Анастасія Трохимівна Калашник 1907 р.н.

А.Т.: Да-да… А батькових не знаю, того шо вони померли ще він не женився. А тоді ж оженився, туди й пішов, не було ж в нього батьків і пішов до материних, мати моя була одна.

— З дідом і бабою ви жили в одній хаті?

А.Т.: Да, в одній.

— Скільки землі було?

А.Т.: В діда ото ж тоді було, роздавали, а тоді прийшло, що укріпляли свої наділи. Сперва давали тільки на хлопців, а тоді стали давати вже й на дівчат. А в мого батька хлопець один був, умер, а тоді дівчина, а тоді ще дівчина, нам землі… На одного батька получає, получає ще дід, свою земельку вкрив то дали йому участочок, а в нас там те було, а він взяв, щоб все вмєсте було. А батько… Йшли на Сибір люди, продавали, а батько купив там чи гектар, чи я не знаю скільки. А тоді стали… Те відібрали, стали на дівчат давати.

— Чи був у вас фруктовий сад?

А.Т.: Та отут не було ні в кого.

— До колгоспів, ваша сім’я була середняки, куркулі чи які?

А.Т.: Середні.

— Ваш батько десь наймався?

А.Т.: Наш батько не наймавсь ніде,

— Працював на своїй землі?

А.Т.: Працював на своїй землі, у дев’ятсотому годі поженились вони. У четвертому годі була Японська війна, він на війні був, поранений у Японії, лежав у больниці, відтеля прийшов інвалід. Так шо він ніде не ходив по наймах.

— Інші люди в селі, ще до колективізації чи революції, ходили до панів?

А.Т.: Ходили, ходили.

— В селі був пан?

А.Т.: Ні, в селі не було. Ходили у Таврії десь, ходили тут було, на том боці міст був – їхні пани там жили.

— На заробітки ходили і хлопці і дівчата чи тільки хлопці?

А.Т.: А дівчата ходили в найми, ходили в’язати. Ходили і дівчата й хлопці.

— Хто був паном?

А.Т.: Я не ходила нікуди. Ну я не знаю, там Харченко казали, був аж отам. Отут звали Серединой, а там Іваницькі були, ну я їх не знаю.

— Коли прийшов колгосп, батько пішов?

А.Т.: Батько мій вмер у двадцять другому годі.

— Як він умер? Чому так рано?

А.Т.: Так він же ранений був, йому ж повернуло пальця назад, а п’яту наверх, він кричав «Відріжте», а йому: «Будеш ходити на своїх». Ну уходив на своїй, а ранка нарве-нарве, витече-вийде кісточка така, а потом загоїться, а потом опять. А потом як заболить у двадцять першім годі, так він десять неділь лежав в больниці і оце вийшло, що кожа відширяла від кістки. Зробили йому операцію, оце розрізали і він вмер.

— В якому році Ви вийшли заміж?

А.Т.: У двадцять шостому.

— Коли прийшов колгосп, Ви пішли туди разом із чоловіком?

А.Т.: У колгосп? Нє. Ми не йшли.

— А як ви змогли?

А.Т.: Вперед пішли люди, а мій чоловік ходив по наймах, і в Маріуполі був і в Славинську. А до того як женивсь ходив у Ставки́, жив у людей. А тоді уже ми пішли в колхоз у тридцять третьому годі, після голодовки.

— У двадцять дев’ятому вам щось казали про те, чого ви не йдете в колхоз?

А.Т.: А нам нічо не казали. Хто хотів іти.

— Скільки людей не пішли в колхоз у двадцять дев’ятому?

А.Т.: А хто зна скільки, багацько пішло.

— Сімей десять не пішло? Чи більше?

А.Т.: Та більше.

— Чи залишися в вас поле і худоба? Чи колгосп забрав?

А.Т.: А в нас не було нічого. В батьків його було, а в нас не було нічого.

