Демків Дана Петрівна, 1932 р.н.

— Хто є учасниками вашого ансамблю тепер?

— Є мій замісник, така серйозна людина. Я його, як кажуть, виховала. Він закінчив вже у Києві інститут, повернувся назад в Коломию, інженером працює, Акуленко Володя.

— Це означає, хто вони такі? чи люди з села?

— Нє-нє-нє! це жителі Коломиї. Він вихованець наш, нашого ансамблю. Поступив в інститут, в технікумі вчився. І в армію пішов, і з армії повернувся, і танцював.

— Вони у вас всі учасники самодіяльності?

— Усі! нікого немає спеціалістів, шоби танцюристи. Студенти, робітники, педагоги. Ну, в більшості робітники, педагоги, студенти, медики. Просто всі, кожен має свій фах, але в спеціальності щоб вони були танцюристи, то немає.

— Вони міські?

— Міські, так!

— Репертуар вашого ансамблю, що ви танцюєте? чи ви співаєте? чи це є автентичні?

— Зараз взагалі в мене весь репертуар складається із цього матеріалу, який я черпаю в наших людей по селах. Це Кокетка, з Серафинців села, в сім’ї Лонських записала. Це Придністрянський Святковий, Дибівці, Городенківщина. Це Гордиянка, яка була і в Печеніжині, і на Снятівщині, на Городенківщині. Це Голубка славнозвісна, але це Голубка, яку винайшов Чуперчук Ярослав. 

А в мене Сербин чоловічий, між іншим, до речі цікава історія назв цього. Бо колись в давнину наші люди їздили в Сербію на заробітки. І їздили так, як би на сьогодні є як з України їдуть на БАМ, на два — три роки. А тоді як їхали, то на 3 — 5 років. Їх тутвербували, і вони виїжджали в Сербію. І там їх ріднила на чужині рідні пісня, рідне слово, рідна музика, рідний танець. Коли вони всі поверталися сюди, то вони продовжували оцю дружбу, яка їх єднала на чужині. Вони разом ставали до танцю, разом співали, і братались, як кажуть, і в куми одне до одного йшли. Кажуть — хто танцює? Сербини! хто співає? Сербини! І від цього і танець пішов Сербин, чоловічий гарний танець. Це десь я записала в Русові, як кажуть, в селі нашого славетного Стефаника. 

Є так багато танців, і хочу сказати зараз. Ну, весь репертуар складається з моїх танців.

— Вони на сцені точно такі, як в селі?

— Ні, от в мене, наприклад, весільний танець, танець, де поважні гості танцюють після цього, як молодий молоду веде до комори, і тоді веселяться старші люди, де молоді не мають права брати участі, потому шо на весіллі то перший день весілля молодь танцює, називається Квітка, або Коровай. То в різних сел є різні назви. Отам молодь. А вже на весіллі, другий, третій день свят, то оті старші люди танцюють. То в мене оцей автентичний.

— І цей, котрий ви мали, котрий я бачив раніше, ви зробили, весілля просто, то звідки цей? Чи ви можете сказать, що цей автентичний?

— А котрий? котрий це ви бачили?

— Ну, три тижні тому.

— Ну, а на весіллі був, знаєте, який це автентичний? цей, шо в перемітках вивязані. В концерті він не був, в весіллі був. Він танцює в третій дії. А третю дію весілля я не показала, бо я не вміла зробити. А концерт, в першім відділі концерту, ви бачили в перемітках? шо таке перемітки? уоли дівчата завернуті в білих, в чорних байбараках танцювали, не пам’ятаєте цей танець?

— Ну, знаєте, я не говорю про одного танця, я говорю про взагалі.

— Я розумію. Оцей танець і Кокетка автентичний. А другий, Гордиянка, Трепагон, Сербини, Придністрянський, сценічний варіант мій.

— Зараз треба повторити. тобто, які танці автентичні, а які ні?

— Кокетка і Танець поважних гостей.

— Вони що? вони автентичні?

— Автентичні. Це я взяла так, як мені показали люди в селі. І ці кроки, і як вони їх міняли. А решта, всі інші танці, це вже, як кажуть, сценічний варіант мій.

— Дана Петрівна, чи ви можете зробити порівняння мистецтва танців, пісні села і мистецтво вашого ансамблю? чи є між ними різниця?

— Ну, наприклад, я вам скажу, шо от зараз, як я працювала над весіллям, над Покутським весіллям, то в мене є моментами, ми так і договорились з Козаренком, який оформляв музично спектакль. Дуже талановитий, між іншим, композитор, він зараз в аспірантурі вчиться у Києві. Він композиторський відділ кінчав, Саша Козаренко. То ми з ним договорились, ми спочатку сперечались з ним, от як показать це весілля? чи абсолютно автентичне? чи показати його трошечки, ну як сказати, вмішатись трошечки, як композитор має право якусь обробку зробити. Ви мене розумієте. І от в нас є сцени, де абсолютно чисто взято цю пісню від жінки так, як вона мені заспівала, залебкала. А є моменти, де. 

— Будь ласка! 

— Є моменти от в цьому весіллі Покутському я поставила, де абсолютно чисто взята пісня, чисте джерело, так вона звучить і на сцені. А є і пісні, де трошечки обробки. Скажу, чому обробка? Не тому, що ми захотіли, нам мелодія не подобалась, а тому, що як я записувала у селі, то жінки не дуже то точно, вони між собою навіть сперечались — ти от так співаєш! а ти так співаєш! Розумієте, навіть конкретно пісню, я не дуже добре її, як кажуть, записала. Записала варіант і одна як заспівала. Записала варіант, як друга заспівала. І кінець кінцем чуточку, я кажу, втрутився композитор, і зробив, розумієте, обробку на цьому матеріалі, який я забрала з села. Це в піснях. 

