⎯ Анна Василівна, розкажіть, як ви починали грати, від кого вчилися?
⎯ У мене дідусь грав на скрипці. Бо тато, тата не було, я в 3 роки його лишилась, тата не пам’ятаю. Тато був музикант. На скрипці грав, на цимбалах, на піаніно ше у тей час, шо ше ніхто не грав, а він вже грав. І дідусь мій грав. Та й скрипка була в хаті, дідусь і не хотів мені її дуже показувати, але я сама то любила музику, слухала як дідо грає. Та й не раз закрадуся, та й беру скрипку та й граю. Та й шо вміла, то і так заучила. Я неправильно скрипку тримаю, ні смичок, нічо. Але так мені получалось (сміється).
⎯ Дід грав на весіллях?
⎯ Тато грав на весіллях. Дід грав мало, а тато грав на весіллях. І на скрипку, і на цимбали. І тепер сини мої так же грали на весіллях.
⎯ Як вони, з ким грали, сини? чи вони грали разом?
⎯ Ні, вони грали, вони мали свою капелу. І син мав ну в нас у селі, капелісти його були, в одного й другого.
⎯ А ви ніколи не грали на весіллях?
⎯ Нєт! я лиш так собі шось таке для себе вдома. А то з мене такий музикант.
⎯ Анна Василівна, дуже рідко жінка тут грає на якомусь музичному інструменті, і люди якось до неї ставляться. Коли ви хотіли начинати і вчилися, чи думали про те?
⎯ Ну, як вам сказати? Я не думала, бо тоди така була, ну так було, це був післявоєнний час. І не було як ні попасти в музичну школу, нічо. А друге, я була без родини, була коло діда росла. Бо маму мою вивезли на Сибір, мами не було. А тато був убитий, шо я мала три роки. Я не пам’ятаю тата. Маму вивезли в 47-му, в 60-му одпустили, то я вже була така доросла дівчина, як мама прийшла з Сибіру з молодшим братом.
⎯ Ви вже вміли грати?
⎯ Я вже вміла від діда.
⎯ І чи люди бачили, як ви граєте?
⎯ Бачили! я не раз, отак збираємо та колядувати ми ходили, у нас такий обряд, шо колядувати ходять на Різдвяні свята попід хати так, як може ви десь чули. Отак я збирала хлопців з дівчатами разом, колядували.
⎯ І ви грали на скрипці?
⎯ Я грала на скрипку й колядувала, і вони так. МИ разом всі так колядували. Ну, на весіллю десь так, ну як сказати, за столом сидимо, хто мені піднесе скрипку, я заграю. А тепер уже, от тепер, коли вже це відкрилося, шо співають, це виступи та й усе, то мене запрошують у клуб тей, десь ми їдемо. В Коломиї були на 750-річчя Коломиї ми були. Та й в Коломиї ше виступали так же 19-го.
⎯ Анна Василівна, а чому так мало жінок музикантів?
⎯ То є музиканти, але туди є, Косівський район, там десь туди все попадало, шо навіть і у сопілки грали жінки, грають. Десь так я вижу вже тепер, тепер, відколи відродився вже цей фольклор, то десь можна таке побачити по телевізору.
⎯ А давно ше, до війни чому не вчили жінки?
⎯ Ну, якось то так було прийнято, шоби мужики грали, мужчини, а не жінки. Чогось так. То навіть і дідо мені дуже не хотів показувати, а я собі сама шось закрадуся, то так мене тєгнуло до скрипки.
⎯ А що він сказав вам?
⎯ Нічого. Нема часу, треба шось робити. Шо це не твоя робота, і так далі (сміється).
⎯ І батько, як він умер?
⎯ Він вбитий, батько мій.
⎯ На війні, чи де?
⎯ Нє, не на війні, тут. Він був у підпіллі тут в українськім.
⎯ Це при Сталіні було?
⎯ Так, а потому не знаю, тато вбитий в 44-му році, в марті місяці. А маму у 47-му вивезли на Сибір з молодшим братом. Він мав тоди 4 роки. А я у 6 років лишилася з дідусем, з татовим татом.
