?
— Ми трошки вернемся пісень, котрі співала Машка? Ви знаєте, це така дуже давня традиція на Україні була. Ми маємо ще один номер журналу, там про такі в 1925-му році такий був Борис Лозовський, він записав старців у Чернігові. Чи ви часом, чи вам було трошки незручно може сестру слухати? чи ви часом слухали, що вона співає?
М.І.: Ви знаєте, я вам скажу правду, не було коли!
— Не було коли.
М.І.: Вона була собі поїхала. А шо вони там співають? шо вони там? мене не інтересувало! бо не було коли.
— Може ви питали – куди ти їдеш цей раз?
М.І.: Де ж я буду питать, як я жив осього, а вона там? Я зробив їй хату вже з тими вікнами. Двоє дітей, о! Та шо вони там співали, я не інтересувався, по правді скажу. Бо не було коли. В мене була сім’я, не було коли слухать. Бо треба було сорочечку й штанці, і піджачка, і шапочку, і картузика. І книжечку, та ше й портфель дай! А моїх тоже було одинадцятеро.
— Дітей в вас було одинадцятеро?
М.І.: Не в мене, в жінки в моєї. І остались уже напослєдок четверо. Помирали. Помирали. Але четверо, та й опять четверо, любив всіх. Вже одслужив в армії, вже хотів жениться тоже. А троє осталось, січас троє живих. Дочка й два сина. Отдєльно, канєшно, од мене живуть. Один в Житомирі, а двоє осьо в Єрках. А оцей отут коло мене.
— Марко Іванович, а як ви були таким парубком ще, то які були на весіллях, яка музика була на весіллі?
М.І.: Балалайка була.
— На весіллях?
М.І.: Балалайка. Гармошка була. Бубон був.
— А що грали?
М.І.: Польки, кокетки, гопака, трипака! як далі. Босі! без трусів жінки чи дівчата.
— А чи був в вашому селі шинок?
М.І.: Шинок був, тільки я його не знаю.
— Не застали?
М.І.: Не застав.
— Не чаювали там?
М.І.: Не чаював.
— А чи ви ходили в Будинок культури? чи в таку художню самодіяльність?
М.І.: Я ходив в самодіяльність, трошки там помагав.
— А що ви робили там?
М.І.: Ну, п’єси робив.
— Ага!
М.І.: П’єси, на тім бору ми робили.
— А чи ви пам’ятаєте, щоб у вашому селі приїжджали такі бандуристи? що на бандурі грали.
М.І.: Приїжджали з Києва, з Черкас.
— До війни?
М.І.: До війни!
— А де вони грали?
М.І.: Нє, в війну! бо вони в колгоспі грали.
— А німці були тут чи наші?
М.І.: Наші, наші! Вже в колгосп приїжджали. Циркісти!
— Циркісти? чого ви так називаєте? Я маю на увазі ті, що на бандуру грали.
М.І.: На бандуру? нє, я в війну не замітив.
— Чуєте, а чи, як ви були парубком, то чи ходили дівчата і хлопці на заробітки до пана або кудись?
М.І.: А я пана й не знаю. Радгосп знаю. Совхоз знаю.
— Марко Іванович, а чи ви були комсомольцем?
М.І.: Я був комсомольцем.
— А скільки вам було? в школі починали, чи нє?
М.І.: В драмгуртку вже.
— В драмгуртку. Чи це були більшість комсомольців там в драмгуртку?
М.І.: Хлопці були. І мене, і сестру взяли, Машку. Тоже вона артістка була.
— Вона дуже гарна була.
М.І.: Гарна, гарна була дівчина. Але життя не вдалося їй.
— Не вдалося. Не було щастя. Чуєте, марко Іванович, а що як би, яке було комсомольське тоді життя? організація в селі, що вони робили, комсомольці?
М.І.: Ну, шо ж вони робили. Їх робота була заявить, така робота була. Розкуркулювали людей!
— Правда?
М.І.: Да! Оце вигрібать десь хліб, комсомолець піде.
— Чи вас заставляли? чи треба було самим?
