Шарамок Уляна Павлівна, 1902 р. н.

– Не помните?

У.П.: У нас називались Калапусіни.

– Калапусіни. А ще якії сєльськії куткі були, ви названій не помните?

У.П.: Ну, ось тут якась Раналівка, Єгорівка казали, коло Григоровича.

– Ваша сім’я жила вся в одній хаті? Тогда ще, як ви замуж не хаділі?

У.П.: Ми жилі в одній хаті. В одній. Була тако у том малєнька, і в одной жилі.

– А от вспомніть, пожалуста, ще до колектівізації, ще ви билі дівчиною, може молодіцею уже, у сім’ї розділялась робота на мужскую і женскую? Женщини робили одну роботу, а мужчини другую? Було таке?

У.П.: Ну, канєшно! Я, як пошла, щитайте, замуж, так було 5 мужчин, так я варила ж для їх. А воні ж уже, як пошла, так я у ніх, щитайтє, була невістка, і я пошла так до ніх, як його, пожила. А одна осталася та свекруха, так вони свою робили, а ми свою робили.

– Понятно. Когда ви ще жилі з батьками, то хто в вас главою сім’ї був – батько чи мама?

У.П.: В мене батька був глухонімий.

– Так мама розпоряжалась усім?

У.П.: Ну, він же розпоряжався, робів.

– А от гроші які-небудь у сімї там булі, так хто?

У.П.: Ну, це ж як гроші, уже ж і на базар їхать, так оце на тіх конях було у нас таке разне зерно, а тоді були вальки такіє, шо воділі по дворє, засіпалі вначалі, як заготзерно було. І туди, дак оце ж матка ходіла туди вже продавать, бо он же ж не понімаєт разговор. Так мама возіла.

– Ну, в основном ви єслі продавалі, так це зерно продавалі, да?

У.П.: Продавалі.

– А було в батька, сколькі в батька землі було – не помнітє?

У.П.: Не помню так, ну пріблізно дєсятін 8 було.

– А от ви казалі, шо його брати жилі рядом, да, і сестри були в батька, да?

У.П.: Сестрів не було. Брат був.

– Так у його тоже було примєрно столько само землі, чи нє?

У.П.: Було столькі, було столькі.

– А от у 33-м году, помнітє, шо був голод, так тоді послі голоду продавалі зерно, чи нє? Як уже виросло?

У.П.: Так уже як колгосп був, нє то вже не було.

– Вже не продавалі.

У.П.: Тоді вже нє.

– А в 40-х, 50-х шо-небудь продавалі, кроме зерна? Мо, якіє із города шо?

У.П.: Ну, я вже пішла сюди вже, так тут уже не продавалі.

– А був у вас сад фруктовий?

У.П.: Був у мого батька порядошний.

– Порядошний сад?

У.П.: Було шпанки вишні. І це вже нарвуть і рано так ішлі продавать, так, мо, у час ночі уходів уже батько продавать їх. І яблок було багато.

– Так, а той сад сохранівся? Довго сохранявся? Чи, може, його вирубалі?

У.П.: Та тепер же нема там тіх садів.

– А оце, як вирублювалі сади, шо наложили велікіє налогі, так не рубали ви свого саду?

У.П.: Та хто ж там не рубав!

Жінка: А дє ви жилі? Дє ви жилі саме?

У.П.: Ну, он де Савченко ті!

Жінка: А! Так там ще сад є!

– А от до колектівізації, як ви щитаєте, ваша сім’я до якого розряда людей относілась по состоятєльності? Чи до бєдних, чи до багатих, чи до середняков?

У.П.: Ну, так як здалі ж землю, пошлі ж у колгосп.

– Нє, я не про те питаю, до колгоспов іще – чи ви середнякі булі, чи бєдниє?

У.П.: Та ми не бідні, чого бідні?

– Середняками були?

У.П.: Да!

– А ваші батьки авторітєтом у селі пользовалісь? Уважалі їх люді?

У.П.: Ну, а чого?

– І родичались, по сосєдству харашо жили?

У.П.: І харашо.

– І якшо треба було людям позичить, так і позичите?

У.П.: Аякже!

– А от вспомніть, пожалуста, до колектівізації з якого возраста дітей приучалі до работи? Шоб дєті уже рабіть начіналі.

У.П.: На стернє долі!

– А як ви щитаєтє, чи потому їх заставлялі рабіть, шо рабіть больше нєкому було, чи шоб воспітать трудолюбіє в їх?

У.П.: Навєрно ж, шоб же теє. Я знаю, шо 7 було год, і батько, сад порядошний був. І це вже як вєсна, вмєстє іді меті! Мать якраз наткала. Знаєте, як роблять?

– Знаю.

У.П.: Ну, от матка ткала, а я ше не вміла ткать, так я хаділа, я мала. Так це я добре знаю. Пошлі вмєстє, як уже тьопло, такеє тьопле уже ж перед Паскою, і пост уже, і я мету, й мету, й мету, і там на саме відження мету.

– А у вашій сім’ї не нанімали наймитів? ніколі?

У.П.: Не було.

– А не помнітє ви може по сосєдству в когось, шо нанімалі наймитов? От як їх нанімалі – на сезон чи на целий год? Чи на нєсколько годов?

У.П.: Так, щитається, в батькового брата дочка була, вона мені сестра двоюрідна. Так в брата плохо із серцем було, а дітей було шестеро, так нанімалася.

– То вона просто на якуюсь роботу на сезонную?

У.П.: Там по годах служила.

– По годах служила? А не помнітє ви, як розплачувались? Чим розплачувались? Чи грошима, чи вєщами якимись?

У.П.: Грошима ж, навєрно, я цього не помню, а тільки знаю, шо була.

– А когда колгоспи почаліся, батько поступів зразу в колгосп – чи нє?

У.П.: А пошлі ж у колгосп!

– А як ви щитаєтє, от когда совєтська власть стала, укоренілась уже, коли колгоспи почаліся, женщина в сємьє стала свободнєйшей? Почала огризаться чоловєку?

У.П.: Огризаця? [Сміється]. Огризаця в кого больше язик був.

– А свободи сильної не почуствовала?

У.П.: Нє! нє!

– А з якого возраста дєті у колгосп ішлі, когда уже колгоспи сталі?

У.П.: Дєті йшлі в колгосп?

– Да, по сколькі годов було дєтям, напрімєр, когда вже їх на роботу узялі?

У.П.: Пальці ж булі, льон бралі пальцями. От уже піде, отмєряє там сколькі, так уже як є така дєвчіна, то й пита: “Ідеш?” – “Ідем!”

– Помагає?

У.П.: Помагає. Канєшно, жито жать же ше малий – не буде жать, а льон брать – оце вже скубать. Полоть.

– У колгосп, значить, в селі не всі пошли з радостю? Заставлялі багатьох?

У.П.: Ну канєшно, заставлялі.

– А от як, яким образом заставлялі, шоб люді йшлі в колгосп?

У.П.: Усяким! Усяким.

– Чи налоги накладали, чи як? Чи лаяли?

У.П.: Їх виганялі з того, із хат.

– Це називалося розкуркулювалі, да?

У.П.: Да. Моя сєстра, ми так поряд жилі почті, і она на Калапусінах, а я в Єгорівкі жила, на разних кутках, вона і я. Так нас тут не чіпалі, а в їх було дві хати, і тії хати розкуркулили, разбівалі, і звідти як на Слов’янку їхать на мост.

