Донька Замелянського Степана Кузьмича, 1910 р. н. разом з Кулик Ольга Федотівна, 1950 р. н.

— Ну, то хлопці як, чим займалися?

— Ну, тоді вчився ше менший, а старший занімався з батьком. Потом менший поїхав в Запоріжжя, роботу йому там должни були дать, підписався. Та поїхав він туди, та приїхав, а та робота зайнята, а ніде більш нема роботи, то він поїхав штукатурить, там десь робили штукатурили. Та він штукатурив. Та простив  (нерозбірливо)

— А як в вашому селі кутки називалися?

— Ну Замостя ж називали в нас. А це Стужечка була. А це Бранки були. А то Контора, бо тут була в нас контора. А дальше Стужечка була. А колгосп, коли були колгоспи, то був у нас перший Слава, а то контора колгоспна. А тоді вже пізніше був Комінтерн. А потом був, Першотравень був. Чотири колгоспи було.

— Скажіть, а до колективізації, ви кажете, в вас землі не було у батька?

— Не було.

— То він займався тим, що будував хати.

— Будував хати, ото все. Кому тьоси треба було, то робив. То це він робив самотьоси. То строїв. Ну, мазанки робили. То тьоси вмів робити.

— Скажіть, а як от стали вже колгоспи, то чи ваша сім’я пішла в колгосп зразу?

— А як же! пішли.

— Зразу пішли? 

— Пішли. А потім вийшли.

— Вийшли потім, а як це так можна?

— Так вийшли, так получилося. Вони ж організували всіх у колгосп, а потом розпустили.

— Батько ваш знов потім почав будувати?

— По-разному так. Оце вже давно він умер. А в колгоспі робив все время. І то рядно украли! на похороні украли рядно. Таке було на світі. Отакі кусочки хліба крали. Отакі кусочки. А брать раньше, то ж цей та була мода  (нерозбірливо). Та вони грали, та тоді тако го, та отакі куски. Та два кусочки поклали, і потім пішли. Ото такі є люди.  (нерозбірливо). То я пошила їм дві сорочки.

— Оддали, да?

— Да, оддали.

— То центр Просвіта вам давав? 

— Да, знаєте, оставляли, центр Просвіта. В містечку було.

— То в якому році?

— В 33-му. То в 33-му году.

— Скажіть, а хто в вас у сім’ї грішми розпоряджався? батько чи мати?

— Мати, в нас була мати. Мати керувала. Таке було.

— Скажіть, а батька поважали? на Ви називали? чи на ти?

— Да, на Ви.

— А було в селі так, щоб на ти називали?

— Та не знаю, може й таке було. А тепер вже все по-іначому. На ти так. Тоді не можна було сказать матері слово  брешеш матері. На ти ні батька, ні матір.  Такі були. А січас! а сьодні. А то все не вірю, чи вірю кажуть. А то так всьо! не вірю!  (нерозбірливо). А воно ж мале! Мати казала  (нерозбірливо). А вони ж біжать! Таке було. А тепер осьо таке, а хто воно. Тоді поважали старших.

— Чи в вас у селі були такі багаті люди? чи більше бідняків?

— Чого ж? були й воли, були й коні. Було все. Було набрали землі по 10 гектарів. Їх розкуркулили.

— А багато таких, що розкуркулили й вислали?

— Висилали! висилали. А зятя мого забрали, по сьодні не вернувся, шо то забрали на цего, і не вернувся. Було багато.
О. Ф.: А хто ваш зять?
— Хіба батька забрали? Твого батька забрали. Мого чоловіка нє, а того забрали на Сибір. Твого батька на Сибір. Забрали сестри того чоловіка. А свекра то забрали, бо він уже болів, та був уже місяць. А прийшли, розкуркулили, сказали, його забрали, переселили на 20 год. 10 год сидів, а 10 год його позбавили волі. В мене чоловік був це. Це свекра мого. І шо, він пожив 3 годи на волі.  (нерозбірливо).

— Батько ваш? 

— Нє, батько на ссилку. Та поїхав на ссилку й не вернувся. То я маленька осталася, то ото й по батькові було. Так шо оце.

— А менша то то вже?

— А менша то вже осьо той батько був. За ставком тут живе.

— А ви вже з нею?

— Позику шоб подписать.  А вони ж не хотять підписувать.

— А це  ви як бригадири були?

— Да. Наберуть оце ті ж, начальніки оці, то бригадір, і ходимо, як собаки,  попід хатами. Гавкаєм — одчини! одчини! Я не хочу, я не вийду. Мучили, мучили, пішли. Це підходять і кажний раз, кажний раз. 

— Це в якому році?

— Та це після 33-го года. Це до 40-го даже. Це вже забуваєш, який день, думаєш, чи субота чи неділя? Оце ввечері ніде не йдеш.

— А коли заснували в вас майстерню в Мошнах?

— У 33-м.

— В 33-м році?

— Да. Воно робилося раньше, раньше, а в 33-му ото зробили.

— А як раніше було? яка вона була раніше?

— А самі брали роботу!

— Звідки?

— Із Черкас. 

— Із Черкас привозили?

— Тут сусіда була, а і сапожня була. А сапожнік людям предлагав у Черкасах, а в Черкасах така вже була. А ми посчитали, він каже — а в мене така осіся пара, та шиє гарно. Та тоді вже брав і 5, і 10. То вони робили.

— Просто шив він на заказ?

— Наче закази брав. З Черкас закази йшли до них. І сапожніки шили, і ми шили. А він одвозив у Черкаси. До 33-го году ото таке було. А вже в 33-му году стало нормально. То в Черкаси возять нам. В Черкасах продавали вже бистро. Та привезуть нам нову роботу. І шиємо швайби.

— А швайба це була якась майстерня така?

— Нє-нє-нє! Нашиєм оце, як люди нашиють, то стараємся ж робить ше краще. Оце ж начинаєм робить  (нерозбірливо), в нас вишивали. Вишиваємо. То таке полотно було вишивали ж. То наче й пошийте  (нерозбірливо). Та нашиють, та туди. Ми тут сидим цілу ніч. Ми ж нашиєм це.   

— А скажіть, а ця майстерня у вас була від Черкас уже, так? 

— Да, од Черкас! А потім на Київ.

— Скажіть, колгосп до цього не мав відношення?

— А! відпускав людей!

— Відпускав?

— Колгосп не пускав так, шо іди та роби, а йди в колгосп!

— Ага! То не пускали вас?

