Тафійчук Михайло Миколайович (дудар), 1939 р.н.

— А на весіллях?

— А потом на весіллях вже. Потом уже на похоронах вже відмінили, вже на трембітах грали.

— А коли вони грали на весіллі на дудку, який був склад капели?

— А дуда до складу капели не входить. Це собі склад капели гуцульський, то такий — скрипка, цимбал, бубен, сопілка. Це наш гуцульський такий національний.

— Але це тепер. А раніше не було бубона, також не було сопілки під час весілля. Я маю на увазі до першої війни, наприклад. Тоді було, наприклад, дві скрипки.

— А! дві скрипки.

— Це означає, що дуди не було в складі капели тоді?

— Ні, ні! Ну, скрипка й дуда може грали так трошки, небагато. Більше грали такі флояри на весіллях тоже. Так, і скрипка. Потому дві скрипки. Ну, а потом уже під’єднуватися начали, додумали цимбали. Потом уже знов так бубен. І так помалу до складу ввійшла більше, це така наша гуцульська музика. А дуду дуже вважали на весіллях, дуже — дуже! Просто так, як то до столу. Як там старші люди сидють. Молодіж танцює там, а старші сидют, випивають, приспівують один до одного такі пісні наші гуцульські. І дудку дуже любили колись, і зараз так само. Я знаю, шо багато є, шо приходять, шоб я ішов на весілля грати на дуді коло столів.

— А чи платили дударам так само, як іншим музикантам платили?

— Платили, платили, так! І зараз так само.

— Чи таку саму ціну, як і іншим? як скрипалю?

— Таку! таку ціну платили тоже. Бо дударів дуже мало, вони дуже цінються і зараз, і колись цінилися.

— Чуєте, а чому мало дударів зараз? чому їх все менше і менше? Як ви думаєте, чому дуда зникає?

— Я знаю, чому. Ну, знаєте, нема вже того такого дбайливого характеру, шо молодіж уже чогось так волі тої не має. Я вчився на дудку грати самий. А першу дудку, тут був Михайлюк Іван, ну, його так звали Штефанюк, то я почув, як він грає, і так ще багато було дударів. Але шо він один був у нас майстер, шо робив дудки. Я його закинув, може де були й раніше одні майстри, а я про того говорю, шо знав, я запам’ятав його. Я пішов до него, він мені зробив дудку. Він зробив, і я потом почав, на ній навчився сам дома вже. Але я вже тоді мав 27 років, як я вчився на дудку. Вже такий, вже дорослий. Ну, і потом я вже собі так замислився над тим, шоб я самий зробив. Але таку простеньку таку, не різьблену, не тесану. Бо він тільки вручну робив, він не мав ні токарні, нічо. Я вже собі почав робити самий дудки.

— А будь ласка, якщо тоді було багато дударів, чому кілька років після того, тільки одна генерація, одне покоління після того, це означає тепер, майже немає? Це означає, маєте тільки двох — трьох дударів тут в Карпатах.

— Ну, в той раз, раніше, то було дударів багато. Був Мартищик Іван. Ну, ще раньше був Кюдик Макссим, він з Кюдова, і він тут жив у нас у Ясенові. Звали Кюдик, бо він з Кюдова, та й Кюдик. Ще було багато дудкарів, я всіх і не годен, бо я не пам’ятаю, я з переліку людей старших, то я не знаю.

— А чому перестали вчитися?

— Ну шо, старі вимерли, дударі старі повимирали вже. Один я, я от вам говорю, шо я научився, коб я був не научився, вже дудка у нас на Гуцульщині пропадала зовсім. Нема вже майстра ніде, який би дудку робив.

— А чому немає?

— Ну, не хотіли вчитися, розумієте, не хотіли вчитися.

— А чому не хотіли вчитися?

— Ну а знаю? вони просто не заінтересовані до цього. То важкий інструмент дуже. І важкий робити його, дуже треба коло нього терпеливості такої. І вчитися на ньому іграти, і строїти, і грати взагалі важко. Так дуже людина напружено робить, коли грає на дудкі.

— А чи ви чули колись від кого, шо дудар грав на базарі?

— Ну, говорять, шо за Польщі десь було це таке. Я не знаю, але говорять. Ну, цей Штефанюк ше мені розказував, він мені першу дудку робив, то він казав, шо, бувало, піде на базар або до церкви, та й ше говорив, шо несе дудку так собі на плечо тако, так, як я несу. А то каже мене — шо ти то маєш? Каже — Дудка! — Ну, яка дудка? шо? заграй мені! І каже, шо я на базарі як почну грати, так бувало за Польщі, ну давно се собі, він молодим був. І почне іграти так, шо каже, мені повний капелюх на головних грошей давали. Так просто любили цей музичний інструмент.