А відносно танців старалися наблизити до народу. Особливо це у весіллі. І можливо, якщо є там сцени, де я вказую, наприклад, те, коли її надівають на голову вінок мати і брат, брат виводить чесати, то я там зробила такий сугубо театральний спосіб, як би підсилити оцей момент, і в мене виходять дружки, просто дружки стоять на сцені, в більшості в білому, як це було. Я кажу, то чистота, то світлість. І от вони беруть знімають віночок. Там проігриш, музика дуже гарна, чисто народна. Абсолютно там немає нічого обробки композиторської. І от вони обирають віночки і кружляють кругом неї. Тобто, як би символізують оце, що їй одягають зараз на голову віночок. То це символічний такий метод театральний з тим віночком.

— Чи можна казати, що ви візьмете  якби  основу в селі, основу мистецтва, і зробите не яскравіше, а як би цілісніше, покажете гарніше це на сцені?

— Це обов’язково.

— Що обов’язково? 

— Я вас розумію. От наприклад, якщо в житті це недуже там от в обрядовості, вони вдягають, коло неї плачуть, латкають, то на сцені це треба обовязково підсилити. Це моя така думка. От наприклад в мене така сцена з перемітками, коли дар їй віддають. 

От в селі так робили. Стоїть молода або сидить. І от співають “Ой роде мій, роде, даруй мені добре”. В мене абсолютно ця сцена так, як в селі. І от кожна, приходить до неї матка, так називали в селі. Тобто, жінки, і беруть їй на шию накладають з двох сторін перемітки. 

А шо таке перемітка? Перемітка це те триметрове полотно, в яке після шлюбу жінку зав’язують, після того, як вона ніч провела із молодим. І перемітка це значить символ пошлюбленої жінки. Якшо жінка не пошлюблена, вона зведена або повія, як в селі казали, не дай Бог! вона не мала права надівати цієї перемітки. І от у них така сцена є. 

І я взяла так, як в селі роблять. Вона стоїть, а до неї підходять, і на плече її накидають оці перемітки. І говорять, промовляють — Бажаю тобі, ну оці “Дарую тобі завивало і вічне покривало, Дарую тобі завивало і вічне покривало”. 

І я зробила не на одну сторону, а в мене дівчаток багато, жінок багато. І я ж це було щоб хореографічно красивіше, оце дар як приносять, я зробила — з двох сторін паралельно підходять, і на двоє рамена їй накладають оці перемітки. А свахи забирають і виносять. І я думаю, я нічого не зробила тут поганого не автентичне, а навпаки я піднесла, підчеркнула оці дари, як вони її надягають на плечі. От я могла такий собі нюанс дозволити з тими, наприклад, перемітками. 

Тепер ще, от зараз я так не можу, ну, є такий ряд моментів, що я просто підсилювала.

— А чи доводилося вам спостерігати як би зворотню картину? Тобто, щоби мистецтво сцени, це підсилення, вами оформлене, йшло в село?

— Ви знаєте, дуже в нас тепер села, особливо тепер, чого я противник цього, страшно починають осучаснювати. І ви знаєте, як мене це болить! Не тільки в традиціях, а і в одязі. Я й писала, і статтю писала оце, як в нас дуже недобре, ну, як дезінформують людей. Добре, що ми знаєм, як наші, я кажу старі люди вдягались. А от наприклад приїжджають до нас гості, вони не знають, і ансамблі можуть Бог зна, що видумувати, аби тільки притягнути до себе око глядача. Це є невірно. 

Але я хочу зразу відповісти на ваше запитання, в нас особливо тепер по селах страшно надумували! І оці, знаєте, людей псувало машини, оці хрусталі, оці меблі. І оце люди настільки видумували щось таке неймовірне на весіллях, щоб це було смішно дивитись. Тепер ше но, коли почалась, як кажуть, свобода, як в нас кажуть, оця гласність. Коли почали традиції відновлюватись, тепер люди починають, оце тільки тепер. Скільки до мене вже звернулось — поставте в нас весілля наше народне. 

Розумієте, до мене люди з села можуть звернутися, шоб я їм тільки дала або сценарій, ці старі, що я записи робила, пісні. Побажання прекрасні, як там, то вони до мене звертаються. Брали. І ви розумієте, що дивно, що я з села, я по селі ходжу, так не я, я кажу — я повинна навпаки у них брати, а вони мене просять. Але це ті, які, як знаєте, кажуть — і від села не відстав, і до міста не пристав. Ну, таких є мало, таких не можу казать. 

Дуже з традиціями давнини тримається Снятівщина, мені дуже вподобалось. Я мала записи 1841 року весілля Ілинець на Снятинщині. І ви знаєте, коли я приїхала в Ілинці, як мені було приємно, шо навіть пісні оці, які були в збірнику за 800-й рік, вони по сьогоднішній день співають. Іще одне, я записала музику прекрасні дві гуцулки і два марші, дядько хворий на скрипкі на ліжку мені грав.

— А можна запитати, а ви думаєте, що можна сказати, що тепер відродження народної музики у вас? 

— Ви знаєте що, як не гірко це говорити, але бачите, скільки в нас музикантів, майже міські музиканти. І до речі, таки музиканти! вони освіту мають, музичне училище чи консерваторію.  Не будем гріха таїти, вони їздять по селах заробляють гроші. За це я їх не засуджую, тому що ставки малі по музичних школах, а є сім’ї, їм треба працювати, тому вони заробляють гроші. І коли я до них звернулася, я, була пісня, шо я два роки шукала таку пісню. Я звернулась — ви не чули таку пісню на весіллі? мелодію мені треба, я слова знаю. А вони — Дана Петрівна! да ми тим не займаємось, ми там слухаємо, як дітки співають, а ми своє граємо. 

