Омельченко Олександра Юхимівна, 1905 р. н.

О. Ю. — Дмитро Григорович Запорожець тоже, Запорожець, оце Запорожецька, і це я того й роду.

— Хутір їхній був Запорожець?

О. Ю. — Запорожець, оце там, оце Кагамлик, оце там туди дальше, то то був хутір, хутір був Запорожець, запоріжці. Ну тоді ж, коли він його прикликав, і сказали барині, шо не сьогодні, завтра землю заберуть і роздадуть людім. На подобії, як оце й у нас: хочеш — бери, не хочеш — не бери.

— … вольним, да?

О. Ю. — Вольні вони були, і вони шашками воювали, не було ружжа, вони сідали на коні, і, значіть, шашками, були, не були, не робили так… 

… а він нарошно шапку покинув, каже — я ось піду в уборну. Тоді пішов в уборну, а тоді вискочив, а в цього ж, в ції барині, то це так, як оце ж тепер радгоспи в нас на подобіє, і там вівці, а тамечки те. І він вискочив, і не пішов же тією дорогою, шо йому треба йти. Та пішов дорогою тією шо, як вам сказать…

… ви не бачили, де ви ділись, шо його не вгляділи, так і так. І він лежав, начало розвидняться, не розвидняться, а світать, як уже всі люди поснули. І він тоді, коли приїхав, прискочив уже туди, вже став ото в свою оце, в Запорізьку Січ, до своїх солдатів, і пішов войною. І пішов войною, войною, і оце розпустили всіх люди, осталися й такечки оце, у нас тут і бариня Ляшиха ще була, і бариня Ляшиха. Ну були оце пани, так як оце й тепер, шо то такий, ну тепер же які…

… і тоді ті так і називались: ті козаки — ой ми хлопці, запорожці, як попід горою козаки йдуть. 

— Угу, як раньше було?

О. Ю. — Як раньше було. А тепер…

— Як вашу матір звали, фамілія?

О. Ю. — Моя матір звали Одарка Михайловна Сінькевич.

— Сінькевич?

О. Ю. — Сінькевич.

— А якого вона року, не пам’ятаєте вже?

О. Ю. — Вона рано вмерла, вона… Я осталася сиротою, це воно, ж канєшно вам…

— Юхим Дмитрович Запорожець?

О. Ю. — Юхим Дмитрович Запорожець.

— Скажіть, а мав ваш батько землю колись чи ні, Запорожець?

О. Ю. — Мав.

— Да, а скіки десятин у нього було?

О. Ю. — Ну я вам не скажу. Мій батько мав, ну так десятин п’ятнадцять. П’ятнадцять, а тоді ж докуповував, може, вже ж і більше було.

— Скажіть, а шо він сіяв там?

О. Ю. — Пшеницю сіяв, ну шо хочеш, пшеницю, ячмінь. Ну, в основном, так як тепер, так і тоді.

— Скільки дітей було?

О. Ю. — Оце в мого батька? Нас було сім душ.

— А хлопці, дівчата?

О. Ю. — Було, значіть так: я старша, а оце сестра менша, та була ще їй півтора года, як вона осталася, нас було семеро, то п’ятеро вмерло, значіть, це такечки…

… так, Сашко четвертий і Мусій п’ятий, а тепер я оце шоста і сестра ще в мене єсть, одна сестра, сьома — сім душ було.

— А як звали сестру?

О. Ю. — Настя. Настя, вона тіки одна й осталась. Настя Юхимівна тоже, сестра одна.

— Скажіть, а було в вас так, шоб в селі називали по-вуличному людей? Як називали?

О. Ю. — Ну в нас по-вулишному оце ж, нас по-вулишному називали, нас хвамилія Омельченко, а по-вулишному називали Мусієнко, Мусієнко, дід Мусій був. І по-дідовому, по-дідовому називали Мусій, Мусієнко, то такечки, як ото питають Омельченко, то не дуже знають, а як Мусієнко або такечки, як те, то як Саша, як Юхимовна, то це багато знають, а як так ото, то ніхто й не знає.

— То Мусієнки, да?

О. Ю. — То Мусієнко, Мусієнчиха, Мусієнчиха, оце так.

— А ще які прізвиська були такі у селі, шо по-вуличному казали як на людей?

О. Ю. — Пронозиха, Проноза був жив раньше, й раньше, й раньше. Трияри було, і то оце було, як пишуть, шо село Проновізка Великий Вузвоз, село Проновізка Великий Вузвоз. А тут три яри були, так вони ж пішли у море, вони всі у море, усі у море, так шо січас море, у нас січас море велике таке, було таке, а тоді начинався…

— Сім’я жила в одній хаті чи як? Вся сім’я в одній хаті?

О. Ю. — Як я йшла заміж? Як я жила в батька?

— … на дві половини, чи на одну?

О. Ю. — Я жила в батька, в нас хати старинні були на дві половини, і старіші, так ото старинні хати — так одна хата й друга хата й чулан — це про старинну, ну, в основном, на дві половини, на троє, оце, оце так я в батька жила.

— Вся сім’я в одній хаті тоді була, жила?

О. Ю. — А це в нас в одній, а тоді в нашого батька, а це воно вам, може…

— Рано вмерла? 

О. Ю. — Рано вмерла, 35 год, і вже вона вмерла, було їй. А тоді, коли ж вона вмерла, то нас осталося — моя сестра півтора году, а мені вже було так годів десять чи дванадцять, я сама найстарша була, в нас же ж багато було дітей. А тоді батько остався вдівцем, оженився він, батько цей же ж. Ну, шо ж робить, земля ж є, жили индивидуально, а робить нема ж кому. Так батько оженився, узяв молоду собі жінку.

— Дівчину ще чи вже..?

О. Ю. — Дівчину, Катерина, двадцять год, молода ще, а батькові вже було п’ятдесят год, він служив службу сім год. А тоді женився старим, а тоді, коли вже мати ж оце вже нас осталося, то це, значіть, осталося, значіть, тіки, ну, уже старим женився, так годів, може, сорок було, скіки там йому було, це вже тошно я вам не скажу.

— Скажіть, а із багатої сім’ї він взяв собі жінку чи з бідної?

О. Ю. — Сімня, оце другу? Другу взяв — і перву не так з великої, і другу взяв не дуже з великої сім’ї, ага. Так оця ж Катерина та жила, в неї тоже мати вмерла, в ції Катерини, ага, так вона гуляла там з одним парнєм. А тоді цього парня та забрали на три годи на службу. А вона служила…

… якась економія була, вже не скажу, забула, як вона називалася та й економія, Магдівка, тамечки Шушвалівка, Магдівка, це туди дальше. А тоді після цього шо ж получається, значіть, вмерла ж ото мати, а тоді після матері…

… за Юхима Дмитровича, так ти там будеш жить баринею. 

— А вона в наймах була?

О. Ю. — А вона оце ж, ну бідно жили, батько то оженився та було первої жінки троє дітей, дві дівчат оце ж і хлопець, а тоді другої п’ятеро — семеро дітей, багато було, й жили не багато, не з багатої оце він брав. А тоді після цього, значіть, ну це вже давай жениться, ну шо ж робить.

— Друга вже, да?

О. Ю. — Оце вже друга, це ж Одарка, а це друга та Катерина, ви ж хоть, бо я можу забуть. Коли третя, третя гайдовська, бо служила в Гайдовської барині. Ну, сказали, шо йди, вона сама пугачівська, село там Пугачівка, ага. Сама пугачівська, вона з дитиною, то вона, може, й піде. Коли ж батько ото ж поїхав, коли тамечки поїхав, засватав на один день, а на другий день і привіз. Це вже скіки, три буде? Тепер, значіть, ця живе й живе, й живе, й живе, од ції я вже пішла заміж. Це була вже така вредна, не дуже хароша. Ні, ше не так. 

— Ще одна була, четверта?

