– Нехай Марія Максимівна, 1909-го року народження, село Старий Білоус Чернігівського району Чернігівської області. Скажіть, будь ласка, чи велика у вас була сім’я?
М.М.: Сім’я в мене була – четверо дітей, адна в мене неродна дочка.
– Ні, вибачте, ваша сім’я – ваш батько, мати, ваші сестри, отам ще коли ви були молодою, малою.
М.М.: Ага, ага, а я думала пра маю.
– Про вашу сім’ю, батькову сім’ю.
М.М.: Було в мене дві сестри і брат.
– Четверо вас було?
М.М.: Батько й мати.
– А діди з вами не жили ніякі?
М.М.: Ні жили, нє, я не помню.
– А як ваше дівоче прізвище, фамілія ваша?
М.М.: Лазаренко.
– А дівоче прізвище своєї мами ви не пам’ятаєте?
М.М.: Єщенко мама. Ганна, Ганна Федоровна.
– А бабуся, може, ви й бабусю помните?
М.М.: Не помню.
– Ви знаєте тут у 30-х роках, 40-х, перед війною, зразу після війни, люди міняли інколи свої фамілії з якої-небудь причини? Не доводилось вам чути такого?
М.М.: Я цього не чула.
– А як називався куток у селі, на якому ви жили?
М.М.: Рог.
– Рог?
М.М.: Да.
– А які ще кутки були в селі?
М.М.: Була Кастильовка, була Падусовка, була, це Рог цей, а патом село, значіть, центр села. Це всьо.
– Ваша сім’я вся жила в одній хаті?
М.М.: В адной хаті.
– А як велося господарство, ви пам’ятаєте, ще до колгоспів? Чи була робота, яку виконували тільки жінки й тільки чоловіки? Чи жінки й чоловіки всяку роботу виконували?
М.М.: Була своя земля. Булі гароди сваї. Рабілі. Тут пани стоялі, жилі. У панов рабіли, це я добре знаю. Теперакі, шо я вам скажу. Це пан був, і це пан був – три пани було. Ми рабіли в нього, я дєвчонкаю рабіла.
– А от у вашій сім’ї був розподіл роботи на жіночу й чоловічу?
М.М.: Ну аякже. У полі робили, дак і жита жалі і батька й мати, і дадому ж вазілі. Два года бєз калхоза жилі, а патом калхоз.
– А хто щитався головою сім’ї – батько чи мати?
М.М.: Батька.
– І грошима батько розпоряжався?
М.М.: Таді грошей не було.
– Совсім не було?
М.М.: Не було грошей.
– Ну, а, наприклад, якщо треба було щось купити, то за шо купляли?
М.М.: Ну батька паложить пуд там пшеніци, пуд гречки, картошки мішок, паїде да купить, і всьо.
– А скільки було у батька землі, не можете згадать?
М.М.: А, може, десятін, сім десятін, може шесть десятін, небагато було, трошки, бєдняк.
– А в його брати, сестри були в нього?
М.М.: Були брати.
– Вони теж були бідняками?
М.М.: То-такі біднякамі.
– А худоба яка у вас була?
М.М.: Карова була, конь, конь був, авєчкі булі, парася було.
– Так шо батько, якщо треба було шось купити, так тільки продав шо-небуть із такого, з продукції, з городини.
М.М.: Да, да, камси купить да привезе, отаке було.
– А от уже після того, як колгоспи стали, особливо після голоду 1933-го року, доводилось продавати тож шо-небудь, чи вже не продавали?
М.М.: О-о-о, нічо не продалі. Рабілі ми за палачку, за 100 грам жита там, зерна 100 грам. А продать – ничога не продалі. А грошей савсім мала давалі.
– А перед війною, взагалі у вашій сім’ї, от на вашому господарстві, сад був?
М.М.: Не було саду.
– Взагалі саду не було?
М.М.: Да. Шо пасадім і гарод.
– До колективізації, значіть, ви належали до бідняків?
М.М.: Да, да, да.
– А ваша сім’я, ваш батько авторитет у селі мали? Люди приходили до вас?
М.М.: Батько мій плотнік був, людям хати рабив.
– А, так шо він ще підробляв і плотніцькою роботою?
М.М.: Да, да, хати рабив. Плотніком, масти на желєзной дарогє рабив, дак.
– Це він уже до колективізації ще робив?
М.М.: Да, да, да.
– Ще був на заробітки на желєзнодорожний мост?
М.М.: Да, іще я малою була, дак рабив, хадів. Масти рабів па желєзной дарозі. Патом хати людям рабив.
– Так шо люди з ним радилися?
М.М.: Да, канєшно. Вон ізрабив 150 грабов людям, 150 грабов зрабив. З адним рабив, прийшов да мене снідать і каже – Павел Степанович, я зрабив 150 грабов людям.
– Так шо він користувався повагою в селі?
М.М.: Да, да.
– Скажіть, будь ласка, а уже як колгоспи стали, він продовжував цим займатися – плотнічав трохи?
М.М.: Як в калхозі? У калхозі рабив.
– Тоже плотніком?
