Дудник Домна Федорівна, 1923 р. н

Д.Д.: Приїхали… Мами не було дома, нас троє. Мама пішла за річку, це називається до рідної тітки прати шмаття помагати, оце тако Пилипівка. Не так як це, з осені ще. Тата не було вдома, не знаю де тато був, що приїхали, зібрали подерті горшки. Шо по смітниках, понімаєш, на сани склали ці діти, і привезли до (…) де Іван Іванович зараз жиє. Зразу до (…) до другої хати, це вже нас викинули (…) посібні ці діти. Привезли до (…), до другої хати, хата холодна, голодна. Нічо не (…) тіко діти привезли. Ну зачали вони палити вже в тій хаті. Чого — я не помню. Зачали палити. Хата сира, зробився дух сирость, всі діти позагорали. По (…) вони недобриє. То ми там якось тако, не довгий час ми там жили. Звідти, не знаю яким чином, но перебралися ми до другої хати, старенької. Ще тато був дома, ше дома. Це ж за ці колгоспи (…).

⎯ Да.

Д.Д.: Всьо подозрівав, це куркульство, все що було дома, всі коні і віз, і корова — всьо забрали! Всьо розчистили! Токо ці діти голі викинули і всьо. І як хоч так проживеш.

⎯ Бо батько не подав заявку в колгосп?

Д.Д.: Він подав у колгосп, він був пішов у колгосп. Організували і знаєш які були, був ще там Бонко, ще Мартин і (…) як ти пішов в колгосп, іди до други, ті й витяга з них душу, витягай з хатів. Сказав: «Я цього робити не можу». І тоді ця значить пішля на него. Тут же організовують що б до купи, а він не схотів. А це-це… За такі, і за це-це вигнали з хати, розкуркулили, вигнали, дали нічого, ні грамінки. Ну той тато бореться, що ж це (…) жити доки він удома. Купив порося якесь там таке (…) повіз у Київ. Ну шось трошки заробив, шось щоб дітям їсти, нема шо їсти дітям, щоб дітям трошки. Поїхав раз, поїхав два. А він спікулірує. Вже є підозрювали. Він в колгосп не хотів іти, пішов на спікуляцію. Начали глядіти вже ключки. (…) «Михайло Якович, побили вікна, це хто?» — «А це він, — каже, — побив». І там ще одно. «Спалили, а це хто?» — «Це він зробив». І ще з ним Гринчак Семен був, люди цей, Тимофій, мій тато, ну ти знаєш?

⎯ Угу.

Д.Д.: Іще йде. Трохи їх опутали, опутали, посадили — ну шо, нема доказательства. Потримали-потримали, якось їх випустили. І так мучили доки, доки це отак три роки із мамою (…). Це мама мала хлопчика, цей хлопчик умер і то тата збрали і ми ще сім років без кола і без двора. З той хати в другу. Так ми (…).

⎯ І не знали ви де він, да?

Д.Д.: Та він, та і ніхто не сказав по цей день. Так і не… Якби це (…).

⎯ А який це був рік, ви можете згадати?

Д.Д.: Ой, який був цей рік, наверно рік тридцять такі от тридцять третій, тридцять четвертий, ці роки.

⎯ Страшні ці голодні роки?…

Д.Д.: Всі тяжкі дуже роки, голодні дуже.

⎯ І ви не мали… Свої хати ви не мали?

Д.Д.: Немає, ще звідти, ще нижчими тут зійшли, ми тут жили. Так ще мама, вона ще до ниньки, я не хочу неправду сказати. Так це мама билася бідна. То десь там купить якоїсь горілки та пляшку десь заміняє якусь бараболю.

⎯ Так, дітей (…).

Д.Д.: (…) принесла і той приніс бо немає грошей, бо це такий рік був, приніс бараболь, чікушку, муки і так ми переживали той період. То я вже вийшла з… ця Галя (…). Це моя рідна тітка була її мама, її було два роки, а мені трохи було більше, було вже вісім чи дев’ять. Пішла я бавити дитину на два роки до неї. Цю школу клали… 

⎯ Так ніби в найми?

Д.Д.: Да-да, в найми пішла.

⎯ А шо вам за це платили?

Д.Д.: Ой. По золотому і харч з дому (сміються). (…) я так тобі скажу правду, це цю школу клали. Я її знаю з того, з каменя, з фундамента і до верха́. Тітка йде в поле, мене лишає з цією дитиною, є корова, є свині, є кури, є гуси, я маю нагодувати, напоїти, дитину обійти і вже начали вже, вже вимурували цю хату, був Лукаш, цю школу, Лукаш був Шаіротський, висо-о-окий такий, плотніками цій старшій завідував. Це плотніки тешут, а тут вони ночують. (…) тріски поносила щоб не взяла (…). І Ніколаєва Параска ти знаєш чи…

⎯ Да-да…

Д.Д.: І там ше є (…) тріски поносила. То це дітині мало очі не вилізуть ті… коло тих трісок. І коло трісок, і коло дитини, і коло худоби. Оце так я побула в своєй тітки два роки. Вона мені вшила дві сорочки таких довгеньких. Тринадцятних… З тритини щоб на довший вік стало.

⎯ Ой Боже…

Д.Д.: (…) Так тіко я заробила. Правду тобі кажу. По правді (…). Так, просто… Просто з хати пішли щоб менше було… Голодним нема де подітися.

⎯ Нема де подітися, нема шо їсти.

Д.Д.: Це рідна тітка, це ніби як буде добре тобі в рідної тітки. Але я тобі розказую як мені було.

 

⎯ Сім’я ваших батьків, вона до якої категорії могла відноситися? Це були багачі чи це були селюки?

Д.Д.: Ні, це були не багачі, вони вже по моєму так казали — середняки.

⎯ Середняки?

Д.Д.: Того шо такі — ні сюди ні туди. Такі во трошки, (…) трішки хитріші. Уже і шось (…). Я знаю шо я помню — машинку вже мали, шо вже собі вчотирьох чи вп’ятьох привозили, тий молотили, той молотарочку таку невеличку.

⎯ Так би сказати вони були хазяї в селі?

Д.Д.: О, так, оце так, це тепер вже так кажуть. Шо це забрали в тих хто могли хазяювати.

⎯ Угу.

Д.Д.: О. А ті шо не годні, вони не були, вони зараз не хазяї. 

⎯ Так.

Д.Д.: А тоді такий період був.

⎯ Такий період був…

Д.Д.: То я того, я не можу сказати корів число шо… Була корова, були коні, бо волів не було. Коні були, корова була, свині були. Як кажуть це (…).

Всьо розорили, нічого не лишили. Всьо розібрали, тіко лишилася хата була нова, та була не змалькована, то геть її розібрали в тій хаті, тільки лишили вже голий лоб як уже…

⎯ То так хата навіть ні для чого не згодилася, да? Навіть нічого не було в тій хаті? Просто її розорили?

Д.Д.: Ти шо, розібрали чисто — половинка лишилася. Вигнали Партидів, що зараз (…).

⎯ Знаю.

Д.Д.: Їх з хати вигнали та посадили в нашу. Отак це робили, знаєщ, по злості. І посадили в нашу.

⎯ Знаєте, шо я хотіла ще спитати, це робили чужі люди чи свої?

Д.Д.: Свої, свої.

⎯ Чи ви можете їх, хто це робив?

Д.Д.: Всі свої робили. Оце Михайла Яковича тато — він був головою і він ці (…), всі ці (…).

⎯ Це були перші комуністи?

Д.Д.: Перші комуністи були. (…) тих не знаєш, там.

⎯ Але як ви думаєте, це вони самі так робили чи це їх так наставляли? Може якісь приїжджали чужі?

Д.Д.: Тако чужих ми ніколи не бачили. Може давали які там, але ж такі шо давали, а що свої робили то… То це тільки свої робили, що там сказать. Свої більшою частью робили. Бо вже… Вже як нас викинули з хати, прийшов Мартин (…) і такий ще самий нічтожній счітати люди. Там якось розжився тато кукурудзяної муки миску, чи чого там, ти знаєш, що вони ту муку брали, то я за руки їх гризла. Бо більше вже нічого не було. За руки гризла. Ще й (…) лишився. (…) Володя. З цей команди ще він ходив був, вже мій брат каже: (…) «Тоді таке було, власть така була». Каже: «Власть то власть, — каже, — Власть то власть. А люди були люди».

⎯ Так.

Д.Д.: Бо вже все, вже всьо вернулося, і за войну пройшло. І Михайло Якович ніби тако ми по-товаричеськи: «Я знаю, шо я було ніби враг».

⎯ Що він винен?

Д.Д.: Він не винен. І мій тато був не винен. Був такий чоловік, (…) на горі. Ще це всьо він зробив і потом прийшов…. Виєхав і потом прийшов це все розказує «Єто я делел» (…).

⎯ А чого він по-руськи так говорив? (…).

Д.Д.: Він якийсь, якийсь (…). Бо вони якісь нездєшні.

⎯ Чужі (…).

Д.Д.: Якісь такі, але тут він жив і це він всьо робив, і виєхав і потом прийшов вже після того всього всьо розказав шо: «Це я сдєлал. І спалив і побив, чисто всьо, а ці люди пропали безневинно (…)». О.

(…)

⎯ … у наймити?

Д.Д.: Кому як приходилось.

⎯ Ну чи це залежило… А якщо, наприклад, був багатниший то він до якого віку міг своїх дітей не заставляти робити?

Д.Д.: Багатші шо, багатші нікуди не віддасть сво́їх.

⎯ Він дома робив?

Д.Д.: Вони мусять бути вдома, це тіко ті котре, котрим прикро приходилось. Шо немає де подітися, ні кришки хліба ні перебраться. Я винуждена була йти, бо що ж я мала робити. Треба убратися в шось, а не було де взяти, не було за що.

⎯ А чи існував таких поділ робіт на жіночі і на чоловічі? От у вашому дитинстві? Чи це могла жінка виконувати чоловічу роботу, а чоловік жіночу?

Д.Д.: Тоді приходилося всьо. Тоді як приходилося так робили. І жіночу і чоловічу, кому як вийшло. Кому де шо попалося так і жили і так робили.

⎯ А чи ви можете згадати, от ви так кажете, шо так ви у тітки свої були, шо вона вам заплатила сорочкою, а як другі, наприклад, ваші брати там пасли худобу то як їм платили, які були гроші?

Д.Д.: А то які були гроші? Тоді гроші були трудні. То водилися то за два пуди хліба до осені, то таке було. То за два, то за два, це як це? Це така була плата.

⎯ Тільки натурою?

Д.Д.: Да. Бо грішми… Грішми тоді трудно було. Трудно. Трудно дуже було трудно за ці гроші. А з колгоспу то у колгоспі вже шо? Шо вже заробиш. Я кажу, мене мама звідти вирвала мені вже було дванадцять років. Мама бере норму бурака, мені бере півнорми. Ми вже йдем у колгосп, вже ми на роботі обидві. Знаєш ці роки як легко було робити мені, але шо вже я, добре шо… А шо я? Ці люди шо я в них була, ці Ковальські ті, я почула шо вони хтять мене присвоїти до себе, записати за свою. В них було два хлопці зведених, а дівчини не було. А я була мала і молода, але я бачила то хазяйство, шо я не будут там, мені воно не подобалося. Вони розщоту ніякого не мали. Вони мали: худобу мали, дві корови мали, свині. Ну, а якась бідность така, шо вони не мали нічо разщоту. Вони не могли звести толку, щоб щось у них було путяще. Тако шо там на мене вона купила там пінжачок, спідничку, сорочинку, сяке-таке. Но я кажу: «рішила до мами, доказати (…) я піду в село, і піду з мамою в сільраду, шоб я тебе переписал (…) дайте согласіє тої, согласіє». Бог вас борони, щоб тут… Я не хочу тут. Я не можу сказати їм у очі. Шо я у вас не буду. Не можу сказати, бо вони люблять мене, і роботу мою люблять, а я не хочу лишиться у них.