О. Ю. — Оце четверта була, поїхав батько в Пугачі, тут був у нас той бік називався, за водою, так називалося, їздили туди на базарь по дорозі, може чули, по дорозі, ото де поїхали на базарь, заїхали ночувать. А вона тамечки шось корзини пекла, чи, ну робила і ночував. А її чоловік був на войні, і вона получила звіску, шо він без ізвєстія, ну нічого…

… і тоді, значіть, перезимували ми з цією ж мачухою, а в нас як тіки апрель, так ото вода біжить, уже розтає і вода біжить. Ну, вода біжить, і вода такечки обтопила нас кругом, обтопила такечки якби оце село, і оце так обтопило, а ми і хату, і все. А наша хата, шо якось на бугрі була, шо одна хата, так церква стояла на вуглі, а то одна хата стояла так, а то було через те переходим через воду те. Накидали ми навозу, оце ж на степ вивозили, запрягли пара коней, пара волів у тому, в гарбі кони, і вже собираємося їхать на степ із батьком. Коли приїжжає мужчина човном, а так клуня стояла в нас, як ото хата стояла, так оце значіть, так як оце повітка стоїть, як оце в нас сарай стоїть, так тут нема води оце кругом, а клуня стояла вже до половини вода була. На бугрі осталось трошки, на тому, водою не затопило. Ну, тоді ж коли вона, коли ж ми дивимось — їде човен, коли доїжжає він до того, до так комора стоїть, вода б’є в комору, в угол, а на бугор немає. Поставив човна і йде. Коли він тіки прийшов, а вона брик і впала. А ми ж не знаєм шо, шо ж це воно за горе. Коли він приходе, каже — ви знаєте шо, я ж її чоловік. Сила його звали, я ж, каже, її чоловік, ви нічого не маєте. А батько каже — а шо ж я маю, я нічо не маю. 

— А він оце був на цьому?

О. Ю. — А він був на войні, і получив бумажку без ізвєстія, вона получила, ой, горе, я торкаюся, о я перебиваю…

… і ця пішла.

… нікому не можна нічого, груша в нас була 12-15 лантухів давала груш, то нікому, сусідам не дасть. А то ті всі хароші були мачухи. Тепер оп’ять я виходю заміж. Виходю я заміж, значіть, ага, при цій мачусі, а ще…

— А батько після того…

О. Ю. — А батько, я йду заміж сюди, значіть, і йду я на дванадцять душ, а я тринадцята, у таку сімню велику, у велику я йшла заміж. Тепер, значіть, іде ж туди, живе там Марія, була, значіть така, голодовка вже була, голодовка, і в голодовку вона пішла, і в Пирогах служила, були там Пироги, може чули, може…

… як я вже пішла заміж, а тепер, ага, а те пішла заміж, і тоді вона…

… і родила вона сина Гришу, ага, він у ??? був, тоже йому бідному не звезло.

— Ви йшли за хазяїна?

О. Ю. — Я йшла Мусієнко це дуже десятин п’ятдесят було.

— А ви бідніші, вони вас не хотіли?

О. Ю. — А мене не хотіли, шо я бідна була, понятно. А те, а чоловік мене дуже любив, любив чоловік мене й уважав, де не їздив…

… ну а тепер машини, то те, то те, а тоді така…

— А тоді землю?

О. Ю. — А тоді землю, тіки землю, тіки за землю, ну й…

— В якому році ви виходили заміж?

О. Ю. — Оце я вже забула, якого я году, щитайте, як мені оце п’ятий год, вищитуйте ви сами.

— То скажіть, це було коли вже — після колективізації чи до колективізації?

О. Ю. — Це було ще, як я йшла заміж…перед тим.

— Перед тим, як Ленін вмер?

О. Ю. — Перед тим, шо Лєнін умер, бо мого батька, отож, батько женився ше брав ото п’яту чи шосту, я вже й забула, вже їх таких перейшло, так ще родився хлопець, та оце недавно вбився.

— … то весілля вам робили чи ні тоді?

О. Ю. — Було весілля.

— Було весілля. Велике весілля чи ні?

О. Ю. — Та не таке, та яке…

— А скільки днів гуляли?

О. Ю. — Два дні.

— Два дні? А музику наймали?

О. Ю. — Наймали. 

— А яка музика була?

О. Ю. — А музика була така ж оце, знаєте, оця.

— Гармошка?

О. Ю. — Гармошка й бубна.

— Да, а скрипка була чи ні?

О. Ю. — Ви знаєте, забула, мать, скрипки не було, мать, бубна і гармонія, ото така була та, ото так я йшла заміж, а тоді ще ж отож…

— Сім’я в вас сама виконувала роботу на своїй землі, да?

О. Ю. — Ми?

— Не наймали наймитів, ні?

О. Ю. — Свекор, свекор то наймав, а ми вже не наймали. І свекор це ж раньше він наймав, а це посліднє врем’я, то й свекор не наймав.

— Так він же в колгосп пішов, то не наймав?

О. Ю. — Ні, ще до колгоспу не наймав. А тоді після колгоспу сам робив, сам робив.

— А скажіть, а ваш свекор пішов у колгосп чи ні?

О. Ю. — Свекор мій у колгосп не пішов, а ми пішли в колгосп.

— Ваша сім’я, да?

О. Ю. — Ми вже коли, оце я вам скажу так, коли ми були тутечки, то мого свекра розкуркулили, землю забрали, ага. А потом дали на каждого чоловіка гектар, то вони вже обробляли сами, і ми обробляли, уже сами обробляли цю землю, уже наймитів не було.

— А ви пам’ятаєте, як наймити були, то шо їм платили наймитам? 

О. Ю. — Та наймитам платили дорого шось там, дуже дорого. Та наймитів там один, один там.

— А з якого часу вони наймалися?

О. Ю. — Та хто його зна, це ж воно давно.

— З якого по яке там, на сезон чи на скільки?

О. Ю. — На сезон, на сезон, це так як оце, ну пасли вони тамечки, ну, як пастухів наймають.

— Скажіть, а на жнива наймав свекор ваш людей чи ні, шоб жали?

О. Ю. — Вони сами косили, сами, сами косили, і отож давали землю. А тоді ми одділилися, а ми сами вже, ми од свекрів одділилися, то у нас була коняка, і корова, і троє овець. І оце ми одділились, і дали нам чотири десятини землі, так як оце тепер люди беруть, а ми вже її не беремо, бо ми й города невдобні полоть. І тоді ми спрягалися з сосідой, ми спрягалися двох з сосідою, з сосідом, його коняка й наша коняка, його корова й наша корова впрягли. А тоді нас, мене, мого батька не куркулили.

 — Вашого ні?

О. Ю. — Мого ні. Юхима Дмитровича, це з Запорожців, нікого.

— Він сам пішов у колгосп, да?

О. Ю. — Батько наш не пішов він у колгосп, він умер, ага, вмер, ну не куркулили, сестра моя ото не була, ми не попали у те.

— …забрали?

О. Ю. — А в свекра, а в свекра колгосп забрав, колгосп забрав. Забрав колгосп, і так розкуркулював землю забрав, і вп’ять же ж дали, свекор сам хазяїнував, сам уже хазяїнував, уже в його оставалось там восім чи десять душ, то давали десять десятин за каждому. І він це чотирі годи ми хазяйнували, да. А тоді пішов в колгосп. А тоді пішов в колгосп, тоді одвів коня, забрали коні, забрали ???, все забрали і розкуркулили. А нас не куркулили пока, прийняли нас у колгосп, ага, а тоді побули, побули, там в нас з хазяїном розкуркулили, як я, як він син куркуля.

— Як син куркуля?

О. Ю. — Як син куркуля. Так його розкуркулили, як син куркуля.

— А, і шо в нього теж все позабирали чи як? Все позабирали так само?

О. Ю. — А тоді прийшли, а тоді отож навозили ми скирту хліба, це ж чотири десятини в нас, двоє дітей у мене було, два хлопці, і два тих, ну й нас двоє, четверо, то в нас чотири гектари, ми спрягались отож, шо я вам розказувала, шоб не вертаться. Так отож спрягалися з цим Чумаком, і ото орали, сіяли й орали умісті, ага. А тоді прийшли, прийшли ж тоді, а тоді, значіть, мов як син, викинули нас із колгоспу — одвели ми корову, одвели коня, одвели троє овець — оце такі ми хазяїни були. Шо не було, і тоді прийшли, ще ми хати не достроїли, ми за вік чотири хати построїли, ой, а це вже четверта хата. Одну построїли, та отож продали, а тоді построїли другу, продали. Нє, одну продали хату, і другу продали, а другу приїхали вода та розбила…

— … вас тоді, як сина куркуля, то куди він потім пішов робить?