— Цілий день горелихав вже сам, сама старша, хто самий старший, то вона вже з списками, тоді пишуть списки, ага! цю  одпустим. А цих не одпустим. Отак було.

— У колгосп більше хотіли йти? чи хотіли йти до вас в майстерню?

— В артіль хотіли, бо грошей.

— Бо грошей більше платили, да?

— А в колгоспі були трудодні, а вони нічо не стояли. То мене  вже ж одпустили, вже ж я робила все, а потом не пустили в город. Сказали робить.

— Скажіть, а з якого віку ви прийшли у цю майстерню?

— 22 годи було мені.

— 22 годи?

— Да, тільки то ж таке було. Ми шили, не шили, а ходили.

— А навчилися ви вишивати від кого?

— Дома я навчилась!

— Від матері своєї?

— Ну, це ж я пошив, як кому шо треба, то я шила. То я цілий день шила штани. Та всі ждали, поки пошию.

— Скажіть, а оці узори, які вам давали, то вони відрізнялись від тих узорів, що тут було завжди шили?

— Нє! нас тоді як  оставили в Черкасах робить, дали роботу, і вже все нове. Ним давали той вишитий кусочок, пожалуста! То ми так чекали, а цей уже привезли, то я мала навчить. То я вже маю навчить. А як у мене бригада велика, то мені ж багато треба його.  

— На вашу бригаду?

— Да, а тоді вже розберуться.

— А у всій вишивальній скільки людей було?

— Було багато. І ше шось робили, і то ше всі села робили.

— То це філіали вашого Мошнинського?

— Да, нашого Мошнинського. А філіал цей відкривали, Ну маса людей.

— Було дуже багато Мошнинських?

— І сорочки я вишивала. Було і я вишивала. І чохли, манішки, коміри. Все робила.

— А на полотні шили, чи на перкалі? 

— На всьому, на всьому шили.

— А ще які тканини були? на чому вишивали? на перкалю? на полотні? 

— На полотні. Зразу ми вишивали, вже стала артіль, стали нам давать нитки, то ми мотали, а то ткали. Оце полотно це ткали.

— Полотно ткали, да?

— Да. Ми ткали і шили його.

— А ткали полотно ви з чого, із льону? чи не пам’ятаєте?

— Нитки було привозили.

— Привозили нитки і ви ткали. То в вас дома стояв верстат?

— Верстат у нас.

— Дома. І це вона, але вона  не вишивала, а ткала?

— Вона вишивала! Вона стільки жила, то вона вишивали. Вона пішла найстарша.

— І вона була зав виробництвом і ткала разом дома? 

— Да. Це ж ше грозилась. А як вона вже там була, то в неї ше ж було п’ятеро дітей чи четверо. А зараз в неї люди всі, а сім’я. То вона ше й  ноччю шила. І я ноччю шила. Дітей спать положить, і шиє. Вона шила дома.

— А там ви показували?

— А там нам показувала. Сидить бригада, я іду показувать. Покажу — оце так! оце так! А дома то нас же по 20, по 30 душ було ті, шо на артіль роблять. А надомниців було 100 душ. Оці 100душ приходять. Пошила сорочку — принесла! віддала. Пошила — принесла, віддала. Чи сорочку там, чи шо небудь. То в нас якраз самий главний був там, а робочі дали мені, ну привезуть і відвезуть, а я вже оддавала. Приїхав, визвав каждого, ви дасте план? я вже вам кажу — це 300 скатертів, шоб я виконала план. Самі скатерті.  А я пішла до нього і спрашую – А як не пошию? 

— Все рівно, да? 

— Нє, ну пошила я все ж таки. А шо ж мені з планом робить?

— А це залежала від плану ваша зарплата?

— Зарплату тоді дають. Сначала здам оцю роботу, а тоді мені чи копійка од чого, чи дві. А це ж все нада шить. В печі горить. Борщ кипить. А я сижу шию. А то таке було. А ти туши капусту. Отак жили ми. А тепер як стало. А в мене був хлопець от, то він хазяїн був, то тоді ше я така була  (нерозбірливо). Прийдеш ввечері, тоді заряжу хліб у піч, та відбуваю те, шо цілий день натягаю. А тепер шо  (нерозбірливо). А треба було жить.

— А працювали в майстерні самі жінки? чи й чоловіки працювали? 

— Жінки самі всі.   

— А ткачів не наймали чоловіків, щоб ткали вам полотно?

— Нє! То ткачі зразу були! а тоді привозили кіпи, кіпи привозили. Такі кіпи привезуть, то це ми вже розкроїли сорочки. Або в Черкасах накроять, в Черкасах накроять і готові привезуть, а ні, то тут накроїмо. А то з Києва привезуть накроєне. То з Черкас, то з Києва привезуть накроєне.

— А шили що? сорочки? 

— І сорочки, й скатерті, і дорожки, і шо тільки не шили! Оце, шо й мати раньше шила. То, шо в мене тіх узори зостались. То считай, то скатерть оце. Це скатерть. А це сорочка. Це скатерть осьо.

— А шили червоним і чорним? чи різнокольоровими?

— Нє, червоне й чорне. Червоне й чорне. Оце скатерть осьо.

— Але не можна було, наприклад, от шось таке, якийсь свій узор дати?

— Нє-нє! нє!

— Не можна було? Тільки той, який привезли?

— Да. Оце я собі знімала. Не оце, а оці дві. І оце ось моє. А оце і оце, я знімала, то була книжка. Я зняла, шоб учиться сорочку для себе вишить.

— А тих, що в селі шили там мережки чи там узори, то не можна було якийсь елемент вставляти?

— Нє-нє-нє! Те, шо як я оце для себе вишию. Оце вони дали, оце ший. А оце, це пазуха, це пазуха зверху, а це вже манішка була. Це нада шить вже два вида. І по цій стороні така ж буде наче. А посередині в неї  расстояніє 6 см між ними. Розрізаємо, це вже ж тоже ж тим.

— А як називається оце? 

— Розрізуємо, оце ж для голови.

— А як техніка вишивання називалася? як?

— Пошиванка.

— Пошиванка?

— Да, пошиванка. А тоді вже розрізка.

— А, наприклад, на сорочці називали поливки, чи ні?

— Нє.  

— Там не було так, щоб поливки? або вставки?

