Ігнатенко Михайло Євдокимович, 1902 р. н.

⎯ Син його? А що вони хотіли?
М.Є.: А того сина тоже забрали, та й усе.
⎯ У 37-му забрали?
М.Є.: Ше попереду, Жорж він був. А той Микола був. То Миколу і забрали. Бо він співав ції пісні.
⎯ Революційні чи українські?
М.Є.: “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”.
⎯ То забрали як би комуністи, нє? комуністи забрали?
М.Є.: Да! в то время.
⎯ Чуєте, а цей голова колгоспу, шо зараз, то він у той час був головою? чи пізніше? Дід Михайло, той, що ви кажете, що то з пузом тепер старий вже, чи він у цей час головою колгоспу?
М.Є.: Ну, це той, шо людей гонив та бив.
⎯ То тоді він був?
М.Є.: Да! тоді ж ото він був. І тепер здоровий бик. Один такий на селі, ше і другий був партієць тоже. І цей же ж партієць. Та ми робили на степу, складали скирти. І робили уночі. Гонили, шоб зробить. А один чоловік узяв та на скирті, на скирті ж роблять, і кошолочка в нього була там коло себе, і він туди колосочки кидав. А такий же ж був самий, як і він, та й підоткнув. А ці ж самі, голова цей, цей голова колгоспу, а то був голова сільради, Дем’ян.
⎯ Той помер?
М.Є.: Нема вже, той умер. А я на степу конюхом був, коло коней годував. І стояв табором коло колодязя. Коли уже начало розвидняться, а люди ж роблять, таку здорову скирду кладуть. Коли їдуть сюди повз мене. Пяні. Бричка така, шо у попа була. А бричка ви знаєте яка?
⎯ Забрали у попа її?
М.Є.: Да! забрали. Бричка така, та ви бачили, шо сидить один коні держить, а тут підніжжя, сидять два. Приїхали до того, до тії скирти, а тоді підсказали вже, шо бережись, шо то підказав. А той чоловік із скирти. А ті голови, шо на бричці приїхали, то отакі ⎯ а де ж він? не знаю! А він каже, той чоловік схватився, та ото так от як перейшла, ячмінь був, шо не скошують. А той в ячмінь тікать! А вони конем як нагнали його, і в бричку! Та били, били! Та правда, ні перед ким я не боюся казать, бо я вже, в селі дехто не знає, а я розказую. Думаю ⎯ шоб знали, шо так було це. А тоді взяли та вкинули на підніжжя отуди, собі під ноги. Тут же вони сидять, а отут те, шо вставать підніжко. Там голова та руки, а тутечки ноги. І вони сидять. Везуть. А я, було розвиднялося вже, підняв голову ⎯ шо воно таке? Шо сидять і теліпається. Коли до мене підходить один чоловік, це недавно вмер, ото два годи. Михайло! каже на мене. Кажу ⎯ шо? А ти бачив, шо то повезли? Кажу ⎯ да, то не знаю шо. А то того і того, каже, повезли. Ходи подивимся. Ні, кажу, я не хочу! поки, кажу, коні не розстануться на роботу, не хочу. А він пішов туди, подивився, іде назад. Кажу ⎯ шо, бачив? ⎯ Бачив! ⎯ А хто? ⎯ Отой і отой! каже. Отаке і таке, каже. Загнали там, каже, та ото били-били, та й поклали. А коли привезли туди, а там хата була на степу. А там кухарка була, і ше там були. Так вони загадали, шоб вони знесли цього чоловіка, бо він не ходив сам. Так вони, каже, взяли його за руки та за ноги, та вони його під навєс однесли, та лежить там. То й я піду, кажу, тоді подивлюся. Та я пішов уже туди як би обідать. Коли він лежить отак під столом, і босий же, і не балакає. То це мені так страшно стало! Шо як оце так отакого трудягу, і за що ж ви побили тако! Так я тоді подививсь, так він лежав і лежав, це ж літній день, сонце перед заходом. Встав помаленьку, та палку десь узяв, та й пішов. Отаке було. І свої.
⎯ Чуєте, дід Михайло, а як почалися колгоспи, то церкву закрили, чи вона ще була дальше?
М.Є.: Церкву? церкву німець не запалив. Як война була, то церква в нас була. То тамечки була церква, а тоді вони взяли та зробили там зерносховище.
⎯ Коли зробили зерносховище? до війни, чи після?
М.Є.: Німець же ж пройшов. А це до войни. До войни вони зробили оце.
⎯ Зерносховище?