⎯ А шо ви їм робили?

Д.Д.: Корови́ пасли. Він робив биками, все досвіта чуть засвітає зора, є голови колгоспу телиця тілна і його дві корови і двоє биків, і це я встаю… Це (…) шо є зараз, то він був мені по тако, каже, я його знаю, по тако він був, сосна і дубки. І це я пускаю ту худобу в ту ро́су, по тако, кажуть: «Шо ти ходиш там?». По тако обілляє мене та роса холодна навесні. Знаєш яка та роса, я нинькі її чую. Я і самі з голови, і з тих ніг, і сороки посідали вже, рано, я думаю відпочину, та я йду там стану за хвіст, бо ж худоба пасеться.

⎯ (Сміється).

Д.Д.: Ти вже так, сонячко показало, чуть-чуть підходить, вже йому треба до роботи, і ця худоба вже тако-сяко набиває. То я пригоню вже худобу, ті вже у хлів, уже подоїли, та й шо треба: чи сапаєм, чи копаєм.

⎯ А скільки було Вам років?

Д.Д.: Дванадцять років, це одинадцять-дванадцять років. Це такі роки були. І доїла, бо ше такий був, шо ходив дивився як чи молоко не тече по ліктях (…). Каже, ні…

 

⎯ Ще вернимся трохи до колективізації. А хто не пішов в колгосп, то як вони жили, як вони заробляли?

Д.Д.: Ті мучилися, хто вже тако мучилися-мучилися знаєш, то поле відбирали то потом уже як хто вмів мучився, аж доки не оснували ше другі, то був Сталіна, а то був Петровського, то вже ті решта вже їх зігнали як уже побачили, шо вже, ну вже нема виходу. Вже їх зігнали до купи, ті вже так, ті то Іденко, село маленько і то Іденко, а то Петровського, а то Сталіна колгосп. Вже, на дві часті́ вже. Та і так уже, шо… Шо вже заходило то вже вчить чи кіло надень, чи дві, чи три, чи як, чи що.

⎯ Гроші не давали тоді?

Д.Д.: Гроші тоді не давали. Це таково, якось в кінці року, там посчитають якісь копійки чи по двадцять копійок, чи по вісімнадцять, чи по п’ятнадцять це там вищитують. Але це аж в кінці року там тобі общитають всьо що ти заробила, (…) а прошлий рік всьо, звідки хоч, звідти жий.

⎯ Бабушка Домка, а чи крали тоді в колгоспі, чи не крали?

Д.Д.: От бачиш, от тоді не крали так як зараз. Такого не було, знаєш, це тако от як пішли горох м’якати то це там (…) то це трохи собі втере аби знаєш (…) чи на супчик, чи на пиріжок, це тако трошки. Такого не було шоб так робили, це вже як пішло вже, от за руминів вже зачалося гірше. А тоді не було такого. От не було такого.

⎯ Ну боялися чи?

Д.Д.: Боялися. Боялися. Боялися, не робили такого. (…) Я вже ж на цих бураках була, то це всхочиш, хоч спекти бурачок, то там завернула в кусьнючку чи коло себе за пазуху і щоб принести той буряк з поля. Правду кажу, не було такого як оцево. Зараз шо… Як ти казала — беруть уже безпощадно. Вже потом уже, це вже до руминів дійшло, до війни, то тоді вже зачали тако вже, хто, кілько, як, де. Як (…) людям красти. А тоді так не крали, дитино. То прада, но були дали хліба, вже знаєш, шо дали хліба навіть гарного, а гроша нема. А гроша нема. Я хочу сказати, шо я побула два роки в цім колгоспі з мамою, шо ті люди мені постарали, шо спіднички, блузочки, пінжачки, я з нього виросла, а до того порвала. Вийшла з бураків та пішла до машини. Люди міняються, я кажу: «Я дві-три зміню доробити, бо в мене нема заробити, мені треба більше заробити». Вот така, таке було моє життя. Ну чи дівчатка, такі як я, біжать додому, хотять довідатися, пусто, а я беру в’язочку соломи бо щоб мама мала чим якісь там борщ і барабулю зварити. І знову на зміну, знов щоб я була. Побула я. «Ой, — каже моя мама, у нас ше ж є, — либо́нь ти, дитина, знов підеш у служби́. Що я буду робити з вами?» Пішла мама пішки в (…), шо вона є. На хлопчики покупила по парі шмаття, такого, як то з воєнних тамо, знаєш, щоб перебраться хоть, бо ж не…

 

⎯ Дудник Домка Федорівна, двадцять третього року народження, село Калитинка, Шаргородський район, Вінницька область. Домка Федорівна, ви мені розказували, що ви були в наймах у євреїв. А згадайте, розкажіть в скільки років ви пішли? І як ви наймилися туди?

Д.Ф.: Як я наймилася? Люди наймили мене.

⎯ Як це було?

Д.Ф.: Робила в колгоспі. В ідних була, в других була. Нас вже викинули з хати, а тоді вже пустили до хати. Та й каже ця мама шо є, наша: «Не підеш нікуди». Я була в (…), то вони хотіли мене усиновити на свою, бо в них було два хлопці, а дівчини не було. То вони собі дивилися та й хтіли усиновити. А я хоть була ше мала я — (…) бачила як вони хазяюють, то мені не нравилося це.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Та й кажу до мами: «Бог вас борони, бо казав хазяїн що прийде, шоб ви дали согласіє, щоб він переписав мене до себе. Не давайте согласіє! Я не можу сказати що я не буду. Но ви не дайте согласіє, щоб це він переписав мене». «Ну нічого, я, — кажуть, — я вже це знаю». Ой (…) так і не согласилась. Я побула там два роки. Ти знаєш, дитина, це вже було дванадцять років. Росте, шо там де яке дрантячко постарали, які ті роки були. З того виросла. Прийшла робота, вже ніби своя хата. Вже будем хазяювати. А з чим хазяювати як гола хата і ніде нічо нема? Ой, ідем в поле, мама бере норму, мені пів норми, це мені дванадцять років вже, бо тринадцятий рік. Ну побула я на тій пів нормі, прийшло жнива. Ну куди (…) на машину, поза машиною, по сутках, по двоє, по троє. Думаю, шо мені — дівчата біжать додому, тамо чи міняються через сутки, день у день. У них є батьки, є кому заробити, в них іначі условія. А я ж таки бідна. А таки більше заробила, щоб щось було. Якийсь кусок того хліба і може якась копійка буде. Тяжко мені, дуже я наробляюся, ну побула рік, побула другий. Ой Боже, така криза за цево шмаття, за це дрантя, що дальше нема (…) дівчина (…) вже мені чотирнадцять років.

⎯ Да?

Д.Ф.: (…) вже, вже (…). Каже ця мама, бо вона ще ж є: «Що я буду робити з вами?» Іде вона пішки в Могилів. Пішла пішки в Могилів, так перше ходили. «Може я шось куплю, може шось найду. Який там…» Пішли вони в той Могилів, купили хлопцям по парі шмаття, там (…) та продавали таке, само з себе, хто там виніс. А таке як на дівчину нічо нема. Прийшли вони бідні, чуть не плачуть, кажуть: «Ну що я буду, це ж так перебрати дівчину — це спіднички, це блузочки, це хустинки. Ну а там його нема. Це шо я хлопців обеспечу цими двома парами шмаття, але вже хоть шо-небудь».

⎯ Да.

Д.Ф.: Там ше якесь дрантя є. Та й кажуть мені: «… знов підеш у служби». Ну, шо я, сама бачу що криза. Обдерлася, з того виросла, шо там який піджачок чи шо там купили. А то подерла, то вже нема нічого. (…) шо робити? Я хочу тобі точно розказать як воно і шо (…). Та й каже: «Я тобі настренджу, там є такі люди, шо вони добре живуть багато і у них дітей нема, вони з дєт.дому взяли собі дівчину. Тримають дві корови, він робить на откормишнім». Тамо заводі щитати.

⎯ Угу.

Д.Ф.: От. «Там, — каже, — корови ми гонимо туда. Він там їх годує. А (…) подоїти, обчистити і всьо. Рано вигнати, а ввечері вже … А там в хаті що треба то будеш робити. Шо тобі скажуть, шо тобі там підійде». Ну, я согласилася, піду. Пішла я туди, завела вона мене. Ой. Двадцять рублів (…) платити тобі в місяць.

⎯ Євреї?

Д.Ф.: Євреї. Тоді гроші було дорогі. Ну най буде, вже що я буду казати? Вже буду соглашаться. Ой прийшло (…), я там не довго, а прийшло (…). Корови я годна подоїти, бо і там доїла, там я (…). Корови подоїла, молоко процідила, (…) то молоко забрала, зілляла у відра, у бідони, і понесла в молочарню. А мені на сніданок, це гріють чаю та (…) таку тонееесеньку скибочку хліба (…). А я подивлюся, що ж той чай? І та скибочка хліба. Я вже дома хоть пісно їла, але ми вже мали хліб, вже ми заробили, в нас вже хліб був. Діти: той коло бичків, а той коло людської худоби. Вже хліба в нас (…), вже ми не голодні.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Там чим натерли. Ну а тут я… Я маю робити і їсти хтіти. Ну то невже цій дитині не можна дати стакан молока?

⎯ Так.

Д.Ф.: Від тих двох коров? Тіко надоїно. (…) поперетирала, ті клопи попередушувала, поперемащувала, попере… так ще робила як проклята! І тако дивишся, знаєш там, на штори (…) п’ятнадцять копійок то (…) гроші. (…) тамо. Там є двадцять копійок, там є то. Значить, я понімаю що це вони роблять, підкидають, що я возьму їх чи я їх не возьму, ці гроші. Я то позбирала, (…) кажу: «Я оце найшла там двадцять копійок, там п’ятнадцять» (…) «…позбирала, заберіть собі». Я за цей тиждень це всьо зробила і кажу сама до себе: «Я не буду тут. За шо я так тяжко маю робити? Станкувати і голодувати. Я ще не наголодувалася? Я вже по тако наголодувалася в каждім кутку. Та ще тут маю голодувати? Якби не було що».

⎯ Да.

Д.Ф.: Прийшла моя мама: «Як там?» Я кажу: «Мамо, я піду додому» — «… це чого?» Я розказую: «Я піду додому» — «Ти де подіїшся?» — «Ну я тут не буду. Сказала шо не буду — і всьо. Не буду!» Вона просить, вона тої… Я кажу — нє. Не буду і всьо. Відказалася, дала мені троячку за той тиждень. Заробила. (…) правду, так би по правді (…).

⎯ Пам’ятаєте як звали тих євреїв?

Д.Ф.: Ой, Любинки.

⎯ Фамілії такі?

Д.Ф.: Фамілія Любинка були, да, (…) це фамілія, а (…) вже забула як називала, зна що дівчинка (…), а вже їх позабувала.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Ой, прийшла в дом та й розказую, так і так, так і так, так і так. «Ну шо буде, шо я буду робити з тобою? Ну де ж подітись?» А в кооперації, туто, в Покутині, служив тоже єврей. Він в Деребчинці жив, а робив тут в кооперації. Туто три роки, в тій хаті де жив, туто де тепер Софія живе.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Через сіни (…). А (…) був Андрєй, на цій кооперації (…). Садківці, Покутине. Їздили на конях. Та й почулися що ніби він глядить дівчини та й привів до мене цього чоловіка. Привів до цього чоловіка. Я вже піду, чо я не піду? Кажуть мамо: «Він в кооперації, може тобі хоть якесь дрантячко купить. Такі шось він возьме».