— Нє, в нас не було. То по селах шили. В нас у Мошнах просто такого немає. А то називають виточки в кого, то те, то те. Шили в нас сорочки, тільки на виставки шили. Як коли дадуть нам штук 10, обоверлочать, то там з десяток дають та простині цілі, це считається на виставку.

— На виставку?

— Да, пошиванка або гладь на виставку. Та на виставку давали все це, та нам дають, то ми шиємо. Я всі оддала, і за всі мені розсчиталися. Так ото. То таке було.

— А куди везли? Чи в Київ забирали і все? і ви не знаєте, куди вони там далі йшли, ті сорочки. Де їх продавали?

— Не знаю, десь продавали.

— А не казали, що це іде там на експорт?

— На експорт? отакі ми шили, отаку мережку шили.

— Шили на експорт?

— На експорт само собою, мережку таку шили.

— На експорт давали кращу якусь сировину? чи ні?

— Одинакову. Тільки шо вишивать, як вже вишиєш на експорт як-небудь, то ше й попаде. 

— Як якась помилка вкрадеться?

— А як же! на експорт це тяжоле время! це сидіть треба дивиться, шоб ніде й хрестик кривий не був. Шоб не було нічого. А вже як послєднє время шили, то ми шили як попало!

— Це коли послєднє время?

— Осьо, як закінчилася война.

— А! після війни?  

— Як оце вже, як оце пройшло, як послєдні годи шили, то вже шили ненормально.
О. Ф. — Як попало, шили. Як усе вже шили то таке, шо людям не нравилось, а шили як попало. Не по трафаретах, а як попало. А до того время то було шила мати, я ж у 3-й клас ходила, то портрет вишивала Шевченка у школу на виставку. То це вже я вишила його повністю. А до того я була вже шила сорочки, там же розрізи були, то я як сяду! А як не попадеш, то на другу нитку перешито. Поки ше наб’єш руку. То шили ми тоді. А якби зараз нам дали, то ми вже й не пошили б.

— Уже зараз ні? Ви вже просто звикли до цих трафаретних?

О. Ф.: Ми вже звикли. Я не хочу на тих вже. Ми вже відвикли від цього. А було шили все.
— Ну, колись же і ткали самі. Сама жінка за верстатом сиділа і ткала. Ще раньше.
О. Ф.: А це хоть вони й шили, ту скатерть. Воно не рубилось на машинках, як счас рубиться на машинках. А треба було робити такі дірочки.
— Бригадір це казав — заробляєм гроші. Його зарубить, оце зарубить. Нитки витягнуть. Розказую, шо це моя робота.

— Це ви бригадир, ви маєте це робити? так?

— Гроші зароблять.
О. Ф.: Раньше було, шо тягнули, і тільки так ми робили. Руками витягуєш і рубиш. А счас машиною дррр!
— Чи рівно воно, чи не рівно.
О. Ф.: А тоді раз штрихаєш, один сюди пошиєш, другий туди. Два рази отак обкрутиш ту скатерть, а вони ж здорові тоді були скатерті. Така важка була, як тоді вручну все. Зараз вобще не кладуть, а тоді платили. А тоді було пенсії 40 рублів і жили ж. Так тоді робили, а тепер вобще. Тепер тоже працюють, але ж нема молодьожі. А вишивають, і все. І вже там осталися такі вже всі. Там молодьож не йде, бо платять мало. А в нас вобще нема. Це я наймолодша, а ше дві вже на пенсію хочуть йти.

— Як ваша фамілія?

О. Ф.: Кулик.

— А як ім’я, по-батькові?

О. Ф.: Ольга Федотівна.

— А якого ви року? 

О. Ф.: 50-го. 

— 50-го року. А з якого ви року тут працюєте?

О. Ф.: Уже мама пішла в 72-му году. Я заміж вийшла, і як я вийшла заміж, мені ж нада було кудись іти на роботу. То в 72-му годі, в березні ото як стала сюди робить.

— Оце тут працюєте?

О. Ф.: А мати вже пішла на пенсію. А до того часу то матері помагала. І хлопці як були малими ше, то зараз вже, а були малими, то сідають хрестик шиють. Коло мене сідають і учаться хрестиком шить. Дівчата нє, а хлопці шили.

— А хлопці гарно вишивають, да?

— Хлопець гарно був шив, він як женщина може все.

— А як його фамілія?

— Да я не помню. Він уже на тім світі. Сів, зачав і вишивав вобще! от. А мати бригадір була, як я.

— Його мати?   

— А матір ото ж поначина, поробить, а мати доробля. А тоді ж роботи іначої не було ніякої.

— Скажіть, а що платили вам тоді? по скільки платили? Це платили від плану вам?

— Шо пошиють, шо заробиш. Например, скатерть шили, 5 рублів вийшло.

— 5 рублів скатерть.

— А потом 3 рублі. То скатерть як пошиєш, то мені руб давали.

— Скажіть, чи це було достатньо на той час, щоб це от трохи триматися? чи було мало?

— Ой, Боже! Сижу обшиваю ті уголки, і зароблю 3 рубля, 100 штук на одну троячку.

— За 100 штук.

— Я ж їх ото маю всі зашить. Ну, там скатерть. Сначала витягти, зарубить. Оце я навитягую ото до ночі, виріжу нитки. Це знову витягну. І це ше ж скільки робила. І це наша начальниця знає, шо це ж я це роблю, аж очі вилізуть. А рано ж на роботу. Важко робили. Але ж треба зароблять. Оце де наше усе це виробництво, треба ж робить на виробництві.

— Вже нікого немає з тих, що з вами працювали?

— Нема! вже нема нікого! Це вже оце ж такі в очках вже всі. А шо ті, шо я робила з ними, шо надомніци, то нема вже. А дочка д ця нє. А та в Черкасах не вишивають уже, в Черкасах. А ми вишиваєм, а тут лучче. А та вже калікою зробилась, дошилась.

— Вона не бачить? чи що?

— Не бачила, очі болять, вже іскуственні очі. А ше робила сусідка, надомниця, то вже у нас тут в лікарні больна. А буває ше ж, як ото і в колгосп іти, якогось пайка. Оце ж, хто там більше робить на Київ, то там  випишуть муки там кіло чи два. Ото так і робили.  (нерозбірливо). То шо ви думаєте, як і випишуть скільки там воно!  (нерозбірливо). Таке ше було. А було остались, котрі поважать, то десь така якась, шо возили, машина крита. А то на пайок. І так було.
Так шоб ото переписав те все на теє кіно, то усі були б наче й не живі. А ми оце живі. Багато ж вимерло, та куди! А той там вмер! а той там вмер! А було ж мерло як багато! а я ж якраз беременна. А приказували баби, шо не дивиться на мертвих, не дивися! А я іду і бачу, шо ж воно. У 33-м году почалося оце артіль. Я ше й молода. Мені скільки там було ше. Отаке було. Боліла я ще ж, воспалєніє мозгової оболонки в мене було. Туберкульоз був. Рожа була. Скільки я боліла! Мені 83 года вже. Жива й жива. Та хіба то жизнь! А тепер слаба, ходить не можу. А сижу в цій хаті.

