Апілат Яків Герасимович, 1916 р.н.

—  А чого, люди чого почали красти? Шо, заздрість стала, чи шо? чи воно?

—  Такі були разні, знаєте, шось таке. Не хоче робить, та й красти. А йому треба їсти, треба одіться.

—  Ну, а де вони раніше були? чого вони раніше не крали?

—  Раніше робили.

—  А! раніше робили всі. Зрозуміло. Ну харашо, а при колгоспі, вже колгоспи як утворилися, то шо, крадіжки теж процвітали, чи ні?

—  Та тоді всі брали, не крали, а так то торбинку набере пшениці.

—  Собі, да?

—  Собі. От давали плохо, а тра ж шось їсти. А якби не взяв, то голод.

—  Ну ясно, правильно. Да. Ну, а як от по— вашому, як кажуть, згадать ото от життя батьківське, хотіли б ви назад забрати все от його господарство і так дальше, шоб воно все вернулося?

—  У колгоспі вже оце от при послєдку луче було жить.

—  Луче, да? Оце як при Брежнєві?

—  Оце при Брежнєві. Це вже воно отако і їсти, й пить, і ходить, всьо було добре.

—  Ну, короче, не хотіли б, шоб вернулось батькове?

—  Як оце вже при Брежнєві, то й даже було луче.

—  Не хотіли б, да? Вже з достатком краще жить, да? А чим воно відрізняється? батько шо, при батькові шо, гірше було, чи шо? 

—  Ну бачиш, то тоді робили, а грошей було мало. Не було де куплять одежі отак.

—  Ткали мабуть, да?  

—  Ткали, да, верстати були. То ж з полотна все було, і сорочка з полотна. А то поодбілює мачуха було і шиє штани там да сорочки.

—  То ви ходите в них вже, да? Так, а скажіть, а получається так, шо батько вів господарство основне, а після того, як утворився колгосп, то як в вас змінилися стосунки в сім’ї? То він був главою, казав —  от ви йдіть туда робіть, туда робіть, туда робіть.

—  Та й батько ж робив у колгоспі.

—  Так я ж кажу, а в сім’ї шось змінилося, чи нє? як він, тепер він був в авторитеті?

—  Канєшно змінилось. Потому шо вже, як кажуть, став коло тоді почти привидом, так сказать. Все воно так одріжуть, аби тільки так.

—  Понюхать, да?

—  Плохо було, як уже так його в колгосп написали. А вже ото годів скільки поробив, шо став уже багатший, тоді канєшно платили вже. Хлібом давали всьо.

—  Скажіть, а от люди от мали свою землю, от були багаті там, наприклад, як ваш батько і інші, от. Скільки це років треба було, ну шоб пройшло років, шоб люди стали забувать, шо в них колись була своя земля? шо вони колись були власниками? і т. д. Скільки так от по— вашому ще люди пам’ятали? 

—  Та шо ж, вони тоді робили самі на себе.

—  А тепер на когось.

—  А тут вобше на всих. Отак на колгосп, а тоді.

—  Нє, так я кажу, скільки от, як люди ще згадували, що вони колись робили самі на себе?

—  Ну, я не знаю.

—  Не слідкували за цим ділом, нє? А одноосібники ще залишалися?

—  Одноосібники були. Як ото ж колгосп був, то одноосібники були. А тоді писалися ж у колгосп, то й розтарабанили, і хату забирали, і сарай.

—  Шоб вони в колгосп йшли?

—  Да, шоб у колгосп.

—  Ну, і десь вже перед війною ні одного одноосібника не було?

—  Не було!

—  Скільки вони протрималися так?

—  Даже уже як в 33— му, то в 35— му году вже не було. 

—  Не було їх. Скажіть, а от до революції, може батько вам розказували, або, як кажуть, у перші роки, хто був такою найголовнішою людиною в селі?

—  Голова сільради.

—  А до Голови сільради староста якийсь був?

—  Староста був, і голова сільради. Канєшно, тоді ж були старости.

—  Староста. Ну, а яку роль от староста виконував? він був наче як поліцай, чи жандарм?