⎯ Да?

Д.Ф.: О. Пішла я з ним, завів мене в Деребчин, тут він робив, а в Деребчинці жив. Тоже двоє — дівчинка така що третій клас ходила (…) , а хлопчик малий такий, другий рік. Бора. Є корова, є порося. Тако більше нема, такого як хазяйства. Але, я собі, вже воно мене привело, привів до Джурина, вона прийшла, забрала мене, привела додому тоді. Ну вже прийшли ввечері, вона вже там наварила бараболь, накидала сметани, накидала молока, поклала хліб. О. Сідаємо вечеряти, будем вже їсти. Ну діти, як я, зараз як мої діти. То помоцало, то покушало, а то вже не хоче. Вона каже: «Ти не дивися на діти, ти хочеш їсти — ти їж. Це діти так їдять». Я вже поняла що це вже нє…

⎯ Не ті найми?

Д.Ф.: Не ті найми, да, правду кажу. Не ті найми. Я скіко з’їм? Я день з’їла (…) стоїть — я вже його не хочу, я ж не голодна. Як воно (…).

⎯ Да.

Д.Ф.: Ну, я побула тако, наверно тиждень чи менше, може більше. Вона хоче піти до него, довідаться і розказати шо, як, куди й до чого.

⎯ Угу.

Д.Ф.: О. Бачить, шо я і корову видоїти годна, і зварю поросьові, і коло дітей, і в хаті, все шо… Я не в ідних руках вже була. Я вже всьо вже знаю, наловчилась. Пішла вона (…). Пішла пішки, туди, а з другого дня прийде, каже — ночує та піде вже звідти. Ой, пішла, там вже вона, шо вона вже розказувала, розказала. Але приходить уже звідти, приносить мені хустину таку білу, совецьку. (…) таку білу, така гарна розами. «На, Дуня, це хазяїн дав тобі гостинця». (…) «Хазяїн дав тобі гостинця». Тоню, така я рада шо я… Рада душу (…) віддать. Не то шо я так робила як комусь, а так як своїм зараз рідним дітям.

⎯ Так?

Д.Ф.: Так я робила їм. Так я їм робила. Побули шось ми там трошки, перебрались в Джурин. Є в нас у Хоменках маминої сестри весілля, просять мене за дружку. В мене нема пінжачка. Нема спідниці. Вона це чує, шо я розказую. Пішла раз — принесла на спідницю такого якогось (…) такі чорні (…) «Оце буде тобі спідниця». Прийшла другий раз — вже принесла сукенце на пінжачок. «Занесем до (…), тут в Покутині шив — він там ушиє тобі. Він там тобі вшиє. А взяв хазяїн башлик чорний — валяночки тобі ушиє чорненькі, щоб мала чистенькі на свято». Правду кажу, це чо я буду казати шо так чи сяк як вони, так і… Цей ніби тоже казав, шо двадцять рублів буде тобі плата, але тої плати ніхто і не платив, тіко купували шо мені було треба. Я тоді вже занесла, вже пошили, вже я маю шо вдягнуться, взутися. Пускають на весілля. А отакі-во хустки великі, ці, давні, то я мала свої. Сохранилися якось так шо я мала шо (…). Ой, ти й так я в них була чотири роки. Чотири роки і шоб ти казала шо я… Тако зразу ніби було (…), я боялася цього єврейського язика.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Шо я ніби не знала, не тяма, шось говорять, а я маю шось за мене, може на мене, може як, може шо? А так, знаєш, слово за слово, день за дньом, тиждень за тижнем — я вже той єврейський язик піймала. Вже пошті-пошті-пошті-пошті — всьо, я вже його знаю.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Вже навіть таке дійшло, шо вже вони шось таке, може шоб я і не знала шо там вони говорять, чи по роботі, чи шо.

⎯ Да?

Д.Ф.: То вже тре, щоб я не чула.

⎯ (Сміється).

Д.Ф.: Вже не чула. А вже дівчинка була ходила, всю університет (…) в селах з дітьми. Не годна говорити по-єврейськи. Тямить і тямить — говорити не годна.

⎯ (Сміється).

Д.Ф.: Вони сміються з неї, кажуть: «Дуня уже може, а ти не можеш!» Та й так, та й так, я вже була (…), вже переїхали в Деребчин, в Деребчені робив в (…). І пальто мені взяв і яка хустинка. І яке на спідничку, яке на платтячко і накидку таку взяв мені. А туфлів набрав товару, бо тоді (…) жидів, шо тако возили по селі шкури збирали і товар мали. О, (…) туфлі зробили, і… Ну, в общем, шо було мені треба — то вони мені старали! Вже я…

⎯ Вже ви такі дівчиною були?

Д.Ф.: Ну да, вже я побула вже два роки, вже три роки…

⎯ Дівка?

Д.Ф.: Вже зробилася дівка, вже до цеї війни я була, шо це ніби спихнула вже.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Ой, ше нема чобіт (…), він каже: «Я тобі ще й чоботи зроблю». І тут ні звідти, ні звідти спихнула ця війна. Спихнула ця війна. Ну шо, тоді прийшли ці німці, де, де я вже з ними подіюся? Вони плачуть, бо це ж прийшло горе.

⎯ Так.

Д.Ф.: Ну, і я, і як мені, буду йти додому. І вони плачуть за мною: «Ти вже нас лишиш», ну то де ж я подіюся? Ну де я подіюся? (…) казав: «Ой Дуня, я тебе ніяк, дуже не хочу тебе пустити в ту калюжу». Це він каже: «Це там калюжа», каже.

⎯ Угу.

Д.Ф.: «… тут у Деребчині», і шо ти думаєш, були у мене хлопці? Тут в Деребчині чоловік робить у заводі, а вона йому їсти носить. Той робить в радгоспі, той в заводі, той в колгоспі, тут… Є де подітися.

⎯ Так?

Д.Ф.: «А там, — каже, — тіко іден колгосп. Це помойна яма» каже тут, оці села. Бо він (…) і бачив. То якби так і тут лишилася. Ну але не получилося. Спихнула ця війна і я звідти вже забралася, пішла вже від них. Приїхав мій брат і взяв якісь коні, бо вже не було як шо я мала доставить — на дорозі відберуть та й нічо не буде, бо це ж війна. (…) Ой Господи, та вже прийшла я з того, з тої служби. Ну куди? В колгосп. Пішла в колгосп.

⎯ Угу. А де вони поділися?

Д.Ф.: А так і були в Деребчині.

⎯ Так і вони лишилися?

Д.Ф.: Так вони лишилися в Деребчині, бо вже це кажу, я прийшла додому шо я побула рік уже — вже начала віддаватись сюди, в цей край. То ходила ще на весілля просити.

⎯ Угу.

Д.Ф.: О, і потому так вони лишились, так вони вже після того, вже на своїм хазяйстві була, вже тако ніби тут деколи… Він робив на радгоспі в кооперації. І тако хочу поїхати, кортить, знаєш, так як до своїх.

⎯ Да.

Д.Ф.: Хочу поїхати, довідатися. То вже трошки мама моя коло (…) переночувати, бо так не справлюся, щоби за день туди і звідти.

⎯ Так.

Д.Ф.: О. То вже переночують і там вже… І такі раді вони, так тішаться, що я прийшла! Прийшов з кооперації, висипав гроші: «Сідай Дуню, поскладаєм по купюрах».

⎯ Довіряв вам, у всьому?

Д.Ф.: Да, да, всьо, всьо!

⎯ Угу. У мене тут такі питання, про службу: що ви мали робити їм? Як вас наймили, що ви мали робити в хаті?

Д.Ф.: Що я маю робити? Треба зварити — зварила, треба попрати — попрала, треба помастити — помастила. Треба видоїти — видоїла. Така була моя робота.

⎯ А жінка нічого не робила, єврейка?

Д.Ф.: Нє, робила тоже тако, взагалі то вона робила.

⎯ Ага.

Д.Ф.: О. А я вже коли вона пішла на роботу, а коли я пішла до него, (…) на моїм, на моїм основанії.

⎯ А вона мала якусь роботу, кудись ходила вона на роботу чи нє?

Д.Ф.: Не ходила на роботу.

⎯ Вона була собі дома, з дітьми?

Д.Ф.: Вона була собі дома з дітьми і всьо.

⎯ Угу. А тримали вони хазяйство?

Д.Ф.: Корова. Свині.

⎯ А був город у них?

Д.Ф.: (…) давали в колгоспі.

⎯ Правда?

Д.Ф.: Давали в колгоспі. А то тако вже, тамо шо там дістане вже там, комусь там вже шось, бо трудні роки були, тяжкі. І звідти привезуть па́ші наймала було. А завод уже (…) в Деребчині. Три роки я була в Деребчині.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Навіз таку яму жому, шо (…), а там кажуть шість відер і тіко (…).

⎯ А другий єврей, багато тоді було в Деребчині тому євреїв?

Д.Ф.: Було-було. Там їх було (…) навіть.

⎯ Ну скільки, тако ваші сусіди, нагадуєте як їх звали?

Д.Ф.: Я можу, там ідну (…) я знаю добре. Ше там, позабувала, я їх не можу вже назвати по фамілії, бо це ця тоже (…) в буфеті. А я перейшла в кооперацію, в сільмаг, де він робив, цей хазяїн. Тако в неділю трошки бралася (…). Я, хоть вони мене пускали, но я не розгулюю, я боялася йти, шоб я пішла десь там у клуб чи куди тако, це у мене шансу не було. Але вийти тамо в свято, на двір вдягнулася, взулася та й вийшла. Пішла в кооперацію. А вони стоять і говорять: «Слухай, де він тіко гроші бере, шо він так наймичку вбирає як свою дитину? Де він тіко грошей набирає? Відки він це має, шо наймичка ходить так само як…»

⎯ Убрана, да?

Д.Ф.: Убрана, а я це слухаю, то вже пішла та й розказую. Шо та то казала, то то казала, то то казала. Ну це вже знаєте, це ж вже пройшли роки, вже забуваєся. Отако як чую розговор то тоді я…

⎯ Це ви зрозуміли з єврейського, да?

Д.Ф.: Да.

⎯ Вони по-єврейськи балакали?

Д.Ф.: А шо ж, по-єврейськи, а шо ж, по-нашому?

⎯ Угу.

Д.Ф.: Вони по-єврейськи, я вже знала язик (…), довго я, тако вже тепер уже я нікуди. А тако розговор як вони говорять, я тоді всьо, всьо нагадаюся, да. Всьо нагадуюся. Рідко шо таке, шоб я забула.

⎯ Ага. Домка Федорівна, а були серед євреїв такі хазяї? Шо вони добре хазяювали, мали велике хазяйство?

Д.Ф.: Таких, таких не…

⎯ Не було, да?

Д.Ф.: Не було таких, нє, шоб такі були.

⎯ От такі найчастіше то це вони нічо не тримали, да? Чи всі тоді тримали?

Д.Ф.: Тако рідко шоби хтось не тримав.

⎯ А всі євреї так собі як мужики були, да?