⎯ Чи вони вас залишили від мами?
⎯ Ні! дідо заховав мене, шо я рік дома не ночувала. Все десь сховав, бо сказали мамі в Коломиї тогди тут у нашому районі, ото, де був Печеніжинський район, сказали, шо вона тебе наздожене. І ше й бив маму там, чого мама мене не забрала. А дідо просто зорвав мене, хотів, шоб я там не голодувала, на Сибіру. Мама була в Омській області.
⎯ Анна Василівна, ми поговорим про це ще. Заграйте зараз шось нам.
⎯ Ну, я таке заграю вам, як у нас на весіллі, на весіллю як грають.
ГРАЄ НА СКРИПКУ.
[00:05:37.00]
Це для жінок. А для мужчин так.
ГРАЄ НА СКРИПКУ.
[00:06:58.00]
Та й шо ше таке можна? коляду заграти так, як у нас колядували? або шось таке на Великдень, на Паску, як у нас колядують. Можна таке грати?
ГРАЄ НА СКРИПКУ.
[00:07:53.00]
Це Великодна. А це пісня “Ой, на горі жито-жито, на долині овес, як задзвонять всі дзвони, скажуть ⎯ Христос Воскрес!”. Можна заспівати цю?
⎯ Можна!
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[00:08:23.00]
“Ой, на горі жито-жито,
На долині овес,
Як задзвонять усі дзвони,
Скажуть ⎯ Христос Воскрес! …”
⎯ Ну, ця довга, це треба вам довго.
⎯ А колядницькі можете заспівать?
⎯ Ну, це так у нас жекають, це так у каждім селі оце наше. То я не знаю, чи це буде вам цікаво
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[00:09:42.00]
⎯ Це тєжко, бо це за камертоном. Я собі як хочу співати, то я нижче настроюю скрипку, а то мені трудно. А це камертоном у мене немв того голосу. Але ви будете вибачети.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[00:10:16.09]
⎯ Це я вам розкажу, бо мені трудно колядувати, бо це мені, ну, це така колядка, як ідут.
⎯ Нехай.
⎯ Так. Тепер ше шо заспівати?
⎯ Ми ще попитаємо. Чи були інші жінки музиканти? чи ви знаєте, щоб жінки в селі ще грали?
⎯ Як це, в нас грали жінки. Я пам’ятаю, але її там вже, її певно вже в живих не було. Це не у нашому селі, а у другому сусідському. Ото по сусідству в селі Слобода жінка грала. Але я ше така була мала, як вона грала. На весіллях це у нас не було прийнято, шоб жінки сиділи й грали. Але просто з цікавості вона, як була на весіллі, вона сиділа з музикантами, сиділа і грала там на цимбалах.
⎯ Жінки грали, тільки не було прийнято.
⎯ Не було прийнято, шоби вона десь пішла грать, шось там очолювала, шось там в капелі була, це так було в нас прийнято.
⎯ А шо люди говорили про неї?
⎯ Це люди нічого не сказали. Просто так у сімї якось стидалися, шо жінка, немає шо там. Такого не було. Так, шоби вона сіла заграла шось, інтересно все послухати було. І це схвалювали, не то, шо на це шось злі були. Але чогось так не прийнято було.
⎯ Ваша мама не вчила вас грати?
⎯ Нє, мама нє, це тато.
⎯ А ми робили таке інтерв’ю з одною жінкою там з Верховини, 10 років на висланні, і починала грати після того.
⎯ Мама моя співачка, так гарно співала, і виставу мама грала “Наталка Полтавка”, ше колись за Польщі ше в нас була. Та й співачка, такий мала ніжний голос такий дівочий. Мама вже тепер старенька, не може. Я раз прошу маму, шоби шось таке заспівала, мама ⎯ голос не підкоряється вже.
⎯ Не може заспівати?
⎯ Ні, не годна мама. Я не раз кажу, а ше тепер мама от такая, як сказати, така несмілива, така, шо мамі би нічого не получилось.