Бачите, до чого я це веду? може я відклонюся. Вони не заінтересовані! Якшо ти воістину, я не можу про всіх казати. Є, шо і записують. Ну, якшо так чесно, то рідко. Розумієте, замість того, шоб, як ті музиканти, візьміть більше з цього села! А це навпаки, вони свої мелодії сучасні на село везуть.

— А як ви думаєте, ну все-таки там сільські музики вам доводиться зустрічати, чи вони думають про ту стару школу?

— Старий музикант, старий музикант воістину, з яким я зустрічаюсь, за які я тільки їх, мені кажуть — та не йдіть, це старий музика! Він такий, йому 80 років, він вам таке почне грати! від нього нема шо записувати. А от ми в село запрошуємо з міста музиків. Я кажу — а ви мене поведіть до цього! а ви скажіть, де він живе. І от я приходжу, то старі люди, діди і ті бабусі скажуть — а! нам нема шо на весіллі робити, тепер такої грають! шо нам нема. А нема, як то наш старий грав. І от він мені такі прекрасні мелодії грає, шо я їх записую. От це в Снятині Ворсуляка я записала. Це ж чудо! ті два марші! А він, йому 78 років, а грав він в 10 років з своїм татом на скрипці.

— Ще про ті дні трошки. Народне мистецтво, ми знаємо, що не завжди обряди, звичаї підтримувались владою. Були всякі періоди.

— Так-так, це було так!

— Яке було ставлення влади до вашого колективу? 

— Вони не казали — ти це не роби! ну, чи ти не повинна це робити. Я не можу цього сказати. Але я знаю, шо я за межі області ніде не виїжджала. А шоб я могла подумати заграницю кудись, то мови не було. А, ну я не можу сказати, я, поряд із фольклором я ставила тема, допустім, прийшло 50 років Перемоги, чи 30-річчя перемоги над німецьким фашизмом, я тут ставила картину по сюжету, допустим на “Вставай, страна огромная!” І я ставила, просто показуючи картинку. Хореографічну картину, з великим успіхом ішла вона. просто ставила до цієї дати. Російських переплясок. Мені кажуть, отут мені говорили, шо от, понімаєш, у нас празнованіє там 50-лєтіє совєтской власті, нужно вставіть какой-то хороший перепляс! Ну, і я етот хороший перепляс ставлю. І тоже ішов із успіхом, розумієте. 

Але виїхала я перший раз в Київ, це поїхали фольклористи, і я побачила. А їм казали — в Коломиї прекрасний ансамбль, його чомусь влада обласна ніде не випускає. Там, каже, такий керівник Дана Петрівна. Ну, колектив дуже хороший, а от! 

Ну, приїхали хлопці, як побачили, і зразу! тут два рази підставляли інший колектив, шоб не поїхали. А ми поїхали в Київ, і це було свято, тоді багато іноземців поз’їжджалося в Київ. Це було під відкритим небом в музеї. Всіх відправили додому, а ми два дні виступали в Києві під відкритим небом. І коло нас було маса народу. Оце пеhший раз Коломия, це може шоб не казалося нескромно, вперше Київ познайомився з Покутським фольклором.

— Це було коли?

— Це було в 80, я не, мені кажеться, що це було в 85-му, або в 83-му, 4-му році, 83-й, 4-й рік. Що вперше біля нас була Академія наук. Біля нас були художні інститути. Біля нас був Інститут культури. Тоді запрошували, щоби лекції прочитати. Тоді всі побачили.

— Нарешті побачили.

— Як побачили наші костюми! Кутські воістино. А вони кажуть — а звідки  ви взялись? а де ваші танці були?

— Дана Петрівна, переб’ю вас, скажіть ще таке питання, хто фінансує ваш колектив? 

— Міська влада. Міський будинок культури. У нас, наприклад, доходи, в нас танці субота, середа там, четвер, які дні танці, виручка. то є гуртки крою і шиття, від них. Ну, тепер в нас цього немає. а в нас дохід, шо тут концерти, і за концерти зал.

— Ви не маєте такої спеціальної суми концертної, якою можете користуватися?

— Не маємо, тільки тому, шо в нас навіть навіть немає автобуса. Шоб ми хотіли гроші їздити заробляти, нам треба автобус. А шоб за автобус заплатити, то, якшо ми зберемо, допустім, 800 — 1000 карбованців, так наприклад кажу, то треба тільки 200 карбованців чи 300 в АТК заплатити за автобус. То який смисл нам десь роз’їжджати? 

— Чи ви хочете сказати, будь ласка, що раніше міська влада не дала вам тої підтримки, котру вони дають тепер? Чи вам вони не дали, бо не хотіли, щоб ви вижили?

— Зараз я скажу — весь час, що мені треба було, по-перше, ми із своїх фондів одягалися, костюми шили. Бо танець це не хор, що в одному костюмі можеш танцювати, і спати і рік, і два. А танець, новий танець, нові костюми. І коли в нас не було фінансів, я зверталась у наш міськком партії. В нас така була Зінаїда Василівна, забула її фамілію, дуже гарна людина. І вона весь час помагала! вона любила мистецтво. От, то я не можу цього сказати. Фінансово нам мусіли помагати, бо вони концерти мали за це. Весь час, які тільки святкування, ну, а як же ж ми дамо концерт, як ми не маєм костюмів? шо потрібно? Щоб я виступила на концерті, мушу мати костюм. І отака заміна була. 

А зараз поки що я, як кажуть, вже передбачлива заздалегідь. Коли фільм знімали “танцює Покуття”, кияни приїжджали, два раза знімали. І просто фільм наш, і вони прийшли до нашої влади і сказали, шо от нам потрібно цей ваш прекрасний колектив, але нам потрібно костюми забезпечити. І вони дали шось раз 18 тисяч, раз 35 тисяч. І я ходила по селах, закуповувала костюми.