О. Ю. — Куди ж він пішов? Пішов у радгосп, не в радгосп, а вобше поїхав, ну, якби сказать, так строїли.

— Поїхав із села, да?

О. Ю. — Із села поїхав, робив він…

— А ви залишилися в селі?

О. Ю. — А я залишилася, а тоді приїхали та забрали нас, він ще ж, його забрали, поїхав він, як би його…

— В колгосп шо вас, не допускали чи що?

О. Ю. — Та чуєте, ж не допускали, шо він, шо в його батька колись багато грошей, мав того, землі, ага, оце через те. А тоді ж уже землі ж і не дали, а всьоравно його…

— І з села вигнали його?

О. Ю. — А з села вигнали, і свекруху вирядили на те, на Урал, то свекруха вернулася та з голоду вмерла. Свекор з голоду вмер, ті всі з голоду померли, страшне діло, таке, шо його не можна передать, перенести, це все треба було переносить. А тоді ж уже так осталися, а тоді вже ж ми прийшли, в мене хату продали, ага, забрали ж ото коня, забрали гарбу і те, і вівці, оце одігнали ми в колгосп. І нас в колгосп прийняли, а тоді прийшли на третій день — не виконали плану. Який же може план? Машина, машину прийшли, конна машина була, то машину привезли, пшеницю всю чисто ми привезли, ще ж і не думали, шо вони продаватимуть, то вони змолотити та все забрали, а тоді до невиконання плану примандюрили, шо, мов, не виконав плану. Та тоді ото забрали все чисто, і хату продали, і все чисто попродали, ми ше й не обжилися.

… а одному чотирі года.

— Дітям?

О. Ю. — Ото такі в мене діти були малі, і горе було, й хату ми вже там на горі не достроїли. Дав нам свекор землі кусочок, так ми вже на тій землі та те, не то, не свекор, а вже дала, так як оце тепер. А тоді ж ото колгосп давай зводить, давай зводить, давай зводить, то одведуть, то приведуть, то одведуть, то приведуть, ну так же хто залишився.

— Батько був головою сім’ї чи мати? Хто розпоряжавсь грішми там отаке, шось купити?

О. Ю. — Батько й мати хазяїни вдвох.

— Удвох були, да, вони радилися?

О. Ю. — Вони радилися, у їх усе вмісті було. 

— А в свекрів як?

О. Ю. — І в свекрів так.

— В свекрів так само?

О. Ю. — І свекруха й свекор — в їх одно було. І ми гроші тіж робили, то все вмісто було, не було, шось не було, то робила я, жила тринадцять год, то тринадцять год жила, і тринадцять год, ну вобше.

— … отдавали, да?

О. Ю. — Боже сохрани, на свекра, або на свекруху шось сказать.

— А ви їх на «ви» називали?

О. Ю. — «Ви». 

— А батьків своїх на «ви» називали?

О. Ю. — Я своїх називала на «ви», а мої діти на мене «ти».

— Скажіть, а поважали ваших батьків у селі чи ні, вашого батька поважали люди?

О. Ю. — Та вроді ж нічого, не спорився ні з ким, нічого.

— А шось позичали в нього чи ні, у позику брали чи ні, позичали в нього?

О. Ю. — Оце вже я вам і не скажу.

— А в свекрів, вони багатші були, то позичали, чи ні?

О. Ю. — Свекри, свекри дуже людям бідним помагали.

— Помагали, да?

О. Ю. — Помагали дуже-дуже бідним помагали, дуже помагали.

— І позичали їм?

О. Ю. — І позичали їм, і давали. І так було, шо вийдуть на степ, ага. І оце ж було колись виїхали на степ, ага, і випрягають коні, шоб менше було писать тамечки…

…, а тоді бере батько ж косу отамечки, і пастівник же на степу, бере батько косу, і кругом обкосює там чи десятину, чи дві, скіки захватить. А тоді ставляє коряк такий здоровий дерев’яний, ложки дерев’яні, не були ж оце жилізних, цього не було. Ставля дишло, дишло це на віз, а тоді таке дишло тамечки піднімається, ставля туди триножок на дишло, ставля казан — це мій батько так робив, ага. І оце, а люди ж були жнивували, брали із четвертого снопа, з третього, та так як він накосе три копі, з третього, мабуть, дві копі, а третя копа те. А в копі шістдесят сноп. І оце, значіть, батько це наварює їсти, і оце, значіть, називав «рябко», рябка здоровий казан ото бере до відра. І оце, а люди оце жнивують, у жнивах в сосідніх отдавали за снопа, хто не вспівав. Ну ото він їх гука, як тіки те, насипа їм їсти ото шо чи коряк, чи в їх там які мисочки є, це часто було всегда годував, ніколи, то було й тепер згадують, як тіки тронь. А потом, у мене батько такий був, шо хліборобив, все він служив…

— З яких років ми починали робити, з скількох років?

О. Ю. — Я? 

— Заставляли до роботи вас?

О. Ю. — З восьми год.

— А раніше нічого не заставляли робить маленьких там, років п’ять, шість там, чотири? 

О. Ю. — Та чого там не заставляли? Я оце вже це не щитаю, це вже я, як мені десять год було мені, чи восім год, то я вже орала на грядках, на степу. Дві парі — пара коней і пара волів, і оце гарбичка, і кладу плуг, плуг, і на те, і оце їду на степ. Приїжжаю на степ, і оце батько каже, шо не меньше сто раз обійди. Оце так приїжжаєш, ставляєш той плуг, зачіпаєш воли, а спереду коні, і тоді, пожалуста, нива.

— А хто ж поганяв?

О. Ю. — Сама.

— А за плугом хто йшов?

О. Ю. — І за плугом, і за тим, сама, одна душею. Важко було! Ну як ще плуг ще хоть як небуть хоть ходе, а то такечки ото верьовка там і тутечко оце ж коло того, коло коней оце, но, й но, й но — коні ідуть спереду, а воли колісні, а я йду за плугом. А як не за плугом, то плуг сам ото стоїть, а заставляю, дійшла до краю, тоді повернула, плуг викинула, другу там борозну. Оце ж так ідеш, а тоді оце ж згони, такі аж тоді отако, а тоді доходеш та вп’ять отак. І оце батько приказує, вийшов, у мене ше був батько такий, шо требувательний, каже, як вийде на степ, тепер згадую дуже, як вийшов на степ, той та каже, шо — вот так, вот так, вот так, вот так — оце він перехристе, шоб я знала як, шоб волочить.

— Ага, а чого він казав — вот так?

О. Ю. — Отож ж він вот такав — сім год служив на Дальнім Востокі, і так прийшов, і осталися, і в мене й тепер син оце служив…

… так як остався, і так і січас. І оце й січас прийде — один здоровий, а другий нижчий.

— І каже ото — вот, да, што?

О. Ю. — Вот, да, што, і оце…

— А один ні, да?

О. Ю. — А один ні, як оце по-українському ж ми балакаєм.

— Зараз ви були молодші там і мали б землю, то чи робили б ви на землі чи ні, якби мали силу там і здоров’я?

О. Ю. — А чого б, робила б, я землю люблю.

— Хотіли б, шоб своя була?

О. Ю. — Своя земля шоб була, хотіла, якби ж в мене сили хватало, так я ж тепер уже, тепер оце поки оце посієш оцю пшеницю, там шо оце 15-го, ми січас ще сієм, ще я сію, я ще сію, дали мені отож там сотих, там…

— А ви відчуваєте, шо були б хазяйкою такою, да, як колись були?

О. Ю. — Конєшно, ні од кого незавісіма. Була б хазяйкою, як же те, та…

… а як я сама житиму, то шо ж мені за інтерес, мені ж треба до когось тулиться.

