Владиченко Катерина Михайлівна, 1937 р. н.

— А він був середняком у вас батько чи як, чи так заможніший?

К. М. — Ні, не заможніший був, ну середняк, ну середняк, середняк був, середняк так ото ж, шо продасть, як кажуть, садок там був, чи яблука продасть там, чи шо, коли одвозе там в Кременчуг, це ж далеко. Ото збере яку копійку, купе землі, купе землі, багато він не мав. Це казав батько, там якась у їх там нарада була, я знаю, то це, каже, це вся моя земля була, ну її небагато там так було, ну як вам сказать. 

— А з левади мали вони сіно, так?

К. М. — Ну оце із своєї землі вони ж мали: і сіно, і все садять, і скотині, і собі, і шо держать — все вони оце мали собі. А лишок єсть — і продають, здають государству, хліб там чи шо, продають, государству здавали.

— Скажіть, а як прозивались на вас, як по вуличному казали на вас?

К. М. — Лічно на мене? Ну, на мене по вуличному казали Катька Попиківська, бо фамілія Попик.

— А, то казали на вас Попики, казали, так?

К. М. — Попики. Фамілія така.

— Ага, а ще які були там такі, по вуличному казали на людей як?

К. М. — Ну, нас окружають оце скрізь куток, він раньше називався ??? тут було, і двоюрідні потом виходили, а фамілія Попиків там багато було просто, багато, все Попики були. Даже було в мого батька три брати, тоже вкучі жили, і слєдующі брати тоже Попики, тоже жили рядом, тоже мали землю, так якось рядом вкучі жили.

— Помагали одне одному брати, чи ні, там по господарству, чи як?

К. М. — Ну, помагали, я думаю, помагали, це ж я вже з таких годів же, близько жили, то помагали ж, сім’ї батька й сім’ї там були. У батька було два сини і три дочки, це вже я пізня.

— А скільки вас було у сім’ї всього? 

К. М. — П’ятеро.

— П’ятеро. Ви сама молодша?

К. М. — Я сама найменша.

— Скажіть, а чим ще батько займався, крім землі, шо він ще робив?

К. М. — Мій батько дуже великий був спеціаліст по дерев’яній роботі. Він мог зробить все: оце і хати робив, зробе сарай, і столи, і вікна, й двері, і гардіропи й дивани, все він робив, воза, сани, усе для хазяйственного і реманент, який прилежний був для хазяйства, усе було зроблено, усе.

— Скажіть, йому замовляли такі роботи, да, на заказ він робив?

К. М. — Ну це, я помню, шо він, бо казав, шо він, усе його брали, шо він робив по договору — й магазіни робив і там де, государственні такі предпріятія, які нужно було робить, оце він все робив.

— Скажіть, а як ви називали своїх батьків — на «ви», чи на «ти»?

К. М. — Тільки на «ви».

— Ось. А в селі як традиція була — на «ви» казати, чи хтось і казав і на «ти»?

К. М. — Ні, в того, в тому якому сім’ї яка, як кажуть, хто воспитав як. То ми, в нас називали всі, наша сім’я тільки «ви» — батько «ви», і мати «ви», от, а соромно сказать «ти», це вроді б то…

— Скажіть, а з якого віку до робити привчали вас батьки?

К. М. — Ой, з самого дєцтва.

— Ну, а скільки це було най, най, років?

К. М. — Та я в сім років вже пасла і кози й корови.

— Скажіть, а дівчатка пряли, до прядива, до прядіння з якого року, з яких років почали?

К. М. — Я прясти не пряла, бо ходила в школу, а мнять прядіво — мняла. Оце повчила вроки, мати рано встає до печі, і ти ставай коло печі рядом, мни кудлю, оце було.

— Скажіть, а чи було так, шо мати свою роботу робить, батько свою, або мати часом батькову роботу робить, було так чи ні?

К. М. — Ну мати ж, як мати, це коло кухні. Рано встане в 4 часа чи зімнього, чи літнього времня, батько ж як по хазяйству там піде попорається. Ну, ми ж уже ж не ті года, шо були, моя мати в школу не ходила, тоді хазяйнувала, так шо не ходила в школу, я в школу пішла.