Д.Ф.: Да. От у Джурині скільки їх було тако. Та й це вже, бо тако ми рік в Джурині були. І це, знаєш, це осінь, везуть буряки, та стоїть тамо, а та тамо, шоб трошки підводами, щоб (…) бо треба корові дати. То рідко хто був без корови. Пощті, да, пощті тримали в каждом корову. (…), а корови тримали.

⎯ І продавали молоко, да?

Д.Ф.: Ой. І молоко… Я від цих носила таково молоко. Літом вона їде в Одесу до батьків. Мама не рідна в неї була, тільки тато рідний.

⎯ Жили в Одесі, да?

Д.Ф.: Да. Жили в Одесі. То вона їде туди на трошки з дітьми, на (…). Я вже там шо то молоко, де я подію, скіко там (…). Зілляла тамо у (…) та винесла на базар продала. «А це тої, це тої, це служанка тої (…), то це вона винесла». Це знають шо чистенькі, всьо, так воно йде. О.

⎯ А як взагалі ви тако бачили, акуратні були ваші хазяї?

Д.Ф.: Тако (…) були, шоб не такі якісь як ото…

⎯ А були якісь євреї ці грязні, неакуратні?

Д.Ф.: Тут був (…) в Джурині, Господи, як він там усе на цих конях, возив ту воду і всьо шморгався, то який може бути?

⎯ Угу.

Д.Ф.: То й…

⎯ Їздовим робив, да?

Д.Ф.: Їздовим, то він такий був, а їздові вони всі іднакові.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Так як у селянин наших, так і в них.

⎯ Угу. А що ще мали ці, якщо вони не мали хазяйства, то чим вони занімалися? В основному робили чоловіки, так?

Д.Ф.: Да.

⎯ А жінки були собі дома?

Д.Ф.: Жінки рідко робили, жінки тоді всі пошті були вдома.

⎯ Вдома? А де робили чоловіки їхні? На яких роботах?

Д.Ф.: Ну от робив мій, цей хазяїн, у кооперації.

⎯ У кооперації?

Д.Ф.: А потому робив у молочарні. Бо получилося таке, шо обкрали магазин.

⎯ Його звинуватили, да?

Д.Ф.: Та й (…) той сільмаг і до цеї пори є. Перше тако, знаєш, як це осенью і зимою торгує до дев’яти часов. А в дев’ять часов вже яка пора? Та відси, ніби снаружи щитайте, де входять люди. Такі маленький був, верандочка така. Там склали собі ящики, сяке-таке. Та й вже виходять. Та й відси на (…) заклали, а на чорний ход вийшли.

⎯ Угу.

Д.Ф.: А снаружи нема колодки. А такий (…) хлопчина, семикласник. Такий (…) великий. Що це можна зробити, сів собі там за ящики в куточку, пристроївся. І зачинили та й пішли. Ще навіть гроші не забрали, бо казали: «Завтра їдем в Мурафу» з мужиком торгував.

⎯ Угу.

Д.Ф.: «Завтра їдем у Мурафу, та й нашо брати додому ті гроші? Най там стоять». (…) на чорний ход і пішли. Отак і було. Приходять рано, тіки-но відчинили — шо таке? (…) відсунули — махорка. Посипана махорка отімо. По дорозі де йдуть. Ходять сюди — еее (…). Та як привели пса, та й перший зразу скочив на них, бо кажуть шо вже потому цей вже (…) понімаю це не скоро було. Це як його вже зловили.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Довго шукали його. (…) це шо нужно йому забрав — гроші, шо там йому хтілося.

⎯ Це був єврейський хлопчина?

Д.Ф.: Нє.

⎯ Мужицький?

Д.Ф.: Мужицький. Ой… І так, знаєш, таке всьо було горе. Суди йшли, три рази (…) витягав. Шоб його витягнули хоть на примусове, щоб не дали тюрми.

⎯ Тюрми, да?

Д.Ф.: То воно не дешево й коштувало його. Ну але жаль то й шо, нічого не винен?

⎯ Так?

Д.Ф.: Мусиш сидіти та й (…). Нічо не хочуть. І гроші ті заклали вони, чисто всьо, і ці суди, «Тілько шоб мені, зняли з мене судимість. Як я не винен, чо в мене мало бути шо я судимий?»

⎯ Да.

Д.Ф.: «Чо я маю мать судимість?» Не знаю скіко провелось, (…) не помню скільки провелося. От тако цей хлопчина жив і через сіни жила квартирантка. (…) І шось вона, та мама його звинувачувала шо вона взяла, вкрала в неї сто рублів. А тоді, тоді гроші були дорогі. А ця ж квартирантка, через сіни, вона ж бачила прекрасно всьо шо робиться. І взяла й доложила. Доложила, шо це він обікрав цей сільмаг. І зараз поїхали до школи, взяли того хлопчину і посадили. Не знаю за кілька (…) йшов той суд. Конфіскація імущества і повернути чисто всі гроші. І не помню скільки йому років дали. А ця (…) небожка хазяйка каже: «Я, Дуня, не могла дивиться, — каже. — Воно стало таке во, як мушка. Такі виснажені». Каже: «Я б його зараз пустила. Це ж вже ж (…) знімут. Я вже нічо не хтіла, я (…) дивиться на такі…»

⎯ Така вона добра була?

Д.Ф.: Да.

⎯ Да, жалко, хоч скільки горя вона…

Д.Ф.: Ну вона каже: «Я, вже мені главне що цю пляму зняли».

⎯ Да?

Д.Ф.: «Шо це ми не злодії». О.

⎯ Угу.

Д.Ф.: «А най би його тепер пускали». Ну то його засудили, ну це вже правда перед війною було. То не знаю, може його де і пустили, може як це таке вже зробилося. Вже я…

⎯ Угу. Домка Федорівна, а єврей наймав тільки мужиків чи були також у єврея могли служити і євреї тоже?

Д.Ф.: Чось я не помню так.

⎯ Тільки мужики були?

Д.Ф.: Тілько мужики.

⎯ Чи це були самі дівчата, чи також були старші жінки, чи чоловіки?

Д.Ф.: Були жінки. Були жінки старші, отуто в Джурині служила з (…). З (…) німа дівка. Кажуть, шо вона крепка така, всьо годна була робити. Друга з (…) така зо мною тако через стіну служила. Така дівчина як я, ніби в таких роках.

⎯ Угу.

Д.Ф.: А то знаєте, такі-во ж були такі жінки, такі-во собі старіші. Шо як… Ну, якось так в них виходило, шо чи немає де подітися, чи шо, чи як.

⎯ Так.

Д.Ф.: То служили. А тако шоби служили з євреїв то я не…

⎯ Не було такого?

Д.Ф.: Нє. Не було.

⎯ А як євреї, от у вас були дуже добрі хазяї, а як до других ставилися? Чи всі вони такі були добрі?

Д.Ф.: Тако не було, шоб шось було тако, ніби як якесь з чимось якісь склоки були.

⎯ Да?

Д.Ф.: Ніби не було.

⎯ По доброму?

Д.Ф.: По доброму.

⎯ Годилося, да?

Д.Ф.: Да.

⎯ А як до цих наймичок ставилися? Як їх називали? Служанка, наймичка, як?

Д.Ф.: Я цего не чула як вони за позаочі називають. Ну казали мені як не «Дуня» то «донька». Це я була Дуня, там «Донька-доцю дай мені», «Донька-доцю возьми». Це він (…).

⎯ Як його звали?

Д.Ф.: Наум. (…) Наум називався.

⎯ Угу.

Д.Ф.: І тако кажу, було горе і була… Всяке було.

⎯ Нужда?

Д.Ф.: В життю, в нужді. Но він на мені (…). От я кажу, не то шо, це таку людину треба трудно найти.

⎯ Да.

Д.Ф.: Трудно найти.

⎯ А як звали хазяйку?

Д.Ф.: Бейла.

⎯ Бейла, так? По-єврейськи, да?

Д.Ф.: Да, Бейла.

⎯ А він на неї як називав?

Д.Ф.: А?

⎯ І він її як називав?

Д.Ф.: Бетя. Бейла.

⎯ А дітки як?

Д.Ф.: А дівчинка Рая. А хлопчик Борис.

⎯ Дівчинка була менша від вас?

Д.Ф.: Да. Трошки менша, але як, можна сказати шо я, так ми обидві як рідні сестри.

⎯ Да?

Д.Ф.: Спали на ідних подушках, на ідній перині.

⎯ Правда?

Д.Ф.: Всьо врем’я, правда. Правда. І кажу, за (…). От вже моя рідна дитина, часом на мене (…) що-небудь. А я кажу: «Бач, а я була чотири роки — ніколи на мене не…» Така вона була, як він, добродушна. Ніколи не, нічо не сказала тако шоб… Як то шо до служанки. Шо там…

⎯ Угу.

Д.Ф.: То чи так, чи сяк. О. Ніколи.

⎯ Домка Федорівна, а на весіллі вам єврейському не довелося бути, да? Ви не бачили цього?

Д.Ф.: Нє, не бачила я. Чула тако тут в Джурині було, тут у (…).

⎯ Угу.

Д.Ф.: То ми ходили заглядали попід ті вікна ше. Розка… «О, це “Ножиці” граються», я так помню: «Це “Ножиці” граються». Там по-єврейськи там вони гуляють (…).

⎯ Танці такі, да?

Д.Ф.: Танці такі, да.

⎯ Казали «Ножиці» на них?

Д.Ф.: Да. А шоб я була тако шо, не приходилося тако.

⎯ Угу, а чи запрошували мужиків, українців на це весілля, чи ні? Чи вони тільки самі були?

Д.Ф.: Нє, по хорошому запрошували.

⎯ І приходили?

Д.Ф.: І приходили і запрошували, і цих євреїв запрошували, бо були такі люди хороші шо… От ця сама Рая ходила за дружку до мужицькі весілля.

⎯ Так?

Д.Ф.: Так, по хорошому (…) ходила. І цей хлопець же був потом взрослий, вже навіть потому розказують тако шо: «От, мамо, я так привик з мужиками», по-мужицьки всьо ніби привик.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Ну в школі і всьо, ріс з дітьми з цими і так всьо по-мужицьки.

⎯ Чи вони ходили в одну школу з мужиками, чи мали окрему?

Д.Ф.: Нє-нє, в одну.

⎯ В одну школу?

Д.Ф.: В одну школу, (…) це не було разні.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Бо шо я тобі ше скажу, в неї ніби було… Вона сама лишилася в рік без мами.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Тато оженився — то ше було дві дочки і два брати. Та й тако (…) в гості до неї, цеї, там ідна сестра каже: «Наверно, Бетя, шо твій Борис на мужичці жениться, бо він все з мужиками».

⎯ Угу.

Д.Ф.: А вона така, вона не довольна ніби стає шо так, ніби (…) іншого. По-мужицьки він всьо, з мужиками (…) де він подіється? В школі з мужиками вийшов, на виходні чи шо — тоже з мужиками. Хтось запросив по-товариськи, хтось так, хтось так. Так і було. Але як дав Бог, довелося то їх син (…) взяв мужичку як цей… Вона каже: «О, слава тобі Господи!»

⎯ (Сміється).

Д.Ф.: «Шо не мій взяв мужичку, а їх взяв мужичку».

⎯ Були такі, да, шо єврей та брав мужичку?

Д.Ф.: Да, да, і такого багато було.

⎯ Багато?

Д.Ф.: Багато було такого. Шо оженився її сестри син на мужичці ще і таку мужичку погану взяв, що хай би хоч гарну! А то, каже, така погана шо страх Божий дивиться!

⎯ А недовольні були євреї, да, якщо брали мужичок?

Д.Ф.: Ну да, недовольні, (…) ніби всяке хоче по свої…

⎯ По-своєму?