М.М.: Плотніком. Десь сарай там, чи шо подчиніть там, чи зрабить, дак плотнікам рабив мій батько.
– А не скажете, до колективізації з якого возраста діти привчалися до роботи?
М.М.: Ві знаєте шо, послє вайни?
– Ні, ще до колєктивізації, ще як ви були малою?
М.М.: Да, да, да, да всего, да всего. І палолі, і капалі, і все, все рабіли.
– А з якого возраста заставляли це робить?
М.М.: З якого? Ну вже ж, такі як Маша, та ні ж уже ж, гадов восєм там, девять, десь з такого возраста. Уже каров паслі, коней паслі.
– А як ви щитаєте, це заставляли їх робить, того шо нікому було ту роботу зробить, чи просто це виховували, воспитували отак трудом?
М.М.: Да, да, нада було рабіть. Нада було рабіть, бо єсти треба було, і рабіть нада було. Малиє, а рабіть рабілі.
– Ви не можете сказать відносно того от, ви казали, шо у вас тут три пани було, і ви до них ходили на роботу, то чи ви вже не ходили?
М.М.: Хаділа, до цього Ребецького я хаділа. То це Ребецький, а то Березовський.
– То це ви ще молоденькою були?
М.М.: Я савсем дєвчонкою хаділа.
– Так ви наймалися на сезон чи як?
М.М.: Нє, проста день пайді параби, і заплотят 20 копеєк.
– За один день?
М.М.: Да.
– А не пам’ятаєте, було таке, шоб вони наймали сезонних работніков, наймитів?
М.М.: Булі ж люди ж отут, так і кухня була, дак було чоловік двадцять мущин у його, пана в цього.
– А сельчани ваші не ходили?
М.М.: А сельчани не хаділі. Так.
– Тільки отак на день, два?
М.М.: Да, да, на день, на два.
– А як він платив?
М.М.: Оцім людям?
– Ага.
М.М.: За харчі.
– За самі харчі?
М.М.: А шо ж, самі хадили, пан.
– Коли сім’я поступила у колгосп, ви одвели своє господарство у колгосп?
М.М.: Да.
– А шо батько одвів?
М.М.: Каня, воз, мешков четирі хлєба, борану, плуг, оце отвьоз в калхоз. Так само й мій чалавік тоже.
– Ви вже були замужем?
М.М.: Я вже в 22 годи я була замужем.
– Кагда батько одвів оце все господарство, то це якось на відносинах у сім’ї знайшло відображення? Чи, може, стали ви якось до батька відноситись з меншим почьотом? Чи так же само ви поважали його, як і раніше?
М.М.: Канєшно, батько ж є батько. Матка є матка.
– Ви відносини в сім’ї не змінили?
М.М.: Да, да.
– А шо в колгоспі, чим почали ви займатися? Хто чим працював у колгоспі?
М.М.: Тагда рабілі: на полі рабілі, в каморах насілі, зерно чистілі, зерно переносіли.
– На різних роботах ви були?
М.М.: На разних работах, да.
– А в колгосп дітей з якого возраста вже принімали, шоб вони робили?
М.М.: Ну, десь з дісяті год.
– Ходили вже з матерями, да?
М.М.: Да.
– А от як ви можете згадати, може, й ваше становище, становище вашої мами, коли стала радянська влада, чи у сім’ї жінка стала більш вільною, чи так як вона була колись підлеглою чоловікові, шо чоловік був глава сім’ї?
М.М.: Больша, ви ж бачите. Стало те, дак уже ж равноправіла, шо чоловік, шо жінка. А таді, як мама моя жіла з батькам, вона притіснута була.
– А то стало больше волі, да?
М.М.: А то больше волі стало [сміється].
– А в вашому селі люди пішли в колгосп з радостю, чи примушували?
М.М.: Булі такі, шо пашлі зразу. А булі такі, шо примушувалі. І їх уже как-будто поразкуркулювалі, вани пабрасалі хати, і пашлі в горад.
– Вроді їх розкуркулілі, то вони пішли з села?
М.М.: Да, да.
– А такі було, шо їх вообще виселілі з села?
М.М.: Це ж вам не скажу цього, не знаю я. Там, кажеться, аднаго, багатий був, дак сина віселілі, це одного. А то я не знаю.
– А ви не можете згадать, чи він повернувся в село чи нє?
М.М.: Ні, он десь і пагіб.
– Погиб десь?
М.М.: Да.
– А фамілію ви його не помните?
М.М.: Уже забулась фамілію. Балакаї, Балакаї.
– Балакай?
М.М.: Палатай.
– Палатай?
М.М.: Палатай.
– А звали як?
М.М.: А його звалі Васілій.
– То він був такий як ви, ваш ровесник, чи старший?
М.М.: Нє, малодший.
– Молодший був?
М.М.: Малодший. Нє, такий самий, як я, правда. У нього жонка така, як я. Дак жонка це недавно вмерла. А його і саслали на віселку, так не повернувся.
– А хто в селі проводив колективізацію? Це були приїжджі люди, чи свої?
М.М.: Прієжжіє.
– А свої їм помогали?
М.М.: Шо там вани памагалі?
– Мало чого?
