Лабаєва Євдокія Федорівна, 1912 р. н.

⎯ А як її звали?

Є.Ф.: … мамі було, мені було шість років як вона умерла.

⎯ Так? А як її звали?

Є.Ф.: Гафія.

⎯ Так? А чи пам’ятаєте ви свою бабусю?

Є.Ф.: Ні, ні. Я мало помню… бабусь вобще не помню.

⎯ Не помните, да?

Є.Ф.: Нє… Батька Єфрем звали, а це вже мене перейменували, вже Фьодоровна. Оце документи во время войни затірялися, писали со слов. І написали мене, я казала Єфрем, а вони написали «Фьодоровна». Коли я приїхала до брата, брат каже: «Ти не моя сестра, бо ти же не Єфремовна, а Фьодоровна». (Сміється) год рождєнія і цей …

⎯ Як називався куток де жила ваша сім’я?

Є.Ф.: Ніяк, оце ми там і живем, так воно і… Я жила, такий цей куток, уліці…

⎯ Так називали?

Є.Ф.: Самой річки. І тако єврейське кладбіще було.

⎯ Ага.

Є.Ф.: Отак як ідеш з центра, тако йдеш і поварачуєш ці переулочок, тут направо єврейське кладбище, така була улочка і ото до річки… А ще не поварачуєш, отак улочка — це наш дом.

⎯ Угу. Ялтушки це велике таке село?

Є.Ф.: Велике село. Було.

⎯ Було багато тоді євреїв там жило?

Є.Ф.: Багато жили, у самом центрі вони жили.

⎯ Ага. Чи вони мали свої хати? Чи вони наймали, були як би квартирантами?

Є.Ф.: Вони мали хати, (…) такі хати були разні, там і завалюхі разні, і нанімали… вони занімалися торговльой.

⎯ Хазяйство вони не вели як наші, сільські?

Є.Ф.: Нє-нє-нє. Вони мали крамнички, часні лавочки, таке січас роблять.

⎯ Ага.

Є.Ф.: Вони в торговлю більше.

⎯ Ясно.

Є.Ф.: Торговлю, вони работали…

⎯ Євдокія Єфремівна, а скільки ви років прожили ялтушкою?

Є.Ф.: До… Скільки я прожила? Я тридцятого теж виїхала.

⎯ Так? Все дівування пройшло в Ялтушках?

Є.Ф.: В Ялтушках.

⎯ Так шо трохи повернемся, скинемо трохи роки, згадаєм як ви були дівкою. Добре? Чи ви пам’ятаєте скільки було землі у батька вашого або у вашого діда?

Є.Ф.: У батька? Та, десятини тоді щиталися, скільки я не знаю.

⎯ Яка ваша сім’я вважалася? Бідна чи середня?

Є.Ф.: Середня. Не дуже бідна, середня. Бо батько мій робив кожухи.

⎯ О, майстер був, так?

Є.Ф.:  Майстер, да. Він шкури виробатував і шив разні кожухи, женскі такі, шубочки вишивав, о. А грошей як не хватало то він брав занімав, потом йому віддавали, такі во, от. (…)коло землі він, батько тільки … коло землі він так не робив.

⎯ Він був майстер?

Є.Ф.: Майстер.

⎯ Чи було багато в Ялтушках майстрів таких?

Є.Ф.: Було, було.

⎯ Як ваш батько? Які ще були там спеціалізації? От ваш батько був кожухар, так?

Є.Ф.: Сапожніки.

⎯ Ще були сапожніки, а ще що?

Є.Ф.: Портниє.

⎯ Портниє… Це також були чоловіки? Чи жінки може були такі відомі…?

Є.Ф.: Сапожніки чолові́ки, а шили, жінки більше всього шили.

⎯ Угу.

Є.Ф.: Плаття тако всьо, єврейки всьо больше занімались етіми ділами.

⎯ А чи були у селі гончарі? Шо ліпили…

Є.Ф.: Були, були гончарі.

⎯ Так?

Є.Ф.: Да.

⎯ Чи ви пам’ятаєте тих людей?

Є.Ф.: Нікого я вже щас не пам’ятаю. Я уїхала рано, то я нікого там не пам’ятаю.

⎯ Ясно. А чи були в вашому селі богомази? Такі шо малювали ікони? Не було?

Є.Ф.: Це вони в Джурині.

⎯ Не було, да?

Є.Ф.: В Джурині були…

⎯ Добре.

Є.Ф.: Покупали, щось продавали, но… В нас базар, привозили до нас на базар, ми були під церкві. Одна… В селі тут, в етом самом, Містечко наше називали, село Містечко. Одна церква була в Містечки, в центрі туди євреї ці живуть, базар. А друга на кладбіще. Во время войни, ще до войни сожглі церкву, ту, на кладбіщі. Костьол був, всьо сожглі. Тільки щас на кладбіщі церква є.

⎯ Угу-угу.

Є.Ф.: А так… я знаю що ікони покупали.

⎯ Не пам’ятаєте скільки треба було заплатити за одну ікону або за пару?

Є.Ф.: Ой нє.

⎯ Не пам’ятаєте?

Є.Ф.: Не доводилося. Не доводилося.

⎯ Чи вся ваша сім’я жила в одній хаті?

Є.Ф.: Жили. Сестра жила, Ганя, зі своїм чоловіком, з дітьми, в нашій хаті. Остальниє… Почті всє жили.

⎯ Всі?

Є.Ф.: Почті всі жили, так хата була через сіни. Так, як і ґанок… всі почті жили, да.

⎯ А так, як хтось виходив вже заміж з сестер, то теж залишалися в вашій хаті? Чи вже йшли на друге господарство?

Є.Ф.: Ну сама менша на другім господарстві жила.

⎯ До чоловіка пішла, так?

Є.Ф.: Да.

⎯ Угу. А хто вважався у вас главою сім’ї? Батько чи мати?

Є.Ф.: Батько.

⎯ Батько, да?

Є.Ф.: Батько.

⎯ Він розпоряджався хазяйством, розпоряджався грішми?