— З чого ви жили? З того що він ходив на заробітки?

А.Т.: А я дома жила…

— У матері?

А.Т.: У матері жила, тоді купили отут хатку собі вже, тоді він перейшов у Харків був, і до самої войни в Харкові був. А я в колхозі була. Була у нас коровка – як прийде чоловік на виходні, як вижену корову, щоб паслась у полі, він прижене додому. Ідеш на роботу – йди на роботу. Трудно, як до войни ото отак нам, а він у Харків і в Харкові там робе, а на вихідних ходив додому.

— Бригадир сердився, що чоловік не в колгоспі?

А.Т.: Нє, нічо не казав.

— А як Ви поженете корову і він каже «йди на роботу» – це була субота і неділя? Треба було ходити?

А.Т.: В субботу. Тоді в субботу виходні були.

— Чому Ви пішли в колгосп в тридцять третьому?

А.Т.: Чого пішли? Та вже пішли і ми пішли.

— А до того як ви пішли, люди вам казали йти?

А.Т.: Нє, ніхто нічого не казав, нє.

— Тоді, в тридцять третьму, Ви просто захотіли піти?

А.Т.: Ну, в тридцять третьому голод був, чоловік тоді прийшов додому. В Маріуполі був, а тоді прийшов, пішли й ми. Тоді уже люди ж померли, а було робота, колиси в’язали. Пішли в колхоз. Я пішла і він пішов. А тоді він остався там, скирдували. Умовили стягти скирти. Він як упав! А тоді прийшов до дому, пішов у Харків, поступив уже й не ходив більш. А я до самого, уже шістдесят год мені було так це було ще с колхоза і то ще ходила.

— Те що Ви пішли в колхоз допомогло вам пережити голод?

А.Т.: Ой, та ми вже пережили голод. Ми скрізь їздили, і я з ним скрізь їздила, де тільки я не була! І на Кубані, і ото барахло було їздила міняла і то харчилась так.

— Один хлопчик у вас був під час голоду?

А.Т.: Ага, із двадцять восьмого году.

— Яке саме «барахло» міняли?

А.Т.: Полотно, і шо було дівоче і те носили, усе носили.

— І люди хотіли поміняти це на продукти? Спідниці, все?

А.Т.: Аякже, все міняли.

— А намиста Ви міняли?

А.Т.: Не було намиста. Люди все носили, а в мене не було номиста.

— А коли ви йшли назад, з Кубані, з продуктами, люди на дорогах просили у вас?

А.Т.: Шо просили?

— Їсти щось, трошки.

А.Т.: Нє, коли ми ходили перестрівали, віднімали.

— Віднімали просто?

А.Т.: У сорок сьомому уже після войни, як на Кубань їздили, – вже я не їздила, вже син мій їздив, – так у вагоні і то повіднімали їжу, продукти.

— Ви казали голод був і у двадцять перших-двадцять других роках?

А.Т.: Та був, ну не такий же як оце в тридцять третьому.

— Не такий сильний? Ви ходили міняли продукти тільки в той рік коли був голод – 33 і 47? Чи під час війни також?

А.Т.: Він начався у тридцять другому, коли колективізація була, в людей позабирали все, ходили… Постановленіє таке.

— А хто забирав? Хто ходив по хатах?

А.Т.: Та наші люди.

— Комсомольці чи партійні?

А.Т.: Ага, комсомольці.

— Ви щось їм казали коли вони приходили? «Що ти робиш»?

А.Т.: Та хто ж там казав? Мене дома не було, жила в матері ж уже. І так прийшли, і рядно взяли, і мішки які шо землю насипати, і мішки забирали колхоз уже. Забрали все, де шо не було.

— Ви не пішли до них сваритися?

