Андрієнко Павло Євтухович, 1918 р. н. з дружиною Рябухою Агафією Іллівною, 1927 р. н.

— Сахно.

А. І. — Знаєш, як на Настю казали — Сахниха. Сахно.

— А тепер до діда Павла. Діду Павло, як ви жили, то ваше село мало такі кутки окремі? котрі би мали назви?

(А. І) – Хутора, хутора. Ну, от ми на хуторі й жили вообще. Із села тоді вийшли сюда на хутір.

— Як ви переселилися чи і так народилися там?

(А. І) — Ні, переселилися. Одділилися.

— Від батька?

(А. І. ) — Еге. Од батька одділилися.

— І пішли тоді на Хутір, вже коли поженилися?

А. І. — Да, да.

— А в якому році ви поженилися?

А. І. — Ми поженилися

П. Є. — В 46-му.

— То ви вже після війни. Чуєте, діду Павло, а як ще до колективізації, як ви ще жили у батьків, скільки дітей було в сім’ї?

П. Є. — Два нас було, три, третя дівчина. Дівчина вмерла. В матері було троє, два хлопця і дівчина. Ну дівчина вмерла. А нас два осталось.

— А чо ви кажете, в моєї матері? в батька також, да? Це означає в сім’ї. Чи ви жили з дідом чи окремо?

П. Є. — Мій дід був.

— Дід перейшов куди?

П. Є. — до нас перейшов.

— Перейшов до вас. Чи ви жили в одній хаті чи було на подвір’ї кілька, і дідова, й ваша? 

П. Є. — Ні, одна хата.

А. І. — Одна комната була відділена.

— А чи ви пам’ятаєте, тоді хто керував у сім’ї — мати чи батько? хто главніший був у сім’ї?

П. Є. — Батько.

— У вас так баба мабуть, ні? У вас мабуть баба керує?

П. Є. — Баба.

— Баба, бачте. А в вашій уже сім’ї то батько керував, так?

П. Є. —  Ну да.

— Чи ви пам’ятаєте, шоб вони їхали на базар або на ярмарку?

П. Є. — Пам’ятаю.

— А чого вони їхали туди? Чи купити шось, чи чого?

П. Є. — Поїхали там на базар, повезли там шось, чи яйця, чи курей, чи курчат, попродали. І так от.

— А що купили?

П. Є. — А шо купили? Тоді ото. 

— А чим вони їздили? Що вони мали? Коняку?

П. Є. — Бики, пара биків була. 

— Бики, пара биків. То вони биками їздили?

П. Є. — Биками їздили.

— А чи вони мали коня? коня чи мали?

П. Є. — Після биків коняку вже ото.

— Биків продали, а коня купили?

П. Є. — Да.

— А чому вони зробили це? не казали? не казав батько, чому вони хотіли продати биків, а купити коня?

П. Є. — Бо коняка бистріша.

— А чи корову мали? свині? що ще мали?

П. Є. — Була й корова, дві корови було. І свині були.

— Чуєте, а батько, скільки він землі мав? тоді до колгоспу?

П. Є. — Так, 2 наділи, це скільки було? 4 гектари.

— 4 гектари, добре. А чи батько працював тільки там на полі, чи він ще щось робив як майстер?

П. Є. — Тільки на полі робив.

— Чи вони мали такий фруктовий сад? чи був садок?

П. Є. — Та тако біля усадьби.

— Біля усадьби. Чи вони також з нього мали дохід, тобто, чи продавали?

П. Є. — Це до колективізації?

— Так, все до колективізації.

П. Є. — Був садок. В общем як, дві усадьби було. На одній жили, а на другій було хазяйство. 4 груші, яблуні були. А ото під пахотою.

А. І. — Та для себе сад був такий.

— А з саду не продавали?

П. Є. — Нє.

— А як прийшов колгосп і прийшли податки, чи сад ще залишався?

П. Є. — А колгосп одразу одібрав усадьбу ту другу, і все, не дали нам нічого.

— А чому забрали?

А. І. — Це ж уже забрали перед, як у колгосп не пішли батьки, а тоді вже забрали. У вас одібрали усадьбу. 

— А батьки чому не пішли в колгосп?

П. Є. — Не хотіли.

— Не хотіли? Хотіли дома господарювати?

П. Є. — Да.

— Чи в вас був голова колгоспу свій чоловік, з свого села? 

П. Є. — Свій. Свій.

— Чи він умовляв батька чи заставляв? 

П. Є. Там під сільрадою кожного дня.

— А не казали, що виселять на Соловки?

П. Є. — Казали. Так він був больний батько в мене.

А. І. — І хату розвалили.

П. Є. — Ну, це вже розвалили перед войною, як грабили.

— А чого вже перед війною розвалювали? Тоді вже наче не чіпали, ні?

П. Є. — У 39-м годі я пішов у армію уже з братом, в мене й брат був, Василь його звати було. Пішли ми в армію. У 39-му годі в ноябрі місяці я пішов, а в 40-му приїхав, а розкидали хату.