— Не можна дивитись на мертвих?

— А ше не вмерло може ж.  (нерозбірливо). Може очі ше не закрили, то воно дивиться. Якшо мертве, то везуть. А як мертве везуть, оце покойніка як везли, то везли надвір. Уже це так було, завезли в двір. Це так баби  казали не дивиться. І оце я одна лишилася зовсім. Скільки нас там було, ше багато, а я одна.  (нерозбірливо).

— А як вони це визначали, що кого пускали? кого не пускали? там як собі хотіли?

— Як хотіли! як хотіли, так і іздівалися. Понімаєте, не так, як треба, а так, як хотіли, так і робили. Наче я одна, і це в мене діти малі, наче роби в колгоспі. А як вона, чоловік в неї в колгоспі робить, а вона дома з дітьми сидить, то їй можна відпустити.

— І в артіль можна відпустити, да?

— Да, можна і в артіль пустить, може й дома вона собі шиє чи занімається чимось іначим. А як я вдова нещасна, то мені не можна. От тобі і все. То я випробувала усе. Як уже оце вже послєднє время, то мене одпускали потрошку. Валя, ця старша, то робила в колгоспі, пока заміж не пішла. А пішла заміж оце, то мене відпускали з колгоспу, бо дочка ж у колгоспі робила. А вона робила змалечку, з 5—го класу вже робила, з школи.

— Старша дочка ваша?

— Да. Пішла в колгосп. За мене ходила в колгосп.

— А що вона робила? 

— Полола! жала, полола, все робила в колгоспі. А нас це спасало, копійку заробила, і спасало це. Оце вже заміж пішла, то це вже перестала

— І оце з 5-го класу можна було там в колгоспі працювати, і нічого, що така маленька?

— Вона в 5-му класі ше мала була, але воду носила бабам. Баби полять, а вона воду носить. Считається, шо робить. Таке було. А тепер це вже вона заміж пішла.  (нерозбірливо). 

— Які виставки тоді відбувалися? в яких виставках ви брали участь тоді ще?

— Не було в нас, в нас тут не було. Це в Києві були. А в Черкаси возили, то і в Черкасах були виставки. А в нас не було тут.

— Ви вже не пам’ятаєте, в яких роках тоді в Черкасах були виставки? і в Києві не пам’ятаєте?

— Нє, не помню.

— А як ви їхали на виставку, то якісь нагороди вам там давали?

— Я не їздила ніколи.

— Ніколи не були як бригадир?

— Я не їздила, шо це не можна було машиною їздить. Я ніде не їздила. Я і в Черкаси не їздила. Це вже як до старості сталося, то мені ввели пенсію.

— Це зразу тоді довоєнні?

— Довоєнна ше в мене була. Не дали. Не дали. А тепер їздять оці обслужающі, то я одна осталась. Ніколи не їздила, я не доїду до Черкас. Наче як в Черкаси, то туди один день, а назад на другий день. А скільки днів та тижнів, я його не можу. Головиха тут предлагала. Я сижу дома. 

— Це в войну?

— Война ж оце. Вони виїжджали ж, всі виїжджали партійці, тікали з Мошнів всі ж, тікали з Мошан. А я ж була не партійна, дітей четверо й баба. І я думаю — чо мені сіпаться? чо мені сіпаться? Ніхто до мене не йде, ніхто мені нічого не каже. Я собі курям, свиням, з бабою вдвох. Та й у хаті. А барахла такого разного старого вже як напакують, скільки можуть. Боже! Я поки не дійшла, добігла, то думала лопну, лопну! Ховали ж все так далеко! Прибігаю туди, а вони все позабирали, нема нічого! все позабирали!

— А хто це забирав?

— Люди! люди пограбили, позабирали. І ше й то! ше й то! такі люди були. То я кинулась туди до того сундука, дві сорочки взяла, такі, шо на шлєйках такі наче отак. На шлейках отут. А те не брала нічого. А так всі гребли, забирали, хто шо брав!

— Ті робітники, хто там робив? 

— І робітники, й хто попало зайшов. Хто попало. Я зайшла подивиться. Мені ж всьо ровно нічо не попало, сорочки тільки ото. А в мене осталася скатерть, та, шо я шила, вчила їх. Це вже треба ходить по хатах собирать. Ти бригадір, кому ти дала по списку? то добре, шо як є в тебе список. А як я його, цей список згубила.

— І що тоді як здавали роботу?

— Шо давали? ай! сонечко вони розписані всі були, сонечко. Чи платили, чи шо. Я згубила ту бумажку, кажуть — ідіть та шукайте! Вони ж не признаються. То я вже ж то пізніше зайшла в одну хату, спиталася — немає! не знаю! А мені сусідка каже, ти ж бач, шо я не сама прийшла. А тоді є!  (нерозбірливо). Та тоді ходила по хатам, забирала. Ті, шо були по хатах  (нерозбірливо).
 (НЕРОЗБІРЛИВО, ГУЛ)
— Був тоді голод сильний, голодовка.  (нерозбірливо)

— Багато людей вмерло в селі?

— Багато.

— Але в основному ті, що в колгосп не йшли? чи всі?

— Та нє! всякі! всякі. Ну, бачте, тих менше, шо були в колгоспі, тих менше нерозбірливоТам пообідать шось дадуть, то сходили, пообідали. А то все забирали, люди мерли. 

— Не було нічого?

— Тоді нічого не було.  А потом потроху, потроху весною пішло шось рости  (нерозбірливо)

— А ви не могли заробити тим вишиванням щось трохи?

— На харчі! оце тільки на харчі! Які там гроші. Мати топила в печі. Це вже геть весною, як зварить у печі борщ, та там такий борщ! Знаєш, такі устяки, та насіче гички з  буряків, та кине. І буде  нерозбірливоНаварить з устюками. Мерли страшне!  (нерозбірливо). Мені було 8 год, батько вмер.  (нерозбірливо).