А.Т.: Та хто там пішов. Ми строїлися, хотіли построїться, зробили ото собі хатку, а кришу не вкрили. А тоді голод, тоді ж ми не жили дома, чоловіка не було, я ж скрізь їздила. Так вони й дошки забрали і кришу забрали, а куди підеш? Нікуди не підеш жалітися.

— Коли батько помер вам було 15 років?

А.Т.: Ага. Була в нас ще 4 дівчини, три після мене. І був 85 год дід та мати, та ми ото самі хазяйнували, в нас була конячка. Мене в 15 год послали вже в Харків, наклали копичку сіна, прийшла в Харків мені туди зернечка і приїхала, а батько лежав уже такий, вмирав. Каже мати що як кинеться: «Нема Насті? А я кажу – нема. Опять полежав-полежав – нема, нема…» А потом як приїхала, мати вийшла з хати: «Іди в хату скореє, а то батько доживає». Я вийшла, увійшла, а він лежить та дивиться-дивиться на мене та так голову похилив, каже: «Настя-настя…» і вмер. Та думаю: «Настя-настя… Тобі 15 год, а сім’я яка, це ж той роботнік був» та я ніде днів сорок не ходила, земельку свою обробляла, людям помагала, помагали ми. Мати моя п’ятдесят год жила вдовою, а я вже п’ятдесят три живу.

— Коли Ви дівували, то дівчата де збирались, на якому кутку?

А.Т.: Та були вечорниці ж, і туди ходили, і там, і шили там, і пряли там усе. Ну я не ходила нікуди.

— А ті дівчата, які ходили, вони наймали хату чи до когось з дівчат ходили?

А.Т.: Ні, баба якась жила, як оце я, вдова, нікому дровець принести, вона пускала їх. Гребли-возили в кого конячка є, кучай звалась, і дівчата ж ходили – та пиріжок принесла, та ще що-небудь, так вона й жила.

— А Ви не ходила?

А.Т.: Я не ходила, того шо мені ніколи було ходити.

— Багато роботи?

А.Т.: Я ж, щитайте, за хазяїна вдома була.

— Ви пряли вдома вечорами?

А.Т.: Шо пряли?

— Зі своїми дівчатами, ні?

А.Т.: Нє.

— З сестрами?

А.Т.: Мати, дівчата ото так.

— А скільки можна була напрясти за зиму, скільки метрів?

А.Т.: Хто як пряде, у кого скільки волокна. У людей була мало волокна, вони й людям пряли на спіл, вона півниток там напряде, а в нас було своє волокно. Я ж вам не скажу скільки метрів, а було і десять шматків і дванадцять шматків. Ото прядемо саме мати чеше, а тоді біле. Ото так і жили.

— Ви вміли ткати?

А.Т.: Вміла ткати й прясти.

— Ви ткали полотно чи ще й килими?

А.Т.: Полотно та оте рядюлик. І ото прядемо там рядюлик, рядна тоже ткали.

— А коли пряли ввечері, чи ви співали з матір’ю?

А.Т.: Моя ти дитино… Куди нам співати з матір’ю, як мати стала в 35 год, а нас четверо дітей, одній ще год нема, як умерла було півтора годи, другій 7 год, третій десять год, а мені п’ятнадцять, а одну віддали заміж уже. Батьки віддали ще батько був. Так ми рік проплакали, куди нам співати. Я й зараз не вмію співати, не вмію танцювати. Я ото ходила до дівчат, так піду там посиджу, на вечорниці, казали, а коли там ввечері який час побуду, а то йду додому.

— Коли ви сиділи з дівчатами хлопці також були на вечорницях?

А.Т.: Були й хлопці й дівчата.

— Чи приводили вони музик?

А.Т.: Та тоді, балабайка була грала.

— А скрипки чи гармошки не було?

А.Т.: Не було.

— Що дівчата співали, пам’ятаєте?

А.Т.: Не пам’ятаю.

— Чи танцювали?

А.Т.: Танцювали.

— Коли Ви ще дівкою були, то часом були на весіллі у своїх подружок?