— Тобто, ви купили там сорочки?

— Так-так! я не признаю вмішання сучасного художника, щоб він міняв деталь. Я можу щось збити, коли вже пробились нитки, шо я не можу догадатись на основі чогось. Але навіщо я буду видумувати, коли я приходжу в село, а там прекрасні сорочки. Я єдине шо можу, якшо я попала на ті села, в мене є сорочка понад 100 з чим то років. І я тоді сорочку таку попала. І я з цієї сорочки зробила тепер 8 сорочок. То я ручаюсь, шо вже та сорочка через 300 років не пропаде, оцей наш такий багатющий орнамент на цій сорочці. Отак, шо майже в мене всі ви дивились костюми, багатство, то це є натуральні костюми із сіл. Важко в них танцювати! А я кажу дівчатам і хлопцям, но вони, я можу казати, дуже вони в захопленні від тих костюмів. Вони люблять їх надівати. Але їх роздражає, як їм шось не так пошиють, от манішку шось не так, розумієте. Так шо вони з великою охотою в ті костюми. 

Навіть і важко, ці наші Покутські сардаки, це велика різниця од костюмів Гуцульщини, бо костюми гуцульські це всі короткі, зв’язані з кліматичними умовами, що по горах треба було ходити. І при цьому майже всі гуцули на конях їздили, чого не дозволить довгий одяг. А Покуття носили всі довгі костюми. То в нас весь одяг довгий є Покутський. Причому прекрасні є наші костюми.

— Тепер я хотів би запитати вам останнє питання, чи ви маєте ще щось? Мабуть, буде останнє. Чи можна було би описувати різні контексти концерту? Це означає, коли ви виступали, чи бувало раніше під час колишньої імперії, чи вони часом кликали вас на вибори? на такі свята?

— Так-так-так!

— І, якщо можна, ви можете тепер описати це, будь ласка. Розказати, коли вони кликали вас. 

— Ви розумієте, коли були вибори в нас, це закономірно, то агітбригади працювали. І от, наприклад, мені сказав директор — ви на тій і тій площадці працюєте, на виборчій дільниці, допустім, там №6. Це була Міського Будинку культури наша виборча дільниця. І от там, наприклад, наш час був на півгодини. Там з 12-ї до половини першої. І я там пару номерів дала. З половини першої там до першої години, до 13-ї години там якийсь соліст співав. Так шо це, шоб ми давали повністю концерт на виборчій дільниці, то такого не було. Бо це й не мислимо. Бо єдине, шо ми могли робити, зробив півгодини, перерив, бо люди весь час свіжі й свіжі йдуть, і ми знов починаємо.

— На виборах, ще де? на радянські свята? 

— Всі свята обов’язково! ми мусіли виступати. Обов’язково! Ну, бувало таке, раз в мене було, шо дуже багато в мене, 9 чоловік поступило в інститути. Це страх подумати! Приступаєм після відпуску, і 9 чоловік! І я вибачилась, прийшла і сказала, що прошу цього року мене не включати, хоча б дайте мені півроку, шоб я могла підготовити з дубля в основний склад танцюристів, тому що не в силі, бо 9 чоловік поступило в інститути. Просто всі добре вчилися, і так було дуже, шо 5 дівчат поступити в інститут, а 4 хлопці пішли в армію. І через це цей час, як кажуть, випав з подій.

— А що він сказав?

— Нічого, все добре. Вони зрозуміли просто, шо така ситуація, шо ми ж то самодіяльність! ми, гроші за це ніхто не бере. Я ж не можу заставити людину, якщо їй за це ніхто не платить.

— А хто, як включають  вас в програму? ваш ансамбль. 

— Я завжди мушу бути готова. Ось я, наприклад, приходжу на роботу, а мені каже моє начальство – Дана Петрівна,  завтра на 2 години концерт. Я зразу, знаєте — як? людей треба звілнять з роботи, люди не на місці! І це завжди так раптово. А буває, шо я знаю заздалегідь.

— Чи не могли б ви, бо знаєте, ми маємо інформацію від інших колективів, що часом обов’язково було починати концерт з поеми про Леніна! Або розумієте?

— Я зрозуміла!

— Раніше, ми маємо на увазі. Не останніх два — три роки, а раніше. Про репертуар, будь ласка.

— Якщо на таких концертах державних, якшо це хор, то від хору обов’язково вимагалося або пісня про партію, або  ще на російській мові щоб була. То це бажано, не приказова форма, а бажано! якщо на російській мові.

— Починайте, будь ласка!

— На державних святах таких великих, то вказували обов’язково репертуар. І особливо це відчувалося в хорі. Ну наприклад, хор повинен був починати або пісню про Леніна, або пісню про партію, таку патріотичну пісню. В танцях, ну тут вони нічого не могли зробити, не могла я поставити картину про Леніна, чи картину про партію. Так що вони тоді придивлялися, допустім, в такі моменти вони вже не брали більше фольклорного, а брали, допустим, на якусь патріотичну тематику. Наприклад, як я говорила, чи це дружба народів танець, бажано ти мала в репертуарі була. Тобто,  всі союзні республіки, яка дружба і на чолі із центром СССР.

— І про мову?

— Ні-ні-ні! це в танці.

— Ні, щодо пісні.

— А! в пісні так, то піснею обов’язково концерт починався. І в більшості колективи, хорові колективи співали патріотичні пісні,  чи там про партію, чи про Леніна.

— А якою мовою співали?