— А який репертуар тоді грали?

— Та тільки наші гуцульські мелодії. Там нема. Бо це такий інструмент, шо напівтонів немає, шоби воно могло там виробити всії такі звуки акуратно і потрібно. То такі міжнародні не годен грати, тільки гуцульські мелодії.

— А чи була тут у вас ліра?

— Була! Були, я знаю, ну, я не знаю точно, звідки той чоловік. У нас у Ясенові, я ще був малим, і потому вже так він женився, я бачив, як він приходив ото чоловік. В основному, коли Храми, на Пресвятої Троїци і на Чесного Хресту в нас завжди. І він приходив і завжди грав у ліру біля церкви.

— А що він грав?

— Ну, такі мелодії, померші такі. Такі дуже жалібні. Такі, шоб люди наверталися до віри Христової. І наспіви такі собі співав, так крутив і співав такі всякі пісні жалібні, шо люди плакали старші.

— Чи він грав такі гуцульські мелодії, як на дудці?

— Такі, такі, на форму так гуцульської, але то є трошки така розтягнута на ліру він грав, і пісня така.

— Релігійні пісні?

— Да! релігійні пісні. А я говорю, шо такі жалібні, шоб народ навертався до релігійної віри.

— Ви тепер майстер і музикант. Але ким ви себе вважаєте? хто ви? музикант, чи майстер? що перше?

— Я знаю, як сказати. Я як майстер, то я не хочу себе хвалити. Но в нас в Карпатах зараз майстра такого немає. Мене всей народ знає, всі люди. Я всякі музичні інструменти, дудку це собі виробляю тоже. Скрипки. Цимбали.  Бубні. Флояри. Теленки. Сопілки. Денцівки. Різні всякі. Ну, я не маю зараз всіх інструментів, шоб я вам міг показати так усі. Деякі маю. Ну, я маю денцівку. Ну, цимбали в мене не дома. Бо іграли хлопці на весіллі, так і там залишили, ше на друге весілля йдуть на цю суботу. І так шо не маю можливості вам усі інструменти показати. Але те, шо можу показати, заграти де на котре. Але тільки на гуцульських інструментах я граю. То я себе вважаю так, шо я спеціаліст, майстер по всіх музичних інструментах гуцульських.

— І чи ви граєте ще, як музикант?

— І іграю, як музикант, тоже на усіх оце гуцульських інструментах.

— А ви уже не граєте по весіллях?

— По весілях я вже не граю, в мене вже здоров’я не дозволяє. Вже 8 років не іграю.

— Правда? а скільки років ви грали?

— Ой! багато! Ну, зараз я не можу так махом сказати.

— Ну, приблизно 15 мабуть?

— Ой! ні, та де, я іграв до 30 років.

— А це означає, що треба мати багато сили, щоби грати по весіллях, ні?

— Треба, треба! Терпеливості, ну витривалості, видерживості треба мати. І придбайливості треба. Я такий мав слух, шо я як граю отак, ну ціла музика нас іграє — сопілка, скрипка, цимбал, бубен. І я чую на цимбалі, котра струна не строїт так.

— Ви можете сказати щось про, ну, як сказати, трудність грати по весіллях. Чому це так важко? чому треба мати сили?

— Ну, та я скажу, чому. Ну, по-перше, треба людям уміти видержати, витримати. Є всякі люди по весіллях. Ви це розумієте самі. І кожен розуміє. Той прив’яжеться. Той п’яний такий має характер, той такий. Той до драки, до того. Треба уміти, шоби з людьми так підхід нажити, шоби народ був удоволений. І таки грати тоже треба терпеливість. Бо це не є легка робота. І не спати треба. Це тоже труд. Приходжять на весілля, так уже зараз менші грають весілля, ну, поменше так. А раньше грали три доби.

— Чи ви граєте тепер десь на концертах, або на похоронах?

— Ні, я на похоронах не іграю. А на концертах тоже дуже мало. Ну, того року був у Києві фестиваль цей. Та знаєте, відомо вам. То був, то я того року їхав з синами на фестиваль, з синами дударями.

— Ви навчили грати своїх синів?