А.Т.: Ну коли яка йде подруга, сидимо за столом, а тоді роздадуть шишки і пішли дівчата. А баби остануться.

— Чи були Ви дружкою?

А.Т.: Та ото ж дружка не та що ходе вінчатись, а ми такі дружки – сиділи на лаві скільки нас там було, сиділи співали.

— А яка музика була на весіллі?

А.Т.: На весіллі і гармошка була і троїсти були.

— Троїсти це які?

А.Т.: То бас, скрипка і скрипка велика. Бас то – «бум-бум», а скрипка – «ті-лі-лі» [Імітує звуки музичних інструментів – ред. прим.]… Понятно?

— А третій хто? Скрипки…

А.Т.: Одна манесенька, друга більша, а третій такий бас.

— Бас такий середній? Скільки струн? Чи грали смичком?

А.Т.: Ага, середній… Та його зна’ скільки струн? Ага, смичком. Казали: «Як ідуть, а бас і каже «бууууудем їсти будем пити – будем їсти будем пити», а скрипка каже «там побачим що там буде – там побачим що там буде», як повернули звідтеля, бас і каже «і-і-і не їли не пили – і-і-і не їли не пили», а скрипка каже «я казав що так буде – я казав що так буде» ха-ха-ха… Понятно? Оце як троїстри – то це гарна свадьба.

— Чи був бас і після колективізації?

А.Т.: Після колективізації та де воно, не було нічого.

— Не було бас, не було скрипки також?

А.Т.: Не було вже і весілля, не грали… Гармонія все. А тоді вже не було. Люди померли які грали, в голодовку.

— Померли ті бас і скрипка?

А.Т.: Шо?

— В голод померли?

А.Т.: Угу.

— Коли клуб відкрився в селі?

А.Т.: Ще до колхозу.

— Ви ходили часом в клуб?

А.Т.: Та хто ходив… У нас конячка була, зима як прийде, а то літом у полі: у полі оремо, сіємо, ще дядьку якомусь поможем, він нам поможе, там те зернечко чи снопи, а ми йому снопики привеземо – то я все їздила. А зима як прийде, а нас же четверо дітей, нема ніде нічого. Десять год корови не було, десять год поросят не було в матері, що купе – воно дохне. То ми як наваримо такий горщик мати борщу, так посідаєм їсти, так квасолю вибираєм, на кучку кладем кожна коло себе, а тоді борщ той похлібаєм-похлібаєм – нічим зажарити була ті страви. А тоді хто борщ похлібає, а квасолькою закусює. Так шо ми жили – не дай Бог… Куди там в клуб ходити. А зіма як прийде, то тоді отам в лісі різали дуби. У нас сусіди, Бойки були, і кажуть матері що: «Хфедорівна, на конячку, ми будем їздити», то я оте кожен день. Як рано устали під’їхали, ввечері приїду. Наморюсь, намерзнусь – куди мені в клуб іти…

— Чи пам’ятаєте як Ви були меншою, було років 10 чи 15 або і пізніше, щоб ходили старці по селу?

А.Т.: Старці? Старці ходили.

— Були вони сліпі?

А.Т.: Сліпі, а хто й видющий.

— Той сліпий це був чоловік чи жінка?

А.Т.: І жінки були, більш чоловіки.

— Поводатарями хто був?

А.Т.: Хлопці.

— Скільки було років хлопчикам?

А.Т.: Ну може год 10 чи як. А були і чужі водили, а то вони як поженились – хоч і сліпі, а женились, – дітки були, різні діти водили. Ото старець іде, отак сумка осюди як прийдеш, це ж до колективізації у каждого було і кличка і все. Наберуть там

— Вони грали на чомусь?

А.Т.: Казали, но я не бачила, казали що на бандурі грали.

— А як грали Ви не бачили?

А.Т.: Нє.