М.Є.: Да, зерносховище тамечка було. І сільбуд робили, а тоді зерносховище було нада, не було куди висипать. То зданіє тако і було. А тоді ж і німець ввійшов, то церква стояла. А німець не запалив, понімаєте? Так вони ж тоді що, після цього цю церкву давай оборудувати. Та нагнали людей тамечка, ото шо такі, де там були просторі, тошо, а його треба зробить. Та й зробили. Тай правильно.
⎯ А той самий правив священик? той самий піп був, ні?
М.Є.: А ні! мінялись! мінялись. Цей піп уже ходив, шо которий наш, у Золотоноші по базару, зробивсь отакий.
⎯ Правда?
М.Є.: Еге!
⎯ А його, коли ці колгоспи почалися, то його викинули, так? він уже не був попом у вас?
М.Є.: Він був, ше зараз ото був, а тоді вже, перед тим, то тамечки і зробили. А вмер, кажуть, із голоду ж. Бо не було ніде нічого, то на базарі люди й наші стоять там, та він ходить попід возами та просить милостиню, отак от.
⎯ Так у війну правилась церква, да? чи пам’ятаєте, за німців церква не правилась?
М.Є.: За німців?
⎯ Да! коли то вони його як би зробили, оборудували?
М.Є.: А це вже після того.
⎯ Після війни?
М.Є.: Після війни! А це вже в ціх годах, в яких годах, чи в 60-х годах. То у нас правилось, правили тоді. Не було ж коли церкви, то правили по хатах. Наймали хату, та тоді прийде піп.
⎯ Приїжджав піп, чи ви самі?
М.Є.: Приїжджав, ото побуде 3 місяці той поп, а вони хто зна як хотять, шоб ніяк не було.
⎯ А чи влада так би кричала, коли вони знали, що у вас була сьогодні служба? чи голова сільради мав до того щось?
М.Є.: Ні! цього не було. Не було такого. А загадували, шо, як умре хто, то не було.
⎯ Дід Михайло, а як у вашому селі називали голоси? Тобто, як співають якусь пісню, то є на два голоси, чи один, чи більше? чи три голоси?
М.Є.: Та воно ж, смотря яка пісня.
⎯ Правда? А є, що на два голоса, да? Як вони називалися, ті голоси? бас? чи що?
М.Є.: Тенор, бас, діскант, альт. Оце такі.
⎯ Це в церкві. А такі дівчата на вулиці, як вони казали? Чи була та, що тягне?
М.Є.: А як же! діскант. Діскант. А альт це зовсім іначе діло.
⎯ Добре. Чи були у вашому селі такі кутки? чи по кутках село було?
М.Є.: Кутки були.
⎯ А як називалися кутки?
М.Є.: Кутки? Щерпаківка, Діброва, Село і це ше там кутки були. Кутки були такі, шо тільки повечоріло, то вже виходять одна там чи дві, уже начинають співати. Це вже до такого міста там вже, шо то на гурі. Це не десь, а на гурі. Це ніякого ні крильца нема, нічого. І співають хто зна й доки! І парубки так само, і дівки!
⎯ Дід Михайло, а в вас були вечорниці, чи досвітки?
М.Є.: Досвітки. І були такі хати, шо сходяться туди дівчата. Дівчата ж роблять, то прядуть, то шиють. А парубки гуляють.
⎯ А в що, як вони гуляли? в якісь ігри? чи просто жартували?
М.Є.: Хлопці? Та хлопці то таке, або в карти грають, або шось таке, брехні якісь.
⎯ А скільки років вони мали, коли вони могли починати ходити на досвітки? скільки років хлопцям?
М.Є.: А! то вже треба прописуваться (сміється). Уже як которий такий, шо вже годів 18 ⎯ 19, то вже бачать, шо він же туди хоче, то могорич! Приймем тоді тебе в колектив.
⎯ Правда?
М.Є.: Да! (сміється).
⎯ Чуєте, а він що приносив пляшку горілки? чи як воно було?
М.Є.: А то вже вони сходяться та випивають. Считають, шо прийняли собі в то.
⎯ А чи було так, що ви тоже приносили пляшку?
М.Є.: Ні, я такечка. Бо я не дуже, я остався без батька зарані, то я так механічно.
⎯ Чуєте, а як би той хлопець приносить ту пляшку, і чи це в хаті її пють і приймають? чи десь на вулиці? чи одні парубки?
М.Є.: Є такі хати, шо було тамечки і випивають. Сходяться, то там і випивають.
⎯ А тільки випивали, чи ще щось робили тому хлопцеві, щоб перевірити, як він там сильний? чи що?
М.Є.: Та ні! цього не було.
⎯ Чи вони наймали й музику часом?
М.Є.: Музика була. Хлопці з музикою йшли гулять.
