Бондаренко Марія Олександрівна, 1926 р. н. Марченко Олександра Федотівна, 1912 р. н.

Бо я в школу ходила, саме в 7-й клас. Я кончила 7 класів наче, то як нашу церкву в селі ламали, лазили-лазили до цих звонів! Хто не полізе, не можеть! А їм платять! клуб. Будем казать, комуністи, я откровенно! Може й ви комуністи, я откровенно кажу, як було. Грабили комуністи. Хто не полізе, платять їм дорого, і не скинуть хрестів! Хто не полізе, не скинуть хрестів.
А одна така комуністка була, і це я так хочу з вами, такими людьми балакать, шо я пережила! Боже мой! Йолка, поставили на престолі йолку в церкві. І всіх туди, шоб хоть зайшло на той престол! Женщинам не можна заходить на престол у вівтар. А нам мати поясняла. А вони завели комуністів, танцюють навприсядки вокруг йолки, йолку ту на престол поставили! Ану кожний клас вийди хоть отруснися, хоть за руки поберися на тім престолі. А нам мати сказала ⎯ “Діточки! от може вступите в церкву, та будуть вас манить отуди й отуди”, а я знала, де ж той вівтар, “шоб ви не йшли”. От як вони не те, хто не йде, не дають конфетів. Оті пакунки поробилиж, і не дають конфетів. Манили-манили! а ті навприсядки, усі ноги повідрізали, і все навприсядки танцювали ті. Ану, дійшла очередь нашому класові. Усім дають, бо пішли за руки побралися та танцюють кругом у престолі. А мені ні! Манють-манють! а я ж дурна ше ж мала була, та біжу до того ж! а туди ж не йду, бо мати ж казала. І не дали ж!
Прийшла я додому й плачу. А батько ⎯ “А чого ти, доцю, плачеш?” ⎯ “А всим дали ж конфети, а мені не дали, бо я не ступила на той же престол, не ступила там поспівать”. А вони кажуть ⎯ “Дочко! добре, шо це ти зробила! Не плач, доцю! я ж тобі куплю! я ж тобі дам більше, як той! Ой добре, шо ти, дочка, не пішла”. То це я помню.
Та поліз один, найшовся. Всі ті не лазили, а один найшовся, як він там поліз, і скинув. Він січас без ноги. І скинув таки ті хрести, поторохтіли вони. А та, шо навприсядки танцювала, її скоробило, умерла. Першим пішов він у колгосп, будем казать, і каже ⎯ “Чого, люди, боїтеся в колгосп іти? Робіть вареники трубами, і вони самі в рот!” Та він як попомяв, оті латки полатав, а Катя ⎯ “Шо, Савко, летять труби варениками в рот?” А дочку його скоробило, шо в трубу ж не влазила, а таки занесли ж уже доцеркви! Я замічу, ше й бігали ж ми дивиться, отуди занесли. То її ламали кістки й усе, шоб у труну положить, бо віка ж не можна закрить. Це ту, шо казав і вареники, сама старша.
А той і січас ше один живий є, шо хрести скидав. Не знаю, шо він получив. Чи він думав, може вони й золоті були? хіба я знаю, які вони були? він же не один був. Бо в нас на клуб церкву, перенесли та зробили клуб.
⎯ Перебудували, так?
М. О.: Ну, зламали й перенесли, і в тім самім селі зробили клуб. О! то зробили з церкви клуб. А тепер оце процвіла така вєра, те боїться йти до церкви. Я одкрито скажу, є такі люди, шо бояться, бо не знають, шо воно. Кажуть ото ж, як читають, туди де піди. Це все було багато. Аби, каже, в душі мав, а туди боїться. А це і тепер не модно, оце люди в сомнєнії такому. Не знають, куди? як? шо воно? до чого? куди тулиться?
Об’явили церкви! церкви! церкви! все помагають, все роблять. Балакали-балакали за церкви, нема ніякої на церкви допомоги. Ну нема! тут все! Коли ж ті церкви будуть будувать? коли ж воно шо? Оце б я рачки, я полізла б рачки і була б! нема ж у селі. А туди ж, це ж плати! бо ше ж оце там місце записують. А то ж далеко, дуже далеко старим людям. А якби ж вони будували, не будують. А язиками балакають ⎯ церкви! церкви! Віра! віра! віра! То де ж та віра? будем казать. Таке будують. Таке будують. Таке. А віра ніхто. Це ми побалакали-побалакали! та й всьо.
⎯ Тітко Маріє, як я пам’ятаю, ви нам казали, шо і вас в піонери заставляли піти?
М. О.: Я не була!
⎯ Чи вся сім’я ваша не пішла?
М. О.: Боже спаси! і в жовтенятах не були!
⎯ Правда?
М. О.: 8 душ було сім’ї, і всі вчилися. Значків не брали отих ПВХО. І даром давали. Я кажу ⎯ не розріша. А вони ⎯ а хто тобі це не розріша? батько? А мати направили, як будуть казать, шо хто не де, кажи, шо в мене заберуть, забрали! А хто твій батько не дає? грошей не має? ми так вам дамо! ми так! Ні! ні одна сім’я! ми значків тих не брали! в жовтенятах не були! в піонерах не були!
В армії хлопці прослужили, столи побили, а в комсомол і не пішли! Бо там же в армії присягу дай. То й столи побили, але так дав Бог, шо не були в комсомолах, ні жовтенятах діти! А ми в матері в жовтенятах не були. Даже, пробачте, нічого, бо ми дуже, в нас мати була, вона неграмотна. Вона сама по собі, Бог її таке дав, шо навчилась читать! Писать не вміє нічого, а так вона пеклася, в колгосп не хотіла, так вона пеклася, шо з ума сходила, та то Біблія спасла! Вона й не передівалась, вона вже зовсім запеклася, хотіла той.
⎯ Як ви кажете ⎯ запеклася?
М. О.: Мати запеклась і не передівалася, в колгосп так дуже тягали.
⎯ Зажурилася?
⎯ Зажурилася! витягли! забирали! В матері в горшках усе, в глечиках перекидали! жорночка була, побили камінці. Матір у хату заперли, заперли матір, ми кричимо, а вони витягли камінця одного, та коло хати об поріг! Отакий був камінь наче, а вони піднімуть та на четверо такий, жорна так і розкололись. А ми ж кричимо, бо ми з того жили. Людина прийде змолоть на ту жорночку, та жменьку чогось і дасть. Та половки тії, та те. А дітки ж грудні. Та якоїсь затірочки отакої горщатко зварить. Мати годує дитину, бо в голодовку це було. Вона годує. А воно їсточки їсть. Це ти поїла? А вона ⎯ мамо, я й слину даю! Я ж йому й слину даю. А ви годуйте Марію. Думають, шо старша їсти це.
Шо я пережила! люди добрі! В радіо інший раз як передають, я плачу, шо там брехні нема. Такі єсть люди, так докажуть. А я плачу! та думаю ⎯ я ж це пережила!
⎯ Тітко Сашо, ми зараз, вона піде корови пасти, а ми з вами тоді поговоримо, добре? Бо ми хочем всі чути.
М. О.: Я недовго буду. Так правду, як скажуть люди, а я плачу, бо я його переживала. Я хотіла матір спасти, пішла мати на гору оту, зібрать хоть листячка. А дитина маленька грудна висцяло, пробачте, вже на холодній лежанці ямочку, та вже й ноги ті потягло, бо той.
