Всі записи
Усна історія

Любчанківська Параска Іванівна, 1902 р. н.

с. Покутине Шаргородського району Вінницької області
Інтерв’ю провела Антоніна Палагнюк, 1993
album-art

00:00

Добрий день, бабко. Кажіть, як ви називаєтеся?

П.І.: Параска.

Параска, фамілія?

П.І.: Дівоча чи ..?

Нє, така як тепер.

П.І.: Любчанківська.

Любчанківська, а по-батькові?

П.І.: Івановна.

Івановна. А чи помните ви дівочу фамілію свою?

П.І.: Тої, Коновальчук.

Коновальчук дівоча фамілія ваша? Бабко Параско, а з якого року ви?

П.І.: З второго.

Тисячу дев’ятсот другий рік?

П.І.: Да, да.

То це ви будете в цьому році вже святкувати свій 91-й рік?

П.І.: Да-да-да.

А чи помните ви яка була сім’я у ваших батьків?

П.І.: У батьків?

Да.

П.І.: Як я вже була велика, як я вже дівочила, то вже не було той. (…) за тим, за Іваном, за, ой, як він, тоже Любчанківський, а Марія була в Калитинці, за Трофаном, то це було нас троє, а Артем брат був, то он в 23 роки вмер.

Було три дівчини і один хлопець?

П.І.: Да, да.

А чи ви пам’ятаєте як була фамілія вашої мами?

П.І.: Моєї мами?

Дівоча, да.

П.І.: Моя мама — Бухта.

Бухта?

П.І.: Вона з Калитинки.

Ага. А бабки? Чи помните ви чи нє?

П.І.: Нє, нє.

Не помните?

П.І.: Бабки не помню.

Ви бабки вообще не помните своєї?

П.І.: Не помню, нє.

А тоді, як ви дівували, як дівчата віддавалися, чи вони мали брати фамілію чоловіка?

П.І.: Брали, брали.

Обов’язково це?

П.І.: Обов’язково, да.

А чи було таке, шо якась дівка не захотіла?

П.І.: Ну, то розвелись.

Нє, фамілію, тільки фамілію чоловіка.

П.І.: А, фамілію. Я знаю, що таке було, шо є.

Треба було обов’язково фамілію чоловіка, так?

П.І.: Ну да, треба було.

Бабко Параско, а де ви жили?

П.І.: А там, знаєш де.

Як куток називався?

П.І.: Коло моста сама перша хата, он до.

Ага. А як називався цей куток по-вуличному, в селі?

П.І.: Ой, я знаю як називався? Коло дороги було та й всьо.

Перша хата коло дороги?

П.І.: Коло дороги, коло моста. Та ти повинна знати, шо не знаєш?

Я знаю. Бабко Параско, а як називалися в селі кутки? Як село ділилося, на які?

П.І.: А я знаю як? Тут нема таких, щоб називалися. Туто, то за річкою, а то, то був, я знаю які то були кутки?. А це за річку, то я знаю, шо це казали, шо за річкою. А так більше всьо. Не знаю. Як вони називались, ті кутки…

Так шо, ви не знали, да?

П.І.: Да, я…

А ваша сім’я, всі жили в одній хаті?

П.І.: Да, в одній хаті.

А як уже дівчата повиходили замуж, то куди пішли? До чолові́ків?

П.І.: До чолові́ків пішли. Я жила (…), прийшла сюда во, а Марія була вже в Калитинці, а Харчина була за тим Іваном Любчанчанківським. (…) а я сама старша лишилася, мучуся, жию. Нащо воно, то життя?

Ну, чого? Бабко, так не можна казати.

П.І.: Не можна, но так приходиться.

Не можна грішити на життя, не можна грішити. Бабко, не плачте. Трохи вас розраджу, трохи повспоминаєм, як ви були дівкою. Не плачте.

П.І.: Я була дівкою, це так було… Діво́чила, я довго не діво́чила, мені не дали діво́чити довго. Мене багацько сватали.

Було таке тоді, да?

П.І.: Було.

Шо, багато хлопців? Ви були дуже гарною?

П.І.: Я знаю яка я була? А шось мене багацько сватали. Якісь Садківські сватали, і Калитинські сватали, і свої було сватали. А цей, шо мене засватав, то він мене з річки витягнув, я топилася.

Та ви шо?

П.І.: Да.

Дід Григір?

П.І.: Да. Він, було, за річкою було весілля, це так ішли на весілля. А хлопці шось злилися на когось, шоби хтось упав в річку. Та як найшли повна кладка людей, а та кладка виявилася до самої води. О. (…) і кладка вернулася, то нас три упало в річку, посередині, а тут повно (…), то йдем (…), забула як називався. То вже розувався. Бо ми вже тако на подруги, карабка́лися, топилися. А той розувсь, скачив. Чую, вже в воді я чую, «Скачи хто, скачи хто». А той, шо розувався, а це мій дід, шо є, шо я пішла за нього. То він той, то він прибіг і тако, скинув з себе той піджак і узутий, всьо це, так, як тепер бух у річку. Та й нас отако загорнув рукою, йому аж тако шапки намочив. Той другий крикнув шо: «Подай до тички», той подав тичку та й нас притягнув до берега (…). Та й так я віддалася.

А скільки було вам років, як виходили заміж?

П.І.: 16 років було, сімнадцятий рік.

Бабко Параско, а як ви помните, як ви були ще малою…

П.І.: Малою?

Да. То хто розпоряжався в сім’ї, хто був таким головнішим в сім’ї?

П.І.: Тато.

Тато?

П.І.: Тато, да. А я була сама старша, то я ходила і орати з татом на поле, ще поле було своє. Їдуть орати і мене беруть з собою, і я ночувала на полі з биками. І бігала, (…) робила сама перша, а було (…).

А чи ви пам’ятаєте скільки було землі у тата?

П.І.: Скілько, 4 гіктари.

4 гектари?

П.І.: Да.

А яка була худоба?

П.І.: Були бики, була корова, були вівці, та і більше нічо такого.

А як на цій землі, вони самі робили чи когось наймали?

П.І.: Нє, нє. Ми самі робили.

Самі?

П.І.: Було 4 гектари, шо там було.

Це багато.

П.І.: У діда було багато. У татового тата.

Скільки у нього було?

П.І.: У нього було багато. Було 4 гектари було на згубу. А у каждій руці було по п’ять. Так я тобі можу сказати, шо ти не знаєш, шо то було півриса. (…) Це було, як на одній руці було, це щиталося півриса.

Як називалося, «півриса»?

П.І.: Півриса, називалося.

Півриса… 

П.І.: А тепер каже гектар…

А тоді називалося півриса?

П.І.: Чотири морґи це було, півриса чотири мо́рґи.

Чотири морги? А в тому морзі скільки було?

П.І.: Шійсят сотих.

Шійсят сотих?

П.І.: Да.

От і розібралися ми, так.

П.І.: То це в каждій руці в них було по чотири цих, по чотири морґи. Так, отуто за яром дві морґи і там, від Садківського, тоже було дві. То це в одній руці. (…), то в другій руці. 

То він такий був, великий господар?

П.І.: Багацько в них було поля, але потом… Але я того не знаю, як було багацько поля. Коли вже знала, то вже було менше, вони його пороздавали дітям.

Діти дружилися і він роздавав дітям?

П.І.: Да.