⎯ А чи ви знаєте, хто платив музиці? хто платив музикантам?
М.Є.: Ніхто. Це як свальба в кого, той найма музику.
⎯ А як на досвітки, то хлопці приводили музикантів? чи дівчата самі знаходили?
М.Є.: Туди не привозили! на гулянку. Ні! на гулянку це так гармоніст є свій такий компанійний. Він сам грає, потанцюють ото. А хлопці, в хлопців робота була ж тоже, не досказав же ж, як жили. Хлопці жили так. Приїжджає було у село подрядчик. Оце дороги робили було, то робили ж камушками насипали насипи. У його пятеро чи десятеро. Він приїжджає у село, тутечка записує, хто до його піде на роботу навесні, як одкриється робота. Позаписувалися до його, отак і отак. А він тоді приїде та скаже, коли до його на роботу йти. Приїжджає, весна підходить, шо вже треба на роботу йти. Він тоді приїжджає, хлопців ізбирає. Беруть хлопці завдаток, грошей, бо ви ж покинете. А їм треба гроші. Дає їм гроші, скільки треба. Той стільки, той стільки, а той може й ніяк не брав грошей, бо бачить, шо боїться. Тоді оце бере гроші. Тоді на отаке-то число шоб були тут, будем їхать. І поїдуть тоді. Каждий найнявся до якого числа робить, поробили, заплатив грошей.
⎯ Дід Михайло, а ще забула запитати. Дід Михайло, ще трошки раніше, як ваш батько помер, то хто так як би був головний у вашому хазяйстві? Ви як син, чи мати?
М.Є.: Мати тоже вмерла.
⎯ То ви так як би все перейняли, так?
М.Є.: Я!
⎯ А як видавали дівчат заміж, то чи ви їм мусили дати придане?
М.Є.: Не було з чого давати.
⎯ Не було з чого. Так пішли?
М.Є.: Так коровку держали, та конячка була. Тоді ці хлопці де були тамечка на роботі, поприходили додому, посправлялися, шо їм нужно одягтися, обуться. Тоді цілу зіму гуляють на досвітках.
⎯ А чи було так, що оставались на досвітках до ранку?
М.Є.: А то вже тайна їхня була.
⎯ Правда?
М.Є.: Да! (сміється).
⎯ Так називалося?
М.Є.: Да. А тут на досвітках, це такі досвітки, як би шо переночують і парубок, і дівка там.
⎯ І про це не розказували?
М.Є.: Нє.
⎯ Чи це було погано для дівчини, якщо вона там на досвітках ночує? чи мати сварилася?
М.Є.: Та вже тоді тайна була, тайна. Погано було.
⎯ Дід Михайло, а чи були такі жінки в селі, колись тоді ще, як ви на досвітки ходили, щоб їх люди наймали співати на весіллях? Що вони добре знають тих пісень багато, та люди попросять їх.
М.Є.: Та то траплялось, як з пісень, то де свадьба не була, то там найдуться дівки такі, женщини, шо співають. А наймать їх не наймали.
⎯ Чи люди знали, котрі жінки найкраще співали? Це означає, що деякі жінки співали краще, ніж інші.
М.Є.: Ну, вже вони знають гарно ж таких пісень оцих.
⎯ Весільні такі пісні?
М.Є.: Да, весільні! Це там припєвки всякі такі, шо це вони знають.
⎯ Дід Михайло, а чи ви ще памятаєте, як хлопчиком були, чи що, що були такі жінки, яких попросили, коли хтось помре, та плакати там на могилі?
М.Є.: Це такого в нас не було. Це я чув, шо оце є, у когось були, та багато плаче та приказує (сміється).
⎯ І ансамблі, на весіллі які ансамблі були? Хто грав на весіллі? які музиканти? Тобто, які інструменти грали на весіллі?
М.Є.: Скрипка, бубон, гармонія.
⎯ Коли була гармонія? Чи це було завжди, чи гармонія трошки пізніше прийшла?
М.Є.: Ні! це вобще до революції!
⎯ Правда?
М.Є.: Да, це до революції. Ше в нас тут та були цигани. А цигани ж гарно грають. То в їх скрипка була ото, бубон, гармонія.
⎯ І цигани грали на весіллях? чи цигани грали на весіллях?
М.Є.: От я ж вам і кажу, шо на весілля наймали їх.
⎯ Циган?
М.Є.: Да! Оце циган.
⎯ А чи євреї грали на чомусь?
М.Є.: Ні. Євреї не грали.
⎯ А чи німці грали? не знаєте?
М.Є.: Не було в нас німців.
⎯ А чи ви знаєте, що платили циганам на весіллі? гроші чи продукти?