А батько, пухлі ноги отакі, тече з його та вода, корову на мотузочку, бо коровку держав. Ця корова була, то спаслась де людина. Та сусід прийде, та оце, та молоко це таке тільки біле наче, води такий чавун. А та липьяночка під пазуху, а мати й тому, й тому, й тому. Й мати хотіла, шоб спасти багато людей, шоб не тільки в матері були діти. Шо не сміялися.
Бо це ж у матері було восьмеро дітей. Так вони ж усих спасали людей! Прийшли та кажуть ⎯ я буду вмирать! Принесли липи, одна акацію з гілляками товче на ступі, сушить. А та оті дрібяники на щавлі, шо равлики з-під споду ото слизькі, а та щавель. А батько коробочку робить. А та те робить! А ввечері мати липяночки тоді насипе. Поки товкла, поки желудка зорвала, та кричить ⎯ їжак мене коле! Бо вона ж мала, не зна, шо. Та рушниками як почали ж її отак обвязувать, та це.
Ану! мати, пробачте, ше й, Господи милостивий! ше й родить прийшлося ж у голодовку. А батько вже не піде ногами, тече з ніг, не встане з кроваті ж нічого. А мати тоді принесла, це ж до обіда моляться, та тоді кажуть ⎯ я буду вмирать, діти. Аби мені раз хліба вкусить. А в нас одна жінка, которі бездітні були, та трошки житечка, а трошки той, та продавала наче людям. Аби мені хоть раз перед смертю! А батько бігом пішов та десь за 50 за ті гроші, чи за 25 купив таку лєпьошечку. А мати вкусила, а нас же багато! А батька хотять спасти, та трошки більшеньку заховали в шафочку, бо в коморі ж як батько найде, то може й не вижити. А це каже ⎯ я вже, діточки, буду жить! бо вже вкусили остільки хліба.
А та сестра старша почула, сама старша, та на стілець, та й ше стілець, та й полізла та каже раз укусила, тільки встану з стільця ⎯ хочеться. То вона й знов до того. Поки кусала, поки зїла його. А мати кинулась ⎯ старенький, отам тобі хлібця трошечки на раз укусить! Де? В коморі! Пішли, а там шафка висить, а того ж хлібця немає. То та мати ⎯ Боже мій! хто? хто? нема винного ж! Яке ж велике горе!
А я хотіла піддобриться, вловила підсаком, горобець поліз. Пробачте, согрішила, я ж не знала цього. А я думаю ⎯ я ж піддобрюсь, а я того горобця як не знала нічого, це вже Бог мене буде судить. А я взяла його забила, будем казать. Та на блюдечко, і серцечко, і все-все! Це ж мати прийде та шось зварить! А мати прийшли та ⎯ шо ти ойе зробила? нашо ти оце зробила? А я кажу ⎯ я ж хотіла, мамо, це ж м’ясо, думаю! Горобця, під сакою вліз. Одділила на блюдечку все. А мати ⎯ закинь! не дали вони мені його нічого, не піддобрилась матері.
А дитину, хата стара була, ділянка картоплі була, це я переживала. А воно не плаче, воно вже не подужа й плакать. А самі картопельку пішли полоть. Пішли, а споришки, зелені ше споришки, в отаке время. Пішли, найшли споришок, вирвали. А мене заперли, шоб я дитину гляділа. А самі найшли гніздечко, скількись крашеночок отих лежали на землі. Та каже ⎯ я тобі полотиму, тільки дай мені оці, скільки там тих, пятеро крашеночок. Я твою дольку полотиму, оце поділяться на рядки, тільки мені дай свої дві крашаночки ті, шо це там.
А я дивлюсь у вікно, дивлюсь, думаю ⎯ вони шось їдять, а я хочу, а нема як, заперта. Гріх великий у мене є, великий! сознаюся! я ж не знала. Та тоді сидить воно, не плаче. А я його, такий великий гріх, а я беру за ножку, шоб плакало. Як буде ж плакать, то мене ж одчинять, та я побачу, шо там їдять, та може й мені дадуть! Воно не плаче. Я його щипаю, ну, дурне ж було ше! Щипаю, а воно тільки отак ніжечкою. Воно на тім світі, Царство його душі! А воно так поворушить, і не плаче. Та чого ж ти не плачеш? я ж тебе й щипаю! мене ж заперли, вони шось їдять! Я його знов, ну не плаче! Тільки поворушить. То я як ворушу, то я й пущу, о! Горе велике! їсточки хотіли! великі такі люди.
А батько уже робив, первої групи був інвалід, забронірований був у воєнне время після войни. Та він отуто, Михайлівка отуто, в Михайлівському лісничестві пиляв колоди 4 годи з половиною. Він інвалід по дітях, наче ж це, шоб пенсію мати получала. Мати не получала, за діти ото давали, мати не получала. І батькові за те, шоб пенсію, будем казать, платили. Вже батько ж 4 годи забронійований був, бо тоді ж не було чим, та ото доски куди треба в те время. Не дали, бо ти індус.
⎯ А шо таке індус?
М. О.: А в колгоспі не був. Ось і мати, багатодітна мати, і матері не дали. А тепер заставляють, пробачте, заставляють ⎯ іди бери! загадують же ⎯ іди бери! а в нас було оте, шо батько пиляв 4 годи з половиною отако го, та не давали! Шо він вже став каліцтво, первої групи не дали, бо ти в колгоспі не був. І хотіли нас вислать на ту Сибір, на те все! Отуда висилали людей так. Та через шо ми осталися? Сім’ї багато, і середняки були. Бо шоб ми були багатші, то нас би.
⎯ Тітко Маріє, я вас трошки переб’ю, добре? можна? і запитаю вас, а ви мені скажете, так чи так. Чуєте, а якщо брати вашу сім’ю, то хто би як би можна сказати, хто керував в сім’ї? мати чи батько?
М. О.: Мати керувала, а батько слухав матір.
⎯ Правда?
М. О.: Мати керувала, бо мати того, дід був, у церкві служив, потім помер. І материні брати усі були вірующі. Усі вони були!
⎯ А батько?
М. О.: А батько сирота був, не було в його матері, нікого. Він при мачусі, йому 3 годіка було, та тільки один брат був, та пішов в армію. Та там не було, десь оженився собі. А воно росло при мачусі. То батько сирота був, то наче мати оце все од батька свого знала.
⎯ А хто тримав гроші як би в хаті, коли вони вели господарство? Ще тоді. до колгоспів?
М. О.: У нас батько так, де копійочку яку заробив, осьо на! стара. А це ото 50 копійок чи шо, може це ж треба то пилочку поточить, то те, матері. А мати їх ⎯ осьо, діти, на шо треба, оце чи нам купить, мати руководила. Мати оце цим. А прийдуть та сміються з батька оце ⎯ е! діду Пилип! якби ти був Вечеря, бо мати ж Вечеря, а то дід Пилип. А ти шоб

LN 45A ⎯ s Hyta, Demchyk
М. О.: Це сусіда приніс, на! каже, капусточки! Ми такі труднощі пережили, шо тільки жить. То воно ж, ви бачите, як зараз!
⎯ Тітко Маріє, а скільки у батьків було землі поля до колгоспів?
М. О.: Мати розказує, 25 метрів було сукна. В батька трішечки шось було, трішечки, та брат жив в однім дворі, та виїхав в Херсон, та вони в брата купили за 25 метрів сукна ше, та було в їх тут чи 5 десятин, чи не знаю, шо це воно 5 десятин, оце стілічки землі!
⎯ Дуже мало?
М. О.: Дуже мало.
⎯ Чуєте, а батько крім того, шо він орав і сіяв, чи він робив ще щось?
М. О.: А як у колгоспі, не робив нічого.
⎯ До колгоспу чи він ще щось робив крім того, що він сіяв? як може колеса робив?