М.М.: Да. Оні з горада приєдуть, дак скажуть – так, так, так, і всьо. І хоть рабі, хоть не рабі.
– А робили в колгоспі, так шо получали на трудодень?
М.М.: О, ві знаєте, шо капєйкі получалі, а хочете савсім даром, шо вани получалі? Такая ніщета була, шо ой, Боже мой! А то запіше, шо була на работі, поставіт колочок і всьо. А нічого не получає.
– А де брали гроші, шоб із їжі шось купити, чи з одягу, чи взуття?
М.М.: Отак із гароду викапаєш чи картошки, чи буряк, чи гарох, пабіжиш прадаси, да полхвунтіка таго, сахару купиш. Полхвунтіка, таді ж хвунтіки билі, тепер ось кілаграми, а тоді хвунтіки. Отак купиш, дітки паїдять – раз, два, і нема вже того полхвунтіка.
– А самі одяг виробляли який-небудь?
М.М.: Одяг?
– Одьожу?
М.М.: Нє.
– А полотно ж ткали?
М.М.: Палатно ткалі, я сама ткала палатно.
– Ну так шили сорочки ж, навєрно?
М.М.: Шила сарочки, штаніки, штани шила.
– А ви скот не держали?
М.М.: Нічого не держалі. Адна карова була да теє, адна карова була. При калхозу це адна карова була. Парасята, як уже є, дак парасята.
– А ще, може, до колгоспу, може, ви згадаєте, чи було таке в селі, шоб, наприклад, хтось шив чоботи, а хтось мав хороший город там, і мав багато тих продуктів? Дак не було, шоб міняли чоботи на продукти, на хліб?
М.М.: Було, було, було.
– Було таке, шо міняли?
М.М.: Було.
– А от уже у колгоспах, як ви вважаєте, нормальним явищем було, шо крали в колгоспі, ну там по мєлочах там, то горох, то картоплину?
М.М.: Ви знаєте шо, пойдем на полє, нічого ж нам не платілі. Калочек поставят, шо була на работі, ідеш там полдєсятка огурка возьмеш. Полдєсятка помідорав. На чому стаїш, таго й возьмеш. Ну, картошки не крали, картошки не кралі, свая була. А калі гурочок там якій полдєсятка, або помідорав полдєсятка на обєд возьмеш, отаке бралі.
– А ваші сусіди вони тож, вони ж тож так брали потроху, не засуджували це?
М.М.: Ні, ні, ні.
– А начальство?
М.М.: Так так же бралі, шоб начальство не бачило. У припол возьмеш да й пойдеш.
– А коли траплялося так, шо ловили?
М.М.: Ну, сою, пасєяли сою. Такая, як квасоля, знаєте? Ну тут дєвачкі такіє пашлі да, назбіралі сої. Дак їх паймалі й засуділі.
– І шо, наказали їх?
М.М.: Шось поштрахавалі да і всє.
– Як ви вважаєте, чи люди душевно переживали за колгосп чи ні? Чи ходили просто?
М.М.: Булі такіє люді, шо душевно пережівають. Були й такі, абі день до вечара. Було всяких людей.
– А як у селі ставились до таких понять, як “твоє” і “моє”? Чи були в вас крадіжки в селі, шоб люди один у одного крали?
М.М.: Да нє, цього не було, шоб кралі.
– Чи хотіли б ви мати таке господарство, як мали ваші батьки? Чи у вас зараз більше господарство?
М.М.: У нас січас лучченько жить, я ж не так ото. Так вам і скажу, шо січас лучче жить, як кадась.
– А землі у вас зараз більше, чим тоді було в батька?
М.М.: А землі скокі? Гарод, участок далі і всьо. У нас нема не агародов, нішо. Землі багато немає в нас, нема.
– А якби було багато, ви б хотіли, шоб було багато землі?
М.М.: А хто його рабить буде?
– Вже нікому оброблять?
М.М.: Я ж, я не способная рабіть.
– От шо було для вас, для вас і для ваших батьків земля? Як ви до неї относились? Як її цінили?
М.М.: Цінили крепко харашо. Як уродіть, дак просто – Бог зна як. А якшо не вродіть, так от дощ на той гарод ізгарєв, шо його рабить?
– Так єсть люди старалися прикупить землі?
М.М.: Канєшна.
– Старалися, шоб землі було більше, то багатство було?
М.М.: Канєшна. Її ж куплялі, землю.
– А хто у селі ще до колективізації був начальником, як він звався? Не фамілія його, а взагалі його посада? От, у деяких селах староста був.
М.М.: Ну, то староста був, а при калхозу – галава калхоза був.
– Нє, ну до колгоспу ще?
М.М.: Да калхозу? Стараста був. У церкві правілось, то ето, староста… Ані руководілі людьмі.
– У церкві священники, церковний староста?
М.М.: Да.
– А в селі староста був, який не церковним був, а просто по селу начальник?
М.М.: Я цього й не помню, чи було, чи не було.
– А як от рішалися ще до колгоспів, як рішалися всякі питання у селі? Чи збирали людей, шоб з ними порадитися, сход якийсь, чи збори? Збирали до колгоспу?