— На виставку, так? 

— Нещасні, нещасні такі  (нерозбірливо). Ми тут старалися вернуть, а там нє! а там люди вмирали.

— А були в вас такі, що дуже гарно робили?

— Були! А були такі, шо не хотіли. Аби як. Отакі люди.

— А як їм платили? однаково, що тим, що тим?

— Якось було, шо однаково. Дівчата шиє за день. А та скоріше. За день же вона зробить чистенько, гарненько. А та шиє пів дня, то вже ж хужа та сорочка. А платили за те, скільки пошиє. Ото так і заробляли. Та скоренько пошила, і не чистить його дуже. А я його зібрала і однесла. Якось вишивали так.

— Скажіть, а чи фотографувалися ви, як якісь були там свята в вас?

— Були!

— Фотографувалася артіль?

— Артіль.

— А є в вас такі фотографії? щоб і ваші?

— Та ото ж в нас це знімали тоже. Це знімали вже пізніше.

— Це, бачу, в 86-му році в вас на виставці зняли, так? Виставка народного господарства, 86-й рік. То це в Києві, да?

— Це вже я пошив не робила.

— Тобто, ви не робили пошив?

— А тут ше робила. 

— Ну, так, щоб нагороджували за виставки вас або якихось інших робітниць?

— Та нє! нічого не давали  (нерозбірливо).

— Але ви до кінця були бригадиром? чи ні?

— Да!

— До самого кінця? А я хотіла ще спитати, от які узори були? вам давали, привозили?

— Всякі були.

— Ну, ось такі геометричні узори? чи були і якісь рослини такі?

— Ні! оце такі всі.

— А ви хрестиком в основному шили? чи як?

— Це хрестиком.

— А оце?

— А це осьо гладь. Хрестик і гладь.

— Хрестик і гладь.

— А це ж бачите, нанизування.

— Це нанизування?

— Нанизували осюди.

— Оце тоже гладь?

— Оце гладь.

— А оце? 

— І оце ж гладь. Це вишивалося гладдю.

— І оце також гладь хіба? 

— Нє! кермовочка. Сюди це шаг сюда, осьо, а сюди семинога, бачите, оцими лапками сюда маленька осьо, а сюди пішла вже осьо. Он воно як робиться.

— Скажіть, а як називалися оці техніки вишивання у вас? якось називались? ви їх називали?

— Узори!

— Узори називали. А як, наприклад, там гладь, то казали гладь?

— Гладь! казали, шо хрестиком або гладдю.

— А ще які узори були?

— Оце пошиванка, власівка. Власівка було шиється отак. Пошиванка, ось я вам покажу. Пошиванка полосу осюди оце.

— Це обгонка, да?

— Да, обгонка буде по цій стороні і по цій стороні. Це була маніжка така. 

— Маніжка до сорочки. А чоловічі сорочки шили, чумачки ви казали, так?

— Чумачки шили. Вони ше й ходять в них.

— А чоловіча сорочка довго шилася? чумачка, наприклад,  довго шилася, чи ні?

— Довго! довго. Тут же пошиття велике. Тут же рукави пошить, комір пошить. Довго, поки пошиєш.

— І все червоними і чорними нитками?

— Да!

— А якусь іншу нитку можна? не вставляли?

— Нє-нє-нє!

— Не вставляли нічого. А білим по білому шили в вас, чи ні?

— Нє, не шили.

— Тоже не шили. А шили так, щоб ось цим вирізуванням там?

— Шили з вирізуванням.

— Вирізуванням шили. А в вас багато таких жінок, що шили вирізуванням? чи практично всі?

— Та було багато!

— Але не всі шили вирізуванням?

— Шили, всі шили. Як шили, то вони ж все. Мало шили, бо не поступало таке.

— Заказ такий не поступав?   

— Да. В нас ото рушники були. Як ото кацапські рушники, такі ми рушники вишивали.

— Хрестиком, чи чим?

— Гладдю! гладдю! Цей рушник то шили місяць. То як привезуть нам 10 рушників, то ми на 10 душ їх роздали, то місяць шилось. То цінилося тоді по часах вже платять. По часах уже платять. Ну я його не шила. Бо я як буду шить, а в мене ж бригада є. Мені ж треба бригаді все показать і розказать, і записать. А це вже ті, шо такі тщатєльні швачки, то вона собі взяла, і вона шиє й шиє. І це не ковиряє кулісом. Або сюди, або туди, або шо. А вона ж шиє рушник. Це ж такі сумасшедші закази! Ну, а потом вийшла така ото велика.

— Такі широкі? 

— Широкі й довгі! оці ж це десь в музей, чи десь на виставку. Чи Бог його зна. Оце такі. Оце таке було.  

— А у вас як у селі шили сорочки, то як вони шили? отакі довгі сорочки? чи як?

— Да.

— Довгі. А з підляшенками? чи ні?

— З підляшенками то шиємо. І підляшенки, і піджачки пошиті, і все.

— А ляхівка то була з вирізуванням, чи ні? з вирізуванням?

— Коли з вирізуванням, а коли ляхівка, а коли тоже вирізувана считалася.

— А якими ще в вас шили техніками? Які в вас у селі на сорочках шили узори? ось тут на рукавах? як називались ті узори?

— В нас не було. Це так по селах, по селах то там кажуть ниточки до ниточок, а в нас немає.

— А як в вас?

— Так ото сорочка. Та й усе.

— Але вишивали ж тут шось?

— А оце ж вишиті сорочки!

— Так-так!

— Тут гусачки вишиті, ними ж вся сорочка вишита.

— Ось якими узорами вишивали в вас? Як ви заміж ішли, то чи було в вас весілля тоді?

— Не було в мене нічого! я ішла по-старцівському заміж.

— А в якому році ви вийшли заміж?

— до 33-го.

— До 33-го вийшли, да? А в скільки років вийшли?

— В 22.

— І весілля ніякого не робили, нічого? А сватання було в вас, чи ні?

— Не було. 

— Не було й сватання.

— Повечеряли всі разом.

— Та й усе? Але люди справляли тоді ще весілля?   

— А як же! справляли! Справляли, которі багатші, справляли. А в нас не було нічого.

— А там і весільні пісні співали? і музики були?

— Усе, а як же! і музика, і дружки ведуть, і свати йдуть. Було все. Ми нічого не робили.

— А було так багато, що ішли просто так, та й все?

— Багато! списалися, та й усе!