— А я ж сказала — російською мовою. Ну бувало, шо й українською. Що не завжди, що ж вони мені, наприклад, зроблять? Що вони мені можуть зробити, коли в мене пісня паиріотична, і прекрасна мелодія, але вона на українській мові? Хочеш не хочеш, ти її мусиш взяти. Хіба, як була ця пісня на російській мові, то вже. 

Ну, ви  знаєте, це ще залежало, хто був начальником в тому Управлінні культури. Як він відносився до української культури. Як він відносився взагалі до культури. Якшо він був шовініст, то він натискав, або як кажуть яничар, то він натискав, шоб було більше на державній, тобто, російській мові. А якщо це була людина розумна і така поміркована, то він робив так, шоб було добре, шоб була і українська пісня, і російська. 

А в танцях тут нічого не можна було придумати. Єдине, шо було до такої дати як не підходило, фольклор не взяти, а взяли патріотичні. Чи це танець “Дружба народів”, чи це танець “Перемога” от над фашизмом там, чи в бій ідуть ці червоногвардійці. Шось така тематика. Це хореографічні сценки. Тут вже нічого не зробиш. 

Ну, бувало, шо от так казали — от буде така й така дата, подумай, шоб ти поставила от таку й таку картину. Це ніхто тебе не заставив. От не могла, не поставила, і немає! Так шо.

— Ну, дуже дякую вам! 

— То це вже відчувалося, як говориться, перед смертю комунізму. Я вам зараз скажу, це було, коли Зінаїда Василівна почала вже відходить, і на її місце йде Швидшенко. Ви вже були в кабінеті Швидшенко,  правда? По культурі. І я пам’ятаю, ми приїхали, раптом один хор співає українську пісню прекрасну, наш хор! другий! Друкують — давайте російську! А тоді, знаєте, бояться говорити, і так пошепки — шо це таке? шо це таке? А сидить в залі, значить, наш начальник, а я так підходжу кажу — Зінаїда Василівна! а шо таке? та це ж абсурд! хор гірше звучить! А це російська пісня, я кажу — Що ж ви робите! Коломия! центр Покуття Гуцульщини, два ведучі ведуть на російській мові. А вона так, ну, шось ми подумаємо! ну, це була генеральна репертиція. Як це подумаєм, коли генеральна репетиція через два дні. Це було таке вже, якась гонитва! в нас вже була, щоби на російській мові. А пізніше знов якийсь такий лід пройшов, прошарки! Ну, це бувало, такі якісь хвилі, перепади. 

Навіть до того йшло, шо прийшли педагоги, сказали — в нас прийшов секретний лист, шоб всі лекції перейшли на російську мову. От зараз не можу казати, в якому то, це якраз перед смертю того всього, як мала наступати демократи. Тоді. Десь так 85-й рік. Шо прийшли по технікумах, вже не говорим про інститути, за технікуми я добре знаю, бо багато там працювало колєгів. І прийшов лист на секретаря парторганізації, шоб переводити на російську мову потроху. І тоді забойкотували місцеві викладачі. Тому що не кожен викладач володів перфект російською мовою. Він закінчив у Львові інститут, тут поскільки постільки була російська мова, не всі дисципліни. Сам він думає, працює українською мовою, і раптом це так зачали. Тоді почали збільшуватися уроки російської мови. Викладачам  почали ще зарплату наділяти, хто російською мовою викладає. Групи по 20 чоловік, це мабуть і вас так, ви це знаєте, шо по 20 чоловік. І тут зачалися бунтувати. Вже пішла, вже от тертя пішло між педагогами, між учителями. Тоді почали гонитву, в інститути і університети почали поступати на російськомовні відділення. А тепер викладачі російськомовного відділення переходять вже на українську. Бачите, було! було таке. 

Но не можна всіх це судити. І я не дивуюся людині, якій приказали то, тому що це йшло зверху, з Києва. А Київ діставав цю кличку із Москви. Ну, то погляньте, шо зараз робиться, ви подивіться за ці кордони. Я просто така знервована, це не для записі.

[01:37:17.00] 

(Коментар англійською)

[01:37:45.00] 

— Дана Петрівна, ми ще хочемо починати говорити на таку важливу тему, як про той рівень репрезентації української культури для іноземців. Це залежить просто з-за кордону України. Якою бачать? як це подавалося? 

— Тому рік, і два роки тому, ми були на фестивалі в Греції. нас два рази запрошували, і тепер втретє знов запрошують. Як і в Америці ми були на фестивалі, що вам сказати! З Греції ми привезли велику золоту медаль. на фестивалі в Америці нас визнали одними з кращих колективів. Але ж що саме основне, мені було боляче, що наше українське мистецтво, як в Канаді, так і в Америці, його майже не знають. Тому що Америка, і навіть українці, які там народились, американського походження, вони привикли бачити українське мистецтво це шаровари і віночки.

Чому не знають американці і канадійці, як і українського походження, не знають українське мистецтво тому, що до сих пір ще в дні застою, як говориться, колективи виїжджали переважно із Східної України, Центральної України, а Західна Україна це було рідкісно, щоб колективи випускала закордон. І тому вони не бачили в репертуарах, наскільки багатий наш карпатський край. А Центральна Україна, ми прекрасно знаємо, що в більшості складається з репертуару гопак, козак, тополя і різно сюжетні танці. А Україна, ми знаємо, надзвичайно багата. І оце таке чисте джерело, оці перлини, збереглися в нас в карпатському краї. А ми не мали можливості їхати.

І оце, коли ми приїхали, були тепер в Америці, то на нас дивились, як на якесь чудо. По-перше, в нас було 12 танців. Я тільки коротко скажу з свого репертуару, 12 танців, різна музика. Кожен танець мав свою музику. Кожен танець мав свій одяг, де навіть елементи одягу не повторялися. І це їх настільки вразило, що, якщо, наприклад, там країна, чи це Індонезія, чи це була Франція, чи Польща, якщо вони танцювали, допустим, 3 — 4 танці в одному костюмі, так в нас танець за танцем змінював одяг. 