—  Він був так, як тепер Голова сільради.

—  Ну, його слухали люди?

—  А канєшно!

—  Так, а його як, призначали? чи він обирався людьми?

—  Призначали, призначали.

—  Призначали, да. А сходки ви бачили? може віче якесь?

—  Та це я не був на йому, казали сходки були, це я.

—  На них не приходили, да?

—  Та це я ще був пацаном, то воно вже мені не було нужне.

—  Ну да, зрозуміло. А піп сільський був у вас? священик?

—  Піп? а попи були тоді! о! тоді попи були. У школі даже, як шось небудь провинивсь, поставить на гречку або на голі коліна, і стій.

—  Це попи так?

—  Попи. Або лінєйкою по голові так!

—  Не пожаліє?

—  Нє— нє— нє.

—  А в вас церква в селі була, еге?

—  Була церква в нас хароша! тепер оно вже знов  немає.

—  А Храм у вас коли в селі?

—  А 28 серпня.

—  А шо це за свято?

—  А тоє, Пречиста.

—  Перша Пречиста? А не 4 вересня вона?

—  Нє, 28 серпня Пречиста, це воно ось якраз.

—  Зрозуміло. І як кажуть, то велике свято було раніше, да?

—  Ну да, тоді було раньше оце ж туто скрізь отако, як ото неділя, то люди, тамко по дорогах тако лежать рядна скрізь, та гуляють, співають. Таке було. А дівчата, було, босі, та так гармонь там грала, як хто заграє, то так підуть, шо тільки порох летить, так босяка танцюють.

—  Весело було? дітлахи бігають?

—  Аааа! которі, ми вже були малими, то ті старші нас гонили ж.

—  А получається, люди вміли відпочивати, да? вміли відпочивати? Я сьогодні оце пройшовся по селу, пусто! Ніде, навіть спитать нема в кого.

—  Та нє! я вам кажу, шо тепер уже, ну, тоді було як неділя або празник, так скрізь люди гуляють. А це як Паска вже, то було, раньше було ото ж ше, як колгоспу не було, дівчата скрізь співають.

—  В ліс ходять, да?

—  У лісі, да! 

—  Скажіть, а от попи, ще про попів поговоримо. Як вони владу в селі тримали велику? чи як їх люди слухалися? шо вони говорили?

—  Да, вони ж були так, даже підчинялися попам. Потому шо піп может ну, бить і засудить.

—  І даже так, да? А в нього сімя якась була, в попа?

—  Наймити були в попів.

—  І робили на нього?

—  І робили.

—  Ну як, вони справедливі були, ті попи? чи люди їх не дуже поважали? як от пригадуєте?

—  А хто його знає, я тоді не ходив до церкви.

—  Зрозуміло. Хотілося ше так задать питання, шо ви кажете. от були багаті люди, десь родин 20 —  30 було таких, да? і бідні. Як от між ними? було таке, шо неповага до бітних?

—  Ну, той бідний іде до багатшого та робить, а той платить.

—  Ну, а так шоб його, як кажуть, морально не поважати? таке от було, шо він нижчий, шо він там бідний, і так дальше?

—  Та такого не було. Ну, от например, він багатший, понімаєте, а той бідний, він приходить до мене —  йди там шось мені, якусь роботу.

—  Допоможи, да?

—  Ну, якусь роботу дать йому зробить. Зробив ту роботу, він йому ввечері гроші дасть одразу ж. Та й всьо.

—  Довго не буде тримать? не на місяць?

—  Нє— нє— нє! увечері заплатить, шо за день заробив. Буває, шо за два дні.

—  На скільки домовляться, да?

—  Да, скільки там уже договоряться, почому день. 

—  А скажіть, а от получається, шо я просто трішки збився. От, наприклад, багатий захотів, наприклад, бідну взяти, або бідний хоче багату взяти, як воно, таке бувало в житті?

—  Як шоб узять?

—  Ну, одружиться!

—  Аааа! шоб посвататься.

—  Чи таке не бажано було?

—  А тоді канєшно були багачі за багачів.

—  Старалися да так?

—  Да, старались, шоб багатшу узять. А на бідняка не так то дивилися.