М.Є.: А гроші! договоряться, скільки. Гроші, да, гроші!
⎯ А були у вашому селі такі також, що грали? не цигани, а такі сільські люди, шо грали на скрипку, на бубон?
М.Є.: Були! так дурно грали, ніхто їх не наймав.
⎯ На весіллі?
М.Є.: Да, свої тутечка приходили самі, без найму.
⎯ Правда? Ніхто їх не наймав на весілля?
М.Є.: Нє! на весілля так ото ідуть гулять.
⎯ І цигани були у вас до котрого року? коли вони зникли?
М.Є.: Коли? Я вже не скажу. Бо я вже багато знаю, скільки позмінялося оцих правителів. І це чи воно за Брежнєва, чи за кого воно стало, шо прекратили їм сюди їздить. Кажний тутечка з’їздять, та й кажуть, шо як так скільки людей їздять ціле літо прогуляють! шо держава з ними нічого не зробить. І вони і зробили тоді таки, шо не стало.
⎯ Дід Михайло, а коли починалися клуби, будинки культури, як би клуби в селі? це було за колгоспів, починалося?
М.Є.: Оце ж таке в революцію.
⎯ А чи ви пам’ятаєте такі червоні весілля? Щоб були такі червоні весілля? без церкви такі, знаєте, комуністичні? не було в вас такого? А чи був у вас шинок?
М.Є.: Шинок був, тільки давно. Це я знаю добре. От якраз проти мене було осісьо, там шинок був. Там дядько построїв хату здорову для себе. І коло дороги такочки якраз. І він одкрив шинок.
⎯ Такий українець? не єврей?
М.Є.: Нє! нє! оце його город був, і отут ото земля, построїлись, то його було.
⎯ А чи ви були часом у шинку? чи ви заходили у шинок?
М.Є.: Заходив! а чо ж я не заходив! Як я по-сусідські. Я перейшов осюди у 30-х годах жить. А жив коло шинку, повний шинок!
⎯ Так, розумію. А хто був у шинку найчастіше? жінки? чоловіки?
М.Є.: Жінки не ходили у шинок дуже так. А були такі бабки, шо пили горілочку. Да.
⎯ В шинку вони пили?
М.Є.: Да, коло шинку виходе. Там у цього хазяїна, де це шинок построїв, та на другім краю комори зробив. А коло комори така завширини лавочка була. та ото тамечки вони взяли й випили. А в нас тут, де оце дерево росте, де памятник оце то шо в нас, це толока була, не було нічого! нічого не було. А стояло 6 чи 7 млинів, вітряків на отій толоці. То млин як не меле, то вони під ним підуть, та коло млина посідають на каравиці та й випивають ото тоді.
⎯ Каже Білл, шо він не розуміє, коли цигани пропали. Чи це було до війни? чи після війни?
М.Є.: та чого після войни! Я ж вам кажу, котрийсь руководитель, бо це ж давно! Чи Брежнєв, чи хтось такий руководитель, шо це в оцих годах!
⎯ Недавно?
М.Є.: Да! я ж казав.
⎯ Після війни. Добре. Чуєте, дід Михайло, а як, я хочу знати, як в селі ставились. От якби ваша жінка пішла в шинок, чи ви би сварили її?
М.Є.: Було б їй сказав (сміється).
⎯ А ці жінки, котрі заходили, то вони були такі п’янички, да?
М.Є.: Еге! було кажуть ⎯ ото баба Горпина! (сміється).
⎯ Добре. А чи ви ходили в клуб на танці?
М.Є.: Я? мені не до танців було.
⎯ Правда? не ходили. Діду Михайле, а чи ходили в вашому селі старці?
М.Є.: Ходили.
⎯ Правда? Чи вони були з вашого села? чи чужі?
М.Є.: Були й з нашого села, тільки вони в друге село ходили, шоб ми не бачили.
⎯ Правда? а чи вони були сліпі?
М.Є.: Були сліпі. І один синок такого батька, шо він сліпий був просто. І він водив цього старця сліпого у той, у Іркліїв на базар. То й тепер той синок живий. Якимсь начальником великим.
⎯ А ви не знаєте, як його звати?
М.Є.: Його? чого, знаю.
⎯ А скажіть.
М.Є.: Оце тільки не скажу точно, чи вони вписані, чи не вписані на одну фамилію.
⎯ Це означає, що батько мав одну, а син мав другу?
М.Є.: Мати то одна. А чоловік цей, шо не списаний, то мабуть сліпий він був. Македон Артем, то мабуть і цей і син Македон кажеться. Той, шо оце мати його вмерла оце прошлий год, а приїжджав і син.
⎯ А де він живе?