— А мати ваша десь працювала чи ні?

К. М. — Працювала до войни, працювала у лісі, у, там лісна, і у лісі, там оріхи собирають, насажувались це там, ну місцевість лісна, у лісничестві, в обшем, робила. А вже ж після войни то вже ж куди ж, в колгосп пішла.

— А з якого року в вас колгосп уже почався, заснувався, да?

К. М. — Колгосп? Оце же я не пам’ятаю, знаю, шо в тридцять третьому ото, чи у двадцять…, яких двадцятих годах загонили в колгосп, а які загонили, знаю шо тридцять третій — це голодовка була, загонили ті, коліктівізація була. 

— А батько ваш зразу пішов у колгосп чи ні, чи не хотів?

К. М. — Батько мій не хотів в колгосп іти, і він не пішов, аж пішов після войни.

— Правда? А чим він займався тоді, як не пішов в колгосп? Його ж заставляли? 

К. М. — Заставляли і забирали, і ограбляли до тла, заставляли в колгосп іти. Забирали шо і зернину забирали, все ходили штопали штемпелями, казав шо, де шоб і земля, все забирали. То казав — спасся тим, шо заховав три мішки зерна у запічнику, де піч, та висипав, то так спаслился од голоду, а то все забирали. Не хотів в колгосп іти.

— Там не найшли?

К. М. — А після войни пішов в колгосп. А то не хотів він у колгосп іти. Каже — якби я пішов в колгосп, я б пропав би, і моя сім’я пропала б, каже, хто пішов в колгосп — всі пропали. А чого вони пропали? Того шо він був великий спеціаліст по дерев’яній роботі, пішов — там те шось ізробив, там те, хтось дасть стакан квасолі, хтось дасть стакан якоїсь крупи, чи стакан зернечка дасть, на жорна ізмелете, заколоте якусь, отак спаслися з голоду. 

— А ті, шо пішли в колгосп, то ті не мали нічого зовсім вже, да?

К. М. — Ну, як то кажуть, воно ще ж не основане таке було, я так думаю. Якто кажуть, воно ж і тепер так, дивіться, хто зможе вискочить, там фермер, там те, там те, там оті, як вам сказать, називають їх, голова вишибло. 

— Чи наймав ваш батько собі помічників, як він ото десь робив шось плотникував, то чи наймав собі помічника якого, ні, чи він сам робив, сам справлявся?

К. М. — Ну так не казав, сам він робив, і єслі там де робе шо, там якесь предпріятіє там, то канєшно вже там вже, він бере вже там собі якихсь плотників, шоб допомагали, а він як главний там, розбирає всі, як вам сказать, план, шо построїть таке.

— …чоловік жіночу роботу часом, ну там їсти варить або шось таке там, не виконував ніколи?

К. М. — Цього не помню, мати тіки варила, а помагать — помагав усе, дров унесе й води піднесе, все. А мати робила і його роботу — возьмуть коси, вмісті косять, батько косе й мати косе вмісці.

— Ви скажіть, а не було так, шо якось погано до того погано ставилися, шо чоловік помагає жінці? Не було так?

К. М. — Нє, такого в нас не було. Батько й мати, хоч вони в яких, як кажуть, злиднях прожили, а прожили — ніколи не лаялися, дружно жили. І усе закликали, шоб ми дружно жили, шоб не лаялися, шоб у нас всігда був мир і злагода. Я своїх дочок приучала з ранніх літ до роботи, уже сім год їм було, то вони мені мили поли, були в состоянії витрусити й поли застелить. Так шо в мене щас тоже діти в Черкаській області тоже живе, десь там на Черкащині, старша, то вони не ледачі, так шо я за їх не боюся.

— …називають вас на «ви» ваші діти вас кажуть на «ви»?

К. М. — А мої вже діти кажуть «ти», мамо.

— І на батька так само?

К. М. — І на батька. 

— А чого ви так привчили?

К. М. — Ну ото вже їх у школі вже вчать, шо ти, мов, уже вони там читали, там те, шо ось дитина можить казать на матір там «ви», но має право казать на рідну матір і на батька «ти». То вони так кажуть, а я вже на своїх батьків, Боже збав, це мені стидно було сказать. І я не обижаюсь, раз у їх так привчили, я хоч і казала, ма, та, вони вже вичитали, шо по-новому.