— Це як списувались, то йшли до сільської ради? чи куди?

— У сільраду йшли. У сільраді списувались. А раньше ше як списувались, то в Бурині розписували.

— Аж ви туди їздили?

— Нє! я тут списувалась! я вже списалася тут. Самі ходили.

— Так ви не признавшись пішли заміж?

— Да!

— Як? і не сказали батькам нічого?

— Не сказала. Пішла заміж, і все.

— А батько ж в вас вже тоді не жив?

— Мати була, і брат був, всі були.

— А як вони до цього поставилися?  

— А як поставилися? добре та й добре. А я рішила одказаться.  Та прийшла, а робила там в селі, робила там в артілі Немичайлівка. І начальнік мене кличе. А він ввечері приходив. І так кликав-кликав, шоб я вийшла, а я не вийшла. Не вийшла, і всьо. Пішла ж на роботу. Він прийшов, кажу — а чого ти прийшов? Ти знаєш, шо я прийшов, шоб списаться. Коли начальник визиває нерозбірливо Мати його не хотіла, видно грошей хотіла   (нерозбірливо). І мати, й батько прийшли. А мати ж пішла вже, а невістка ті гроші  (нерозбірливо). Але ж не видержала невістка і сказала, шо мати списувалась. А мати ж його не хотіла.  (нерозбірливо). І ми пішли вже. Мати не хотіла. Не хотіла. За гроші  (нерозбірливо). А мати не хотіла.  (нерозбірливо).

— І ви тут жили?

— І пішов, і пішов, і пішов  (нерозбірливо)

— І старша дівчинка оце?

— Старша дівчина, да.

— За місяць треба вишить рушник?   

— Ну, такий треба за місяць рушник. А тоді, хто не вишив за місяць, було скільки 100 рублів, чи 50 рублів, чи 10 рублів, тоді не платять. А як пошить, то я ж бригадіром, то я кажу, шо я не вишию, я два місяці буду вишивать.

— То вишивальницями бути краще було? вигідніше  бути вишивальницею, ніж бригадиром.

— Вишивальниця хароша собі сяде і шиє! Це вона взяла кусок, і собі шиє і шиє, і шиє. В нас вишивають собі. Оце були, шо все робили. Сяде й вишиває собі.

— Ну платили за це добре?

— Канєшно, платили!

— І оті кацапські, що шили?

— Кацапські це ми шили.

— Гладдю шили?

— Шили кацапські. Ото пошить нада стіжком, вишить. Ти бач, яке воно.

— Дрібненькі такі, листя й квіточки.

— Оце те, шо могла, я показала тобі. А може в кого ше по селі побачиш.  

— Ну, як вже ви кажете, що в селі немає нікого. Оце були швачки, такі просто виконавиці?

— Да, швачки виконували, а вона шила. Було шиття, шо вона шила. А я ж і шить, і виробництво. Вже одколи вишивальниць не стало. Не хочуть вишивать. Було й таке.

— Скажіть, а от діти з якого віку починали вчитися вишивати?

— Років із 10-ти. З 10-ти вчились.

— А з чого починали вишивати?

— Та там може платочок, чи шось таке. А багато таких було, шо на вигін ішли шили.

— А було так, що вишиванню навчали дітей малих?

— Ні!

— Тільки дорослі жінки? жінки і дівчата шили?  

— Починали з 13 год, їх привчали. В лікнепі їх вчили.

— Так їх вчили трошки писати оце в лікнепі? так?

— Да, писали там, читали. А такого, шоб оце шити, то та вчила, та вчила, старша. То считалося, шо вже треба вчить.

— А були такі, що дуже талановиті? або такі, що не могли поняти?

— Були такі, шо ніяк не пойме! А були такі, шо сяде і все!

— І шиє зразу?

— Маленьке дитеня шиє. От оце моя старша, то вона і зараз не шиє. А мала оце, шо очі бачать!

— Все шиє?

— Все шиє. Змалечку. А старша нє.

— А в скільки років ваша менша почала вчитися?

— Ше в школу ходила! ковричок якийсь пошиє. Я вишиваю, і вона коло мене, та вона й собі учиться. Як пішла вишивать, так і все!

— Крім вишивання, чим ще люди займалися?

— В колгоспі роблять. Колгоспники всі.

— А до колгоспів?

— Пошив був в нас.

— А де пошив?

— Отут був пошив, осьо пошив був, оце ось.

— Це до колгоспів?

— До колгоспів, і в колгоспі. Оце все время.

— А це тепер Лесі Українки стала називатися?

— Да.

— А ви як би філіал був?

— А ми ж в Черкаси були нормальні, а там Черкаси вишивали Києву, і ми в них. Вже були до Черкас. Оце там уже осьо там уже в Черкасах. А ми були до Черкас, а ті були до Києва. Тепер уже до нас із Києва возить начали.

— То після війни?

— То не зразу після войни! Ше було в нас, в Черкаси ше зразу були.

— Це в 50-х?

— Да, то вже тоді.

— Скажіть, а що ще, ви казали, пошив був, що шили в вас тут? до колективізації?  

— А шо шили? одежу.

— Одежу шили. А яку? верхню? чи що?

— Плаття, спідниці, жакети. Таке шили.

— То це був колгоспний такий цех?

— Хто й зна, який він був. Піджаки шили, штани шили там. Усе шили! ото вже у наше це містечко, отут коло церкви містечко.

— То це всі були кравці такі?

— Да. А тепер його там немає.

— А були такі, щоб чоботарі були в вас в селі?

— Були, чоботарня була.

— Чоботарня тоже була. То вони шили як? теж на продаж? чи в сім’ю?

— Вони шили свій товар. А як був останеться товар, то вони продають.

— І на базар возять?

— І на базар возять. Лавки ж не було.

— А велика чоботарня була, чи нє?

— Невелика! чоловік 5 чи 6 сапожніків.

— А вони чоботи шили? чи щось ще?

— І чоботи, й паланці. Все, шо можна.

— А тут ходили там до колективізації? чи в колективізацію?

— Ходили!

— І жінки, й чоловіки? чи тільки жінки?

— Більше босі ходили. Більше босі. А ше й жито так як жнеш, шо не можна ходити. Боса. А тепер обулись всі.

— Горшки навозили? а звідки?

— Із Хмільної, із Хмільної возили. Хмільна. Знаєте Хмільну? Оце з Хмільної горшки возили осьо череп’яні. Я ходила по горшки. Горшки. Це ж накопав було глини, та зробив горшки.