—  Ну, бідняк же теж все ж таки людина.

—  Ну, людина, а може та дівчина й хоче, а батьки тоді не оддавали.

—  А хто правив балом? батьки, да?

—  Батько.

—  Як сказав, так і буде?

—  Як вона хоче заміж іти за його, а він бідний, то батько не оддає.

—  Не оддає. Тільки за багатого.

—  І за бідного оддавали, ну, це вже бачте, так от.

—  Ну, а як от картина помінялася влади в селі, коли з’явилася совєтська власть? Оце Голова сільської ради, Голова колгоспу, як от влада помінялася? як люди до влади стали ставитись? бояться її, чи як? 

—  Канєшно, судили, висилали на Сибір. Крепко судили тоді. Тоді даже було в магазіні торгує, тепер бачте, торгує в магазіні, вона проторгувалась, заложила гроші, та й усе. А тоді нє, пожалуста, проторгувалась —  тюрми 5 —  10 год, до 10 год давали.

—  Тоді дуже строго, да? а при царю?

—  А при царю, я того не знаю.

—  Нє, ну так може батько розказував? чи люди старалися не красти?

—  Не крали, тоді цим не занімались.

—  Ясно! скажіть, а оце в пізніший час оце, як уже за вашої пам’яті, як ви старші стали, попи оце після колгоспу якусь роль ще грали? чи вже нє?

—  Після колгоспу? та після колгоспу вже їх засікли, вже їх судили.

—  Судили?

—  А як же! Боже сохрани!

—  А як судили? таким наче судом, як кажуть, товариським, сільським, чи? 

—  Судили, тюрми давали, в заключеніє одправили, десь на Сибір одправляли. Десь у мене, я був в армії, а померли всі ж у хаті, це я вже сам купив хату. Була хатка, був тут Яшка Жубенко, піп, а в його батько був. то це ж його Кирило звуть, Жубенко фамилія, цього діда Кирило звуть. То я йому, оце все ну не було тоді, сарайчик маленький був і хатка була. Довірив усе, от, а сам в Владивосток, я три годи був в армії. Ну, а в мене тут все було, садочок вже був, а тут була копальня така, як ото. Актівіст був.

—  Комсомолець.

—  Нє, актівіст такий ото. 

—  Партійний?

—  Здавав людей судимих. Та переїхав, а той дід не пустив. І шо ви думаєте, на другий день чи на третій чорний ворон приїхали, того діда за книжку якусь церковну забрали, і по цей день.

—  За Біблію там, чи за шо?

—  Якась була церковна книжка. То таке було.

—  Значить, попи вже тепер не користувались авторитетом?

—  О! попи тоді вже то оце там.

—  А як попа звали останнього, не пам’ятаєте?

—  Когда?

—  Ну, при вашій пам’яті.

—  Сергій був.

—  Отець Сергій, да? зрозуміло. А тепер як назвать тепер багатим, як кажуть, при НЕПу або там, то людина, яка робила, була багата, правда? а тепер хто став багатим? при колгоспі.

—  А тепер хто його зна, хто воно тепер.

—  Нє, не тепер, а тоді от, як колгоспи утворились? хто тоді став багатий, а хто бідний?

—  Хто його зна, хто луче робив, та де заробляв більш, то той луче й жив.

—  Той називався багатим, да?

—  Да, то той луче й жив, бо було за шо купить.

—  Якось крутився, да?

—  Да. Та десь може, шось десь спекулірував, або шо. Таке шось продавав, або шо. Ну, і так же ж було шо— небудь дома придбає, і там шото продають, то шо. То грошей же таки там. 

—  Скажіть, будь ласка, а от ви кажете там багатолюдне село було. Співи, як кажуть, тоді чулися, чи нє? люди співали?

—  О! то тоді було і село реве, як якийсь отако, ну Паску там празнуєм, або на оцю Пречисту на Храм. Співають люди, гуляють, горілку п’ють.

—  А пили сильно? оце, як зараз, чи ні?

—  А хто його зна, ми тоді малі, то не пили. А батьки пили, канєшно.