… як був Микола-дурачок, то була булка п’ятачок. Тоді все дешеве було — на копійку було восім бубликів, канхветів восім, шість, матерія була по 10 копійок метр, це як Микола був. А тоді, як Миколу прогнали, тоді після Миколи…

… переход отакий був, переход такий був, ага, нема нічого. Тоді шось там, я забула, як був, я спомню Малінкова, бо Малінков нам дав, дав Малінков — одмінив молоко, одмінив крашанки, одмінив облігації, одмінив, те, бездітність — це все Малінков. І дав кухвайки, а то голі ходили, не було нічого, ото шо напрядеш, сидиш накрутиш полотняне, кодря із того, прядіво сіяли, тепер же то не розрішають сіять, шоб не мішали. То пряли, то ото так — соломою застелеш та рядна ж ткали, рядна ж таки ж ткали те, то застелиш одно та ліжник. Вівці держали, то плели, ткали на верстати, на дерев’яні, ага, ткали ж ото, те шо вкриваться, рядна й то тепер постилки, а тепер все й то, тепер все ковряне в людей.

— А скажіть, а за колгоспів вівців ще тримали чи ні, як колгоспи стали?

О. Ю. — Ой, оце в нас не стало годів, мабуть, аякже, тримали! Були в нас, у нас оце дурна Пронозівка, така, ох, якби вони почули, шо я на неї кажу, я б їм і в вічі сказала. У нас був млин паровий, не паровий, а такий вітряк, був і такий млин. Була олійниця, правління одне таке вступа, друге таке вступа, не нужне, ліквідували. Тепер, були свині держали, були вівці держали, були коні, були усе. В нас ягнята, та ото різали стіки мняса, ми не поїдали, різали, смужки здавали в государство, ага. Це знаєте, які смужки? Воротніки, ага, а це було, усе було, а тоді було таке — свині варили всі люди, не ходили оце на заводи та туди, та ті люди, шо на заводах робили, усі свободні були, люди робили, їм було місто.

— … пішли люди, то чоловік так само мав, хазяїн дома, чоловік авторитет в сім’ї, він розпоряжався всим?

О. Ю. — Мав, мав, він розпоряжався, він розпоряжався. Хазяїн мій розпоряжався.

— А жінка як тоді? Жінки ходили в колгосп на збори чи ні?

О. Ю. — Ходили й жінки на збори.

— А шось там, за шось там голосували шось чи ні? Чи більше чоловіки?

О. Ю. — Та голосували, і чоловіки й жінки, всі голосували.

— Скажіть, а крали у колгоспі колись?

О. Ю. — Ой, крали на всю силу.

— Правда?

О. Ю. — Не крали, а брали так, як своє дома. Вони ж робили там. Та кажуть — та трясця його бери, та як у дядька вкрадеш, то там, а як в колгоспі, то те можна. Так же ж?

— … в 50-х ось, після війни?

О. Ю. — То й тепер крадемо, так тільки якби було де, а то шо нема де. Ми ж там робили, то ми ж там і брали, і тепер таке саме. Оце й у нас січас оце во колгосп, колгосп і радгосп, і шо хочете, радгосп оце в нас…

— … колись там до колгоспів, чи потім, шо бідний, бо ледачий, казали? 

О. Ю. — І тепер таке є. І тепер, казали, є, отак і є. Не те, шо бідний, а те, шо, ну як кому дається, як…

— … як ну прошаки, жебраки, старці, да?

О. Ю. — Ну та ходили, вони ж і тепер є.

— Зараз же ж не так є. Скажіть, а чи були такі шо, каліки вони були чи незрячі, чи як?

О. Ю. — Та ні, вобше, як і дуже бідний, то ходив же ж просив, то й давали. Як субота поминальна, то це таке було врем’я, шо була субота поминальна, оце, значіть, тіки празники, а тоді субота поминальна, ото вже кінець того посту там, чи шо, а тоді у піст заходем. То поминальна, то тоді поминали, тоді давали, було, пече моя мати книши тамечки, чи вже мачуха, чи шо, книші — це хліб такий, а то такі хлібці отак складаються на вугол, і так оце отако, і ріжуть отако натроє, і ото носили, де бідні. Оце ті люди, которі заможні, а которі бідні. 

— То бідним давали?

О. Ю. — То як субота підходе, то оце було, я було нав’юшачусь оце там, ну, де бідних багато людей, то це книшів з десяток рознесу об’язатєльно. Це вже як поминальна субота, то давали так. А ходили старці, зайде, пожертвуйте шо-небудь, то каждий чи пиріжечок дасть, чи то те. А тепер же ж, а тепер є й дуже бідні, є й тепер дуже бідні.

— Скажіть, а чи були такі старці, шо жили в вашому селі, шо жебрали?

О. Ю. — Та були, були в нас.

— А вони мали сім’ю?

О. Ю. — Мали й сім’ї. І сім’ї ходили там, у нас просили. У нас Митрофан Павлович тут був, жив, і в його було два онуки, і він ото там жив такечки. Ну, сім’я чи померла, чи я вже не скажу, то вони ходять, прийде — казав дєдушка, а вони коло діда жили, сім’я, казав дєдушка, шоб ви дали хлібину. Та зайдуть, то людина кажда й дасть, помагали й то.

— Скажіть, а на базарах були такі, шоб старці, шо грали на чомусь?

О. Ю. — Були. Були. Були не старці, а як вони звалися, сліпці отамечки, я забула, як вони звались, ну були, були.

— А вони грали на чомусь чи ні?

О. Ю. — Грали вони на ту, як…

— Ото були бандури, були ліри.

О. Ю. — На бандури, потом на бандури, потом на скрипку, є сліпі, зовсім не бачили, то сліпі. Його поводар то ж воде, а він держиться за його, було. І тепер, я тепер не знаю…

… грали, на дудку, на ту шо, знаєте, грають і співають.

— То це лірники грали, таку, да? Рибалка молодесенький над річкою сидів, тонку очеретиноньку рибалонька зловив… Оцю пісню грали?

О. Ю. — Ага, ага. 

— Це лірник грав?

О. Ю. — А пісні, а пісні оце ж…

— То це лірники грали, лірник грав, да?

О. Ю. — Да, да, да. А колядку, щедрівку ви знаєте? 

— Пісень божественних співали, да?

О. Ю. — Співали.

— Да? А співали там про Лазаря пісню яку чи ні?

О. Ю. — Ні.

— Ні? Або там про божого чоловіка Олексія? Не співали?

О. Ю. — А слухайте, оце ж осьосьо передавали, чи це…

… Городище ось отутечки, ага, отутечки Городище, Кременчуг за Городищем єсть, а це тутечки. І то ми їздили туди, брали ту воду, із тії, і так зроблена трубка, як начала, і та вода людім помагала. Очі не бачили, отакечки, шо не робилося, то так дєйствувала, й то їздили туди на Миколая.

— Там монастирь був?

О. Ю. — І там був монастирь, оце був там монастирь. Так то, може, ж то другий Миколай, бо то один же зімній, один морозе, а один оце святий Миколай. Оце шо в честь, в честь того, це ще я застала, це ще я все вірувала, і все їздили Богу молиться ще й кіньми ми туди їздили із своїм хазяїном, це Городише було таке.

— … базар, да?

О. Ю. — Базарь, їздили на базарь, а за базарєм туди так проведена круча така здорова.

— … кладовище в море, да?

О. Ю. — Забрали кладовища те, січас у нас ці кручі такі — усе в морі, всі кістки, вся, осталася одна тіки посадка та кой-де пооставалось, а то все море. Море, море, море, море, море…

… умер той уже дядько, немає, шо він служив на службі, та й казав, шо ми їдем параходом, оце, шо де великі параходи, поняв. І каже — доїхали до того, вмер чоловік, і тутечки сюди-туди, давай-давай-давай, а тоді ще ж вилазили ж ото на параході зверху. Коли пливе, пливе той, ну оцей змей же ж. Ой, давайте шо-небудь, а чоловік умер, каже, бо січас перекине, січас перекине. То цього не вспіли, укинули, то не перекинули, а другий їхав, то перекинув.

— Це кит-риба, да? 

О. Ю. — Ото чи кит-риба чи ото той змєй, і змії ж є здорові.

— Чи була в вас церква в селі?