Д.Ф.: По свої нації.

⎯ Угу. Чуєте, бабушка Домка, а як вони молилися, чи ви чули як вони молилися? Вони дома молилися чи ні?

Д.Ф.: От бачиш, не чула я такого в них, це молитва в них прибита до (…). Там всі ті молитви скручені тако, в таку (…). Звідси забираються…

⎯ А був у них рабин? Чи вони ходили молитися…

Д.Ф.: Тоді не ходили, тоді не було там. Це в Джурині, тут була церква, а там не було. У Мурафі була. О. То це хто такі-во старші то ходили собі. Ну ціво свята соблюдали дуже вони все.

⎯ Єврейські, да?

Д.Ф.: Да. Пост, то вони постять вже по закону.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Паска — то це тиждень, то це вони нічо в хаті шоб не було ні з хліба, ні з муки, нічо, тіко на одній маці. Мацу збиралися собі три-чотири обійсті, цих євреїв, як не було готової. В ідну хату сходилися, бо я ходила. Брали муку, напікали цеї маці самі, цілісенький день печуть, щоб напекти цеї маці, щоб стало на тиждень.

⎯ Як це, що означала ця маця?

Д.Ф.: Прісна, пріснісенька (…). Тонюсенька, така як ми качаєм тісто.

⎯ Так?

Д.Ф.: Це вона на тісто чи на вареники. Так це місять без ніц, нічого, чую, отако, я кажу це шо ніби мені казали, шо тая єврейська маця без людської крові не буде. «Я, кажу, то я ходила не один рік ніби…»

⎯ На цю мацю, да?

Д.Ф.: На цю мацю. Але, кажу, то де ж, місили оцего мужичків заставляли ніби щоб помагали місити, бо це багато треба дуже, тісто треба місити.

⎯ Угу.

Д.Ф.: А качали такі-во.

⎯ (…)?

Д.Ф.: Палички маленькі, в п’єц, (…), з п’єца, треба багато. Шоб туди і звідти, воно ж тонюсеньке.

⎯ Да.

Д.Ф.: (…) назад, назад, назад, і всьо це. То це тиждень. Щоб де кицька, кицьку взувають у (…), щоб не нанесла якої муки до хати, Боже борони, на той, на Пасху. Такий в них був закон.

⎯ Дуже соблюдали вони, да?

Д.Ф.: Соблюдали це. Це прийшло цей час, я понімаю що це правильно, прийшов цей час — ту посуду вона чисту всю, що ми їмо щодня, винесла, а зносе згори. Спеціальна посуда. Для печива, для варива, для жарива, чисто всьо — друга посуда.

⎯ Щоб навіть ніякий не жир, нічого?

Д.Ф.: Нічого! Тільки перемила, перепарила. Жир був, жир був, но тілько вже шо то спеціальна посуда для цеї Пасхи, Пасхи.

⎯ Ага.

Д.Ф.: (…) тако були свята, так шо вони постили, не їли нічого. То вони сходилися собі так в одну хату, в хаті просто (…). Як (…) був, то вони цілий тиждень моляться (…) , нічо не їдять. Од нас обід роблять, од нас всьо, у нас (…) як весілля, вони сміялися з цього, шо кажуть: «У мужика це весілля як хтось умре такий дорогий». Це правда. «А у нас, — каже, — нє. У нас Богу моляться», що навіть просять ніби євреїв (…) платять, щоб молилися той тиждень Богу. Сидять навколінках і молять Богу. Цілий тиждень.

⎯ У себе дома, да?

Д.Ф.: Да.

⎯ А як їх ховали, чи ви бачили? Було єврейське кладбище?

Д.Ф.: Було туто в Джурині, бо і ці поховані. От не знаю як ці поховані, бач, не довелося мені спитати чи сказати. А то прямо тоді несли, тако прямо на нарах і (…) у біле полотно і всьо. І так ховали. Без труна.

⎯ Так було прийнято?

Д.Ф.: Да. Так було прийнято. А тепер уже… От я за ці навіть не допиталася. Шо тут позволили, бо тут вона Джуринська сама. Він Юрківський, а вона Джуринська. Туто (…) мені розказувала.

⎯ Домка Федорівна, а пам’ятаєте чи власті так притісняли тоді євреїв, чи може були… Ну не розкуркулювання, а репресії були? Висилали їх кудись?

Д.Ф.: Тоді, тоді ніби не було такого. Хіба шо десь хтось тако шось заробив, а тако ніби тоді не було цего.

⎯ Угу. А як ви запрошували на своє весілля, то приходили ті євреї чи ні?

Д.Ф.: Нє, не приходили.

⎯ Не були?

Д.Ф.: Не були, нє, не були.

⎯ А чи бачили ви єврейську музику? Чи слухали ви там десь?

Д.Ф.: Ну, я тако кажу, це я ідну чула, цево шо я розказую, шо я чула тако як вони грають цей фрейлер.

⎯ Ага.

Д.Ф.: Єврейський.

⎯ Да?

Д.Ф.: А більше так, шоб десь тако було, то не бачила. Не було, не вчащало це.

⎯ Чи були тоді в селі, чи в Деребчині, чи в Джурині, такі євреї що найкраще знали свої єврейські звичаї? Чи вони всі однаково харашо знали?

Д.Ф.: Вони всі свої звичаї знали.

⎯ Так?

Д.Ф.: Це не було, по-моєму шо не було таких. Шо були особенні такі, шоб (…) цего.

⎯ Чи були єврейські бідняки?

Д.Ф.: Були, а чому не були?

⎯ Чи жалували їх євреї другі?

Д.Ф.: Жалували, тако я знаю, шо іден такий носив горбатий у Джурині туто воду. Тако тому треба води, тому треба, а то старе, а то не хоче піти. Ти й дасть там шось, чи кусок хліба, чи шось там убратися, чи шо, чи як. То були такі люди, були.

⎯ Можна сказати шо вони так… Старці це були єврейські?

Д.Ф.: Да. Ну я кажу, я знаю як там в них получалося, ну в общім… Не було состоянія в них, щоб…

⎯ А хату вони мали?

Д.Ф.: Хати мали, там які хати мали, ну але як не було що їсти — то й були винуждені йти. Бо були такі навіть свої, цево наші люди були, що вони служили. А воду їм носив жид (…). Оце піде, тамо скільком принесе води та й вже має на хліб, бо тоді були дуже дорогі гроші. До війни. Дорогі гроші тоді були, їх трудно було заробити. Тоді був кабан, добрий кабан, це він був триста рублів. Добрий кабан. Корова (…) менші-більші.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Так шо тоді гріш був дорогий.

⎯ Шо ше ми таке спитаєм… Де спали наймити єврейські?

Д.Ф.: Я не знаю, я спала де…

⎯ Ви спали з дітьми?

Д.Ф.: Я спала там, де євреї.

⎯ А в скіки ви піднімалися раненько? Ви раньше всіх вставали?

Д.Ф.: Рано вставала, вже була в Деребчині, коло заводу ми жили, тіко первий гудок загудів — я вже привикла, вже до цего, як тепер. Так тоді загудів первий гудок — я встаю. Бо тре на роботу і до школи, так шоб був сніданок.

⎯ Вони ше всі сплять?

Д.Ф.: Вони ше всі сплять, я встала скоренько, (…) шо там зварила. Вони їдять — я до худоби, худобі дала їсти, обійшла. Прийшла, помила, почистила. Та шо це дуже докучливо шо три рази (…) три рази (…). Треба на обід і треба на вечерю. Почистила, помила — оп’ять пали. Помила і тут стараєшся, щоби і тут помити, і тут чистенько щоб було скрізь. А Борис цей був маленький. «Борка, сиди тихенько. Сиди тихенько, Дуня йде дасть корові їсти і кабанчикові — а ти сиди тихенько, бо я помила підлогу, (…) справилася». Я приходжу — вигортає з грубки попіл (…) колотить.

⎯ (Сміється) Дитинка, маленька, да?

Д.Ф.: Ну що ти скажеш? Що ти подієш?

⎯ Чи чули ви пісні єврейські? Не співали вони?

Д.Ф.: Нє, нє.

⎯ Ви не бачили цього? Чи були у ваших хазяїв родичі якісь партійні або активісти?

Д.Ф.: У цего мого хазяїна десь туто був швагер ніби, сестрин чоловік. Чи то по моєму шо в (…). В общем, я не скажу як воно називалось, в районі чимось він був. І шось там якесь получилося, чи недород, чи перерод — то його засудили і чисто вислали не знаю куди. Її і його вислали. А був хлопчинка іден — забрали в цей його… Як цей дет. (…) В приют. Забрали. І потримали до… А їх вислали дуже далеко. Обоїх. Дуже далеко вислали. То він тяжко переживав. То тоді такий був закон, шо до семи класів учили там, як є кому забрати тебе звідси — то (…) , а ні — то послали на роботу. То він пожалував, та й каже: «Та що ж він семи класів», та забрав до себе, щоб кончав десять класів (…). Тут уже. То я кажу, тут уже наче ця дитина, (…) діти, зовсім іначе, а вже його — вже іначе. Вже і протів неї він нехороший, і протів мене нехороший, вже я не годна йому годити. Як, шо і куди (…).

⎯ Як його звали, того хлопчину?

Д.Ф.: Льоня. Як вже, кажу, (…). Вже…

⎯ Шо батько з мамою їх воспитували, а шо в приюті?

Д.Ф.: Да, да.

⎯ І там вони були… То вони цього хлопця довели, да, до життя?

Д.Ф.: Да, да.

⎯ Хоть і тяжко було… А повернулися ті його батьки чи ні?

Д.Ф.: Нє, не було їх.

⎯ Пропали?

Д.Ф.: Не знаю де вони. Колись вона висилала посилку таку її, ці Рая називалася тоже. Сушила дуже ці пряники сухо і посилка назад прийшла. Де вона там була… Не знаю де вони, дуже тако вислали (…). Таким врагом його назвали. Великим. Шо їх вислали, (…) була. То то вже їх не знаю (…) поділося, шо вони не… Не можу сказати точно я.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Але це таке було в їх роду. Перше него була, то розказувала (…). Тітка була, татова сестра, та й вихристилась.

⎯ В мужичку, да?

Д.Ф.: Да. В Юрківці, вони самі Юрківські.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Уже тако зайшло це ніби мова шо каже: «Візьме мужичку мій Бора, бо він у селі жиє», а тут прийшло та її взяли мужичку. А вона каже, а його тітка, ніби татова сестра, вихристилась та й пішла за мужика. То так ці євреї обступили цю церкву, що хотіли її убити, розірвати, посікти. Що лишає свою віру і вихрещується на українську.

⎯ Угу.

Д.Ф.: То каже: «Не знаю як звідти викрали шо….»

⎯ А як вона йшла за мужика, то хазяювали як мужики?

Д.Ф.: Ну а шо ж? А шо ж? Хазяювали як мужики…

⎯ А як говорили євреї? Між собою говорили на єврейському, а з мужиками ? Вони говорили на українській мові?

Д.Ф.: На українській мові, та й так говорять… А шо ж, всі руські язик український та хто не знає? Це рідко хто не знає. А це, а ці знають чисто всьо.

⎯ Бо я чула у Джурині, що євреї, казали, говорили на руській. А там, там (…) українською вони всі говорили?

Д.Ф.: Українською, це (…), а туто, ціво месні ці всі…

⎯ (…)?

Д.Ф.: То це все єврейські ніби, щитайте український язик… Як з мужиками, то як будеш говорить?