⎯ Чи вона, чи було важко їй тоді?
⎯ Ой, важко! перші роки вже потому мама робила на двох роботах. На фермі робила, мама дві роботі робила, і відтак нам посилки сюда слала. Бо брата одпустили уже в 9 років, як уже одпустили перестарілих, малолітніх, то брат приїхав ше до себе туда. А мама ше там мусіла бути до 60-го року. І трудно було, шо мама і голодна там була. Получала пайку хліба, 250 грам хліба на день, і це віддавала дитині. А сама йшла на ягодах на поле робити, на тих ягодах їла, бо хотілось дитині лишити. А дитина так же, шо віе мав 4 роки, той хліб десь загубить, а там гуси ходили. та й той хліб з’їдять. А мама голодна там, а він був там на квартирі у тих людей, котрі приймели на квартиру там, у росіян.
⎯ Важко було пристати на квартиру?
⎯ А там приказали! то там завезли так далеко в село якесь, там ферма була.
⎯ Яка область?
⎯ Омська область, Саргатський район, Шарабовський совхоз. Це мені запам’яталося від 6 років ше, як я до мами листи писала.
⎯ Доходили?
⎯ Доходили, листи доходили. Потому мамі вже краще там було, мама була така трудолюбива, то й там корову тримала, свині, посилала нам усьо вже сюди, шоб ми мали.
⎯ А як вона вернулася, то вони мали шось до неї претензії ще?
⎯ Довго не приписували, не хотіли приписувати маму, так-так, не хотіли. А потом уже якось приписали. Та й шо вже? вже здоров’я нема в мами. Брат у світі, брат жиє у Набережних Човнах, у Татарські. Так, і вони там і на роботі з ним. Він там непогано тепер жиє, приїздив. Як був молодим, не приїздив довго. А тепер на кожді свєта, на Великодні, на Різдвяні свята раз у раз він приїздить з нами святкувати. Хочеться, він 43-го року, я з 41-го. Каже, шо хоче йти сюди помирати, як уже прийде. Бо він від малих літ в Росії, він 4 роки мав.
Але ж то одно, шо як він приїздить сюди, він 4 роки мав, як його на Сибір забрали, ходив у російську школу, і по тепер він там. То росіяни не вірять, шо він є українець. А коли він вже переїхав, однов ногов ступив на українську землю, він чисто українські говорить, шо ніхто би не пізнав, шо він у Росії кільки років. Ні одного словечка, усьо з акцентом з таким нашим українським. І заспівати любить і колядувати вже, як приїздить до нас на свята.
⎯ А він зразу не хотів приїжджати, бо важко було?
⎯ Він, як вам сказати, він, у него жінка росіянка, він там жив. Ну, й то так, та й усе так, просто все не виходить часу. А вже на старості, він каже, шо як то кажуть, вовка в ліс кортить, йому хочеться вже сюди. І сказав, шо буде сюди йти умирати, аби тут собі бути, у своїм селі, ше доживати, а потом уже.
⎯ А багато з села було вивезено?
⎯ Було-було в нас з села, було. Так, було вивезено, було, сімей багато. Правда, не разом так. Однех вивозили ше у 44-му році, це перший вивіз, маму в 47-му, а відтак у 56-му році.
⎯ Це як вивозять? якось судять, чи як?
⎯ Нє, це просто заїздить машина, і приходять вже ці, котрі були біля цего, ну як, шо приходили, наші, наші! приходели і забирали. І машину там для каждої сім’ї. Перший раз фіра така повозка, ну, кіньми везли у Коломию, в район, а відти вже на поїзд на товарний, шо худобу везут. То отакими поїздами везли наших людей.
⎯ Чи вам було трошки важко від того, шо ваша мама поїхала?
⎯ А я, я не знала зразу. Мене дідо заховав, і я не знала, шо маму забрали. Аж потому у два тижні дідо мені сказав, шо мами нема.
⎯ А як ви ходили в школу?