М. О.: Нічого! Тільки оце куплять вербичку для городу, та оце саночками привезли, це ж поїдуть, та цілу ніч батько клепає, я держу ту вербу. Оце ручки зроблять чи одні, чи два, та.
⎯ А що це?
М. О.: Шо то прать ото, дерев’яні. Та аж Тагащі везуть.
⎯ А що там ярмарок був?
М. О.: Нє, базар.
⎯ На базар ходили. Пішки чи як?
М. О.: Пішки! А як дошки пиляли, то це в год дадуть їм сосни, та ми ті дощечки там чи кубометр, чи скільки за год. Та вони розпиляють на доски, а тоді ті дошки на плечі, продасти. І мати. А там нема з чого труни робить, та там же купують ото дощечки. Та понесем аж у Тагащ пішки туди дошки на плечах. А назад тоже ж пішки, та шось і купить. А там цибулинку десь купиш, та понесеш іще. Та ше й десяточка останеться.
⎯ Тітко Маріє, а як починався колгосп, то хто робив колективізацію? люди з свого села, чи якісь були з району?
М. О.: Оооо! із свого села!
⎯ Із свого села.
М. О.: Вони всі із свого села були! Їх уже і нема тих. Бо німці зайшли, то самі знаєте, як воно та було. Із свого села, із свого.
⎯ Чуєте, а як, хто не пішов в колгосп, хто був такий, багато землі мав, чи вони їх переселяли, виселяли?
М. О.: Засилали їх, і ні пісьма ніхто не знав, і рід не знав. Бо в нас в батька одна служанка була по-сусідські, казали куркуль. Який же він куркуль, як у його тільки два погріби, та й там найме, та шось заплатить вже. То вона в його служила, то його вислали. То ше й іконка в нас є, іконка там Божа Матір, вона служанка осталася в хаті, а вона й каже ⎯ нате вам цю іконочку! Їх заслали, то їм же бідним шось сталося так, шо їх родичі були тут трохи, то хоть на старість, в їх дітей не було, то вернулися були перед оцим. Та й построїлися ше тут були та померли. Їх чужі люди доглядали. А которих родини не було ніде, то так вони бідні там і вмерли.
⎯ А скільки таких сімей було?
М. О.: Десь сімей було скільки, то я знаю, шо ото заложники в нашому селі, казали, побили за якусь оту, шо, не знаю, хата в них була, чи Єлєна, чи шо. Та сказали, шоб гляділи. Бо як її ж хто уб’є або шо, то все наче буде через 9 хат, 10-та на церкву.
⎯ Це мабуть у війну було, ні?
М. О.: Ні! до войни! це дуже. А її, десь якийсь найшовся та запалив. То вони там коло мосту, коло моста постріляли. А одному дали знать, шо будуть брать оце заложників. То він нагору як вискочив, то він і спасся! Скільки й постріляли, бо він на горі там спасався. А тоді він од цеї сім’ї наче одрікся, і сім’я його одділила. Він собі земляночку таку вибудував. Він сам собі і прав, бо це нашої матері ше прийде і скине, шоб мати шось випрала або шо. Це ж вони багатші були. А сімя одказалась од батька! Од нього одказалися. Один був спасся, а то постріляли. Вивели в селі там і постріляли коло мосту.
⎯ Тітко Маріє, а чи ви пам’ятаєте, як люди пішли в колгосп перші якісь, що вони получали? гроші? харчі?
М. О.: Тоді вони получали Бог зна шо, бо в нас не було. А не знаю, шо вони получали. Знаю, шо мій кум ото ж Яків, як був вроді бригадіром одно время, та сіяв там горох. Та сам собі гороху взяв.
⎯ А чи ви пам’ятаєте, як починалися вибори? голосування? чи ваші батьки пішли на голосування коли?
М. О.: Оце знаю, кажуть. Оце кажуть, хай мене люди вибачать, оце кажуть ⎯ вона одна на селі! Був такий чоловік вже, він п’є дуже, напивається і каже ⎯ ех! ти одна на селі! ех! ти такого корінця! ех! ти такого завєдєнія! ех, ти така! А побачим, чия візьме! Це ж нап’ється й каже ⎯ а побачим, чия візьме! Є і січас складальниця така, купить батона, гроші заробляє, і сяде їсть, а він їй дає примєром. І сяде їсть, а як я ввійду, то він до вечора сидить ото ж. А як свято, в свято не дає. А то як найду шо, а нє, то й так ляжу. Таких людей Бог крепить! Тепер нема тих людей, хто Богу молились. А тепер хто Богу молиться, то нема тих людей, шоб Богу помолилися! А як почали мерти та знають, як шкода, то тепер шукають ту людину, яка Богу помолилась.
⎯ Тітко Маріє, а чи вони прийшли до вас, щоби батьки голосували? чи кликали їх туди? як це було?
М. О.: Кликали ж! Вони не ходили. Вони приходили до хати, та й Господи! ми нічого, то вони скиталися.
⎯ Ховалися десь?
М. О.: Скиталися! Даже отут була мати моя, то тут стала, та пішла, та каже ⎯ а чого ти сюда прийшла? А мати кажуть ⎯ “Я прийшла, бо тут моя дитина”. А він каже ⎯ “Сьодні вибори, ану! йди туди!” І це учитель був, Петро Якович. А мати ж бідна, усі скиталися. Усі, будем казать, скиталися! Усі! Ой! а чого ж іти туди!
⎯ Чуєте, а чи люди в селі, як вони? чи вони підтримували матір? чи вони осуждали її? як вам здається?
М. О.: Де та підтримка? Всі кричали, всі кричали і забирали, обіжали. А раді були, й посилали. Та шо ото нас спасало, шо ми були середняки, бідняки! Бідняки імєли право! Наче їх трошки, десь і пошлють тебе, людина ж пішки піде. То десь там по дворах, стара хата продавалась, а батько по-сусідські купив, шоб построїться, та поселили було Голову.
А той Голова осів, нашу хату ту забрав. А батько, уже ж купа дітей, так він батька побив. Матір побив. А батько пішов у Київ. А слухайте, пішов у Київ за ту хату. У нас була стара, а ми ж купили по-сусідські, шоб построїться, бо сідали обідать, та все ж позабирали луче. Він бездітний, пасіки було багато, забрали все! А ми ж сусіди, нам строїться, та по-сусідські. А вони ж посадили Голову, київський був, попівський, а жінка з Києва. А він осів в ту хату, бо він ше спить, а ми вже печем, і все чисто. Так він хотів цю хату овладіть. Чужа людина в хаті. Батько піде ⎯ хлопці! шукайте квартіру! чого ви сидите? А вони нє. Батька побив, батько туди-сюди, та в Київ! А там написали записку, шоб через стільки часов вибрались. А батько приніс йому ту записку, а він за батьком погнався, і побив ше батька. Батько знов у Київ пішки. То батько ше в Києві був, як його вирядили. Прийшов батько, а він тоді начав залякувать.
А мати була. А вони там випивали, ця їхня ж ця, випивали. А матір все срочно визивають, та бригада, хай баба Лихаря прийде! хай баба Лихаря прийде! Коли таки прийшли до матері, шо мати бідна йшла туди, шо ми трошки заплатим їй за те, шо там же даром оте. А там співи, таке чуть у тій хаті, а мати тоді назад! А він п’яний був, та як побачив, шо це ж мати той, а вони зразу думали заманить матір. Та догнав матір. Та мати ж бідна тікала-тікала, а він догнав та носками бив-бив осюди! Мати впала, а він тоді в голову, голова, череп отак розійшовся, був на палець, як і вмирала. А ті біжать, кричать ⎯ уб’єш! Іван Іванович! уб’єш! уб’єш! То мати шо підніметься, то він носками осюди го! Та й бив він матір, пробачте, шо одливали водою, та єлі дотягли ту матір до хати. Це ж так, а вони хотіли нас замучить на місці.