— Ну, та всіх я научив. У мене так Юра, Михайло це перші, старші сини мої. То Юра вже у другому класі був, як уже іграв зо мнов по сценах. У Франківську, у Львові. Ну, це у нас у Лисанові то у районі в Верховині то це таке собі, це перші початки були хлопців. Потому вже до Франківська поїхали. Скілько мене награждали преміями грошовими, такими цінними подарками. А годинник той, шо ви бачили, то тоже подарили мені на сцені його. І так багато. Був у Києві, був у Москві, всюди скрізь. І з дітьми був. Їхав, виступав.

— Другий син на чому навчився грати?

— У мене перший син іграє, Юра, на дуді, на скрипці, на цимбалах, на флоярі. Зараз він прийде, почуєте його. На тарагокі. На трубі. На саксафоні. Страшне, я вам говорю. Дуже талановитий. Це перший. Другий грає на скрипці, на кларнеті, на дуді тоже. Третій іграє на баяні, на гітарі, на дуді, на кларнеті. Четвертий іграє тоже, Микола, на цимбалах, на дуді і на гітарі. На бас гітарі, гітарі. Та там це вже одне. А п’ятий грає тоже, ну вже  він до музики не хоче цим заніматися. Іграть так грає на кларнеті, на скрипці грає трошки. У пльонку дуже сильно дує, кладе під язик тако, получається в нього звук файний. З музикою дуже гарне таке.

— А дочка?

— Дочка моя дівчина старша, Василина, грала на цимбалах, на дуді, на баяні.

— На дуді грала?

— На дуді грала дівчина, так! потому ну.

— Ваша дочка грає також?

— Дочка вже тепер перестала грати, знаєте, вона грала, поки була маленька, то по старинних чудово. Вона на цимбалах грала зі мною. Ну, я своєю сім’єю оце їхав у Львів. У Львові був, у тому, у Івано-Франківську, в області своїй.

— І на чому вона грала?

— На цимбалах, на дуді, і на баяні грала тоже. Потому почала виростати, дівка вже, то їй вже 23-й рік, вона вже встидається і каже, шо я не до цього і не годна це грати ніякі інструменти не бере, і не хоче, і все. А нігде не поступила вчитися. Аби ше де поступила, знаєте. Ну, нам неможливо, у цьому нас збавили трохи, якшо можна говорити тепер. У нас далеко музична школа. Якби була кінчила музичну школу, вона би була поступила дальше в яке-небудь училище. А так вона це не кінчила. Я звертався в Івано-Франківськ, там не хотіли, сказали, шо як вона не кінчила музичну школу, так нема права і поступати дальше.

— А тут в Карпатах є кілька жінок, дуже мало, але кілька жінок, котрі грали по весіллях. Чи ви проти того, щоб дочка грала по весіллях?

— Та де би против? але я її не годен заставити. Вона вже стісняється, всьо, не хоче. Каже — куда дівчина до цимбалів? або до дудки? Бо то ше тим більше, дудка таке трошки, інструмент такий не дуже формовий для женщини.

— А чому вона так думає? і багато так думають. Тому шо тут воно не в моді?

— У нас не в моді, да, шоб жінки іграли! У нас, знаєте, нема цього в моді.

— Раніше батьки були проти, а ви не були проти?

— Я не проти, та ну! В мене мама моя, наприклад, коли я вже в 7 років, я ше розкажу про себе. В 7 років я вже в скрипку іграв. Такий був змаленку, шо лиш шукав дощечок, ну, замість смичка. Я ниточки смалив, і то смолою намазував, і я постійно тим бавився. Мама каже — З музиканта ґазди не було, і не буде, каже. Ну, моя мама, так тоді було, шо то треба було на землі робити. Каже — Треба, з землі ми жиємо, а з музики, з скрипки, з такого не жиємо. Ну, мама вже потому побачила так в 7 років, я нічого, в мене лиш до цего думка — ковальство і музика. І все.

Мама вже купила якусь скрипочку таку в когось, я не знаю, в кого. Шо то я мав 7 років, я не годен сказати точно. Та й ше дала до якогось чоловіка, до якогось діда, він то поремонтував. І мама принесла додому ту скрипку, то я вам чесно говорю, шо брат мій Василь старший, мама як унесла, так ото поклала на стіл, як ото скрипка стоїть зараз. А брат старший взяв скрипку, та так шось почав обзирати, а я (сміється), як хапонув ту скрипку обома руками в него! І так мама не думала, шо я такий, думала, шо старший такий більше розумніший та й буде скоріше того знати. Я як ту скрипку вхопив і пішов там на городи за хату, мо за 300 метрів, шоб мама мене, не забороняла мені.