Є.Ф.: Да, батько, батько. Більше (…), а мама…

⎯ А які були стосунки в сім’ї, як діти тоді відносилися до батьків? Ви можете наводити приклад не тільки з сво́ї сім’ї, а так, із ваших сусідів чи родичів.

Є.Ф.: Хорошо.

⎯ Поважали батьків?

Є.Ф.: Поважали і ніколи не казали на «ти», всігда на «ви». І дуже поважали. Ніколи, щоб щось на маму чи на батька нагрубіть, Боже спасі! Ніколи! Дуже, шо сказали (…) бути. Сказали іди туди, іди сюди, на полі шось робити — нікакіх розговоров. (…) і работають і шо, і десятину мали, косили там, жали… і привозили їх молотили, всьо робили.

⎯ Чи вам подобався такий звичай, шо батьків називають на «ви»?

Є.Ф.: Ну…

⎯ Чи ви думаєте що це більше повага так до батьків, так?

Є.Ф.: Це більше повага, я думаю (…). А це вже тако розсівся «ти-ти-ти-ти-ти», січас вездє вже «ти, ти».

(…)

Є.Ф.: Боже-Боже, якби сказати колись на маму шо «ти», вона шо з тобою, свині пасла? А січас уже да…

⎯ Угу.

Є.Ф.: Тоді (…) дуже хороша, але дуже слухались. Слухались.

⎯ А яку діти роботу виконували? От згадайте трошки своє дитинство. Від найменшого до найбільшого, яка була робота в дітей?

Є.Ф.: (…) І дома, от. Дома, напрімєр, дрова треба нарубати. А єслі їх нема, то й в ліс сходити, в лісу їх принести, (…) палити, бо палили її дровами, і цього, гороху (…), соломою, всім палили.

⎯ Чи дівчат також посилали за цими дровами, чи це тільки хлопці?

Є.Ф.: Ходили ми самі. Ходили, тако з хлопцями, сестра з братом, і (…) що сусіди йдуть, кричат: «Пошли», ідуть, дивиться, (…) і дівчата й хлопці, ходили в ліс. Так, недалеко. В ліс оцей.

⎯ А чи був такий розподіл на чоловічі роботи і на жіночі? Чи не розприділяли, а хто що міг те й робив? Згадайте, як батько з матір’ю? Ну батько був майстер, так він не міг там якусь жіночу роботу робити. А чи приходилося, може матері якусь роботу таку робити?

Є.Ф.: Я мало помню, но знаю шо вона тоді (…) тоже робила, дуже були сестри, помагали їй тут, діти помагали. А вона тоже, мама моя, тоді колола свині. І свині, вона робила ці, ковбаси, холодець і там м’ясо, і це вони продавали на базар. Возили і продавали, всьо-всьо-всьо. (…) тоже, приходилось їй…

⎯ Купляли просто це м’ясо?

Є.Ф.: Да, да. І переробатували…

⎯ Чи свої свині годували?

Є.Ф.: Ні, більшу часть купляли.

⎯ Угу. І у вас на базарі продавали?

Є.Ф.: Да, да.

⎯ Чи ви пам’ятаєте які були тоді базари?

Є.Ф.: Ой хароші. Такий великий базар, зїжджалися! І на базарі шо тільки не було!

⎯ Правда?

Є.Ф.: То наш, в Ялтушку багато приїжджало. Сусідні.

⎯ Що там можна було купити?

Є.Ф.: Всьо. І м’ясне, м’ясо і готове, я ж кажу: і ковбаси, і холодець, і… і всьо-всьо-всьо! І так і з одьожі ще багато можна було купити. Захотіла собі, я помню дуже сильно, полушубочкі такі для дівчат ото показують, може в кіно, дівчата, може бачили, в кіно показують, от. Такі полушубочек, а там чуть-чуть вишитий, здесь тако в барашку, здесь вишитий. Оце такі полушубочки батько шив. Не тільки батько, там ще сусід шив. То продавали, то це покупали, дівчата наряжалися, оце ці полушубочки… то якісь платки заграніцу. Тоді тоже заграніцу доставали, тоже контрабанда була. Такі красіві платки, з цими френзлями такі, всьо. Ну як понавозять…

⎯ У вашому селі які хустки носили дівчата?

Є.Ф.: Ну разні: білі із френзлями, без френзлій, з квітками.

⎯ З квітками?

Є.Ф.: Да.

⎯ Всі були хустки, да?

Є.Ф.: З квітками, да, і чорні були, но чорні так не дуже носили, а такі дуже любили з квітками, щоб були з френзлями, красіво так.

⎯ Угу. Трошки згадайте як ви були дівчиною, чи збиралася тоді молодь…

Є.Ф.: Збиралась.

⎯ На досвітки чи на вечорниці? Як це у вас називалося?

Є.Ф.: А… Вечорниці, но тоже… тако збиралися, на посидінки на ці, да, збирались. І в якесь свято там чи Рождіство, чи Новий год, чи на Андрія, чи шо. То я знаю, шо ми всьо складувалися: та несе яйця, та несе муку, та несе м’ясо, та несе сала і це збиралися гуляти.

⎯ Чи можете ви згадати як проходило це свято?

Є.Ф.: Дуже весело, харашо. Харашо дуже.

⎯ Чи це збиралися в когось в хаті?

Є.Ф.: В хаті, в хаті.

⎯ Не пам’ятаєте в кого?

Є.Ф.: По сусідству там в одних собиралися.

⎯ Чи була така спеціальна хата, може якоїсь вдовиці, де там часто..? Тоді ж клубу ще не було, так?

Є.Ф.: Ні, не було. Та хата була, там діствітєльно жила вдовиця.

⎯ Угу.

Є.Ф.: І в неї була там (…) через сіни. То вона маленьку занімала, а велику то…

⎯ Віддавала?

Є.Ф.: Віддавала, да.

⎯ Чи пам’ятаєте як звали ту жінку?

Є.Ф.: Горпина.

⎯ Горпина?

Є.Ф.: Горпина звали, да.

⎯ Угу. І скільки…

Є.Ф.: Дуже хороша жіночка, всігда пускала, дівчата всігда…

⎯ Чи платили цій жінці за це?