⎯ А я ходила в школу, то я писалася Тимощук, я Ярмощук Анна Василівна була, а я писалася Тимощук Анна Федоровна, бо тому, шо в нас був директор школи дуже добрий чоловік, він дуже був добрий з моїм дідусем. Ну, і дідусь пішов сказав, шо дівчині вже повинно до школи, шо я повинна з нев робити? а її нема нігде. Нігде вона не приписана. Директор сказав ⎯ Ти посилай дівчину в школу, і дівчину на свою фамілію, і я шось буду казати.
Потому у нас були приїжджі учителі, східняки відти, та й не раз питають, бо директор хоче мені запомогу дати від школи, хустку якусь там. Питають ⎯ Ну, а де її тато? батьки? А він уже самий каже, шо то якась була, лишила дитину, а дід собі взяв за свою, та так уже він, як міг, той директор школи всьо старався, шоби мене там закрити. Та й так я виросла з дідусем.
⎯ Тобто, свої люди нічого, це тільки страшно було тих, шо чужі?
⎯ Та як вам казати, чужі може й того не знали, якби не свої. То так уже звязано одно з другим. Але то Бог помагає, шо мама прийшла. Але то одно недобре, шо хвора дуже. В мами тиск тепер, серце, так, здоров’я втратила. Не має здоровя ніц. Не дай Боже! най Бог боронить! В нас сім’я якось так потерпіла, у фронт хата згоріла в нас.
⎯ Тут був фронт?
⎯ Так-так! ото тут був фронт в цім лісі недалеко. То тут таки був такий фронт, шо хіба в кіні де можна застать, шо наші люди. Я то, правда, не пам’ятаю, бо я з 41-го року. А мама не раз розказує, то я навіть не можу аж у то повірити, як тут було. Тут лінія була ця ж передова, воювали з німцями, німці були у цім лісі. Та й так прийшлося пережити у розлуці і в розлуці цілий час.
⎯ Може заграйте ще нам.
⎯ А тут ше косарська така у нас, ну як сказати. Да на цю мелодію.
ГРАЄ, СПВАЄ,
[00:21:06.00]
“Косарі косять, косарі косять,
А трава, а трава молодіє,
Шовкова трава, шовкова трава … “
⎯ Так, це косарська так зачинається, а так кінчеється.
⎯ А жниварські є які?
⎯ Як?
⎯ Коли жнивували?
⎯ Ну, то як вам сказати, то на ці мелодії у нас, ну хто шо, мелодій багато, і пісень. Хто якби хотів переспівати, то би не стало, то хто шо там надумав, підхватив яку пісню. Чи там жели, чи косили, чи коноплі знімали. У нас такі коноплі були, шо брали вечорами дівчата, як то місячно. А то у днину нема часу, а то вечором так. Ну, і тоді вже колобні, це в нас коноплі, як шо сказати, брали. То так же співали. То вже, хто там зачив, то так і підхватили всі й співали.
⎯ А музиканти грали?
⎯ Грав, грав, але такий, без капели, шо там мав сопілку з собою, або скрипку, так з цікавості, шоб це було.
⎯ А що то козацька?
⎯ Ну, як вам сказать. Це косарська, шо косять, косарі!
⎯ А! зрозумів! але він мав скрипку там?
⎯ Вони хіба беруть скрипку з собов отак з цікавості. Вже, як сідають там обідати, відпочивати, і це їм цікаво. Сопілка там постоянно, бо це такий інструмент, шо десь собі в кишеню візьмеш, та й. А були такі любителі, шо й скрипку брали з собою.
Вже там, як сідають обідати, відпочивати, коси клепають, знаєте, шоби коси острі були, все те далі. І так без горілки, не так, як тепер, шо лиш би випив. А люди не випивали колись, але мали такий, ну, як сказати, ну, хотіли заспівати, такі були любителі цего. Шо їм, хоть він наробився там, шо він аж, аж не наївся так, бо він не має як часу, але він сів заспівав. Такі були веселі в нас колись люди. Шо куда йшли, все з піснев. Хоть і не було гаразду, бо всяко було, так. Але люди якісь були такі веселі, і трудолюбиві. І до пісні, і до танцю.