– І вигнали з тих хат?

У.П.: Хати повернули, хати поробили.

– А сестру куди? Сестра де жила тогда?

У.П.: Жила й у менє, жила ще у свекрушиного брата, жила.

– В общем, по родичах жила.

У.П.: Да. А потом, у єї ж було 4 дітей. Так вони вже, батько той хресний, так вони попросили, так вони їм купили стару хату, та нанялісь і купили їм ту хату. Не було ні вікон, нічого. Повставлялі там вікна, то ще шо. І жили.

– Так а чалавєк її оставався тут у селі? Чи його вобще куди-небудь вислали?

У.П.: Не висилалі.

– Не висилали.

У.П.: Сам так їздив кой-куди на работу.

– В общем, на заработки прийшлось єздіть уже в другіє мєста, да? Уже у селі он не мог зарабіть?

У.П.: Да.

– А як от ви щитаєтє, як люди адносілісь до тєх людєй, шо не пошлі в колгосп, которих разкуркулілі? Чи їх не любили, чи обсуждали?

У.П.: Плохо до їх относілісь. Та, люді такі є всякі, і такі самі, як теє, як і всє люді. А чого вони не любілі їх, не знаю.

– А такії люді булі, шо, напрімєр, їх виселили з села, і шо они не вернулися?

У.П.: Да, були такі, шо вислали – і не вернулись.

– А фамілії ви не помнітє іхнії?

У.П.: Ну, хто ж оце – Олєшко, сестра Олєшко (нерозбірливо). Моя зовіца була, а як же їх тих фамілія, я забулася вже, як її фамілія. От їх вислалі, вислалі в Челябінськ. І вона там побула, і не була й году, так вона приєхала, утєкла.

– Так її з чоловіком вислали, з сімйою туди?

У.П.: Нє, чоловєк єє в Москвє, поєхав на работу, нє віслалі. А це вислали Миколу вже Відьомскіє, когда ні голода не було ніякого, ну назвалі Відьомскій цей город. От вони там і жілі. Так із чоловєком, она вже развелася з їм. Так он не поїхав за їю. У ніх не було дітєй ще, нічого, то вона не поїхала, а він поєхав.

– То хто-небудь із тих, кого вислали з села, вернувся в село?

У.П.: Нє, навєрно. Хотя ото дєд той, шо дєда випустілі, то свекор тоді вернувся, тут умер.

– А когда вон вернувся, не помніте? недавно?

У.П.: Та не дуже недавно, годов 15. Годов 20, або 20 може.

– А от, когда проводілі колєктівізацію, так хто проводів – чи свої, чи чужіє?

У.П.: Свої! Мо, й чужіє наєзжалі, да свої проводілі.

– То хто був жорстокіший? Хто протівніший був, чи свої, чи чужіє?

У.П.: Та чужіє не знаю, а свої осьо ж так булі ж такіє.

– А от ви хаділі в колгосп, шо ви получалі на трудодень?

У.П.: Картоплі, хлєба трохи.

– Ну, трохи це як? От у нашем колгоспє по 200 грам хлєба, а у вас?

У.П.: І в нас мо так [сміється]. А грошей ніколи якось не давалі.

– А де брали гроші на єду чи на одєжду на якую?

У.П.: Корова ж була, то носілі на базар.

– На базар носілі продавалі молоко?

У.П.: Молоко, то сиру, то сметану трохи. То ото такі гроші були.

– А самі одьожу ви вироблялі? Полотно ткалі? Шилі одьожу з полотна?

У.П.: Шили.

– А шерстяне шо-небудь? Овечок держалі?

У.П.: Булі й овечки.

– Якую одьожу робілі дома? Розкажіть пожалуста!

У.П.: Ой! Сподніци ткалі.

– А якого вони цвєта булі?

У.П.: Красілі, якого хто хоче.

– Аніліновими красками, да? І вишивалі сподніци?

У.П.: Вишивалі.

– Сорочки шилі, да?

У.П.: І сорочки шилі, і вишивалі.

– І чоловічі тоже?

У.П.: Да, із чоловєком колісь і я була не вишиваними, а то було вишивана.

– А штани чоловікам робили із полотна?

У.П.: Робілі. А як не було нічого, так шо ж робіть.

– А на зіму суконниє булі?

У.П.: Із овечок, суконниє.

– А в сєле не було так, шо напрімєр хтось робить одьожу, вміє там пошить, виробить кожу, чи обув пошить, а у другого є хлєб. В того, шо шиє, в того хліба нема. Так шо мінялі, шоб одєжу тую мінялі на хлєб?

У.П.: Не бачила я, шоб мінялі. А так шилі.

– А от вспомніть, пожалуста, я тоже із села і знаю трохи, як це, ну мені не віриться, бо ще мало чого помню, як кажуть. А старших хочу, шоб старші розказували. От нормально було, шо в колгоспі крали? Я помню, шо мама моя там пойдє на полє, так чи там десяток картошки принесе, чи 5 огурчиков. Це було нормально. Усі женщини старалісь узять шо-небудь у колгоспі, да?

У.П.: Ну бралі, а чаво ж? 

– А як односілісь до цього начальнікі?

У.П.: Так, а як поймають, то добре суділі.

– Суділі? Це до войни ще?

У.П.: А возьме кілограм, і на 3 года осуділі. Отак суділі, на 3 года.

– А от як ви думаєте, чи колхознікі переживали за колхоз, стараліся, шоб он був хароший, шоб всьо в колхозі було?

У.П.: Всякії були люди.

– Хто переживав, а хто нє?

У.П.: А хто й радувався, а хто не переживав.

– А в сєлє вобще люді друг у друга ніколі нічого не бралі? Були злодії такі, шо щитали, шо твоє це моє?

У.П.: Чому там не було? Булі.

– Булі. І тепер є?

У.П.: Та й тепер вже мєнєє, тепер же все ж колгоспне, все ж колгоспне. А тоді то мєнєй.

– А от сєйчас ви б хотєлі імєть таке хазяйство, як у вашого батька було?

У.П.: Я його не хочу нікакого [сміється].

– Не хочете, бо не можетє обробіть, да?

У.П.: Да, не інтересуюсь я уже тепер ніяким не хазяйством, ніяким вже нічим не інтересуюсь. 

– А скажіть, пожалуста, от як ви мені об’яснітє, що таке була земля, напрімєр, для ваших батьків? Для вас? Це було главне в жизні? Богатство саме большоє?

У.П.: Ну, канєшно, а як же.

– Ви не помнітє, хто в сєлє іще до колектівізації, когда ви дівчиною булі, молодіцею молодою, хто був начальніком? Не по фамілії, а от як називався начальнік сєльський самий великий? Староста був? А кроме його, ще було там хто-небудь помощнік його?

У.П.: Да всякіє попечітєлі, знаєтє.

– Попечітєлі? А яку роль іграв священик у селі? Сєльський староста, церковний староста? Вони каждий, от напримєр, церковний староста і сєльський староста? Староста занімався проблємами і вопросами села, а церковний староста занімався церквою? Чи церква тоже вмєшувалась у дєла села і вирішала всякіє сєльськіє вопроси?

У.П.: Та, церква! Вже щитайте, шо поставлять, так тоже ж рішають.

– І церква рішала вопроси?

У.П.: І це він же староста називався.