Є.Ф.: Ну, платити може не платили, а так щось давали їй.

⎯ (…).

Є.Ф.: …м’ясо чи сало, то тоді було там принесеш…

⎯ Так.

Є.Ф.: Люди гроші трохи їй давали, тако.

⎯ Ага. А чи на ці вечорниці збиралися тільки самі дівчата, чи також хлопці були?

Є.Ф.: Я щось не дуже припомінаю хлопці, знаю шо дівчата.

⎯ Дівчата, так?

Є.Ф.: Да.

⎯ Ну шо тоді, чи вони шось робили на цих вечорницях, чи тільки так, розповідали шось і співали?

Є.Ф.: Співали і розповідали, і танцювали і всьо-всьо-всьо-всьо.

⎯ Угу. Чи була якась музика? Як влаштовували ці розваги?

Є.Ф.: Музика була якась гармошка. Весь час, якийсь хлопець іграв.

⎯ Ви не пам’ятаєте того хлопця вже, да?

Є.Ф.: Іван звати.

⎯ Пам’ятаєте, то в вас же добра пам’ять!

Є.Ф.: Іграв на цю гармошку і всі танцювали!

⎯ Ага.

Є.Ф.: А хлопці під вікна заглядували — це всьо я помню щось на Андрея… було таке.

⎯ А які були такі дівчата, що найкраще співали? В селі. В вашій компанії як ви збиралися. Згадуєте тих дівчат?

Є.Ф.: … була там одна, дуже гарно співала.

⎯ Ага.

Є.Ф.: То її нема, померла.

⎯ Чи пам’ятаєте ті пісні? Які найчастіше співали?

Є.Ф.: Разні всі такі вона співала. «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»…

⎯ Народні, так?

Є.Ф.: Да, українські такі…

⎯ Народні, да? А чи співали в вашому селі частушки? Чи це не було прийнято?

Є.Ф.: Частушки таких не було, а пісні да.

⎯ Пісні?

Є.Ф.: Пісні, українські такі оце…

⎯ Угу. Часто тоді співали люди?

Є.Ф.: Всьо время. Куди не йду — всьо співають. І на поле йдуть, і йде шось робити, і всьо, і дома, а шось робе то співають і ввечері собіраються… Вечором всьо поробе, собіраються на вулиці, (…) такі брьовна стояли, не коло нас, а коло сусіда, рядом хата. Такі брьовна та й на ті брьовна собіраються, всі садяться. І сходяться хлопці й дівчата, співають!

⎯ Правда?

Є.Ф.: Аж до двєнадцаті ночі, як вже розходяться.

⎯ Як ви думаєте, чого зараз так не співають люди?

Є.Ф.: Я… не знаю.

⎯ (Сміється).

Є.Ф.: Шо (…) перемінився.

⎯ В селі правда, ну, не співають?

Є.Ф.: А тоді дуже було весело! Я ж кажу шо і тако (…).

⎯ І тяжкі були роки…

Є.Ф.: І дружні такі були, Боже! Боже, які дружні! Одно за одним так, шо Боже-Боже! А січас я не знаю шо це таке робить, що одно на другого (…) тоді нє, тоді було харашо. А як у кого горе, то вже Боже, як у когось ще батько помер чи мама померла, то Боже…

⎯ Всі переживали за це?

Є.Ф.: Переживали і приходять до хати, і всьо, і помагають щось, як бідні, привозять.

⎯ Угу.

Є.Ф.: Шось їсти й пити, всігда.

⎯ Такі чуйні були люди?

Є.Ф.: Чуйні, чуйні були, дуже чуйні.

⎯ Чи мала ваша сім’я авторитет у селі? Ну так, чи ходили до батька може шось спитати чи позичити? Якщо він був майстер, то він був такий відомий чоловік в селі, правда?

Є.Ф.: Мав, да, да, да. Да, батько був такий, відомий.

⎯ Угу.

Є.Ф.: Фамілія Молочук його. Січас уже там цей, хто там живе січас, Саша остався, це плімяннік…

⎯ Залишилась та хата, да, батьківська?

Є.Ф.: Залишилася хата батьківська, вона завалилася, то її построїли, зробили нову. На том же мєсті. Да, да.

⎯ Чи ви пам’ятаєте, ходили у вашому селі хлопці або дівчата на сезонні заробітки?

Є.Ф.: Ходили.

⎯ А куди?

Є.Ф.: Ходили всьо…

⎯ До пана?

Є.Ф.: До пана, да. Ще у нас… Ну да, до пана ходили.

⎯ Так? А де цей пан був, в селі чи десь в іншому…?

Є.Ф.: Він жив тут у нас в Ялтушкові, тільки не тут, де ми були. Там… Як би сказати, цей, базар, за базаром … в Слободє.

⎯ Угу.

Є.Ф.: В Слободє там такий парк красівий, там (…) такі красіві.

⎯ Правда?

Є.Ф.: Во-во-во. То до нього…

⎯ А Слобода це відносилась до Ялтушок чи то вже друге село?

Є.Ф.: Слобода то другеє село. А Ялтушки в нас, там тоже парк… і там був тоже парк. Я кажу, колись була їздила то бачила парк там. Такий обмурований. Но січас…

⎯ Чи залишився він?

Є.Ф.: Дєтскій садік там, садік там. Да. Бо там школа й дєтскій садік. То там був тоже, оцей помєщік, нанімав на роботу, ходили на роботу.

⎯ Пам’ятаєте шо за це платили колись?

Є.Ф.: Платили помалу, тоді дуже було на щот матеріалів, на щот платків. То це платочок заробиш ілі два метри матеріалу, сітцу. Будеш ходити день, два, три то на платьє дадуть. От. Словом, платили, не так грішми, як я помню, як матеріалом брали. То платочки, то на платтячка давали. То на спідничку чи на (…). Як заробиш.

⎯ А хлопці шо могли заробити? Чи хлопці не ходили?

Є.Ф.: Хлопці не ходили на цю роботу, нє.

⎯ Це така була, земляна робота, так? Сапати, полоти там, так?

Є.Ф.: Да-да-да-да-да, це земляна.