⎯ А хто він був?
М. О.: Він головою був колгоспу, а він попівський був родом, Скудрай його фамилія була, єслі ви знаєте. Ми перестряли, а він, сніг такий, а він інку вже, і несе вже з другою дитиною. І під руку, показує ⎯ я тут жив! все було, і печене, і варене! А мати кажуть ⎯ куда пішов? куда пішов? Це вже, як його вигнали, то він і досі бродить. Де воно тут. І тут дітям і плаття продавали, і все. Було тут таке. І ніхто не знав. І в нього син один був. А він ше животів.
⎯ Тітко Маріє, чи ви пам’ятаєте, шоб такі до колективізації ще старці ходили десь селом?
М. О.: А ви знаєте, до колективізації, ото шо я знаю по селах ходили ото, а старців не було тоді. Тоді голод який був, а не крали! Не було нічого оцього ніде. Ото тільки як бригади набирали старців всякі, то була в батька конячка, то вони в батька конячку взяли. А в сусіда пасіка була, то на тій конячкі три вулика. Та оту конячку видно десь украли, та мати ту коняку медом обмазала, то та конячки чи втікла, чи десь, не знаю. А уліки забрали. То я не знаю, тоді ходили оці, тільки я їх не бачила. Вони просили всі. Перехриститься. Воно перехриститься, то як даси, то даси. А ні! А тепер же шо завелося, шо завелося! Убійство! Брат на брата! Оте все, шо я читала, все сполняється! Все по читаному. Там написано, кожна крапочка й рисочка видно, а все збудеться. Все збувається! От це ми ці времена січас переживаємо.
⎯ Це правда. Тітка Марія, вам мабуть треба йти!
М. О.: А скільки время?
⎯ Скажіть, як ваше прізвище? як ваша фамілія?
О. Ф.: Моя фамілія була Деменчукова.
⎯ Дівоча?
О. Ф.: Да.
⎯ Демчукова?
О. Ф.: Демчук.
⎯ Демчук? Так. А друга?
О. Ф.: Марченко.
⎯ Марченко. Демчук, Марченко.
О. Ф.: Демчук Олександра Федотівна.
⎯ Якого ви року народження?
О. Ф.: 12-го.
⎯ Чи ваша сім’я була велика в матері і батька?
О. Ф.: Та ви знаєте, шо була в матері сім’я, тільки про сім’ю січас не можу сказати. Було нас тоді семеро. А діти од матері розійшлися. А мати в 33-му померла з голоду. Отоді ж багато померло. А я зосталася, була така дівча ше. То я пішла в Михайлівську парафію, то я робила за кусочок хліба, шоб прокормиться. А мати померла в хаті. Одна сестра поїхала в Донбас, голодна була. А матір оставили саму. Були такі добрі сусіди, активісти, шо там все одбирали. А одна таку мала душу, принесе дітям кусочок хліба. А я там пророблю тиждень, а додому одпускають, це рано поснідаєш і іди додому. А в неділю після обід йди назад. То вони давали нам по такій хлібині.
⎯ А батько ваш?
О. Ф.: А батько в 17-му годі помер з тифу. Батька свого я не знаю.
⎯ Чуєте, а як ви були такою дівчинкою, з матір’ю жили, то яку ви роботу дома робили?
О. Ф.: Роботу всяку робила.
⎯ А мати мала землю? Тримала?
О. Ф.: Мала. Тоді землі були люди всі свої держали. Ше тоді у всіх було.
⎯ Скільки землі мати мала?
О. Ф.: Це вже я не можу сказать. Ну, не дуже багато. Бо в нас було все куплене. Отак. А скільки, то я його позабувала. Я його теперечки така голова, шо не помню, шо вчора робила. Головна боль оця.
⎯ Чи ви часом працювали для когось як би? в найми ходили?
О. Ф.: Нє, в наймити я ніде не ходила. Працювала дома. А як мати померла, то я тоді, а мати померла, матір замучили колгоспом. Мати не вступала в колгосп. А нас було дві дівчат у матері. То я була сама менша. Старших дітей було, мене всі кинули, а самі вже свої душі спасали. То нас ограбили до нитки!
⎯ Як колгоспи починались?
О. Ф.: Да, як колгосп починався. То мати не вступала в колгосп.
⎯ Не вступала?
О. Ф.: Нє, не вступала! І мати померла, не вступала.
⎯ Правда?
О. Ф.: І вони її замучили. А вона бідна каже ⎯ двоє дітей, чого я піду? нашо мені воно те? не піду! Убивайте мене, не піду! І так мати й померла, але в колгосп не вступала.
⎯ А чи багато було таких сімей в вашому селі, що не пішли в колгосп?
О. Ф.: Більш не було. Заставили, то всі йдуть. Всі було пішли актівісти. То вони, ті актівісти, матір замучували. Позабирали! ограбили! і все, й викидать з хати. А тут були сади такі великі, у таборі, десятники стояли, то сказали.
⎯ Десятники?
О. Ф.: Да. То сказали матері, шо значить, бабуля, дайте хату, бо ми бригаду завозим, то нас викинули з хати. Бо бригада піде під склад, і хата буде казьонна. Я ж ото втікла з дому. То я ото втікла з дому, а тоді вже приїхала, тепер вже, як мати померла, це було в 33-му. То я ото була зосталась. І на хазяїв робила. І в колгосп уже я пішла, о! А сестра моя поїхала, вона вже померла, в мене немає ніякої родини. То вона як поїхала, то вона у Донбасі і осталась там.
⎯ Ваша?
О. Ф.: Да, це ж моя сестра старша. Мене, каже, ограблять. Куди вони, каже, підуть? Будуть самі по собі робить. Бо це ж люди не хочуть іти, а вони ходять собирають. Господи!
⎯ А вони переїхали в село, і він був тут такий активіст? Вони обоє переїхали?
О. Ф.: Він мєстний був. Вони мєстні були обоє. Тут собирали шишки в лісах, і активісти всі.
⎯ А Марія з іншого села?
О. Ф.: З іншого.
⎯ Як це називається? Межигірки?
О. Ф.: Сірки.
⎯ Ага! І ваш тоже мєстний був?
О. Ф.: Ми ближче до Черкас, а вони до Канева. А ми до Черкас. Оце була сільрада уся Кумейки. І то людей ото тягали. То ограбили нас до нитки!
⎯ Тітко Сашко, а ви коли працювали там ще, де шишки збирали, то вам цього хватало, щоби щось купити їсти? одягнутися?
О. Ф.: Та і вдіться й їсти не хватало!
⎯ Правда?
О. Ф.: Да, шо я там його приносила, це шишки збираєш, та по селі бродиш. А всяке собі заготовляє. Як ото і голодающі пішли робить, такі шоб поїсти спасти. То я повисипаю на цего, і їх покрадуть. А то назбирала, та мене обікрали, забрали, нема нічого. І обкрадали ото. А я іду-іду й плачу. А він і пита ⎯ а чого ти, дєтка, плачеш? Та я збирала на зиму, а мене обікрали. Забрали, нема в мене нічого. А нас було троє дівчат, дві, а я третя. Так він нас послав у льохи, униз, у підвали перебирать картошку. І ми там сиділи та перебирали йому картошку. То ми перебирали. А зверху другі мужики на роботі, робочі, оце ж ми цю картошку, шоб садить.
