— Ольга Максимівна, розкажіть, будь ласка, як зібрані на чохлі називаються оці збори на сорочці вишитій?
О.М.: Збираються ці, збирати його то воно називається як ячмінне зерно. То 3 нитки треба перезбирати, то буде ячмінь. А як у 2 нитки, то буде пів ячменя. Так казали старі люди, як збирали його шили. І коло коміра так, і коло всього так.
— Як цей узір називається на рукаві?
О.М.: Як цей узір називається? Дубове листя, виноград на ньому є, о! Тільки воно чорним і червоним вишите. Давня-давня дуже, іше до войни.
— А закінчення рукава це як називається?
О.М.: А це чохол.
— А це як називається?
О.М.: А це полик називається. Це полик. А то зветься пазуха.
— Пазуха теж вишивалася, так?
О.М.: Пазуха теж вишивалася так само, як і це вишивалось. А тоді збираються ше колоколи там, все це в рукав збирається, і перед пазуха, і зад, і воно дуже грубе получається. Колись старі люди ходили і жати в таких сорочках. Така жара була, і вони в них ходили жати, в вишитих сорочках таких грубих. І на свято мали.
— А чи були однакові сорочки, чи може ті були, шо на свято, трохи більше вишиті?
О.М.: Ну, я не знаю, чи вони були краще вишиті, чи ні, але старалися люди гарно вишити, шоб і ходити, шоб люди бачили, шо гарно вишита сорочка, і так і на смерть то гарно вишивали. І на свято, і до церкви ходили ів вишитих сорочках.
— А яку сорочку на смерть тримали?
О.М.: Таку саму полотняну, тільки ну шо більше чорного було вишитого. Червоного менше, а чорного більше.
— Ваша мама вишивала?
О.М.: Вони то вишивали, але вже дуже в давнину. Я вже, можна сказати, я й не помню. Я вже як була, то мама моя не вишивала. На верстаті робили. І в жорнах мололи, і в ступі товкли, і шили на машині.
— А ви теж пам’ятаєте, ви можете в ступі, скажімо, стовкти?
О.М.: Чого ж нє? О! Я тільки молола! Після войни скільки я молола на тих жорнах!
— Коли на жорнах саме найбільше мололи?
О.М.: По-моєму як то били, ше й побили німці жорна, шоб не мололи люди. Ше ховалися з ними, з тими жорнами.
— А чо німці саме жорна били?
О.М.: А били, шоб люди не мололи. Шоб не мололи люди, чи шоб вони здихали, чи я сама не знаю. Хліба ж не було. то в кого є жорна. то це йдем молоти. Завішує вікна, не світить, шоб це не бачили ніхто. Бо ходили ж по селі ті поліцаї, чи як вони.
— Це свої були чи чужі?
О.М.: Були свої і не наші.
— А які були вредніші? Свої чи чужі?
О.М.: Бували всякі. Бувало свої, то були пішли до німців. То таке за своїми були робили, таке своїм. А бувало, шо таке не наші. Були всякі.
— А ви теж вишиваєте трохи, чи ні?
О.М.: Я вишивала. Я як була дівчиною, тоді я вишивала. І гладдьою рушники повишивані, і хрестиком, в мене є багато їх тоді повишиваних. А тепер не шию, бо я з дівчини почала на машині шити. То руками не шию, на машині так і зараз.
— І ви пішли в колгосп, чи ні?
О.М.: Ну, та я пішла в колгосп у 16 років.
— В 16 років. Це який рік був?
О.М.: А який був рік? По-моєму, чи в 53-му році я пішла. А ше в 52-му році то я робила в лісничестві, ше до ланки. Сосну, йолку садили в лісі. А тоді пішла в ланку, в мене сестра була старша. А я пішла в ланку, то ше мама були старі вже, і був брат у мене молодший, і сестра була ше 44-го року.
— Скільки вас дітей в сім’ї було?
О.М.: Було 10 дітей.
— У мами?
О.М.: У мами 10 дітей. То за німців дівчинка померла, було два роки з половиною. А один хлопчик вродився, то помер тоже зразу. А восьмеро нас виросло до цеї пори.
— Є ще восьмеро живих?
О.М.: Да.
— Всі в селі працюють?
О.М.: Брат помер, вже 3 роки, як помер один брат. А нікого нема в селі, тільки я. В Вінниці в мене 4 сестри живе.
— А чого вони пішли? Не хотіли в колгоспі працювати? Важко?
О.М.: Вони робили після войни всі в колгоспі. А як уже така, 3 ланки було, я ше була мала, не ходила на роботу. А було 3 ланки, а нічо ж не платили! І голі, і каже їсти не було шо. І не було в шо вбратися. Так поїхала сестра, косила і грабками Галя. То вони дали їй справку на 6 місяців, шоб вона поїхала хоть заробила зімою шось для себе. То як вона поїхала в Вінницю, пішла на хлєбзавод, повчили її там, і мастєр більш не одпустив. То вони, Боже! Й подавали документи, їздили в цю Вінницю, шоб забрати її, бо вона й грабками косила, й косою. Вона така повна, здорова була.
— Тобто, не відпускали з села? Не просто було піти з села?
О.М.: Нє! Не відпускали з села. А сестра старша ця, шо була в Німеччині, приїхала з Німеччини, побула на ланці, а то молоко приймала. І вона вийшла замуж на Кривий Ріг. І вона там жила, а тепер переїхала сюди, бо зняли хату її там.
— Значить, до войни і після войни з колгоспу, якшо ви хотіли піти в місто, то не можна було?
О.М.: Нє-нє! Не пускали! Не одпускали. Бо це ж була робоча сила. Тоді ж не було ні волів, ні коней після войни, а тре було людям усе робити. І шарували, бо ж не було, не обробляли їх ніхто. Раньше шарують, потім проривають, а бур’яни які були!
— То як ви дівували? Розкажіть, куди ви ходили? От були тоді вже клуби у вас?
О.М.: Нє, як ми ше но почали дівувати, то коло воріт тако це на капелу йдем. І співаєм коло воріт цілий вечір, якісь бобомчики, гармошка. А потім вже, вже пізніше, як ми, як вже мені було до 20 років, то вже клуб був, то ми вже в клуб ходили ввечері. У суботу й неділю йдем у клуб, а цілий тиждень співаєм коло воріт. Наробишся за цілий день, то в клуб нема ж коли йти.
— А зимою?
О.М.: А зімою вишивали! Вишивали рушники. Ходили їдна до другої.
— Це як називається, шо ви ходили і шили? Що збиралися?
О.М.: На оденки. На оденки ходили. Іше підеш на оденки, підем до неї посидим до одної, сьогодні вишиваєм там. А то ше й чесали, я ше чесала ше після войни. Ше пряли, ше мама наробили полотно. Та й цівки сукала, і вони полотно робили. То я ше й чесала, й пряла.