⎯ Угу.

Є.Ф.: Земляна (…).

⎯ Угу. А чи пам’ятаєте ви про колгоспи? Як почали засновуватися колгоспи в Ялтушкові? Були ви тоді ще в селі?

Є.Ф.: … не бачила.

⎯ Не пам’ятаєте?

Є.Ф.: В якому році вже було оте?

⎯ Я не знаю…

Є.Ф.: В тридцятому?

⎯ Ну так може в двадцять сьомого, не знаю коли у вас було.

Є.Ф.: Та я не помню.

⎯ Не пам’ятаєте?

Є.Ф.: Не помню я…

⎯ Нічого цього не пам’ятаєте, да? А куди ви поїхали тоді? В якому році?

Є.Ф.: В тридцятому виїхала.

⎯ В тридцятому? То ше не були Ялтушки у колгоспі?

Є.Ф.: Нє-нє-нє.

⎯ Всі були ше коло свої землі, так?

Є.Ф.: Коло свої землі, да. Ше працювали коло свої землі, ніхто не знав, потом уже…

⎯ А ви самі поїхали чи ви вийшли заміж може?

Є.Ф.: Сама поїхала, до тьотки.

⎯ Так, а куди? В яке місце?

Є.Ф.: В етот… В Ніжній Новгород.

⎯ В росію, да?

Є.Ф.: Да.

⎯ Так це у вас може мова залишилася ше з росії, да, така трошки?

Є.Ф.: Да, да, да.

⎯ Довго жили в росії?

Є.Ф.: Да, да, до войни.

⎯ Угу, угу. А потім вже сюди?

Є.Ф.: Да, да.

⎯ І де ви тоді жили?

Є.Ф.: Послє войни?

⎯ Угу.

Є.Ф.: Послє войни, война кончилася і… Кончилась война, я була етот, учасник войни.

⎯ Правда?

Є.Ф.: То война кончилася, в Ізмаїлі. Ой, не Ізмаїл, шо я кажу? Будапешті.

⎯ В Будапешті?

Є.Ф.: В Будапешті. Я там і осталась на роботу. На роботу осталися ми… Як би вам сказати… Німецька флотилія була.

⎯ Так?

Є.Ф.: О. То і нєкоторі мали куда їхать дівчата, шо мали перепіску, шо живі-здорові, то вони собі й поїхали. А прийшов капітан одін і прийшов до нас. Когда ми… Він каже: «Дівчата, хто хоче іти до нас работать — нє пожалєєт».

⎯ І ви залишились?

Є.Ф.: Ага. Хто має куда їхати — їдьте, а хто не має — не їдьте, бо з фронту… бо там щас плохо. Голодовка.

⎯ Да, да.

Є.Ф.: Ну, я осталась і там робили, в німецькій флотилії, в столовій я робила офіціанткой.

⎯ Угу. Довго?

Є.Ф.: Довго. Скільки я там…? Война кончилася в сорок п’ятом?

⎯ Так.

Є.Ф.: Пото́му шось года два ми там чи три проработали. От. І бил приказ шо вивести войська. Вивести войська в Ізмаїл. То я поїхала в Ізмаїл.

⎯ Ви залишалися ніби як воєннозобов’язана, так?

Є.Ф.: Да, да, да. А потом виїхали і вже в Ізмаїл.

⎯ Це Одеська область?

Є.Ф.: Одеська, вже в Одесі …

⎯ І там ви в Одесі вже жили, так?

Є.Ф.: Жила в Одесі вже, да-да. Не в Одесі, в Ізмаїлі, под Одесой.

⎯ Под Одесой?

Є.Ф.: Под Одесой це.

⎯ Ага. У мене тут всі питання такі, за часів колективізації, нічого це ви не можете згадати?

Є.Ф.: Я не можу… Я виїхала.

⎯ Ясно.

Є.Ф.: В тридцять четвертому році вбили Кірова, в тридцять четвертом помер батько мій якраз, то мене не було там.

⎯ Не було?

Є.Ф.: Не було, я не знала, на жаль. Я послє того через двадцять років вернулася в Ялтушки. Через двадцять років я вернулася в Ялтушки. (…) нічого собі не давала знати… брат Яша помер уже.

⎯ Чи ви можете згадати, тоді були проблеми такі, хто був за кордоном, може в вас були якісь такі проблем, що не можна було сповіщати рідних?

Є.Ф.: Нє.

⎯ Тоді були такі тяжкі часи шо хто залишався за кордоном, то їх могли ще тут… Ну як… В тюрму заслати? Було таке? Не торкнулося це?

Є.Ф.: Нє, я… Меня цього не було, не було, потомушо я сама. Сама шось я написала і нічо, сама. Все… нічо не писала нікада, (…) даже не написала і вісточки… До мене ніхто ніякої претензії не мав. Я (…) з Ізмаїла поїхала до Ялтушки — ніхто і слова не казав. Да.

⎯ Тепер хотіла спитати про… Про частушки. Як ви жили в росії то там частіше співали частушки?

Є.Ф.: Частушки в росії.

⎯ Так?

Є.Ф.: В росії, в росії. Ці частушочки всі в росії, у нас не співали частушки. У нас співали пісні, а там співали частушки.

⎯ Чи ви співали разом з ними?

Є.Ф.: …

⎯ Так? А під який інструмент?

Є.Ф.: І под балалайку, і под гітару.

⎯ Самі не вмієте на інструменті ніякому?

Є.Ф.: Я колись пробувала на гітарі, а січас я вже нічо не… На гітарі трохи іграла, бринькала там.

⎯ Угу. Євдокія Єфремівна, а чи пам’ятаєте ви такі пісні: «Сірєнь голубая», «Зломлю я вєтку із винограда»?

Є.Ф.: Це я не помню.

⎯ Не пам’ятаєте, да? Угу. О, це ви вже повинні знати… Чи пам’ятаєте ви, хрестили у двадцятих роках дітей? І кого брали за хрещених? Чи була заборона тоді? Згадуєте?

Є.Ф.: О… В двадцятих?

⎯ Так, так, так.