—  То не упивалися, батько потом раком лазив?

—  Та нє, випив чарку та й ліг там.

—  Нє, ну це ж не те, шо 5 пляшок за вечір.

—  Та нє!

—  Скажіть, а от ви самі не співали? батько вас або мати не навчили?

—  Співав! чого ж!

—  А хто вас навчив співать?

—  Вобще так навчився це я вже сам.

—  Самі по собі. А скажіть, а скільки оце кутків в Грушківкі?

—  Як це кутків?

—  Ну так кутків, я знаю, шо в селі таке буває, шо село розбите на кутки, то такий, то такий куток.

—  Аааа! є багато, 11— й участок.

—  Ну, це по— сучасному, а тоді як називалися участки?

—  10— й участок то такий.

—  Ну, дівчата як, по кутках же збиралися? не всі ж приходили в одне місце. Тут напевне збиралися, то там збиралися.

—  Да, ну туди й в село, скрізь же ж.

—  Ну, було таке, шо переспіви між гуртками? То тут ті співають, то там ті співають?

—  Да— да! а як же!

—  І наче соревнованія такі?

—  Ті там заспівають на тім боці, а ті там. Вже ж вони, стільки людей, то всі ж умістів не будуть. 

—  Ну да. І ігри якісь були?

—  Грали хлопці, грали на гармоні, на балалайкі, на мандоліні.

—  Скажіть, а на досвітки вам приходилось ходить, чи нє?

—  Нє.

—  Не ходили. Але чули, шо таке досвітки, чи ні?

—  Це ж, це ж десь до бабів.

—  Це наче молоді там дівчата, хлопці збираються. Прядуть там, вишивають.

—  Аааа! то це.

—  Як воно називалося по— вашому? вечорниці, чи як?

—  Хто й зна. А досвітки, це там собираються дівчата та хлопці. Дівчата прядуть там. Ото таке було.

—  Як воно називається по— вашому?

—  Ну, це ж досвітки считалися.

—  Досвітки. Так і ви приходили, були на таких досвітках?

—  Я робив роботу, то не ходив по цих досвітках.

—  Ну, а де ж ви дружину свою найшли? в радгоспі?

—  Нє, дома! я робив же на тракторах.

—  Нє, де ви з нею познайомилися?

—  Дома.

—  Ну, як дома? шо вона прийшла до вас додому?

—  Ну, батько там у її батька в селі.

—  Ну, якось же товаришували, зустрічалися?

—  Ну, то в селі ж ми гуляли, дівчата і хлопці.

—  Так я ж у вас питаю, ви кажете —  в радгоспі. В якому ж радгоспі? не в радгоспі ж.

—  Ну нє! ну, дівчата ж у селі в клуб же ходять, то так же й познакомились, а як же.

—  А, ну це так, зрозуміло, жартуючи, так же?

—  Ну, а як же! на Октябрьську я взяв літру спірту, і сам пішов та засватав, і всьо. А через місяць свальба.

—  То й жили і до кінця?

—  Да, і 45 год прожили. 

—  Зрозуміло. Ну, а от питать ще хотів таке, в вас в селі от баби повитухи були може такі? чи баби кухарки? такі баби повитухи, шо, як це сказать, пологи приймали у жінок? не чули про таких? А скажіть, а на яких інструментах раніше люди так грали за вашої пам’яті?

—  На гармонії, яж кажу, на мандоліні, там балалайка, то все таке.

—  А не приходилося бачити, наприклад, шоб на сопілці грали?

—  І на сопілкі грали, і бубон був.

—  А на бандурі?

—  Бандура це вже, оце вже почали вже при.

—  А раніше не було?

—  Раніше не було.

—  А от ліра, наприклад?

—  А то, шо крутить?

—  Да, а де це ви бачили?

—  А на базарі в Кам’янці. 

—  Ану розкажіть, як це було?

—  Сліпий там дід співав, і його так заведе прямо.

—  Красиво? і співає красиво?

—  І співає під музику.

—  А шо ж він співає там?

—  Ну, якої пісні там уже.

—  Церковної, чи якої?

—  Нє, про Тараса Шевченка. 