— …пішли на роботу, да, у колгосп?

К. М. — Я в 13 год уже носила 14 те, воду носили, хто полов буряк. А ні — той, там старший коло тебе, менший, як меньша я, то коня водила там, пололи конякою там картошку, чи там ту, кукургузу полільником. Та раз наступила кобила на ноги, то я вже більш не пішла, боялася коняки. Тоді ходила полоть картошку.

— …платили вам чи ні?

К. М. — На трудодень.

— Теж на трудодень?

К. М. — Трудодень, паличку заробиш або полиш картоплю там 70 сотих, там скіки прийде заміри, 60 сотих — це трудодень заробила, о, так трудодень заробила, харашо! Це як учениця заробе в школі пятьорку, так нам було трудодень заробить тоді. І тоді трудодень в кінці году шось там, там чи по 200 чи по 100 грам скіки там на той трудодень попаде. Бува, шо заробила скіки я там ходила на роботу, пів мішка зерна, як ото шо на якийсь празник мати напекла зімою хліба з того зерна.

— Скажіть, а як одягалися люди тоді от?

К. М. — Дуже бідно. Який тоді одяг був? Я пішла в школу в 1947-му годі, в мене все було полотняне: спідниця полотняна, сорочка полотняна і платок полотняний й жекет — все було полотняне. Якби не те полотно, так вобще б голі б ходили, а то насівали у себе коло того, конопель, ото мати, я може б не знала, шо робить, а мати знала, шо робить. Усе, той, мочили, і до ума доводили, і рядна ткала, таке, шо кажу, шо можна почухаться, оце тіки, а такого нічого не було купляного, тіки полотняне все, із конопель, ото така одежа була і в батька, і в матері — все було ісключітєльно полотняне. 

— Скажіть, а ходили в вишитих сорочках, вишивали тоді вже в 1947-му році?

К. М. — Да, я сама лічно вишивала матері сорочки. Оце училася шить, то мати дасть мені — оце отут шоб вишила, на рукавах вишила, мати зробе рукав, ото тут збрижик зробе, а я вишиваю ото, тіки у вишитій сорочці.

— А це були хрестиком вишиті?

К. М. — Тільки хрестиком.

— А вирізуванням вже не шили?

К. М. — Ну, гладдю шили, ну, а на полотні це харашо хрестиком шить.

— А не вирізували вже, вирізування вже не шили?

К. М. — Яке це вирізування? 

— Не шили вирізуванням? Такі із…

К. М. — Ну називалася прошва — нитки витягували і обробляли, називається прошва. 

— То це і на поликах, і на рукавах ото шили?

К. М. — Ага, це і тут, і тут ото, і батькові сорочку пошили, та шо зубчики отото були ж ото красивіше, хоч і полотняне.

— А буденні сорочки також вишивали?

К. М. — І буденні вишивали — оце як нарядна, шо вона виходна сорочка там, чи мати на смерть шиє, так вишиє великі цвіти, тіки чорними цвітами вже — то це на смерть. Тільки чорними нитками, то це вона на смерть її держить, так я й поховала її в тій же сорочці, двадцять год лежала та сорочка, чи тридцять.

— Так зараннє вона собі підготувала?

К. М. — Сама вишила і сама, каже — це мені буде на смерть. Я тож училася, в мене досі той рушник єсть, шо я вчилася тіки шить хрестиком, настояще полотно, настояще полотно. Ви знаєте, шо таке полотно? І в мене й доси такий кусочок полотна є.

— Крали тоді у вас в колгоспі чи ні?

К. М. — Ой, крали. Потому шо люди голодні були. А за колосочок судили — п’ять год давали. Було, помню, я кози пасла і в жнива, мати ж, косарка вже, косила кіньми, а десь колосочок упаде, ну дітвора ми ж збираємо, то, Боже сохрани ж ту торбиночку заховать, шоб же ж не побачив об’їждчик, бо витрусе ж ті колоски, шоб не побачив. А з того ж колосочка дома намнеш, це ж ті сорок сьомі года. 

— А об’їждчики свої були, чи?