М.І.: Заставляли, а як же! заставляли.
— А хто як би керував? Хто сказав вам, що це й це робить?
М.І.: Ну, хто? хто? Голова села. Голова сільради. Голова колгоспу не ходив же по цих, а тільки голова сільради та міліціонери.
— А! і був міліціонер в той час?
М.І.: Був.
— А ходили що, 3 – 4 чоловіки?
М.І.: Комісії цілі.
— Комісія ходила.
М.І.: Шукали, обшукували. Де шо не було, позабирали.
— Це трошки важка робота, ні? вартовими.
М.І.: А шо нє? важка робота на душу (сміється). На душу. Шо мав один там перепічку спік, то заховав під подушку. А вони знайшли. Бере й їсть. Оце такі комсомольці були тоді. Год, год наставав такий, шо їсти не було чого, 33-й чи, 33-й і 34-й. А шо ж ти їсти будеш?
— Чуєте, Марко Іванович, а ще мені нікого не доводилось запитати, а от те, що забирали як би в когось там, куди його переносили?
М.І.: Ну куди? То на посів збирали. А то куди? собі брали потроху.
— На посій, да? Це, щоби було чим сіяти? А чи треба було щось державі здавати?
М.І.: Державі це не здавали, тільки в колгосп іде. Пшеничка, чи жито, чи шо там. В колгосп на посів. А там, ви знаєте, був голод. Так шо ж ти зробиш. Тоді дуже, дуже погано було! трудно, трудно. Я знаю це. Я побачив, шо я здохну, то я опинився аж у Воронежі.
— У Воронежі?
М.І.: Да. Пішов сів на пустир, кажу на пустир, на товарнік, о! В вагон, а люди їхали по хліб туди. Бо тут брали матерію, там разні тряпки, туди їхали мінять. То я між їх, і поїхав уже аж у Воронеж. Там став на роботу в совхозі. Поставили мене завфермою свинячою. Я взяв дівчат, 4 дівчат було або 5. А тоді кормили там добре.
— Марко Іванович, а що воно таке було, що в Воронежі було шо їсти, а тут не було?
М.І.: От бачите, от бачите, в Воронежі було, а на Україні тут не було.
— От як? був неврожай?
М.І.: Це ж не Україна Воронеж? руський город?
— Руський, так.
М.І.: Руський. То у Росії ж мало було голоду.
— Так. Зовсім не було мабуть? чи був трохи?
М.І.: Нє, трошки був, но совсім мало.
— Це означає, що урожай був, просто така політика?
М.І.: Був урожай! Та куди, урожай був, шо й не жить, як цей год!
— Правда?
М.І.: Да.
— А що цей голова сільради, коли він посилав там комсомольців, то він шо казав – треба все забрати? чи він так само мав накази? чи він це хотів робити?
М.І.: Дехто накази мав, а дехто без наказів.
— Хотів трошки? Щоб зрозуміти.
М.І.: Нарошно! нарошно ж, понімаєте, оце так накладуть 20 пудов пшениці, він як начне там, як начне, позакопують люди. Жалко! Було одкопає, оддасть державі. І отак і 20 пудов. Опять він крутиться, крутиться. та до того докрутиться, шо нема вже чого давать, і його за шию й на Соловки! І висилали.
— Це у сільраді?
М.І.: Нє! людей тих, шо не оддавали, ховали.
— Марко Іванович, а чи ви розуміли, шо це спеціально хтось робить? чи тоді люди так не думали?
М.І.: Я молодий був, хіба я так розумів оце. Я розумів те, шо уродило ж, уродило! пшениці які колоски, а їсти нема чого. Вивозили все чисто, і ше й куди вивезли нарошно!
…
М.І.: А це по вулиці йде-йде, сів і задуб.
— Помирали?
М.І.: Да. Беруть його, підвода, завжди це підвода. Він ше котрий і живий. А тут був такий один, каже – де наші? наложив їх багато, поїхав туди, там викопали ямку, аби прикрить. Він тюремець, ше живого, шо доїхав туди. Багацько було, багацько, багацько. Открили шекавицю, держава одкрила шекавиці, та робили сумки із чєловєка. Та ходили ж по суп оце ці. Та іде, суп несе, з’їв і вмер. А який там суп? – гички накришили та трошечки, жменька того, чечевиці, на казанчик такий.