Так не раз, як на весіллю, то підуть танцювати. От тепер уже, поки не вип’є, він танцювати не буде. А тоди собі пішов, каждий пішов або заспівав. Або вечором не раз підеш, то хлопці заспівають, десь там співають, десь там. А тепер нічого цього не чути. А хоть заспівають? магнітофони носять з собов. І то якась така та музика, шо ти нічого не зрозумієш, шо вони там грають, шо вони там співають. І так на весіллях, і так з собов носять готову музику.
А колись люди самі мусіли свою музику. То теленти такі, як сопілка, а то з верби. Веснов верба є, шо як сік пусте, тоді грають в ту, то називається телента. Він так, тут дірок немає, як в сопілці. А так і заграє таку файну, таку ліричну мелодію, шо вже чути, шо вже верба спухла, бо вже зробили хлопці теленти, і вже грають.
⎯ Ви сказали, що або на сопілці, або на скрипці можна грати там на полі. А чи ви й самі так робили?
⎯ Я робила, як була дівчинов ше. Так, як була молодов, то й десь так ми все. А ви думаєте, шо ми йшли коноплі брати, шоб коноплі вибрати? ми йшли, аби мали нагоду десь з хлопцями здибатися там. І там вже аби вечір пройшов, ніби ми кажемо родичам, шо ми коноплі там беремо. Та шось там і беремо (сміється). Але то таке, як вечорниці.
Або кукурузи лупліть вже. Тепер вже ні, а то було колись у господарів, ну таких, шо було багато кукурузів, та й наламує кукурузів, так у хаті насиплять, таку високу купу в хаті. Ну, туди сходяться дівчата, та й луплять кукурузу. І там знов або скрипка, сопілка вже собі іграють. До рання, до ранку собі там. Це так осінню уже було. Лише у селі, як уже посходяться хлопці, і вже один другого питає ⎯ Ну, а де будуть нині ввечері? ⎯ А там, там, каже, лупити будут кукурузу. А той обзивається ⎯ Та й на моїм кутку будуть. А вони вже всіх обійдуть, хлопці. Дівчата на місці, собі кожна по кутках, вони там луплять кукурузу. А хлопці всіх мусів відвідати, всюди бути.
⎯ А цей звичай уже не існує?
⎯ Вже нема. По-перше, нема вже кукурузів у нас, ніхто не сіє (сміється). Це вже відколи колгосп, то цього нема. Хіба шо в кого десь так була. А по-друге, якось, ну як сказати, тепер якось так і залишила молодь це всьо. Я не знаю. Своє всьо давнє, традицію.
⎯ Чи можете ви ше якусь заграти?
⎯ Майбуть я ше якусь заграю вам. Ну, це, як вам сказати, ну, це яку мелодію хто підхопе, та й так і, просто ну як сказати, або наприклад, лупим кукурузи там дівчата, та й вже вибігають на вулицю слухати, чи хлопці не йдуть? а вони вже надходять, таку мелодію співають, і так собі співають, аж десь з другого кутка, як наш клуб, ви були, аж відти, відти надходять і співають, шо дівчата вже прислуховуються. То вони на таку мелодію ідуть, та й так співають.
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[00:29:54.00]
“Ой, заграйте, а я заспіваю, А бо ми до любки йдемо, Та попід гаєм зелененьким, Та до любки зайдемо … “
⎯ В білу дненку, аби не боявся, аби не били. Бо вже як буде йти другим днем од дівчини, то днем вже ніхто його бити не буде (сміється).
ГРАЄ, СПІВАЄ.
[00:31:11.00]
⎯ Ну шо? шо ше вам заграти?
⎯ А ви знаєте повстанські?
⎯ Ну, повстанські я знаю, але без скрипки хіба.
⎯ Ну, я думаю, що ми забрали дуже багато вашого часу, то вам вже треба йти.
⎯ То я ше вспію, я ше піду зараз.
⎯ Дуже вам дякуєм!
⎯ Ну, то пробачте, може я не.
⎯ Ні, будь ласка, ми дуже дякуєм.