І тому я, після цього я не здивувалася, коли оце, як я сказала, оця пані Елень з Америки, вона заплакала. Вона каже — ми ж не знаємо свого мистецтва! А чому ми не знаємо свого мистецтва? зрозуміло! Тому що і семінари їздять в Америку і в Канаду давати переважно спеціалісти із Східної України. Це й ансамбль Вірьовки, це і з Інституту культури, це і з Академії фолькльору. А нас, тих, які безпосередньо займаються, їздять по селах, збирають ці дорогоцінні матеріали, вони не виїжджають заграницю і не показують цей скарб, який може краще подати людина, яка спеціаліст по цьому, займається, ніж та людина, яка лиш но бере від тебе. Чи перезнімає, чи перелицьовує цей твій танець воістину фолькльорний, а тоді везе в Америку і демонструє. 

І тому мені дуже прикро, що, ну, тепер якось звільнилися оці, як кажуть, більш свобідно, тепер уже в період наш, в період перебудови, в нас більше тепер пускають закордон. Але є знов друга крайність така. Боюся, що українське мистецтво переходить, значить, в таку другу фазу. Що я тим хочу сказати, от недавно в Канаді минулого року до 100-річчя еміграції їхав один український колектив, мені здається, що це з Львівської області. Бо ми якраз приїхали з Америки, готуючись в Грецію, і я мимохіть замітила, як Москва, ведучий з Москви показував цей колектив. 

Мені було просто боляче і соромно дивитись, шо отакі колективи, які, яким чином вони попадають на фестивалі, і наше мистецтво показують. Це просто і боляче, і страшно і дивитись. Ви  розумієте, костюми, там було в одному костюмі ти не розбереш, чи це була Полтавська область, чи це був Гуцульський край, чи це була Київська, Центральна Київщина. Тому що, як в костюмах, так в музиці, так і в танцях, все змішано! але люди стремились для того тільки, щоби якимось чином попасти на цей фестиваль. Но не всі спеціалісти підбирають на цей фестиваль заграницю колективи. 

І тому я б дуже хотіла, щоб люди, які приїжджають до нас з Америки, з Канади підбирати колективи на фестивалі з України, не були просто бізнесмени, не були люди, які просто беруть колективи. А шоб вони розбиралися хоч трохи в мистецтві і розбирались у фолькльорі. Шоб вони могли відрізнити полову від справжнього фолькльору. Тому що оцей фольклор, що до 100-річчя еміграції показав оцей колектив, це просто соромно за тих людей, які відібрали і послали цей колектив. Тому що є люди, мабуть, шо їм байдуже, як виступить український колектив, хто виступає, і що він виставляє. Но нам, як воістину ти українець і дорожиш своїм мистецтвом, тобі не повинно бути байдуже, хто як танцює, в якому одязі, і що він буде представляти.

— А чому так?

— Справа в тому, що був такий період, нікого нас не випускали.

— Добре, точно можна сказати, що був?

— Так, а я цього не боюся.

Чоловік — Я не то, що хочу помогти, просто я тут сам  живу і з цим стикаюся. В мене такі просто зараз появилось дві думки, можливо це може бути причина, може нє, я не стверджую, а щоб просто помогти розказати. Перша причина була політична. Друга — неграмотність.

— О! оце!

Чоловік — Неграмотність кадрів, які відбирали, це раз! А друге — політична. Воно не залежало представити тому дійсно.

— Іще знеєте що. 

— Це питання ще раз. 

— Ви розумієте, що був такий період, і це всі знають, і цілий світ знає, щоби вирватися було з Радянського Союзу, то це треба бути або ідеально кристально чистим, хоч я за собою гріхів не маю. Або просто тобі не везло на людей, від кого ти залежала. не везло на, просто сказати, на професіоналів, які працюють в мистецтві, щоб тебе розуміли. І міг так начальник собі сказати — Що вона там занімається якимсь фольклором! кому воно потрібне? Бачите, якшо це людина свідома, духовно багата. 

Причина зрозуміла і ясна нам всім. Чому? тому що був застійний період, нас нікуди не випускали, особливо з Західної України. На нас дивились ще, як на славнозвісних бандерівців. На нас дивилися, як на людей, як кажуть неблагонадьожних. Я так скажу. От. 

А після пішло потепління. Ну, і не тільки цього, що не допускали Західної України, тут ще багато залежало від начальства обласного. Хто керував, начальство, наскільки воно було і професійне. Чи воно відповідало цьому місцю, яке воно займало по роботі. Якшо це був не професіонал, який він слабо розбирався в мистецтві, особливо фолькльорному, то він тобі міг і сказати — Що це там вона виробляє, ця фолькльорка? Ну, воно не нужне, нам дай шось отаке, таке. А фолькльор у нас був на задньому плані. І це тоже свою роль зіграло. 

Ну, і ще крім цього, що бачите, ну все одно, якщо ти працюєш воістину, твоє мистецтво шось вартує, рано чи пізно воно прорветься. І от в дійсності ми прорвалися. Без протекції. Без якогось блату, як говориться. А наш фільм, який випустила Київська студія Укртелефільм “Танцює Покуття”, і закупило цей фільм 29 країн світу. І коли цей фільм розійшовся по світу, от тоді зачали вимагати — дайте ансамбль нам. І нас запросили, от я не пригадую, чи, по-моєму, в Голландію, чи Нову Зеландію. А нас в області не відпустили. І наш такий замісник обласного управління культури, замісник, не начальник! він тоді був при владі, і сказав — не поїдете! ансамбль із керівником. Москва вимагає — дайте ансамбль Покуття на поїздку.