— А чому? Що сказали?

П. Є. — А шо? Хотіли переселити.

А. І. — З місця на місце.

П. Є. – Так таке, не було.

— Рідко було так?

А. І. — Їхня хата там в полі, на краю була.

— Так хотіли, щоб в село ближче?

П. Є. — Та нє! вони туда не переселяли нас на пересєлєніє. Ну а батька, такі були актівісти, його звати було Кирило.

— А фамілія?

П. Є. — Заморій. І вони хотіли нас переселити геть в таке місто.

А. І. — це вже Євраменко був тоді.

П. Є. — Євраменко я не знаю, а то його туди було. Батько тоді сирота, робив у заводі, спиртзавод був, і він туди теє. А коли війна началася, так і остались на місці, мати нікуди не пішла. Нас, ми в армію один за другим.  А батько в заводі ше робив. Прийшов це повістка, і батька забрали так на войну. Ну, а мати так осталась сама. Тоді батько не пішов на войну, вернувся з дороги.

А. І. —  А чого він не пішов на войну?

П. Є. — Ну, то було в 41-му забрали, а він десь утік із цього.

А. І. — Та в 41-му його, їх не забирали тоді.

П. Є. — А шо це було тоді? я ж не знаю.

А. І. — Їх в 43-му забрали.

П. Є. – Ну, в 43-му, коли другий раз зайшли наші войська, тоді їх забрали. Я то на войні був, не буду казать .

— Добре. А що ви кажете, як подушки забирали? чому забирали подушки?

П. Є. — Наложили налоги такі, шо не в силах і виплатити.

А. І. — Оті ж ото активісти.

— Це такий великий налог наклали тому, що батько не в колгоспі?

П. Є. — Да, да. А тоді — плати! А він — та шо? А тоді забрали, кролів забрали, в нас 90 штук було, забрали, і подушки забрали. Тоді ж так граблять, то подушки були товар.

А. І. — Тоді я знаю, це ж у нас же ж тоже в колгоспі були, хай в вас там, а наші так, а всьо ровно ж і корову забрали, і позабирали все із того, все з горища віником позмітали. І зерно, і де й каструля була, де все, все позабирали.

— А що вони казали? приходять і забирають? нічого не кажуть?

А. І. — Та приходять так, ідуксія називалися. Приходи душ 3-4 таких, шо ото мужиків і забирають усе. Де яке зерно не є, де там картошка, де шо, все, все! А народ же тоді.

— А чи вони були місцеві?

А. І. — Місцеві!

— А чи не можна було піти в район до начальства?

П. Є. – А куди, як і в районі такі.

А. І. — Хто його знає, тоді оце їсти не було.

— Чуєте, а як ваш батько не пішов у колгосп, він такий багатший чоловік, чи до нього часом прийшли бідніші попросить пораду або хліба? або щось? чи ви пам’ятаєте про це?

А. І. — А які багаті? ми багаті не були.

— Такий звичайний, да?

П. Є. — Багатих тоді, як тільки началась колективізація, їх повигонили, дєтка!

А. І. — Багатих же ж розкуркулювали.

П. Є. — Як колективізація началась.

— А скільки з вашого села виселили?

П. Є. — З нашого села один, два, три, ну один вернувся.

А. І. — Якім Андрейович? та ні.

П. Є. — Сашко!

А. І. — Петро, шо Перепічай.

П. Є. — Перепічай, та ні. Петро не Перепичай.

А. І. — Та я ж кажу, шо за Перепічая була Маруся оце ж, а то Кирило.

П. Є. — Тоді Сашко. Ну і брат тоже.

А. І. — Ну, оце другий Сашко, вони ж брати. Де інкубатор був, поняв?

П. Є. — Забув, як його звать.

— І один вернувся тільки, да?

П. Є. — Один вернувся. 

— Через 10 років чи після війни? Коли вернувся?

П. Є. – Коли? Та то цілий год був там.

А. І. — Через год. 

П. Є. — А Мусій, Мусій. Да, його ж тоже.

А. І. — А Петро Кирилович же тоже вернувся, чи ні?

П. Є. — Да, і Петро Кирилович вернувся, я й забув.

А. І. — А дід стражник?

П. Є. – Та то ж з Писанки.

А. І. – Та всьо ровно ж наші.

П. Є. — Так то ж не з нашого. То в Архангельській області одбував своє.

— Чуєте, а нікого немає зараз в живих?

П. Є. — Нема, нема нікого. Є тільки його син. 

— Його син є?

П. Є. – Є. Отут у совхозі він.

— А Писарівка  це десь тут чи в вашому совхозі?

А. І. – Писарівка туди, оце ж 20 км, туди.

— Добре, чуєте, діду Павло, а як ви от пам’ятаєте себе, що ви от мали там 12, коли ви почали працювати, так як батькові помагати? скільки років вам було?