– А когда рішали вопрос якийсь по селу, собирали людей, шоб посовєтуваться із людьми, як називались етії собранія?

У.П.: Ну, то ж звались попечітєлі.

– Нє! Когда собирали людєй у колгосп, чи когда колгоспи були, собирали на собранія, так. А до колгоспів тоже ж собирали людей – так чи сходка, чи сход, чи як воно звалося?

У.П.: Ну, собранія, навєрно.

– Навєрно, а ви не помнітє?

У.П.: Чого ж не помню!

– А чого ж кажете, шо навєрно?

У.П.: Отут же я жила вже, так отам стояв макагон, та в макагоні так отак конь був, так запрягайтє коней.

– Я не про то питаю, ще до колгоспов питаю когда собіралі.

У.П.: Ну, то ше ж до колгоспів. Собираються ото всі бєдні, і ото наскільки вже каждий согласєн у колгосп, запишуть і давай вже.

– Та не за те я питаю! Я питаю ще до колгоспов, когда ще не записувалісь. От староста, когда староста сєльській був, так собіралі на сход?

У.П.: Собіралі.

– Сход називався це?

У.П.: Да.

– А як людей приглашали? Чи у кожну хату заходили, чи як? 

У.П.: Та ні, всі ж собираються там, да той.

– Но ви не помнітє, як ваша, може, мама ходила туди?

У.П.: Не помню цього. Ну ходілі туди, я знаю.

– А такіх авторитетних людей у сєлє не помнітє, кроме старости і священика там, церковного старости? Може, це були багатії люди, шо авторітєтом пользовалісь у сєлє? Ще давно-давно, як дєвкою ви билі.

У.П.: Ну, бєдний же не був староста, а так больше із багатших.

– Ну, а тії багатиє люді, їх уважалі остальні селянє?

У.П.: Канєшно, уважалі. Он же староста.

– Не староста, а вобще багаті, не всє булі багатиє старостами.

У.П.: Ну, багатих? Усякі, которих уважалі, а которих нє.

– А багато було в селі таких крєпких хазяєв?

У.П.: Сколькі там їх було? Чимало було. А сколькі їх було?

– А не помнітє ви хоть нєсколько сємєй – велікі у їх сємьї булі чи маліє?

У.П.: Так у багатих билі і по багато в сємьї.

– По сколькі прімєрно чєловєк?

У.П.: Ну, вони ж подєліліся. А були ж такіє, шо було там же тих, так, мо, чєловєк і на 8 було.

– А яке хазяйство щиталось великим? Сколькі землі треба було, шоб щиталі, шо це велікоє хазяйство?

У.П.: Усяк же, бо було в кого 20 десятин.

– А у бідного?

У.П.: А було й такой, шо не було нісколькі. Бог його знає.

– А от можете ви сказать, бєдні люди ще у ваше дівування, чи общались мєж собой, родичалісь бєдні з бєдними, богаті з богатими? Чи і бєдниє з багатими тоже і общалісь, і родічалісь? 

У.П.: Тії ж бєдні заробляли в багатих.

– Ну, це таке, то вони в наймах у їх були, так же?

У.П.: Та не в наймах! От є й засіє бідний, а бідний де ж є, йому платє отам, а бідний на платить тому багатому, а бере наділ.

– Ну, то це ще наче й нічого, то з 10 виживали 1 бувало, да? Чи не було в вашому сєлє такого?

У.П.: В нашому селі не знаю.

– Ну, а так, єслі празнікі якіє, чи у куми там беруть, чи женяться, так як, бєдниє з бєдними, а багаті з багатими? Чи булі случаї?

У.П.: Ну, єсть може і родичі, булі всякіє. А больше то, шо, канєшно, бєдний був з бєдним.

– А колгоспи сталі, хто в сєлє главним чєловєком став? Главним начальніком? Голова чи предсєдатєль сєльсовєта?

У.П.: Сулін же був.

– Сулін, так хто він був? Голова?

У.П.: Голова був, адін був брат Орловський.

– Так це були брати?

У.П.: Да, два.

– А от, когда сталі колгоспи, так священик, староста церковний, сєльський староста, вони перестали іграть вот таку роль? Їх не так сталі уважать, як раньше?

У.П.: Ну канєшно, то ж у 30-м году так уже ж і батюшки у нас не було, забралі.

– А вашого батюшку забралі вобще, арестовалі?

У.П.: Приєхалі вечором і забралі.  І вєщі забралі, і його забралі.

– А когда колгоспи булі, так колхозніки рішалі вопроси всі на зборах – чи собраніях, чи як вони називалися? Собранія?

У.П.: Як їх звалі, чи нє [сміється], я вже забулась, як їх, управлєнія, собранія.

– Ну, управлєніє було то само собой, а ще колхозніков собирали ж. Так то собраніє було?

У.П.: Од сєльсовєта ідуть же до подворья тобі.

– А вам приходилось ходіть на збори?

У.П.: Я не ходіла, а хазяїн мой ходіл.

– Хазяїн ходив? Так шо, тоді женщин вобще не приглашалі?

У.П.: Да чого ж не приглашалі? Приглашалі. Помагалі. Ходілі ж вони і по хатах, викидалі з хат.

– Когда колєктівізація була? Так тії ходілі туда?

У.П.: Свекруха казала, як жила ж у мене, а хата ж стояла. Так пошла, а там клуня, і влєзла в хату. А оні наскочили, тії, так вона казала, я взялася за ножки, за скло, а вони мене, казала, тягнуть за ногу з хати, а я той.

– То тогда, як розкулачували, да?

У.П.: Да, як виганяли з хати.

– А вот во время колхозов були ж тоже і багатші, і бідніші? Як землю далі одінаково всім, хто пошов у колхоз? Так же? Но всьо ровно одні жили лучче, а другії хуже, були одні бідніші, а другі багатші. А чого так? Як ви щитаєтє?

У.П.: Того шо мало робілі [сміється].

– Мало робілі, да?

У.П.: Робіть не робілі. І тєпер так само, у кого один гроші получаєть наче так само, а живуть той лучче, той хуже.

– Не вміють розпоряджаться грошима.

У.П.: Чи не вміють, чи шо воно таке, ну жить не живуть вони однаково.

– А от уже во время колгоспу середняки і багатші, і бідніші, і начальніки мєжду собою, вони дружилі, родичалісь? Чи так, як раньше було, багатші з багатшими, а бідніші з біднішими?

У.П.: Чо б вони дружилі, із начальниками дружилі, і не приймали в колгосп, не приймалі!

– Це ж багатших людєй, да?

У.П.: Та не дуже й багаті такі.

– Та я понімаю. А у селі були люді чужії, которі б предсєдатєлями булі, чи сєльського совєта, чи колхоза?

У.П.: Булі.

– А откуда, не помнітє, вони булі?

У.П.: Не помню.

– А селяни-колхозніки з їмі родичаліся?

У.П.: Були такі, шо казали, шо й породичалісь.

– Под крилишком булі?

У.П.: Да, а єслі б нє булі, то чо б вони родичалісь.

– А скажіть, пожалуста, тут у нас начинаються такі вопроси уже інтересніші, про пєсні. Ви вмєлі співать молодою, співалі?

У.П.: Ну спєвала ж [сміється]. Не знаю, як спєвала, но спєвала.