А чи ви не знаєте, дід, він наймав когось на це поле, чи самі тоже обробляли?

П.І.: Трохи тоже наймали.

Трохи наймали?

П.І.: Да.

А чи ви помните, які там були в нього наймити?

П.І.: Я не знаю, я їх вже знаю хто там був?

Не знаєте, да?

П.І.: Шо я вже знаю хто там був?

Тоді всі займалися так: вирощували жито, пшеницю?

П.І.: Жито, пшениця, ячмінь, овес, (…) заказали, горох, таке во.

Всьо для себе? Чи продавали вони ще?

П.І.: Продавали, коли багато приїжджали, були жиди, і тоді приїжджали в кого було… В кого був хліб, та й продавали.

А ці жиди що, приїжджали купувати?

П.І.: Ну да. А шо ж…

А не пам’ятаєте які були грощі? І за скільки це можна продати?

П.І.: Які, Ніколаєвські були гроші.

Ніколаєвські?

П.І.: Ніколвєвські гроші.

А чи ви помните, наприклад, шо батько там продав стільки-то пшениці стільки-то грошей получив?

П.І.: Не знаю.

Не знаєте, да?

П.І.: (…) вірка була.

А їздили… Чи ви пам’ятаєте як ваші батьки, може, їздили на ярмарок?

П.І.: Їздили.

Де був ярмарок?

П.І.: В Джурині.

В Джурині був ярмарок?

П.І.: Да.

І шо вони туди возили?

П.І.: А шо вони возили? Шо там(…) та й поїхали, а шо вони там, я знаю шо вони то?

Ні, чи вони щось продавали там?

П.І.: Що вони продавали? Це узяли мирку пшениці чи чого та й купили собі того, що їм треба. (…) того, сала шматок(…).

А, займалися тільки полем, да?

П.І.: Полем, да, полем.

Худоби не тримали такої?

П.І.: Цьої тримали.

Робочу худобу, а так, для себе, шоб мати м’ясо чи сало вони цього не знали?

П.І.: Вони цього не знали, (…) й купити собі пуд.

Бабко Параско, а ви добре помните голод 32-33 роки?

П.І.: Шо ж я його не помню?

Помните його? Що ви можете вспомнити з цього?

П.І.: Шо я можу вспомнить? Люди такі були, шо (…) такі були, шо померли. А ми якось так, я не знаю. Ми мали посадку, а ті люди були, що не мали (…). Та й тяжко забирали.

Чи ви можете згадати щось з голоду 32-33 років? Чи ви можете згадати скільки людей померло в селі?

П.І.: Наші в селі мало люди померли. Стефан той, рябенький, шо кажу Чимерис. А так, то попухлі дуже, дуже були попухлі. Я можу вспомнити скіко вмерло? Але голодували, дуже голодували. Ходили ми в ту… В нас ще не так, а у Садківцях, то там багато людей померло.

Там були бідніші люди, да?

П.І.: Там були бідніші, нас трошки ця, посадка… В нас була посадка цілої бараболі. То я заміняла за бараболю цей образо́к тамо. У садківських.

Який образок, бабко?

П.І.: Отой посередині.

Ага. Це скільки ви за цей образ, скільки віддали Ви?

П.І.: Та скільки я дала? Дві бараболі дала та й всьо.

За цей образ, да? І з того часу він у вас?

П.І.: Дві бараболі дала. Як воно вже ходе, спухло і проситься. А у тої жінки (…) Петро називався, так вона ще є, він вже вмер. То він ходив, ще хлопцем був, та й піде та й: «Дайте шо, дайте шо є, я буду женитись, я вас на весілля буду просить». Так тяжко, так тяжко…

Просив.

П.І.: Я кажу: «Дитино, дивись хоч подужай», такий був хлопча́к, такий був, йому було років дванадцять. Та й таке було. А такий там прийшов, шо я пекла такий хліб, там був і буряк, і бараболі і всьо. А поклала тістечко тако на куточок, а прийшов (…) в хаті, може ти тоже знаєш його.

Угу.

П.І.: Прийшов та й за то тісто, я кажу: «Чекай, (…)».

Такі були голодні, шо хотіли навіть тісто взяти?

П.І.: Навіть тісто, були голодні.

Бабко, чи ви помните який це був рік?

П.І.: Я не знаю який це… Я знаю шо голод, але це… Тридцять сьомий.

Це вже пізніше, після такого страшного цього голоду, після тридцять третього, тридцять сьомий це вже був, да?

П.І.: Я не знаю який, (…) я така глуха, мені вже…

Але ви добре мене чуєте? Чуєте мене?

П.І.: То чую.

Бабко, а чи був у вашого тата садок?

П.І.: Ну, шо садок… У діда був на полі садок.

Так, що там було?

П.І.: Шо там було? І сливочки кругом, вишні, а гарних яблук не було, так посадили, що було. Де оце поле було 4 гектари, то й треба було там, де ночувати, та й шоб було де, та якесь посадили, там була буда і так це було. Такого садка великого не було. У Стефанка, то там був садок більший, а в діда не було.

А що потім з тим садком трапилося?

П.І.: Шо?

Помните, колись був такий період, що треба було дуже багато платити за той садок?

П.І.: Та шо я не знаю? Було.

Так що з тим садком зробили?

П.І.: Шо, вирубували, знічтожували, що мали робити? А в нас пасіка була, мали платити за пасіку. О. То ми робили (…) то стільки наклали налог, шо й тої пасіки не стало. Був взяток, був мед, то медом ми оплатились.

Медом?

П.І.: Да. Оплатились, дванадцять, а тоді гроші, дванадцять сотень оплатили налог. Ой.

Бабко Параско, а до колективізації, як ваша сім’я називалася? Чи це були багачі чи це були середні?

П.І.: Середні.

Це не багачі були?

П.І.: Нє.

А в селі були багачі?

П.І.: Та й хто ж такий був? Ну, у нас таких не було.

А як це змінилося після колективізації?

П.І.: Як змінилось?

Після колективізації. Як змінилося? От, ситуація у вашій сім’ї як змінилася?

П.І.: Та я знаю, (…) здали худобу, здали поле, все робити та й всьо. (…) Города були голодні, та й з села хліб збирали, всьо забирали. Із мого року, то зараз нас троє робили, то був Пилип коло трахтора, він був тім, в майстерні робив, а я була на бураках. Ми получили всього дев’ять (…) за ціле літо. Можна було тоді прожити, так було. А на (…) де яке полотно, чи це (…) іду в Джурин, продаю. У нас сидить (…) шо: «Давай гроші».

А хто це сидів? Чи це були свої, чи це якісь чужі?

П.І.: Свої.

Свої?

П.І.: Свої.

А чи можете згадати як їх була фамілія?

П.І.: Як їх була фамілія?

Да.

П.І.: Господь їх знає. Їх уже нема. Їх уже нема. Вибули. Я ж кажу, тоді був самий головой той, Шелістьян.

Як він називався?

П.І.: Ти не знаєш?

Як на нього казали?

П.І.: Бач уже забула.

Севастян ви кажете чи як?

П.І.: О, Шелістьян.

Шелістьян, да?

П.І.: Да, Шелістьян.

Це таке була його ім’я?

П.І.: Таке була ім’я, а фамілія, забула… А він Шелістьян називався. То він був тоді головою сільради.