— Вони приходили під двері чи… Як вони приходи до хати?

А.Т.: Ну прийдуть у двір, відчинять двері і в хату входять.

— І в хаті співають чи просять?

А.Т.: Ні, просять милостиню і все.

— Таких божественних пісень не співали?

А.Т.: Ні-ні…

— Біля церкви Ви їх бачили?

А.Т.: І біля церкви були…

— А біля церкви не сиділи не грали?

А.Т.: Ні-ні-ні.

— Церква була у вашому селі?

А.Т.: Угу.

— Саме в вашому селі були старців?

А.Т.: Нє.

— Після війни ще були старці?

А.Т.: Та, не було.

— І в колективізацію вже не було?

А.Т.: Ні.

— А чому?

А.Т.: Уже начали їм, там які по десятці давали чи що, не ходили коло хати.

— Люди боялися що старці можуть щось вкрасти?

А.Т.: Нєєє.

— Дітей старці не лякали?

А.Т.: Ні. Цигани як були, цигани такі шо і крали.

— Люди могли не дати нічого старцям? Не могли або не хотіли?

А.Т.: Може хто і не давав, та у каждого було тоді. Своя мука, свій хліб. Поїдуть, намелють мукички, мукичка есть, печуть, що печуть і дають, і мукички дадуть.

— Ви казали що церква була у вашому селі?

А.Т.: Була

— Як називалася церква в вашому селі?

А.Т.: Троєця.

— Де вона стояла?

А.Т.: Отам, звідкіля їхали.

— Біля Замку, біля річки?

А.Т.: Оце де позагорожуване, що нема, не стоїться, так ото площа, ото там вона була.

— Що з нею сталося?

А.Т.: Розібрали, дзвони познімали, дзвони ж були мідні. Познімали, церкву розібрали. Отам один був у нас, поставив собі хату, а не знаю де він.

— Із дерева з якого була церква?

А.Т.: Да.

— Хто він був? Чому він забрав це дерево? Він був дяк чи комуніст?

А.Т.: Комуніст був.

— А хто знімав дзвони? Сільські люди чи приїхав хтось?

А.Т.: А приїхали. Зняли, забрали й поїхали.

— А з іконами що зробили?

А.Т.: А з іконами то люди може порозбирали, то я не знаю де вони подівались, я нікуди не ходила.

— В якому році це було?

А.Т.: Ото в двадцять дев’ятому й було.

— У двацять дев’ятому?

А.Т.: Да. У тридцятому як стала колек…

— Як Ви думаєте, чому вони це зробили? Кому вона мішала?

А.Т.: Мішала комусь, аякже. Комуністам.

— Але чому?

А.Т.: А хто його знала. На шо вони її розібрали…

— Чи ходили вони по хатах, казали що треба зняти ікони?

А.Т.: Нє, за ікони нічого не казали, а ото ж ходили зернечко забирали у тридцять другому, де шо не було змітали, а що ж скажеш…

— Яким було Ваше весілля? Як це було?

А.Т.: Та як…

— Скільки днів? Один, два дні?

А.Т.: Та, один день… Два дні.

— Розписалися чи вінчалися в суботу?

А.Т.: Ми вінчались у п’ятницю.

— Там в церкві? А потім що, куди пішли?

А.Т.: А після церкви у понеділок свадьба була, в понеділок був праздник, але ми в неділю не грали, а в понеділок свадьбу. Забрали ж свекри ж мене, жених забрав додому.

— Яка музика була у вас?

А.Т.: Скрипки́, скрипки́.

— Ота троїста?

А.Т.: Ага.

— Ви пам’ятаєте як звали музикантів?

А.Т.: Один був Аврам, другий був Денис, а третій Василь.

— Хто грав на басу?

А.Т.: На басі? Аврам-сліпий був

— Він не бачив?

А.Т.: Ага… А ті два на скрипці.

— А в того Аврома сина немає?