І всьо. Я до заходу сонця в хату не йшов І я вже ввійшов у хату, то я вже іграв, так. І мама вже як почула від тих пор, я просто аж, і зараз мені радісно, шо то я так. Від тих пор почула, шо то я буду іграти, і так. Я самоук навчився на інструментах всих гуцульських. Самоук. Я вже в 14 років вже грав в колядниках, з колядниками ходив. Шо я там в 14 років? пацан! Іграв уже по толоках. Такі весілля невеличкі, таке, як вечорок зараз уже таке потрошки. Уже так. І так пішов, пішов, пішов. І вже іграв потом, уже з синами іграв. І я дуже тому радий, шо і сини іграють.

— Михайло Миколайович, я хотіла б запитати, шо бачите, ви граєте на всіх інструментах, навчили синів грати на всіх інструментах, але в традиційній гуцульській музиці тепер якось більше якихось сучасних таких ритмів. Шо ви думаєте про відродження такої гуцульської музики? і що буде в майбутньому? чи буде відродження, чи буде затихати?

— Ні, я думаю, що буде відроджуватись. У мене таке, особенно у мене діти, то в мене гуцульське не забувають, на гуцульських інструментах грають. І не годно забувати своє таке природне, як то кажуть. Не должно так бути. І я сам люблю це, і діти мої люблять. І должно так бути, щоби таке своє продовжувати дальше. І вчитися, і грати, і так далі.

— Повертаються в вас ті звичаї давні тепер? чи вони й були?

— Повертаються, вже повертаються. Знаєте, раніше це все, зараз вже можна говорити, трохи так забороняли, так шо то було трошки і одяг, і все було вже по чуть-чуть відпадало від цего гуцулів, гуцульське національне таке все. Тепер почало краще повертатися. Ну, молода, молодий вдіваються вже в національні костюми, музика. Ну, правда музику цю молодьож не дуже хоче, тепер естрада, оце колонок, усього. Старші такі люблять нашу музику таку скрипка, цимбал, бубен, сопілка, це так. Ну, а молодь такі, то вже трошки хотєть друге.

— Вся молодь, чи більшість? чи трохи тоже люблять?

— А більшість молоді уже тягнеться ж таки за цим новим уже. Так Гуцулки, ну, гуляють Гуцулки, і грають, але вже менше, ніж той, ніж цей міжнародний.

 

ГРАЮТЬ.

[00:24:15.00]

[00:26:21.00]

[00:27:04.00]

[00:27:38.00]

[00:28:14.00]

[00:28:37.00]

[00:29:38.00]

— То до співання було?

— Так, до співання.

— Зараз буде до танцю?

— До танцю до гуцульського.

— Добре.

— Ну, тільки не всі ігри гуцульські, бо на ньому не можна виробити все. А котрі можливо, я ті заіграю. Я вже сяду до цего. Я не можу довго сидіти коло музики, в мене вже нерви слабі. Добре, а вам як годно, ви так собі робіть. Але скажете знов, коли, шоб я надмухав.

— Можна починати.

ГРАЮТЬ.

[00:33:25.00]

— До гуцульського танцю.

— Нє-нє, а на кінець ви змінили мелодію.

— Мелодія це саме закінчування гуцульського танцю. Тільки в нас на музику будь-яку, то в нас така мелодія саме означає закінчування, закруглятись вже.

— Кожна мелодія, кожен раз так?

— Коли грається танець, то кожен раз оце на кінці його іграєм. Тарам-та-та! да-дам-та-та! та-да-ра-та-та! та-ра-да-дай-да-та-та! От це так музику грати. Ми зараз вам Гуцулку заграєм з сопілкою, і саме тоже так будемо кінчати.

ГРАЮТЬ.

[00:36:11.00]

— А будь ласка, то, що було, це до співання, так? раніше з дудою в ансамблі? А тепер це буде також до співання?

— До співання тоже.

— А після того?

— А після того знов перерву маленьку, і зразу.

— До танця, добре. Можемо починати.

ГРАЮТЬ.

[00:39:39.00]

— А тепер буде до танцю, так?

— Так!

ГРАЮТЬ.

[00:46:20.00]

— Мелодія гуцульська.

— Гуцульська мелодія, добре.

— На флоярі. Та то вже так на вечорницях співали, забавлялися.

— Як називається те, коли?

— Та то я басом так. А я зараз заграю вам без цего, без грудей, без басу.

ГРАЄ.

[00:51:38.00]