Є.Ф.: Та не було, люди хрестили.

⎯ Так?

Є.Ф.: … тоді не було ше. Нє-нє-нє. Не забороняли.

⎯ А пам’ятаєте кого брали за хресних?

Є.Ф.: Брали отак, ну кого?

⎯ Чи родичів, чи друзів, кого найчастіше?

Є.Ф.: Друзів більше.

⎯ Друзів, так?

Є.Ф.: Друзів, да, да.

⎯ І потім родичалися вони?

Є.Ф.: Дуже даже.

⎯ Да?

Є.Ф.: Дуже родичалися.

⎯ Чи пам’ятаєте ви сво́їх хресних батьків?

Є.Ф.: Своїх я не помню.

⎯ Ні?

Є.Ф.: Ні, не помню. Я шо не помню — то не помню. Мені ніхто нічо… Може колись і казали так. Я ж кажу, я тоді… Мама померла було мені шість років, то я не помню ше так, заніматися не дуже хтось шось говорив. От. Та і так, я не знаю. Хто (…) батька й мами… Не знаю. Їх, канєшно же, тоже давно немає. А так я приїжджала, от я приїхала була оце з Ізмаїла додому, но ніхто мені не казав що… була хрьосной, нікада ніхто не казав. І Яшу… і Яша не знає, бо Яша менший на три роки, тоже не знав.

⎯ Не знав, да?

Є.Ф.: Ага.

⎯ А чи часто приходили до батьків, коли приходили просто збиралися на якесь свято, то хто найчастіше приходив? Брати, сестри чи може якісь товариші батькові? Чи взагалі існувала така традиція, щоб збиралися разом в хаті?

Є.Ф.: І було так, я ж кажу, шо було приходили родичі більше. Родичі, да. Ну приходили і знакомі батькові, тоже приходили до батька. От. А так, як якесь свято то родичі. Родичі.

⎯ І ви кудись ходили чи тоді дітей не брали з собою?

Є.Ф.: Ходили, тако до церкви ходили.

⎯ Так?

Є.Ф.: … до родичів ходили. Так. В Слободі був дядько в нас, Стефа́н. То ми до нього ходили, до дядька.

⎯ Чи садовили дітей разом з дорослими за стіл, чи не було цього? Не пам’ятаєте?

Є.Ф.: Не дуже… Дорослі сідали, а діти гралися.

⎯ Гралися? Ага.

Є.Ф.: Ілі дітьо накормлят, а потом уже взрослі сідають.

⎯ Угу.

Є.Ф.: Так шо за столом разом сидіти не було так.

⎯ Не було?

Є.Ф.: Нє.

⎯ Чи були випадки, як ви пам’ятаєте, щоби розлучалися чоловік з жінкою тоді?

Є.Ф.: Дуже рідко. Ну прям не помню.

⎯ Не помните, да? Оце тіки мав право чоловік чи жінка оженитися якщо хтось помер із них, да?

Є.Ф.: Оце да.

⎯ Як, наприклад в вашій сім’ї сталось?

Є.Ф.: Да-да-да. Да. А так нє.

⎯ Батько ваш коли одружився, то він взяв дівчину чи також вдовицю?

Є.Ф.: Вдовицю з Марійкою.

⎯ Ага, в неї також були…?

Є.Ф.: Да. Оце сестра Марійка була, то це…

⎯ Чи були у них тоді спільні діти вже?

Є.Ф.: Вже я і Яша, і Іван.

⎯ Ага. Ні-ні-ні, спільні діти. Чи від цієї другої вже мами, чи були в батька діти? Після вас, після тої дочки шо була в матері? От вони зійшлися. В батька були свої діти, а в матері були… Була Марійка, так?

Є.Ф.: Так.

⎯ Після того як вони зійшлися, чи були в них ще діти?

Є.Ф.: Вони зійшлися з Марійкою, а потому народився Іван.

⎯ От, так я за це й питаю.

Є.Ф.: А потому я, потом Яша. То …

⎯ Так, а Марійка, чи мала Марійка фамілію вашого батька?

Є.Ф.: Нє.

⎯ Вона була на сво́їй фамілії?

Є.Ф.: На своїй.

⎯ На свою писалася, так?

Є.Ф.: Да.

⎯ Оце ж я хотіла про це вас спитати. Як ставилися в селі до позашлюбних дітей? Чи було таке, шо от не вийшла жінка заміж, а народила дитину?

Є.Ф.: Погано.

⎯ Засуджували це, да?

Є.Ф.: Засуджували, і (…) січас (…), а тоді нє. Ето Боже, Боже!

⎯ Чи можете ви згадати такий випадок, щоб в селі так сталося і що робили тоді?

Є.Ф.: Ох, що робили, дуже погано робили. Як тільки… Ой.

⎯ Виганяли?

Є.Ф.: … куда хочеш. Виганяли з дому, і стид-позор сим родітєлям і сим сусідам, і всьо, всьо. Боже…

⎯ Я записувала жінок, так вони мені розповідали, шо справді одна там жінка, дівчина втопилася…

Є.Ф.: Да, да.

⎯ Одну вигнали батьки з хати. А ви можете згадати, в вашому селі був якийсь такий випадок чи ні?

Є.Ф.:  Ну, у нас такого не…

⎯ Про німую.

Є.Ф.: А про німую забулася. В мене цей дядько Стефан жив у Слободі. І у неї, нього, народилися діти — троє німих. І одна була… Марфа звали.

⎯ Розкажи чому — це цікаво.

Є.Ф.: Це… Вона гуляла з хлопцем.

⎯ Ні, до того, як вона запрошувала на весілля. Її прокляли, вона…

⎯ О, розкажіть.

Є.Ф.: Вона… Коли дядько Стефан женився, на цій дядиній, і вони, ну весілля, і вони ходили з калачами. Знаєте як то…

⎯ Да.

Є.Ф.: По селу, з дружкою. І йшли, (…), і йшли і там стояли коло (…) замєтіли чи не замєтіли дві жінки — і пройшли мимо. І не поздоровалися. І ті жінки сказали: «Шоб тобі діти оніміли!»

⎯ Ах!