Бабко Параско, я хочу ще вас розпитати про роботу. От, як було велике поле, було велике господарство, як ділили роботу чолові́ки і жінки? В сім’ї.

П.І.: Як ділили роботу?

Да.

П.І.: З хати йшли хто був, хто годен був, та й шли жали серпами озимину. А ярину косили руками тоже, коси такі. Та й збирали.

Нє, але було чи таке, шо це була чоловіча робота, а це була жіноча робота?

П.І.: Жіноча яка робота? (…) бураки, а це, шо хліб збирати, то жінки збирали і чоловіки збирали.

Всі разом?

П.І.: Всі разом. (…) те відбилося те (…) жати. Ой, Господи, нажалася я тої… Це уже був коліктів, то дали нам (…). Було шось три коліктіви в селі.

Це на колгосп ви казали коліктіви, да?

П.І.: Да-да. Були три колітиви, то нас уже…

В якому це році було, бабко?

П.І.: Я знаю? Петро може знає, я позабувала. Або воно мені було в голові? (…). Шо ми туди записалися, казали записатися, ми довго не писалися. Ми в самом останку, всього сорок чоловік (…). То всього сорок чоловік туди записалися, а ті, шо уперед пописалися, то їм дали поле. Поле, де краще всьо нас (…) Та й ходили. Там машинами возять, а ми пішки ходили. Скіко тих (…) версток було, а то і більше до того. (…) пішки ходили і жали, в’язали, на ніч в’язати ходили. Робиш в’язку, перевісив, та на плечі, та йдьош в’язать. Ой…

Бабко Параско, а чи було таке, що жінка могла виконувати чоловічу роботу, а чоловік жіночу? Чи ви можете таке згадати?

П.І.: Та й шо ж той чоловік може робити?

От, наприклад, в сім’ї є така робота, що це жінка тільки. От, наприклад, білити, там, чи мазати хату?

П.І.: Ну, то це є такі, та в нас чоловіки в нас такі, жінки всьо роблять.

Жінки?

П.І.: Да, жінки всьо це мастят. А чоловіки, то тоже він перше було своє поле, це було хліб (…) й молотив. Таке було.

Бабко Параско, а тоді як починали ці коліктіви, ви кажете, колективізація, то хто був таким найголовнішим у селі?

П.І.: В селі головніше саме… Я знаю шо це Шелістьян був головою та це робив, та й тоді воно було.

А от до колективізації, ви помните хто тоді був? Чи це, може, був батюшка головним таким в селі? Чи може якась була община чи церковний староста? Хто це був таким найголовнішим?

П.І.: Я не знаю.

Не можете згадати?

П.І.: Не можу згадати.

А ви ж тоді вже були дівкою?

П.І.: Ну, це ж я помню хто чим був, верхом? Хто цим був верхнім?

От, до коліктівів ще, то ваш батько ходив кудись на сходки?

П.І.: Мій батько був тоді у церкві старостою.

Старостою?

П.І.: Да.

То вони збиралися?

П.І.: Як?

Ну, чи вони збиралися, що таке… Чи вони тільки церковні діла рішали?

П.І.: Діла церковні, це вони служили коло попа.

Да.

П.І.: Та й всьо. А більше нічого такого не було. Служили коло попа та й всьо.

Ага. А чи було багато у вашому селі хазяїв таких? Щоб ви могли згадати?

П.І.: Шо, кого витягли з хати?

Нє, просто шо… Чи цих шо да, шо так вважалося, шо вони були самі багатші?

П.І.: От, такі були, шо їх було (…).

А можете їх згадати фамілії?

П.І.: Моїх тата, за шо вони їх тоже описали куркульом? Оставили куркульом. Вже й поля було мало. Але на кого напосілися, та на того написали.

Да…

П.І.: Тимон.

Як його фамілія?

П.І.: Я забула як його фамілія… Забула. Тож його викинули з хати. За річкою жила сваха, забрала сваха, Хима, тоже описали його. А шо він мав? (…) То це цих трохи я знала, шо викинули. Тимона з хати викинули, тата викинули з хати і Григора не було ще, кажу (…) свата, що я кажу Хима, а ще більше було…

І де вони поділися?

П.І.: Де вони поділися? А свата (…) засудили, на кійкось років, не знаю, вислали були з села. То він добився додому, та й дома вмер, заслаб.

Уже старим?

П.І.: А той (…) тоже вмер, а син, Іван, десь пішов і цей, Ганя (…) де вони, Бог знає де вони.

Пропала, ця сім’я?

П.І.: Пропала. А є молодший, молодший, то є на цім… А ті старі повмирали, а тих старші двоє, то нема, шо їх… А цей ще, шо був малий, Павло, то це ше є дома. Ой…

Як його фамілія? Павло…?

П.І.: Павло?

Да.

П.І.: Павло, да.

Як його фамілія?

П.І.: Забула.

Не можете згадати? Бабко Параско, а чи були такі бідняки дуже великі в селі?

П.І.: Які?

Бідні.

П.І.: Бідні?

Да.

П.І.: Були, були, були.

А як до них так ставились в селі?

П.І.: Та я знаю, ставилися? Вже хто сам шо мав, то як заробляв, ходив до пана на зарібки, як не заробив, ну, трошки поля небагацько, та й робив у пана. Та й так.

А паном кого називали?

П.І.: А в нас тут був Добровольський, був в нашім селі пан. Ти шо не знаєш?

Нє, ну я не знаю.

П.І.: Не знаєш?

Нє.

П.І.: Ті вже, знаєш, коли колективізація ця була, ти не знаєш то? Це Добровольський був. Там тепер посідали, позабирали то то.

А де його хата була?

П.І.: А там же є, не знаю де була (…), де парк отой рубльовський.

Ага. Де школа тепер?

П.І.: Де школа, да.

І що ж цей пан мав?

П.І.: Ну, шо він мав… Мав корови, мав бики, чи ці коні, я знаю, чи дві пари, чи три пари, чи чотири, мав наймити, молотила машина. Мав наймити то й так. Наймички, наймити були.

А де він подівся потім, той пан?

П.І.: Господь його знає, чи вислали, чи вигнали, чи втік, я знаю де він подівся?

Як почалася колективізація то його вислали з села?

П.І.: Да, його вигнали, порозкидати туто всьо, позабирали туто всьо. Ой… Той дім розкидали, хати вже поклали, школу поклали…

Бабко Параско, а в такому сільському житті, яку роль відігравав батюшка, піп?

П.І.: Яку роль? Шо до нього… Служив в церквах, у церкві.

Так.

П.І.: Ішли до нього, шлюб брали, ховати, хто вмер. І коли свято правив.

А чи він був таким авторитетом в селі?

П.І.: Ну, я знаю шо він був, в селі нічим не занімався, тіко шо це в церкві і тоже мав поле, мав ланок собі, (…) другий, мав пару худоби, корови мав собі. Тай тіко… Жив-жив, ну, то й добре.

Да, ясно.

П.І.: Жив добре. Тоже наймити були.

Бабко Параско, а чи ви можете згадати як колядували колись?

П.І.: Та й цього року колядували.

Але то вже не такі колядки, да? 

П.І.: Такі, такі самі колядки тоді, іначі колядки. Так само колядували, але тоді іначій був порядок.

Який був тоді порядок, як колядували?