— То це ви там купляли в когось, да?

— На базарі берем! там подешевше продавали. Сюди привезуть, то вже дорожче. Таке.

— А які там горшки були? такі полив’яні?

— Полив’яні!

— А налогом обкладали тих, що в швейній робили?

— Ні! 

— Не обкладали.  

— Було обкладали, і того обкладали, і того обкладали, і все. А те, шо вони шили, то нічо. Там у нас шили вільцовки, шили, з десятки там 30 копійок, чи 10 копійок. Мішки набивали. То були все время з мішками. Мішки там шили.

— А хто, наприклад, надомниці були?

— Вони всі йшли на загальній!

— І ті, що на загальній?

— Ті на загальній робили, а ті надомниці, то вони брали.

— То з них вичитували податок?

— Ні! ні з кого не вичитували.

— То вони крім того, що працювали дома, в них ще робили десь інше? чи ні?

— В колгоспі робили. Прийдеш з роботи та сорочку шиєш. Вночі лягають спать, а вона шиє сорочку. Заробить там шось.

— Але оце не обкладалось податком?

— Нє! нє! це не обкладалось. 

— Чи про це ніхто не знав?

— Чо не знав? знали! Вони ж від артілі ото роблять. Вони ж роблять од артілі. А колгосп то своє має буть, ну то колгоспне місце. То надо в колгосп, шоб одпустили людей. То колгосп не одпускає.

— Там на сезон якось?

— Навсігда! одпускали. Як у неї є кому в колгоспі робить, то її одпустили.

— Треба комусь із сім’ї?

— А нікому, не одпускають! То в неї чоловік був, то чоловік робив в колгоспі, а вона в артілі. А я навчилася, то прийшлось уже в колгосп. Прошу я в голови колгоспу, кланяюся, шоб одпустив же мене. А він каже — знаєте шо? хай дитина за вас йде! Та дитина та йде з школи, ми вас одпускаєм. Сів, бумажку написав. Дав мені документа, та хай дитина робить. Вона поробила два місяці в колгоспі  (нерозбірливо). А то не відпускав, і всьо! А то й можна було більше заробить, і в колгоспі.  (нерозбірливо).

— Ольга Василівна, скажіть, а от як сиділи жінки в цій вишивальні, вишивали, то чи співали вони щось, чи ні?

— Співали всякі пісні!

— Всякі пісні співали? і разом усі так співали? чи по одній?

— І разом, і по одній. Були такі в нас, шо там розказували лекції нам, розказували, газети читали. 

— Усі сидять вишивають?

— Ми вишиваєм, а вона газету читає, розказує.

— Це наймали такого? чи приїжджав?

— Спеціально були в нас такі культурні, культурні.

— А ті наймали його?

— Да! платили! платили.

— І платили йому, да? А що він ще там, крім того? 

— Він там шось робив, він там по селах поїхав, по людях ходив.

— І скажіть, от він там щось співав вам також? чи ні? 

— Нє! почитає газету, почитає книжку. А то нічо.  

— А співали то вже ви самі?

— Самі, як хто вміє.

— Скажіть, а на скільки голосів співали жінки?

— Чи я знаю? я не співала. Я гуртом співала, а самому ні. Ні весільної сама не можу, ні такої. А як гуртом, я співала. На обід як жінки сідають, співали всі. І я разом співала. А сама нє. А гуртом співала, да.

— А в вас колись співали веснянки, чи ні?   

— Та співали все! 

— Співали? ви не нагадаєте хоч одну?

— Нє, не нагадаю.

— І Петрівок співали?

— Та я його позабувала. Я вже не знаю, який день сьогодні.
О. Ф.: Я як ото пішла на роботу.

— Це як ви вийшли заміж? А якого ви року?

О. Ф.: 50-го.

— 50-го. Так народились в Мошнах?

О. Ф.: У Мошнах.

— І чоловік з Мошнів?

О. Ф.: Ні, чоловік з Секлетівки.

— Скажіть, будь ласка, я хочу все спитати, як давно ви навчились вишивати?  

О. Ф.: То ше ж я в третій клас ходила, в третій клас. І ми ж так, нас учили ж там, учать шви робить. І я вишила портрет Шевченка. Полностью портрет, і зашила, і зробила його портрет на виставку в школу. Так ото в третім класі я його вишила.

— То це вас навчила в школі вчителька?

О. Ф.: Нє! то вона тих дітей вчила, а я вже вишила.

— А! Ви вже вміли? вас мама навчила вишивати?

О. Ф.: Да. З дєтства.

— А з якого року? коли ви пам’ятаєте, як навчились?

О. Ф.: А то мати шили, а я з ними вчилась. А в школу пішла, то вже той хрестик вміла шить. Вони ж на вчили мене нічого. Я ж кажу, шо вони вчилися шить, а я вже той портрет тяжелющий вишила полностью. А тоді шо мати шила, то вже й я вже вчилась.

— То мама працювала на фабриці, і ви дивилися все це? 

О. Ф.: А як же! Вона там робила, а додому приносила, і я дома помагала. А раньше ж не було роботи. Другий раз вона так платочки носила. Як вспомню, як платочки носові ми, Боже! які вони гарні! Такі на перкалі. Милом натреш, а тоді сам тягнеш було.

— А навіщо?

О. Ф.: А тоді ж та нитка должна витягтися, та нитка. Витягуєш, і носові платочки. Счас носові платочки рисовані. А тоді мати робила, а я ж їй помагала. Нитку одну витягнеш, потом другу витягуєш. А на третю нитку там чіпляєш вже красну або яку, і чіпляєш і тоді тягнеш. Разом з білою ниткою втягуєш якусь червону. І получається рисунок. А як не помилиш, не потянеш. І так скатерті робила. Як у школу ходила, то так було шию. А коли в школу, там портрет, я ж подарила. За школу я не сильно  була  (нерозбірливо). Шо, шо, а це я робила сама, все шила. І з тих одів уже і пішла робить.

— Скажіть, а ви в скільки класів кінчали?

О. Ф.: Та  9 закінчила. Так закінчила, а тоді далі вже вчилась.

— Як закінчили, то ви десь пішли ще вчитися?

О. Ф.: Зразу ж була вчилась на машиністку, вивчилася, ну машиністкою не робила, секретар — машиністкою. І в садіку робила півтора года ше. Тоже кончала курси. Ну, то таке. А це вже наче прийшла я.  