⎯ Бабушка Домка, а чи тако мужики трохи зневажали євреїв, чи нє?

Д.Ф.: Є такі, знаєш, як то между нашими.

⎯ Да.

Д.Ф.: Так є і…

⎯ Ну, казали що вони дуже хитрі чи вони якісь недобрі, казали так на них?

Д.Ф.: А шо ж, є такі шо кажуть: «Єврей не буде там робити, де він не має доходу. Де немає парнуси». Це так по їхніму.

⎯ Як?

Д.Ф.: Парнуси. Де нема парнуси — єврей робити там не буде. Йому хоть би трошки шось…

⎯ Угу.

Д.Ф.: Кроми зарплати.

⎯ Угу.

Д.Ф.: А на чистій зарплаті, каже, не прожиєш.

⎯ Чи вони самі це признавали?

Д.Ф.: А шо, не признавали?

⎯ Признавали?

Д.Ф.: (…).

⎯ Чи родичалися євреї між собою? Чи сходилися разом десь ввечері, поговорити?

Д.Ф.: Тако-во шо як їх є тако десь густенько то сходилися. А то так і не було, (…) сусіди були, щитайте руські, наші, українські люди.

⎯ Угу.

Д.Ф.: Такі добрі, шо ми жили ніби (…) хаті. Ти й (…) так поговорити, розказати, за це, за то, за то. Вони ж… Чого вони, того шо вони сільські, вона в Деребчинці Малій родилася.

⎯ Угу.

Д.Ф.: А він у Юрківці. Він (…) фаринник був, такий шо корови вечно купував-продавав.

⎯ Як це називалося?

Д.Ф.: Юрківка.

⎯ Ні, як це називалося, ця ніби його спеціалізація? Фаринник?

Д.Ф.: Фаринник.

⎯ Фаринник казали?

Д.Ф.: Да, фаринник. Да. Це шо…

⎯ Чи багаті були євреї? Чи вони мали гроші, золото?

Д.Ф.: Я в цих своїх не бачила золота. Ні, я його зовсім не бачила, не бачила золота.

⎯ Акуратні вони були, акуратно удівалися? Інача у них була одежа ніж у мужиків?

Д.Ф.: Нє. Там почті (…) рідко. (…) одівалися, тож не ходили так як мужики, (…) спідниця. Там такий був звичай в Деребчині. Бо вже в нас, то це не задавна прийшло, шо це спідниця вже вузька. А то ше ж тіво спідниці. А там тако, дві (…), дві (…), вже там хто вже по талію шив собі. О. То це там така мода ніби. А вони собі там плаття там шила якесь там, до талії. Вже не так як тепер ціво. Балахони шо (…) висить пахва.

⎯ (Сміється).

Д.Ф.: Шо взяти (…) вшила.

⎯ Чи вміла ваша хазяйка шось робити? Ну там шити чи шо-небудь?

Д.Ф.: Шила машинка, вона тут тако шила. Шо так як для себе — то вона шила.

⎯ Да?

Д.Ф.: І хліба спекти, і всьо тако розказувала мені небожка, царство небесне, бо мені прийшлось… Каже, прийшла: «Ти шо ж, — каже, — не годна пекти хліб свій?» А я не годна виробляти. Формів тоді пошті ніде не було, тоді ніхто не пік в формах хліб. Тоді все пекли, навіть в пекарнях, всьо на (…). В п’єцу. «Ой, я, — кажу, — не годна виробляти хліба. Шо ж я буду робити?» кажу. Та й пішла до хліва, ше й (…) пішла до хліва. (…) перемісила трохи то болото, шо там є коло корови. І каже (…) «Давай».

⎯ (Сміється).

Д.Ф.: «Виробляти бубончики, — каже, — щоб навчиться хоть трошки той хліб виробляти», щоб я уміла. «Пока своїми руками не зробиш — то й не будеш годна».

⎯ Да.

Д.Ф.: Бо я тако, вже ми жили в Деребчині, ти й тоже так вийшло шо пекарня стала на ремонт. Ну там бачу — є мука. А я сама таких ще не розчиняла, щоб я сама пекла хліб. Наче тако хазяйка була, (…) я питаюся і раджуся як розчинити, що робити. Вона мені розказала, всьо, показала. О. Я вже так всьо зробила. Ну прийшло виробляти, тоже я спекла такий хліб шо іден менший, другий більший.

⎯ (Сміється).

Д.Ф.: (…) ше не мала міри в своїх руках. Вийшов ніби нічо хліб. Тіко шо не вразний.

⎯ Ну нічого.

Д.Ф.: Нічого каже (…) «Уже ж з нашої доньки хазяйка. Хліб хороший, то шо не вразний — це не біда». Але (…) розказують, як я вчилася, каже, бо це сиротою лишилася коло нерідної мами, вже дітей, бо тих багато. Ти знаєш, як там вже… Тако вони ніби (…), бо не було більше нікого.

⎯ Угу. Чи мали багато дітей єврейські сім’ї?

Д.Ф.: Ну, то цей самий тато, чому не було, п’ятеро їх було. П’ятеро їх було. Вже ніби вона і тих четверо — та й п’ятеро їх було. Бо сестра вчилася ідна на аптекаршу. Тако шість років та й приїжджала сюди в Деребчин. Вже на оддих, так як на курорт. Тут є молоко, тут є яйце, тут є всьо, іначий воздух. І бачать мене та й каже: «Дуня, якби ти пішла в город до моєї сестри, там тобі було б лучше, там нема корови, там нема нічого, там тіко тако прибрати і там бути коло дітей це». Я кажу: «Нє, я не хочу такого. Я, — кажу, — привикла в цім копатись».

⎯ (Сміється).

Д.Ф.: І кажу до неї: «А ви (…), а ти Соня, — кажу, — більш здибалася з цею Бетєю свою? Щоб це я лишила тут і пішла до вас? Якби лишила то кудись іначе пішла».

⎯ Да.

Д.Ф.: То це друге діло. А я кажу: «Якби я пішла до вас, то (…)».

⎯ А як склалася доля їхня? Вони так в Деребчині померли, ваші хазяї, да?

Д.Ф.: В Деребчині.

⎯ А діти?

Д.Ф.: А діти у Вінниці. От була іден єдінственний раз, як Богданчик малий.

⎯ Як фамілія їхня?

Д.Ф.: Їх була ця ніби Елкіс. Елкіс фамілія. А ту я не можу помнити, як вона вже вийшла, ніби як віддалася.

⎯ Угу.

Д.Ф.: За одеського того чоловіка. Одеський вже він…

⎯ Раю, да?

Д.Ф.: Раю, вона в Одесі вчилася, він Яша. Вона в Одесі вчилася, там вони познакомилися. І так вони… Вона була рік у Джурині робила дєтскім врачом, вона дєтскій врач. В Джурині робила туто. У тім, у больниці. Та ше той, як мені операцію робили, там вже вона коло мене ходила заглядала. Дуже добра душа! Шоб їй Господь дав (…) шо я маю казати? Які вони були мені добрі! А потом вона вже була там у Вінниці і я поїхала шось, бо Богданчик (…) дуже (…) була. Ну нічим спасти! Ну прямо (…) дитині, (…) і всьо. (…) кажу: «Чекай, я знаю що Рая в Вінниці». Бо тут була Марія ця… Ой, забула як казати її, покутинська. (…) Вона разом з нею вчилася, прийшла (…), бо Іван пішов вчиться в інститут. (…) в Вінницю, та був у неї на квартирі. В цеї Марії. (…) дочки. А вона каже: «Я з Раєю вчилася в Джурині. Я…»

 

Д.Д.: Дудник Домна Фьодоровна.

⎯ Рік народження? 

Д.Д.: Двадцять третій.

⎯ А місце народження?

Д.Д.: Село Калитинка.

⎯ Коли і де відбулося Ваше весілля?

Д.Д.: У сорок третім.

⎯ А в якому місці?

Д.Д.: Нє, чекай, помиляюся, в сорок другому.

⎯ В сорок другому році?

Д.Д.: В сорок другому, бо Іван народився в сорок третьому.

⎯ А в якому місяці?

Д.Д.: Я тоді шо, записувала? Це цево время, а який місяць, то я вам не скажу.

⎯ Літом?

Д.Д.: Оте зараз.

⎯ В серпні?

Д.Д.: Да-да. Оце було (…).

 

Д.Д.: Тоді коротенько. Рано, хто-як рано ішли до шлюбу. Взяли шлюб. В мене пообідали, а у нього повечеряли то й кончилось, так і зараз оце роблять.

⎯ За один день зробили?

Д.Д.: За один день, да.

⎯ Бо це було під час війни?

Д.Д.: За один день, це такі трубні були.

⎯ Коротше було як у ваших сусідів або довше?

Д.Д.: Нє, тоді всі були однакові. Разніци не було чи то багатші, чи то бідніші. Але такі було так як зараз роблять.

 

Д.Д.: Як у кого. В кого було довше, а в кого і зовсім не було, ба такі були часи. Отак. Розписалися-розписалися, шлюбу нікому не давали. Тоді, то я брала шлюб, дозволяли, а то були часи такі, шо не дозволяли шлюбу брать. То хто взяв, хто не взяв то в ті часи, за руминів, заставляли всіх одружених, вже старих людей, заставляли йти до шлюбу. Вже в ті часи брали шлюб, старі люди, бо… Так постановили. А тоді в той час я якраз попала на цю (…), шо я брала шлюб.

 

Д.Д.: Потроху всьо пекли. Всьо пекли, так. Я кажу: хоть бідніщали і коровай пекли, і да́ри давали так по-трошки, не такі як… Хто які мав так такі і дарував, бо такий був час. Ніхто ні на кого не обіжався. Ніхто ні на кого. Так було і так робили. 

⎯ (…).

Д.Д.: Мала, мала я дружки́ гарні. Мала я такі, казав, коси гарні до самих колін. Не такі як зараз. Лєнти в мене були дуже такі гарні, такі шо я… Бо я була в людей, я Тоні розказувала. То вони мені настарали таких, шо дві метри, дві метри такі як золото. Так шо ні в кого і не було таких лєнт. Ходила у вінку, у лєнтах на друге село. Тепер от — взяла сумку в руки та й пішла, тоді нє. Хоменки, Джурин, Покутине, (…) я всьо ходила у вінку і в лєнтах, розкручена, бо ж просила на весілля. А тепер уже так, запрошення дали, а то так приїхали. Всьо іначе, а тоді такі було обради.

(…)

Д.Д.: … перві сестри.

⎯ (…).

Д.Д.: Сватів? Сватів прийшло достала, доня пішла до дівчат. Пішла застала маму, і одну, бо тоже була вдовиця, і застала дівчину таку, шо п’ятнадцять років мало бути. То я ше, ше не успіла оглянуться — цю вже дівчину віддавали.

⎯ А це була його дочка?

Д.Д.: Ну а шо. Да, да. Це була така трагедія — хай Бог милує. Така трагедія…

⎯ Ви не хотіли за нього йти?

Д.Д.: А шо ж хотіла? А шо ж хтіла? Я не знаю чи судьба, чи шо таке, ніхто не хотів мене пожалувати, ніхто не сказав мені, шо може: «То нехай не йде, Господи». Вуйко був, моєї мами рідної вуйко був, тий сказав, тако з жінкою говорить: «Як вона піде, ну така дівчина вже велика. — Я почті як вона, — Най би молоді ті двоє (…) щоб ніби якось було…»

⎯ Щоб вона мама була?