Є.Ф.: О. То це вже розказував дядько Стефан. (…) розказував шо це таке. І прокляли, і родився перший хлопець німий. Потому ше дівчина німая і Костя тоже німий.

⎯ Ох, страшно.

Є.Ф.: Троє дітей, всі німі, а одна народилася, ця сама послєдня, то говорюща, говорила. Говорюща була така. Одна радость була в нього. То вони так мукали як це скотіна, показували на мігах і їх не можна було ізлічити, нічо.

⎯ Як склалася їх доля? Цих дітей?

Є.Ф.: Дуже погано…

⎯ Чи вони всі виросли?

Є.Ф.: Виросли. Я помню той самий старший, Василь кажеться його звали, то приходив до нас. Прийде на (…) до хати, я думала «ааа, тікай…».

⎯ Боялися?

Є.Ф.: Боялася (…) Нам показують на мігах і говорити. І мені (…) каже шо «ти»… Показує шо я… А я на пєчку збиралася, я боюся, такий здоровий був. І в хаті були ж всі, я його боялась. Показували на мігах шо «ти»… Шо я «тууууууу» уїду. То це він говоре, я ж нічо не понімаю. Показує… Я кажу: «Шо це він, тату, показує?» Він каже: «Шо ти кудись уїдеш» (…) А в то же врем’я (…) і я їхала. Батько каже: «О! От Василь нагадав».

⎯ Але я хотіла спитати як склалася їхня доля, чи вони мали тоді свої сім’ї, чи вони так і ходили неодружені?

Є.Ф.: Той ходив Василь по селах, і так не одружений був, гадав дуже харашо.

⎯ Правда?

Є.Ф.: Да, той дуже харашо гадав. До нього не знаю відки ходили, що він харашо…

⎯ Мав він таку силу якусь, да?

Є.Ф.: Да, всьо вгадував.

⎯ Шо Бог відібрав у нього мову, а дав якусь другу силу, да?

Є.Ф.: Да. А потому ця срєдня та, то вийшла замуж.

⎯ Правда?

Є.Ф.: Да. Тоже за німого. Вийшла замуж. А ше…

⎯ Чи були в них потім діти?

Є.Ф.: Була дівчина, говорющая!

⎯ Правда?

Є.Ф.: Така гарна! Дівчина, говорила, да. А мама була німа.

⎯ А останній цей хлопчик?

Є.Ф.: … не женився.

⎯ Не женився?

Є.Ф.: Так оце якось було, коли це ми були в Ялтушкові, то він іще живий був, приходив, такий він старий, низький такий старий. Приходе, показує шось, розказує, далі шось показує (…) була. То той старший, то ходив. Но не женився, а ця вийшла замуж. (…) німая, а етот, а етот хлопець тоже. Костя, так він і не женився.

⎯ Таку силу мали ті слова, да?

Є.Ф.: Да, да.

⎯ … топився, якась дівчина.

Є.Ф.: А топилася цього дядька, шо говорила.

⎯ Оце говоряща дєвушка?

Є.Ф.: Оце всі німі і вона говорюща була.

⎯ Правда?

Є.Ф.: Вона гуляла з хлопцем по сосєдству, недалеко. Вони були бідні, цей дядько Стефан, а цей з багатої сім’ї, він за нею ходив, ходив, цей якийсь Петро, і вона гуляла. І потому каже… А у нас в Біличині, там є село, там тітки жили. То він каже: «Підемо, — каже, — до тітки»…

⎯ Да?

Є.Ф.: Да, їй каже, Марфі каже: «Підемо до тітки». Вона вірила, вона знає шо, вона вже думала шо він бере шо заміж, ну всьо. І вона пішла, вона пішла до тітки. І дядько шось такий був (…) скоро женитися. Вже думає слухи дійшли, що батько був у церкві, шо каже: «Марфа, щось…» Да, «Марфа, — каже, — заміж вже виходе, скоро на весілля». А вона каже: «В чом же я піду, тату, на весіллі?» «О! Я тобі куплю плаття і лєнти тобі (…) підеш на весілля!» О. А він пішов в четвер з нею і не дійшов до того, до Біличина, там така калабаня, він її задушив і втопив.

⎯ Ах! Ох, як страшно…

Є.Ф.: І пішов в четвер, а батьки, дядько Стефан таки надіється, шо у тітки. А де ж? А ішов дощ, дощ ішов такий. На десять день… не можуть прийти і дядько нічо не справляється, нічого. О. Ну а (…) вже на весілля, нема ше, ну, не було сватання, должно було (…) скоро весілля. От. Потом уже в воскресєньє така хороша погода, сонечко, люди всі йдуть до церкви (…) А тато мій пішов до церкви, в нас в Ялтушках церква, а (…) церква.

⎯ Так?

Є.Ф.: От і приходе, радіє… А одін чоловік рано десь, рано утром, ну своя лошадь, поїхав він на поле, а там поле тако, де та калабаня, де поле. І він пішов, поїхав на цій лошаді подивиться шо… Пахали, осталась та борона чи шо, він пішов. Єдінолічнікі. Пішов, каже тако пішов… На це поле. Він (…) з поля дивиться — шось плаває. Коли він приходе, баче — одьожа женская. То він так напугався, шо чуть ні з ума зійшов. (…) на цій лошаді приїжджає в сільсовєт і каже, шо так і так. «Поїдемо. Давайте, — каже, — міліцію. Поїдемо». О.

⎯ Він навіть не впізнав хто там, да?

Є.Ф.: Він дивився, він напугався, (…) каже: «Якесь лахмоття плаває!» Він не дивився. О. А тоді вже, значить, взяли там міліціонер, (…), він, пішов показувать де це і всьо. Приходить, витягують… І дядько у церкві, йому кажуть таку новость. Це не можна здуріти, а?

⎯ О Боже… Це насправді була прокля́та сім’я, да? Шо і єдина була радість і та…

Є.Ф.: Да. Одна радісна була, так шо він мог з нею говорити, а то як скотіна — нічого. І такі упрямі були, шо не дуже слухати, вони зляться, вони…

⎯ Чи потім наказали того хлопця?