—  Про Тараса Шевченка. Скажіть, будь ласка, отак от, якшо от напрягти, як кажуть, пам’ять от, наприклад батько, або от наприклад інші люди, от під час то ше революції, після революції, от вони відчували, шо це Україна, наприклад? що це от ми нащадки там якихось козаків, наприклад? або Тараса Шевченка чи знали? Як от можете собі пригадать, було таке, чи ні?

—  Ну, тоді шо ж? тоді було, Тарас Шевченко це ж був, пісні про нього складали й співали. І в школі преподавали, учителька.

—  А ви уже вивчали Шевченка, да?

—  Да, у школі.

—  А історію України  вивчав хтось, чи ні? в школах.

—  Учились, а як же!

—  Ну, знали гетьманів тіх ото?

—  Да, все, а як же!

—  Зрозуміло. Скажіть, а от на весіллях, наприклад, були такі спеціальні люди, шо оце займались, шо оце музичні такі, шо виступали там?

—  Тоді гармоня було грає! дівчата, хлопці танцюють, тільки пиль летить!

—  І одної гармоні хватало, да, на все весілля?

—  Да, бубон, гармоня. І цілий тиждень гуляють.

—  Не один день, да?

—  Та нє от, цілий тиждень. І цигани там, робляться на цигани та ходять циганами. Разне отаке все. Ну, тоді були свальби такі добрі. 

—  А які, шо вам таке запам’яталося з тих свадьб? шо таке найбільше таке, шо зараз уже такого, от, немає?

—  Ну січас, бачте, це ж у чайну пішов, та там посиділи. А тоді було співи, ходять і той бриль якийсь надів, а той якийсь лапоть, і так ходять, придурюються, цілий тиждень отаке о!

—  Сміються, да?

—  Да!

—  І в вас таке ж весілля було?

—  Нє, в мене не було вже такого, бо я бідно сам жив, так шо я там. Брат оце в мене тут старший був, а більш не було нікого. То брат уже свальбу таку.

—  А коли уже отакі гучні весілля перестали вже? ще до війни вони ще були? чи вже нє? Уже як колгоспи це почалися, уже все?

—  Ну, то до войни були хароші свальби. А вже після войни.

—  Уже все потихеньку, як кажуть, менше стало.

—  Судили за це, шо то ходили та циганами.

—  Навіть судили? 

—  Да, не давали.

—  Скажіть, а які от, коли ви, наприклад, молодим парубком були там скільки, років 15, то обряди якісь виконували дівчата, хлопці? Оце, наприклад, Івана Купала? або колядки, щедрівки?

—  Щедрували ходили, колядували, от.

—  Ну, Івана Купала, наприклад? або русальські пісні? веснянки?

—  Співали канєшно дівчата, й хлопці співали.

—  Ото вінки одягали на голову, да?

—  Та, чо ж там.

—  Уже забулося, чи шо?

—  Воно вже його не вспомниш.

—  Ну, у вас уже, ви виросли, вже такого не було?

—  То раньше було.

—  Угу, зрозуміло. Ну, а от зараз воно видно відроджується, бачили, чи може з звіздою тоді ходили?

—  З звіздою ходили з шестіугольною.

—  І коляда, і дереза, такі хлопці були?

—  Да, да.

—  Мабуть і може в якій окремій хаті збиралися там і гуляли?

—  Ну, гуляли ото на Андрея, шоб раньще там.

—  Калиту?

—  Калиту, да. там було і хлопці, й дівчата. Дівчата приготовлять закуски, а хлопці горілки принесуть.

—  Та й відпочиваєте?

—  Еге!

—  Скажіть, а от раніше таке замітити, наприклад, шоб на родичах хтось одружувався? на сестрах, наприклад, на братах? це благословлялося, чи ні?

—  Шоб рідню брав? нє, не було.

—  Ніколи такого не було? це піп забороняв, чи як?

—  А хто його зна! воно не положено. 

—  А таке от явище, наприклад, як байстрюк? як байстрюки, чули такі?

—  А! та, шо.

—  Ну, хто це такі байстрюки?

