Данилюк Андріян Сергійович, (1931–2005)

— А коли то було?

— Ето в 53-му году.

— А шо вони лікували, чим?

— Ну, уколи давали, каплі капали, і от я остався сліпий. І од тих пір я нічо не бачу.

— То значить, шо з лікарні ви вже вийшли?

— Да, мене лікарня так скалічила. В 53-му году. І вот я за тим залишився сліпим і сліпим, і так я рішав свою таку судьбу, шо як кажуть, на петліцу йти, повіситися.

— Правда?

— Да, ну шо ж, як я здоровий, а нічо не бачу. Но жінка моя перша збила мене, каже — якось будем, я тебе не покину, будем жить. І остався затим я. І потом думаю — як же ж то жить? Нада ж, я ж то не бачу, треба трудиться. Ну, раз ходять по базарах люди отакі, грають, співають, тре й cобі заніматься ділом таким.

— Слухайте, а ви раніше в 53-му році, в 54-му, або до того, до того ви бачили на базарі таких?

— То я бачив.

— А на чому вони грали?

— Грали на гармошках. На лірах грали. Такі я бачив, шо на лірах і скрипках, чи то гармоніях. на скрипках тоже були такі, шо грали.

— А на бандуру нє?

— Нє, бандуристів я не встрічав. Я вже бандуриста встрічав у етому, у Почаєві, но я вже не бачив.

— Тільки чули?

— Тілько чув я, шо він грав. А який він, шо, то не знаю. А тих, уже їх нема, вони вже повмирали.

— А ви з цим, що в Почаєві, то не знакомі?

— Нє, я не знаком, шо нє.

— Чуєте, а ті ше, шо ви їх бачили на базарі, то коли ви їх бачили? перед війною? після війни?

— Е! то я їх бачив так сказать вже після війни, у 47-м, 48-м, 9-м, в такі года, отакі.

— А чи ви їх трошки знали?

— То я знав, один живе де, не докажу. Він сам з Лучиць родом. Він дето в Донецькій області живе. Він там у артістах работає.

— А Лучиці то це де?

— Лучиці це коло Ратного, як їхать на Камінь Каширський, зразу прольот Заброддя і Лучиці разом. З лівої сторони.

— То він грав там на базарі, потім переїхав?

— Він у Ратне на базарі грав тоже. А потом як він, не знаю, получився, там залишився.

— А як ви жили, в скільки років ви одружились?

— Я так по закону в 52-му році я женився. Начало, да.

— Чуєте, а шо хотіла спитати, а як ви от після війни ше там в 47-му, 48-му, чи по хатах ходили такі лірники темні?

— Ходили! Ше даже при Польщі, як я маленький був, то я помню приходили лірники. Його нема, тоже помер. Звався Іван.

— Чи він був з вашого села?

— Нє, він був з Залюття, ето в обхож Кременське там.

— Чи ви часом любили їх слухати?

— Я інтересувався, я музику дуже любив. Мені як послухать музику, то я на язик раз — два заграю. Я інтересувався. Я дуже любив музику, і зараз люблю музику.

— А що ті, котрі за Польщі ще ходили, що вони співали?

— Ну, я це не скажу, шо вони. Бо мене не інтересувало так, тільки музику я слухав, може вони співали, але позабувся отаке.

— А чи на базарі тоже не пам’ятаєте шо?

— На базарі? Ну, то шо на базарі було, то вони такі самі пісні співали, як і я співаю.

— Набожні?

— Да, набожні пісні, воєнні пісні, отакії. Отакі вони співали. А іначі то більше такі не співали, бо ж на вулиці, на базарі стань співати, то скоро скажуть, шо ти співаєш поганої? А отакі набожні, народні пісні. Жизнєнні.

— І ваша жінка, вона одговорила вас іти шось зробить з собою. І ви думаєте, давай я буду вчитися, чи як?

— Я вже став думати, як сам собі подумаєт. Сразу походив по людях, так співав, без гармошки. А потом думаю — нє! Давай вчиться співати так, молиться Богу, дамвай шукати гармонію. Купив я гармонію, і сам по собі, вона в мене не язику грає, а я ловлю ті слова. І не получається! довго не получалося, а потом помалєньку, помалу, і научився сам по собі грати. І на баяні, і на гармонії, і на німецькому строю граю. Нема разниці мені, шо баян, шо гармонія, шо німецький строй.

— А що це означає — німецький строй?

— Он в мене є така, ето вєнка називається. На їй грати не будете! Любого гармоніста дайте сюда, він грати на їй не буде.

— Інший строй?

— То в одну сторону такий звук, а наклониш, другий міняється звук. Ето називається Вєнський строй.

— А! і інші гармоні так.

— Да, ето заграніцей роблять так, в Германії, в Америкі роблять такі, і в Польщі такі роблять. Вот ето гармоні. Он там стоїть.

— А ваша гармонія, звідки вона?

— А то в мене ото руська, отам от. Вот ето то руськая гармонь. Да, ето Кубань була. А ето неізвєстно, то стара гармонь, то вона, як я її купив, на її грати не мона, я їй сам голоса перемінів на другу сторону, став грати. Тіко їх нада настроїти добре. От можете взять і поінтересуваться, які є. Той туда, той туда.

— Не треба, я розумію.

— От примєрна сі вот (награє), туди й сюди одінаковий звук. А на тій возьми, то сюда такий звук, а назад другий міняється звук. Отак, там получається двоголосний ряд. В отій вот загранічній.

— А яка гармонія краща? руська чи та німецька?

— Я вам так скажу, єслі взять загранічну гармонію, то наша не така вже руськая. На загранічній краще гармонії. Звуки чистії. Отчотливі, і прівєтливі такі. Але гармонія то ж перестроєна. В мене нема, шоб такі були, як з магазину. Я купив, значить, дядько є за Пінськом, там може вже його нема, може вмер. То він перестроїв мені гармонь, дві штуки перестроїв гармоні. І німецьку перестроїв, як уже той, і баяна перестроїв мені. А в магазині купуєш, то вони глухії в магазині є.

— А чи той дядько, він тільки гармонії перестроював? чи й інші музичні інструменти?

— Він шо хоч зробить! І баяни, і акордеони, от. Він нову зробить, не тільки перестроїть. Він нову зробить, яку скажете, таку зробить. От не знаю, чи він ше є, Балюк фамілія була. Балюк Петро Петрович.

— А ви не пам’ятаєте, яке село в нього?

— Чом не знаю? Ставок. Коло Пінська. Ставок, 10 км от Пінська.

— Чи він білорус, чи українець?

— Білорус.

— По-білоруські говорить?

— Та, він по-руські говорить, але ж він чисто натуральний білорус.

— Добре. А скажіть, а це означає, коли ви просто без гармоні ходили по селах співати, то не йшло, так?

— Без гармонії як я ходив, то там 3 чи 4 пісні, більш не знав. То так поспівав, зайшов під хату, поспівав куплєт — два — три, прийшов до того, знов два — три, знов начинаєш дальше. Отак я робив. А як уже на гармоні заучив, то вже зовсім друге виходе, як заграю, то вже на вулиці всі люди виходять, вже шось дають. той виносить, той гроші, той яйця, той те. Таке діло. Отака була судьба. Потому шо жить нада було. А тепер уже на базарах я хожу, іграю по базарах, то в Луцьку, то в Ровно, то в Сарнах, то в Бресті, то в Барановичах, то в Волковийськє. От куда гляну, туда й граю.

— А як ви вибираєте, на який базар піти?

— То я знаю, коли де базар. Четвер, п’ятниця, субота, неділя.

— Чи в вас є якісь такі міста, шо ви дуже любите піти?

— Ну, то як ідеш в ліс по гриби, ти знаєш, яке місце хароше, то туди опять ідете. Так само і на базарі, де краще, туди біль і йдеш.

— Чи ви ходите тепер більше в Білорусію, бо там грошей більше дають?

— Нє! одинаково мені грошей дають, шо тут, шо там! нема разниці. Там вже гроші дешевші, як у нас. Вже впали гроші, вже всьо. Шо заміщало 200 рублів 2 тисячі, тепер і осталося 200 рублів. Вже вони понізились, цифра понізилась. Там уже упали гроші, такі стали, як у нас. Отаке.

— А як ви почали ходити, то вас жінка водила ваша?

— Зразу жінка водила, а потом чужа ота водила, шо померла, Ніна звалася. А тепер то сьой, то той, то з жінкою ідемо. Базар, два, три пройдем і додому вертаємось.

— Чи ваша жінка тепер любить трошки піти з вами, чи не дуже?

— А! пойти? чом би й! Тільки в нас оце хлопець больний, то ніяк покинути. Він же першу групу має, то інвалід. Больний на голову крепко. А так підеш, шо ж то треба кусок хліба заробить було. Шо получаю я там грошей, то за ту пенсію всьо ровно не проживеш. Треба ж добавити. То те, то се купити, всьо дорогоє в магазіні. Хліб і до хліба. Ну, бо ше треба за гроші жити получається. Колись мав більш свого города, і тепер тримають. А в мене немає кому робити. Сама не обробить. А той слабий. Я сліпий от, а той сам не обробить. Та й треба за гроші жити.

— А як тоді ше були там з першою жінкою, то ви мали город?

— Тоже город був. Я і корову тримав з тею. А тепер ось свині тримаєм, кури тримаєм. А косити нема кому, корову не тримаємо, то й молока нема їсти. Отак от і живем.

Жінка — Вам не мішає там?

— Коли буде грати пан Андріан, то буде мішати, а зараз ні, майже не чути. Розкажіть, як ви вчили пісні?

— Я учив, як я учив? Приміром так знав, от такий був Микита сліпий, він мене взяв до себе учитися. Ну, я його не учив, потому шо він непонятливо співав, невиразно. Тіко шо там на гармонії коло його вчився, в мене пока не було. А так я од жінок разних, і тепер є старі люди, шо інтересуються піснями, збираються співають. то там перепишуть, то там перепишуть. А в мене діти читали мені ті пісні. То нанімав таких людей, шо читали мені. І я запам’ятовував. І так я і вчив.

А потом, як сообразив діло, купив собі магнітофона, і на магнітофон писав, то там запишу, то там. І з магнітофона сам учуся. Ото ж докучливо, шоб заставити чоловіка, шоб надо мною сидіти читать. А магнітофона скільки схотів, так собі включив, то й вже краще вчитися. Отаким я образом учився.

І грати научився сам по собі, ніхто мене не учив.

— А той Микита, котрий трошки показав вам співати, то він де живе?

— Нема, його нема вже.

— Чи він тоді на ліру грав?

— Він на гармошкі грав. Його нема, вже давно помер він. Згорів, з водки згорів. Да, крепко пив-пив, і згорів, нема.

— А в якому селі жив?

— А він жив отут коля Буцина, як же то село, шоб не замутити як, от і забув. Позабув теє село.

— Чуєте, а ше скажіть, коли ми про це говоримо, ви говорили там на вулиці, що є ще дядько. А шо той гармоніст Микита співав?

— Ну, такі самі пісні, як і я. Такі, як я зараз співаю. Такі самі. Набожні разні такі. От ше є тут Андрій, ше є сліпий, кажеться, якшо не вмер, то він так співа, він іграє.