Є.Ф.: Ой Боже… А він взяв тоді і пішов на вечорниці, аж когось села. Вроді він не був, не знав нічого. Ну не знаю, там така була волокіта. Вони бідні такі, а то багаті такі, наймити свої мав, всьо.

⎯ То шо, ви думаєте шо його навіть і не наказали, да?

Є.Ф.: Шось там дали йому вродє условно. В одні двері пустили, в другі випустили. Це я… То тоді Боже, дядько ще більше… Ой, він більше ще оглох і осліп і з ума не зійшов.

⎯ Горе таке було, да?

Є.Ф.: А шо ж не горе? Одна-єдінствєнна… А (…), а той німой хотів його вбити, ооо…

⎯ І потім ще померла його жінка, так?

Є.Ф.: Да, померла жінка. Ні, жінка раньше померла, а він женився. Мачуха, у неї була мачуха.

⎯ Ясно.

Є.Ф.: І ше вже дядько помер, а мачуха осталася ше. Дуже хороша була мачуха. Так жаліла їх всіх, так (…) всі.

⎯ Євдокія Єфремівна, а ще в мене таке питання… А як ставали батьки старими, то хто їх доглядав? Менші діти чи старші? Як було прийнято, шо на батьківському господарстві хто залишався?

Є.Ф.: Менші.

⎯ Менші, так?

Є.Ф.: Менші.

⎯ З ними вони доживали вже свій вік?

Є.Ф.: Да. З ними вони доживали віка.

⎯ Угу, угу.

Є.Ф.: Старші навідувались, там помагали шо-небудь, але…

⎯ Угу. А коли батьки помирали, чи ділили батьки господарство між дітьми? Чи воно залишалося меншому?

Є.Ф.: Меншому.

⎯ Так? Ніхто не ділив?

Є.Ф.: Хто кому завіщаніє зробив, тому і осталось.

⎯ Угу.

Є.Ф.: Ті вже не мали претензії ніякої, вони свої хати мали, всьо. І нікакой претензії. Похоронили батька-маму і всьо, а ви живіть тут.

⎯ Це ви може не пам’ятаєте, але може від батьків чули. чи брали участь у революції або в громадянській війні ваші родичі, або сусіди, або односельчани? Чи ходили на фронт, цей, на громадянську війну, хлопці?

Є.Ф.: І хто… Гриць ходив.

⎯ Навіть ваш брат, так?

Є.Ф.: Брат оце… Гриць був, да. Да, да, брав участь. А потом уже началася вже ця заворуха, він уже був тут, його преслєдовали вже.

⎯ Махно, у вас махновці були?

Є.Ф.: Махно і був Петлюра в нас. Махно був, хто в нас тільки… І мадяри в нас жгли хати. О… Ше як іздівались над нами…

⎯ Правда?

Є.Ф.: Петлюра в особенності над євреями.

⎯ Правда?

Є.Ф.: От не любив. І був такий приказ шо єслі (…) жида, повішали об’явлєніє кругом…

(…)

Є.Ф.: От цей, Петлюра. Петлюра дуже над євреями… От іздівався, Боже.

⎯ А як в селі ставилися до євреїв? Чи їх шкодували? Селяни як до них ставилися?

Є.Ф.: Селяни шкодували хороші.

⎯ Правда?

Є.Ф.: Вони хороші, вони тобі гроші позичать. Вони тебе виручать, вони тобі… во всьом поможуть. Євреї дуже хороші.

⎯ Добре вони жили?

Є.Ф.: Дуже добре. В мене мама померла, а я вчилася в школі і була, я вже і не… була в мене подружка, євреїчка. О. То їй… що їсти виносила, шо там, (…), «Пойдьом». Вона тако в Містечку жила недалеко. (…) каже: «Підем, підем до мене». А я кажу: «Я не хочу, я стісняюсь. Вдруг мама буде…» — «Боже мій, мама? Мама (…), нє, не буде, пошлі». Ідем, вона їсти шо там наварила… гороху, фасолі якісь, творог… то фасолі якусь, то (…) з м’ясом такі готовить, хорошо готовить. Вже насипить: «Їж і не стісняйся, не стісняйся»… «Не стісняйся, їж, їж». То я кажу… А, вона каже… Соня її звали, ту подружку. «Вона не хоче йти, бо стісняється». О! (…) я додому. А потому це, петлюри їх як зганяли… Боже. Виганяли їх ото, взяли построїли всіх в ряд, і гнали їх (…) туда таково. На Балки́. Ото сільсовєт там, школа — то туда, в ту сторону. Тепер там кладбіще наше. Туди от. І в ряд виставили їх (…). А ми біжимо ззаді, дивитися шо це буде, що це вони будуть робити. Вони ганяють… Вони такі, великі хлопці і дівчата, а ми за ними, маленькі. Біжимо, шо там робиться? Вони нас ганяють. Старші наші… То ми не ходили, а ходив брат, то розказував шо вони собі, їх заставили викопати могилу.

⎯ Ах…

Є.Ф.: … і цей, Петлюра, поставив їх по одіночке і отрубав голову. (…) і шаблєй отрубав голову і подносе другому: «Пий кров». А він впав на коліна, цілує йому сапоги і каже: «Як я можу пити, це ж мій брат?» ⎯ «Пий. Єслі ти будеш пити — я тебе не буду нічо». Він там щось лизнув і тою… Він тільки обманував що той не буде — всі голови порубав і всі покидав туда в могилу, туда покидав всьо. А потом уже, коли всьо покидав і став заривати, ці петлюровці, там такі разні… Придурки, їх заривали так там живі… Аж тако колисалася земля. І коли вже ці розійшлися, то наші ходили українці дивитися, сусіди там ходили, старші брати, сестри там, бігали туда дивиться, то каже: «Аж, — каже, — стогнало».

⎯ А чи тільки чоловіки, чи також жінок і дітей?

Є.Ф.: Чоловіків, старих, малих, і жінок, і маленьких дітей, таких малесеньких. Всіх подряд.

⎯ Скільки це могло бути сімей, не пам’ятаєте?