О. Ю. — Була.

— А як вона називалася? 

О. Ю. — Я їй-бо не знаю, чи Покровська, от забула.

— А церковний хор був в вас?

О. Ю. — Був. Співали гарно.

— І багато було в хорі?

О. Ю. — Багато, душ двадцять хору було.

— Чоловіки й жінки були?

О. Ю. — Чоловіки й жінки були, хори, і на хорах ото виступають, як заспівають «Христос Воскрес!», так аж волосся вгору дереться.

— Ви в церкву не ходили співати?

О. Ю. — Ні, я не була в пєвчій, не буду казать. Так ходила в церкву Богу молиться, ходили, як дітей оце ж родили, то я ж носила дітей. Заходю в калідор, у дзвіницю, і стою, поки прийде батюшка — як син, то несуть у вівтарь, обійдуть кругом, як дівчина, то так обійдуть кругом.

— … церкву в вас зруйнували?

О. Ю. — … як начинавсь колгосп.

— То тоді й розбили?

О. Ю. — Ото тоді порозбивали, розбили церкву, розтрощили, ой…

— А люди бачили це, на очах всіх людей чи ні, чи вночі?

О. Ю. — Та вдень розтягли, як страшне, розбили.

— А хто розбивав — приїжджі чи свої?

О. Ю. — Свої.

— А комуністи, комсомольці, чи всі?

О. Ю. — Куди…

 

Друга касета

 

О. Ю. — Свої, свої.

— А ікони куди поділи?

О. Ю. — Та куди ж? Хто попалив, а хто поховав, та оце тепер пооддавали в церкву.

— А тепер..?

О. Ю. — … то ці, не вірували, то ото таке й робили. Так найшли дзвін, от забула, тіки не скажу де. Здоровий, оце о! І оце по радіо передавали, шо одкопали скікись його там чи тисяч чи міліонів. Так один поліз церкву розбивать та хрест готів, та як гургонув та вбився. Ну всьоравно не ті вбилися, то другі, зачіпали та, то кіньми розтягали тошо. А з риз із попових та з тих, з ряс, люди шили собі спідниці, шили собі кохти, хто шо хотів, хто шо застирав, кому шо хотілось те й робили. Ото таке колись робили. Це все я переживала, і оце доживаю, і це розказую все. Батюшка оце січас ходе, уже тепер таких і риз немає. Ряса ото, ризи позабирали, тепер чаші позабирали, ага, та тамечки те, тепер, ну шо не було в церкві отам — порозтягали його, порозбивали. Ікони ходили й по хатах, ну єсть люди такі шо повикидали. І тепер є в нас люди, шо не держать у хаті ікон.

— Де ви купували ікони, шоб у хату ще тоді давно, за давнього времені?

О. Ю. — А тоді робили, малювали, і носили їх скрізь, і купували де хочеш.

— Да? На базарі?

О. Ю. — А тепер у людей, на базарі були.

— А не було в вас у селі, шоб хто малював ікони?

О. Ю. — У селі не було, шоб малювали, а були ті, шо малювали, в Городище, отут у нас Городище, село 12 кілометрів було.

— А як воно називається те село?

О. Ю. — Городище.

— Так і Городище й називається?

О. Ю. — Ну а хто зна, чи тепер воно є, тепер, правда, оце начали строїть…

— Там, ви кажете, був монастир, і там малювали ікони, так?

О. Ю. — Там монастирь був, і малювали ікони.

— А там був чоловічий це монастир чи жіночий?

О. Ю. — Ну Миколай. Оце ж чуєте, оце ж цього Миколая…

… ага, в нас тутечки одна жінка, не знаю, січас, немає її, мабудь, дома, тоже казала, шо помогло мені, не бачила ніяк, каже, ніяк не бачила, а тоді стала бачить.

— Хто на похоронах співав, як ото церкву знищили, ось, то хто співав тоді на похоронах ото в 30-их роках після голоду? Хтось співав на похоронах, півчих не було?

О. Ю. — Ні, була півча. Старі баби.

— Тільки баби осталися?

О. Ю. — Де баби осталися із півчів. Це ті ж ото тамечки ходили. Оце тепер і в нас ходили, і тепер і в нас оце музика грає тіки. Ну і батюшка ж ховає. Ну, як хто ж не хоче, то…

— Колядували оце в 30-х, в 40-х роках?

О. Ю. — Ой, колядували! І сей год, і прошлий год. Оце як стало, як став Горбачов.

— А тоді раніше, не колядували?

О. Ю. — Та куди там колядували, тоді не можна й близько підходить. І хто колядував, то виженуть із школи. Тоді вірувать не можна було! Боже опаси! Тоді сильно страшне було! Як ото узнали, шо де дитина понесла до матері, до хрещеної вечерю, то завтра його з школи вигнали, і батька, і матір виженуть із колгоспу. Я пішла в церкву, то мене вигнали і з радгоспу, з роботи, я то попросилася. Таке було. Таке було страшне! А це, як став Горбачов, то це оце, та тоді найшли отож Біблію. А тоді найшли далі й далі, так як оце ви списуєте. І оце по тому, і оце по тому беруть, і ото…

— … дітей не хрестили?

О. Ю. — Не хрестили. Це вже, як хто хоче похрестить, так це несе, де такий, шо він ніде, шоб і не знали. І ноччю! Десь там найдуть, шо десь батюшка є. Було, в Кременчуг, ото в нас, їздили в Кременчуг, там ото й… 

… у нас нема попа, ото в Кременчуг і там в Городищі. По селах є, а в нас нема.

— Пам’ятаєте ви, як комсомольці свої весілля справляли, то як, то казали «червоне» весілля чи ні? Не пригадуєте? В вас же були партійні люди, комсомольці?

О. Ю. — У нас комсомольців таке. Я вам розкажу ось за комсомольців. Не признавали вони такого, ну вобше. Зійшлися, пограли, поспівали та й усе.

… взяли вкинули в колодізь.

— Куркульську дитину?

О. Ю. — Куркульську дитину. Тепер, ішов чоловік із того приїхав, тоже його розкуркулили, вигнали, він в радгоспі устроївся. Приїхав по сімню. Зайшов до сосіда, зайшов до сосіда, ага. Ні, надворі баби гуляли і сосід. Він зайшов, питає, каже — дайте мені води напиться. А один каже, а він так одітий же ж, прийшов, хотів жінку забрать і дітей. А він каже — ходім у хату. Вони ввійшли в хату, він ввійшов в хату, вони його розбули, розділи наголо, в одних трусах, і вкинули в колодязь у воду. А жінка ж жде, розкуркулений, він же ж не ходив у їх красти, якби він крав, а робив, а трудом своїм наживав, він же ж чоловік. Забрали ж ви в його, та хай він робе в колгоспі чи в радгоспі, чи де та й усе. Коли через врем’я зустріли цій жінці, та вона вмерла оце, тиждень, як умерла, ой. Зустріли ці жінці, вона пішла, коли сусіди ж кажуть, отак і отак, вкинули ж у колодізь. Ну, вони ж пішли та тамечки уже ж видно, зазавали його там же другі люди вже, сосіди, ну шо ж, вони його витягли готового, і такечки в тім колодязі вп’ять й закидали.

… робили наші, сами ми робили. Я сьогодні, наприклад, живу у власті, отака власть, завтра я перехожу в таку власть. Як кажуть — яка не я власть, а ти в неї не вступай, а йти собі, як Бог дасть і все. І будеш жить чесно. Воно не получається, як на тебе нападається, зло набираєш, і змєй. Кажуть же ж, отож змєй і під’їда.

— … свій так бив?