— А те село як ви кажете?

— То коло Буцина, як же то, в мене там дівчинка була, служанка служила. Ай! от Господі!

— Потім карту візьмемо, і там буде все написано, то може ви згадаєте.

— Камінь Каширського району село, от і забув. Була ж в мене дівчинка служила з того села.

— А шо вона робила в вас?

— Ну, мене водила.

— Водила?

— Да, мене водила по сьолах.

— А шо ви їй платили, як от наймали?

— Я їй за год платив 600 рублів і одівав круглий год.

— Чуєте, а як ви знаходили її?

— Ну, з тим же сліпим, шо казав, Микитою, то забрав він мене з своєю жінкою, і ми туди зайшли в це село. Сушечно село, Сушечно! От я там її найшов, вона так бідно жила, і вона мені ту дівчину оддала, 13 років, вона мене водила по сьолах.

— Жінка сама жила?

— Да, сама жінка жила. То там була сліпая Александра. Там був Андрій, він і зараз є, той сліпий там. От в січні цього года ше встрічав, а не знаю, чи він є то там. Там же, от не знаю, чи Саша був там, чи нє. То там другий якийсь був той го, то Саша його знає, там другий якийсь був там у його.

— А та Олександра, чи вона ще живе?

— От не знаю, не хочу сказати. А є знов в Біліні, за Ковелем Настя Сліпая.

— В Біліні?

— Білінь, Білінь. Там є Настя Сліпая. Вона живая.

— Чи вона грає на чому?

— А нє, вона тіко так співає пісні.

— А де вона співає?

— Ну, на базарі, біля церкви, молиться, співає. Вона живе в Біліні коло Ковеля. Отака справа.

— А з Кулені нікого немає?

— З Кулені я не чув такого.

— А ви ше казали в Вижниці хтось?

— Не в Вижниці.

— А як ви казали? я забула.

— Це я казав в цьому, в Залютті. то нема тепер, був, на гармоні грав, нема його. Там був Іван, на лірі грав, нема його, помер. там була баба сліпа, тоже немає, померла. Тоже вже немає.

— Коли ви казали, пане Андріане, шо вчилися від бабів, то ви мали на увазі таких, як ця Настя? чи таких сільських?

— Так я такі набожні пісні учився. І такі народні.

— І в тої Олександри мабуть трошки, ні?

— В Александри я нє, я не знаю її. Отаких много переписані на бумажку, мені читали. То братові діти, потом свої подросли.

— А так як би музику, то ви самі тоді?

— А музику я сам підбирав собі. Я сам собі, пам’ять була в мене хароша, я собі звучив.

— Чуєте, а як ви казали, шо в вас була, котра 18 років вас водила, то як ви її найняли?

— А! тая жінка? то вона жила бездомна, вона сама до мене прийшла так. Як то було, сказать по правді, я їхав у Почаїв з бабушкою одною, і от встрітились ми з нею в Луцьку, вона вгощала мене сємєчками. Ну, вгостила й вгостила. І так ми пішки йшли до самого Почаєва.

І от там познакомилися з нею, і так вже вона до мене пристала, і ми так вже ж з нею, цілих 18 літ мене водила. Вже жінка нічого не казала. Так вона вже й жила біля мене, бо їй не було де діться. А потом, як я построїв хату, я свою стару хату їй віддав. Поселив, шоб вона не скиталася. От так ми до тих пір і жили, пока вона не заболіла, і забрали діти її. І вона там померла, і так ми розлучились.

— А ви казали, шо ви з нею часом співали разом, так?

— Ну, то колись співали, то на базарі співали, а на вулиці нє! тіко на базарі. Чи на селі тако бувало десь коло церкви співали. А так тоді в мене магнітофона не було, як вона водила.

— А вона помагала, чи вона вчилася від вас?

— Прямо вона запам’ятала мої слова, за мною раз, два, три послухає та і співала так зо мною.

— Чи це вам трохи помагало?

— А то канєшно краще вдвох, шоб таки два голоса то не один. Шо ж гармонь грає, луче з гармонню співать, чим без гармоні.

— Чуєте, чи ви їй також платили чи тільки продукти?

— А я їй платив третю часть. Да, як вже ми. Як були в одній хаті, то кормилась. А як уже пошла в свою хату, я їй віддав, то я їй третю часть платив. Як по закону. Напримєр 200 рублів мені, а її сотня. Ми 300 заробили, то її 100, а мені 200. Ну, так платилось.

— А чого ви кажете, шо це по закону? так завжди було?

— Так завжди. Так і священики платять, колись платили своїм дякам, дві часті батюшці, а третя попові, чи тому дякові!

— А це чий закон?

— Ето божественний закон. А то був закон народний. Да, ето божественний. Народ од старовіку як скаже, так воно і є, третя часть. От робиш на огороді, маєш землю, то даєш третяка чоловікові. Править, то він одну часть оддав, а дві йому осталися. Отаке. Отаке то, третяка. то називається третя часть.

— Хто помагає, тому третю частину?

— Було так. Мене ж проводнік водить, я йому плачу третю часть, мені 200 рублів, а йому 100. Заробив 3 тисячі, йому тисяча, а мені дві. Заробив я 3 рубля, йому рубель, мені два.

— Чуєте, а чи бувало так, шо люди такі в селі бідніші прийшли до вас і сказали — візьми бо хлопця! Пане Андріане, я питаю, чи було там часом, якби хто попросив у вас, шоб взяли його на заробітки, підробить, хлопця або дівчинку?

— Раньше було таке. І тепер находяться, но рєдко. І тепер такі находяться. Тоже не мають ні хати, ні лопати. Ну, такі пяниці. Є такі. Но, єслі він п’яниця, я його не хочу бачить. П’яниці мені не треба. Шоб такий бідовий чоловік, то я б його взяв би, воспитав би, шоб він не бідував, сидів би в мене в хаті, коли ми з жінкою йдем. Коли дров порубати, таку помоч. А як воно пяниця, то не хочу його й на подвір’ї бачить. Бо ето вред великий. Воно й крастиме, гроші брати буде, і пити по дорозі. І мені то позор для мене. От таким я не займаюся.

— Чуєте, а чи буває часом так, як ви підете на базар в Ковелі або в Бресті, бачите інших гармоністів, інших таких старців, котрі п’яниці.

— Є! але рєдко дуже бувають. Повмирали вони. Ну, ше є, но такі сидять алкаші, без гармоні, так просять. І напросять, підуть проп’ють, і на другий день знов. Валяються даже по дорозі вони. Є такі. То вже не по-моєму. Єслі ти хоч випить, то ти прийди додому, зароби, і вдома там 100 чи 200 грам випий, шоб тебе ніхто не бачив. А шоб не позорити людину по уліцах.

— Скажіть, будь ласка, а чи там часом є ще пара гармоністів на базарі?

— Немає вже. Нема. Такі зрячі тільки грають. От назбираються. Зрячі є зараз, такі находяться. Даже счас находяться і в Ровному, і в Барановичах спеціально сидять грають, і ходять такі зрячі люди. Підходять і кладуть і по тищі, і по дві. танцюють, а вони грають таку музику. І вот так гроші собирають. Отакі є.

— Ви що думаєте про це? Вони мабуть не повинні це робити, пане Андріане? Як вони зрячі, то вони не можуть це робити.

— Роблять! я на свої уші чув! І грають, і забирає ото гроші, цілий чемодан наберуть, а де вони дівають.

— А вони більш-менш обманюють людей?

— Вони не співають, тіко так грають і всьо. Танці разні іграють, от. І їм даже гроші платять. Отаких і в Бресті встрічав, і в Барановичах встрічав.

— А що ви думаєте? хай вони собі грають?

— Я до їх не мішаюся. Хто як хоче, так і живе. Як казали по-польські — хто як уміє, то так піє. Отак. Може він алкаш, шо хоче випити. Ілі може він не має, за шо прожити. Я ж не знаю! шо ж я могу його, як я не знаю. Щоб я знакомий був з їм, то я знав би, який він. А так як я не знаю, то я до їх не мішаюсь.

— А ви вибирали співати переважно побожні пісні?

— Я тіко тепер побожні, потому шо без Бога ні до порога.

— Чи ви можете мені сказати, будь ласка, чому ви вибирали побожні? Це означає, інші люди, вони користають переважно народні пісні, а ви побожні.

— Ну, такі буває єсть, шо заказують разні пісні, такі уличні, такі коли, а я не співаю, тому шо ето ненужноє. Кажу — Треба Бога славити, бо без Бога ні до порога. Сьогодні так, а завтра Господь накаже, шо і все пропаде. Всьо пропаде, і земля, і всьо ото згорить. А єслі будем достойні в Бога, Бог не буде пастки робити. А то пошле войну, і все згорить, і пропаде все. А як буде він служити Богу, Бог дасть життя нам. Як дитина робить шкоду, шо ви їй робите? Б’ємо! А як вона покається, ми не бємо. А Господь не буде палкою бить, тільки нашле спеціально войну на нас, і ми всі погинемо. От для чого я так співаю. Я тепер співаю набожні пісні.

— А раніше трошки всякі співали?

— Нє, і раньше так. Ну, там співав такі о, ну й то праведні співав, як напримір там, шо робиться в світі. Хто кого забив там, приміром. так мати ж чи там сина зарубала, чи там спалила тако. Чи батько сина спалив. Такі пісні були разнії. Вдовички такі. Ну, такі народні, такі, шо правда була. А таких улічних, шо неправда, я їх не співаю.

— А ви часом тепер співаєте на базарі, то люди прийдуть і попросять щось? заказують?

— Ну, заказують — таку пісню співай, таку пісню заспівай.

— А що саме?

— Ну, например, таку набожну чи таку, чи воєнну таку, чи козацьку таку пісню. Як я знаю, то заспіваю, не знаю, значить кажу не знаю. Шо кому наравиться. Але ж люди слухають. Ніхто не сказав, чого ти прийшов? Тільки каждий каже — цьому сліпому треба дати, він гарно співає, і він нещасний сліпий, йому треба дати помощі.

— А чи бувають такі часом жорстокі люди, коли приходите до хати, шо вони не дають, або закривають хату?

— Чо ж нема? Є такі, шо й і в чужім селі, і в своїм, шо і не тільки. То ж є такі, шо которе любить і уважає, то він тобі каже — чо ж ти не прийдеш? я тобі дам, бо я знаю, шо ти каліка. А є таке, шо і світу не дасть. Ше разні люди є. По всьому світу такі єсть.

— Пан Андріан, чи ви можете трошки сказати, що трохи раніше люди були добріші, ніж тепер? зараз якісь закриті. Чи навпаки?

— Такі з начала, і до конца такі були. Однакові. Тіко шо, знаєте, хоть тепер тіко, шо в Бога не вірять. Але є такі, шо він не вірить в Бога, но ше луче прийме, пригорнеть, чим той, шо вірить у Бога. Потому шо, єслі вірити в Бога щиро, то треба так друг друга уважати, як мати дитину. А в нас того немає. Тіко для блізіру говорить — я маю віру, а в серці його нема. А другий каже — я не молюся! а  він тобі поможе луче, як рідний брат. От ето єсть помощнік. Ето єсть, я знаю, шо вірить у Бога, потому шо він не обідить чоловіка. Отакі справи.