П.І.: Ходили з села чоловіки чи жінки, парубки здорові. Беруть (…) карнавку, ідуть колядувать попід хати, дають гроші. А тим, шо колядують, то хліб давали, як хто шо хтів, то давав.

А платили їм за це?

П.І.: Авжеж, платили.

А які були гроші тоді, скільки платили?

П.І.: А я знаю скілько? Чи там двадцять копійок, чи тридцять копійок кинули в карнавку та й всьо. 

Карнавка це така скринька для церкви?

П.І.: Така карнавка з церкви давалася, бо це считалося церковні гроші. Оце колядували…

Ходили тільки чоловіки чи жінки тоже з ними ходили?

П.І.: Чоловіки, тоді не ходили жінки. Тепер то вже ходять жінки, а то не ходили жінки. 

Тільк чоловіки?

П.І.: Тіко чоловіки ходили. А жінки ніхто не ходив. Тепер хочуть, просять, шо йди. Шо тепер казати, тепер нема шо казати.

Бабко Параско, а ви як були молодою то ви співали, любили співати?

П.І.: Де?

Ну, може, як в церкві співали чи, може, ви співали десь у клубі? 

П.І.: Ніде це я не співала. На бураках, як на бураках була, то… (Сміється). А це я не ходила.

А від кого ви чули пісні там, від кого ви їх переймали? Пісні.

П.І.: Пісні?

Да.

П.І.: Співають старші дівки, та й переймали, та й вчилися, на здоров’я.

Бабко Параско, а ви ще як дівували, то яка була музика в селі?

П.І.: А скрипка і барабан.

А чи можете ви згадати хто на скрипці грав, хто на барабані?

П.І.: От, на барабан не знаю, а на скрипку той, Гаврило Чимерис.

Гаврило Чимерис?

П.І.: Да. (…) не знаю чи він Гаврилів, чи він Микитів, бо їх було Чимерисів ото чотири цих, шо Микита Чимерис, був Гаврило Чимерис.

І де вони грали?

П.І.: Хто наймав та й грали.

На весіллях, да?

П.І.: Да, на весіллях, а шо.

А чи можете ви згадати, шо вони грали, які мелодії?

П.І.: Які?

Які мелодії, яку музику вони грали?

П.І.: Яку гра… Яку загра, такі танці були. Шо і полька було, і кальбушанка була.

Краков’як?

П.І.: Краков’як був. Та шо ж… Таке було. Таке воно було. А як я вже віддавалася, вже були труби. Це ше я знаю, ше була мала́, це були ті…

В якому році це ви віддавались?

П.І.: Та в вісімнадцятім році.

У сімнадцятім році?

П.І.: Вісімнадцятім році.

Вісімнадцятім році?

П.І.: Да.

То були труби, а в селі ці хлопці грали на трубах?

П.І.: В селі, в селі.

А чи можете згадати які були музики?

П.І.: Які були музики? Я знаю чи є вже вони тепер, чи є вже вони. Тоді був той, в Калитинці… Забула як звалось, тоді був, іде з того, із Писарівки. Збирані були такі.

І ви не можете згадати скільки за те шо вони грали на весіллях?

П.І.: Я не знаю.

А чи вони співали чи тільки грали?

П.І.: Тіко грали.

Ніхто не співав?

П.І.: (…) Галю в нашої, (…) я в коморі (…). (Сміх) А перші були музики, гарні були музики. Труби були здорові такі. В мене було шість музик з трубами.

Шість музикантів?

П.І.: Да, і в нього тож було шість музикантів.

Це було велике весілля?

П.І.: Було велике весілля, да.

А скільки було людей на цьому весіллі?

П.І.: А людей не було як тепер. (…) родина.

Да.

П.І.: А тепер більше чужих, а тоді родина тіко. У тих шалашів не клали, у хатах все було. Та й таке було весілля. Робили весілля, я тоді була перша віддавалась у них. Я була сама старша. Найняли гарні музики. А я знаю скіко вони їм там платили?

Не можете згадати?

П.І.: Нє.

А які були страви на весіллі можете згадати? Шо давали їсти?

П.І.: Шо давали їсти?

Да.

П.І.: Та як на весіллі. Варишки, грибочки, вари тісто з юшкою чи з куркою. А так, капусту, а так печеню, а так солодні сливки́ та й і так, таке. Пару витребеньки.

(Сміються)

А такі були прості натуральні продукти, да?

П.І.: Да. Та й придуть із шлюбу, та й співають ше якоїсь такої, шоб гарно було коло обіду.

А чи можете згадати які співали, які пісні були?

П.І.: Які пісні були?

Да.

П.І.: Співали це, шо… «Вілка-капуста (…) віддавалася дівка…»

Так…?

П.І.: «…Сікла-пересікала, гостей ся сподівала» (…).

Ага, до кожної страви приспівували таке, шо це всьо молода таке виробляла, да?

П.І.: Да-да-да.

Хвалили так ніби молоду, да?

П.І.: Да.

Бабко Параско, а чи ви можете пам’ятати, такі були Червоні весілля?

П.І.: Були.

В колективізацію?

П.І.: Було.

У кого ви можете згадати шо таке було весілля?

П.І.: Ото було у сусідстві у Килини (…).

Так…

П.І.: Ти знаєш її?

Ні, не знаю.

П.І.: Не знаєш. То тоже було таке, червоне весілля, з флаками прийшли.

(Сміх)

На весілля прийшли з флагами?

П.І.: Прийшли брати до шлюбу, та й прийшли з флаками та й (…) Пішли кругом з флаками, тоді виходить молода з хати, та ідуть коло клубу, де там скажуть, показують.

Бабко, а хто ж організував це весілля?

П.І.: Хто?

Хто їм це організував таке весілля?

П.І.: В сільраді совєцька власть (…), а таке було.

А шо, її жених був якийсь начальник трохи?

П.І.: Якийсь чужий був.

Чужий?

П.І.: А я не знаю, шо… Чужий був.

А як… Але як люди, сміялися чи як вони до цього ставилися?

П.І.: Як?

Як люди дивились на таке весілля?

П.І.: Як ото провели то до клубу то дивились, подивились на подвір та і всьо.

Ну, це ж було смішно, правда, з цими прапорами? Ну куди ж це…

П.І.: І смішно, і жалко, знати як було.

Жалко? А, це зараз нам смішно, а тоді не було смішно? Це люди, може, плакали?

П.І.: А шо ж, нє? Шо ж це таке… Так як цей процес (…)

Що, це жінка бідна не хотіла, ця дівчина, так примусили її таке весілля робити, да?

П.І.: Це якісь чужий, щось її ніхто не сватав, а тей сюди прийшов, та й зробили вже таке весілля. Таке весілля. Ой, Господи Боже…

Бабко Параско, а чи ви можете згадати, які були весілля до голоду і після голоду?

П.І.: Хто шо мав то… Як той мав більше, а той менше, то це… А весілля було всєгда. Шо там було там було, а весілля робили. Ой, як моя сестра віддавалася, Харитина, їх вигнали з хати, ну, шо ж (…) ти знаєш хату, де той?

Да.

П.І.: То він має гарну хату, всьо, а їх вигнали в Омелькову хату. В тому яру, то Омелькова хата. Чи не Омелькова, як там вона… Щурова! То їх вигнали туди з хати, а той сватає, ну, шо ж. Весілля.