— А як ви пішли, щоб вишивати? це щось ви кінчали?

О. Ф.: Нє!

— Нічого? просто пішли?

О. Ф.: Як ти вмієш хрестиком шить, значить іди, там немає ніяких курсів.

— Зразу приходили і оформлялися, і на роботу, да?

О. Ф.: Зразу, да! А ті, шо там приходить молодьож, то вони вже учаться. Даже приходить отак, як я оце, в 30 год приходять, і вони не вміють. А шиють так там вобше таке! А вчилися ж і шили ж.

— Оце робітники самі навчали?

О. Ф.: Да, вже там вони навчилися всьому. Як вона трохи підшиває, але ж, як не вміє зовсім, то місяць оце на обученіє. І вона сидить, і ото їй показують все.

— З якого року це ви працюєте на фабриці?

О. Ф.: Ото з 72-го року. З 72-го року. Як пішла я заміж, і ото пішла. А мати робила, то мати ж з 10-го року, то пішла на пенсію тільки в 65-му, то вона робила ше до 70 років.

— А потім вона вже не робила?   

О. Ф.: А потім вже я.

— Вона весь час бригадиром була?

О. Ф.: Та ні! бригадиром вона робила, не знаю, послєднє вже, як іти на пенсію оце. А то так. А так виручала, бо зараз же нас скільки це ж 20 чоловік.

— Вишивальниць? зараз?

О. Ф.: Да, робочих вобще. А счас мало осталось.
— Машиноцех уже, там машин стоїть стільки.

— Зараз в вас в основному вишивають як?

О. Ф.: оце ж рішельє роблять, машина йде. Не тільки рішельє, і ця, на машинку вишивають, як оце ручна вишивка, я не знаю, як називається, шо вишивають вони машинкою так само, як ми ручною вишивкою вишивали. Воно дуже зараз у моді. А воно ж бистріше, воно добре.

— А звідки, ви зараз відноситеся до кого?

О. Ф.: А до Черкас!

— То це як філіал в вас?

О. Ф.: А в нас це філіал. Бо це ж мастєр, чи старший, там в нас 5 чи 6 людей вже всього. І це так вже остались дівчата.

— Скажіть, а вишиваєте ви зараз що саме?   

О. Ф.: А оце ж таке, шо скатерті вишиваєм. Оце вчора в газеті чоловік прочитав, шо вже до Смілянської, наче вже так. А шоб машини поставили, шоб скатерті. А то шовкові ми шили скатерті, шовкове жовте, а вона його червоним вишиває. І білими. Шо зараз буде, те й робим.

— А раніше що ви шили? сорочки жіночі? чи чоловічі?

О. Ф.: От чоловічі ми шили, це шили.

— А з якого часу це ви перестали шить?

О. Ф.: Ну, це ж скільки я роблю 23 годи, то вже з тих пір. То як бачиш, а як не бачиш, то шиєш. Ми й спідниці вишивали, такі красіві вишивали, десь тут бачили, шо вишивали.

— А вам присилають узори і все?

О. Ф.: Да, да. Все присилають. Там шиють ото таке, значить тут таке вишиваєм. Там шють, вишивають. А все йде з Черкас.

— А це була сировина в основному муліне? оці нитки вишивальні?  

О. Ф.: Єсть і шовкові. Кофти, шо шиють, кофти на машинній вишивці, значить, вони шовковими шиють. Разними цвітами шиють. Вишивають і шовковими. Вона на тій машинкі як вишиє, ну просто так гарно. Були перетягли, не знали, шо то таке, та просять — та беріть! привозять. Та! шо ви нам розказуєте! Та всього привозять. Та шиють вони, шо їм попадеться. Халати вже шиють. Плаття шиють. Шо їм, де дадуть який матеріал, то вони його й шиють.

— А в вас тільки вишивали? чи і зшивали вже повністю готове? 

О. Ф.: Є в нас і пошив, можна вже там все. Є. В нас, наприклад, так було, шо і рішельє є, і оте, шо гладдю вишивають називається, то це ж машина вишиває. І пошив єсть. Роблять і пошив.

— Але шиють у вас якими техніками зараз? вручну.

О. Ф.: Більше хрестиком, гладь.

— Хрестик. Гладь. А ще якісь є?

О. Ф.: Більш ніяких. Та у нас було іначе, кладеш гладдю іначе усе. А це вже зараз так. Дві техніки. Ну, це хрестиком.

— А чи є так, що ви хочете там якийсь свій елемент додати?

О. Ф.: Не можна. Ми возили, показали та й усе. Поки його схвачено було, а новий узор, він вже важко дається. Ну нічого. Даже ниток не можеш сама представить, шо там нитки.

— Інші?  

О. Ф.: Да. Ти піти должна к начальству, а ні вони ниток, шо людей мало зараз, наче наша начальнік, вона менш робила, вона не знає те ше. А то такі нитки погано, матеріал якийсь, а вони не до цього. Гониш на Черкаси, і Черкаси тобі рішають.

— Завернуть?

О. Ф.: Ну, считатимуть як брак, і так не закриють.

— І це і зараз і досі так само, да?

О. Ф.: Да, а як же! Видають все, і маєш так робить. Привезли нитки, привезли це. Ну, не достали може вони там якихось ниток? То ми вже тоді просим, шукаємо  замінить чимось. А ниток зараз, яких хочеш, то є.

— А на експорт зараз шиєте? чи не шиєте?

О. Ф.: Та счас оце ні, а раньше шили. Як я прийшла, то шили.

— І весь час шили ото раніше?

О. Ф.: Да, да! давали, десь роботу відправляють туди, казали десь.

— То це давали тим, хто добре шиє? 

О. Ф.: Да. Є такі, так шиють, шо як подивишся, так я не знаю, як таке приймуть. А людина ж є гарно шиє. А друга хрестик один рівний, другий великий, другий малий. Ну, як вийде.
— А мішечки ми носили з хати, сядем оце тут намотаєм, а вночі ідем на базар та здамо людям. Например, фартухи там в нас у селі, придивляємся, пошиті чи не пошиті, вишиваємо. І це як в Черкасах були, возили.

— То це ви організаторами були цієї артілі?

— Да! да!
О. Ф.: Марта Василівна зачинщиця.
— І Шульженко Олена.
О. Ф.: І Олександра Іванівна.

— Це ви робили? А це Шаповал ваше дівоче прізвище? да?

— Чоловіка мого.

— Ага! чоловіка. Цього, що загинув?