⎯ Тітко Сашо, а чи було тоді, чи крали тоді в колгоспі? чи люди крали в колгоспі?
О. Ф.: Шо вони могли красти, як я робила в колгоспі, то не було чого вкрасти. У людей стягали тоді по дорозі. Вони самі крали там.
⎯ Правда?
О. Ф.: Да! Саму харошу картошку заберуть та викинуть, а тоді собі беруть. А нам вже шо є. Напечу тії картоплі, і миші поїли вже там. А в людей нічого нема, шоб уже так було. А я вже як напечу. А загрібають яму, та отаке, туди насиплять, а шоб взяв хто, не дай Бог!
⎯ Тітко Сашко, а коли ви починали голосувати? до війни ще? чи після?
О. Ф.: Та наче вже після війни воно все. Я на його ні разу не пішла.
⎯ Не ходили голосувати?
О. Ф.: А чого туди ходить?
⎯ Правда? І тепер не ходите?
О. Ф.: І це тепер я не хожу.
⎯ А раніше?
О. Ф.: Оце коли ці збори, я ніякого голосу. Один раз я була такий, такий, це перший раз. Такий був сильно великий наказ, шоб усі були, бо це старший наш. То я шо зробила? Узяла такий мотузочок на ці дверці, заперла. А сама заховала оце документ, о! Заховалась оттудова, та прийшов вчитель, йому доручили. Та він питає в сусідів, де вона? Та, кажуть, наче дома. А він ⎯ нема, бо двері заперті. А я в хаті стою. Да! да! Ото він бігав-бігав, і пішов.
А міліція робила тоже. Як залякала мене, я на другий день пішла. І сказали ⎯ вивезуть і викинуть! і ніхто й знать не буде. А я злякалась, пішла у сільську раду. То мене повідомили, шо вони ходили. А нам дали приказ! казали, нам дали приказ. А мені, кажу, казали, тільки я не розібрала, де воно. Ось він, каже, прийде, і сама передаш. А воно бідне таке, куди посилають ⎯ іди туди! котиться, іди туди! котиться. Отак.
⎯ А ви пам’ятаєте, як ви дівували? як ви збиралися з дівчатами?
О. Ф.: Як ми збирались? Пособирались на гуляння це дівчата! Співають.
⎯ На вулиці збирались чи в когось в хаті?
О. Ф.: На вулицях.
⎯ Чи були в вас такі вечорниці?
О. Ф.: Були й вечорниці! Собиралися в хатах, пряли! Дівчата пряли, дівчата це у хаті собиралися.
⎯ Чи були музиканти там з дівчатами?
О. Ф.: Це вже, як який був празник, то там гуляли уже якісь, а як же! Це вже, коли там хазяї приглашали, або шо.
⎯ А тільки гармошка, чи й скрипка?
О. Ф.: Тоді чи коли?
⎯ Тоді.
О. Ф.: Тоді, скрипки не було тоді.
⎯ А що на весіллях? які були весільні музиканти?
О. Ф.: Гармошка й бубон тоді. Гармошка й бубон.
⎯ І не було скрипаля?
О. Ф.: Не було. Може, де тут у великих селах і було, то знаєте, я по великих селах не ходила. А в нас на селі тут не було, тільки гармошка й бубон, і все.
⎯ А ви з Гути?
О. Ф.: З Гути.
⎯ Чи є різні кутки? чи ваше село мало такі кутки? чи хутори?
О. Ф.: Нічого не було. Оце все. У нас до Кумеєк оце. Кумейки, ото там і сільсовєт у клубі був. А в нас отуто все, більше в нас хуторів таких немає. Це до Кумейок оце Гута. І все.
⎯ Тітко Сашко, чи ви пам’ятаєте Трошки раніше, як ви ше дівували, чи були в селі такі жінки, котрих запрошували спеціально співати на весілля? Котрі знали весь обряд, і котрі могли керувать?
О. Ф.: А тоді сходяться свої, то кличуть, іногда кличуть. Кличуть ⎯ приходьте! всю свою родину. А так подивляться та й усе.
⎯ А як почалися колгоспи, чи були ще вечорниці? чи були вечорки?
О. Ф.: Та вже їх розганяли. То вже як почались колгоспи, то вони почали людей згонить у колгоспи, тягать, уже таке було, боялися. Вже було не до вечорниць. Не було вже.
⎯ А коли, якщо це правда, коли дівки не могли прясти, де вони брали одяг після колективізації, якщо не можна було прясти?
О. Ф.: Ми самі пряли, ткали самі полотно. Коноплі були тоді. Це ми тут пряли, коноплі сіяли, пряли, ткали і вдівалися. Не було такого, як це.
⎯ Чи продавали це на базарі часом?
О. Ф.: І продавали це, як хто то й на базар возили. Мати була сама ткала, то тоже, нас було три дівчат, і я було візьму коноплі, а дівчата прядуть. А мати тче полотна. Побілили, сорочки пошили там самі.
⎯ І на базарі продавали трошки?
О. Ф.: Моя мати на базарі не продавала, бо в нас були свої дівчата. Знаєте, як дівчата ж ото будуть іти заміж, то треба ж їм дать те.
⎯ Чи ви ходили на базар?
О. Ф.: Та ходила!
⎯ Щоби продати щось, наприклад?
О. Ф.: Та ми ніхто нічо не продавав, бо нас три сестри, кажду тре вдівать, та й усе. А так то на базар було ходили. А тоді 33-й як зацепив, та мати померла, то кажен спасав свою душу, та й усе!
⎯ Чи був у вас шинок в селі до колективізації?
О. Ф.: Не було.
⎯ А чи ви пам’ятаєте, щоб ті старці ходили?
О. Ф.: Ну, ходили люди. Чого це не ходили! Іде людина, просить. Жалко, та шо робить! Було таке, було!
⎯ Чи були і жінки, і чоловіки?
О. Ф.: Ходили вони. Коли чоловіки ходять, а коли жінки ходять. Просять, такі жінки старі. То як є кусочок хліба, даси. А як немає, то кажеш, шо немає.
⎯ Чи вони були сліпі?
О. Ф.: Були! Усякі, й криві, й сліпі. І тоді голод був, тоді всякі були.
⎯ А коли ви були на базарі, чи ви бачили такі старці, котрі грали? Вони грали на інструментах, бачили таких?
О. Ф.: Я такого не бачила. На базар тоді мені не було в чому ходить. В чім я піду на базар, як в мене нема шо надіть.
⎯ А в селі чи ви бачили таких старців, котрі грали інструменти?
О. Ф.: У нас в селі не бачила. А з Києва один був, на планеті грав.
⎯ На чому?
О. Ф.: На планеті!
⎯ Ану, бабо Сашко, ми не зрозуміли, що це було там в Києві на планеті?
О. Ф.: А! був такий з Києва, в нього планета, кришка така.
⎯ Приходив у село?
О. Ф.: На базар виходив. І він оце робив. То він ото, коло нього всі люди. А такі, шоб ходили та то грали, ті не було таких, шоб ото на музику грало.
⎯ А біля церкви може?
О. Ф.: Церкву уже як заборонили, то вже тут.
⎯ А перед тим? перед колгоспом?
О. Ф.: А! перед колгоспом. Ну, це перед колгоспом таке було, перед колгоспом.
⎯ А чи було так, що сміялися з старців? жартували над ними?
О. Ф.: Та може й були люди де такі, а так ніхто нічо не казав. Давали, як було. Шо там казати!
⎯ Чуєте, ті старці, котрі ходили в селі, чи вони часом співали щось? чи вони тільки просили?
О. Ф.: Я не помню, шоб співали, а просять.