М.М.: Да калхозу?
– Да.
М.М.: Булі збори такіє.
– Так вони називались збори чи по іншому? Чи сходи звалось?
М.М.: Збори, збори.
– Збори?
М.М.: Да. А шо на збори, йдіть на збори.
– А де збирали людей? Чи це була хата спеціальна? Чи на вулиці? Не пам’ятаєте?
М.М.: Нє. Не помню я, де це собіралі.
– А вам не приходилось ходити на такі збори?
М.М.: Нє, я ще ж таді, шо там я була.
– Молода?
М.М.: Маладая, малая.
– А взагалі, може помните, може, мама ходила? Жінок туди запрошували? Приглашали жінок?
М.М.: Да й мама не хаділа, батько, батькі ж хаділі на якійсь збори. А шо за збори, дак я не помню, шо за збори.
– Чи у селі було так нормально, шо от багато людей, а ви користувались більшим авторитетом? Уваженієм більшим? Уважали багатших?
М.М.: Да, уважалі, уважалі кожен себе вважав. І як стрінецця з яким, то уважає, то такого не було шоб чи білись там, чи лаялись, чи шо, все ж так по-харошому було.
– Ну ще були ж такі люди, які особенно, до яких односились з пошаною. Чи це були люди просто багаті?
М.М.: Канєшно, багатий їде, дак і ручку подимет. А бідний шо там…
– Так оце було в вас таких хазяїв, панів, як ви кажете, три?
М.М.: Да.
– А в них були великі сім’ї?
М.М.: А я цього й не знаю.
– Не знаєте?
М.М.: Да.
– А яке хазяйство вважалося великим? Скільки треба було мати землі, не знаєте? Щоб щиталось, шо це велике хазяйство?
М.М.: Дак, сколькі, в такого бєдняка дак десятін пять-шесть. А як у багатого, дак уся зємля в багатого.
– А багаті, середняки, бєдні между собой родичалися чи ні? Чи родичались багаті з багатими, бідні з бідними?
М.М.: Да.
– Так було?
М.М.: Да, так і було.
– А під час уже колгоспів хто главним начальником був у селі?
М.М.: У калхозі?
– Да.
М.М.: Да билі, було багатинно, разні.
– Не по фаміліям, а по должності? Галава?
М.М.: Галава, да.
– А ще які начальники – предсєдатєль сєльсовєта?
М.М.: Да.
– Був такий?
М.М.: Був.
– Оце були найбільші начальники, да?
М.М.: Да, да.
– А от священник, церковний староста, кагда була церква, вани пользовались авторітєтом у селі, і багато чого робили для села? А коли колгосп став, куди вони поділися, шо з ними сталося?
М.М.: Уже таді, кали…
– Церкву закрили?
М.М.: Церкву закрилі, і вани па гарадам раз’єхалісь.
– А церковний староста був тутешній?
М.М.: Тутешній був, дак он був так, пономарь, його понамарь. Так він і умер тут.
– А як уже в колгоспі, дак тоже собирали людей на збори, чи це вже називалось сабраніє, чи як звали?
М.М.: Сабраніє було, де збіралі. Шоб хаділі на работу, шоб теє рабіли, те рабіли, шоб усе рабіли. Шоб не лінілісь, це шоб рабіли всьо.
– А як загадували – чи це по хатах ходили, чи вішали об’яви, чи як?
М.М.: Па хатах хаділі.
– А збиралися у клубі чи на вулиці?
М.М.: Просто на базі. Калі в клубі, калі на базі.
– А шо це база?
М.М.: Калхоз.
– Дворище колхозу?
М.М.: Да, да.
– Питання: при владі на селі були чужі люди? Голови колгоспу, наприклад, чи голови сільради?
М.М.: Аякже. Чужіє люді.
– А звідки їх присилали, ви не знаєте?
М.М.: Був галава з Семьонавкі, був галава з Масанов. Нє, із таго, ой, це ж… Палажок з горада був.
– У вас співали, от дівчата, коли збиралися, так співали як – на два голоси, баси?
М.М.: Да.
– Хто одводний, чи виводили, як звали?
М.М.: Адводіла.
– Одводила?
М.М.: А то…
– Басували?
М.М.: Басавалі.
– Значіть, на два голоси?
М.М.: Да.
– І на всіх кутках так співали, да?
М.М.: На всіх кутках, да.
– А який куток за вашого дівування ще щитався найкращим по співам, бо найкращі жінки, дівчата співали?
М.М.: Оце в Розі.
– У Розі?
М.М.: Да.
– А було таке, шоб переходили голоси з одного кутка на другий? Шоб, от дівчата просять – перейди до нас, поспівай?
М.М.: Було, було, да.
– Перезивали?
М.М.: Да.
– А конкуренція така була, шо от на тому кутку співають, а там почули, і ще краще вирішили переспівати тих?
М.М.: Да, було, було.
– Це було таке, да, сорєвнованіє було таке, да?
М.М.: Да, да, да.
– А були співачки, яких вважали, шо це найкращі співачки – ну такі голосисті, ну такі хароші співачки?