— Андріане Сергійовичу, а коли ви приходите часом до хати, то шо люди просять заспівати? за упокій, за шо ще буває?

— Я захожу до хати даю — Слава Богу! мені там відказують, я начинаю з пісні. Я проспівав — вони пожертвували. А як нє, то скажуть — помолись ше там Богу за здоров’я  чи за упокій, чи за худобу, чи за врожай отак.

— І тепер вони просять помолитись за худобу?

— А як же! заказують. І на базарі заказують. Де б я не повертався, то вони заказують, хто вірить у то.

— Чи вони часом так як просять за упокій, то пишуть фамілії своїх?

— А нашо фамілія? фамілії не треба! ім’я тіко. Да, чоловік, шо помер там, батько, мати, і всьо.

— Чи вони пишуть? чи просто кажуть?

— Кажуть! а шо ж писать?

— Ну да, нашо ж вам писати.

— А шо ж мені писать, я ж читати не буду. Вони скажуть, яка сім’я померла, і я помолився, і всьо.

— Чуєте, чи є така спеціальна молитва за худобу?

— Єсть.

— Чи можете її переказати?

— Є, а чого би не мона.

— Перекажіть, якшо можна.

ЧИТАЄ МОЛИТВУ.

[00:29:00.00]

“Єще мой сє в здравії худоби,

Худобі посилаєм широким стадом, живим приплодом.

Господі! сохрані худобу вашу от лютого звіря, лукавого чоловіка … ”

— А за врожай?

— За врожай я зара не знаю. За здоров’я, за упокой. Те, шо більш заставляють. За зравіє в мене є.

— За здравіє можете?

— Я вмію за здравіє, так і священик може не помолиться.

ЧИТАЄ МОЛИТВУ.

[00:30:26.00]

” Молимся за ваші душі яще благословенні,

Сємєйство, которе о ньом живяще да благословяще.

Молімся за тіх, хто в світі, спасі і сохрані … ”

” Молимся за ваші душі яще благословенні,

Сємєйство, которе о ньом живяще да благословяще.

Молімся за тіх, хто в світі, спасі і сохрані … ”

— Давайте може щось спочатку ще раз, тільки не спішіть.

ЧИТАЄ МОЛИТВУ.

“От врагов спасі-помілуй, от слабості, от ненависті, шкоди,

От біди земної, от мук вєчних, от болєзнєй падучих,

От врагов спасі і помілуй, Владико!…”

— От тіко там збився трохи.

— Ви як справжній священик. Люди, які раніше прийшли до вас, щоби попросити пісню, чи вони тоді, скажем, в 58-му, 9-му, чи вони просили інші пісні, ніж тепер? Це означає взагалі.

— Я понімаю! я понімаю. Нє, ті самі, як і тепер співають. Ну, канєшно, я співаю, як прийду на базар, такі. Другий сліпець співає іначі там, таку пісню. А я таку, слухав таку. Ти заспівай мені таку й таку то. Ну, як я знаю, то й заспіваю. А друге, як не знає, то не заспіває. То ж не всі, ми всі примером чоловік 10 може сліпих бути, но всі одні пісні не знають. той таку знає, той таку знає. Той таку, той таку знає.

— А ви казали раніше, що часом вони прийдуть, і вони просять козацькі пісні.

— Ну, то я козацьких не знаю. Я то раньше знав їх, воєнні козацькі, а тепер тако мені сталось, при моїх таких старих роках вже я не інтересуюсь більше такими, то я вже тепер не співаю їх, тих пісень. Вже вони, не скажу їх. І на магнітофоні даже не маю. Бо я вже їх позабував так, то я. А на божественні пісні, то там от то в мене на пльонках є, которих ше багато і знаю. От, воєнні пісні.

— Чи ви часом прослуховуєте магнітофон, шоб згадати пісні?

— Я сам буває, в мене на пльонках єсть, я призабув, то я включаю магнітофон та й слухаю, шоб запам’ятати знов. Отаке от.

— А після війни чи ви пам’ятаєте, чи було багато людей, чоловіків переважно, котрі ходили. І ті, котрі були поранені після війни, і вони ходили і співали такі воєнні пісні?

— Були, ходили ранені. Слухайте, я такі, шо тіко одні воєнні співають. Другі набожні співають. А той набожних не знає, а воєнних знає. Отут був, не знаю, чи він тепер є, Семен звався, ето Волинська область, район Камінь Каширський, да, Маневицький район, в Маневицькому районі, а село Ситніца було. Нє! не Ситніца, а як же ж то? фамилія то Краснопіра його. А як то село. Ну, коло Колок там він жив. А от забув його село як.

— Там єсть Ситніца.

— То Ситніца то под Колками, а той, Семен звався він.

— Разничі є там.

— Разничі то нє, в Разничах то був Степан, був, то нема, вмер він.

— А він на чому грав?

— Та він так співав. Може там один був на гармоні, але їх тоже нема, повмирали.

— А цей Семен на чому грав?

— А той на гармонії. На гармонії грав.

— В той бік Маневич він жив, чи нє?

— Він туда жив, як вроді як до Луцька. Як їдеш до цього, до Луцька, то в тій стороні, біля, ой! як його. Ну, от вертиться там, не докажу, як. Ну, забув теє село.

— А знаєте, до війни ще було трошки багато лірників.

— Лірника я знав, то Хома був, Хома, Іван був, Лазар.

— А Іван який?

— Нема їх, то їх нема вже. Тих лірників, шо вони були, нема ні одного вже лірника.

— А скажіть, будь ласка, чому? що трапилось? чому гармоністи стали такі важні? і лірники занепадали зовсім, чому?

— Ну, бачте, каждий живе по своїй судьбі, скільки треба, стілько прожив. От пример так, гармоністи тоді, коли при Польщі були трохи, а потом є такі, шо були люди, більшу часть не було в магазінах гармоні, а робили люди, спеціально такі були майстри, робили. Заказували. Хто мав примір грошей більше, то він заказував собі гармонію. А лірники знов собі інтересували лірою. Но колись ліри були й по магазинах, розказують. То хто на чому інтересувався. Хто я вміє грати на скрипку, той буде на лірі грати. А єслі, напрімер, я вже граю на гармоні, я вже  на лірі не гратиму, тре вже треніруватися.

— Чуєте, а також він запитує, чому лір тепер немає, а гармонь тільки?

— Бо ліри покасували, поламали. Такі я знаю ото, шо був в етому, в Залютті, то одного не знаю, де він подів. В одного забрали в Київ, купили ліру. А у другого була ліра, той не знаю, де він дів. Позабирали, поламали, котрі кому попродавали. А так порозкидали діти. Як уже він старий, не хоче грати, та й діти поламають, та й всьо.

— А як би от ви починали грати на гармошку, ви не хотіли знайти ліру?

— Так я, я приміром так, я інтересувався, но я ж нє, я думаю, де ж я тепер її? то колись  мона в магазині купити. Шоб була в магазині, я спеціально купив би. В мене штук зо 10 є тих гармонєй, бо я інтересувався, таку возьму, таку возьму, може та ліпша, може та ліпша, хай вони будуть! А ліра так само, шоб вона була, то мені хай би для інтересу була б. Поінтересувався, научився і тоже грав би.

— А ви не знали майстра, котрий робив би ліри?

— Тепер нема таких. Не знаю вобше, де вони, коли шо робили, то не знаю. Може колись і робили те, но я їх не знаю, тих майстрів. Шо не знаю, то не знаю.

— Чи можна, як казати, говорити про це трошки, що от коли було такий добрий заробіток був як би за всі роки? Це на якийсь Храм? чи Великдень? чи що?

— Я тільки скажу так, єслі чоловік рождається з щастям, то коли хоч заробить свій заробіток. А єслі він не родився в щасті, то й він коли би не було, хай в найлучі времена, то в нього того не буде. Ето треба на все щастя. Дай Боже! кажуть встати та й мати щастя, отакої! Як Бог пошле кому в житті талант. Рождається дитина, і йому назначається судьба, чим бути, і яким бути, і яке матиме щастя, як буде жити в світі.

— Чи ви думаєте, що ви маєте трошки щастя?

— Канєшно! хоч я не бачу, мені Бог дав талант. Щоб я не мав щастя, таланту, то я пропав би. А так мені Бог дав талант в руки, хоть я не бачу, то слух маю. Навчився грати, співати. І мені кусок хліба Бог посилає.

— Чуєте, коли ви прийшли з лікарні, ви вже не могли бачити, і звичайно треба жити і треба працювати, і треба робити щось, щоби жити. От ви вибрали музику. Скажіть, будь ласка, чому ви вибрали музику?

— Бо я музику любив сначала, з дєтства. Мені Бог такий дав талант сразу, як я сі рождався, шоб я музикою займався. І мені дано, в матері в животі назначалося, шо мені така судьба буде. І от я з музикою. Хто не рождається з етим, то музики не буде любити і не буде грати.

— Чи ви сподівались, що можна буде заробляти непогано?

— Так я то не сподівався, чи то буде гарно заробляти, але ж думав так все одно, ну ми ж, ми ж народ, то люди мене не кинуть, таки кусок хліба дадуть мені. Харошу собаку, як то, і то хазяїн не зганяє, а чоловіка то ж не виженуть (сміється).

— Скажіть, будь ласка, коли ви вийшли з лікарні, ви знали, що не будете бачити, які думки були?

— Я не думав, шо я мушу, шо опять одновиться ето. І те лікарство, шо мені давали на глаза лічити, закапували, пройде, та й буду бачити. Але далі-далі та все хуже й хуже, та й закрилося мені совсім! І от я очі маю, дивлюся, а я ж ніц не бачу.

— Може ви думали, бо бути там, піти в старці? або ще щось думали?

— Я зразу не думав в старці йти. Пока я думав одне, сам смерть собі зробить. Шо ж я кому потрібний, як я не бачу? жінці тоже не буду треба. Може вона мене не схоче, може обманювати мене. Все на світі може бути. Бо я таку судьбу думав. А як вона мене забеспокоїла, стала казать, шо так, і так, і так будем, я тебе буду глядіть. То я й рішив свою судьбу, якось нада жить на цім світі.

— Пане Андріяне, вибачте, шо я таке запитаю, Сашко сказав, чи хтось сказав, шо це ваша жінка чи поводирка завела вас у болото одного разу.

— Ні, не було такого! Нє, то не мене, то не мене, нє. Нє, в мене такого не було. В мене такого не було. Було таке, мені розказували хлопці, а в мене такого не було.

— А були такі випадки, шо як би, ну не знаєш, шо зробити, і тоді зробить шось, шоб загинув?

— Нє, не було!

— Не в вас.

— А в других то було може таке, то було. Я знаю, шо було. Но в мене такого не було. Мене й тая гляділа жінка, і діти уважають мене, і ця жінка не обіжає. Я не хочу гріха на душу брать. Мене уважають. Ми хорошенько, ну, буває поспорим, но не сваримся й не б’ємося, бо я так дратися не люблю.

— Чи ви знаєте у інших старців, коли вони мали проблеми зі злодіями? що вони прийшли до них і крали?