— А чи були в той час такі збори колгоспні? чи збирали людей, щоб розказати?
М.І.: Ні, не було!
— Не було?
М.І.: Не було, отоді саме отаке, отакий був сказ, не було нічого, ніхто нікого не понімав. Як січас ото почти, шо ніхто нікого не понімає. А де ше ж нада жить. Так же ж?
— Так. І трошки страшно було жити, так?
М.І.: Страшно! Канєшно страшно! Бо позаростало бур’янами городи, шляхи. Ніхто нічо не робив! Ніхто нічо не робив. Один там колгосп там, прийде баба на рядки полоть, та й стала, та й ото листя наїсться, та й упала. Не було що їсти.
— А ці такі люди, котрі повинні були ходити за наказом, розкуркулювати, вони ж могли мати щось трошки їсти?
М.І.: Ну, вони, вони! Як ті, хто старші, то вони не повмирали. Ніхто, ніхто з їх не повмирали. Не беспокойтеся. А такі бєдні, которий не мог нічо достать ніде, ті померли. Померли. Такі золоті люди, такі золоті люди повмирали. Мій дядько такий золотий, такий! Я його й січас плачу за ним. Такий золотий, він же спеціаліст такий був. Шив усе, все шив.
— А що він шив?
М.І.: Ну, шо шив? Карелі шив. Свити шив. Кожухи шив. Ото таке він шив.
— Чи до його так би люди прийшли й попросили, щоб пошити? чи він на базар виносив? чи як?
М.І.: Ходив він по хатах!
— І продавав, так?
М.І.: Нє! Люди вже знали. А люди – а йди до мене, поший! Я тобі заплачу. І він ото ходить. А тоді й брата мого взяв, та з братом ходили заробляли.
— То він міг трошки заробити, так?
М.І.: Ну да, люди ж платили, які багачіші. Бо такі бідні, то він не брав у їх. А ті, котрі багатші, то да, там закажуть, один там.
— Микола Іванович, а чи ви пам’ятаєте, щоб в селі були такі маляри, богомази, котрі малювали ікони?
М.І.: Не було таких.
— А де ікони купували?
М.І.: На базарі.
— На базарі. А скільки коштувала пара, скажемо?
М.І.: Тоді? Чи 4 з половиною ми ці купили, ну 4 з половиною карбованці. Да. Деревяні. Це такі чималі.
— На дереві, так?
М.І.: Да, на дереві.
— Чуєте, а в хаті батьків скільки так було ікон? всього приблизно. Скільки люди тоді мали образів?
М.І.: А! то вобше я не знаю, у кого скільки було. У нас було дві пари.
— Дві пари.
М.І.: Чого дві пари, бо в нас мати держала дочкі, дочка заміж буде йти, треба обізатєльно пару цих ікон. І для себе держали. Дві пари були.
— А як називали? називали ікони? образи? чи Боги?
М.І.: І Боги, і образи, і ікони, як хто.
— Марко Іванович, а що робили, як ікона ставала стара? от куди її дівали? Така, шашель побив або шось, шо з нею робили? Не можна ж було викинути просто.
М.І.: Викинути не можна, але я не знаю, де їх дівали. Викинуть не можна, але були такі, були! Такі заядливі були комсомольці, шо викидали, де їх були мали.
— Чи ви пам’ятаєте, як в Шевченкове може палили ікони? Хтось нам розказував.
М.І.: Оце запалили того хату Шевченка? Ні! тоді, як церкву ламали.
— Хтось то нам розказував? Ніна Іванівна, і Віра Трохимівна.
М.І.: Не знаю, не знаю. Не знаю, я не знаю. Був раз у цій церкві, це наша Баличанська церква.
— Баличанська?