М.М.: Булі такіє люді, шо красіва співалі.
– І, може були такі, шо їх приглашали спеціально на свадьбу, напрімєр, поспівать?
М.М.: Та нє.
– Такого не було? А були у селі вечорниці чи вечірки, як звалося воно?
М.М.: Вечірки.
– Вечірки? От як у вас називалися, вечірки?
М.М.: Вечірки, вечьорки, да. Вечьоркі.
– А як це робилося?
М.М.: Ну, пасходяться там, чи шиють, чи прядуть.
– Дівчата?
М.М.: Да.
– До якоїсь баби в хату, чи як?
М.М.: Ну, да баби, або да падруги. Да падруги пойдем, да там чі шилі, шилі, шилі. Вишівалі там рушніки та рубашкі.
– А хлопці тоже ходили?
М.М.: І хлопці приходілі.
– А шо вони робили?
М.М.: Ані сиділи да гулялі, да дівілісь.
– А з вами не співали?
М.М.: Нє [сміється]. Ані не умєлі співать.
– Хлопці мало уміли співать?
М.М.: Да.
– А не було в селі такого, шоб кухарка була прославлена, то тоже приглашали там готовиться на похорони чи на свадьбу?
М.М.: Не було цього, ні.
– Скажіть, пожалуста, а оці вечорки не запрещало начальство? Можна було гулять?
М.М.: Нє, нє, нє.
– А єслі праздніки були які-небудь, і збиралися дівчата й хлопці, дак то як звалося? Нанімали хату, для того шоб гулять, наприклад, на Рождєствєнські празніки?
М.М.: Нанімалі хату. Просить падруга – приходьте да мене, і в мене гатовтесь, у мене будем гулять. Отак було. Не нанімалі не за гроші, нішо, просто так. Щедравать калісь хаділі.
– Це я потом розкажу, попитаю в вас. А на похоронах співали, півча співала?
М.М.: Нє, тоді я не знаю, я не помню. Я не хаділа на похорони. Дєті малиє були, я не хаділа. А тепер ходять, співають, із церкви беруть.
– А не помните от іще в 20-х годах іграли на свадьбах на яких-небуть інструментах? Шо то було за інструменти?
М.М.: Гармошка “Марічка” і бубон, і всьо.
– А ще раньше, не пам’ятаєте других інструментів?
М.М.: Так само. Гармошка, бубон. А оце теперикі так уже ж тії грають.
– Тепер мені не треба. А скрипку ви не помните, не грали скрипки?
М.М.: І скріпкой гралі.
– Ви бачили?
М.М.: Бачіла. Ігралі.
– Там була одна скрипка чи дві?
М.М.: Адна скріпка.
– А бубона не було?
М.М.: І бубон.
– Тоже до скрипки?
М.М.: Да, да, да.
– А єслі нанімали музикантів на свадьбу, то у вас нанімали на вашу свадьбу, як ви заміж виходили?
М.М.: Нє, не наймали.
– Не наймали, свій грали, якісь родичі?
М.М.: Свой.
– А такого не було, шоб наймали гармошку?
М.М.: Нє, нє, нє. Було таке, шо от іде дівка замуж, беруть гармоніста, дають із каравая дно і падарак.
– Ото так їм платили, да?
М.М.: Да, а грошей ніяких не було.
– А чому саме дно, це шо, якась примєта, чи як?
М.М.: То ж такая прімєта. Каравай парєжуть, а дно с каравая, то вже в палатєнца, чи в такий платок, отдають таму же, гарманісту.
– Ото вже завертають у той платок, у палатєнце, це подарок?
М.М.: Да, да, це вже падарак.
– Полотєнце це вишите було?
М.М.: Вішіте. У каго вішіте, у каго нє. Всяк було.
– А у селі, ви не пам’ятаєте такий людей, шоб оце хто гармоністом був, шо харашо іграв?
М.М.: Харашо іграв, я вам скажу, мой брат ловко іграв, па свадьбах хадив.
– А як його фамілія?
М.М.: Лазаренко.
– А звуть?
М.М.: Сашко. Алєксандр звать.
– Він старше за вас?
М.М.: Старший на три года, вже вмер.
– Вже вмер?
М.М.: Да.
– Це він харашо грав? А діти його вміють грать?
М.М.: Нє, не вміють.
– Тільки він? А не знаєте, де він навчився грать?
М.М.: Та сам па сабі навчівся.
– Сам навчівся, самоучка?
М.М.: Да.
– А не пам’ятаєте ви, ніхто не розказував вам, чи був у селі шинок?
М.М.: Калісь, калісь був шинок, калісь, іще да маго вєдома. Шинок був.
– А не говорив ніхто, хто його хазяїном був, цього шинку?
М.М.: Не знаю хто. Цього я не знаю. А туди в шинок хаділі баби такіє, каториє пілі, мужчини в шинок хаділі.
– Це мама розказувала?
М.М.: Да.
– А не знаєте, коли його закрили?
М.М.: Ой, не знаю.
– А от клуб довоєнний ви помните ваш, у селі був клуб?
М.М.: Наша церква – убралі і зрабілі клуб.