—  Ну, це вона десь, десь її хто— то зробив, і ніхто й не взяв. І покрилася.

—  Вона покриткою стала?

—  А тоді називають його байстрюк.

—  А де ж воно, як кажуть, байстрюки, так це було шо, стидно буть байстрюком? чи воно все однаково?

—  Це ж воно, як вона десь вже родила це дитину, то вже вона тепер оце, вже вона заміж не йде.

—  Вже не йде, да?

—  Вже її не сватають. То січас із дітьми беруть.

—  А тоді сором великий був?

—  Да, тоді считалося ото, шо в тебе байстрюк є. Байстрюк є, то так уже її сватать не будуть. А хіба шо, єсть же дівчата. А канєшно вже тоді, которі розводящі, вже там у його десь якась сім’я, то й таких брали.

—  А розводитися можна було? це дозволялося?

—  Ну, чо ж воно, хто хотів, як не хотів жити.

—  То розвівся. Ну, тоді давайте ше трішки про пісні поговоримо. От як ви згадуєте, от пісні, весілля, ці всі народні. Яких пісень більше любили? чи народних таких козацьких? чи про кохання?

—  Ну, це співали весільних дівчата, весільних.

—  Любили сильно, да?

—  Весільних піснів с півали.

—  Ну, шо про як одружаться, коли будуть вінчаться, оце все?

—  Та да! оце вже як свальба, ото с півають, шо я їх і не розберу, як вони там.

—  А ви яких любили пісень? які в вас найбільше любиміші були?

—  Та всякі ми співали.

—  Ну, які от? “Стоїть явір над водою”, да?

—  Ну, співали ми народні пісні.

—  Все вже позабували, да? а коли ж ви останній раз співали? чи вам счас уже й не до співу?

—  Та не хочеться його даже шото.

—  Ні веселого нічого немає, да? ясно. Скажіть, а церква ваша була дерев’яна, то коли вона була построєна? давно чи?

—  Це я не знаю.

—  Ну, ви як кажуть були, то вона вже стояла?

—  Та канєшно, це ж вона давно вже. Дерев’яна вона така.

—  І досі стоїть, да? А от ікони, наприклад, де люди брали, от в вас в хаті теж висіли ікони?

—  Та є ікони. 

—  Ну, а де батько, наприклад, де ви тоді могли купить ікони?

—  А тоді монашки робили оці.

—  В монастирі? і можна було у них купить?

—  Купляли, да.

—  А ви чули, наприклад, таке, шоб ікони обновлювалися?

—  Ага, я таке чув.

—  А шо воно таке?

—  Ну, це ж раньше було та, чи воно правда, неправда. Вона стара ікона, а тоді робиться нова. То це обновилась ікона. А хто його знає, чи вона обновилась, чи брехня якась.

—  А ви самі не бачили ніколи?

—  А я на їх не дивився.

—  Ну, а так от ви можете пригадать, мати вам колискову співала?

—  Кого?

—  Колискових пісень. Чи вона померла одразу, ви казали, да?

—  Та мені було год, хіба ж я її помню.

—  А батьку не було коли, да?

—  А батьку не до того.

—  Казки ніхто не розказував?

—  Батько пужав нас так, як шо не послухаєш. Або батогом.

—  Так шо получається, ви ласки не бачили в дитинстві?

—  Та нє!

—  Яка там ласка, да?

—  Я ж кажу, шо було вже мені 10 год, то я по наймах служив. Скот пас, от. Бо тре ж заробить там на чоботи, на якийсь піджачок. А зімою тре ж у школу йти. Бо зимою вже ж такої роботи нема, не пасем нічого. То зімою походим до весни у школу, а весна, вже треба гнать скот.

—  Так шо в вас все в роботі проходило, да? зима —  учиться треба, а літо це.

—  А літом робить.

—  А хто ж вас виховував тоді? шо ви от виросли такою людиною, і все, як кажуть, дожили до цього часу. Хто вас виховував?

—  А була ж у мене, я ж кажу, мачуха була, і батько ж був до 33— го году.

—  То слідкували за вами, да?