— А я перепрошую, хто сказав?

— Малишевський.

— Ніні! прізвище не треба, а ким він?

— Замісник начальника Управління культури. А чому, то його треба запитати. Яка причина? от чому він не захотів нас пустити? Можливо, я йому чимось насолила? ніколи суперечки не мала. Можливо, ви розумієте, це людина випадкова в мистецтві.

— Москва позвала, а обласний?

— А він же тут господар! а він може все сказати. Москві відповість — колектив в відпустці зараз. Колектив не готовий. Колектив, ну, в цей момент він зараз так не звучить, як він звучав рік — два, як ви його бачили. Він може все, що йому завгодно, придумати. Так шо от мене б ви запитали, я б не схотіла, сказала — Ви знаєте, колектив зараз не готовий для такої своєрідної подорожі. І от ми не поїхали. І тут раптом знов Москва вимагає на поїздку в Америку — дайте нам такий колектив, який би показав культуру Карпатського краю. І знов Малишевський відповідає, що колектив не поїде. 

Але завдяки зміні керівництва, на пост начальника відділу культури прийшла людина Токаренко, Віктор вроді Іванович. Прекрасна. Оця людина вже переживала! Він знав, раз він на цьому кріслі сидить, значить він повинен переживати за область, за її культуру. Тим більше, що йому приємно, коли колектив його області десь поїде захищати честь українського мистецтва. І от тільки завдяки оцьому Токаренкові, я виїжджаю з колективом в Америку. Виїжджаємо ми в Грецію. І це, ну, правда ше і Москва наполягала. Но, якби не втрутився ше і Київ, не допоміг, то ми б і знов не поїхали. 

Отаких Малишевських я б назвала з маленької букви, не як фамілію, оцих малишевських треба гнати з культури. Я може це загрубо кажу, тому шо вона не потрібна. 

І от погляньте, я зразу перейду в друге, тепер в нас така хвиля, шо зараз границі відкриті, но ми ще їхали до перебудови, до демократії, перепрошую, бо в нас зараз демократична влада, в нашій області. Але ви погляньте тепер, як відкрили границі, тепер дуже багато їдуть колективів. 

Якщо б це їхали колективи високої культури, відповідали вони справжньому мистецтву оцього фольклору, як в музиці, в танцях, в одязі, там нічо цього немає! Ці колективи, які воістину працюють на повну потужність, ці не мають в більшості можливості. 

Якщо чесно скажу, якщо я їжджу по селах збираю матеріали, ставка невелика. За це мені грошей ніхто не платить, що я їду. Я ентузіаст. Я просто їжджу, роз’їжджаю, збираю, бо це потрібно нашому народу! І я спочатку сказала в інтерв’ю, що, якщо ти вистрілиш в минуле з пістолета, майбутнє вистрілить в тебе з гармати. Це золоті слова Расула Гамзатова, поета. І ви розумієте, і нам потрібно це зберегти. 

А ще одна у мене мета, щоб ми познайомили глядача за рубежем, шоб ми показали закордонному глядачу нашу багаьющу українську культуру, тому що ми були в таких тенетах, шо ми не мали можливості  себе показувати. Не тільки, якшо ми знаємо, всі знають — совєтіко їде. Ніхто не знає, шо це ансамбль Юкрейн. І от ми вже виступали в Америці, виступали в Греції, і ми їхали, і ми казали під своїм прапором казали, шо ми Юкрейн Республік, шо ми Україна, а не СССР, як привикли це говорити. 

І от ми побачили, шо воїстину нас заграницею мало знають. Знають наше українське мистецтво поскільки, постільки. І тільки Гопак поширений. Ми Гопак два рази виконували на біс! Ну, взагалі то його люблять за його темперамент, за його емоції, за його широчінь козацьких степів.

— Але вони не знають.

— Але не знають основного нашого мистецтва України. Не знають його фолькльору. Не знають традицій. Не знають наших обрядів і нашої невичерпно багатющої музики. Но не забуваємо, що Україна це є колиска ліричної музики, як Міцкевич сказав. Від нас, від України оця лірика пішла, ці ліричні, я на слав’янщині маю на думці.

— Це означає, що ми не вміємо показати? 

— Ми не так не вміємо, як ми, одні яничари не хотять допустити, а другі байдужії, що вони будуть показувати. Чи це буде турецький, чи це буде молдавський танець, чи це буде дружба народів, чи це буде воістину твій національний танець, твого регіону. Якшо в нас національний танець Карпат “Гуцулка” і “Коломийка”, то ціла Україна, особливо центральна, це є “Гопак” і “Козачок”, без якої немає України. Але ми крім танців “Гопака” і Козака”, ми ж маємо не тільки “Гуцулку”. Якщо я буду вичислювати ряд тих танців, що тільки побутують в нашому районі, оце в мене репертуар складається із “Сербин”, “Трипагун”, “Гордиянка”, “Придністрянка”,”Кокетка”. Боже! хочу зараз сказати, ви розумієте, ряд, ряд танців, що вони ждуть свого відкриття, шоб їх відкривали, за ними ходили, їх шукали. І показувати, виносити на сцену, давати їм нове життя, нове народження. І тим самим ми показуємо, які ми багаті. А то же саме, ви розумієте, є багато, ряд керівників, які не хочуть трудитись, не хочуть їхать шукати, а прийде на готове. Там подивиться, візьме, там щось зніме, там щось вкраде. І створить той же танець, тільки він перероблений. Це наша і трагедія. 