– А там у клубі грали які-небуть?
М.М.: Ігралі там, сваї хлопці придуть, да там іграють.
– Тоже на гармошкі, да?
М.М.: Да, на гармошкі.
– А на других інструментах?
М.М.: На баяні там.
– А не було такого руководітєля, шо вчив дівчат співать там, і виступали там?
М.М.: Не було, цього в нас нема, не було.
– А зараз є клуб у Білоусі?
М.М.: Є клуб січас.
– А канцерти бувають, не знаєте?
М.М.: Буває кіно. Канцерти бувають.
– Чи вважалося гріхом образити старця, прогнати його, не подарувати йому нічого?
М.М.: Я цього не знаю. Не було цього. Як прийде старець, падорить мама. А вже при калхозу дак так було – прийде було, шось даси, шо є, да й усе. А праганять – ніхто не праганяв. А, мо, є такіє булі, шо і нє дарілі, хто їх знає.
– А от начальство колхозне не ганяло старців з села?
М.М.: Нє.
– А знаєте ви такий інструмент бандуру?
М.М.: Знаю, а чо ж.
– Знаєте? Не приїжджали до вас з концертом?
М.М.: Така здаравенна.
– З концертами в село не приїжджали?
М.М.: Нєт. А, може, приїжджали, так я ж не хажу тепер, не бачу. Може, приїжжалі, хто знає.
– Ну про церкву ми з вами говорили, шо закрили її на початку 30-х років, так?
М.М.: Да, да, да.
– А от, як закрили церкву, мабуть же ж, тоді ж була півча в церкві. А вже перед війною півча не співала в вас, як хто помирав?
М.М.: Нє, нє.
– А колядки у церкві у вас співали колись ще, пам’ятаєте, ще ви були молодою?
М.М.: Калісь співалі, а уже сталі калхози, дак ніхто нігдє не співав.
– Ну і церкву ж закрили?
М.М.: І церкву закрили.
– А у якому році ви заміж виходили?
М.М.: У якому я році виходила? Двадцять мнє год було.
– В 1929-ом, навєрно? Ну от, у вас довге весілля було?
М.М.: Два дні.
– Два дні? А після голоду 1933-го року ви не пам’ятаєте, весілля стали коротшими?
М.М.: Да савсім ніяких не було весіллів. Ну який там ізробить де, распішуться да й жівуть.
– А не помните ви такого, шоб у клубі празнували свадьби, і казали “червона” свадьба або “червоне” весілля?
М.М.: Я цього не помню, в нас не було цього.
– Родичів усіх приглашали на свадьби?
М.М.: Усіх.
– А дівчину, перед весіллям дівчину сватали?
М.М.: Сваталі [сміється].
– А хто сватами обирався?
М.М.: Дядька який або тьотка. Дядька який, то брат якій-нібуть.
– А це женаті повинні бути?
М.М.: Да, женатиє.
– А дівчина готувала собі посаг, придане?
М.М.: Канєшно. Падарки давалі.
– І, в основном, це ткані?
М.М.: Да.
– А не помните ви такого – коли дівчина виходила заміж, вона обов’язково повинна була брати прізвище чоловіка, чи можна було і на своєму прізвищі лишитися, на фамілії на своїй?
М.М.: Та я цього не помню.
– Ну ви фамілію чоловіка взяли ж?
М.М.: Ну, канєшно.
– У 20-х роках, згадайте, дітей можна було хрестити вільно, чи забороняли?
М.М.: Забаранялі.
– І хрестили таємно?
М.М.: Да.
– Но все одно хрестили?
М.М.: Хрестілі, но тайком.
– А хто хресними обирався? Кого вибирали? Чи це родичі, чи друзі?
М.М.: Да, родичі чи друззя там. Хто з ким дружили.
– А розводи у сільських сім’ях бували?
М.М.: Ну, канєшно, бували.
– У давнину, як ви ще були молодшою?
М.М.: Разводілісь. А хто його знає чого, це каждого дєло, разводілісь.
– А коли чоловік міг одружитися вдруге? Тільки, коли розведеться та помре дружина? Чи було так, наприклад, може, ви знаєте такі приклади, шо одну жінку кинув, нічого там не оформляючи з нею, і пішов до другої?
М.М.: Було так, дак чорт його зна.
– А якщо жінка виходила заміж і мала вже дітей, от удова, наприклад, з дітьми, виходила заміж. Діти мали прізвище свого батька, а тут вони отримували вітчима. Чи треба було брати прізвище вітчима, чи можна було залишитися на батьковому?
М.М.: На батьковому.
– А як у селі ставилися до позашлюбних дітей?
М.М.: Шо це такє?
– До байстрюків?
М.М.: А, такі було воно.
– Дражнили, дражнили їх?
М.М.: Да.
– Зневажливо відносились?
М.М.: Да, да. Ой, пашов байстрюк, ой, пашов байстрюк, ой, прийшов байстрюк. Отакеє.
– А в вашому селі були яслі дитячі?
М.М.: Шо булі вже послє вайни. Тут булі яслі.
– А до войни не було?
М.М.: Не було.