– А як називалісь у сєлє голоса? На сколькі голосов спєвалі пєсні? Одні шо робілі – басовалі? Таке було вираженіє?

У.П.: Да.

– А той, хто високо тягнув, то як називалось вона співає?

У.П.: Та було.

– Так це називалась вона – виводчиця? Чи оттягала, чи виводіла?

У.П.: Отводіла.

– Отводіла називалось, да? Значить, як ми б з вами заспівалі, то ви б отводілі, то я б басовала, да? То це на два голоса так у вас співалі.

У.П.: Да, да.

– А ви кажетє “тєнар” – це, навєрно, уже в церкві так пєвча спєвала, так на нєсколько голосов, ото називалісь так?

У.П.: Ну да.

– А на всіх кутках одінаково співалі, от, у вашому сєлє? На всіх кутках одінаково співалі – чи, мо, на яком кутку по-другому?

У.П.: Да всюди. Я як дєвкою була то по всєму селу – уууу! І там спєвають, і там спєвають, і там. А тєпер нігдє не чутно вже.

– А був такий куток у селі, гдє лучче всєго спєвалі? Шо красівєй за всєх кутков спєвалі.

У.П.: Був, канєшно.

– А який це був куток?

У.П.: А в мене дочка вже точно була, то вже тєпєрь.

– А ваша дочка з якого года?

У.П.: З 28-го.

– Ще молодая, да?

У.П.: Молодая!

– А не помнітє ви, булі такіє спєвухі, шо з одного кутка на другий їх переманювали, шоб вони прийшли на другий куток поспєвалі?

У.П.: Та були там, так туди всє ж і собіралісь! Туди вже йшли, там і гармонь грала, й спєвалі.

– А може ви ше таке вспомнітє кого-нібудь із тєх, хто хорошей дуже співав? Пєсня не може буть без виводчиці, так же? Треба, шоб хтось отводів обізатільно. Так от не помнітє ви, хто у вас так красіво отводів?

У.П.: Ну, от Галька була ж такая, я забула фамілію, наче Грищенко дєвоцька, а замуж пошла – так Кравець. Гарно спєвала.

– А от таких женщин не приглашали на свальбу, шоб там спєвалі? Не просто потому, шо родичі, а потому, шо вони красіво спєвають? Такого не було?

У.П.: Та не було такого, нєт.

– А булі, от помнітє ви, у вашем сєлє чи вечорки, чи вечорниці, як вони називались?

У.П.: Булі!

– Вони звались вечорки чи вечорніци?

У.П.: Ото на тії собираліся ж, так усе звалі – на ігріще пойдєм.

– На ігріще? Це на празнікі рабілі?

У.П.: Да.

– Ну, на празнікі ігріще. А собіралісь, напрімєр, вишивать там дєвчата в одну хату? Такого не було?

У.П.: Було, було!

– А це як називалося?

У.П.: А так, пойдьом десь до кого і сідім вишиваєм.

– То вже були вечорки, да?

У.П.: Да!

– А на ігріще хлопці нанімалі хату?

У.П.: Хлопці, да.

– І платілі?

У.П.: Да.

– А ви хазяйці нічого, дівчата хазяйці нічого не давалі?

У.П.: Чому ж не давалі?

– А що давалі дівчата?

У.П.: Ну, платілі ж.

– Тоже грошима?

У.П.: Грошима.

– Так і дівчата, і хлопці платіли?

У.П.: Мо, котора так шо принесе.

– А когда вони пересталі такі ігріща нанімать? Не помнітє, когда пересталі в селі робіть ігріща?

У.П.: То вобще я як замуж пошла, то, навєрно, вже й не було.

– А в яком году ви замуж пошлі? Сколькі вам було годов, помнітє?

У.П.: В 24-м навєрно.

– В 24-м, так уже не було ігрищ?

У.П.: Нє, нє.

– А такої спеціальності, от, баба кухарка не було в селі? Шо от нанімали її і на свадьбу, і на похорони, шоб готовіла; шо уміла готовить харашо?

У.П.: Звалі так то сусідку, звалі то одно. А так, шоб нанімалі, то нє. В нас здєсь того не було.

– А не було в вас у селі такого, що просілі, коли помре хтось, так просілі якусь женщину, яка умєла харашо приголашувать, причитувать, шоб за померлим причитувала?

У.П.: Ні.

– Родичі причітували толькі? А на похоронах півча спєвала – за молодих ваших годов.

У.П.: Спєвка, спєвка.

– Спєвка називалась вона? не пєвча, а спєвка в вашем сєлє звалась?

У.П.: Да, да.

– А багато було таких женщин, шо спєвалі у спєвці?

У.П.: Ну, тоді ше це було новим, то не було багато. Тєпер уже болєє.

– Тєпер больше стало?

У.П.: Да.

– А як тоді платілі спєвкам, учасніцам цих спєвок?

У.П.: Нічого!

– Толькі так, як усєм, хто участвує в похоронах, платочки зав’язували? І на обєд звалі, да?

У.П.: Да.

– А тепер плотят, не знаєтє?

У.П.: Навєрно, плотять не всім. Єсть такі, которі просять, а єсть такі, которі кажуть – нащо воно нам?

– Молодци! А давайтє ше вспомнім, якії музикальні інструменти в сєлє билі? На якіх інструментах ігралі в сєлє? Ви помнітє, ще дєвкой когда ви билі?

У.П.: Скрипка була.

– Скрипка була? Одна?

У.П.: Та не одна була, чимало їх по селу.

– Ну, а так, як ігралі, так нєсколько чєловєк приходілі з скрипками і ігралі, напрімєр, одін танєц усє?

У.П.: Та по одной булі.

– По одной. А бубон не був коло скріпкі?

У.П.: Був!

– Значить, скрипка й бубон?

У.П.: Да.

– А не помнітє, вам не розказували ваші батьки, коли вони ще женіліся, так у їх на свальбі шо іграло?

У.П.: У них скрипка.

– А у вас уже?

У.П.: Вже гармоні булі.

– Вже гармоні булі. А не помнітє ви, як людям платілі тєм, которі на свальбах ігралі? Чи грошима, чи якимись подарками? Мо, нєвєста дарила?

У.П.: Тоді ще, як скрипки ігралі, так як і руб був [сміється]. А як потом уже, так на колядку якую.

– А не знаєте ви, у кого учілісь іграть? Особенно тє, хто на скрипках іграв? Чи вони самі учілісь – чи булі спеціальні учитєля в сєлє?

У.П.: Я не знаю, в когось же учілісь. Я не помню, хто їх учів.

– А не помніте, чи було у селі так, шоб уся сім’я іграла? Батько іграв на скрипку, сини іграли?

У.П.: Ні, не помню такі.

– Іще от такий вопрос, мало хто помнить його, чи був у селі шинок?

У.П.: Були.

– Були, ви помнітє?

У.П.: Помню.

– А хто хазяїном був в том шинку?

У.П.: Була, не знаю, як її фамілія.

– Це були ваші селяни, да?

У.П.: Нє-нє!

– Чужії?

У.П.: А тоді вже став селянин, навєрно Вовченко фамілія.

– А оце музиканти, которі іграли на скрипках, не припомнітє, чи грали вони в шинках? У шинку в цьому не гралі?

У.П.: Я не помню цього.

– А свадьби в шинку не справлялісь?

У.П.: Нє, наче нє.