А я боюсь, шоб ми до цього не скотилися. Бо, якщо ми будем отак один в одного красти, а самі не працювати і не давати, щось вкладати в наше мистецтво, в нашу хореографію, в наше прекрасне музичне мистецтво, то ми будемо бідні. А нам потрібно ходити і шукати, не виманювати, не перебирати один в одного. І мені, от наприклад в мене в репертуарі двох танців, в мене немає чужих танців. А ви знаєте, чому? Мені просто жаль час витрачати. навіщо я, наприклад, буду брати з ансамблю Чупарчука славнозвісного львівського Галичини їхні танці, коли я краще поїду в село, і щось ще нове викопаю! От вони мають “Голубку”, прекрасна “Голубка”, яка облетіла весь світ, Чупарчукова “Голубка”. 

В мене вона є. Ну, це так, знаєте, як для закуски, показати ще таке щось смачне. Але шоб я брала другі танці і любувалась тільки чужими постановками, мені шкода часу. Я краще поїду в село і щось ще нове знайду. Іще треба щось нове ставити. І оце збагачувати нашу культуру кожний день, повсякденно, щохвилинно. 

Ви розумієте, ще таке роблять балетмейстери. Візьмуть оду мелодію, і на цю мелодію, бачу, чую, 3 — 4 колективи в різних регіонах України ставлять свої танці. Ну невже на цю польку, ну наприклад, тратарататам, тарійдарідарайрам, “Ой, Марічко, чечері-чечері!” Ну скільки на неї можна ставити танців? 

Я знаю яке правило, я їду в село! Звідтіль беру танець, беру музику і беру і одяг. Їду в інше село. І тому в мене є різні танці, різний одяг, різна мелодія. Мелодія мелодії не подібна. Якшо прослухати мелодії, мені кажуть — Слухайте! а де ви берете ці мелодії? А я знов не терплю цього, як це так, я повинна в вас взяти мелодію, бо вона мені сподобалась, а сама придумаю танець на неї.

— Дана Петрівна, а чи не помітно тепер, що більше людей повертається? що йде цей процес все-таки відродження? 

— Скажу так, це абсолютно правильно ви підмітили, йде повернення до фолькльору. Ну, я знов-таки боюся ції крайності. Якшо їхати заграницю, ви скажете, шо вона вчепилася з цією заграницею? Якшо їхати закордон, не хотять ансамблів. 

Невже в цій Америці, Франції чи Італії немає своєї естради? немає шось сучасного? Ні! вони хотять фольклор! Щоби знати краще народ, чужу націю, ми з чого починаємо? з мистецтва, яке доступне кожному народу. І через мистецтво ми взнаємо націю, історію народу. І от тепер всі кинулися до фольклору. 

І от я чого кажу, шо їдуть слабі колективи, що вони надумують! фантазують! Достовірно не беруть ці костюми. Цей костюм може бути так, блузка з одного району, корсетка з другого району, постоли з Гуцульщини. І головний убір можливо бути на кордоні Молдавії і України. Ви розумієте, от чого я боюся! Тобто, вони видумують для того, щоби бути оригінальними в зовнішності. Шоб таким чином проскочити. Оце не дай Бог! це трагедія. І от таку трагедію, якшо буде таке, то наше мистецтво може і, як сказати, погоріти. Хоч я думаю, що все-таки є люди, які воістину працюють, які воістину збирають, і боряться. 

Он я писала статтю за це, шо до яких пір ми можемо зневажати? невже в нас на Гуцульщині чи на Покутті тільки один тип кептариків є? люди добрі! в нас колосальне багатство тих кептариків. В нас кожне село різнилося своїм одягом зовнішнім. А приходиться дивитися Івано-Франківська область, Тернопільська область, Чернівецька область — майже всі кептарики на один манер. 

Чому? тому шо хто шиє? Косівький комбінат! А Косівський комбінат, якшо є керівник, я вимагаю, я не хочу вашого зразку, будь ласка по моєму зразку. Якщо я не знаю, як керівник нашого фольклору, я іду в музей, в музеї дивлюся зразки, дивлюсь, яке село. Я їду в це село, закуповую кептарик, даю до Косівського комбінату, і вони мені по моїх зразках роблять одяг. 

Оце так мають робити фольклористи. Це мають і ткацтвом займатися, і вишивкою, і обирать сорочки наші. А в нас це, оце послідній раз я дивилась колектив, який їхав в Канаду, я вже казала до 100-річчя української еміграції. І оце, мені здається, що це був якийсь колектив із Львівської області, це було боляче мені дивитися. 

Як могло наше Міністерство культури України пропустити такий колектив? Но я не вірю. Бо, якби вони його провіряли, вони б не допустили, шоб була сорочка гуцульська, стрічки і віночок полтавські, корсетка не знаю, з якої області, чи Тернопільська. І танець єднаний “Гуцулка” з “Гопачком”. Які хотіла, ті кроки бачила. 

 оце має Канада, чи Америка, чи Франція приймати? і це будуть говорити, що це українське мистецтво. Но ніхто не знає, шо це не мистецтво, це люди без совісті. Люди, які не хотять, шо це є, ви знаєте, мені навіть важко сказати. Просто мені здається, що повинні люди, які живуть в Америці, які приїжджають до нас на Україну, підбирати колективи, щоб це приїжджали не бізнесмени. Щоб це приїжджали люди, які роблять бізнес на тих колективах. А шоб приїжджали люди, які розбираються якшо не повністю в фольклорі, то хоча би в мистецтві. Відрізняли оце справжнє мистецтво від полови, яку той інший колектив хоче предоставити людям. Ви розумієте? і тому я думаю, що, як і приїжджим, ті, шо підбирають колективи, і нам з України повинно бути не байдуже, хто? де? як? і що? показують наше українське мистецтво.

— Треба сказати, що там в Канаді, в Америці тих самих людей, що розбираються, також одиниці. Це одиниці там десь науковці.

— Добре, я задам запитання — чому ж тоді вони, ага!