Д.Д.: Да, шоб ніби прихильність. То сказала (…): «Тут не можеж присилувати, ще збиваєш» на цім кончілося, кого я мала… Ну, якби були батьки так би мене не віддали. Але було таке, случаєв багато, шо і батьки були ті… Кому приходили, ті віддавали. А мені було больно. Чо це мені так має буть іменно?

⎯ Але він добрий був до вас? 

Д.Д.: Непоганий. Я не маю обід.

⎯ Жалував вас?

Д.Д.: Я не маю обід. Щоб я була чи сварена, чи бита, чи шо, чи як, чи так само як (…). Я прийшла, і кажу: «Ми ж почті однакові (…) ти не кажі мені «мама», ти знаєш, шо я тобі не мама, і всі знають, шо я не мама. Мені легше буде як ти будеш казать на ім’я, на і́м’я моє. Яка ж я тобі мама? Я не буду обіжаться». А вона нє. От вона з первого дня і по…

⎯ Як вона….?

Д.Д.: «Мама» і всьо.

⎯ Вона казала вам?

Д.Д.: Да. Такі де сеї пори. Правду кажу.

⎯ Да?

Д.Д.: Да.

⎯ Я лішилася в шість років без свої мами, може вам це й не нужно.

Д.Д.: Кажіть, кажіть.

⎯ То мій тато взяв з Хоменок таку саму в роках маму як моя була. І я понімаю, в шість років я понімала, шо мама вмерла і не буде її, а сказати «мама» не можу. Не можу. (…) якби я хоч раз сказала «мама», тоді б вже якось…

⎯ Легше?

Д.Д.: Легше було б. Бо як же я скажу? Не можу. (…) я пасу корову, тако обернулася. Правду розказую, шоб так мені Господь дав (…). Обернулася і нашла печериці. І кричу «Мамо, мамо, я печериці найшла». І з тих пор начала казати «мама». Бо така була моя судьба, таким було життя. Так шо, шо тільки не було, до сих пор я ще мучуся. Ще, дякувати Богу, помню всьо. А ти ше маєш… Кажу, най Бог милує, я буду лишатися без ума, то не треба (…).

⎯ Ви маєте дуже добру пам’ять.

Д.Д.: Не треба. От мій Іван каже: «Ви ще більше помните». Він тако і говорять, і просять: «Може я шо забуду, мамо, нагадаєте».

(Сміх)

Д.Д.: Може я забуду то нагадаєте. (…) Забуд так воно й буде.

⎯ Дальше пішли ми до весілля.

 

Д.Д.: Музи́ки були гарні. От хоть піддалася, я кажу: «Тіко хочу музи́к, най буде, а тільки як я хочу». Сільські були, сільська музика. Духова. У нас були гарні музики сільські. Тепер як оцево почую тих (…). А то кажу, заграли як прийшов, як Богданчик женився, я ще тоді з одною паличкою ходила. Тоже (…) але від цього з (…) були такі музики в них. Ті духові — такі й такі. І вони прийшли, там уже їх устроїли. Вони заграли надобридень, а потом і заграли польку і я з палкою, пішла я по цім а це́менті, а мене молоді ці мої дівчата і внуки обступили, помогли. А Таня мені нагадує: «Бабко, бабцю, а як ти ще танцювала як Богдан женився?». Мені дуже було радісно. Я заслабла — моєму синові було чотири роки. Дуже гостро. Я не думала, що я дочекаю його весілля. Я ж не така (…). То я вже кажу: «Я не буду танцювать». Дочекала і пішла полька, я дуже любила, «Я, — кажу, — не встою». Так життя було.

 

Д.Д.: Музикантів було майже сім. 

⎯ Багато?

Д.Д.: Сім-сім, да. Така було їх компанія. Компанія.

⎯ Чи ви мали кухарок?

Д.Д.: Кухарка була.

⎯ Одна?

Д.Д.: Так, одна кухарка. Одна старенька жінка була, то помагали. 

 

Д.Д.: Не дуже багато. Не дуже багато, нє. Не дуже багато, тому що складалося всьо, та й шо там: батьків нема, мама сама. Всьо було трудновато. Тяжко було ну, але шо робить? На іден день стягнулися. Стягнулися на ідень день. Сюди музика не йшла. Сказали, щоб не йшла, бо жінка вмерла ще року не було, та мама її. Не йшла так і будь. Я прийшла, плакала по своєму, а ця ж Параска Петрова, плачуть за своєю, дитиною, а я плачу за своїм життьом. І кажу…

(…)

Д.Д.: Так по-доброму вийшло, так і до цеї пори. Нічо, я не мала, не мали вони ні протів трошки тако не було (…). То так він мого Івана любив, як не знати хто так ше.

 

Д.Д.: Умний. Васька був трошки, але той не такий. Так той діда… Аж тепер прийшов з армії, а він його: «Мама, зогрійте вод» кажу, нашо? «Не питайте, зогрійте води». Він того діда стяг, побрив, постриг, помив, обмив, обчистив. Я кажу: «Іване, нашо ти пхаєшся? Тут є Параска ніби, побаче, скаже». Там коло Софії було. «Не ваше діло. Хай шо хотять скажуть, я дідові зробив то, шо я понімав».

⎯ Він казав йому діду?

Д.Д.: Да. Ну а шо, як він іначе казав? І Палагна його цяя, вона ше тоді не мала. Свати ті таскають це дівоче туди шлях. (…) Бо то ж нікого не було, вона сама, не вінчана. Ой, так й так. Що ще там вам?

⎯ Чи ви пам’ятаєте, бабко Домко, яке було весілля у вашої мами? В якому це було році і яке це було весілля?

Д.Д.: Це вже було багато років, шо тоді. Я знаю який то був рік, дитино, я не можу запомнить. 

⎯ Мама з якого року була ваша?

Д.Д.: Майже з второго.

⎯ А у скільки років віддавалася, не казала?

Д.Д.: Не казала. Вона молода віддавлася, бо це вже я була, була друга мачуха, вона мала п’ятеро діточок. (…) і пішла. Бо прийшла ця мама, з того самого року була, шо моя мама. То це два роки як померла та, шо пошті до ста років дожила… Біда була. Але вибула й онуки і правнуки. Два роки як забрали.

⎯ Два роки назад?

Д.Д.: Да.

⎯ А де вона померла, тут?

Д.Д.: Там у брата на обійсті. Там, то тут моє обійстя (…). То може знаєш де Громадки?

⎯ Ага, знаю.

Д.Д.: То це там, то моє обійстя. Там же є брат, молодший. Так вона коло нього була. Мала свої діти, потом уже мала онуки. Онуки плакали. (…) Мене її діти виховали.

 

⎯ Вона вінчалася?

Д.Д.: Да.

⎯ Вінчалася?

Д.Д.: Да.

⎯ Тоді всі вінчалися?

Д.Д.: Тоді вінчалися всі.

 

Д.Д.: Довго була церква. Потом уже не рушили її, бо вона була старенька. А от осьо цьово Покутинську шо зробили… То її не розтерзали, але якось потом (…).

⎯ Хто це зробив?

Д.Д.: Ну, район. Власть.

⎯ Чи ви маєте думку чому?

Д.Д.: Хто знає яку думку ми мали. Закрили, не положено, всьо, не можна до церкви йти і кончено. Мало стояло дивилися шоб учні на Великдень до церкви, (…). Мій син не стояв, а тепер обернулися знов, а він каже (…). Каже: «Чо ти там стояв?», він каже: «Я стояв, але я не дивився». Не дозволяли. А тепер, тако якось ніби не харашо. Так получається, так мусим приймать. 

 

Д.Д.: У Покутині там тоже щось таке було. Не зсипали зерно. Якесь воно таке…

⎯ Колгоспний склад?

Д.Д.: Да. Отак було.

⎯ А у вас?

Д.Д.: А у нас нічого. Не рушили, бо я ж кажу — церква старенька, дуже в нас дорогі ці ікони, дуже в нас праці цеї багатої. (…), то в нас вони не рушили нічого. Так вона стояла, так вона стоїть. Не чіпали.

⎯ Просто вона…

Д.Д.: (…) була і всьо. Ніхто її не розтерзав. Нічого.

 

Д.Д.: (…) де священники, де вони тоді поділися. Я знаю де вони тоді поділися, ті священники? Вони не трималися (…). Хто зна де вони тоді пішли?

⎯ У вашому селі був чужий?

Д.Д.: Це вже за руминів, це вже був Зафієфський. Вже він був доки вже був. А то був чужий батюшка. Але куда він пішов, де він подівся — я не скажу.

⎯ Як церкву закрили то він собі сам кудись пішов?

Д.Д.: Кудись пішов, а де він так?

⎯ Його нікуди не забирали?

Д.Д.: Нє, нє, нє. Нє.

⎯ А з дяком, або з церковним…?

Д.Д.: Він на війну пішов, з войни не прийшов.

⎯ Церковний (…)?

Д.Д.: Да, да. Правив хором, це да. То пішов на війну, не прийшов. Але ніхто нікуди не (…).

 

Д.Д.: Да.

⎯ В рідній церкві?

Д.Д.: Да, рідні в церкві.

⎯ А в який день?

Д.Д.: Ну, я знаю який, це цево врем’я. В неділю. В той час дозволяли, бо ше заставляли до сповіді йде, так як і зараз йдуть до сповіді. До розпису, бо ще треба було… Я, Тоню, сказала свому молодому шо: «Так, як розпишуть тебе самого, то хай пишуть, я сказала, шо я з тобою не піду. І до розпису не піду, і до сповіді не піду».

⎯ Чому?

Д.Д.: Не піду. На мене (…), я не могла перенести. Я не могла перенести. Не могла. В мене таке було весілля, шо й народ плакав. Як це я віддавалася заміж, весь народ. «Я не піду, бо я не перенесу. Хоч — іди». Пішов він, а староста, писар був свій, старі́й, та й каже так і так, так і сяк. Розписав (…).

⎯ Розписав сам? Без вас?

Д.Д.: Без мене.

⎯ Тільки на шлюб ви пішли?

Д.Д.: На шлюб пішла. А до розпису, до сповіді… Оце така була любов, таке було життя. 

⎯ Чи ти зрозуміла…?

Д.Д.: Зрозуміла? Так мені находило, жалко мені було. Жалко мені було, бо я собі була дівчина, для своєї судьби чесна, я собі своє знала — так мені має так буть. І шо, не було в мене хлопців? Були. То в тої два хлопці і в мене два хлопці. Перший не було так як тепер. Куди я тебе поведу, ка де ті хлопці, де ці хлопці подіти? А ти куди приймеш, де ті хлопці подіті? Отак получалось. Хлопець ще може ходити, а тобі треба віддатися. Така наша судьба. Була. І так приймала, так прийняла, ой. Оце вже цей період, я то всьо брала, а після цього я не знаю як це зробилося то. Шо не дали шлюбу. А вже в цей час, коли я уже вінчалася, то це були румини, то тоді заставляли тих, які шо не брали шлюбу. 

 

(…).

Д.Д.: Не позволяли, не позволяли.

⎯ Але якщо молоді тіки розписувалися, а їм шлюбу не давали чи вони думали, що це гріх? Без шлюбу жити?

Д.Д.: А Бог його знає. Я знаю хто якої думки був? Бо мої, його, (…) у другу село ночвою.

⎯ Ліду і Івана?

Д.Д.: Нє.

⎯ Богдана?

Д.Д.: Богдана. А в діда було так… То Ліда їздила на двадцять п’ять років серебряні весілля було.

⎯ І вінчала?