—  А з 33— го году я, була сильна голодовка. А був брат мій у Ростові, він там робив у пісочнім кар’єрі, пісок грузив. То там голодовка була, то я сів на скорий поїзд Київ —  Баку, в його опинився. Потом там совхоз був, колгосп то єсть, радгосп, на горі. То я пішов та там устроївсь на роботу. Возив я продукти.

—  Це вам 19 років було, да?

—  Да. Продукти, хліб оце, на кухню. Воду возив. Та 100 рублів у місяць платили, то я їв на кухні, шо хотів. А потом уже там два года, ото пройшла голодовка, та приїхав.

—  Уже назад вернулися.

—  Та поробив тут.

—  А вже тут багато ваших родичів залишилося?

—  Ну, ше був брат.  Два брати було. А потом поробив я, тут був такий тарток.

—  А шо таке тарток?

—  Ну, обрізали доски, клепку різали, і я там на станку робив.

—  Я бачив, бачив.

 Потом мене в 37— м году забрали в армію. І я аж у Смілі був 3 місяці, а потом з Смілої, 3 місяці побули ми, і прийшов, прийшли ешелони, і повезли аж в Владивосток.

—  Хочу вам питання задать, шоб ви подумали, скажіть, будь ласка, от у вашого батька було десятеро дітей, а в вас скільки дітей було?

—  А в мене було двоє.

—  А чого така різниця? от у вашого батька така кількість?

—  Ну, то раньше було більше дітей скрізь.

—  Ну, а чого так?

—  А хто його знає.

—  Ну, от подумайте.

—  А раньше плодили, а тепер ні. Скидали, аборт робили.

—  А чого? 

—  Бо не було чим одіваться, не було і кормить чим. Трудно було жить. А раньше було при НЕПові, то своя, хліб свій, сало своє було, то й діти були здорові, батьки здорові, то й діти плодилися. А тепер уже он одну дитину має. А! шо там говорить.

—  Погане діло, да? Так, іще пару питань вам задам. Скажіть, будь ласка, якшо, наприклад, людина захворіє, то де її лікувать? тоді лікарень же не було.

—  Були.

—  До колгоспу, шо були лікарні?

—  Були! в нас больниці були хароші.

—  А не було таких бабів, шо могли лікувать самі? шептухи такі?

—  Та, нашо воно, як в нас був Мадестов старий, він і бабам аборт робив, і операції робив, кесарь. Кесарь ви знаєте? ото в больниці там. І він один був. І коло нього одна була, нємка була помошніком у його. То он був за одну минуту операцію зробить, і всьо так. Доктор був хароший.

—  Ну, а в селі своїх не було тіх, шо могли підказать шось?

—  І свої були докторі.

—  Знахарі якісь були, да? віщуни?

—  Нє, були такі ж доктори, десь училися. То була ж, бо в нас тоді раньше завод був, то була же тут і больниця.

—  При заводі, да?

—  Да, у нас завод був, а потом колгосп був тут. Усе було так.

—  Скажіть, а відьми, ви чули про таких от людей?

—  Відьми були.

—  А хто це такі? 

—  Ну, например, баба така, шо я не знаю, де воно, шо воно, як воно вчилося, я не скажу. То вона ж ото іде, десь там вона до другого, до другої жінки і доїть корову. І це називалося відьма.

—  А чим ще вони займалися? крім оце коров доїли.

—  Ну, а чим вона занімалась? Ото таким же ж воно, це ж відьма ж і корову зведе тобі. Например, даже та корова, уже ви молока з неї не будете так мать. например, я йшов, гуляв же ж цією своєю Настьою, жінкою. Ішов туто, а де Настін участок, там такий, гора така, а тут нанизу там жив піп цей, Яшка. І він оце, а отако ж весною якось так, а місяць світе, а я вже ж перед ранком іду. Біле стоїть так, як ото стіл. Собака і отакі червоні очі. Я, а в мене чуб аж піднявся, дарма шо був молодий. Та я як одломив дрючка, та раз! чую шо вдарив, але й не заскавучала. То я тоді як пішов хода! і втік.

—  Більше не бачили?

—  Та не бачив.