Зробили там, де у кого там шо поховали, то люди хто де що дав, ой… Та як ішли до шлюбу, то він собі пішов додому, до хати, до свої від шлюбу. А вона, а ми з церкви та пішли до тої, туди до хати. А весілля, хатинка була як по́криша маленька. (…), бо родина зійшлася, приносе, всьо було вже. Постелили скатертину на дворі, та й обідали.

То це було під час колективізації? Коли вигнали з хати?

П.І.: Так, так.

Який це був рік?

П.І.: Я не знаю який це був рік.

32?

П.І.: Не знаю який це був рік, але таке було. І потом він прийшов, забрав її, забрав родину до себе. Було вже так весілля.

Музик не було вже в неї?

П.І.: Були. Були музики, були. Не знаю які музики були, але були. Вона тяжко плакала, шо: «Як це, каже, без музик?»

Параско, а чи обов’язково сватали дівку перед весіллям? Засилали сватів, так обо’язково це було чи ні?

П.І.: Як?

Сватали дівку, це обов’язково свати мали прийти?

П.І.: Як сватали? Ну сватали.

Ну, перед весіллям?

П.І.: Ну, це перед весіллям, до весілля ходить.

Так кожну дівчину мали засватати вперед?

П.І.: Авжеж, так.

Не можна було так зробити весілля не сватавши?

П.І.: Нє, нє. Посилали старости́, чи (…) договора́ються, так й так, уже туди. Як охота, то іде, а як нехота, то…

Відказують?

П.І.: Відказують.

Чи давали якісь… Як відказували?

П.І.: Я знаю шо тато кажуть? Ті Садківські, я коло припічка стояла, (…) того весілля, то тато сказав: «Я її ще не віддаю, я ше не маю кого віддавати», та й пішли.

Ага.

П.І.: Молодий і староста.

А ви не бачили молодого?

П.І.: Я не знала (…).

Бабко Параско, а шо готовили дівчині до весілля? З батьківської хати.

П.І.: Які дають подушки, дають ряденьця якісь, такево. Мені дали, ше тоді поле давали. Мені дали (…) поля. Считай пів десятини, пів гектара. Дали мені пів гектара поля, дали мені теличку, а то шо, подушки, скільки-то ряден та й всьо.

Як це називалося? Це називалося при́дане чи…?

П.І.: Придане.

Бабко Параско, а чи були в селі такі випадки, що дружилися між собою рідні?

П.І.: Дружилися, казали що не можна. (…) у нас тоже так вийшло. Як мій тато, а Наташина мама, і тій вони те. А ми вже з Наталкою (…). Це вже я… Сказали, шо не можна, я не хтіла, вона трохи відказувала мене, шо я не хтіла такого весілля, коли хто з родини. Але шо я могла зробить? Та й так. В родині, родина. Її мама то мені перва сестра.

Вашої невістки Наталки?

П.І.: Ага.

А вони получається з вашим сином вже треті?

П.І.: Треті.

Але нічого так…?

П.І.: Та з того (…) п’є.

Ну, це таке… Бабко Параско, як ви були ще маленькою дівчинкою чи вам розказували казки, чи вам співали?

П.І.: Я знаю шо вони робили? Як я гралася десь (…), ше часом сварилися зо мною. Я така била пуста́ (…), як вели на ту стодолу, то (…)(Сміється) То таке було. Я ще розкажу…

Наказували тоді дітей?

П.І.: А шо, наказували, да.

А хто наказував, мама чи батько?

П.І.: Хто вже попав, шо я роблю, то й сварив. Дід, то ше дід жив.

Бабко Параско, а тепер я хочу з вас спитати про старців.

П.І.: Про шо?

Старці такі були колись.

П.І.: Були, були. 

Чи ви можете згадати, може якісь були сліпі, шо вони ходили?

П.І.: Були, були. Хоменських більше було.

Хоменські, з Хоменок вони ходили?

П.І.: Хоменських більше, наших тоже мало було, шо ходили з торбами. Прийде чи в той празник, чи то свато. Дуже багато було старців: «Звідки, бабко?» «З Хоменок». А тепер о, ой, тако дивлюся, шо у них ця пенсія, (…) не знати де. Я бачу, як ниньки общаються діти з мамами.

Що, гірше тепер стало, да, Бабко Параско? Бабко Параско, а чи ці старці тільки просили чи може вони щось співали?

П.І.: Нє, нє. Просили.

Просили тільки, да? А коло церкви може якісь такі були старці, що грали на кобзі чи на гармошці, щось співали?

П.І.: Були, були. Були такі якісь, не знаю, шось таке крутилось. Але не наші люди, якісь чужі.

Крутилось щось, може то кобза була?

П.І.: Да, таке, шо співали, так воно якось…

То чужі були?

П.І.: Да, то чужі були, я не знаю.

То були чоловіки тільки?

П.І.: Чоловіки.

Сліпі вони були?

П.І.: Каліки, такі були.

І ви не можете згадати що вони співали?

П.І.: Нє, нє. Я знаю, шо там шось крутилось. Коло церкви.

Який то був інструмент музикальний в них?

П.І.: Ну, я знаю?

Як він виглядав, ви можете згадати?

П.І.: Як?

Як він, який він був на вигляд?

П.І.: Ну, якесь стоїть там перед ним, шось він там собі робе, і воно шось там бумкає.

(Сміється)

Чи воно було схоже на барабан?

П.І.: Нє, барабана не було, він там шось бомкає собі і всьо, він там коло нього сидить.

Бабко Параско, а чи… Як в селі ставилися до цих старців? Чи їх шкодували, чи їх казали шо вони не хотять робити чи як?

П.І.: Нє, нє.

З повагою ставилися?

П.І.: Уважали, по (…) є таке, шо не може робити, якшо воно якесь, Боже прости, чи шо…

Да, да.

П.І.: А таке, а старе уже не годно, те й…

Я хотіла у вас спитати про колективізацію, щоб ви згадали вашого батька, як вони все забрали?

П.І.: Як…

От тоді як все забирали з хати?

П.І.: Як забирали з хати… Та і вигнали. Вигнали…

Що у вас забрали, у вашій сім’ї?

П.І.: Шо було позабирали. У когось трошки є сало, муки забрали. А худобу самі здали в колгосп, пішли в колгосп записалися, то і віз, то і всьо-всьо для того щоб в полі робити і борона, і худобу, і воза. Чисто всьо… Всі хто шо мав поздавав худобу і всьо. Та робили, тепер люди роблять трахторами, машинами. А тоді машин не було, трахторів не було худобою орали, сіяли. І навіть корова́ми, я корова́ми орала.

Ви?

П.І.: Ну, шо ж.

Бабко Параско, а чи плакали тоді мама, коли прийшлось це все здати? Це ж ваша була худоби́на, і ви мусили це все здати.

П.І.: … не знали як нам получиться. Тоді як такий є рік шо… 

А ще про ті чоботи розкажіть.

П.І.: А, тато йшли, вигнали їх вже з того, з хати вигнали. Та йшли з того кооперації…

Хто?

П.І.: Шилістьян.

Цей Шилістьян?

П.І.: Шилістьян… І каже: «Скинь чоботи!» і зима… «Скинь чоботи!» Скинув… Він забрав чоботи та й все…

І куди він тоді ті чоботи дів?

П.І.: А я знаю де він їх продів?