— На счот цього то я не знаю. Чи було таке, чи не було. Бо я з їми так, я не соєдінявся з їми, не случався. Того шо я їх не уважав з-за чого, шо вони п’янствували. А як вони п’янствують, то нашо я? Як ми, примір, зложимося, напувать, та потом — ти такий та сякий, да до драки. Я таких їх не уважаю. Я їх обходив, я з їми не знайомився ніколи. Я свою мав проводніка, ми вдвох ходили, і ми самі тоє ділили гроші, шо нам треба було. І як треба 100 грам, то ми собі випєм удома, шоб нас ніхто не бачив. Отак ми жили. А з п’яницями такими я не занімався. Дуже не любив я їх.

— А ви думаєте, що люди, вони поважають старців?

— Ну, бачите, чи поважають, каже — дай йому! А як він, каже, пішов та напився, як свиня, от дай йому! більш не дай йому. А которе — отой чесний! він хороший дядько, він не п’яниця, йому тре дати! отак дають. А той, шо п’яниця валяється, то його не хочуть даже уважати. Хати закривають для нього. І на базарі обходять, не дають. А єслі чєловєк чесно себе веде в путі і вдома. то його уважають скрізь, де не підеш. Отак. Так і ті сусіди, як харош сусід, то йому й дасиш, і позичиш, а як поганий, то не даси йому нічого, не позичиш. так і між сліпцями.

— Чуєте, а чи бували такі випадки, може хтось розказував, чи можна старцям курити?

— Курити? я не курящий, то я не курю. А я не знаю в інших, було чи не було, но є і курящі, й пящі, а я то не курящий, не курю. Курив когда-то, як ше був зрячий. А як осліп, покинув, вже й не курю. Вже років 30 з лишнім, як не курю. Бо воно не годиться, воно не нужно нікому.

— А як ви тепер їдете кудись в Київ, чи шо, то ви ходите на автобус чи машину зупиняєте?

— На автобус! я їду на Ратне, а з Ратне на Ковель, та й пошов на поїзд.

— Ви вже знаєте трошки дорогу?

— Та вже ж знаю, який поїзд іде куда.

— Чи ви граєте в поїзді також?

— Граю! по вагонах іду граю. По вагонах проходжу дізельових. В дізєлі дають люди.

— І якщо в автобусі, чи ви граєте трошки в автобусі, коли їдете?

— В автобусі нє. Як хто попросить, то колись і пограю, як хто попросить. А так то нє. А в поїзді то вже іду і граю. Не всігда буває, шо граю, як много людей є, то програю, а як нема, малувато, то й не йду по поїзді.

— А ви часом їздите дуже далеко, мені здається.

— Я буває і в Києві буваю.

— Правда? аж до Києва?

— Да! (сміється), а шо ж мені!

— Скажіть, будь ласка, а чому так далеко?

— Ну, то всяка причина буває. Так спеціально за заробітком не їхав, а так по таких якихось ділах, то був нєсколько раз у Києві. І іграв на вокзалі.

— В Києві?

— В Києві грав! (сміється).

— Як уже їдете по ділам, то й граєте, правда?

— Грав, і потом в поїзді, як їхав, і з Здолбунова електричкою тоже грав. Ходив по вагонах.

— А як ви поїдете в Київ, чи в Пінськ, чи куда, то де ви ночуєте там?

— Буває, знакомі є в городі. А буває, шо на вокзалі ночуєш. Там люди ночують, так і я на вокзалі ночую.

— Чи можна проситися просто до когось?

— А я не прошусь, як знакомий є десь, в церкві встрічаюсь та познакомлюсь, то вже запрошують самі, то зайду. А так я ж не піду, шо от прийміть мене ночувати. На вокзалі переночував, та й всьо. Рано встав, та й пошов.

— А коли ви починали займатись цією справою, скажем, навіть 25 — 30 років тому, де ви спали тоді? Це означає, перед тим, як ви уже мали такі.

— Я тоді по поїздах не ходив, а по сьолах. А в сьолах в каждім то ж чоловік прийме. Того попросиш, того попросиш, то прийме ночувать. Чого ж люди не приймуть ночувать? Приймуть!

— Чи ви ходили також по своєму селі?

— Ходив і по свойому, ходив колядував! Ходив, а шо ж. І начальніки давали. О! я ходив по своєму селі. Шо ж, то ж не красти. Ходив і по своїх!

— Це така традиція, котра дуже давня, правда? А чи ви чули шось колись, шо ті старші лірники, це означає, котрі були до війни, що вони мали такі свої організації?

— Я не знаю, чи вони мали, чи не мали. Колись не помню, когдась я не знаю. Я тіко тепер знаю. ну кажуть, шо учили вони, прямо два і три чоловіка бере на свою опеку і учить їх. Ну, вони їм платили там вже. Це, шо заробить, оддавали йому. А я не учився, я до таких не ходив. Я по судьбі учився, од того, од сього, од жінок. А потом з магнітофона списував з біблії, такі пісні став учити. А раньше, кажуть розказують старії лірники, гармоністи которії, біли шо спеціально от я вмію, і я беру до себе чоловіка 3, 4, ілі 5, і я їх учу цілий год. І вони той год, шо зо мною ходять, і вони самі ходять, і мені носять платню. Отак воно було.

— Це вам хтось розказав?

— Ну, таке мені казали старші хлопці. При мені ше вони нєкоторі були, а то вже померли років який десяток може.

— А в вас не було учнів?

— Нє, я ученіков не учив.

— Ви не хотіли мати?

— Та нє! Та як кому треба, то я попрошу там, напишу на пісьмі там піснів стіко, стіко, посилаю к тому, к сьому. А ні, то на пльонку на магнітофон, як хто має магнітофона. От і Настя скілько пісень переписала, на пльонку їй оддав туда, Білінь.

— Чуєте, а скільки їй років, тій Насті?

— А вона десь така сама, з 32-го ілі 3-го.

— А коли ви починали учити пісні, чи треба було платити кому?

— Нікому не платив! нікому не платив! Мені так жінки сказала, от тая, я вмію! Ти піди до теї баби, бо вона вміє. Та піду туда та й попрошу, шо вони перепишуть, або зошита дадуть мені. І я прийду додому, мені діти на пльонку перепишуть, і однесуть назад зошита. А я вже ті пісні з пльонки учу. Нікому не платив!

— Просто не треба?

— Нє. Знаєте, которі були ті вокруг мене, ото і Іван такий той, Мойсей. Шо Іван був на лірі грав, той Микита вже мене зразу брав до себе, а потом, як я научився співать і грать, то ше від мене вони пісні учили. Я їм ше давав. Отак.

— А Мойсей де жив?

— Ну, в Піщені, он за Ратне в стороні, як через ліс, кілометров 5 — 6, більш не буде. то тре, туди автобус ходить на Лючицю, а з Лючиці там кілометрів 2, чи й 2 не будеть.

— Чи він ще є?

— Є! він тоже на гармоні грає.

— І він трошки старший від вас?

— Нє, він буде може на год, на два й менший. То ше Мойсей. А таких тут більш нема.

— А Іван де?

— Отсюда 4 км, ну 5, більш не буде до його.

— Село Язомля?

— Язовні, Язовні!

— Іван, а як його фамілія?

— Штик. Штик Іван Прокопович.

— А він старший здається?

— Він за мене старший. Він сам живе без жінки там.

— Чи він на років 10 старший?

— Ну, десь так почті, чи 6, чи 7. Отак.

— А він грає на гармошці?

— Він грав на гармошці. Зараз він не має гармошки, він не грає.

— А він вже не ходить мабуть?

— Чого ж? буває в Ковель на базар приходить, та й сидить так, буває, без гармоні, молиться.

— Ви часом коли в Ковелі на базарі, то прийде і ця Настя, і цей Іван. Встрічаєтесь?

— Встрічаємось! Мойсей нє, Мойсей тепер не ходить, вже він недужий такий. А Настя то часто буває і на базарі, і коло церкви. Іван буває.

— А ця Настя, вона сама сидить?

— Сама! вона сама й живе. Нема нікого, ні мати. мати то є, тіко в другім селі. Вона сама в своїй хаті живе.

— А вона не сліпа?

— Сліпа, сліпа, не бачить ніц! сліпа вона. В її магнітофон тоже є, на магнітофоні пісні співає тоже.

— Це означає, що є й тут у вас, в цьому регіоні, в районі, взагалі тут?

— Ото Іван, і Мойсей тут, і я, нас трьох на нашім районі.

— Є ще кілька людей, які співають?

— Ну, сліпих таких тут немає вже більше.

— Більш немає, котрі ходять?

— Немає таких більш. А! шо ходять, то є може зрячі ходять, я ж не (сміється).

— Ні-ні-ні! А є інші, котрі не ходять?

— А є сліпі такі, шо й не ходять, є, шо вони тепер стали сліпими. Є такії. Шо от років 5 тому, і 6, і 10 посліпли такі.

— Ви думаєте, що більше людей, котрі сліпі, вони ходять, чи ні?

— Я тіко знаю тіх, шо ходять, других не знаю. Которі знакомі. А которих не знаю, то я не знаю.

— А ті, котрі сліпі і не ходять, як вони заробляють?

— Нічо вони не заробляють! сидять удома та й жінка глядить з матір’ю чи з дітьми, як має діти. То ше ж він молодий такий, то ше й діти воспитають його. А як вже тепір, як у мене,  мене вже діти не дадуть. От, я себе, сам себе воспітую, то й помагаю дітям. Я інвалід, а помагаю.

— А коли ви не ходите, якою роботою ви займаєтесь?

— Я нічого не маю, роботи ніякої зараз, де дрова помогчи там жінці порізать, пилку потримать, от. А шо, води принести, могу принести до хати. Дров могу принести до хати. Отако. А більш нічо. Собі пограю на гармоні там, чи магнітофон покручу, послухаю. А так шо ж я можу робити.

— Чи часом люди просили вас співати на весіллі?

— На весілля я не ходжу. Раньше да, то просили на свадьбу, на вироди, на хрестини просили, шоб я пограв там. А тепер же музика інача є. Вони ж уже беруть уже спеціально оркестри, а я вже нікуда не ходжу. Раньше ходив! на гармоні грав, по свадьбах грав. На виродах, на хрестинах грав, на так беседах таких грав.

— Ви самі грали? чи вони ще бубна кликали?

— Нє, без бубна, так сам.

— А чи на вечорках грали?

— І на вечорках бувало таке, шо й на вечорки собиралися.

— Так було? а що вони платили вам на вечорках?

— А шо там! соберуться напримір, побесєдуєм, по чарці випєм, погостюєм, та пограєм, потанцюють, поспівають.

— А на свадьбі?

— А на свадьбі, то шо коли там 20, 30 рублів. То тепер, а колись 30 чи 20 рублів, то больші гроші були. Колись гроші були крепко дороші, чим тепер. Тоді на 30 рублів то можна костюма було купить харошого. А сьогодні шо ви за 30 рублів? нема нічого.

— Я хотіла запитати, пане Андріяне, дивіться, шо грали на весіллях, на оглядинах, на хрестинах, шо найдорожче коштувало? чи як то було?

— Ну, то я ж не брав платні там. Як прийде свій в селі там попросить сусід чи знакомий, то нашо мені платня була? я не брав ніякі гроші! Дасть то дасть, а не дасть, то я не просив. Як там дасть пятьорку чи десятку, спасібо! А не дасть, то хто пляшку, дві дасть, то ж таке (сміється).