А.Т.: Нема нікого.

— Ті хто грав на скрипці були братами?

А.Т.: Ні-ні-ні.

— Скільки платили за те, щоб вони грали в вас?

А.Т.: Ну, пройшло вже 70 год! Що знаю…

— Ви танцювали на весіллі?

А.Т.: Я не танцювала ніде, я ж вам кажу. І по цей день і ногою не тупнула ніде, і не пила ніде, й отакою чарочки я не випила.

— Коли Ви ще були дівкою, дівчата ходили на Івана Купала до річки?

А.Т.: Ходили малі, великі ні.

— Що малі робили?

А.Т.: Та купала ж закопували, грали в Купала, а тоді на воду вінки. Ну я не ходила.

— А вогонь палили?

А.Т.: Нє.

— Після Великодня ходили веснянок співати до річки?

А.Т.: Ходили.

— Чи водили вони хороводи взявшись за руки?

А.Т.: А ходили знаєте коли, на Благовіщення. Ходили кізла водили, отут собиралися на оцім краю, і ото сходяться така низка велика і йдуть, і співають.

— Кого водили Ви кажете?

А.Т.: Кажуть кізла. Отак позабираються одна за одною і йде співають.

— А що це «кізла», козел?

А.Т.: Ну так кажуть, козла водять. Оце як збереться і оце з Бишків то дівки аж на клад, а тоді другу вулицю і там уже розходяться. «Як вскоче коза в огород – в огород, так й витоптав козел часник-часнок». Ото співають, а ті начинають, а ці кончають, а тоді ці начинають, а ті кончають.

— Вдягалися тоді в вишиті сорочки?

А.Т.: Ага. Було все.

— Хто жив у селі? Тільки українці чи поляки, росіяни, євреї?

А.Т.: Не було, нє. Не було нікого, самі українці. Ото ж було руські, Бишкин, там руські були.

— Нижній Бишкин?

А.Т.: Ага.

— Там були руські?

А.Т.: Там руські були. Там ніхто не брав…

— Дівчат?

А.Т.: Дівчат, ні Бишкинські туди, ні москалів сюди. Казали – москалі невдалі. Тільки дві душі було там, шо тут ніхто їх не брав тих дівчат, такі невдалі вони. А то ніхто. А тепер і ті сюди йдуть і ці туди йдуть.

— А москалі що казали про це село? Також казали що тут погані?

А.Т.: Ну не те, не погані, а моди не було. То ж хохли, а то москалі.

— Чи були в вашому селі маляри, богомази? Ті що малювали ікони?

А.Т.: Нє-нє-нє. Не було.

— А де люди брали образи?

А.Т.: Їздили на базар, купували. Там були такі маляри, заказували, похрестили. Купували, давали їм гроші, сєрєбро. Красили жовтим золотом ото…

— Де на базарі?

А.Т.: У Змієві був ярмарок, у Лимані був ярмарок, у нас був ярмарок на Троїцю. У нас же Троєця була, Троїцька церква, храм був. У нас коло церкви був ярмарок.

— Ті маляри приходили до вас на ярмарок?

А.Т.: Аякже. Ото ж вони прийдуть, тут у людей візьмуть гроші, а він тоді наробе, а тоді ще на Пречисту, Успіння Пресвятої Богородиці тоже ж ярмарок. А тоді він привозе осюди. Отакі були.

— А Ви пам’ятаєте трошки?

А.Т.: Ну аякже.

— Що Ви замовляли у них?

А.Т.: А я не купувала, мати моя купувала.

— Що купувала?

А.Т.: Хрестик купе, давала гроші, а вони робили, бухачі колись казали. Ото були намистечко, ті хрести начепе дівка і йде Боже сохрани.

— А звідки ці маляри були? Чи Ви знаєте звідки вони?

А.Т.: Хтозна-звідки, не знаю.