Чи може сам ходив?

П.І.:  Хто знає… Я знаю, шо забрав.

Як до нього люди ставилися? Його не любили?

П.І.:  Не дуже-дуже не любили.

Це ж він був сільський такий чоловік?

П.І.: Сільський чоловік. Він так коло… Він в суспільству був.

Він недобрий був?

П.І.: Такий був добрий він…

Бабко Параско, я ще хотіла поговорити з вами про церкву, про пісні. Чи могли б ви згадати коли стала заборона на церкву?

П.І.: Коли заборонили?

Да-да.

П.І.: Знаю, шо лазили на той, на хорі, скидали дзвони.

А хто це був? Чи це були сільські люди чи чужі?

П.І.: Сільскі були то, Андрій і був той, Устін.

Любчанківський?

П.І.: Да… Їх вже нема.

То це вони були такі комсомольці чи що?

П.І.: Нє. Які комсомольці оце так робили, усе порозкидали. А тепер як сказали, що відкриють церкву, так як оті мухи в улій, так ці люди в церкву зносе всьо. Хто знає як вигядає, шо буде. Хто знає.

Чи ви можете згадати, чи пересліжували тоді попів? Коли стала заборона церкви. Який був батюшка в селі тоді?

П.І.: Жулткевич…

Жулткевич?

П.І.: Да, Жулткевич… Вигнали… Тоді забрався, дівчина була, Лара така…

Це був чужий батюшка?

П.І.: Чужий, чужий.

Як його звали, ви не можете згадати?

П.І.: Я знаю, шо фамілія Жулткевич, як називався не знаю. А дівчина Лара.

І вигнали його з села?

П.І.: А шо ж.

Не знаєте де він?

П.І.: Знай де… Забрався і хто знай де. Чи їх побили всіх, хто їй знай, де вони. Як забрали, хтозна, де вони там. Ой, Господи.

Бабко Параско, а тепер трохи про пісні.

П.І.: Пісні?

Коли ви дівували, то на які голоси ділилися пісні? Якими голосами співали?

П.І.: Альт, дісконт, бас.

На скільки голосів співали на вашому кутку? Чи скрізь однаково?

П.І. : Скірізь однаково.

У всьому селі?

П.І.: Скрізь… Зна в церкві співали баси, тенарі.

А були жінки в селі, які вважалися найлучшими співачками?

П.І.: Співачками?

Так.

П.І.: Хто це був… Дісконт. Мотра. Мотра була дісконт дуже.

Як її фамілія?

П.І.: Руд… Рудська? Ой…

Не можете згадати?

П.І.: Нє, у неї призвисько було Кабачиха. (Сміється)

Добре, Мотря Кабачиха. Чи цих жінок запрошували на весілля́ співати?

П.І.: Нє, на весілля нє. На весіллях співали ті, шо (…).

А це просто де вони співали? На кутках?

П.І.: На кутках, в церкві. Є такі, шо хароші.

Бабко Параско, а як ви ще дівували, як це називалося? Вечорниці чи досвітки? Де збиралася молодь?

П.І.: Як збиралась? Тоді ніхто не збирався. Це тепер збирається в клуб.

А тоді де збирались?

П.І.: А тоді ніде ніхто не збирався. Це як зимою, то на льоду…

Так…

П.І.: А літом, то десь там, (…) коло церкви, то виходять трошки там посідають, а тепер…

А чи дівчата збирались на такі вечорниці? Може, десь у когось були в хаті?

П.І.: На вечорниці? На такі я не ходила, не зна.

Не ходили? Може, це же пізніше було?

П.І.: Може, було пізніше… А тако я не знаю, вечорниць я не знаю. А на годенки, то ми ходили.

Це називалося годенки?

П.І.: Да.

Ага. Це не дівчата, то молодиці вже мусіли йти?

П.І.: Це й то. Хто годен був, (…).

І багато жінок збиралися на ці годенки?

П.І.: Такі шо й зберуться (…).

Чи приходили на ці годенки чолоіки, чи це чисто жіночі такі зібрання?

П.І.: Тіко жіночі.

А про що ви там говорили, на цих годенках?

П.І.: Хто про шо, чим (…).

Це можна було до будь-якої жінки чи треба було запрошення мати на ці годенки?

П.І.: Нє, хто… Я свою маю якусь знакому чи з родини та й: «О, піду до неї, посиду там» (…). У нас було цей, Прасина Кравчучка, то до неї на оденки ходили.

Вона сама жила?

П.І.: Нє, в неї ж той, Іван був, дітей в них не було.

Вони вдвох жили?

П.І.: (…) А ми туди багацько ходили, все на оденки, людей немає. Прасина каже: «Як ви прийдете, то Іван тяжко тішиться, шо ми вже маємо до кого говорить. А як нема нікого, то й всьо».

Бабко Параско, а чи ви можете згадати, чи був у селі шинок?

П.І.: Шинок? Я того не знаю. Ко́ршма, то звалася ко́ршма.

Корчма?

П.І.: Я не знаю… Знаю яка була хата (…). Ти знаєш ту ще хату? Та там сиділи люди, був у діда різні вуйко, то це сиділи в комнаті (…). Вікна знаю, що були пляшечки: сороковки і ті, половинчики такі, шашички маленькі скла. То це ті, котрі хочуть там випити, встав чи, там, їде з поля встав, вскочив, випив і поїхав.

Яка була плата за ці…?

П.І.: Я не знаю яка була плата.

Не знаєте? 

П.І.: Сороковка то була 20 копійок. Сороковка то менші, а півока то більші. Я знаю, що 20 копійок, я ходила купувати, мене посилали, як була мала. Я ходила купувать.

А це були пляшечки закриті?

П.І.: Пляшечки закриті.

Запечатані?

П.І.: Запечатувані. То буде більше, то буде менше, то всілякі.

А хто там був тим, корчмарем?

П.І.: Вот, я не знаю хто… Чи це вуйко, чи це було такий. От, бач, купувала, а не знаю хто. Знаю Стефанко, як їде в поле, то скочив з воза, пішов четвертушку чи що там цей, як його та й поїхав.

Бабко, а як хрестили дітей тоді?

П.І.: Як хрестили? Як є, беруть до церкви. І все. Хрещені (…).

А кого брали за хрещених?

П.І.: Кого? Хто хоч, когось з родини. Треба куми, то самі старші(…).

А чи тоді діти вчилися в школі?

П.І.: О, було вчитись. Я не ходила, а ходили мої… Марія ходила, (…) ходила. Артем ходив, а мене не пустили, я була сама старша, я нічо не знаю. А потом ходила, я знаю (…).

А не грамотні?

П.І.: Нічого.

Не навчилися?

П.І.: Нічого.

Бабко Параско, а чи було так колись, що розходилися чоловік з жінкою?

П.І.: Коли (…).

Чи не було такого?

П.І.: В нашем селі було (…). Я не знаю, а так мені все розказували. Йде тей Петро, того Ніколай Лава, то його тато. І він був взяв ту, коло Софії були Явдоха Данило. Взяв ту Явдоху. І чогось вони не могли обоє. Не могли ніяк обоє. То подали на ро́звід. (…) то тіко розсудилися, як каже тато довго судилися, аж потом розсудити їх, то він сказав, той чоловік Петро, той чоловік називався. Каже: «Я б помирив (…) коштували як цей розвід».