— І коли там на весіллі грали, то які пісні ви грали?

— Ну, до танців же ж, вальс, такі там танці весьолиє, частушки разні.

— А які танці більше?

— Та всякі! то полька, то яблучко, ну, разні такі танці, які знаєш, такі й граєш.

— Мушу ше попросити, ми уже збирали інтерв’ю в музикантів Черкащини, Харківщини, Чернігівщини. На Гуцульщині ми були два роки тому. Це означає, що ми хочемо мати, вираз музичного життя тут на Україні від різних людей, від різних музикантів. Ми не зустріли так багато сліпих музикантів, котрі ходять, як у вас, в інших районах. Чому у вас так багато?

— Ну, відітє, на каждій стороні, у нас так, у того менше. У нас то больше було во время войни мінами, запальниками порвали. Себе поубивали, і глаза повибивали самі собі. Примір я то ні, а таких много було, шо брали міни, гранати і йшли на озеро рибу бить, і так вони пооставалися сліпими. А которі й насмерть поубивали, а кто пооставалися каліками. Много в нас од гульні стало. Не родилися, а во время войни то міни розбирали, то міна порве, виб’є то руку, то очі вибива. Отаке.

— Чи це бувало, що часом міліціонери прийшли до вас і сказали — ні! не можна співати такі побожні пісні.

— Було таке. Було. Назад років десяток, може менше, запрещали, не давали, гнали, ловили нас. В машини брали, в міліцію, в КПЗ сажали. Ну, там потримають 2 — 3 дні і одпустять. А шо ж вони сліпому зроблять? А сліпому ж тре жити, і опять ідем на базар, опять гонять з базару (сміється).

— А шо вони кажуть?

— Не мона співати! тепер не мона співати, не мона! потому позор, позор!

— А чому позор?

— Потому шо в нас, каже, і в Америці, Америка каже, шо ми добре живемо, а тута виходить, шо старці в вас ходять. Старці ходять, от за чим воно позор. От за чим вони гонили. Мене самого забирали несколько раз. Мене в Ковелі брали, раз взяли на базарі. І завели, і опять через час одпустили. У Ратне було таке, шо раз брали. Ну нарвалися їхні жінки, якраз на Октябрьську, перед Октябрьскою, то жінки нарвалися, мене одборонили в їх. Нагадували, шо ви неправильно робите, злодія ви не ловите, а сліпого ловите. Так жінки їм.

— Їхні дружини?

— Да, дружини їхні. Каже — ти тих, шо вбивають, то ви не бачите, а сліпого ви побачили.

— І відпустили вас?

— Ну, а шо сліпий робить? він співає, він хоче кусочок хліба шоб заробить. То ж він не грабить, не обманює нікого.

— А чи прийшли часом голова сільради сказав вам, шо не можна?

— Нє.

— Тільки міліціонери?

— Міліціонери. Та ше в моїм селі то ше вступалися за мною, шо він не п’яниця, він хазяїн, годує дітей, так і так, і построївся за своїх 5 пальців, от, а ви його гоните. Шо ви його чіпаєте? Так було. А в другім селі участковий та! а голова там не чіпав, ніхто не казав. А  міліція, участковий той самий на селі шось скаже. А на мене вніманія не обращав ніхто.

— А тепер уже нічо не кажуть?

— А тепер ніхто не каже! На базарі хоть і 100 міліціонерів, то ніхто нічо не каже.

— А так років 10 тому, як прийдете в село, то трошки страшно було, чи побачить міліціонер?

— Нє, а! я не жахався. А шо мені? уже і так, і так мене не накарають. Я й так не бачу біла світа, мені чи жить, чи вмирать. Шо ж то сліпому страшатися? Як забере, все їдно їсти дасть, мусить їсти дати.

— Аби не били, правда?

— Мене то пока не били. На Ровенщині було так, шо забирали. Раз було так, шо забрали в Межиріччях, да, забрали, завезли за село, викинули мене. Але ж добрі люди забрали мене та й подвезли туди до автобусної.

— А викинули шо в лісі зимою?

— Нє! літом. За село вивесли, за городок той. та ше й баяна порізали.

— Міліціонери?

— Да!

— А чи їх було два, чи більше?

— А, там їх було то на базарі багато. Не всі одинакові люди. Є і міліція хароша, але ж не в каждого є совість.

— А коли ви тепер підете в Рівне там на базар, чи ше інших чуєте, шоб грали?

— Нема таких. Отакі зрячі, некогда попадеш, сам сидить грає. А сліпих я вже не встрічав. Нема їх, повмирали. А є такі, шо мо не здужає, мо нема з ким і пойти. Нема таких, я вже не встрічав. Мо дальше, дальше. То ж багато ходять, в їдне місце не сходяться, той на той базар піде, той на той, той там, той сям. Та й отаке. То канєшно, взяти по Волині та по Київщині. то є їх, тих сліпих, але ж не знаю, хто де живе. Я тілько тут на районі знаю. По Волині там трохи знав. А от зараз мо котрі повмирали, а которі остались.

— А ці музиканти, котрі сліпі і мандрували, це означає ходили, чи це образа використати слово “старці” для них? чи це нормальне слово?

— Таких много ходили. То ж не то, шо вони були в цьому, в бригаді. Той в тому селі живе, той в тому. А! пошли, єслі ближче жили. То так согласимося, на той базар підем вдвох. Согласились, вдвох пошли. А є так, шо той в тому селі. той в тому селі. Той пошов туди на базар, той туди. А ні, той на один базар, бува, шо соберуться, 3 й 4 було. Раньше так було. А тепер уже немає. Повмирали то й немає.

— А як же люди казали на таких, як ви? старець чи сліпець?

— То на зрячого, як виходить, то кажуть старець, а на сліпого кажуть сліпець.

— А темні на кого кажуть?

— Так і темні то же саме.

— Шо не бачать?

— Да! тоже темні. Але скажуть так — от туди йди, до того, той гарніш співає. отому, той гарніш співає, голос має гарніший, привєтлівий, то люди туди більш ідуть. А напрімєр, єслі я ходив на базар, зайду на базар, як я заграю, то всі люди за мною йшли. А за другим не йдуть. То голос хто має, і талант в жизні. І цього, і судьбу яку має.

— То ви конкуренції не мали?

— Нє, я нігде не був ні в якій організації.

— Ні, я маю на увазі конкуренції, як прийдете на базар і ше є інший співець, і ви співали гарніше, і ви мали всіх людей?

— Ну, так мене більше слухали. Нарєчіє в мене от гарніше, ніж в другого.

— Чуєте, а як ви співаєте біля церкви, то ви де стаєте? біля порогу чи там біля входу в церкву?

— В воротах, там сижу з гармонією граю і співаю.

— Священики не забороняють? нічо не кажуть?

— Нє! а шо вони мають казати?

— Хтось колись казав, шо колись до революції забороняли.

— Ну, пока я був в таких місцях, шо нє. Ну канєшно, сісти біля порога зовсім, де входять в церкву, то там у всю церкву чути, то перебиває священика. А як сядеш в воротах у входа там, метрів 50 буде, то шо, там нічо не мішає. Або за воротами сядеш, та й люди ж ідуть і кидають. Отаке. А як уже вийдуть з церкви на прогулку, отоді підеш кругом церкви пройдеш між людями. Та й вот таке. Так користувався такими ділами.

— Скажіть, будь-ласка, а в яку пору ви ходите? пору року?

— Ну, як коли прийдеться. Як мені не хватає, то я можу в любий час, і зімою, і літом, і восени. В любий час. як треба. І зимою даже, як треба.

— А як треба це означає що? коли треба грошей, чи як?

— Да! як треба, як вийшли гроші і треба кусок хліба. Треба шось купити чи там до хліба, чи там купить якусь одежу, чи там якусь купити у хату шось такий, прибиль якусь, то поїдеш на базар, день — два проходиш, та й вертаєшся до хати.

— А це важко, ходити зимою?

— Ну, але то льогко їсти (сміється). Єслі чоловік голодний, то він куди хоч піде. А як хватає чоловіку, то він не піде, буде сидіти в хаті. Хоч сніг, хоть і шо, а як треба, то підеш і мусиш іти. З дому йдеш, нема снігу, напримєр, чисто на вулиці, а як зайдеш і попадеш в сніг чи дощ. І в дощ грати не будеш, бо гармонь змочиш. Вже втікаєш, ховаєшся. Та й вот така всяка судьба буває. Бо жить треба. Тре старатися.

— Да, жить треба.

— Я ж не пан великий (сміється), я люблю людей. Люблю, шо хто мене уважає. То ви прийшли, і я люблю розказати, шо знаю, шо не знаю. Любить тре людей. Як будеш людей уважати, любити, то й тебе будуть уважати. Отака справа. І де я не ходжу, то мене уважають вєздє. Потому шо я не пяниця, не грубіяню з людями, не ругаюся. Дав — спасіба! Не дав — спасіба! Та й вот нада обращаться з людьми, як з малою дитиною. То будуть і люди уважати. А як будеш протів, то проженуть із села. Отак. Просьба камні розбиваєт!

— Ну, поспівайте, пограйте.

— Пожалуста!

— Чуєте, так пане Андріяне, а ви з тим пацаном ходили, а з жінкою договорилися?

— Ну, а як же ж. Треба ж, шоб жінка мене самого, шоб я не сказав, то не пошов би.

— А той пацан, він шо з вашого села? як ви з ним були?

— Вже його нема. А то сват наш.

— Сват ваш. Це означає, а ви шо сказали, піди зі мною трошки заробиш?

— Ну, в його тоже нема хати, нічого нема.

— А він час від часу з вами ходе, нє?

— Я його зараз не беру. Він п’яниця. Він мене два рази покинув на базарі.

— Правда?!

— Да! я з людьми сам приїхав додому. Таких людей мені не треба. А він там валяється десь. Не знаю, де він там живе. він просив, шоб я забрав його. Він в мене год жив считай. А потом як став пить, так покинув в Барановичах.

— А чому?

— Напився. І у Ковелі напився, та й забрала міліція. В Барановичах забрала міліція. То я вже без його додому приїжджав. То отаке.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Етот случай совсєм бил нєдавно,

В Сталінградє вот в ету войну,

Капітан послє жаркого боя

Написал всьо об етом домой …”

— От вибирайте.

— Так, дуже добре! уже!

— Будєт пєсня про капітана.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Етот случай совсєм бил нєдавно,

В Сталінградє вот в ету войну,

Капітан послє жаркого боя

Написал всьо об етом домой …”

— Конєц етой пєсні.

— А скажіть, будь ласка, скільки ви знаєте цю пісню?

— Після войни став знати пісню.

— Правда? і співали її?

— Ну, то ж солдати розказують, як було на фронті, як пісьма писали до жінок, і в нас такі є інваліди, шо присилали пісьма, шо без ніг, чи без руки. Єдне такі, шо сказали, шо приїжджай, який є. А другі не хотіли. Або приїжджає, а він повністю здоровий. То вже не обман, а то історіческа жизнєнна. Як було, так і є.

— Я перепрошую, а музика ваша, так?