К. М. — Та свої, свої.

— А як вони, ну от, не боялися, чи шо, не соромилися, ото витрушували все? 

К. М. — Ну така була сталінська… Так Сталін в руках нас держав, шо, людей, шо… Як вам сказать, судили дуже, возьмеш качан, десь украдеш, впіймають, тобі єсть 5 год.

— І багато так людей попалося, шо засудили із села?

К. М. — Ну, на моєму кутку, то так при моїх годах, то не судили, а так, раньше ото ще туди ж, поки я ще може й мала дуже була, може, ще й на світі не було, то судили. Мій же батько тоже був осуждьонний за якусь мєлочь, ну я не можу. Якби тепер, я б в його все розпитала, все розпитала, шо до чого. Я знаю, шо примусок одробляв аж у Криму, і дітей покинули, забирали і все. Десь шось узяв якусь, то за мєлочь, мєлочь. 

— …шоб зараз ваш батько був живий, чи він узяв би собі землю, і працював би зараз, чи ні? Або ви, наприклад, якби були, мали здоров’я там, чи працювали б ви на землі, на своїй?

К. М. — Я, якби мені вернулось хоч годів двадцять п’ять, шоб мені сказали — от бери землю й хазяйнуй там, купляй там коняку — с удовольствієм би взяла. Були б землі — хазяйнувала б, я в город не хочу, я привикла товктись на землі. Я в селі, мої батьки на землі були пристосовані до цього, і я, мої дочки тоже вчилися в городі, в Кременчугу, вони ж не схотіли в городі жить. Не схотіли городської системи, вони вернулися в село, живуть в селі. І я б с удовольствієм, меньша дочка — ма, яка прелєсть робить в степу, свіжий воздух, все бачиш, пространство любить. І ото тобі бере два гектара буряка, або гектар і поле.

— Бачте, шоб так ще своє було так і розпорядитись ним, то, звичайно, було б воно ще охотніше? 

К. М. — Ну, а тепер хоч би й рад, ось беріть землю й усе, там чи…

…половина, казав батько, ви не записуєте?

— Ні, як комуністи візьмуть, да? 

К. М. — Демократи і оці ж комуністи, ото тобі ж і война, а внутріння ж война міжду собой — це ж страшніша война, чим якийсь ворог нападе. Ворога отбив та й усе, а це ще ж хужа война, це ж не секрет. Война ж була ж ось, революція, ось батьки розказують, мати розказує, це страшне — стояв у конюшні Дінікін дві неділі, і приносять матері бамажку, 16 бамажок, 16 партій було. Так тепер ось скільки партій розвелось. Тобі було 16 партій, і кажда партія вимагає узаконить своє, читають, оце партія оця — такі закони, за яку партію, розпишись. Матері було 17 год тоді, а вона каже — я не хочу ні за яку партію розписуваться, розпишусь за якусь партію, шо за Лєніна йдуть — прийдуть, і ті вб’ють, за яку партію ти там пішла, значіть той уб’є. А, каже, в лісі жила, собственний ліс там, земля була, коні було пасу, а революція вже йшла. Та каже — побачила у лісі два солдати на спині кожа отако здерта, це ж дерли ж не на мертвому, а на живому. То каже, вже більш боялася в лісі ноччю пасти коні.

— А мати свій ліс мала?

К. М. — Це мій дід уже рідний мали свій ліс, свій же ж, свою землю, каждий мав кусочок свого лісу, і мій батько — кусочок землі і кусочок посаде свого собственного лісу. Потому шо ліс нужен — загородку зробить десь, коняці там якому, там чи для корови, чи для вівці, чи для порося загородку зробить — собственний ліс мав. І каждий же огороде свій лісок, окопає ровом. Це я щас думаю, як уже підросла, пасла корови, кози, то думаю, чого це отакий невеличкий лісок таким глибоким ровом він окопаний. То тепер же доходе, бо чого — тож мали землі, і каждий лісок собі, лісок садив, і обкопував свій лісок каждий же мав же, не краде у когось, не підеш красти, бо він тобі очі повидовбує або тобі налигичить — май своє ж, своє май, кожен має своє. Коняку паси на своїй землі, не полізеш, як ми там в колгосп, куди ж ти полізеж, в нас же нема землі, ліземо ж у колгосп. А якби в мене земля була, я б накосила, я ж би до нього не полізла, в мене своя земля, я на своїй землі накосила та я дала, і все. І на своїй землі — і корову напасеш, і коняку, і накосиш на своїй землі, все ж із своєї землі. І обратно ми вертаємось в цей капіталізм! Не можу понять оцього, оції системи…

— Може ж, своє буде мати кожен колись?