М.Є.: Десь далеко. Да. Бо приїжджав сюди. Десь далеко.
⎯ А цей Македон Артем, цей старець, він був сліпий, да?
М.Є.: Сліпий, да. Так як дужче був видніший, а цього більше видніший такочко, бо молодший і був. Я з ним ходив даже колядувать. Це ж не брехня. Я ходив колядувать. Та ми пацани нарочно ⎯ а ну стань за нас! Ідемо, і він за нами йде.
⎯ І ви його не водили ще?
М.Є.: Ні! він іде за нами, да.
⎯ Чуєте, а чого він осліп? чи ви не знаєте?
М.Є.: Так од природи.
⎯ А чи він грав на чомусь?
М.Є.: Ні! не грав, не грав. А так тільки співав. Співав так він. Так усе, як шо таке, то Царство Небесне, та шо там. Хто дасть йому шо.
⎯ Такі просьби?
М.Є.: Еге, такі.
⎯ Чи ще щось співав? може псалми, ні?
М.Є.: Та ні! він то ж сліпий був. Не грав ні на чому.
⎯ А чи були жінки такі старчихи, ходили? Котрі ходили і просьбили.
М.Є.: Та то баби ходили такечки, сама одна баба, або шо там, собереться та й іде.
⎯ По селу, да?
М.Є.: А було є такі, шо і з оцих, шо ходили, шо дома і корова є, і свиня є, такі є, шо просить.
⎯ Вони не були сліпі?
М.Є.: Нє! нє! Було і в Ірклії там ходить такий здоровий ⎯ здоровий. А в нього і оте, і оте, і оте. Чого туди він ходить? Отако.
⎯ Чуєте, а там в Іркліїві на ярмарку чи ви бачили таких лірників, котрі на ліру грали?
М.Є.: Та я знаю! я знаю їх, знаю. І в нас був сліпий один такий, шо співав, Савка такий. То співав.
⎯ Діду Михайле, як співав? але не грав? чи він також грав?
М.Є.: Той на гармоні грав. А приспівував.
⎯ Савка? на гармонію?
М.Є.: Да. На гармонію.
⎯ І сліпий був, так?
М.Є.: Еге!
⎯ А де він співав? де він співав? біля церкви, чи по хатах?
М.Є.: Та так ходив на базарі.
⎯ А де ви тих лірників бачили? не пам’ятаєте?
М.Є.: Я знаю, шо я раз як був в Іркліїві, та співав один. та співав, приказував. Но я і не вивчив тії пісні. “Ой, Морозе ⎯ Морозенку!”. Знаєте?
⎯ Чула. Я не знаю, ну чула. То той як би лірник співав?
М.Є.: Да, да.
⎯ А таких бандуристів не було у вас?
М.Є.: Та може і був коли, хіба його все замітиш!
⎯ А може в клуб приїжджали такі співати?
М.Є.: Та ні, такого не було.
⎯ Чуєте, а той Савка, котрий був у вашому селі, чи люди думали, чого він не працює? чи вони його трошки виручали?
М.Є.: Та він так, як, він сліпий був.
⎯ Це означає, що люди шкодували таких?
М.Є.: Да, шо він бідний.
⎯ А якщо люди щось, чи це був гріх сказати на нього щось погане? чи щось таке?
М.Є.: Ну, раз людина така, то шо.
⎯ Чуєте, діду Михайло, а як от церква в вас ше була до війни, це означає хоронили до війни при колгоспах з попом, да?
М.Є.: До війни? а як же! Тільки тепер не так хоронять.
⎯ Тепер, ми вже говорили про тепер.
М.Є.: Хіба тепер так хоронять, як тоді. Тепер у хаті одбубонить, одбубонить, та й несіть. Раньше як умирали, та то ховали, то піп іде од самого дому на кладбище та й править. Та як умре, то хрестилися, як гарно!
⎯ Чуєте, а чи співали колись на весіллях таку пісню про Христоса? Чи голосили так як би, на весіллях голосіння було таке про Христоса?
М.Є.: Так, а хто це шоб співав? Плачуть, плачуть рідня. Цілу дорогу, цілу дорогу рідня плаче. Плачуть та приказують, шо як я там буду без тебе жить! там все отак і так! Шо осталася сама чи остався.
⎯ І ви сказали раніше, що ви колядували. І що трапилось тоді? Ви колядували, коли скільки вам років було?
М.Є.: Мені? Та то колядував, поки оженився. Да, поки шо оженився, поки я колядував. І змалу, я ж вам розказував, шо і з сліпим колядували. А тоді з більшими, то і парубки тоді ходять колядують.
⎯ Чи ви так переодягалися? чи робили звізду?