— Да.

— Дуже гарна. Чуєте, а ви вже ходите там мабуть 30 років співати?

— А я знаю, скілько я там буваю.

— Чи були десь приблизно там? бо ви разом вже десь 40 співаєте, з 53-го.

— То я не знаю, може год так 20. не всігда, когда буває, шо просту так. Раньше всі ходив, тепер уже года 4, як не хожу там. Як треба, то до Тані поїду в гості. Ходив по Матити, по Чорній же ходив там, по Гараймовці, по Нічогівці.

— Уже можна!

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Ти бачиш, Боже, як народ гине

Во тьмі за тяжкія гріхи.

Не знають люди святої правди,

Страдають тяжко й на Землі …”

— Амінь! Богу слава! Гарно?

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Для всєх солнце свєтіт, а для мєня й нєт,

Я лєжу в могілє, і нє віжу свєт!

Я лєжу в могілє, і нє віжу свєт!

Я лєжу в могілє от людскіх трєвог,

Вокруг мєня тіхо, надо мною Бог! …”

 

— Якшо ви їдете в Брест або в Рівне, то на автобус сідаєте?

— Я сідаю тутечка на місці оно на автобус, которий є совхозний, автобус до Ратне. А в Ратне сідаю на автобус, которий іде, напримір, загородний. Я їду бесплатно в Ковель. А в Ковелі як мені треба на Брест, я сідаю на дізєль, і пошов я бесплатно поїхав. Бо за гроші дуже багато тре грошей. А на дізєля на тії і на такий от пригородний поїзд, чи то автобус, то мені бесплатно. І жінці, і мені. Отак. Я тоді вже їду, якшо на Ровно, то сідаю Ковель — Здолбунов і їду в саме Ровно.

— А як в Брест?

— А як в Брест, то є у 3-15 є на Брест дізєль, я сідаю на Брест. Приходжу я в 8 часов вечора в Брест, переночував, а утром іду на базар.

— На вокзалі в Бресті?

— На вокзалі. Ну, там в мене знакомі є тоже, є квартіри. Такі люди, шо в мене в хаті були, ночували. Буває туди зайду. А як не схочеться, то я на вокзалі переночую.

— А вони так само, як ви, співають?

— А нє! зрячі такі. Зрячі! я в зрячих там живу.

— А таких, як ви, ви не маєте?

— Нема в Бресті, нема. Був один такий дід, то нема, помер, його нема. Ну, я так тілько про його слихав, а так не знав його, не общався з їм. Його нема.

— А ви не маєте когось таких в Білорусі, з ким би ви спілкувалися?

— Та много їх є, но їх уже нема, повмирали. А як не повмирали, там примєром жінка умерла, то там же в їх нічо не здобудете.

— А як раніше, то ви їх знали?

— Ну, йшли, то я напрімєр назад років 20, то я їх і знав. Вони тоже такі були, шо на гармоні. Не один, а пару таких було, шо на гармоні грали. Ну, повмирали, їх немає. І ті, шо і так ходили молилися, тоже немає.

— А чи було багато таких, шо просто ходили молилися?

— Ну, було таких. Гармоністів було меньше, а такіх, шо просящих, молилися Богу, то більш було. Ну, а такий буває, шо на базарі, він тіко наставить руку і просить дай! дай! і всьо. А так, шоб молилися, буває такі случаї, но рєдко буває. Де которі старіші, то ше, а такі молодші, то вони не тямили молитися. Вони не учились нігде. А шоб заробить кусок хліба, то треба учитися. Як на полі треба орати вміти і косити, так і ето робота така само. Ето коса, як треба научиться. Отаке.

А так от ну багато померло, я їх з півсотні знав. Я і імена їх  пам’ятав. Но немає, повмирали. Були і скрипачі. Були і гармоністи. Були і лірники. А нема їх.

— А чи ви ше застали лірників?

— Я заставляв їх, ше було при мені вони. Ото, шо в вас записано Власюк, ото я того знав лірника. Був Савка, ну та то на гармоні грав, втрьох грали, вони з Камінь-Каширського району.

— Чуєте, а як скажем, оце лірник, цей Власюк, то як ви його знали? як ви з ним познайомились?

— Ну, як же? от ходим, напримір, по празніках. Він возлі церкви, я там. Чи на селі встрічаємся. От ти побачив, каже — отам іде сліпець. А! ну тре познакомиться, шо за один. Подходим, здоровкаємся. Зкудова, та таке всяке. І він розказує — зтуда, зтуда! то ж друг друга знаєм. Хоч другий район, а ми ж друг друга знали. Хома був такий лірник в Любешівськім районі. От, його тоже вже ж нема.

— А як його фамілія була?

— Ну, того я не знаю. Я суть його помню, ну шоб він грати грав так. І в нашім селі був лірник, Яків звався, а фамілії тоже не знаю. Уже він тоже вмер.

— А коли він помер?

— Років може ізо 30 вмер. А він був приймаком отут у нашім селі. То я його й фамілії не знаю. Я ше був малєньким, як це було, розказують. А я його знати не знав. Отака справа.

— Чуєте, а як ви, наприклад, з тим Власюком десь зустрінетесь біля церкви, про шо більш так говоритимете? чи це було прийнято говорити, які ти заробітки маєш? чи де ти маєш заробітки?

— Ми про таке не говорили. Тіко як живеться, як йому та мені, отаке, отакі ми разговори. А шоб про заробітки, то як кому. Це нема, інтересу нема. Я не інтересував питати, і свого розказувати. Бо як розкажеш — ой! ти стіко заробив, а я стіко, вже вони, вже їх злоба берьот. А я так — сам своє то моє, а його то його. І я з їми рідко сообщався, потому, я вам тоді розказував, через ету п’янку. Я з ними сильно не общався. Я прийшов под церкву з своєю проводнічкою, пограв там, скілько було время, час, два, три. І забрався в свою дорогу, і пошов. Отак. Отака була справа.

— А чи ви з цим Власюком або з іншими часом говорили, шо ти співаєш?

— Про таке ми не говорили. Я в його в хаті був, і він в мене ночував скільки раз у хаті. Власюк і в мене був у хаті. А ми на счот цього, як йому треба пісні, то він мені там передасть, а як йому, ну от в мене бере. Ну, в його там не було чим писати, а в мене то ж було, то я їм передавав на пльонках. А од ніх я пока шо не брав, потому шо я їх і знав. Отак.

— А чи ви часом слухали, як Власюк співає, чи ні?

— Та чо ж? я чув.

— Чи ви думали, що це ліра трошки цікава? чи ви думали, що гармошка голосніша і приємніша?

— Ну, то смотря кому нравиться, і смотря і як і кому голос дає дані. Буде може й на лірі співати, як хароший талант. А другому талант не подходить, і ліра не допомагає. То треба, шоб голос мав і нарєчіє хароше, то буде, і поможе і музика. А як нема нарєчія, то і музика не помагає. Отаке.

— Андріян Сергійович, чи ви часом коли зустрічалися з лірниками, або з співцями, чи ви говорили про проблеми з міліцією? розказували?

— А чо не говорили? Той скаже — а мене там прогнав! а той — мене там прогнав! Там мені тоє поробили, там порізали. Мені самому баяна порізали он на базарі.

— На якому?

— Ето в Ровенській області. Як район, в Межирічах, отам на мене, район я забув, под Житомир сюда. В Корецькім районі. Порізали баяна, і я тоді прийшов сюда, у свій район, і зайшов до міліції, начальник міліції мені не дає справки, шо значить мені порізали так і так баян. Я зайшов до прокурора і сказав прокурору, він сказав заставить оддати. Він сказав так на мене — Єслі ти не дрався з їми, то ми заставим його поремонтірувати баяна. А! кажу, як я можу дратися? я ж не бачу! я собі сидів спокойно, а вони прийшли до мене схопили, і в машину уперли. І баяна ше порізали мені. То вони дали мені справки і заставили їх поремонтірувати того баяна.

— І як ви їм перевезли? чи передали?

— Я заніс туда, завіз, сказав, дали мені справку, і я до їх оставив, не знаю, де вони ремонтірували, але переслали потом мені пісьмо, шо йди забирай, справився.

— І ви пішли в свій район до своїх?

— До своєї міліції, до той, прокурор заставив дать їх справку на начальніка міліції. І я пошов туда, куди треба, у їх на район, в Ровенській області, і заставили їх одремонтірувати.

— А як часто треба було ходити до їх, шоби мати цей дозвіл? як часто треба було?

— Як часто, єслі нарушив закон, мене, я не маю права вже оправдатися, шо порубали, воно так і пропало. А єслі не нарушав закона, не мають права мене трогать. Отак. І так було, я ж їх, ну як я сліпий буду на старості? вони прийшли мене подняли. Я ж не уліз у чужий огород, і мене хтось там, прийде та свариться зо мною. А на базарі сидів співав спокойно собі. А вони прийшли зразу до мене — тобі хто казав тут сидіти? Я кажу — ніхто мені нічо не предупреждав. І зразу мене за ції, за руки, за ноги і зразу в машину. Там ше хотіли мене бити, але предупредили другі хлопці, кажуть, ви не чіпайте його. І от вивезли мене за город, за той райончик, і оддали мені того баяна, ше й тако на шию мені хотів душить мене, а я розвернувся, а воно, той шофер одскочив. Я до баяна, взяти в руки, чую, шо воздуху нема полностью, вже обрізаний міх. І от таке діло. Було таке.

— А цей Власюк розказував вам шось, шо він мав так само?

— І його було гонили, ну, там його ліру ніхто не порубав, ліра то таке, він може й сам поладити, а я ж таке не зроблю сам. А ліру, як там струну порве, то мона самому купить готову тай поставити. А міха ж нє.. То, єслі то голос вискоче, то я могу заставить. А як уже порвали міх, то я ж йому нічого не зроблю, я не склєю, бо я не бачу. Отакі діла то були.

— Андріян Сергійович, ше хотіла спитать. А як уже так в 80-х роках, як ви вже так багато ходили, багато співали, і люди знали вас, і такі сліпці знали молодші, чи ви відчували, що вони хочуть познайомитись з вами, хочуть запитати пісні? чи ви так відчували це? 

— То я відчував все цеє діло, но він, до мене вони не сообщалися для того, шо я за ніх співав краще, так вони мене обходили. Вони не хотіли зо мною сообщатися. Я прийду на базар, о! уже прийшов Андріян! всі гроші забере. І так було чесно! А та моя перша жінка, то тіко, я ж не бачив, а вона і нижні бачить пальці, придивляється до нього, а потом уже, як перестаю грати, то моя жінка каже — бабо! а мій Андрей твої гроші не забрав! Твої гроші тобі, а наші нам! От для цього я й з ними не сообщався. Вони мене зо мною, пока я не міг грати зразу, то вони зо мною сообщалися. А як я навчився грати, співати, то сам по собі як би, а тоді вже вони до мене не сообщалися, не хотіли ми соєдіняться. Отаке було діло.

А так я любив друзєй, таке, шоб воно було все гарно, не сваритися, не ругатися, не битися. А вони такі бували, шо понапиваються і б’ються. Отаке во було.

— Може поспіваємо?