– Хто должен був доглядать старих батьків із сім’ї? Наприклад, декілька дітей у сім’ї, у кого вони лишалися?
М.М.: Ну, далжни син або дочка даглядать старих. І тепер же воно так. От ви ж маму сваю даглядаєте?
– Аякже. Ви от, розумієте, я вас питаю. Наприклад, три сини – старший одділився, так, оженився, одділився, середній оженився, одділився, менший залишився на батьковому дворищі. Значіть, менший должен його доглядать?
М.М.: Должен даглядать.
– І йому залишиться спадщина ця?
М.М.: І хата, да.
– Ховали старих, які дожили вже свій вік, ховали на кладовищі тут?
М.М.: Да, да.
– А як будували нову хату для когось із родини, допомагали всі члени родини чи ні, чи сам собі він будувався, колись іще?
М.М.: Сам себе рабів, а дєті ж маліє булі.
– А от, наприклад, брати там, сестри хоч би трудом помагали?
М.М.: Ну памагалі, канешна, батька мій строївся, дак і я памагала й брат мой памагав. Погреб капалі, дак ми ж кірпіч насілі. І все ж рабілі, памагалі.
– А от, згадайте, дівчата й хлопці, ваші ровесники, ходили на заробітки куди-небуть, на сезонні? В Крим до пана, може, на желєзну дорогу?
М.М.: На желєзну дарогу хаділі ями капать, я тоже хаділа.
– Ваші родичі ніякі, ніхто не брав участь у громадянській війні, у революції?
М.М.: Чого?
– Ну, в революції, революціонниє годи, не воювали ваші родичі які-небуть?
М.М.: Чаго там не ваєвалі? Воявалі.
– І в гражданской войнє?
М.М.: Да.
– І вони вернулися з войни?
М.М.: Мой хазяїн у гражданськай войні воєвал.
– Воєвал?
М.М.: Да. І патом брати його воєвалі.
– Вони вернулись у село, так не співали..?
М.М.: Дак дома помєрлі.
– … рускіх пєсєн не співали?
М.М.: Нє, нє.
– А головою колгоспу, партійним работніком ніхто з ваших родичів не став?
М.М.: Нє, ніхто не був нічим.
– А співали ви, дак од кого ви навчились співать, од мами?
М.М.: Од мами научилась там, які там калісь були пєсні – “Сюди гара, й туди гара, а між тимі гарамі крутая гара”.
– А скажіть, пожалуста, пам’ятаєте ви своє от дівування, потім уже 1930-й год, коли більше співали на вулицях – чи при вашому дівуванні, чи більше уже при колгоспах?
М.М.: Больше таді співалі. При калгоспах нєкалі було співать. На работу, на работу йді, а палачку паставят, да і всьо.
– А як співали ви, то у сусідніх селах вони так само співали як у Білоусі?
М.М.: Да.
– Ви не щитаєте, шо там якась різниця?
М.М.: Нє-нє, аднакаві пєсні, аднакаві.
– А були у вас у селі весняні, русальні, купальські свята? Празнавалі?
М.М.: Булі, да.
– Ви в таких святах участвували?
М.М.: Да, да.
– А це було ще до войни? Чи ще в 20-є годи?
М.М.: І да вайни, і в вайну, дак чи праздніки знають.
– Ви самі їх святкували?
М.М.: Да.
– А кагда їх перестали святкувать, ви не можете згадать?
М.М.: Кагда, кагда маладиє, дак ми й тепер іще ж теє.
– Традиції возрождаються воно, взагалі, вже ж давно ніхто нічого не робив?
М.М.: Да забулась уже я, калі це було.
– От перед войною празнували ці празники?
М.М.: Канєшна, празнувалі.
– Ви веснянки знаєте які-небуть?
М.М.: Шо вже весна, шо вже красна.
– Ану, дальше слова.
М.М.: Да то, да вже забулась.
– Шо вже весна, шо вже красна, ви казали.
М.М.: Вже забулася.
– Забулися?
М.М.: Позабувалась.
– А які ви вважаєте красивішими пісні, от колядки ж, навєрно, знаєте, й щедрівки, веснянки? Дак отакі обрядові пісні чи про любов?
М.М.: На чорта тая любов?
– Больше нравяться вам обрядові, да?
М.М.: Да, да.
– А не було таких пісень в праздники, які власті забороняли? От, наприклад, колядування заборонялися?
М.М.: Забороняли, но всьо равно співалі. Співалі, да.
– Тихесенько, да?
М.М.: І тихесенько, і хаділі па хатах співалі.
– А співали – це сім’ями собирались, родиною, чи дівчата й хлопці?
М.М.: Нє. Дівчата, женщіни такіє, маладиє ще, хаділі співалі па хатах.
– А як ви дівчиною були, то ходили…?
М.М.: Щедравать.
– Дак ходили одні дівчата, чи з хлопцями разом?
М.М.: І хлопци хаділі, і дєвки хаділі. У хату заходілі, співалі щедрухі.
– А взагалі хлопці, і вообще чоловіки разом із жінками співали?
М.М.: А я знаю.
– А як у гостях, наприклад, співали?