К. М. — …каже, він грубий дуже був. 

— Сталін?

К. М. — Грубий страшно до людей був. Ленін не лаяв. Ну от щас, кажуть, комуністи, комуністи, комуністи, отчасті, при комуністах ось посліднє врем’я ми ж то жили харашо. При Брєжнєву ми 18 год же жили. Я наберу матерії, скуплюсь, а щас же я його не куплю і метра матерії не наберу.

— Може ж буде добре?

К. М. — Та може ж буде, може, воно буде, так це пройде сорок год, сорок год.

… бєдность була, все времня. Оце послєдні годи оце прожили, оце послєдні годи оце при Брєжнєву — трошки підстроїлись, трошки оділися, обулися, підстроїлись, а то ж все врем’я жили — було горе. Ну, а трудодні робили, шо на той трудодень попаде? Копійки, не знаєш де поткнуть. Люди замерзали у… од голоду й холоду отам по хуторах у нас, у степах хутори такі є отуто невеличкі там, може скікись там, може, двісті, триста хат чи десять, чи — то замерзали. І голодували в 1933-му, воно записує?

— Це ні.

К. М. — … ходили актівісти, то витягували із печей чавуни, а в чавунах і ножки та ручки з дітей. Ну це ж невиносіма жизнь була ж то. Казав батько, каже — голод страшніше любого звіра, любого врага, голод. Сьогодні встанеш – нема чого їсти, й завтра встанеш — нема чого їсти, післязавтра встанеш — нема чого їсти, і чоловік він озвіряє.

— А було так, шо людоїдство було тут у вас?

К. М. — Страшне, у нас страшне було! Он мати розказувала, шо там по сусідству, ну жінка сама живе, ну як де хоч чоловік, де хоч десь шось проникне, десь ось заробе, десь шось кудись дасть та в селах хтось щось дасть, хтось у когось шось є, хоч стакан пшона десь заробе, а там баба живе, там чи дитину, чи шо. Ну посяглася на свою дитину, сім год, водила в ліс, водила, пока задушила. Та прибіжить додому, і — тьотю Марусю, а мене мама веде у ліс, та все мене даве за горло, а я кричу, мамочка, мені больно, то вона мене пусте. Ато ж поки водила, поки вдушила та зділа, та й сама вмерла. Це ж ужас був! А його ж це не описували нам, ми його ж не знали, це тіки по розказу вже, як воно вже більш оці годи, шо можна хоть було балакать трохи, а то ж мовчали. А то ж балакать не можна було, Сталін у кулак узяв, голоду не було. Я газети, це при Горбачові, отак зв’язала кучу, шо робилося в ті 30-ті годи, шо при Сталінові робилося, як репресірували, і як цей, я ж їх поз’язувала, хай ще хтось почитає.

— Скажіть, а в вас у селі багато було таких, шо репресували людей, шо забирали?

К. М. — Я цього вам не можу сказать, бо я ті годи була дуже… Це ж репресія йшла 1937-1938-ім году, то мене ще й на світі не було. А тіки чую, шо — он того забрали, та хтозна де він і дівся, ні пісєм не було, та того забрали, та хтозна, ні пісєм не було, та за шо його забрали, так а те я чула, так чую. А тепер воно мені доходе, шо почитаєш та послухала, куди вони дівалися ті люди.

— Скажіть, а весілля в 1947-му році там, в 1948-му туди, ну в 40-их роках, чи були весілля уже за вашої пам’яті, чи робили?

К. М. — Ну весілля вже було, коли вже ж я бігала в школу, то гуляли весілля, а після войни зразу, чи в войну — ні. Сходились так і все. Мої брати зійшлись так, ну так, зійдуть так, так не було за шо весілля.

