Самойленко Ганна Іванівна

— Бачите, цікаво як.

Г. І.: Із колгоспу хотіла на проізводство піти, та просила голову колгоспу — Господи! Петро Федотович! дайте справку! А треба од голови колгоспу справку було, шоб піти на проізводство де робить. А з колгоспу ж тоді трудно було вирваться! Ужас! Бо робочих треба, а не було кому робить. Каже — найди на своє місце когось, то я тобі дам справку.

— А де ви працювали?

Г. І.: А коло овець, вівці пасла. Начинала 18 штук, як пішла на роботу. А вже як ішла, то було 380, ростили їм овець (сміється). Сама я їх пасла.

— А потім дали вам цю довідку, да?

Г. І.: А потім таки з помощью сестри двоюрідної. Вона вже пішла та начала просить, шо сім’я бідна, нема ж кому, шо ж вони заробляють у тому колгоспі? Та дайте, хай же вона піде шось заробить собі хоть! Не було ж у чому ходить абсолютно!

— А це в якім році?

Г. І.: У 49-му. Та як начала ходить, було де встріну. Коло клубу — Петро Федотович! дайте справку! Десь в колгоспі — дайте справку!

— І довго ви так? 

Г. І.: А год цілий просила. Аж поки не втрутилася сестра. А вже в 49-му в листопаді дав мені справку, і я пішла сюди в садік. та заробила, та вже посправляла собі одежу. Взуться, вдіться. Та ше ж як було, пальта ж не було, а кортить же ж, у всіх дівчат є пальта, а в мене ж нема.

— А в чому ходили?

Г. І.: А такий сачечок був, куфайочка така. Пошили мені мати із рубчиком. Простеньке таке, та я так і дівувала. А то наміряла ж на мене пальто, і гроші в мене ж, я якраз, це пальто якраз по моїх грошах. Зраділа ж я! того сачечка раз! там на стойку поклала, наділа те пальто. Ну, таке ж гарне пальто, думаю, ну счас всьо! Коли до того сачечка, до тих грошей, а їх витягли! Боже! я в сльози! в крик! Я положила, а воно ж побачило, та в карман руку, та й витягло ті гроші. Боже мій! шо ж я робитиму? де ж я стільки складала на пальто, і оце тобі нема грошей. Прийшла уже туди в сад, кричу! плачу! хто й зна й як. А це дзвонять мені з міліції, дзвонять — іди, твої гроші найшли. Я бігом! прибігла. 

— Ви в садочок прийшли, то це як там, в садочку відбувалося? дітей носили?

Г. І.: Дітей туди носили, а я там няньою, не няньою, а вбирала.

— Не знаєте, а нянько співали дітям колискових пісень, як вони засинали?

Г. І.: Співали! співали. Бувало таке, шо співали, ну мало. Це як яке вже таке, шо не засина, то бувало, шо й співали.

— А як діти гралися?

Г. І.: Була там, і горки були, і такі іграшки всякі. ну, виховательки до їх ставилися, як до дітей, знаєте. не всі однакові виховательки, й не всі діти.

— Скажіть, а в колективізацію чи були тоді дитячі садки, чи ні? як колгоспи робились.

Г. І.: Як образовувались колгоспи? то тоді не було садків. Діти, дітей брали на роботу з собою.

— А як дуже маленькі?

Г. І.: А дуже маленькі, то було кому глядіть, то гляділи. А не було, то.
Жінка: Було ото дитина геть маленька, вивозять його на цілий день на поле.
Г. І.: Як глядить хто дома, то виносять на буряки, шоб погодувать його.
Жінка: Як ото було, то зносять в одну хату. То вже садіки потом, а то в одну хату знесли, там діти й малюсінькі, а вона йде на роботу. І їй вивозять, шоб погодувала вона грудьми.

— А чим? на підводі?

Жінка: На підводі, на підводі возили.

— А платили тим, хто в хаті ото глядів дітей? 

Г. І.: Я вже, вірите, не знаю. Тоді ж не платили.
Жінка: Люди тоді не платили. Ця жінка, шо в неї дитина, в неї не було чим платить. А за трудодні паличку поставить, та й все. А шо за ту паличку? А колгосп виписував їсти, ну, так, як садік, тільки шо у людей у хаті.
Г. І.: А вже тоді пізніше то садіки.
Жінка: А то таке малюсіньке, як оце ж в мене було, то як бігать туди! я тепер часто нагадую. Де це було поле, а де Шевченкове, і бігти сюди. То возили зразу, а потом перестали возить.
Г. І.: Тоді ж тільки 3 місяці всього було декретного. Як я родила.
Жінка: А! як ти!
Г. І.: 3 місяці побула, і в садік я здала і на роботу. А тепер 3 годи, й платять.
Жінка: А тоді родила, дві неділі, три, місяць, кидай дитину, йди!
Г. І.: Йди на буряки.
Жінка: Ой-ой-ой! я носила з собою, бо нема де діть.
Г. І.: В кого є кому глядіть, то тому харашо. Глядить дома, та чи й винесе на поле, чи як. А в кого нема, то то у хату зносили.
Жінка: Я поки сиділа у свекрухи, то гарно було. А як уже перейшли ми в свою хату, то де ж.

— А не наймали так, не було, щоб няньок наймали? малих дівчаток?

Г. І.: Не було, не нанімали. Може й було, тільки шо це рідко хто там наймав. Хто зажиточний був, то той наймав.
Жінка: А чим же платить тоді? нема ж чим.
Г. І.: Так мучилися, Боже мій!
Жінка: То це треба мені дома остаться, і в поле треба. Бери дитину! Ну шо я, дитину забирай же з садіка, там, де який садік був. Узяла ту дитину, мені ж треба полоть. Воно маленьке, посадила без колиски. Шо хоч, те й роби! Шо я можу зробить? тут у нас була така каліка. То я беру колиску, в вишнях вішаю ту колиску, прошу каліку ту, годую її, шукаю, чим заплатить. Це вона мені було глядить ту дитину.
Г. І.: Таке було, шо під копою дітей садили. а як мати візьме колиску, а плетені колиски були з лози. Колиску на плечі, дитину в колиску посадила, а сама вяже.

— А наймали хату та жили люди?

Г. І.: Оце ж так ми найняли хату. Якби ми жили в їх, то були б город одібрали. А мати сказала, шо виходьте десь на квартіру, а ні, йдіть у колгосп. Я вийшла з хати, наплакалась. Шо ж робити?
Ми не голодували, а через городи до нас ходили, бо за городами хата була, і варила там суп для цих же ж людей. то йдуть такі хазяйни раньше вони були, та сміялися з матері, шо вона була вдова та бідна. А то сам іде голодний, ноги пухлі, єлє ноги ті суне. А в нас таки ж не було цього, шоб ми пухли. Бо робили всі, як ото мурахи. І мати бєдна тоже плохо жила! Завидували просто матері, шо четверо дітей, і вона так вижила, геть не пухлі, нічого, не голодні такі, шо. А ті ж такі бідні були. Я як нагадаю, як ото стоїть бідне, пухлі руки й ноги, само пухле вже, і каже — як би посидіть. Ох! Боже! не можна нагадать це, яке ж то горе той голод! це саме страшне, голод.