Д.Д.: Да, тоді вони обвінчались. Отак. Ну і бабка Аня вона всьо плакала, шо ж його шо… Марія то (…) вінчалася сестра, каже: «Я ще нє. Я ще поїду на своє наступне». А вже Богдан (…). А Таню зняли, бо я так не бачила. Таню зняли в церкві, полностю на цю камеру, що чисто всьо її як вінчалася, як всьо було, чисто всьо до кришечки. Дуже гарно подивіться, да. Що всьо зняли. Подивилася, як каже вже бачила. Це вже явно ходили, це вже ніхто не запріщав. 

⎯ А що сталося в 30-х роках?

⎯ В тридцяті роки як люди вінчалися, що з ними робили активісти?

Д.Д.: (…) їздили, ніхто не знав.

⎯ Якщо тайно то ніхто не знав? Влада не знала?

Д.Д.: (…) То шо він тіки не робив на цих зборах, ше був тут у школі ради такі. На каже: «Я до нинькі його не бачу (…) скрізь, шо я не поступила в партію. То Богу молиться, то до церквий йде».

 

Д.Д.: В неділю, а коли? Бо батюка був іде на дві селі. Одну неділю там править, а другу неділю там, чи свято підходить, як то сватає.

⎯ Вона хоче спитати в якому році.

Д.Д.: А, в якому році… Ну це чекай, це який був рік? Сорок другий це я, це до руминів я вже віддавалась. До воно було, шо до сорок п’ятого, як війна кончилася. Сорок п’ятого року. Тоді, а тоді я вже не помню як це було. Ще був батюшка по-моєму. Доки Зафієфський жив, доки це тягнулось, а тоді вже був якийсь молодий батюшка. Я не помню чим шо і кічилось, шо куди й до чого. Це як вернулися ці знов свої сюди, начали, по-моєму, знов по-своєму робити. Да.

⎯ Почали знов забороняти?

Д.Д.: Да. (…) Наші вчителі пішли.

⎯ (…).

Д.Д.: Тоді навіть якось так шо і багато було. Якщо румини захо́пили, коли в нас були румини, то тоді дуже багато цих хлопців лишилося тут. Що, не попали? Це вона хоче спитати чи не було руминських тут, чи як?

⎯ Нє-нє-нє, вона хоче спитати чи ішла війна, чи люди робили весілля під час війни?

Д.Д.: Робили всьо равно.

⎯ Чи були проти окупанти, що вони тут окупіровали, чи вони не були проти шо люди женились?

Д.Д.: Такі які були, такі були. Ті самі були.

⎯ Чи вінчалися?

Д.Д.: Не вінчалися.

⎯ Коли знову почали вінчатися?

Д.Д.: Я не знаю який це був перерив шо це не було. Не було — запретили. Запретіло, вже от останні років, один то вже ми хрестити: три ночі їздили під ранок по пол ночі їздили щоб привести ночью, щоб охрестить, бо не хтіли так. Так Богдана хрестили, десять років вранці і десять років пізніше цю малу хрестили тоже так, шо ховалися.

⎯ Таню?

Д.Д.: Таню, да, Таню. Не хотіли щоб так була, нехрещена. То вже кралися, ходили до того попа — він боявся і так саме ми. Зацікавлені, щоби охрестити дитину. Такий був час. Це главне в кого є хоч робота, вчителювали. То до них придирали більш, більше мали права. А то такі во, прості це як я було, ой… Ой каже вона, ой: «Хрестили дітей п’ятеро, хоч моя туди не попала, щоб не подали туди, щоби не підказали». Отак, такий був час.

⎯ Хочу спитати чи були претензії до тих людей, коли вже прийшла наша влада, після війни? Чи були претензії до цих людей, що обвінчалися?

Д.Д.: Нє, ніби не було, це засіло. Ніхто не питав. Ніхто не питав…. Це вже не (…) туди нічого. Пропало, заглохло вже туто.

⎯ Так (…).

Д.Д.: Трошки тобі, як воно тобі нужно, то шо? Вже такого життя намучилась (…).

 

⎯ Дудник Домка Федорівна. Вона знала дивовижні примови, до неї приходило дуже багато людей яким вона помагала від всякої хвороби. Домка Федорівна, ми просимо, щоб ви розказали нам, ну хоть одну примову. Розкажете може до якої хвороби ви її використовували?

Д.Д.: Ну, всяка по-своєму. Всяка по-своєму… То є болезнь така, то є рожа така, то від зубів то від (…).

⎯ Це ви нам сказали від переляку, так?

Д.Д.: Це від переляку. Тут всьо вказане, в каждому кусочку, в каждом (…), але шо касається, то воно ділиться, потому всяко інакшу.

⎯ А ви скажіть, яке значення, якщо чоловік до вас ходе або жінка, то в які дні ви їх приймаєте, як?

Д.Д.: Як коли (…). Якщо получається в хлопські дні — чолові́ки, а жінки в жіночі. Але як виходе, то виходе у свато, в то виходе не получається по другому і так… А є таке горе, шо нема як відмовити, відказать. Примовляю коли приходиться. Так я вам кажу.

⎯ Читаєте молитву, просите Господа?

Д.Д.: Да, да, да. Торік приходить Люба. (…) Неділя. Досвіта (…). Вона приходить — запухла як горщик, страшно. Це ниньки неділя — завтра Ганни, так випадає. (…) я по голосі впізнала її. Вона колись боялася, (…) Боялася дійти до мене. «Ой, бабко, дивіться що мені таке?» Я кажу: «Господи, Господи. Ти ніби тако (…) гнойна» — «Ой, бабко, я що подумала ниньки неділя. (…) Не буде лиха, а завтра Ганни, опять свято, а як витримаю?» Ну що ти скажеш, Тоню, як ти поступиш? Як мені пуступити? 

⎯ Хочете помогти…?

Д.Д.: Кажу я тобі: «Проси Господа, молися ти і я буду молитись, най Господь простит і най тобі стане в помочь». Ті й так, я помолилася Богу та й спалила (…). Промовила, та й жінка пішла. Каже: «Я при сповіді признавалася батюшці, шо так мені приходиться. То, кажу, може я б не хтіла в такий день, (…) Батюшка мені каже: (…) «Добре робити людині — ніколи гріха нема». Я кажу: «(…) я б вас не питала. Я не старалася ніколи й не стараються». Але тако кажу, питаю, я знаю. Часом таке що я би (…) шо гріх великий — примовлять. Я кажу: «То вже чи гріх чи десіть. То я вже де подіюсь? Я вже такі роки пройшла то вже шо мені Бог дасть то буде». Кажу, так воно й буде. Та й так, діти, ті шо я знаю, я знаю як… «Ой з Богом не говорила, але прошу Господа Бога, щоб Господь простив нам усім хрещеним, хто хрестом хрещений, щоб дав Господь (…)» Та й так.

(Склейка)

⎯ Ще скажите?

Д.Д.: Ще хоч?

⎯ Якщо Вам не тяжко, то кажіть.

Д.Д.: «Ой Господи, щас другу скажу, за другим разом, за Божим часом (…) чоловічі, жіночі, парубочі, дівочі, (…), конячі, собачі (…)». А це йде від пристріту.

⎯ А що це?

Д.Д.: Хтось тобі щось подивився, не добрий, чи як, чи шо на людину. Я можу тобі розказувати (…). А жінки йдуть: «А то мені там, а то мені там» кажу: «Що ж ви до мене?» А це вже багато разів. «А мені зле, ой» Я ж кажу: « (…) ну можна ж якось інкаше». Ну я знаю одне мені, одне бери (…) місячна вода і вмийся, втрися. Взьми собі тако в долонь і тьху, тьху, тьху — три рази (…). Тьху ще раз, тьху ще раз. (…) Оце во це перво (…), ну, ти в роботі, ти виступаєш, ти говориш, ось тобі зробилося зле. То це мені так казали старі, що це перший їх (…) в долоні сплюнь, воно вступиться. Та й кажу: «Доню, лягай тамо трошки». Вона сюди-туди перейшла. Та й кажу: «Це хто такий добрий?» А то вже не раз було. «Це же не раз було, ти вже повинна помнити». Я кажу, як не могла? А це прийшла вже й всьо. «Не могу і всьо». То це багато діти помагає. Ну щас розказує кому приходиться, дай Бог щоб не було цього.

⎯ Я ще хотіла в Вас спитати, бабко Домко, вам хто розказав?

Д.Д.: У мене була бабка.

⎯ То ви знали ще дитиною чи вже…?

Д.Д.: Нє-нє-нє. Я тут, я вже я з бабкою жила, я з бабкою жила 20 років. Бабка моя з Покутного, там даже Яніна зараз з Петром, Березники де жили.

⎯ Так.

Д.Д.: Там була бабка з (…). Мої мами мама, рідна. Вона діти брала і примовляла і коло худоби. Це була знаменіта бабка.

⎯ Як її звали?

Д.Д.: Марія. Овсентьїха. Це була Овсентьїха. А це вже була тут Ганна, дочка. То вона брала її вже з собою як вчила, брала з собою на роди, приймала і показувала як, шо, куди обращаться. І моя це мама тоже діти брала, брала і примовляла. Теща моя, теща (…) і потом уже я з ними тіко жила вони це, я не могла, каже: «Тобі не треба, ти не можеш, знаєш, є такі люди, шо треба кудись піти, тобі будуть відказувати». Але тако кажуть: «Є худоба, є люди, діти малі. Треба щоб трохи знала». То я наізусть. Наізусть. Не то шо я писала — наізусть. Я всьо завчала.

⎯ Скільки вам років було?

Д.Д.: Скіко було років?

⎯ Ви вже були замужні?

Д.Д.: Ну так, то двадцять років я з мамою жила. Двадцять років я жила з мамою тут. 

⎯ З свекрухою?

Д.Д.: З свекрухою, да. А вже 33(…). То це є такі люди, знаєш, Тоня, дурнуваті, Боже прости. То скоро: «О, то це відьма, це ця волшебниця». А Люда моя каже: «(…) гріх неспасенний. Я жию стіко років з цею мамою — не бачу, — ка, — де воно обертається, вона немає ніде нічого, ні крихі́точки, ні граминочки».

⎯ Поганого?

Д.Д.: Поганого. Ні кришечки, каже. (…), то прийшло бо шось так зробилося, то прийшло шось так зробилося.

(…)

Д.Д.: (…) А каже це мінута справи.

⎯ Бо труда, бо це труд, це тяжко, це так тяжко на себе взяти це. Чи ви боялися трошки?

Д.Д.: Нє, не боялася.

⎯ Нє?

Д.Д.: Нє, не боялася, тіки так, шо…

⎯ Бо ви бачили цю бабку, бачили цю маму?

Д.Д.: Надокучало їм, бо дуже люди багато йшли. (…) рідше, рідше. Дуже люди багато йшли. А ще з цими дітьми вони мали діло що вже, прийшли писарьки туди, то вони вже відказалися, але ті молоді, прийшли, таке дитиня просить : «Бабко, ходіть зі мною, бабко». Мені кажуть, я в (…) не хочу.

⎯ (Сміх).

Д.Д.: Я вже своє відбула. Бери сама на свою голову вже, я вже боюся в це.

⎯ А ви брали діточки?

Д.Д.: Нє-нє, я нє.

⎯ Вже нє?

Д.Д.: Нє.

⎯ А ви бачили вони робили?

Д.Д.: Нє, я не…

⎯ Не хотіли?

Д.Д.: Це вони…

⎯ Боялися? Ви боялися?

Д.Д.: В свої мами, мама брала їх доки не навчила шо, куди, як і до чого. Рідна мама. То це були такі. Такі баби були з (…). Шо де була баба Овсентіївка, де то (…).