— А коли вже почали весілля такі гулять, ну справляти більш-менш весілля? 

К. М. — Ну-у-у, це вже у 50-их годах, у 50-их годах.

— Уже почали справляти?

К. М. — У 50-их годах.

— А не пам’ятаєте, скільки днів весілля тривало приблизно?

К. М. — Ну, оце було, знаю, оце неділя, це ж тепер в суботу та в неділю, а то було тіки в неділю, один день, тільки в неділю.

— Скажіть, а музики які, якихсь брали музикантів?

К. М. — Об’язатєльно.

— А хто в вас грав, на яких інструментах грали?

К. М. — Це й гармошка, і балалайка, і скрипка, і бубон. В мене грали, в мене сім’я вобше музикальна, а я ні.

— А хто в вас грав на чому?

К. М. — І батько грав на скрипці грав, брат грав і на гармошці грав, на всіх інструментах грали — і батько, і старший брат можуть самі зробить любий інструмент, любий сами. Старший брат робив, скрипку сам зробе, балалайку зробить, мандаліну, ну всі інструменти ось оці, музикальні він сам робив. 

— І грав же ото?

К. М. — І сам і грав, у школу ходив отож ше до войни, то він у школі всих вчив грать.

— А так його батько вчив грати взагалі?

К. М. — Отак же батько грав, може і його традиція пішла, шо він грав, і старший, менший за мене грав, за мене старший, а за того менший, тоже грав, ну не так, а старший, то той, і батько грав харашо, і той же. То сусід ходив отакий малий, ходив, ще й штанів не ходив, а ці ж старші були, то й той навчився грать, навчили, а шічас він вобще в школі приподає музику, ще підучився на баяні грать, тоже ж традиція йшла од нашої сім’ї.

— …грали на скрипках у селі, чи вже не було таких?

К. М. — Ну, батько грав.

— На скрипці?

К. М. — Грав, а шоб хто ще з сімні грав, як воно од мене було уже закрите, ніхто там за мною так не балакав, як я уже з 1937-го, оті годи, та ще ж тоді боялися балакать.

… я б усе-усе б розпитала, все-все б розказала, тепер же, як то кажуть, гласность. А тоді ж не ожидала як було, а хтозна, бо я старий, та мене вже, чорт його бери, чи заберуть, чи куди, в мене діти пропадуть за якусь балачку. Він не мог балакать, так комуністи держали в руках, Сталін зажав.

… у нас же єсть хата, кажуть, оце тут жив куркуль. Яка ж же ж хата? Ні фундамента на тій хаті немає, нічого, тіки жилізом укрита, такі віконця невеликі — пан жив. Тіки того, що він десятин скількись мав землі, а в кого ж він гріб цей пан, він же ж у свою пельку не забирав, він шо робив, він то ж здавав у государство. А шо государство ту копійку, і він обратно купляє землю, й гребеться від до зорі до зорі. Тепер сонце ось, як п’ять часов, кидають роботу й їдуть додому, а тоді — од зорі до зорі, світлий день людина на землі. Весна, то не підеш із того, із землі, а тепер уже по-другому, тепер все по-другому, тепер не буде того шо воно було раньше, і не можна того вернуть, шо раньше, вже не ті люди, не та система, і не ті вже люди. І не так ми вже воспитані, ми і наші діти не так воспитані, хоча і розказую, як воно було там шо-небудь, вони мені кажуть — то вже отжите, уже їх не можна повернуть. А якби система та йшла, ага, є ось в мене земля, а туди далеко не йди, заміж тут недалеко десь шукай, шоб ти ж коло мене недалеко була. А це шо ж, система вже в їх пішла така — діти хтозна-де, батьки остаються сами, батьки десь погибають немошні, а дитина десь, додому приїхать не мала. 

…і у роботі, діти в дітсадік, дома огород пополи, їсти звари, постирай, усе зроби, до батьків хочеться. Раз у год їхала, а шічас… ой, єсть пісня така… ой, які ті слова… додому почаще, шоб не каялись потом, за цим дурним хазяйством, за цією жизню, буває ж і нема коли поїхать…

… була, була церква. 

— Як називалась церква ваша?

К. М. — Ой, я не скажу, я не знаю даже.