О. Ю. — Да, да, да. Свій, свій, свій свого ото ж бив. Ти куркулька, давай хліб. А де ж вона возьме, як ви позабирали, остались тіки діти. Двері одчиняють, причиняють двері пальці. Кричить — о, ратуйте, та де ж я тобі возьму, як нема. Таке робили, шо невозможно! А тоді ж прийшло ж діло до того, шо стали люди клясти ж уже ж, заклинать. Од ???, то тошно заклинають, і в його дочка була, в оцього ж Якова Безверхова, він тутечки жив. І шо ж ви подумаєте — чи воно од Бога, чи воно так, чи гріх, може. Може, й гріх, чи, може, й ні. Ану ж возьміть, як люди не кляли, ану ж уже в неї взяло одібрало ногу. Одрізали одні ногу, через врем’я давай другу, ну вона другої не дала, возився чоловік… Батька кляли, так якби вже батька вже кляли, хай би батько отвітив, а то ж клянуть — шоб ти на дітіх побачив! І побачив же ж на дітіх! І возив же цей уже чоловік, шо оженився, і одрізали їй ногу, ага, а потом хотіли другу одрізать, і він возився з нею цілий год, так вона оце недавно вмерла, а оце днів через скіки і його спаралізувало.

—… заробляли собі тим, шо грали на весіллях, на хліб?

О. Ю. — Дуже заробляли, дуже заробляли й багато. І тепер, як музикант заграє, пограє, то багато платять.

— А скільки, скільки тоді платили люди, не знаєте? Скільки люди платили музикантам?

О. Ю. — Та тоді ж воно, бачте, музикантам платили так, скіки — це зависе від хазяїна.

— А, від хазяїна. А було так, шоб конкурували між собою от музиканти? Було їх кілька і запрошували тих, шо лучче грають, чи ні?

О. Ю. — Та було й таке. Було й таке. Которий лучче ж грав оце у нас тутечки, то один лучче грає, то його скрізь і кличуть.

— А шо їм давали? Давали їм рушники, чи хліб їм давали, чи чим їм платили, чи грішми?

О. Ю. — Ну як він загра, як оце ж, як свадьба там чи шо-небудь тамечки, чи те, то платили, платили їм, ну хто як — хто грішми, хто чим нуждався, тим і платили. А ховали, похорон як був, то похорон ховали так: як бідний, то в нього ж немає з чим те, то були рушники в церкві, то брали такі, ну, не рушники, а звалися рушники, то впускали тим. А которі багатші, не багатші, а чи багатий, чи бідний, то рушники пряли. Ми ж пряли, ононо рушник… 

— Вибойчасті спідниці?

О. Ю. — Вибойчасті спідниці. А кохти полотняні й жекети я тоже шила полотняні, під поясок, а потом ото так із оборочкой шили, то шили. То ше не так давно, ну та ше оце вже…

— Скажіть, ви у клуб ходили, то в тих же спідницях у вибойчастих?

О. Ю. — У вибойчастих.

— Да?

О. Ю. — Да.

— І сорочки вишиті були?

О. Ю. — Сорочки вишиті були й керсетка була.

— А як ставили п’єси, то в цьому одязі?

О. Ю. — А надівали ж таке ж, у п’єса була у тому, у государстві. З государства давали. А то, то бува, як п’єсу ставили, то була керсетка там, не в мене, то в когось я брала. У когось, були ж багатші люди, були ж усякі люди, то позичали. Як немає платка, в мене часто позичали, в мене ж ото не було ж дочок, то були платки. То в мене, й свадьбу як гуляють, було беруть платки, беруть черевики, позичали на свадьбу ж у те. Потом одна йшла заміж, не було цвітів, та мій син з армії прийшов, так вона прийшла та попросила, так він, а він у Кременчуці робив, так він з Кременчука привіз їй цвіти.

— На голову, да?

О. Ю. — На голову.

— Шоб молодіти?

О. Ю. — Да. Було таке, знаєте, а тоді вже ото ж, ну жили — всяк було.

— От, які пісні співали тоді у клубі — чи це про Леніна, чи про Сталіна співали, чи всякі?

О. Ю. — Та співали ж і про Лєніна, співали і про…

— А ви не пам’ятаєте, які там слова? Як вони співались ці пісні, яких?

О. Ю. — Знаєте, не знаю.

— Забули?

О. Ю. — Ну співали пісні ж вобше всякі ж.

— А більше російські чи українські?

О. Ю. — І українські, побільше українських.

— Скажіть, а чи було так, шо те, шо ви мали виступати уже, то записували на листочок, а потім перевіряли — шо можна, то залишали, а шо вкреслювали? Було так чи ні? Яка пісня не можна співати?

О. Ю. — А, було, не можна співати, це ж було не можна…

— Чи були в вас відьми у селі?

О. Ю. — Були. Баба там одна була, то її дразнили відьмою.

— А як її по-вуличному казали?

О. Ю. — Векла, Векла. Векла, Векла, Векла, Векла… Як же її… Кучиха хвамилія.

— Кущиха?

О. Ю. — Кучиха, Кучиха хвамилія. Векла. І оце ж її дражнили відьмой, оце ж чого вона відьма, як корову веде, або шо-небудь, то оце вона спорте об’язатєльно. Людина, на людину гляне — спорте.

— А шо людині тоді стається?

О. Ю. — Ну ото корову як спорте, то молока не їстимеш, корова йтиме і з вим’я усе.

— А тоді треба було якось відробляти, да?

О. Ю. — А тоді вже ото ідуть, як уже здогадаються, то вже просять її, то вона одробля.

— Вона…

О. Ю. — Вона одробе й заробе.

— Да?

О. Ю. — Да. Як одробе. А єсть така, шо поробе, а одробить — не одробе. То той мучиться.

— То до когось іншого йшли, шоб відробляла ворожка якась, да? Шоб хтось відробляв?

О. Ю. — До неї і йдуть, уже знають, оце знають, шо це ж одна вона тіки тут у селі була.

— Скажіть, а вона була якась страшна чи що?

О. Ю. — Жінка, така як, жінка.

— А мала вона сім’ю? Сім’ю вона мала?

О. Ю. — Мала.

— І чоловіка й дітей?

О. Ю. — Мала вона дочку, і мала вона зятя. Та з зятєм не вжила, та зять покинув.

— Скажіть, чи вона навчена була, чи із роду вона така?

О. Ю. — Оце вже я вам не скажу, чи вона навчена. Це вже я не докажу, не знаю. Знаю, шо робила, а робила шкоду.

— А як до неї ставилися? Не любили її?

О. Ю. — Та, Боже сохрани, це вже я прийшла… Гонять череду. Це вже вона як на яку корову глянула, то то вже корова, то вже спорчена, це вже Кучиха спортила. Ото таке було колись.

— Говорили з нею, да?

О. Ю. — Та я жила з нею, чого, я знаюсь із нею. Ну вона мені не портила, я портняжила, їй всегда шила, все помагала їй. Вона мені помагала, а я їй. Дочки в неї були, я їй то плаття шила.

— А скажіть, про неї шось таке говорили, як вона там? Чи шось таке розказували про неї?

О. Ю. — За пісню чи шо?

— В ліс ходив?

О. Ю. — Та найшла цвіток якийсь там, та вроді од того цвітка ото вона, шо хотіла, те й робила. А чи воно правда чи ні, за таке. А правда, шо од неї ото таке рбилося.

… вона отож, вроді ж ходила, та будто би ото…

— Папороті найшла?

О. Ю. — Ага, і ото, кажуть, таке зробила. Тож кажуть, як найде, або дівка як хоче заміж вийти, так ото хай піде туди в ліс у дванадцять часов, це ж кажуть — нечиста сила, найде й дасть. І тоді ото, кого схоче вона, того і причарує. В нас і тепер є такі, кой-які шептухи є. Шептухи й помагали. В нас одна бабушка тут була така неграмотна, ніяк не грамотна — лічила людей, лічила корови. Корова як не отелеться, це йдуть до баби Одарки, Жондарка, так хвамилія її була, нема, вмерла, стара. Вона те, не зродить жінка дитини, вона об’язатєльно її обрятує. І не грамотна, темна людина, та от роду, от роду. То от роду, і оце всегда часто й тепер згадували — як тіки у корови шо-небудь або людина — це вона, баба Жондарка спасе. Ну багато й ховало її людей. Ну, не грамотна ніяк така…

—… чоловіки, шо шептали?

О. Ю. — Чоловіків я не знаю, баби є.

— А знахарі такі чоловіки були?

О. Ю. — Не знаю, тіки врачі, а таких знахарів мужиків не знаю. Правда, був один чоловік, шо зуби шептав, то казав, шо помагали, Тихон Никонович, ну це вже давно.