М.Є.: Ні, ми не робили звізду.
⎯ Тільки так ходили й співали?
М.Є.: Ходили такочки, бо оце ж по кутках, кажне на своєму кутку.
⎯ Чи ходили хлопці й дівчата, чи тільки хлопці?
М.Є.: Із дівчатами собирали дохід.
⎯ А що таке дохід?
М.Є.: А як прийдуть до тебе та поколядують, а треба ж платить. Той дає буханку, той дає кусок сала, багато. І назбирають торби хто зна й скільки! А тоді справляють гулянку.
⎯ А потім перестали колядувати. Чому перестали? чи влада забороняла? чи чому?
М.Є.: А так воно само по собі одпало. Колядували ше під совєтську власть. Тільки це ж звізда не така, верхушка. Їздили на санях.
⎯ Діду Михайло, а від кого ви вчилися співати? від сестер? від матері?
М.Є.: А я ж вам кажу, шо сестри ходили ше в клуб. Я ж вам казав, шо поповий син “Ще не вмерла Україна”. А вони співали.
⎯ Чи ваші сестри також співали це “Ще не вмерла Україна”?
М.Є.: А він же, я ж вам казав, шо він же ж грав на скрипку і приспівував, і дівчата співають тоді.
⎯ Чи були в вашому селі веснянки такі? чи весною такі хороводи дівчата водили?
М.Є.: Були колись. А тепер, оце вже тепер, як стала оця совєтська власть, то це було тоді ше до колгоспів. Я знаю, веснянок співають, дівчата як заберуться за руки! Та так гарно! та куди було! А тепер нема!
⎯ Десь біля води вони співали?
М.Є.: Ні! оце толока. Тут води ніде не було. А толока отут, там, де ото млини там були.
⎯ А чому зупинились співати? чому перестали танки водити?
М.Є.: Нема тепер кому вже. Кажне розійшлося. Тепер чоловік і жінка на разній роботі. І дітвора так само, те там, а те там. Сами по собі вже вони одпали.
⎯ А сказали, що вони веснянки співали до колгоспу, а що трапилось тоді? як почали в колгосп ходити, то чому не було тих танків?
М.Є.: Ну, бо вже воно одпало совсім. Як там уже кажний на своє пішло.
⎯ Дід Михайло, а коли дівчата водили танок, то що хлопці робили? чи вони тоже могли?
М.Є.: А я участвував.
⎯ А чи були в вас такі Купала? Івана Купала чи ви святкували?
М.Є.: Не було у нас тут такого. Річок, нічого не було. А так співали в оці годові празники.
⎯ А чи був у вас такий танок, хоровод, котрий називався ⎯ водити козла?
М.Є.: Це як воно в вас називається? це хто водить?
⎯ Не знаю. Такий танець, що ніби одного вибирають козлом.
М.Є.: Ааа! знаю! було! було-було! А тоді ше і мееее! так (сміється).
⎯ Чи вибирали хлопця тим козлом?
М.Є.: Це було! Це було таке, то ше і в танцях воно було.
⎯ А чи було в вашому селі таке товариство, Просвіта називалось?
М.Є.: Нє! не було, такого не було.
⎯ Чи співали чоловіки разом з жінками?
М.Є.: Це смотря, на якім собранії. Це там на свальбі чи де-небудь, то співають.
⎯ А чи було так часом, що чоловіки співали таких чумацьких пісень? на весіллі або щось? Чи жінки могли їм підспівувати, чи ні? А чи були в вашому селі частушки такі російські?
М.Є.: А це, як гулянка така. Тоді так на частушках поприказують, тощо (сміється).
⎯ Дід Михайло, а чи був гончар в вашому селі?
М.Є.: Той, шо горшки робить? не було. Це за Черкасами були. А сюди тільки привозять було, везуть сюди було на степи скрізь. Було ясла такі на возі, отак заввишки поплетені та солома, і в соломі понатикувані ті горшки, глечики, там усе чисто.
⎯ Дід Михайло, а як ви ходили в школу, то якою мовою там вчителі говорили?
М.Є.: Українською. Сама українська була, іначої не було ніколи.
⎯ А в церкві?
М.Є.: Піп був, до нас приходив піп.
⎯ А тоді, коли той ще старий піп у вас був, то була староцерковна чи українська мова?
М.Є.: Українська! українська мова, да! І піп ото був у нас у тиждень один раз. Ми було молитву читаємо.
⎯ А тоді, я маю на увазі ще до колгоспів? тоді українська тоже була?
М.Є.: А тоді, я ж кажу, як я в школу ходив. Да.
⎯ Добре, а чи можна було тоді купити в церкві або десь в крамниці українські книжки?