– А когда шинки перестали существовать? Когда не стало шинка того? Як Ніколаєвська война стала? А вспомніть, пожалуста, 20-є, 30-є годи, до колективізації, в період колективізації, був у вас клуб у селі?

У.П.: Не було ще. Ну, в 20-х то не було.

– А в 30-х?

У.П.: А в 30-х може й був.

– Не помнітє, хто там, шо там за музика була? Шо там ігралі?

У.П.: Ну, там гармоні ігралі.

– Гармонь була. А на якії празніки там іграла музика? Чи на релігіозні, чи на совєтські?

У.П.: На всякії.

– На Паску, на Рождество тоже в клубі грали, грала музика?

У.П.: Ігралі, було ж.

– А не помнітє ви тих, хто грав, там учив хтось в клубі, чи вони тоже самі училися, хто дє може?

У.П.: Самі десь училися.

– А тепер от такі мнє вопроси отвєтьтє пожалуста, повспомінайтє. Чи ви бачілі в селі старцов?

У.П.: Тоді?

– Ще як малою були, дєвкою?

У.П.: Оооо! Тоді старців було!

– Багато було?

У.П.: За день разів скільки переміниця, хаділі всі, просілі.

– А шо то булі за старці? Чи вони толькі просілі? Чи співалі пєсні, ігралі на каком-нібудь інструменті?

У.П.: Булі й слєпії, булі не слєпії. Всякіє були.

– А слєпіє спєвалі, гралі?

У.П.: Спєвалі.

– І ігралі?

У.П.: Бувалі й такії, шо на бандурі ігралі.

– І на бандурі ігралі? А як вона ігралася, там струни булі? Який вона вид імєла, та бандура? На струнах?

У.П.: Була бандура, це я знаю.

– А таких не помнітє, шо крутілі такоє кольосіко? Ліра називалась, називався інструмент. Такого не помнітє?

У.П.: Такого я наче не бачила.

– А гдє от старци обично ігралі? Чи вони по уліце ігралі, чи у хати заходілі?

У.П.: У хату, в хату!

– В кожну хату?

У.П.: У хату заходілі і гралі.

– І гралі, і спєвалі?

У.П.: Спєвалі, просілі ж, і їм давалі.

– А не припомнітє, шо вони співалі? Чи це були народні пєсні – чи псалми церковнії?

У.П.: Церковні спєвалі.

– Ви не помнітє ні одного?

У.П.: Не помню.

– А чи були старці, которії не ігралі, а толькі співалі?

У.П.: Були й такії.

– А чоловіки були й жінки? Чи толькі чоловіки ходілі, а женщини не ходілі?

У.П.: Хаділі всякі, хаділі всякі. Щитайте, всякі просілі.

– А таких не помнітє ви старцов, шоб вмєстє ходілі чоловік із жонкою, напрімєр? ободва старци, або вона не сліпа, а вон сліпой? Або слєпіє з поводирами?

У.П.: Була, бували й такіє. Он сліпой, а вона його водіть.

– А ви помнітє таких?

У.П.: Помню.

– А з якого вони села, ви не помнітє?

У.П.: Не помню такого.

– І як їх звалі, тоже не помнітє?

У.П.: Нє! Позабувалась.

– То значить, тє старці, шо у вас ходілі, ігралі на кобзі? Вони були тоже сліпі, ці кобзарі?

У.П.: Слєпіє.

– І з поводирями булі, да?

У.П.: З поводирями.

– В основном це були мужчини, не женщини ж?

У.П.: Мужчини.

– А у вашом сєлє булі старци?

У.П.: Був в нас. Був в нас оце, він іграв оце. Так це в нас був.

– А як його фамілія була?

У.П.: Скріпка, Скріпка був.

– Фамілія Скрипка? А звалі?

У.П.: Павел.

– А сколькі вам лєт було? Це ви по дєтству помнітє? Ще ви були малою, як його помнітє – чи уже познєй?

У.П.: Малою.

– Так сколькі йому тогда було годов, когда ви його помнітє?

У.П.: Мо годов 40, такий він був.

– Значить годов на 35, мо 30 був старший за вас?

У.П.: Да! Ну канєшно. Такий був, як мой батько.

– А їхніх родичів у селі не осталося?

У.П.: Нема навєрно. Нема.

– Нема. А яке отношеніє от у вас в сєлє було до старцов? Чи їх проганялі, чи дарилі? Чи щиталося гріхом прогнать старця?

У.П.: Ні-ні! Проганять нє-нє-нє! Ніхто не проганяв. А дарять хто, шо в кого є.

– А не встрічалось вам так, шоб на вулиці співалі старці? І ціла сім’я старцов була, і дєті їхнії?

У.П.: Ну, такі наче, шоб багато, тоді не ходілі. А так удвох ходять співають, так було так, шо і діти по вулиці носяться.

– Шо, в хату не заходили?

У.П.: Да, а вроді так же з ними ходять. Такії билі, я помню тії.

– А ви не помнітє, як от во время уже колгоспу, як начальство относилось до старцов? Їх не проганялі? Не виганялі з села?

У.П.: Та їх не чіпали.

– А когда перестали старці ходіть? Не можете ви вспомніть?

У.П.: Да воно так, в войну ше й довше ходілі.

– Послі войни ви встрічалі старцов? Послі войни вже?

У.П.: Послі войни вже ж наче й не ходілі.

– А як ви думаєтє, шо з їми случилось? Куди вони подівались?

У.П.: Ну, наче государство стало трохи їм давать.

– Це вам хто-небудь казав, шо їм пенсію давали? Чи ви самі так думаєте?

У.П.: Та це я сама думаю. А так же в городі сиділо багато і познєй.

– Послі войни ви бачили їх ще в городі?

У.П.: Да!

– А тих старцов, шо ви бачили в городє, вони просто сідєлі просілі, і всьо?

У.П.: Да.

– А у вашому сєлє бандурісти з концертами не виступалі? От, може, послі войни помнітє? Шоб сліпії бандуристи виступали з концертами в клубі?

У.П.: Нє, не знаю я такого. Не помню.

– А в сєлє церква є?

У.П.: Тепер? Є!

– І вона все время дєйствувала, чи закривалі?

У.П.: Закривалі.

– А когда її закривалі?

У.П.: Да це ж із самого із того, з 30-го года, і по який? Давно закривалі.

– Ну, закрили в 30-х годах, да?

У.П.: Да.

– А пєвча оставалася? Співали люди на похоронах?

У.П.: Спєвалі.

– А не помнітє ви, в вас у церкві колядки співалі?

У.П.: Спєвалі.

– А когда їх пересталі співать?

У.П.: І тепер спєвають [сміється].

– Да? Ну, а от когда церкву закривалі, так навєрно ж і колядкі заборонялі співать? Не помнітє ви такого?

У.П.: Ну канєшно! Закривалі, так в нас батюшка.

 

15 VZ 15А Sharamok U.P.

– Це для історії, бабушка. Для історії от позаписують у людєй у таких, як ви, оці вопроси всє. Потом прослухають усіх. Як усі однаково розказують, значить оце і є правда. Кожному задають один і тот же вопрос. Одін отвєтіт так, а другий може по-іначому. А в общем когда получається, так получається, шо і тот, і тот одін, шо було оце все так, як люді розказують. От правда це і є. Це такий документ ваш будє, це в архівє будє храніться ця запісь. І будуть потом історію на основанії цих ваших росказов писать.