— Нема його живого?

О. Ю. — Та, це вже дуже давній.

… пішов, поїхав. І в його в оці пристала із яблука така тонюсінька шкурка, аж уросла, ага. А він в нас тут був тим директором. Ну де він не їздив, де не ходив — ну бачили-бачили, ну чого-то же воно, шо вони його не витягли. Коли він приходе, мать, часов у дванадцять, це раньше, вже отого дядька й нема, а, може й живий. Коли ноччю стука, він ще ж і тутечки був тим. Коли заходе з жінкою — ой, спасіть мене, ой, спасіть. А як же, я ж не врач? Мене син лає — не нада, тебе ж лаятимуть. Ну, я рішилась — я як начала витягать, в мене язик отерп, ну витягла.

— Язиком витягли?

О. Ю. — Язиком. І оце спасала Трохимовича у Пронозівку, як тіки трохи, язиком, то витягну, як такечки, як так больні ж, то ні, а за пороху я витягну. І ото йому витягла, так він вже мені дякував, дякував. Ото я так лічила.

— На карти гадали?

О. Ю. — Гадала дівчатам поки раньше на картах. Тоже вгадувала, получалося.

— А хто вас навчив?

О. Ю. — Та була в мене сваха, то в неї була ж книжка, та вона з книжки, та й мене навчила. І все й получалось, якраз так і вгадувалось дешо. Ну так получалось.

— А чим вони вам, шось платили чи нічого?

О. Ю. — Та коли платять, а коли такечки прийде ж людина плаче, успокоїть. Ам диви, кинеш шо-небудь, дивись якраз і получається. Кажуть — точка в точку!

— Гадали там на бобах або на квасолі, або ще на чому, ні?

О. Ю. — На квасолі я не знаю, я на квасолі й на боби не те, а на таке ото — на голку та на хліб, ото те на причину, те на сіль.

— А як це?

О. Ю. — Ну оце ж, на печину — це ж хліб, хліб і сіль, печина — і там ще ось таке, ну друга печина. І тоді отак, значить, держиш, і тоді держиш. 

— Голку, да, на нитці?

О. Ю. — Голку з ниткою отако. Куди вона буде хитаться. Як отак хитатиметься, значіть то, на харошу, як отако, то ото печина. Ну видумували всяке, знаєте, ворожили, як хочете. І так, і так, як хочеш.

— Як до тих ворожок ставилися от комсомольці, комуністи там? Влада як до них ставилась, ганяли їх чи ні, забороняли?

О. Ю. — Та, може, робили так, шоб меньше, шоб хто знав, шоб не знали. Це ворожили, шоб не знали. А комсомольці вони не празнували, вони нічого не робили, вони страшне. Ікони, зайдуть у хату, поб’ють, повикидають. А кой-хто казав, позакопували ті ікони, та тепер ото в церквах беруть та малюють.

— … покійником наймані люди?

О. Ю. — Є й такі, були.

— Були, шо наймали, шоб голосили, да?

О. Ю. — Були, були.

— А як вони приказували, ви не пам’ятаєте?

О. Ю. — Чо ж не пам’ятаю?

— А розкажіть, як?

О. Ю. — Бідна, та де ж ти долю діла? Та нашо ж ти мене покинула? (Як це ж вона вмерла). Та нащо ж ти мене осиротила? Та чого ж ти мене такечки малою оставила? Та шоб я весь вік горювала. Та коли я тебе виглядатиму? Та відкіль я тебе й дожидатиму? Та чи з далекого краю, та чи з глибокого яру? Та чи з далекої країни, та чи з глибокої ярини? (Співає).

А як уже ж там, там, то це син чи дочка, там то, моя й дочечко. Або за матір’ю.

Ой, моя ненько, та моя ненько, та моя рідненька. Та нашо ж ти мене покинула? Та нашо ж ти мене оставила? Та відкіль я тебе виглядатиму? Та відкіль я тебе й дожидатиму? (Співає).

Оце тоже такечки. А як те, шо вже дуже. Ну вобше ж, воно ж як наболить, так ото. А як остануться дітки.

Та нашо ж ти мене покинула? Та нашо ж ти їх покинула? Та нашо ж ти їх і посиротила? Та кому ж вони нужні? Та нашо ж вони комусь здалися? Та хто ж прийматиме? Та хто ж їх матері виглядатиме? (Співає).

Плачуть же ж такечки. 

— А як, наприклад, немає кому плакати, то чи наймали таких, шо..?

О. Ю. — То наймали таких, шо плакали, так єсть же плачуть всяк, усяк було. Ну та отож, наймали, шоб плакали. Є свої ж рідні…

— Може, проспівайте мені, проплачте? 

О. Ю. — За кого?

— За чоловіком як ото плачуть?

О. Ю. — Ой, мій хазяїну, та мій хазяїну, та й моя защита та моя й правда. Та відкіль я тебе виглядатиму? Та відкіль я тебе дожидатиму? Та до кого я свою головоньку прихилю? Та кому я своє горе розкажу? Та до кого притулюсь? Та простелюся до стіни, а стіна не хилиться. Та прихилю до брата, а брат і не дивиться. Та прихилю я до сестриці, а в сестриці свої діти малі. А я, моя ненько, та осталась сиротою. Та я сиротою та нікому я й не нужна. Осталась сиротою та й малою, а на старість удовою. (Співає). І таке є. Це я тужу за своїм хазяїном. Мого хазяїна восімнадцять год нема. А з малу сиротою осталась у десять год. Все горе я переносю, все, я ж вам кажу. За сестричку.

Ой, моя сестричко! Та моя й сестричко, та моя й ріднесенька, та чого ж ти не жила? Та чого ж ти така рано та й лягла? (Співає).

Такечки тоже й дальше, й дальше.

— А ще одну можна?

О. Ю. — І за дітьми. Як дитина, то за дитиною такечки. Знаєте, за каждим шо-небудь. Ну, як плачуть же, як плачуть, ви ж знаєте, тужать, от тіки ж волосся дереться само по собі. Як тихо, так якось благополушно, а як ото кричить, плаче, та ще й плаче такечки у лай, та так уже ж — не можна перенести.

— Скажіть, а як плакати, то чи кожна може так тужить, чи не кожна приказує?

О. Ю. — Не кажда. Не кажда. Не кажда.

— Скажіть, а як вони — самі од себе слова, чи якось навчалися?

О. Ю. — Не знаю, я не знаю, я сама од себе. Я переживала, я од себе плачу через те, шо я пережила, те я й кажу. Як я осталась там, шо я де там ходила, де їздила, шо, шо, шо, яке було. 

— А не було так, шоб училися від когось там плакать, так приказувать?

О. Ю. — Нічого я не вчилася, в мене й свого хвате казать, аби вспівала, аби вспівали сльози текти.

— А чи були в вас такі люди, яких, які от спеціально їх просили, шоб вони прийшли поголосили?

О. Ю. — Та були, були люди, були.

— А ось зараз є такі жінки чи ні?

О. Ю. — Тут у нас нема. Січас нема, були раньше. А раньше були.

— І їм шось платили за те?

О. Ю. — Та вже ж платили. Я ж кажу, підеш та поплачеш, то твоя родичка або там брат, або сестра, підеш поплачеш. І тепер — піди ж ононо, ти бачиш як, ото піде поплаче. Ну, другий плаче порядошно, а друге — еначе. Ну кажде по-своєму. А друге ніяке. Так тіки подивиться, бо в його, воно не зна, шо казать.

У городі, у Єрусалимі

Туди собирались старі князі.

Старі князі і гєнєрали

Вони Ісуса Христа на муку брали.

Вони Ісуса Христа на муку брали,

На муку брали, на хрест розпинали.

На хрест розпинали,

Руці, нозі гвоздєм прибивали.

Руці, нозі гвоздєм прибивали,

Крові до землі не допускали.

Крові до землі не допускали,

Золотії чаші повстановляли.

Золотії чаші повстановляли,

Куди несли — ріки текли.

Текли ріки кривавії,

Ой, горіли свєчі восковії.

Із хреста його ізнімали,

І у гріб його поклали. 