—  Шо то воно таке було, невідомо, да?

—  А ото ж воно так і були відьми. Корови доїли. 

—  Скажіть, а по— вашому, так от люди між собою більш дружні були, чим зараз? чи ні?

—  Да, тоді дружніші були.

—  І доброта була людська? а коли воно все зникло?

—  Це при НЕПові вже, колгоспи начались, то вже, знаєте, кажен вже один на одного вже. Потому шо вже хліб забрали, колгосп зробили.

—  І люди почали портиться?

—  Да, да!

—  Скажіть, а мова українська була, чи якась там?

—  Українська.

—  А жиди може якісь були? чи інші національності?

—  Жидів було повно.

—  А куди вони ділись?

—  А німці вибили багато, а то ж у Палестину, чи куди то вони виїхали.

—  Ну, а вони себе як вели, нормально? їх люди поважали?

—  Жидівська власть тоді була.

—  Тут?

—  Да, тоді скажеш жид, тебе засудять.

—  Засудять?

—  Да! єврей нада казать.

—  А вони тут у селі, і Голова сільської ради?

—  І в селі були. А в Кам’янці тут повно, в Смілі повно було, в Києві повно було. Скрізь же ж по городах. Я був в Бердичеві, як воювали ми, то зайшли у Бердичів, у город, от, немає нікого ніде ні ляльки. Бо я був у развєдкі все время, командір взвода розвєдки. Зайшли ми в город, така жидівочка год 17 біжить і вже пожила, год 30. Питаєм, де вибили ціх, німців, як ото на озері там до Кам’янки, такий яр. І то наставили, каже, пулємьоти кругом, загнали туда жидів, вибили до одного. І дітей, і малих, і старих.

—  А як люди до них ставилися, нормально? в селі. Чи не любили?

—  Нє, воно люди нічо не казали.

—  Не казали нічого, нормально, да. Ага, добре. А так українська мова була постійно, да? російської мало було? це вже після війни з’явилася російська? 

—  Нє, хто десь в Росії був, то буде штокать. А той, которий на Україні прожив, то український язик.

—  Українська, зрозуміло. А коли перестали співать? шо вже не чуть оце, і не хочеться? 

—  Хто? я?

—  Нє, ну люди, люди!

—  Ну, тоді вже, як стали плохо жить, то стали вже менше.

—  Після колгоспу вже?

—  Нє, воно колгосп ше був ото ж. Нє, ну це, як ото уже жили в колгоспі харашо, то й співали люди. А як уже осьо.

—  Я ще таке питання задам про ремесла. Які тут були такі гончарі коли? ви може пам’ятаєте гончарів?

—  Гончарі?

—  Да, в селі були?

—  Це в нас не було таких, шоб ото робили горшки?

—  Горшки, да.

—  От у нас і не було цього.

—  А може які чоботарі були, стельмахи?

—  Було в нас багато сапожників, которі шили сапоги.

—  І як сказать, от дивіться, якшо уявить, шоб оце на той час обрізать вобще повністю, вижило б село, чи нє? від зовнішнього світу.

—  А хто його зна це.

—  Ну, по ідеї  ж повинне було всього хватать, і хліба, самі ж пекли. Батько сам же на себе сіяв.

—  Ааа! так тоді було, то  зайдеш до любого там —  дай мені там шо їсти, чи шо, то дасть же.

—  Дасть, не відмовить?

—  Нє! Боже сохрани! і сала дасть, і хліба дасть, от. Даже й чарку наллє.

—  Зрозуміло.

—  Як уже такий пожилий чоловік, шо просить там. І тоді, канєшно, було, тоді не получали ж пенсії, а просили отак старики, баби.

—  Ходили ото по селах?

—  Да, ходили.

—  А ви бачили отих, шо з лірами, шо по селу ходили?

—  Було, а чого ж!

—  Старці, да? з поводирями, да? А як ви думаєте, вони між собою зналися, оці старці?

—  А канєшно! вони ж так ото.

—  Один одного знали, да? Ну, а які вони мудрості якісь людям розказували, чи нє?

—  Та то ж вони на базарі грають.