— А коли її зруйнували?

К. М. — У 20-х роках, чи до 1933-го року, тоді ще під колєктівізацію, зганяли тих то попів, то. А у каждому селі церква була, а у сусідньому селі церква настояща осталася, жива, то шо її німці не розбили, красива церква, дуже здорова, в обшем, дуже древня архітектура такої церкви була. В нашому селі те зданіє до сіх пор стоїть, де церква була, то зробили клуб, клуб, клуб зробили, де була церква. 

— А як, ви не пам’ятаєте, ішли туди люди в клуб, танцювали там зразу, чи зразу не хотіли?

К. М. — Ну, це ж як клуб був, воно ж школа була, школа, і п’єси, й танцювали, й все на світі, ну а шо ж ти. Ну, старі ж як старі, то, як то кажуть, отак ото здвигують, та церква, та це не дуже ж. Ну а тепер як, мої батьки ж то не ходили, я вже як я в школу ходила, як нас вже преклоняють до ції совєцкої власті, комунізму, не так шо знають, нас веселять, ми веселимось, ніхто ж не понімав ще.

— Скажіть, а колядувати вас уже не пускали вчителі, чи дозволяли?

К. М. — А вчителі, то вобше були протів цього, а ми всьоравно ж колядували й щедрували. Було, удінемо Меланку у цвіти, обичай було такий, того, як молоду, вінок надіваєм, вишиту сорочку, рушник квітчастий червоний сюди ж.

—  То це Меланку так вдівали?

К. М. — Ага.

— Дівчину вдівали чи хлопця?

К. М. — Дівчину, шоб дівчина була! Спідницю червону, ше шоб отут вишивку видно було, як ото молоду. І шоб ще й Василь був, хлопець, шоб ще й Василем було звать, і ото щедрували, весело було, а тепер воно традиція ця вона в нас уже отходе, тоді як я ще походила, зберемося, і всі впускають у хату, ентересно ж, кажде пусте.

— А колядувати ходили з зіркою чи ні, із звіздою не ходили?

К. М. — Це в нас, це в нас із звіздою не ходили, це на Западній Україні, а в нас це гільце, уберуть гільце. 

— На колядку?

К. М. — Ну да, на колядку, ну гільце, не зірка, а так от, гілочку беруть, або там на палочку беруть там букет, там чи шо там, соснову гілочку, отаке.

— І так колядували ходили так? А діти ходили чи дорослі?

К. М. — Ну, діти ходили колядувать, а щедрувати, то значить вже Меланка, взросліші, уберемо ж Меланку, цвіти берем, вінок, лєнти, та як національна форма була, раньше заміж ходили дівчата в національному, в вас було таке, ну от і вас таке, кажде ж упустить, як Меланка.

— Раділи, да?

К. М. — Ну, кажде ж упусте…

… отходе оте, як уроді б то як, нищі там чи просять, вчителі ніхто не дотримувався, всьоравно ця традиція вона ж то з давніх-давен то ішла.

— А на Великдень, наприклад, то ходили по хатах діти, шо Христос Воскрес, чи ні?

К. М. — А, так ні, шоб там, отак ідеш там — Христос Воскрес, дітвора то менші, а як ми старші, то вже ж Христос Воскрес, Воістину Воскрес, кажуть і січас.

— А на Трійцю в вас збиралися дівчата гуляти чи ні?

К. М. — О, це об’язатєльно.

— Да, а розкажіть, як на Трійцю гуляли?

К. М. — Ну, понаплітають вінків із цвітів, увечері костьор.

— О, то це на Купала чи на Тройцю?

К. М. — На Купала, і ото ж переплигують і огонь, і вінок кидають, річка в нас там протікала, на річку кидають ото там, до води.

— А вбирали деревце в вас таке, деревце вбирали, вишеньку там чи що?

К. М. — Ні, це обичай на Западній Україні, а в нас ні. 

— Пісень співали там яких чи ні?

К. М. — Співають, гулянка тіки така.

— А згадаєте якусь, може? 

К. М. — Пісню?

— Ага, на Купайла що співали?

К. М. — Та я знала, так уже позабувала. Як воно кажуть, як співаєш…

— Скажіть, а музики в вас там грали чи ні, музиканти які-небудь?