— Давайте! я согласєн! шо я знаю, то поспіваю, а шо не знаю. Канєшно, шоб я таке знав, то я б, шоб я зложив ті пісні, шо в мене є, то в вас би і плбонок не хватило (сміється). Ну, як будем знатися, то я подготовлюся ше краще, подучу пісень більше. Ну, вже таких гарних пісень. І я вам на пам’ять, всі будем живі, колись вспоминатимете, в архіві колись буде, то заспіває хтось, скаже — о! такий-то співав в такому-то году, в 94-м годі. Шо я вмію, то пію.

— Знаєте що, ми маємо такий проект, що ми стараємось записувати від людей, а це значить історія, не записана історія.

— Історічєскоє дєло, да. Більш старинноє. От ми проживем ше років 30 — 40, а наші молодята поростуть, скажуть — о! які то старовинні пісні були співали гарно! І вже їм памятка буде. Так, як ми вспоминаєм зараз. От яке я маю настроєніє. Очі її не бачили, а таки чуствуєш, шо її маєш, понятіє маю, память маю. Отаке. Як моя Таня сестра сказала — ти ше, каже, хоть за мене старший, но ше й, каже, крепший багато за мене і пам’ять харошу маєш. Бо там в Матийках в мене сестра з 34-го року.

ГРАЄ, СПВАЄ,

“Я лєжу в могілє, і нє віжу свєт,

Я лєжу в могілє, і нє віжу свєт.

Я лєжу в могілє от людскіх трєвог,

Вокруг мєня тіхо, надо мною Бог! …”

— Будєт пєсня “Для всіх солнце свєтіт, а для мєня нєт”

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Для всєх солнце свєтіт, а для мєня й нєт,

Я лєжу в могілє, і нє віжу свєт!

Я лєжу в могілє, і нє віжу свєт!

Я лєжу в могілє от людскіх трєвог,

Вокруг мєня тіхо, надо мною Бог! …”

— Амінь! Богу слава! От тепер пропєв всю.

— А де ви співаєте цю пісню? на базарі? біля церкви?

— Де вгодно! і на базарі, і на селах, вєздє, де сподобиться.

— Чи ви співаєте, коли підійдете до хати?

— Когда буває ходив, когда я по дєрєвнях, то й под хату співав.

— А чи це не задовга, шоб співати під хатою?

— А я під хатами співаю два — три куплєта, і всьо! А єслі кажду коло хати співати, так ето протянеться долго время. А так 2 — 3, ну де 4 куплєти. Ну 5, смотря гдє в каком мєстє. Хто як привєтствує, буває більш поспіваєш, буває менш. Отак от. Ой, які були сліпці, вони вже повмирали, шо він так прийдьот, чекає поки не дав жертви, співає, та вже й втікає. А вже в мене такого немає. Я так, пока 3 — 4 куплєти не проспіваю, я не втікаю.

— Чуєте, а як ви прийдете до хати, то шо ви кажете? чи можна заспівати?

— Я не питаю.

— Як ви просто ше нікого не бачите, чи хто там прийде, то скаже, шо хтось там вийшов?

— Я прихожу під хату, проводнік іде в хату, а я начинаю грати. Вийшла, значить, проспівав я пісню скілько 2 — 3, вийшла вона, і стала коло мене. А нє, я 3 — 4 куплєта кончив, не вийшла, я засьок, дальше більш не граю. Чи вона слухала, чи не слухала. Є такі, шо інтересуються слухають, а другі не інтересуються. А тії приходить слухає, жертву не дає, послухає, а тоді дає. а є такі, шо не інтересується, то дав і каже — ідіть. Отаке діло. Єслі желающий, то він скаже, іще поіграю. А як не желающий, то віткне в руки гроші, там всьо, не нада грать. Всякі є люди. Хто желає, хто не желає. Є такі, шо дасть, а є такі, шо й не дасть. Але ж більш таких людей, ето на село може 2 чи 3 чоловіка, а остальні каждий дасть пожертву. Один с каже, а мені не треба, шоб ти трудився, ти каліка, я знаю, шо тобі тре дать. А є такі, шо інтересуються, поспівай там пісню таку.

— А ті, шо не дають, то вони просто не виходять?

— Є такі, шо на порог вийде та й зачиниться. Або скаже, пришле малого там, хлопець чи дівочка, в нас нема нікого. Каждий має свій характер. Єслі взяти браття по Закону Божьєму, то великий гріх, хто закриває хату і не дає жертви. Який не був би він старець, чи сліпий, чи кривий, чи він жид, чи німець, чи він українець, ето всьо от Бога. Желающих ти хоть чуть шось граминку дала, аби дала. А як ти даєш і шкодуєш, то луче не давай, бо то вже гріх. Даже жертвонепринятна нікому. Бог не принімає.

— А єсть покарання за такі гріхи? чи не чули?  

— Слухайте ви мене.Ви, канєшно, може й не вірите в таке діло, но шо прийдьот время, і ето кончиться. Світ був і буде, но народа не буде, Господь прийде на Землю судити нас  всіх грєшних, і мертві воскреснуть. І всі будуть на Землі, всіх судитиме Господь, праведников і грєшніков. Но Господь не прийде на Землю, а на облаках буде сіяти, як молнія блескаєт. Отакий і Христос прийде сіяющий. І буде всіх судить. І ми бачем молнію, і гром чуєм, отак будем слухати Господа, шо він буде нам казати. Шо написано там, шо зробили, всьо нам прочитає. Як ви пишете на пльонку, і буде комусь указ пропускати, шо я говорив, отак Господь нам прочитає. Всі будемо ми слухати свої гріхи, шо зробили на Землі. І буде каждий отвічати за свої діла. Хоть вірте, не вірте, но такоє прідьот время.

Ше года може 3 — 4, ну найбольше даже 7, і всьо стремітся туда. Всьо пропаде. Хто матиме в серці Бога, той спасьотся. Но хо не прийме у серці Бога, тот погібне. Ше будуть печатати, номер 666 печать прикладатимуть, хто не прийме печаті тої, то піде на страданія, а хто буде, Господь прийме його, спасеться, піде в рай вєчний. А хто прийме печать, буде мучитися навєкі у пеклі. Ето необходімоє. Як умирати мусово, так і ето необходімоє. Шо написано в Біблії, збудеться всьо. Каже так — “Нєбо і Земля пройдут, но слова мої не пройдут”. Отак от, шоб ви знали. Слухаю вас.

— Андріян Сергійович, як ви прийдете біля церкви, наприклад, як Трійця, то які ви там пісні співаєте?

— Набожні. Такі, як і вам співаю. Такі самі.

— Я хотів записати, коли ви співаєте або біля церкви, або на базарі, як люди платять вам?

— А я ж не бачу, як вони платять. Скіко хто зумів, стіко дав.

— Це означає, просто ви маєте шапку, або шось?

— От я вам покажу, де то вона? така в мене скринька є.

— Ану, пошукайте, а може там?

— О! у тій тумбочці вона там. Там подивіться, якая. Оно вона так стоїть. Така скринька. Вона закривається, там очічко є таке там.

— Я не бачу ніде. А! цей? вже бачу!

— Металіческа така. Отак. Я її закриваю. Там кришка є. І от жінка тримає, чи там проводнік мій тримає, і туда кидає, хто скільки. Хто мене веде, той тримає її. І туда кидають, хто тисячу, хто 2, ахто й 10 тисяч, хто й 100 тисяч, хто 50. Я ж не прошу, шо от дайте мені! Я співаю, а хто скіко міг, стіко й дав.

— Андріян Сергійович, чи можна сфотографувати її?

— Кого?

— Скриньку. Шоб ми мали ці етнографічні.

— Нада зачинити її.

— Зачиніть, як треба. Я перепрошую, раніше ви мали шапку?

— Шапку я держав. Ну, не держав, на землі положив возлі себе А зараз в баночку, бо вітер розносить гроші. То були копійки, то не рознесе вітер, а тепер бумажні, то вітер роздуває,  так я зробив баночку, то в баночку вже шо впаде, то не видме їх, і ніхто не візьме. А в шапкі то ше може хто з пацанів прийти, та й візьме, к прімєру може й десятку, або й двадцятку. Бо я ж не бачу. Отаке. Так я тепер зробив собі баночку, шоб вітер не роздував і ніхто пальці туда не тикав.

— Це ви самі зробили?

— Нє! мені то сусіди зробили. Я таку баночку дав, мені зробили, шоб закривалась.

— Я поставлю ближче до туда, а ви тоді в шафу заховаєте.

— Та! де-небудь там поставте. То таке. Отаке діло. То ж то шо ж моє таке, мій такий хліб. Єслі я положу шапку, то вітер дуне, рознесе. А є таке, шо пацани, циганьйо от ходить, та й підбере, похватає. Воно ж не дивиться, шо то сліпий. А схопило та й понесло. То я взяв жінку, то кажу слідкуй. Ну, як уже в банці, то не так. І то, кажу, дивися, може якийсь пальці ткне. То ж таке було. І в Бресті таке було. Але ж люди обступлялися, проганяли таких. Як воно не хоче робити, та пянствує. А нема за шо пити, та й от гроші краде. То ми зараз знову ту молітву перемолю, шо вчора? гарно шоб так перемолити. Бо вчора я трохи збився там, о здравії тую.

— Давайте. Будь ласка!

“Молимся за ваш дом живящі, благословенне сємєйство,

Которе у ньом живяще, да благословяще.

Молімся за тих, хто в свєті.

Спаси і сохрани всєм вашім і дєтям.

Храни вас, Господь, од вєчной муки,

Спаси і сохрани і поздоров всєх ваших онуків.

Подай вам, Господі, всім живущим, счастья,

Здоровя, сили вашій всій родині.

Ногам ходящим, рукам роботящим.

Щоб ноги ходили і руки робили, очі світили,

Господу Богу вєрно служили.

Убережи, Господи, рки й ноги,

Схорони вас, Господі, вєздє в путі дорозі

Од болєзнєй, од пєчалєй, от смут і постєлі,

Од наглой смєрті несподіваной.

Спасі і помілуй всіх вас, от врагов спасі і помілуй,

Покрий же вас всіх, Боже, своєй благодатью.

Бо ми на тебе надєємся, тобтою хвалімся, єсі Бог,

А ми люді, раби твої, да не постидімся.

Яко ти, Владико міра і їхнєй сємьї

Усім нам допоможи у нещасті, у недолі, у великому горі

Спаси і сохрани всіх вас вєздє, і в небесах, і на полі.

Заступніці усєрдная, Марія милосєрдная,

Заступі і поитлуй всіх вас! от грома, от града,

От потопа. от огня, от меча, от нападєнія врагов

Спасі і помілуй всіх вас.

Владико Христе Боже наш,

Спасі всіх вас од врагов відімих і невідімих,

Допоможи вам, Господі, всій сім’ї і всій родині!

Спаси, сохрани і поздоров всіх вас вєздє на чужині

Од грома, од тучі, од вітру, од страха ночного,

Од вихра лукавого, злого, од гада поганого, од чоловіка лукавого,

Од змєя могучого, од гада поганючого,

Од злих і лукавих, од очей поганих,

Спаси і сохрани і поздоров всіх вас на многія лєта! Амінь!”

— От гарно, всьо.

— Більш так повільніше.