М.Є.: Не було в нас цього, не купували. У школі було, то стоїть шафа така, то там було для учнів. Ну, а тамечка були книжки і великі ж.
…
⎯ Діду Михайле, хочу запитати, чи були в вашому селі такі маляри, які малювали й картини, й ікони?
М.Є.: Е, ні! не було.
⎯ Може ви чули, щоб в сусідньому селі малювали? богомази їх звали.
М.Є.: Нє, не було.
⎯ А при церкві чи був хтось, хто малював? тоді, давніше ще?
М.Є.: Не було.
⎯ А де ви могли купити ікони, як от женилися?
М.Є.: А розвозили такі.
⎯ А хто розвозив?
М.Є.: А ті, которі малювали, і вони тамечка брали, і тоді розвозили.
⎯ Правда? Чи ви пам’ятаєте, щоб ви купували ікони?
М.Є.: А як же ж!
⎯ А скільки це коштувало тоді? не пам’ятаєте?
М.Є.: А це таке було, той, шо продає кому, той дешевше, той дорожче.
⎯ Чи ви купували таку ікону, що на дереві? чи на полотні?
М.Є.: На дереві було багато. У хатах було багато, і в нас були. На дереві були. А то і полотно було таке. Тайна вечеря ото була. То Ісус Христос.
⎯ У вас була це?
М.Є.: Да. Погоріло в нас хто зна скільки всього. І тут погоріло багато.
⎯ А скільки в вас у хаті було ікон? як от у батьків ще та стара хата? 10? 5?
М.Є.: Цього не помню. Не знаю, скільки їх було.
⎯ І хто був, не пам’ятаєте? Тайна вечеря? Божа Мати?
М.Є.: Була. Пантелеймон Ісцелітєль був, це як його кидали отам. То шо він піднятий один такий здоровий. Отако. А кругом його такі похождєнія, познімали тут, і тут, і тут тако.
⎯ А чи, коли хлопець ішов в армію, то давала мати йому ікону? не знаєте?
М.Є.: Ні, якось тоді в нас не давали.
⎯ А коли хоронили, чи клали ікону в могилу, в труну?
М.Є.: І тепер кладуть. І в мене тепер іконка євангелійська така.
⎯ Маленьку таку кладуть? А таку більшу не клали колись?
М.Є.: В кого немає такої, то більшу кладуть. Кладуть прямо ці, які єсть.
⎯ А чи ви знаєте, чому кладуть?
М.Є.: А це такочки по переказах, люди кажуть.
⎯ Чуєте, діду Михайле, а як ви от ходили до церкви, то ви, кому ви молилися? всім іконам чи якійсь одній?
М.Є.: Один Бог.
⎯ До Бога молилися?
М.Є.: Да, один Бог. Бог Отець, Бог Син, Бог Пресвятий кажуть. А не то, шо там. А були ж такі ікони такі, шо кажуть ⎯ оце тому молиться, оце тому. Той руководив таким, та пособляв людям, в кого там, тому треба й молиться.
⎯ А чи ви не знаєте, кому так казали? От, як ішли в дорогу, то до кого треба було молитись?
М.Є.: Із дому в дорогу коли ідуть? та то такого не було дуже, шоб там комусь.
⎯ Правда? А як тиф, якщо якась хвороба така, то кому молитися?
М.Є.: Ну, я ж вам кажу, цей Пантелеймон. І Миколай Угодник Божий такий. І багато таких.
⎯ Добре. А чи було так, чи ви може пам’ятаєте, що стоять в хаті ікони і дядько до них молиться. А щось не помогло йому, вони не помогли йому, та він на них свариться. Чи було таке?
М.Є.: (сміється) То вже такого я не знаю. Шо я буду свариться? Вони могли пособити, а я маю робити.
⎯ А чи були такі Хресні ходи на поле за дощем з іконами?
М.Є.: Були! Були, як оце нема дощу, значить, тоді значить на то, піп наряжається, шоб то йти. А він, а в його були якісь предмети такі, шо скоро дощ і де буде.
⎯ Барометри?
М.Є.: Барометри були. Я не знаю як, а в нашого попа клуня там була, так угорі там якась деревина в його була така, шо почує вона, шо буде дощ. І тоді він об’явля поход просить Бога ⎯ поможи, Боже! То було на самім ділі пішли туди, тут тобі гур-гур-гур! де тут тобі то взявся, то пішов дощ! Оооо! тоді всі. От бачиш, отаке воно.
⎯ Так дурив, так?
М.Є.: Да, отакечки піп узнав, от.
⎯ Дід Михайло, а чи була в вас тільки православна церква, чи ше якісь сектанти були?