Дуже дорого це треба було платить?

П.І.: Сильно дорого платить.

Бабко Параско, я ще хотіла спитати про образи́. Скільки було колись образів у хаті?

П.І.: Скільки хто купив. Було, що і того (…), не хата, а вже той підвал. (…).

П.І.: Ще в перших хатах (…) хатах, ото до самого мисника. Може і тепер так. (…) там сама лишилася. Нема нікого, то вона сама. 

Бабко Параско, а був такий один образ, ніби головніший? Що до нього молилися?

П.І.: Я знаю які, всі образи я знаю.

От, ваші батьки, може, була якась така ікона… От, у вас тут Ніколай Чудотворець.

П.І.: Це так… Я мо́люся до всіх. (…)Так… нє…

Ні?

П.І.: Нє-Нє. Стала, мо́люся, та й всьо.

А церква була яка у нас? Яке ім’я вона носила? Миколаївська чи яка?

П.І.: Я не знаю.

А як храмовий празник?

П.І.: Храмовий празник коли? На Великдень, той празник був. (…) і той… Спаса, Зелені Свята, то всьо ж празник.

Бабко, а чи розвішували рушники на ікони?

П.І.: А і тепер є.

А колись? Ваші батьки?

П.І.: Колись, то колись то (…) рушників. А тепер, то багацько рушників люди подавали. Були, були, були. Багацько люди (…) давали.

Чи чіпляли колись лампадки?

П.І.: Чіпляли.

У хаті?

П.І.: У хаті, да.

І там молились?

П.І.: Де яке свято, то повинна бути лампадка в хаті.

Бабко, чи ви то пам’ятаєте, щоб на тому місці, де це лампадка, там ніби такі духи жили, наших родичів?

П.І.: Це що то таке, дух?

Так думали люди, що там духи? Душі?

П.І.: Наших душі шо там? Так всі ми (…). Десь вони, коли ми молимся (…). Шось воно, колись є (…).

Бабко Параско, чи ви знаєте, що робити з старими іконами? Ваші батьки, якщо, наприклад, старенька була ікона, образ? То шо з нею буде?

П.І.: Пускали на річку. Я не (…). А церкви, то казали, шо на воду пускати.

Кидали у річку?

П.І.: Да.

Бабко Параско, а чи завішували ікони під час посту або танців, гулянь? Чи накривали ікони?

П.І.: Нє. В нас так не можна.

Чи було так, що провожали в армію хлопця, чи давали йому іконку?

П.І.: Давали, хре́сти чіпляли.

І він мусив з тією іконкою так іти?

П.І.: Да, давали іконку, хрести чіпляли. І тепер тако роблять.

А чому кладуть іконку в домовину?

П.І.: Ой, (…) кладуть. Хрестик дають у руки, того шо на страшнім суді (…) встають ніби вмерші.

Ще знаєте, бабко, я хотіла у вас спитати… Як колись ділили майно між дітьми?

П.І.: Як ділили?

Батьки, да.

П.І.: А так… Шо кому зайшло… Шо кому зайшло (…). Не знаю… Давно вже (…).

Бабко, а після того, як помирали батьки, то як ділили те майно? Господарство?

П.І.: Як хто хтів. Хто… Як по доброму. То то йде ото, а то то (…).

А кому діставалася хата?

П.І.: Хто (…) хто вже вмер при нім, тому вже лишилася хата. Як Одирка вмерла, (…) Стефан (…). Уходили ті, що її родина, уходили. А тепер ка’ цю родину нагнали та Стефану (…). У неї того майна було багато, город скла́дний. І всьо лишилося там.

Бабко, а хто був зобов’язаний доглядати батьків?

П.І.: А хто це може буть? (…) мій син, він же зобов’язаний мене обійти, а я знаю як мені прийдеться?

Раніше це молодші в сім’ї повинні були доглядати?

П.І.: Ну да, котрі залишаються в хаті. Доглядай, а шо ж. Я вже лишилася при нім, а я знаю як мені буде?

Бабко, ше знаєте, хотіла вас що спитати… Чи було тоді, ще за вашої молодості, шо дівчата чи парубки ходили на якісь сезонні заробітки?

П.І.: А шо ні? Ходили.

А куди?

П.І.: Були в Бесарабівку кудись та там їздили. Я знаю? Але ходили.

Ви не знаєте що вони там заробляли?

П.І.: Я не знаю.

Не знаєте…

П.І.: Мій навіть дід ходів, цім… Він казав… Шото за бараболю ходив, (…) чи де.

В Молдавію?

П.І.: Молдавію, да, десь там він був, то на роботі казав, шо хлопці…

На заробітках?

П.І.: А шо я туди знаю? Я не знаю. А тепер нікого вже…

Бабко, а чи колись виїжджали з села, чи ні?

П.І.: А що не виїжджали? Виїжджали.

У город?

П.І.: У в той. На жительство кудись. Гнат Кордок виїхав, нема. А такі, Ніколай Рудкий їздив, а вернувся назад… Михайло Пляшка їздив вернувся назад. Ше хтось… Шось іще… О, Яків Дудар був, тоже поїхав. Повертались.

Повертались?

П.І.: Поверталися, да.

Хотіла вас запитати ще за той період: революція, громадянська війна, що ви можете згадати?

П.І.: Та шо я можу згадати? Переходи… Тут ниньки такі, нинькі Петлюри, завтра другий, така колотня.

Як мінялася влада в селі?

П.І.: Так мінялася влада. Нинькі такі гроші, завтра такі гроші, завтра такі гроші. Ой, потом виходили з тими, в флаками, тяжко співали. А шо то, кончилося ото вже всьо чи шо?

Революційні пісні співали?

П.І.: Да-да.

А шо ви можете згадати, шо вони співали?

П.І.: Шо співали, чекай… Як умру, то поховайте мене на могилі.

Заповіт Шевченка?

П.І.: Знайте то… Дід твій, ото збирає дівчат, що співають, біля школи, тяжко співали це й всьо.

Але які це дні вони співали? Чи це було святкування пам’яті Шевченка?

П.І.: Ото, наверно, пам’яті Шевченка.

Ну, це не було зв’язано з революцією?

П.І.: То ще не було тої?

Нє.

П.І.: Ну, я не знаю. Це то я знаю, що ходили співать. А те, що була революція, (…). Якісь… Денікін, а то Петлюра, і всьо таківо, вже всі виїхали, сунуться другі.

Чи вони приходили в село до людей?

П.І.: У нас було шість в тій хаті, а три начальників в цій хаті, де ми. І привезли (…) сливок тако мішок і кури́, вже обпарених тоже. І зоставили нам, ще Насті, чоловіка сестра була дівчина ще. Цілу ніч вони щось там пишуть, на шарике, а в тій великій взяли околіт здоровий і встромили в п’єц, і запалили, а той дим прямо всьо… А я прийшла, тяжко почала плакати, кричати: «Шо ви то люди робите? Та ви не будете мати де переночувати і я не буду». Та вони його трохи пригасили.

А хто це був? Чи не можете згадати?

П.І.: Денікін.

Це денікінці були?

П.І.: Денікінці, да.

Денікінці… А де вони набрали тих курей, десь покрали?

П.І.: Десь… Якісь вони вже везли, вони переїжджали (…). То ми так варили тих вареників, варили ті кури їм. Рано поїхали. Собралися.