І у гріб його, ой, поклали,

І каменем накотили.

І каменем накотили,

Сторожоньку постановили.

Сторожонька обіснула,

А Божая мати прилинула.

Ой, сину же мій, ой, Боже мій,

Ой, за шо ж ти, сину, помираєш?

Ой, за шо ж ти, сину, помираєш?

Ой, за шо ж ти, сину, кров проливаєш?

Прийняв муки, прийняв кари

За всі грішні душі христіяни. (Співає).

За нас за всіх він погиб! Господь його наказав, і він ото мучився за нас усіх. 

— І оце так на ліру грали і оце співали, да?

О. Ю. — Це на кажду пісню треба на голос.

У вертепі бо родивсь…

І син родився, слався спочивать.

Сина ой десь його 

Спородила Дєва Марія.

Ой, спородила Іісуса Христа,

Хотіла встаїть мале дитя

Рожденноє Боже духом ???

Та десь узялося два янголи,

І узяли Христа, і узяли Христа

Аж на небеса.

Та й у вертепі Бог родився,

Слався, спочивай.

А його же сонце з вітром

І шо зорі.

І шо Святому Рождествові

Сніги залягли.

Як свєтлому Воскресенію

Ріки потекли.

Святому Воскресенію

Ріки потекли,

А к зелені неділеньці 

Сади зацвіли.

Та радується світ та звірі і пташки

Ще й малі діти,

Шо зацвіло разноє древо

Ше й райські цвіти. (Співає).

— А оце колядка, це колядка, да?

О. Ю. — Це колядка.

— У вас колядували чоловіки чи дівчата?

О. Ю. — У нас дівчата колядували.

— Дівчата колядували. 

О. Ю. — Раньше колядували й хлопці і дівчата. Ми ходили, як я ходила дівчиною колядувать, та вже й жонатою ходила з тими, то збираємось душ стіки, і йдемо колядувать. Той бере, хто не вміє співать, то бере лантух та несе. А ходили по хатах, то було, то те здає, а тоді в складку, було всяк. А тепер…

— Скажіть, а зірку носили, звізду чи ні?

О. Ю. — Та може, я й забула вже за звізду, так шо я не скажу. А, може, носили й звізду. Ну все це пройшло вже скіки год.

— А в якому це році, ви ще не були замужем, як оце колядували?

О. Ю. — Та замужем уже була, діти були, вже в мене сини були, ходили ще ж тоді колядувать. А тоді вже, як став радгосп, а як радгосп став, то тоді вже не колядували. Тоді комсомольці, партія була. Тоді як тіки побачать — ходили по хатах, ікони знімали, то де хто заховав, де шо. Тут зайшли тутечко до Йосипа Трифоновича, то вона, правда, була ше й медік та її чоловік медік, то треба було, а жінка не дала. Сказала — ви їх не ставляли, то й не ставляйте. А тут ось у мене сосідка, то в неї і січас нема ікон, повісила батька й матір на вуглі. Не всі ж вірують. А в нас німці зайшли, та в нас не було ікони, та ти шо, комуніст, комуніст? Так я пішла та дали, спасибі, Миколая. Ото таке, було таке, яке хоште. Я ходила, ото ж, як була в радгоспі, то в церкву, то мене з роботи зняли, та насилу впросилася, чуть не здохла з голоду, бо не приймали на роботу. Було таке, яке хоште. Чи доброго, а плохе —саме плохе. А оце, як став Малінков, спасіба Малінкову — дав нам і кухвайку, і одмінив і молоко, одмінив і крашанки, одмінив і біздітність. А то було і біздітність, і облігації. А то місяць робиш, та оддай облігації та й усе. А Малінков як став, так його ж і зняли, він же ж недовго й був. Ви його, мать, і не знаєте. Ото таке, дорогая. Шо хоч. Я оце всю жизнь перепаскудила, не пережила, а перемучилась. А шо ви будете робить? 

— Скажіть, а козу водили в вас тоді, як ви були молодою ще, як колядували?

О. Ю. — Козу я не помню, не знаю.

— Не помните.

О. Ю. — А ту водили Маринку. Маринку вбирали в цвіти, і тоді сходилися, ну вобше, як би сказать, компанія. І тоді ото вели її до води, а тоді отож ішли, її вбрали цю Маринку, а тоді прийшли та її в воду вкинули цю Маринку, скупали її.

— А коли це було?

О. Ю. — А це ж на Івана, на Івана…

— На Купайла?

О. Ю. — Та мабудь, коли б не на Купайла. Мать, на Івана, на Купайла. І тоді ото убирається, то цвіти достаємо, рвали. І тоді ото цвіти рвали, і вквітчають оце ж Маринку, і тоді сходяться багато в нас дівчат. І оце ж ведем її до води. Доведем до води, її скупаєм, там її розберем, і діло кончилось.

— А квіточки куди ті?

О. Ю. — А квіточки ото ті квіточки, я вже не знаю куди. Та там у воду повкидали. У воду.

— А додому брали на город?

О. Ю. — З дому, з дому, дома ж удівають, і її отож вбирають її, й усе чисто.

— А в шо її вдівали? Гарна шоб була, шоб сорочка?

О. Ю. — Та гарна шоб була, ну та вже ж, яке не є, ну вже, може, в сорочці ж остається, я вже забула вже. Ні, а тоді отож… Ні! Маринку роблять, роблять Маринку! Не живу. Жива йде само собою. А роблять, і несуть ту Маринку.

— А розкажіть, як робили?

О. Ю. — Робили отож, возьмуть, ну так, як вам сказать, ну таку перехрестину, понятно? А тоді надівають яке-небудь там, ну шо-небудь таке нежалке. І надівають її, як полагається, і надівають її. І цю ж убирають само собою, а ту вбирають, я знаю, шо ми так водили. А тоді в нас там був горобець, а потом там така річка була, шо вода біжить на тому. І ото ми туди ото несем, і це збирається нас багато — й хлопці, й дівчата, і оце ж ідемо, ще й палили. На бургі чото ще й палили. А то прийшли, розпалили вогнище, погоріло вогнище, а тоді однесли, і оту Маринку вкинули в воду. І вертаємось з цією Маринкою.

— А по вулиці як ідуть, то співають шось?

О. Ю. — Ну я забула вже ви знаєте.

— Шо співали, да?

О. Ю. — Маринка… Маринка по степу ходила, ага, Маринка ходила, цвіточки збирала, цвіточки збирала, на головку клала. Ну, забула уже… За Маринку, вже ви знаєте… На головку клала, з цвіточками вквітчала. Іще там і лєнту якусь там причеплять, шось таке. Шо Маринка ж була! А отдєльну, цю живу отдєльно ж назад ведуть, беруть назад. Цю не те, а ту отож несуть оце ж усі, і та відтіль під руки бере. Я шо хочеш, те й носила. І тоді ото, ви знаєте, цю Маринку ото приводять назад, а тоді збираються хлопці та дівчата, та найдуть, було ситра та куплять, та вип’ють та й усе. Та й Маринка кончилась. І тоді дощ іде. А тоді дощ іде.

— Скажіть, а через вогнище стрибали чи ні?

О. Ю. — А через вогнище чого так стрибали. В нас через вогнище стрибають, як свадьбу гуляють.

— Да?

О. Ю. — Да.

— А отам на цій Маринці не стрибали через вогнище?

О. Ю. — А на Маринці…

— Ви ж кажете, шо палили вогнище.

О. Ю. — Ну палили… А може й стрибали, знаєте, забула вже. Може, й стрибали. Ну, по-моєму, не скажу, за стрибання не знаю, ну знаю, ні, не стрибали, а тільки в вогнище Маринку ж переносили — та відтіль, та відтіль. 

— Переносять через вогнище?

О. Ю. — Піднімали через вогнище. Переходили. Переносили, переносили. Воно ж із паличок отакичко.

— Із паличок.

О. Ю. — Наб’ють отак, зроблять, надінуть там десь сорочку найшли лібо, найдуть шось. А тоді вберуть її, а в цвіти, у цвіти не в ці, а в свіжі. В свіжі оце вона і та Маринка, а ця Маринка тоже бере ото.