От січас ми про свадьби трошки з вами поговорім. Як ви щитаєте, от у 30-х годах длінниє були свадьби? Уже во время колхозов? Сколькі свадьба тянулась?

У.П.: Мо днєй три.

– А до того булі довшії? Ще от, як ви замуж виходілі? Ще, може, й ранєй?

У.П.: Я, як виходила, то це вже так щитається, начнеться в суботу, нєдєля. Субота, нєдєля, понедєлок, мо ще вовторок захвативається.

– Значить примєрно одінаково і в 20-є, і в 30-є свадьби були?

У.П.: Да. Одінакові.

– А веселій гулялі до голоду, чи послі голоду?

У.П.: Ну, канєшно, веселій.

– А не помнітє свадьби, которі називались “червоні” весілля? або “красна” свадьба? Шоб у клубі празнувалі.

У.П.: У нас в клубі ніхто не празнував. Я не помню цього.

– А на свадьбу родичів усіх собирали?

У.П.: Усіх. Аякже!

– А дєвку перед свадьбою сваталі?

У.П.: Сваталі.

– А сватами кого бралі?

У.П.: Ну, це вже женіх брав.

– Так це були його родичі – чи просто сосєді?

У.П.: Його родичі. Іде ж він, і своїх бере.

– Вони були обізатільно жонаті? Чи хлопці моглі буть?

У.П.: Жонаті.

– А дєвчина готовіла приданоє?

У.П.: Ну, а як же! А чо ж не готовіла.

– А когда замуж виходила дєвчина, вона обізатільно должна була брать фамілію чоловіка – чи могла на своїй оставаться?

У.П.: Та так не оставалися. От це вже як виходили, дівчата не оставалісь.

– А не помнитє ви случаї, шоб женілісь мєжду собой, напрімєр, двоюродний брат і сестра? Блізкіє родичі. Шоб женіліся блізкіє родичі, двоюродні напрімєр? Такого в сєлє не було?

У.П.: Нє, в нас не було так.

– У 20-х годах дітей хрестілі?

У.П.: Хрестілі.

– І разрішалося? Чи це тре було тайно робіть? Вспомінайтє, пожалуста.

У.П.: Мо й тайно, хрестіть всі хрестілі. У нас не було так, шоб були нехрищенії. А всі хрищенії.

– А хто хрещеними брався? Чи це були родичі, чи друзья?

У.П.: Ну, хто кого хоче.

– Можна було брать в куми і друзєй?

У.П.: І в куми друзья беруть.

– А розводи були колісь у сєльських сємьях?

У.П.: Були.

– Ви не помните такую сємью, шоб розводілась?

У.П.: А чого ж не помню? помню.

– Єслі, напрімєр, розвелися, чоловік чи жінка імєлі право замуж знов вийті?

У.П.: А то ходять, хто може разов 10 сходіть [сміється].

– Дак тогда опять іграли свадьбу? чи вже там тихо-мирно?

У.П.: Було, шо так і грали которіє, а которіє нє.

– А дєті, от напрімєр, женщина вийшла замуж з дєтьмі од первого чоловіка, так її дєті должни були брать фамілію другого чоловіка? чи оставаться моглі на батьковій фамілії?

У.П.: І на батьковій оставаліся.

– А як у селі ставились до дітей – так званих байстрюков?

У.П.: Ну то ж так називалі.

– Назвалі то так. Їх дразнілі, зневажали їх? Чи нормально, харашо относілісь, як і до остальних дітей?

У.П.: Хто, у кого толку не було, то дражнілі. А як у кого толк був, так нашо ж його дражнить? Для чого ж його дражнить?

– Правильно. А в вашом селі були яслі дєтські?

У.П.: Булі.

– Це було до войни, чи послі войни?

У.П.: До войни були.

– А не помніте, хто був діректором? Чи це була сєльська женщина?

У.П.: Сєльська женщина була.

– Із вашого ж села, да? Просто, а як вона була, чи завєдующа називалася? Їй гроші платілі чи трудодні писалі?

У.П.: Трудодні писали, навєрно.

– Хто обязаний був доглядать старих батьков? З ким вони доживалі свой вєк у давніну ще?

У.П.: До войни? Ну, з своїмі ж так і дожівалі.

– Ну, от напрімєр, єслі три сина, так з трьома ж він не буде жить, а з ким він буде доживать?

У.П.: З однім же доживає.

– Тих поодділявши?

У.П.: Да.

– То він тогда остається з меншим?

У.П.: Він же поодділяє, і остається з одним, і з тим доживає.

– В вас родичів, і вообще людєй же тут в сєлі хоронілі, як усюди, на кладбищі, да? Кладбище є. А от батьки як умруть, так кому оставалось хазяйство? Тому сину, з которим вони жили?

У.П.: Ну, канєшно ж.

– Воно потом, хазяйство те, не дєлілось?

У.П.: Нє.

– Потому шо ті вже оддєлілісь і получилі своє?

У.П.: Хто глядів, тому й оставалось.

– А єслі строїли хату, так родичі помагалі строїть?

У.П.: Помагалі, а чо, вони помагають, як то надо – помагають.

– А не ходілі з вашого села дівчата і хлопці на сезонні заработкі? От зимою, напрімєр, нема чого робіть у сєлє особєнно, так, мо, кудись ходілі робіть на сезон? Не помнітє?

У.П.: Тоді не було такого, як тєпєр, а так хіба такого мало це?

– А ваші родичі булі на гражданской войнє? В революції участвовалі? Не знаєтє ви таких родичів своїх? Може, чи дядьки, чи хтось із старших, мо, двоюродних? У гражданской войнє. Когда царя скинулі, і потом воєвалі? Ото булі і красниє, і зелені, і бєлиє, і всякіє, так ваші родичі не воєвалі в той войнє?

У.П.: Та нє, нє.

– А багато членов вашой сємьї у город пошло? Чи двоюродні тогда ще, до войни?

У.П.: Та тогда вроді ніхто не йшов.

– Толькі тепер?

У.П.: Тепер то це ж сталі розтягать, та багато пошло.

– А головою колгоспу, чи работніком партійним ваші родичі нє були?

У.П.: Ні, мої не були такі. Був уже, щитай, мого чоловіка швагро був головою.

– У цім же селі, да?

У.П.: У цьом сєлє.

– Так це було послі войни вже?

У.П.: Нє, до войни.

– Ну, як он, єслі он був таким чєловєком там авторитетним, так оце розкуркулення? Чи він не був ше тоді головою, як розкуркулювали це вашу?

У.П.: Да був, був.

– І допустів цього, да.

У.П.: Шо ж, він тоді головою був.

– А тєпер іще давайтє про пєсні поговорим. Ви научілісь спєвать од кого? Од бабушки чи од мами? Чи од дівчат на уліці?

У.П.: Од дівчат на вуліці.

– А мама співала у вас?

У.П.: Співала.

– Ну, так і от яє, навєрно, шось научілісь?

У.П.: І од яє.

– А колі больше гулялі на вуліцах, до колгоспу, чи послі колгоспу?

У.П.: І до колгоспу гулялі на вуліцах.

– А колгоспи сталі, так гулялі ще на вуліцах?

У.П.: Та вже ж клуби сталі.

– Сталі в клуби хадіть?

У.П.: Да.

– А от ви бувалі може на Храм у сусєдніх сьолах?