К. М. — О-о-о, повно!

— А на чому грали в основному?

К. М. — В основному грали на гармошка, разний інструмент, гитара, балалайка, скрипка, бубон, так заграють так отам — весь куток аж піднімається, аж весело.

— Скажіть, а ви пам’ятаєте, може, як на базарі їздили, то чи були там старці?

К. М. — Ну, старці були.

— Були тоді ще, да? А ви не бачили, може, на чому вони грали?

К. М. — На гармошці грали, співали, і на скрипці, це так я пам’ятаю, так як піду на базарь, так базарь був сім кілометрів.

— Їм шось кидали, давали, да?

К. М. — Да, кидали.

— А куди на базарь ходили, де в вас базар був?

К. М. — Та, я ж то жила там в Остапівці, Комишна, а тепер базара нема, аж у Миргороді. 

— А тоді в Комишні був, да?

К. М. — В Комишні.

— А скажіть, чи не було таких, шоб на лірах грали, ото на такій лірі?

К. М. — А, в нас такого немає.

— А на бандурі не бачили, шоб грали, на бандурах?

К. М. — А на бандурах ні, в нас не було. Це більш туди…

— Чи були в вас ікони мальовані, там на дереві, у себе дома? 

К. М. — А, на дереві не було. 

— А на чому мальовані?

К. М. — Ну, у хатах ото в нас ті ікони, в хатах.

— У хатах, ну на дерев’яних дощечках таких вони, да?

К. М. — Да.

— Да? А де їх купували, ви не знаєте, на базарах чи в церкві?

К. М. — Ну, казала мати, на ярмарках купляла, на ярмарках купляли, коло церквів купляли, тоді як церква була, то коло церквів були й базари. 

— А чи не було в вас такого маляра, шоб малював сам ікони у селі?

К. М. — Ні, не пам’ятаю, такого даже разговору не чула, та купляємо.

— Вінчалися з образами чи ні, як заміж ішли, то вам давала мати? 

К. М. — Я не вінчалася, то мати вінчалася.

— Да? А вам мати образи, як заміж ішли, чи ні?

К. М. — Я не в матері йшла.

— А звідки?

К. М. — Я в сестри жила отут у Вереміївці Черкаської області, а я ж то там. 

— То тоді не давали?

К. М. — Вже воно без образів, даже презирали ж комуністи образи, це оце вже ж обратно воно релігія вертається, а тоді…

— А весілля в вас було чи ні?

К. М. — Було, було. 

— А музики які в вас грали на весіллі?

К. М. — Бубон, баян — оце така тоді музика була, як я йшла заміж, ну а тепер же, як хто йде, то тепер естрада.

— В селі були росіяни, наприклад, з Росії населені? 

К. М. — Ну, росіян в каждому селі багато.

— Було, да? А вони на українській говорили, чи на російській?

К. М. — Ну, як те, уже привикають, то балакають на українському. У нас отут ось у Ганнівці їх багато тут росіян, багато, із самої туди аж…

— А цигани були в вас чи ні, у селі?

К. М. — Проєздом, а так шоб жили, ні.

— А євреї були в селі?

К. М. — А тамо у нас в селі жив, один циган, жив, а так шоб багато циганів, то не було. 

— А чим він займався?

К. М. — А Бог його зна, він від нас далеко так жив, далеченько, не доходило.

— Із сім’єю?

К. М. — Та, жінка вмерла, то він сам жив.

… німці били.

— Євреїв, да?

К. М. — Били дуже німці, вони отож переховувалися. Ото помню, шо вона казала, єслі вернеться якась чи власть, чи шо, ілі їх хто-то продає, каже, ми будем топить вас в крові, так якось мені запомнилось.

— Єврейка сказала?

К. М. — Ха-ха-ха.

— …були відьми у селі?

К. М. — Які відьми?

— Ну, жінки, які відьмували?

К. М. — Та їх відьмів цих багато є.

— Там в вас в селі були відьми?

К. М. — Їх багато, ну на їх кажуть чародєї.

— А чим вони займалися, ворожили чи шось таке?

К. М. — Та вони так не займались, а кажуть, та ото наворожила.