— Скільки коштувала пара ікон, Благословіння коли мати для Вас купувала, скільки це коштувало?

А.Т.: Та тоді не дорого було.

— А скільки?

А.Т.: Я ж кажу, вже 70 год.

— А дукач?

А.Т.: Та я ж вам кажу, у людей же були гроші – рублі такі серебряні, вони йому дають, а платять за те робе. Той грішми плате тими ж.

— Ви також мали такого дукача?

А.Т.: Було. Мати ж робила, старшій дала дочці, і мені давала п’ятеро. Та в мене було намистечко дідове… Дідової баби. А тої дочці, тож була перва дочка, тій купували на ярмарку і намисто і все.

— Яке у Вас було намисто, як називалося? Червоне таке?

А.Т.: Червоне.

-— Коралове чи добре?

А.Т.: Та, де там воно добре було. Таке порізане було, як після війни робили с того…

— Коли маляр приходив до церкви, він сам продавав ікони чи може його жінка?

А.Т.: Він продавав. Вони сюди не возили ікон, на ярмарок їздили і там купували. Тепер отака іконочка тридцять тисяч.

— Ті ікони були на дереві чи на полотні також були?

А.Т.: Нє. На дереві.

— Під склом?

А.Т.: Угу.

— Ікони вашого діда були під склом чи тільки на дереві?

А.Т.: Були… Я не помню щоб у них було на дереві.

— На ікони інколи казали «Боги»?

А.Т.: Люди казали, аякже?

— Казали стоять Боги чи стоять ікони?

А.Т.: Та й Ікони й Боги… Ікони. Там «Матері Божа» була, «Спаситель», ота ж пара, та шо купували благословення.

— Які ще ікони були у бабиній хаті?

А.Т.: Та багацько, всякі були.

— Штук десять?

А.Т.: Та може і більше, велика хата.

— Коли хтось помирав, то клали йому іконку в домовину?

А.Т.: Ага.

— А навіщо?

А.Т.: Не знаю. І зараз кладуть.

— А не знаєте чого?

А.Т.: Не знаю чого.

— Коли ходили до церкви молитися, мали свою ікону до якої йшли свічку ставити чи молилися до неї?

А.Т.: Як що б своя була?

— У церкві, так.

А.Т.: Нє, там ікон багацько, хто поставить. Був такий посмішник і ото ж купив і становлять туди, там був Ісус Христос розп’ятий лежав. А то і ще ж там санички були, світили. Туди далі йде, туди йде стоїть молиться туди і свічечку становлять.

— Коли ікони вже були старі, чи псувалися, що з ними робили? Викидали?

А.Т.: Ааа таких не було ніде. Ніхто не викидав. То тепер…

— Ні, як стара стає, то що з іконою робили? Шо дошка прогниває.

А.Т.: Такого не було. Я не знаю. У нас були всі гарні.

— Зараз у Вас є такі старі ікони? Подивитеся якібули старі, добре?

А.Т.: Подивлюся.

— У вашому селі був гончар?

А.Т.: Нє, не було.

— Теж на ярмарку купували, горшки все?

А.Т.: Да…Тоді їздили в Водолагу, купували, тоді їздили те, тоді їздили міняли, (Не чутно) понятно?

— Водолога то далеко, за Харковом?

А.Т.: Туди, за Харковом.

— Коли закрили церкву, що ж робив священник?

А.Т.: Нічого не робив.

— В селі жив?

А.Т.: Жив, а тоді те, він же монахом був. А тоді пішов у дім пристарілих і вмер.

— Кажуть часом у селах були відьми, а тут була?

А.Т.: Кажуть що була, а хто її бачив? То так скрізь корови, люди були бідні, корів доїли.

— А що робили ворожки? Ворожили людям?

А.Т.: Цигане ж були.

— Вони ворожили?

А.Т.: Приходили ворожили.

— То мабуть баба Галя йде?

А.Т.: Із палкою?