⎯ Просять?
О. Ф.: Просять. Христяться. Помоляться. Узяв той хліба кусочок, або там що-небудь.
М. О.: Було й таке, шо і все просили. Було, шо навіть зраділа, шо дала, було в мене такий платок, кажу ⎯ оце таке як візьмете, вона з двома дітками ходить. А вона так дякувала! а я вже його носила. Але я радію, шо дала, бо мати моя так стріла, сорочечки просила, а батькові сорочки на полиці так були скачані, то мати батькову нову подала. А вона каже ⎯ то це була та сорочка старіша за тебе, бо ти ніде не даси. Батько так трошки вроді скупіший, а мати дала.
О. Ф.: То оце уже новеньку подарила вчителям, шоб дітей учили вже вєри. Шоб вєру принімали, і вчителі шоб заставляли дітей молиться Богу.
⎯ Тітко Сашко, а ви ще згадайте, чи у 20-х роках, як ви вже були такою дівчиною, чи дітей хрестили в церкві?
О. Ф.: Хрестили!
⎯ А кого вибирали хрещеним? або хресною?
О. Ф.: Ну, це вже як дитину хрестить, або шо, то це вже або своїм казали ⎯ ідіть моєю кумою! похрестіть мою дитину! І йшли люди хрестить дитину.
М. О. ⎯ А я шось підкажу, було мати каже ⎯ обійди кругом церкви, як нема свого в куми, бери чужого, це раз! Вєруючого, Богу молиться. Бо в тебе, як у куми, то шоб вєра була молиться. Це все мати. А потом шо ше, як хрестили. Тоді ж один батько наче прийшов, моєї матері брат рідний, це батько хрещений. А вже, як церкву запретили, то появилися по хатах хрестить. А кажде хоче, шоб хрестить, а не хвата даже людей. А мати вже брала сусід, кого попало вже брала, шоб тільки в хрест ввести дитину. По хатах, оце привезуть десь батюшку, а тоді ше їздила із ними із кумою, то кого попало. А то кажуть мати ⎯ треба, шоб один батько усім дітям. Бо тоді буде батьки рідні, і батько хрещений і мати.
⎯ Тітко Маріє, а я зараз запитаю у тітки Саші, як у їхньому селі, а ви, як у вашому. Тітко Сашо, як у вашому селі, чи були розлучення? Чи розходились чоловік з жінкою?
О. Ф.: Розходились. Було.
⎯ Чи це було часто?
О. Ф.: Нє! Не так, уже там деколи, рєдкость так. То було таке. Було.
М. О.: А я трошки добавлю. Бо це я од матері.
⎯ У вас інше село?
М. О.: Нє, вобше я чула ті старі наче, в мене сестра була старша, вони в рєдкості, тільки їм велика кара була і в церкві, не давали розлучаться, запрещали, не давали! Це в рєдкості десь там може. Але у церкві, як уже вінчались, то вже живіть.
⎯ Чуєте, а як ставились в вашому, спочатку тітко Сашо, як у вашому селі, як дівчина народить без чоловіка? як люди до неї ставились? що говорили про неї?
О. Ф.: Ну, говорили в церкві, шо це ж вона така блудниця. Це незаконні діти були, та це ж і батьки говорили. Нам то вже було нічого, а батьки презирали це.
М. О.: А я, батько не знав, одна була беременна, це ж живот уже і це саме, та молоділа, ше й цвітка , а батько каже ⎯ хіба тобі молодіть? в тебе пузо он стоїть, а ти ше молодієш! Тоді сильно строгость така була, дисципліна. Тоді дисципліна на все була.
⎯ А вона заміж йшла?
М. О.: А вона заміж виходила та наділа цвітка. А вона, в тої так вийшло, а наділа ше цвітка. Було й тоді. Шо я осьо йшла бачила, тоді було всьо равно голод і те убійства не було. Ізвініть за грубе вираженіє ⎯ Україна, Україна! блудодєльніца ти велика! Там написано, це я не з себе кажу так. Там написано. А зараз з колгоспа виходить, тягне за собою! І шо за блуд січас! Ховаються! ховаються!
⎯ Чи вони тут живуть?
М. О.: А осьо коло сільради. І всі ж пяні! І всі ж, каждий пяний! І ото роблять таке, хто, куди, як! Я понімаю, убийство!
⎯ Коли в вашім селі був дитсадок? коли починалось бути?
О. Ф.: Дитсадок?
⎯ Дєтський садік, да.
О. Ф.: То я цього і не помню раньше. Було таке, шо дєтські яслі водять. А це вже після війни.
⎯ А який був звичай, хто повинен був доглядати старих батьків?
О. Ф.: Самий був менший, опікун це був самий менший. І тоді було і по 3 невістки в хаті. І було як мати туди, то невістка своїй дитині, а як мати дасть, то невістка ту кормить. І спокій був. І хатинка стоїть, шо троє віконечек, і казали ⎯ троє вікон шоб у хаті було. Хата строїлася із трьома віконницями. І мир був. І спокій був.
⎯ І завжди молодший син доглядав матір?
М. О.: Завжди! а тепер шо? Тепер я скажу сама з себе. В мене 4 сини, так! Матір, будем казать, вони не обіжають, бо батько п’яниця, то шоб не діти, то я б уже кістки попріли через батька. Але було матір поучали це ж. Вона нам не нужна, вона стара, ми її тепер не носитимем. І оце мене так збісило, будем казать одкрито! Той машину, той машину тоже, а мати нікому не нужна.
⎯ А чого так? чи вони такі безсердечні, чи шо?
М. О.: Взяли жінки їх у руки, бо вони в мене такі спокойні, та ше й нещасливі, бо то те больне, в того жінка вмерла, молодим остався, тройко дітей. А в того те, а в того те. Та знаєте, трудолюбиві такі, та дуже люблять, трудяться. Та було трудяться, а перестроїлись, будем казать. А мати ж, вже казали, а ти й не знатимеш, ми так зробим, шо ти й не знатимеш, кажуть. А я ж хіба свого розрішу! Чого вам там на пузі дитину? А я ж то поязичуся, дайте мої квартирі. То те саме, шо мені! А я знаю, шо в нас таких людей, як я, іменно! забють первих на селі! Це я знаю! Наталка казала, моя сестра старша на два годи, там написано ⎯ будуть побитими всі. Одного вб’ють, например, на селі, за одним хрестом за те, шо не покоряється, так. А потом будуть, шоб люди бачили, і ховать даже не дадуть. А ті скажуть ⎯ ой! ходьом! а то буде те, шо Марії! ходьом! А нєкоториє із них остануться в живих, тільки це трудно. А ті всі люди, которі за Богом ідуть, вони будуть первими побиті, ними залякуватимуть у селі. І буде ад на землі! А ви як не читаєте, то не знаєте! Ото таке!
О. Ф.: Счас буде небесне послєднє.
⎯ Розкажіть.
О. Ф.: Шо буде, як Господь дасть, так і буде.
⎯ Чуєте, а чи, я таке питання дивне трохи, чи хтось із ваших родичів був на громадянській війні? або на революції?
О. Ф.: З моїх ніхто не був там.
⎯ А чи ходили дівчата, хлопці такі молоді на сезонні роботи?
М. О.: Я тільки помню, як мати наша розказувала тоді, то ото пани були, та поприїжджають, та поробив до вечора, а там заплатили, шо одробив, то не голодний, о!
О. Ф.: А я в год 13 робила. Ну шо, при кінці там дадуть не чистої пшениці, суржику, будем так казать, така отходи оті, бо чисте зерно то в державу йде. І там сахарцю трошки. І городи то давали по 5 соток, потом було по 10. Оце в сезоні було. Але вони роблять, поки всі покінчають роботи, поки вже все зроблять.