М.Є.: Не було. Не було в нас.
⎯ А чи в вас була така червона паска?
М.Є.: Червона? Ну, в нас вона одна, називається Паска, та й усе.
⎯ А чи влада забороняла так як би збирати гроші тоді на церкву? чи на щось таке?
М.Є.: Та це на церкву не збирають їх так. Це як строять, чи достроюють у нас, то тоді збирали на церкву. Бо одна стоїть церква називається, от дзвіниця, шо ото два куполи. То тоді на це знаю, шо збирали на оте гроші, і робили.
⎯ Дід Михайло, нам там один дядько дав у Васюківцях, десь там за Іркліївом, таку фотокарточку дуже стару. І на ній були такі люди. І він каже, що це були такі вільні хутори. Не село, а просто хутір. Чи ви пам’ятаєте ще такі?
М.Є.: Хутори? І в нас хутори єсть.
⎯ Правда?
М.Є.: Да!
⎯ Що вони просто люди там собі жили без влади, без нічого?
М.Є.: Там і влада, вона була. Століпин у нас роз той, роздав же на хутори.
⎯ Як ви кажете?
М.Є.: Століпин.
⎯ Століпин роздав землю?
М.Є.: Це ж руководитель таким, шо то. То в нас тут було скільки хуторів, і тепер вони є. І тепер є. Там небагато було чоловік, а він роздав, шоб там жили. І осьо участок, і оно такий скільки гектарів скажем участка тоді. Отут, оце тобі. Оце живи, оце твоє. Чоловік там построївся і тамечка живе, а коло його тоді вже і строїлися і ше люди отак. Та чимало у нас хуторів. То так, як людям дали, та люди построїлися та й живуть. А тепер оце ж фермери. Як воно в нас фермери отутечко, в нас фермери то одне строять, та в отакім розбитім кориті. Шо якраз тут одділилися саме, скажем, од того, од Росії. А тут ше й нещастя, і Чорнобильська та трапилася, і ше таких хто й сна скільки. І такочки зробили до того, шо Україну не виведуть, а введуть.
⎯ Дід Михайло, а чи люди шкодують, що відділилися від Росії? в селі так, як би, чи їм шкода, що тепер не з Росією?
М.Є.: Шкода, шо порядку немає. А було гарно й тоді вже жить. А було б і тепер, ну тепер трудно жить. Його наладить трудно, бо в нас тягнуть ту Україну. Скрізь, куди не кинься, розказують по радіо, шо там, отам, отам задержали, так, отам поїзда задержали. А тамечка машини з оцим повивозили. Ну, як ти тутечки порядок тоді зробиш? Нема відповідальності ніякої! От шо. Нема хазяїна! шоб узявсь за оцей уголок, та й вивести оце. А вони ж не хотять.
⎯ Дід Михайло, а чи ви думаєте, що це краще мати тепер, не мати колгоспу, а мати окремі такі фермерські хазяйства, як до колгоспу?
М.Є.: Якби тепер менше руководителів розказують, шо народу в нас, шо не робить. На одного чоловіка робочого скільки припадає неробочих дармоїдів таких, шо ото тільки руководить! Куди воно годиться? І в конторі баби у нас, і в всяких конторах, хто тільки схоче, той улізе по доброті. Мошенство всяке йде! І не роблять тоді, піди шо-небудь виписувать, то піди до другого, піди до другого, піди до третього. Поки оформиш документи. Одна людина те може зробить. А вони сидять отам, стульці прочухують отамечка сраками, та й годі. Ось і той розказував, Плющ, шо каже ⎯ на одного із сошкою 10 з ложкою. І правильно каже, із вищого начальства треба позмінять їх, шоб там мало було. А то в нас як тільки то, і зняли звідсіля, а посадили на друге місце. Та як же ж воно! І це все і барахло, і продукти, все горить.
⎯ Скажіть, будь ласка, як називається ваша дочка, котра була тут раніше? як фамілія вашої дочки? так, як ваша?
М.Є.: А нашо вам?
⎯ А він хоче, щоб це було в інтерв’ю, бо вона щось додала. І треба просто, від кого це. Бо ми це все пишемо. Тоді пізніше не будем знати, хто це була.
М.Є.: А! дочка була.
⎯ Вона 1929-го року народження? І вона також Крутьки?
М.Є.: Да. Да.
⎯ Як її звати?
М.Є.: Ольга.
⎯ Ольга Михайлівна
М.Є.: Гаращенко.
⎯ 29-го року, але вона так добре все пам’ятає, правда? видно, рано починала робити все?
М.Є.: А чого! рано-рано! З 15 ⎯ 16 год дівчата, друга ше в мене єсть, то робила.