М.І.: Балаличанська! В нас Балаликове, звуть Балаликове. То це наша була церква, і Шевченківська була церква. Там же недалеко стояла. То тепер нема ні тої, ні тої. Бандіти скинули, бандіти розламали все. То були ті бандіти, а це були і стали! А Шевченківська церква, Боже спасі! отакі люди, як і я. Через то, шо я трудився, забрали у мене свині. І грошей не дали нічого. А так обіщали, ви чули, нє?
— А щось таке говорили.
М.І.: Шо будуть компенсацію давати.
— Але щось вже давно про це говорять.
М.І.: Я не доживу. Я не доживу.
— Чи я розумію правильно, що в 30-х роках розкуркулили вас також трошки пізніше? чи я не розумію? Перед тим забрали, правда, у батька все?
М.І.: Ні, пізніше це було.
— Пізніше?
М.І.: В общем так. Хто пішов в колгосп сам вперед, хто сам пішов,того не розкуркулили. А хто карьожився, не хотів іти, ну того вигнали і забрали все.
— А коли знищили церкву, чи люди були проти? чи ви не казали, що вони не повинні так робити?
М.І.: Та там же був начальник у них, як вони вже розвалили її усередині.
— Чуєте, а чи багато людей як би самі пішли в колгосп? чи багатьох як би забирали силою? Непонятно я кажу, да? Чи добровольців багато було?
М.І.: А! в колгосп?
— Так.
М.І.: Ну, більше!
— Більше половини?
М.І.: Більше!
— А хто зовсім не пішов? багато повивозили з села?
М.І.: Ну, якшо хтось зовсім не пішов, то вивезли його. Куди? і сьодні не чуть.
— І сьогодні не чуть.
М.І.: Да. В нас вивезли скільки? Німчук один, Василь другий, Бабій третій, Опанас четвертий, о! Та, душ 10. Декого з жінками, а декого покинули.
— З дітьми? Чуєте, а як би, як про це рішали, кого вивозить? кого ні? як ці приймали рішення? хто приймав це?
М.І.: Ну, район приймав!
— Район?
М.І.: Да! Район, сільрада шукали таких людей, которі мішають нашому колгоспові робити. Ну, і оце ж вони.
— Чи голова сільради спочатку пішов і говорив з ним – як не підете в колгосп, то вивеземо, або шось?
М.І.: Ну да! Говорили.
— Чи вам доводилось так піти і говорити з людьми, що треба піти в колгосп, інакше вивезуть?
М.І.: Я не ходив ніколи. Я не ходив. Я хоч і комсомолець був, я був комсомолець, а робив отим, як посилали куди.
— Посильним.
М.І.: Як куди посилали, туди я тоже йшов.
— А що ви получали тоді? Яка зарплата була?
М.І.: А й винен був!
— Винен був? Робили, робили?
М.І.: Як 15 копійок було на трудодень, і я ше й винен.
— А за що ж винні?
М.І.: Ну, там шось виписав, чи корму, чи соломи, чи шось-небудь виписав, та й винен остався. Так нічо не получив, та й живи і їж! (сміється).
— Ше винний.
М.І.: Облігації. А облігації оці.
— А що це таке?
М.І.: Дає підписувать. Мол шо? не знаєте, шо за облігація?
— Це такі, як замість грошей?
М.І.: Це позика, позика!
— Як би ви позичаєте?
М.І.: Я позичаю государству.
— Це треба було давати гроші?
М.І.: Вони самі забирали, а давали бумажки, облігація звалась. Бумажка.
— Так я не розумію, це ніби ті гроші, що заробив, вони забирали? чи ще треба було дістати з кишені й дати?
М.І.: Як нема там, шо я заробив, то з кишені давай! Мучать цілу ніч, давай підписку. Мучать цілу ніч, штук 15 їх, накурять у хаті, то жінка – давай вже! Підпиши! підпиши! На скільки вони самі скажуть, підпиши, чи на 300, чи на 500, чи на скільки. Отак підписували.
— Он яка баба йде гарна!
М.І.: Бабо! іди попрощаються!
— Чи за роботу заробила, чи за війну.
[00:12:35.00]