⎯ Чуєте, а як ваші родичі пішли в місто? чи переїхали ваші родичі, тітко Сашо? ваші спочатку.
О. Ф.: Мої родичі?
⎯ Чи в селі залишились?
О. Ф.: Мої в селі тутечки роз’їхалися. Були родичі, племінники, внуки пороз’їхались. Онуки пішли в город, а тії не пішли. Один тут жив, та помер уже своєю смертю. Один. Вже його немає. Сестри були, то тут вони й поховані, померли на місці. Бо старші були, а я сама менша. Наші ніде не робили.
⎯ Це означає, шо не були так виїхали?
О. Ф.: Наче нікуди.
М. О.: Один як пішов в армію, то він там приїхав на родіну через 60 год, провідав ше брата. Та поїхав додому, та там і вмер уже, у Кисловодську. У Кисловодську взяв собі жінку з дитиною, та так там десь і помер. Провідав родину. А то вся рідня наша тут і в Херсоні ше. Кіровоградська область там. Батьків брат.
⎯ А ви згадайте, як ви були дівкою, чи ви співали весною таких хороводних пісень? чи ви водили такий танець?
О. Ф.: Співали. Весною, на Великдень. Співали ше отутечки. До мене прив’язалися ⎯ ше й революційні пісні заспівайте!
⎯ Правда?
М. О.: Да! “Ой не вмерла Україна, ні щастя, ні воля”. Ми як проспівали це дівчата! А тоді ж оказалося, це ми у колгоспі пісню таку вже співали. А я співала пісню ⎯ “Ой не вмерла Україна, ні щастя, ні воля. Хай вам хлопці ⎯ молодці усміхнеться доля! Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці. І візьмемо у долоньки свої сироконці.” Це було співали. Та це ж така вона мені гарна! “Там нам хлопці, ви кубанці 21 сентября (нерозбірливо) із рассвєта допозна. Там і музика іграє, барабани громко б’ють (нерозбірливо). Ой, ви хлопці, ви кубанці, я ніколи не забуду про ті рани на груді”. Коли на другий день уже лізуть до мене ⎯ “А яку ти пісню співала?” Кажу ⎯ “А я ніяку не співала!” “Яку ти пісню? Ото якось Україна чи буде жива?” Своє тягнуть. А мені як рот закриють. Як вони не питали, я їм нічо не розказала! То вони мені сказали ⎯ “Ну, ти дивись! Другий раз будеш оце співать, більш не будеш співать ніколи нічого ти!” Так я як злякалась.
⎯ А хто до вас приїхав? хто це був?
М. О.: Я тоді не знаю, з кудова вони. Чи вони з комітету якого, здоровенні такі, знаєте. То з района.
⎯ А коли це було?
М. О.: Це все ше в дитинстві. Да, да, да!
⎯ Це активісти були?
М. О.: Да, да!
⎯ Чи ви коли дівували, також співали такі веснянки?
М. О.: Та ми коли дівували, то якісь співали.
⎯ Шута наряджали?
М. О.: Ну, оце будем казать, як ото на колядки ото всяке, ну, як ото показують разні такі, будем казать, як ото, осьо у Западній я бачила там.
⎯ Нє, це щось інше. Це дівчата стають такі, за руки беруться.
О. Ф.: А! це бувало хороводи водили.
⎯ От як це було? розкажіть.
О. Ф.: Оце ж було такі дівчатка соберуться оце, гуляють, співають. Дітвора така вся.
⎯ Чи ви гуляли?
О. Ф.: Гуляли! Гуляли. Руки побрали, та ото ходять і співають. Хороводи робили.
⎯ Біля річки, чи так?
О. Ф.: Та на річці, і так!
⎯ Хлопці також були там?
О. Ф.: Та дівчата, б хлопці було б’ються, то ми тікали од них (сміється).
⎯ А чи ви пам’ятаєте трошки, як співати? в вас не співали той хоровод?
О. Ф.: “Хороводили були, ой, шо ми там задали! Видали, видали красавіцу для вінців. Красавіца (нерозбірливо)”. Оце ж такі хороводи.
⎯ Чи ви можете заспівати? чи ви памятаєте мелодію?
О. Ф.: Пам’ятаю, я тоді співала.
⎯ Заспівайте!
О. Ф.: Я тепер уже її не заспіваю.
⎯ А чого ви не хочете, як знаєте?
О. Ф.: Уже голосу немає, як його. Ото слова луче сказать. А було так за руки беруться і так ⎯ “В хороводі ми були, ой, шо ж ми там оддали? Видали, видали, красавіцу для вінцю (нерозбірливо). Ото такі співали. А тоді вже, як доходимо, тоді ця виходить з кругу, а та входить у круг. Отаке воно було. Отаке було. А тоді вже, як зайшли колгоспи, то вже голодні, страшні ходили, голі і пухлі! Тоді вже нічого не було!
⎯ І вже нічого не було?
О. Ф.: Нє! нічого! не співали. Затихли ті всі гармошки. Затихли пєнія ті.
⎯ Влада просто зупинила?
О. Ф.: Да! всьо.
М. О.: А як умре людина, та нема ж отоє, то вони ж ото завезуть його, например, і під стєнку туди або шо, шоб земля не так давила, та під стєночку в печурочку ото туди, та в кого там чи шо. І даже такі є, шо ше і живий де, а його беруть преждевременно, бо взавтра вмре. А того чоловіка, шо возить їх, например, трошки дадуть підкормки, шоб він силу мав їх тягать. У нас був Архип Шевченко. Оце як вмре, то вивозив він. То йому дають трошки підкормки більше, шоб в нього сила була возити. А більш кидали тако із воза. А одна зачепилась кісьми на возі, та кажуть ⎯ оооо! жінка зачепилась косима! так ото і потянули.
⎯ Чуєте, а як до того страшного колгоспу, чи в вас був тоді, гончари чи були в селі?
М. О.: Шо горшки ото робили? Ой! були! На базар вивозять! А в селі в нас не було.
⎯ Це означає, чи були тут у Гуті горшки?
М. О.: Та тут у нас їх навозили на базар!
⎯ Чи ви пішли би до них, щоби купити, чи на базар?
М. О.: На базар вивозили. Як усіх не попродадуть, то сусіди десь попросять, то на другий базар вивозять.
⎯ Воно ж наче понабирають в рядна, чи куди.
М. О.: Були, багато виробляли. А тоді було підводою.
О. Ф.: Тоді на базарі все було, а тепер.
⎯ Чи були в вас такі майстри, котрі малювали ікони? богомази?
О. Ф.: У нас у селі не було. Ми то купляли на базарі. Заказували.
⎯ А кому заказували?
М. О.: Оце так їздять, вони їздять у Київ, і з Києва привозять, а ми заказуєм. Скажеш ⎯ “Я хочу ікону купить”. А ви їдете в Київ, привозите, я плачу гроші, забираю.
⎯ Чи ви заказували привезти Варвару? чи Миколая?
М. О.: Та, яку привезуть уже.
О. Ф.: Тоді і я купила одну пару за 30, це такі гроші, шо оце, 35 рублів. Це гарні ікони! І я ж купляла, як заміж ішла, то купляла на базарі по 35. Гарні були ж ікони такі!
⎯ А чи батьки давали вам благословення так, як парі?
О. Ф.: А! а як же! Молода ж із благословенням ішла! і вінчалася. Яка вона та церква була, ше осталася якась. Вони зробили таку дерев’яну, вона стояла.