У.П.: Да, приходілось бувать.

– І чули, як там спєвають. Там спєвають так само, як і у вашем сєлє?

У.П.: Да.

– А у вашем сєлє булі такії празнікі, як Веснянки, Русальні, Купала?

У.П.: Булі!

– А ви їх празнувалі, ці празнікі? Помнітє їх?

У.П.: Та, я може й не празнувала, но справлялі хто. Билі такі, шо теє.

– Ну, от Купала, єслі помнітє, як воно празнувалось?

У.П.: Іван Купала? Когда, от єслі тєпєрь, то беруть де колодязі, під їмі.

– А ви не участвували?

У.П.: Я ні разу не участвувала.

– А мама не розказувала? Вона не участвувала?

У.П.: І моя мама не участвувала, не розказувала.

– А Русалки? Цей празник помните такий?

У.П.: Русалки? І я воділа.

– Ви воділі, а як їх воділі?

У.П.: Наплетем тії вєнки, і потом бояліся, каб еті [сміється]. А бєжім додому скорєй в сєло. Бо боялісь же русалкі.

– А хлопці, когда Русалкі, де булі? З вами?

У.П.: І хлопці гулялі з намі. Із намі гулялі.

– А з вєнкамі шо ви рабілі? Не було такого обичая якого-небудь, зв’язаного з вєнкамі? Шоб там урожая больше з чого-небудь було?

У.П.: Клалі на капусту, я знаю.

– На капусту? Шоб була хароша капуста?

У.П.: Да!

– А веснянки? От веснянії пєсні спєвалі у вас?

У.П.: Спєвалі. В човні єзділі. Вода ж була. так у човні єзділі. І спєвалі.

– А не помнітє ви якої-небудь веснянки, шоб хотя б слова сказалі?

У.П.: То спєвалі: “Весна, весна, шо ти нам принесла? Дєвкам красельця, а хлопцям весельця”.

– Харошії слова. А не було в вашем сєлє такого, от в нєкоторих сьолах бувало таке – весєннє водєніє козла? “Заскочив козьол в огород” спєвають пєсню такую. Не знаєтє ви такої?

У.П.: Не знаю.

– А які ви щитаєте пєсні лучшії, чи такі обрядові – веснянки там, купальські, щедровки – чи пєсні про любов?

У.П.: Та! Пісня красіва всяка!

– А були такії пєсні, шоб запрещалісь? Напрімєр, колядки в вас не запрещалісь в сєлє?

У.П.: Не запрещалісь. Спєвалі. 

– А колядки спєвалі сємьйою напрімєр ходілі колядовать? Чи собіралі отдєльні там гурти?

У.П.: Хлопці ходілі, козу воділі.

– Так хлопци ходілі колядовать? А дєвчата нє?

У.П.: А дєвчат йони не бралі.

– А дєвчата щедровать ходілі?

У.П.: Ходілі. І спєвалі ж і так, і колядніє так спєвалі ж.

– Дівчата тоже спєвалі, да? Но нє ходілі?

У.П.: Ходілі, чого ж! Ходілі. Ходять і спєвають.

– Це перед Новим годом?

У.П.: Да. У хату до кого.

– А перед Рождеством?

У.П.: Перед Рождеством не ходять, а вже перед Новим годом.

– Перед Новим годом. І це звалося, перед Новим годом співали – і колядки це звалось, і щедрівки пєсні звалися, да? То одно і то же по суті?

У.П.: Да.

– А ви яку-небудь колядку помнітє?

У.П.: Я їх позабувала вже всє [сміється].

– А частушки у вас співали в селі? Перед войною, ще в 20-х, 30-х годах? Або припєвки вони називались іще. Не помните таких пісень, не було?

У.П.: Кацапи, тії припєвки вміють [сміється].

– Це як ви дівувалі, були такії кацапи, которі умєлі пріпєвкі? А откуда вони тут узяліся? Тії кацапки.

У.П.: Я ще тоді не дівувала. Оце.

– Познєй?

У.П.: Уже послі, у войну привьоз який той чоловік собі вже, так та припєвала.

– А не помніте ви припєвок тих?

У.П.: Не помню, не чула я.

– А не помнітє, на руском язикє вона спєвала?

У.П.: Та по-руські ж, не по-українські, по-руські спєвала.

– А не помнітє, у клубі танцевалі под припєвки? Гармошка іграла і припєвалі тіпа?

У.П.: Було таке. Припівалі і танцевалі.

– Так це і послі войни помнітє, да?

У.П.: Да, і в войну.

– А ви такії пєсні чулі “Сірєнь голубая”, “Зломлю я вєтку із винограда”?

У.П.: Якось не помню.

– Не помніте таке? А под гармошку вам не приходилось спєвать? А на свальбах спєвалі?

У.П.: Ну, спєвала на свальбі. Наперед дуже не виходіла.

– А шо, ви щиталі, шо ви не очень харашо спєвалі?

У.П.: Ну конєшно, не так же, як є дєвкі.

– У вашім селі не було гончарів, коториє посуду робілі?

У.П.: Не було. Возіть возілі по сєлу, а рабіть нє.

– А ви не знаєте, одкуда їх привозілі?

У.П.: Да, откудась там, із Білорусії гдєсь.

– А у сєлє були, в основном, жилі українци за вашої молодості, і когда молодіцей уже билі? Чи жилі і може євреї, руські? Тогда ще, раньше. Не помнітє ви?

У.П.: Як, руськіє?

– Ну, євреї, руські, поляки жили в сєлє у давнії часи, когда ви ще дєвовалі?

У.П.: Поляков не було. Євреїв було багато в сєлє, і лавка була, то було багато ж – мо, сімей 4.

– А ви в школу ходили?

У.П.: Ходіла, да мало.

– Мало ходілі? А в які це годи було?

У.П.: Оце ходіла? А питайтє [сміється], в якому году ходіла.

– Ну, це ще до революції ж, да?

У.П.: Да!

– А не помнітє, на яком язикє викладалі у школі?

У.П.: Я совсєм трохі ходіла.

– Совсєм трохі? А в церкві проповідь приходилось вам слухать?

У.П.: Приходилось.

– А не помните, священик на яком язику говоріл? На руськом ілі на украінском проповєдь?

У.П.: Та то який батюшка був, із якого сєла, із якого там було, то й так. Своїм же він розказує.

– А не помнітє ви такоє, шоб вам приходилось брать у колгоспє справку якую-небудь? Ви моглі її прочитать, ту справку? Научились ви читать, чи неграмотна совсєм?

У.П.: Прочитаю трохи було, да мало.

– Так шо ви не помнітє там, чи на украінском, чи на руском вона писалась? Ви не помніте? Чи можете сказать?

У.П.: Та на українськом, як же, не на том же.

– А ви знаєте, хто такії богомази? Люди, которі рисують ікони. У вас у сєлє не було такіх?

У.П.: Був.

– А хто це був?

У.П.: Дяк наш був.

– Дяк рисував ікони? Так он при церкві робів? Там в його майстєрська була якась?

У.П.: Да, не при церкві, а дома рабів.

– Дома рабів? А ученіков у його нє було? Нікого он не вчив?

У.П.: Нє, не було, нікого він не учив.

– А кому він робів ікони? Хто йому заказував? Чи на продажу? Як йон робів, не помнітє?

У.П.: На продажу он не рабів, а у церкву; так казалі, шо це дяк поробив.