— Ну, я зробив, шоб воно чисто, виразно було.

— Давайте ще заспівайте набожну.

— Будем, будем, будем! Я зараз пропою Івана Хрестітєля, як його замучили, забили за правду. Як він учив людєй вєри і його за те замучили. Пєсня про Івана Хрестітєля.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Все восплачєт, возридаєт, в день сєй горя і скорбєй,

Здєсь убит святой учитєль

Так больше всєх святих мужей.

Здєсь убит святой учитєль

Так больше всєх святих мужей …”

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Вєлічаєм, Іоанє, ми твойо тєрпєніє

І глави твоєй чєснєйшей почтім отсєкновєніє,

І глави твоєй чєснєйшєй почтім отсєкновєніє …”

— Конєц етой пєсні.

— Я тут собі надумала, чи ви чули коли-небудь там від інших шось, шо колись співали такі думи?

— Я їх, як був зрячим, я не інтересувався тими старцями, музику дуже любив. А як став вже взрослішим, то я не інтересував там їхнім, але думи мало. Ну, я їх і не занімався, в общем так любив божественні слова, но я їх не мав, як тепер то є читати. Шоб колись були, то я взяв би та й читав би. А як хто розкаже про боженство, божі слова про Бога, то я дуже любив і слухав.

— Чи люди чесно користають слово псалми?

— Ой! скоко таких є, зрячих скоко таких. Збираються вони по хатах, чоловік 10-15, там мужики і женщини, і буває божественні пісні в зошиті шо назаписують. Так само інтересуються тим божим словом. Ну, которі вірять в Бога, собираються, вони прославляють Господа.

— Андріян Сергійович, а вони не називають ті божественні пісні псалмами?

— Ну, як божественна пісня, там псалма, там так. Кажна має пісня названіє. Мало такі є, а то має названіє пісня.

— А псалма то є пісня?

— Пісня! ето псалми тілько  так називають та псалма, та псалма. А воно ж ото пісня, тільки названіє псалма. От і в Біблії так — псалми. То псалми вобще пісні всі. Люба — о! тут псалми. А там вже яка б не була пісня, то вона називається всяка псалми. І співається кажна по своїй мелодії. Ту так озвучили, я так озвучив мелодію. А псалми є псалми то пісні.

— Чи можна спитати про мову. Мова, як я чую в вашій пісні, це ви по-російські співаєте.

— Да, в більшій часті. Бо я ходіл так, хожу ж і по Білорусії, то мені, як я співаю по-українські, мене не понімають. А якшо так співать, то вєздє мене понімають. І на Україні, і тут. То тепер вже кажуть — о! ви співайте по-українські! А яка разниця? як ти понімаєш по-українські, то понімаєш і по-руські, і так. А мені по-руському, перекладаєш там і такі, і такі слова, але мені по-руські приходній получається. Я так научився, так і співаю.

— Чуєте, а чи як ви підете в Білорусію часом, або сліпці, або лірники з вами говорять, то ви кажете, шо ви українець? чи з Полісся?

— А вони знають — з Волинської області. І там Полісся, і тут Полісся називається.

— Чи вони кажуть на вас українець? чи білорус?

— Українець в Україні, білорус в Білорусії, ми на це не обіжалися, ми не враждували. Ну, я вам скажу так, як я їх став знати, то вони зо мною мало сообщались. Ну, було так чоловік з 5, шо знали, а їх уже нема, повмирали.

— Чи ви бачили коли-небудь якогось з Росії?

— З Росії? росіяни є. Є такі, шо тут і з Росії були, і наші в Росію поїхали такі, шо були. Поїхали в Росію, а один умер. Так само і росіяни із Росії тут були такі, шо приїжджали до нас жити, але тут тоже бувало. Люди ж живуть не то, звір із звіром сходиться, а чоловік із чоловіком тоже сходиться ж. Шо Росія, шо тут ми всі совмєстно жили. А тепер то вже перегородилися, а тоді всі, не було ніяких. І зараз туди заїхав, та й пішов. Я і зараз ізжу в Білорусію так само, і можна і в Росію їхать. То вже границя у Польшу, там в Америку, там вже друга справа. А то просто така границя считається. То не границя, там дальше, шо ви желаєте.

— Заспіваєте ше?

— Я співати буду, а як же!

— Шо ви, коли сиділи на базарі, чи ви часом якісь жартівливі співали?

— Ну, то були такі, шо жартівливі були. А тепер то я вже повикидав їх.

— А чому?

— Потому, знаєте, я скажу так по правді, єслі взяти так по закону, в вас стоїть в дворі колодєц з водою, скоко там два сорти є води, грязна і чиста, як там. От дайте отвєт, одна вода?

— Одна!

— Так і мені кажеть, єслі співає на гармошкі, і задумок пісні божественний, должні буть одні пісні, а єслі вже такі. Ну, жартівливі бувають всякі, і погані слова, там же слова і погані є, з пісні слов не викидається ж, приказка така от. Той інтересується. а другий скаже, а той такі співав, вже другому негарно слухати. От оцього я їх позакидав. Отак.

— Чи ви часом мали таку розмову, чи вам хтось дорікав?

— так я од людей чув, говорили. І люди так говорили, єслі ти служиш Богу, то нада вже одні пісні співать. А єслі ти не служиш, то вже які хоч, такі.

— Це на базарі вам? чи біля церкви? чи шо?

— Та й на базарі, і в хаті колись начали співать. І зачують та й збираються люди, та й співають. Чоловік зо 30 збереться на вечорку, от, і співають усякії пісні, і такі, й такі. А вже кому такі і не наравляться.  Ну, та шо ж. А на бабінному, на пльонці то тамика і чудєсні пісні такі, тіко на пльонкі, а так вже їх позабував. На пльонці то ше якісь там є. Отаке. Отаке діло.

Я вже зайнявся такими ділами божественними. Канєшно, буває так, шо на базарі скажуть то і то заграть, а я вже там за еті пісні я хліба їсти не буду. А за Боже слово то я де хоч буду, то я кусок хліба матиму. Єслі верно служить син чи дочка матері, як вона її шанує, любить дуже. а як вона їй служить не хоче, то шо робить (сміється). Отак і тут. Єслі Богу я служу вірно, то мені Бог посилає здоров’я і Бог  насилає таких жалостей, шоб вони зжалувалися надо мною, і мене на світі держали, поддержували. Все од Бога послано. а як Бог не дасть таланту, здоров’я, то ти нікуди не годний. А як буде здоров’я так вам і мені, то я де й приїду. А як Бог одного дня не дасть здоров’я, і всьо, заболів, не приїхав. Отаке. Як будем жить желающі, коли будем живії, то я могу подготовити вам і такі, як вам інтересно.

— Такі, як ви співаєте зараз, такі й нам подобаються.

— То я кажу, ми всі грішники на Землі, канєшно, але я таки вірую і Бога, шо без Бога ні до порога. Мені Бог, хоть я і осліп, але мені Бог дав талант, шо я, не учив мене ніхто, а я научився від себе. Граю. І співати Бог дав мені голос талант, шоб я, і я не забуваюся.

— Ми питаємо просто, що ми знаємо.

— А я должен отвіт дати (сміється).

— І нас це зовсім, ми приймаємо це. Як ви робите, так нам добре.

— А! слухайте мене так. Єслі я гарно поспіваю такі, як треба, пісні, то хто їх прослухає і через радіо, чи якийсь там телевізор, вже добре. А як я вже втну таку погану, то вже так! не кажен буде рад. І от такі діла. Будем далі співати!

— Будь ласка!

ГРАЄ.

— Будєт пєсня про двох подружек Велікого Поста.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Двє подружки дружно жилі проживали на Землі,

Люба верила у Бога, а подружка Тоня нєт!

Люба верила у Бога, а подружка Тоня нєт!

Однажди било одно время среді Велікого Поста,

Люба дома оддихала, і вдруг Тоня к нєй пришла … ”

— Конєц етой пєсні.

— А скільки куплетів? чи ви не рахували?

— О! я не знаю, не знаю (сміються). Не знаю! гарна? правда, гарна? гарна пісенька. І длінна, довгувата.

— А чи люди, котрі попросять на базарі, чи вони сподіваються?

— У дома, у дома запрошують, як на вечорках. А як нє, то під хати ходим і співаєм. Про дві подружки. А скільки я переписував людям. Люди просили, по адресу посилав.

— Чи ви співаєте також пісню пр Лазаря?

— Про Лазаря? є й про Лазаря. На пльонці в мене вона є. О! вона дуже длінна, може де зоб’юся, длінна — длінна!

— Але попробуєте, да?

— Ну канєшно! длінша за ету ше.

— Чи вона дуже довга?

— Довга, да. Ну, шо довга, шо длінна, то є саме, по-руські длінна, по-українські довга (сміється). Проспіваю і цюю, ше зараз проспіваю. Буде пісня “Бережітєсь, люді, злого”. Такий псалом. “Бережітєсь, люді, злого”. Бєрєгітєсь. “Бєрєгітєсь, люді, злого”. Ето воно счас так подходіт, і так уже і видно, шо робиться, і то і проізойдьот до конца, шо я зараз спою. І так будєт, як написано.

ГРАЄ.

— Бєрєгітєсь, люді, злого”.

“Пісалось много в кнігах, пісалось много-много в кнігах,

Как пред послєднім, пред концом,

Прідьот на Землю враг Всєлєнной,

На бронь послєдній со Христом,

Прідьот на Землю враг Всєлєнной

На бронь послєдньой со Христом …”

— Співав Данилюк Андріян Сергєєвич!

— Дуже дякуєм.

— Отак, отак будєт, як ото написали. Прийдьот час, шо буде один царь на всьой мір, і буде людей мучити, знищати за віру Христову. Отак буде. Не тільки в нас, а шо тільки по всьом мирові. Шо Америка, Польща, Франція, Англія, Китай, всі страни будуть, один буде цар на всьой мір! От і прідьот такий час! От та пісня, шо співав я вам, і то всьо збудеться. Вже воно збулось трохи, а все остальноє збудеться.

— Андріян Сергійович, а ви це знаєте од Біблії, да? звідки ви знаєте?

— З Біблії! а як же! мені читають, то я знаю. Шо написано, всьо збудеться. Такоє. Ото такий от псалом.

— Ми вже маємо поїхати.

— Ми  мабуть все оббалакали.

— Я думаю, ше ми трошки про такі заробітки економічні може залишим на наступний.

— Давайте ше приїжджайте.

— Ми б хотіли, якщо можливо, так.

— В любий час. Тіко так, пишіте пісьмо, шоби я знав. Пишіть адрес. Волинська область, Ратнівський район, село Бародий, Данилюк Андріян Сергєєвич. Індекс 264 430. От вам адрес. Напишете пісьмо, я буду знать.

— Добре! Андріян Сергійович, але чи ви заспіваєте нам довгі?

— Варвара мучениця длінна є.

— Що ще? я перепрошую, Лазар є, Страшний суд.

— Лазар, Страшний суд, Варвара. тепіро так.

— Юрія?

— То Юрій то Георгій. В общем таких, ну ше подготовлю. Я ету, шо я зараз пропєл, я її вчера цілий день тренірувався. Ету пісню, так.

— Я записала, шо буде.