LN 44B-selo Huta Mariia
М. О. – Шоб до кінця співала. Дороже заплачу на 5 рублів, а я тобі зроблю це удовольствіє, шоб ти на мене не обіжалася. То всі, хто в церкві був, ніхто не вийшов. Якийсь був празник, чи шо, шо одмічали, то всі слухали. То батько заплатив, то й співали, і ікони посвятили, і все. Батько давав благословення, і ікони святили.
⎯ В якому це році було?
М. О. – Я в 53-му йшла. Сестра та, шо в Степанцях, у якому вона йшла, не можу сказать, після мене, вже діти в мене були. А я знаю, шо в 53-му.
⎯ А тітка Саша де вінчалась?
О. Ф.: Ніде не вінчалась. В церкві я ніде не вінчалась.
⎯ А як ви розписувались?
О. Ф.: А як оце я розписувалась, то це вже послі войни, як і война закончилась. Тоді вже разом стали жить, прийшов до мене в прийми, у сільраді розписались. Да, да, це отак.
М. О.: По правді сказать, не хотіли люди вінчаться. Це моя тільки мати. Прийшов він свататься, мати й каже ⎯ “Ти комсомол, отак і каже! ти комсомол, я свою дитину не віддам за тебе! Бо ми такі люди, якшо будуть нам такі, як і ми, то оддам. А ні, то так і буде, така наша доля!” А він каже ⎯ “Да я вже не комсомол!” А мати й каже ⎯ “А я й не оддам, як комсомол!” Та комсомол шось до 22, чи шо, він казав. Мати знов одказується, шо ти такий і такий, кажуть люди. “Ні, то я з больниці принесу справку, шо я не такий і не такий!”
А мати кажуть, а мати бідний дуже шлюб мала, вона вдова була, і мати каліка. А мати знала, шо поддержку дамо, та аби тільки ми женилися. То його тоді шукали, а тепер обратно переживають. То мати бідна усе, і хату поставили, і все, і свекруху поховали.
І ніхто в нас з батюшкою не ховав ше на селі, а в нас, от спитайтеся, перві поховали з батюшкою. Достали аж у Нетребка хреста, пояси ті, шо опускать, бо в нас були великі. Тут, де Володя жив, із мотузками, із січками тими. А він заказав уже це, бо нам мати казала, то проводніка з Нетеребки, і пояси ті, шо опускать, з Нетеребки. І батюшка кормилістий був, він був 40 год батюшкою, старий-старий! Тоді людям як понаравилося! та ше знаю, піст був, він як сів, а ше ж стара хата оце була, а він їсть капусту, каже ⎯ “Оце в цій хаті я пообідаю. І капусточка з рибою, каже, все пісненьке!” То оце поховали, а людям понаравилося! та тепер усі люди, хіба нема наче батюшки, то ідуть. А то ми перві на селі. Як ми зв’язувались на того проводніка, я згадувала в Кумейках.
О. Ф.: А то вмре людина, та то тільки за лавку, та там захоронять, і не давали ж хрестить, нічого. А я була в Кумейках, зімувала ж я там. Та думаю – Боже ж мій! Та там же ж роблять хрести, у Кумейках. І я зробила ото хреста в Кумейках. І як я перейшла вже в Гуту, в нас зразу там оселились, я перейшла в Гуту. І тут якраз покойник. Я ж і собі потаскала того хреста з Кумейок. І з тим хрестом ми хоронили вже того покойника. І не тільки покойника, а й начала того хреста носити, і на іконку Миколайчика, і Спасителя, і ше якусь іконку.
М. О. – А я Миколая (нерозбірливо). Оце ставлять коло покойника, і в руці, одна казала, шо ушко трошки одвалилося , то зразу ж ті два хрести було, то візьміть хто! Ніхто не хоче! Стидяться! ніхто не хоче. Там одно ушко тільки одломате. І ніхто не хоче! Та баба Сашка, та ото зробили тако, та баби колядували. Колядували баби, та так уже всі склалися. То заколядували (говорять всі одночасно, нерозбірливо).
⎯ Чуєте, а чи колядували до колективізації?
М. О.: Колядували на Різдво, да. Різдвяний вечір. Ввечері начинали собираться, ходили колядувать.
⎯ Чи з хлопцями ходили? чи з дівчатами самими?
М. О.: І хлопці було ходять, і дівчата сами ходили, без хлопців. Дівчата було кажуть хлопцям ⎯ не мішайте нам! Посипать хлопці.
О. Ф.: Хай хлопці посипають, і гроші може хто посипе. А в Западній дуже гарно співали.
⎯ Після війни чи колядували?
М. О.: Та колядували! Вони колядують ото з дитинства ше (говорять одночасно, нерозбірливо).
О. Ф.: А ми ж і кажемо –
“А на Різдво по вечері ходив Христос по оселі. Божу роту собирає, у Царстві він прикропляє. Ой, дай дівко води пити, дай Христос дорогою святою водою. Ой, дай дівко воду пити, ой Царствіє покропити”.
А другий каже –
“Не дам воду пити, бо це ж вона не чистая, З гори в неї листя нападало”.
А вони кажуть –
“А ми це ведірко очистимо в цій воді Пречистою. Бо ти сина породила, і в цій воді потопила. Стоїть дівка і застила, плаче й відра упустила”.
А вони кажуть –
“Бо ти дівко не стикайся, іди до церкви сповідайся. Йди до церкви сповідайся, свого гріха позбувайся”.
І це було вже святили, оце ж воно отако було.
М. О.: Всякі колядки були!
⎯ А заспівайте цю колядку разом.
О. Ф.: Оцю?
⎯ Так.
Співають вдвох колядку.
⎯ Щедрий вечір!
М. О.: А давайте ще таку!
Співають вдвох колядку.
М. О.: Оце моєї матері Царство душі, а я її й досі помню!
⎯ А ваші діти співали ці пісні?
М. О.: Мої діти? в мене хлопці та в школі їх заучували! А підождіть, яку вам ше?
О. Ф.: А хочете, шоб проспівали ше одну колядку?
⎯ Да! співайте.
Співають вдвох колядку.
М. О.: Я збилася там.
“Перед Іваном Хрестителем і свічі палають, А перед Марією Дівою роза зацвіла. Роза зацвіла аж до небеса. А небеса розтворилися, усім святим поклонилися”.
Це наші такі колядки були.
⎯ Це в вас такі колядки були? А я знаю тільки два слова ⎯ Рай, рай! Ісус народився! Чи ви таку знаєте?
М. О.: Не знаю, це в нас була щедрівка. Це щедрівка була.
“Якось була вишня тонка висока, тонка висока, на листя широка. А на тому листі написано щедрий вечір! добрий вечір! А на тому листі написано щедрий вечір! добрий вечір!”.
Це наша щедрівка. Ой, якусь я ше таку хотіла співать пісеньку.
⎯ Ми маємо ваші фотокартки, але забули привезти.
М. О.: А ви знаєте, шо мій чоловік посадив оце дерево.
О. Ф.: Так то наспід сорочку надіва, і в ту кожу влазить. Як в ту кожу влазить. Як ті шапки міняють. Так воно оце й ці люди.
⎯ То ми з Америки приїжджали.
М. О.: То ви з Америки сюди на то. (говорять всі одночасно, нерозбірливо). Це зв’язано з наркоманами! це зв’язано з наркоманами! це зв’язано з американцями! це зв’язано з тим! Вони балакали, а я не пойму. А він мене пита, а я нічого не знаю. В мене питають, а я нічо не знаю!
Фотографуються.
М. О.: Я ніколи не думала, шо я з вами стрінуся! Казали, шо приїдуть!