Бабо Параско, я ще знаєте що хотіла спитати… За те, що колись в селі були жінки, що вони могли поробляти. Чи ви можете знати про таких жінок? Чи може ваша мама розказувала?

П.І.: Були-були. Казали, шо Уляна шось там знала.

Шо вони поробляли?

П.І.: Молоко відбирали, шось до дівок знали, казали… Я не знаю, чула, що таке балакають. А чи… Вони поробляли, ходили: «Ми нічо не знаєм».

А що ви знаєте бабко Параско?

П.І.: Знаю «Отче Наш», знаю. Знаю «Слава Тебе, Боже» і знаю «Отче Наш», і знаю «Помилуй Мене, Боже», і знаю «Верую».

Це колись тільки батьки вчили дітей?

П.І.: Батьки. Оце рано встала, вже така шо… Чи мені вже п’ять років, чи шість років. Встала, умилася і стала склала руки так (…).

Бабо, чи можете ви згадати які були проповіді в церкві? Якою мовою читалися проповіді: українською чи руською?

П.І.: Українською.

Українською?

П.І.: Українською, тут Україна. Ми були українці, цей український. По українськи чита.

А чи були у селі з росії, руські?

П.І.: Руські? Я знаю? Мало було в нас руських.

Мало?

П.І.: Мало було. Тіко Герцог був, Яків, Піня, Шлюма був. Тут служили.

Скільки їх було?

П.І.: Ну считай: Шлюма раз, Яків два, Пиня три, Герцог чотири. Чотири.

І вони мали свої сім’ї тут, свої хати?

П.І.: Ну, наймали хати, своїх не мали.

Не мали?

П.І.: Нє.

Платили за ці хати?

П.І.: Платили за хати. Вже й тут (…). Такий, шо шив, а Шльома коваль, а Герцог… То чимось там торгував. І Піню, і то, і Яків. Хава то булки пекла, продавала. А Яківіва жінка, Хана, то матерію привозила. Привозила та ховали з нею.

А та Хава, де вона продавала ці булки?

П.І.: А сходяться такі, в центрі, увечері хазяї. Що хочуть жидівського чаю (…) такі пече булочки по копійці, та й сидять.

У них в хаті?

П.І.: А що ж? Вечір нема роботи та й посідають.

Вони були хороші люди, ці жиди?

П.І.: А що ж? То й хароші. Хочеться йому чаю, та й підуть до Хави, та посідають, та п’ють, та балакаються. А це її зарібок, це її зарібок.

Скільки платили їй за цей чай?

П.І.: Я не знаю за це, тільки булочка була копійку.

Я хотіла Вас спитати про той випадок, ану розкажіть.

П.І.: Як бути? Було весілля і посходилися (…). І молода ще в хаті обідає, під’їхало шість їх, кіньми, ті коні сиві. Якісь тако через голову (…) оселедці, чуприна так. Шість наїхали всі в роздріб, всі порозліталися вже, вони тоді з коней позлазили. І туди той, мене і її, і за руку, і тягне до хати. Туди до хати. А ті всі кричать: «Вона… А я вже посватана. Вона посватана, вона посватана». А йому молочу… Тягнуть нас обох до хати. Узяли до хати і садять за стіл. А я начала плакати. Кажу: «Що ви се затягли?» Вони кажуть: «Це бідні люди, це була…». Як вона називалась, у тім кутку, у (…). «Я, кажу, тут не хочу буть. Чого мене (…)». Я начала тяжко плакать. «Я… кажу, Я хочу додому, відчіпіться від мене, відчіпиться від мене», я начала плакать. (…) додому. Він мене за руку, мене за руку, ту за руку. (…) всі шість до нас на подвір. А мама шо знає, нічого ще не знає. А ми йдем. Ідемо (…). Приїхали на подвір, поприбирали коні на ті, на подвір. Іду до хати, сідаю за стіл. Ну шо ж? Шо ж, щось там нагодували. І садять мене, на шо ж… і садять мене. А неї, у теї Софії, був брат, такий, хлопець уже, здоровий. Це він якось там викрав її, а я куди зі своєї хати піду? Нікуди. За столом, вже приймають. А цей, шо мене посватав, взяв ще друга з собою, та й прийшов. Прийшов та й став тако в порозі. Ну шо, надо шото казати ж. А я сиджу плачу. Вони подивилися та й пішли. Вже вечоріє, я думаю, шо (…). І мене нікуди не пускають. І я куда, ну куди ж вирвешся? Каже, той що вів за руку: «Ідьом трошки проходимся». Тако через той (…) дерево тако, сідаю, мене садить, і сам сідає, шось там розказує. А мене сльози лляються, я бачу, я нічо бачу. (…) по двіру. Сиділи-сиділи. А мене… Я кажу: «Ой Господи, Господь так дав». Так тут він сидит, тако труситься, я трушуся. А той, через ворота: «Ідьом, пожар! до нього, Ідьом пожар!» Він туди (…). Господи, Слава, таки є Господь на світі.

А таки справді пожар був?

П.І.: Да, а у тім садку зайнялася якась будка.

Ммм.

П.І.: Так, то й то, поїхали вони всі на конях. А я в ноги, тіки до Параски, та й там ночувала. Вони поприходили, вже мене нет, мама каже токо прийшов, подушки з рюкзаків, за ріжок, звернув ті подушки й полягав спать… А я рано тормошить ту, була трошки молодша, дівчина. Кажу до неї: «Ану, полазь біля той, подивись як вони поїхали, я то піду додому». А вони збиралися, видно, додому. Вона ше не розібралися, та й каже: «Не йди нікуди, глядять тебе». Та я стінкою, поза доріжку, аж до хатинки (…). А я не знаю, шо він був (…). Так Господь дав.

Так Господь дав… А як ви думаєте, хто це були такі? Це який був рік, 17-й рік?

П.І.: Мені?

Це був 17-й рік?

П.І.: Да-да-да…

Хто ж це такий йшов через село тоді?

П.І.: Та якісь стояли в тім… Десь вони ту, чи в Джурині, чи де вони стояли.

Якесь войсько?

П.І.: Якесь войсько.

А тут їх називали «москалі»?

П.І.: Москалі.

А чого, вони по-руські говорили?

П.І.: По-руськи говорив.

Я ще хотіла спитати, як купляли образи́? Які гроші за них давали? Чи, може, щось обмінювали?

П.І.: Як обмінювали?

Ну, на образи́. Щоб купити було образ, то що було дати за це?

П.І.: Та я знаю що давали? Гроші давали? В (…), коли хату ми зводили, то їздили, якісь лошата, я ще була мала. Їздили в Хоменків (…) і цих образів багато-багато, хтось їх малював. Навезли тако, стояло потім (…). А я знаю що вони за них? 

Не пам’ятаєте?

П.І.: Я не помню.

А ви самі купляли вже образи?

П.І.: Я?

Да.

П.І.: Купляла колись ті, було (…) 15 рублів оддала за пару. Купила Васильові до хати, як Василь поклав хату Софії. Дала 15 рублів.

А ви мені ще казали за той образ, який ви у голод його придбали? То скільки ви дали за нього?

П.І.: То шось дві бараболі дала.

А чи це був старий образ? Чи це люди хотіли…

П.І.: Ні-ні… Свої, я знаю, свої взяли з того…

З хати?

На мапі