М.М.: Співали, співають і мужчіни, і женщіни, дак…
– А чумацькі, козацькі пісні ви знаєте, шо такі пісні, таких не знаєте?
М.М.: Нє, нє.
– А частушки співали в селі?
М.М.: Да всякі.
– Чи вони звались припєвки, як вони звалися?
М.М.: Припєвки.
– Припєвки чаще?
М.М.: Да.
– А вони співалися на руском язике? Ви помните?
М.М.: На українськом.
– На українському?
М.М.: Да.
– А ви помните яку-нібудь частушку?
М.М.: Та не помню. Я вже позабувала всі.
– А як ви думаєте, у кого дівчата вчилися співать частушки?
М.М.: У маток, у батьков. Поют маткі, дак і діти учаться.
– А співали под якийсь інструмент? Було так, шо грали, і под музику співали? Под гармошку співали?
М.М.: Співають, то такі ж я співала, співають.
– А ви вже не співали, да?
М.М.: Нє.
– А ви знаєте таку пісню – “Сірєнь голубая”, “Зломлю я вєтку із вінограда”?
М.М.: Ні, нє знаю.
– Не знаєте?
М.М.: Я забула. Вже позабувала всякі пісні.
– Ви на свадьбах тоже співали?
М.М.: Ну аякже.
– А ви виводчіцей були, чи басували?
М.М.: Нє, басавала.
– У вас не було гончарів у селі?
М.М.: Не було.
– А ви не помните, чи не жили в селі, крім українців, може білоруси, росіяни, євреї, не помните такого?
М.М.: Я цього не помню.
– А в школу ви ходили?
М.М.: Не адного дня.
– Неграмотна, да?
М.М.: Я неграмотна. Начала хадіть у школу – згаріла хата. Почала на другу зіму хадіть у школу – забалєла галавним тіфом. І так і не хаділа.
– А ви знаєте, хто такі богомази?
М.М.: Не знаю.
– Вони малювали ікони. Не було таких у селі?
М.М.: Ні, не було, шоб малювали ікони, такіх не було.
– А скільки ікон у хаті було обично?
М.М.: Було і по п’ять, і по трі, і по четирі, і двє. У мянє оце щас дві іконочки, та ще хата не дароблєна дак…
– Це Богоматєрь і Спасітєль?
М.М.: Да.
– А які ще ікони, крім Богоматєрі і Спасітєля бували в хатах?
М.М.: Ну іконочкі булі, а я знаю, якіє.
– А не скажете ви, чому ікони прикривалися рушниками? Накривалися?
М.М.: От я цей не знаю. А с кружевком іконочки паставлю і, якшо нада кади, й рушнічок.
– А лампадка перед іконою?
М.М.: І лампадачкі.
– Тоже не знаєте чому?
М.М.: Не знаю.
– Коли в армію проводили хлопця, давали благословення іконою?
М.М.: Да.
– Це на щастя, чи чому це давали так?
М.М.: Оце я й не знаю чого. Я нікого ніколи не отправляла, дак і не знаю.
– А у гроб кладуть ікони, не знаєте чому?
М.М.: Ось кладуть кожнаму. І я вже купила собі на гроб.
– А ви не чули такого, шо ото деякі люди на Україні кажуть, шо за іконостасом, за іконами живуть духи померлих предків наших? Не чули такого?
М.М.: Не чула я такого.
– У вас так не говорять? А кому треба було молиться там з різними просьбами звертаться? Скільки я не питала, от не кажуть, шо це був якийсь особливий святитель, до кого зверталися. А от для того, щоб дощ пішов, був святий, да?
М.М.: Да, да.
– Це до кого зверталися? До Георгія?
М.М.: Навєрно.
– Чи до Юрія? Як звали у цьому, в Білоусі?
М.М.: Наче Юрій.
– Юрій. Ходили в цей день з моліннями на поле?
М.М.: Хаділі.
– Це звалося хресний хід, чи як це звалося?
М.М.: Да.
– Хресний хід.
М.М.: Вінасілі стол, тоді я ще була малая ще, дак вінасілі стол, і з церкві пріходілі люди, і багата-багата малілісь на полє. Шоб дощ пашол.
– А не пам’ятаєте ви, коли заборонили оці хресні ходи робити? Коли їх перестали робити?
М.М.: Калі савєцька власть началась, так і пєрєсталі.
– І запретили, да?
М.М.: І запрєтілі… Ставілі на церкву, паразкідалі, паразбіралі ікони сабі люді. Раскідалі церкву, да паставілі клуб.
– Ви бачили це, як її розкидали?
М.М.: Бачіла. Да, це ж прі мені.
– Хрести скидали?
М.М.: Хрести скідалі.
– І дзвони?
М.М.: І дзвони паскідалі. І церкву буралі.
– А це свої, свої?
М.М.: Да із горада приєжжалі. Да, із горада приєжжалі.
– Так, а свої не захищали церкву?
М.М.: Да, нічо не казалі. Мовчалі.
– Люді разабралі, чи забрали ті, хто приїжджали?
М.М.: Прієжжалі дак багата набралі тії люді, хто там бліже був, так пабралі ікони.
– Ясно.