П. Є. — Як батько ше живий був?

— Да.

П. Є. — Я в 34-м году начав работать.

— В 34-му почали?

П. Є. — На завод пішов, хоть батько мене й попросив свиней пасти, то я й пас. На кусок хліба заробляв.

— Чуєте, а як вдома от, в господарстві в своєму, коли ви, шо ви помагали батькові? шо ви робили?

П. Є. — Та шо, я з худобою помагав.

— Нє, ну ви 18-го року народження, коли ви мали 10 років, скажемо, шо ви робили як хлопчик?

П. Є. — Та шо я робив! бігав.

— Бігали? 

А. І. — Коров же ж пасли. Батьки ж у полі, а діти ж дома тоді поралися, коло худоби. Помагали то коров напувать, то коней. Хіба ж то бігали так, як січас от бігають?

— Чуєте, а тоді, як ви пішли, тоді хто свині?

П. Є. — Я в 46-м году прийшов з армії.

— Нє-нє! ото те, що батько помістив вас в 34-му, да?

П. Є. — Я в заводі робив.

— В заводі робив. Чи була тоді така як би мода красти? 

П. Є. — Нє, такої моди не було. Мало.

А. І. — Слухай, дєд, а вори то ходили і тоді.

П. Є. — Та ходили.

А. І. — Можуть і коней вивести.

П. Є. — Та це було, ну розказували.

А. І. — А ось як Макара засудили Лучиного, а вона сама осталася дома. Корова в неї в сінях була. І до неї ж то влазили отой у сіни. Зав’язали їй двері і забрали в неї корову там, позабирали сорочки такі ото, де висіли в сінях. Воно тоді якось комната одна була і сіни там.

— А вона не чула?

А. І. — Вона чула! вона чула, так зав’язані двері були. І страшно й виходити. А двері зав’язали відтіля. Так шо ше й казали. А її чоловік тоже ходив красти, його засудили за те, шо крав. А вони їй тоді кажуть, отак якось, шо ж твій чоловік крав, гарно було так? Ото і счас ото так ідеш, і страшно людини, ше й у полі.

— Чуєте, а чи була в вашому селі церква?

П. Є. — Вона ше й досі є.

— Як називалася?

П. Є. — Покрова.

— Покровська. Чуєте, а це, а її не закривали тоді, як колгоспи були?

А. І. — Закривали.

П. Є. — Закривали тоді, а вже у войну одкрили.

— Як німці прийшли, одкрили?

П. Є. — Як німці прийшли, одкрили. І вона була, шоб не збрехати.

А. І. — Ну, була ж оце, як в 59-му в нас родилась, так вона ще була. У 63-му закрилась і стояла. А січас уже її обратно открили. Зкривали, закривали.

— Чуєте, а як ви стали парубком, це скільки було? А хто відкривав під час війни церкву?

А. І. — Не було дома нас тоді.

П. Є. — Я в армії був. А хто одкривав.

— А тьотка де була?

А. І. — Я в Германії.

— В Гермнію забрали? Чи люди ходили, як церкву відкрили?

П. Є. — Ходили було. Я ше на сахарному робив.

— Чи радянська влада потім не мала претензій до людей, шо це при німцях відкрили церкву? 

А. І — Та нічого, так одкрили, і так вона й була. поки це ж батюшки не стало, позакривали, шо батюшки не стало.

— А чи ви ще застали вечорниці, діду Павло?

П. Є. — Застав.

— Ходили ще на вечорниці?

П. Є. — Ходив.

— А де це було? в якійсь хаті чи шо?

П. Є. — А в хаті.

А. І. — Та не в хаті.

П. Є — Та в хаті! я ж це, як її.

А. І. — Це ж у баби Маньки?

П. Є. — Баба Манька.

— Чи вона сама жила? чи чому вона?

П. Є. — Вона сама жила, і дівчина. Дівчина й досі жива. Тії баби вже нема. Уже вона не дівчина, уже молодиця.

А. І. — Уже ж баба така, як я!

— А це було до війни?

П. Є. — До войни.

— А як виглядали ті вечорниці? шо дівчата робили там? шо хлопці?

А. І. — Дівчата тоді ж ходили прясти, шили там.

П. Є. — То співають, то на калюжу заталкують. Шуткували. Гарували.

— А хлопці?

П. Є. — Та й хлопці! Дівчата ганяли за хлопцями.

А. І. — Дівчата роботу роблять, а хлопці перебивають, не дають робить.

— Чи дівчата пряли в п’ятницю?

П. Є. — Да.

— А чи часом, як неділя, та на гулянні, чи хлопці приводили музику?

П. Є. — Так, були.

— А який інструмент? яка музика була?

П. Є. — Яка? балалайка, гітара, дзенькало, гармошка.

— А як на свадьбах, то яка музика?

П. Є. — Така вже.

А. І. — Оце ж тоже така сама на свадьбах.