– Так он робів толькі у церкву? Людям не робів, закази в людєй не брав?

У.П.: Ну, не знаю, мо й робив кому такому.

– А в які це годи було? Ше до того, як церкву закрили?

У.П.: Канєшно. Щитайтє, і церкву тоді так було так, шо закрито, та открилі, так робів же він.

– А когда ж ту церкву в вас одкрили послі того, як закрилі? Не припомнітє ви?

У.П.: Не придумаю.

– Не знаєте, не продавав він тії ікони?

У.П.: Нє наче.

– А ви їх бачилі? Вони були на дєрєвє чи на полотнє нарисовані?

У.П.: І на полотнє билі, й на дєрєві.

– Ну, ви не можетє сказать, напрімєр, якії краски он применяв? Ви не знаєтє?

У.П.: Краскі? У церкві ж як робів, так як красять звони, так усяка там краска ж була, і жолта, і красна, й зелена. Усяка була. Казали, шо то дякова.

– А він імєв свою хату тут, худобу якусь, землю?

У.П.: Хата була і земля була, а от худоба – не знаю.

– А його фамілію ви не знаєте?

У.П.: Галабуцький.

– Галабуцький? А звалі як?

У.П.: Василь звали.

– А скажіть, пожалуста, сколькі ікон нада було, шоб було в хаті?

У.П.: Сколькі хто хоче.

– А хто це обізатільно должен буть? Напримєр, як їх небагато, так первим кого купувалі, яку ікону?

У.П.: Ну, Матір Божа, Спасітєль.

– А ще якії святиє?

У.П.: Усякії.

– А як розвєшувалі ікони в хатє? В углу чи на стєнах вєшалі?

У.П.: Всяк, і на стєнє, і в углу. Над столом.

– А у вас? Над столом, да? І рушникамі накривалі?

У.П.: Накривалі.

– А чого так, шо треба було накривать рушникамі ікону, ви не знаєтє?

У.П.: Ну, красівіш з рушніками. То гола стоїть така, а то бєлєнькая, вишиваная. Акуратніше ж.

– А чого лампадку чіплялі перед іконою?

У.П.: Свєтілі їх же.

– Це только для того, шоб больше святості придать?

У.П.: Да.

– А от, єслі людєй хоронять умерших і кладуть іконку в гроб, так ви не знаєтє, чого нада обязатєльно класть ікону?

У.П.: Ну, як же? Чоловік же йде в той світ – значить, іконку положить.

– А як не положить, так шо він, можуть не прийнять?

У.П.: Бог його зна! Це ж хто там був, то зна.

– Може, люді вєрують так.

У.П.: Ну, вірять і кладуть у труну, всігда кладуть.

– А як у армію проводять, так із іконою проводілі в армію?

У.П.: Так не проводілі, а в хаті ж матка благословляла.

– Благословіла і проводіла?

У.П.: Да.

– А нє було так, шоб молілісь до однієї якої нєбудь ікони і щитали єє заступніцею? Щиталі заступніцею і больше єй моліліся?

У.П.: Ну, канєшно ж були такі, шо свою ікону ж таку мають.

– А не можетє сказать, якой іконі ви перевагу надавалі, як акафіст нанімалі?

У.П.: Катеріні, Ніколаю.

– Це щиталось, шо це заступнікі?

У.П.: Да!

– Не чули ви, може, ще од старших, когда ви билі молодою, шоб казалі, шо за іконостасом, там, дє ікони стоять у кутку, так там духи наших предків померлих живут, такого ви не чулі?

У.П.: Та наче не чула.

– А як поступалі з старими іконами? Напрімєр, як ікона вже чорна, не видно її на дереві намальованої – помніте ви такії ікони? Куди їх дівалі – викидалі?

У.П.: Палілі.

– Палілі? А було гріхом лаяться при іконах?

У.П.: Ну канєшно ж, а як же!

– Ну, єслі напрімєр чоловік заводився, так жінка казала іногда, шо побойся святих образов там, та перестань?

У.П.: Ну чого? Лаються ж скрізь [сміється].

– Не толькі перед іконами, да? А ікони от, єслі танці якії-небудь у хаті, гуляння, ікони завєшувалі? Не боялись, шо Бог покарає?

У.П.: Та, усякі ж танці є. Як танці такі-го гарні.

– То не гріх?

У.П.: Ну, канєшно!

– А от ви мені можетє сказать, може, когда ви чули од старших іще людєй, кому треба моліться, напрімєр, шоб збулось задуманоє? Або шоб дітя почало ходіть? Шоб роди благополучно закончілісь?

У.П.: Ну, всяким іконам.

– Ну, такой ви не помнітє, шоб якойсь определьонной іконі одной?

У.П.: Та больше то Ніколаю, то ше.

– А шоб дощ був, кому молілісь?

У.П.: Усякім тоже ж іконам. Усяким. Просілі ж то Михаїла.

– А ви не помнітє, от билі Хресні ходи в полє з іконами, з хоругвами? У багатьох селах на Григорія робілі такії Ходи хрьоснії в церкві там. Не помнітє, шоб у вашом селі таке було?

У.П.: Чому не помню?

– В вашім сєлє таке було?

У.П.: Колі дощ не йшов, так ходілі, усє село ходіло. У каждий двор заходілі, колі дощу нема.

– Так ходілі у каждий двор з іконою? Правда? В каждий двор?

У.П.: В каждий двор.

– А в поле ходілі?

У.П.: І в поле ж ходілі.

– А не запрещались оції ходи законами потом уже, когда колгоспи сталі? когда їх перестали водіть?

У.П.: Тоді вже не ходілі. А то ше, щитайтє, до того, до колгоспов. А в колгоспах уже нє. Тоді вже запрещалі.

– І священика забрали, арестували? А як священика фамілія була, ви не помнітє?

У.П.: Того, шо забрали? Ромашка.

– Батюшка, фамілія у його Ромашка, а звалі як?

У.П.: Ніколай навєрно.

– А когда церква ще була, собирали гроші на церкву по селу?

У.П.: Жертвували люди.

– А так, шоб ходілі собиралі, такого не було?

У.П.: Та нє.

– А ви не помнітє, як закривалась церква? Як її закрили? Чи начальство якесь приєхало?

У.П.: Вони знімали, так на свальбі знялі.

– Без чужих, да? Так а люді нє защищалі церкву?

У.П.: Так одна була, так як прислалі, та хотєлі знять, то були чужії тоже, і свої булі.

– Так, а люді не кричали там? Не лаялі тих, хто знімав?

У.П.: Лаялі! Лаялі. Не дякувалі, а лаялі.

– І нічого не помогло? А тих, шо лаялі, так ше потом посажали в кутузку, чи нє? Нікого не арестували потом?

У.П.: Арестовать навєрно нікого не арестовалі.

– А ікони тії, шо там були, куди подівали? Позабирали чи людям оддали?

У.П.: Люді мало ікон брали, мало.

– Мало?

У.П.: Мало. Не так, шо коториє бралі, но мало.

– Так шо вони остались у церкві?

У.П.: Осталісь.

– І потом церкву вже одкрили, навєрно, во время войни, як нємци прийшли?

У.П.: Да.

– І ікони там булі?

У.П.: І церква була закрита. Ікони були, а хто остались уже совсім, у кого, хто забрав того із церкви ікони, та поприносілі.