Є.Ф.: Ой, багатенько. Може… І всіх там… Побили там, там зарили їх. І потом бігали дивитися то земля там поднімалася каже… Там живі, полуживі і вони такі…

⎯ Чи ви згадуєте який це був рік? Не пам’ятаєте? Ви тоді були маленькою?

Є.Ф.: Ну це вже який год? Восємнадцятому-сімнадцятому, канєшно шо я була мала. Но помню, шо бігали тамо… не тільки я, а подружки ще мої всі…

⎯ Євдокія Єфремівна, а чи памятаєте ви, також як були ше ви маленькі, яке свято найчастіше у вас справляли такі обрядові? Купальські, різдвяні, арданські?

Є.Ф.: Івана Купала…

⎯ Так? Чи весело проходили ці свята?

Є.Ф.: Весело. Около річки, плетуть віночки, кидають на воду, загадують…

⎯ Угу.

Є.Ф.: О. Єслі віночок відпливе до якогось берега — значить за того замуж вийдеш, отако шось гадали, да…

⎯ На Андрія ти пам’ятаєш навіть слова які говорила?

⎯ Чи пам’ятаєте ви, да?

⎯ На Андрія, пам’ятаєш, нє? Казали: «Тітко, де…»

Є.Ф.: Ааа… Це підходять під вікно?

⎯ Так?

Є.Ф.: Під двері. Збираються так весело… І в хаті, приходять, наприклад, до нас і в двері: «Тітко!» Чи до вікна: «Де ваші ключі?» ⎯ «В пшениці!» вона каже. «Тітко, де ваші ключі?» ⎯ «В пшениці! Шоб ви були всі молодиці!» А як вона скаже: «Тітко! Де ваші ключі?» ⎯ «В вівсі, щоб ви посивіли всі!»

⎯ Ах…

Є.Ф.: О! А тоді вже начинають їй двері ламати (Сміється).

⎯ Жартували?

Є.Ф.: Так жартували, да.

⎯ Ага, ага. Вона ж не хотіла так (…) дівчат?

Є.Ф.: Просто це жарти. Та каже, шо каже: «В вівсі, щоб ви посивіли всі», а та каже: «В пшениці, щоб ви були всі молодиці, хахахахаха». Жарти.

⎯ А чи пам’ятаєте які у вас веснянки співали? Такі жартівливі чи хороводні? Це може найчастіше на Великдень, знаєте, біля церкви. Дівчатка збиралися, а може й дорослі молодиці.

Є.Ф.: У нас так не збирались, я помню шо на Великдень то ми йшли на кладбіще, вот. І там на кладбіще (…) уже розговілися, покушали там, ці батьки там (…) спати, а ми собі йдем на кладбіще гулятись. І ходим по кладбіщу, так інтірєсно, барвінок цвіте, так красіво, не то шо… Ой, прям радосно так, і ми гуляєм там ходим, співаєм… Може й співали даже шото, я вже й не помню.

⎯ Угу, угу. Так, це ми говорили… Ше про майстрів, можете згадати які ше були майстри в вашому селі? А може десь у другому селі? Гончарів ви кажете не було у вас, так? Що посуд робили.

Є.Ф.: Гончарів не було, це привозили з других сел.

⎯ А пам’ятаєте скільки треба було заплатити, наприклад за…

Є.Ф.: За одну…

⎯ … за одну миску або за горщик?

Є.Ф.: Не зна, не помню.

⎯ Не пам’ятаєте, да?

Є.Ф.: Скільки вони вже платили покупали. (…) шо недорого, канєшно, тоді всьо було не дорого, а скільки — я вже не помню …

⎯ А крім євреїв хто ше жив в Ялтушкові?

Є.Ф.: Поляки.

⎯ Правда? Багато було, да?

Є.Ф.: Було багатенько поляків.

⎯ Чи вони говорили…

Є.Ф.: Там даже костьол був. По-польськи.

⎯ По-польськи?

Є.Ф.: І по-українськи, і по-єврейськи, по-всячески говорили. (…), да.

⎯ І селяни також могли ці мови знати, да?

Є.Ф.: Могли.

⎯ Да?

Є.Ф.: Могли, канєшно. Даже по-єврейськи знали.

⎯ Ага.

Є.Ф.: І по-польськи знали. Потомушо, ну подруги були, в школі вчилися і всьо, то шо, канєшно.

⎯ Да. А чи російською мовою говорили?

Є.Ф.: Нє.

⎯ Нє, не було?

Є.Ф.: Нє!

⎯ Значить українська, польська і єврейська?

Є.Ф.: Єврейська.

⎯ А як ви так думаєте, скільки тоді людей жило в Ялтушкові?

Є.Ф.: Багато…

⎯ Тепер ви були в Ялтушкові?

Є.Ф.: Була.

⎯ Чи менше стало село?

Є.Ф.: Ну… Вродє таке. Воно тоді тоже було…

⎯ Просто було більше людей?

Є.Ф.: Мені кажеться тоді більше. Бо я шось приїхала, дивлюсь хата якісь та пуста, то то, то то.

⎯ Нє, хати могли зали… Ну, в принципі, хати могли не зменшитися, але людей зменшили, бо колись же…

Є.Ф.: Менше, менше. Менше людей. Даже я приїхала (…) Багато було, а то щось мало. Вона ще каже: «Та повиїжджали…» Та й нема. Повиїжджали, а молодьож повиїжджала. «То в інстітути, — каже, — поступили, то замуж повиходили». «Дуже багато в Вінниці, — каже, — там десь живуть наші ялтушенські». О.

⎯ Чи ви пам’ятаєте скільки колись було образів у хаті? Як у вас казали? Ікони чи образи́?

Є.Ф.: І образ казали і ікона, да.

⎯ Але більше…

Є.Ф.: Но більше всього казали «ікона».

⎯ Ікона?

Є.Ф.: Ікона. Да, були в нас.

⎯ Багато було?

Є.Ф.: Багато.

⎯ Як було прийнято, шоб де ікона висіла? Скільки було ікон колись у хаті?

Є.Ф.: Штуки чотири.

⎯ Угу.

Є.Ф.: Да. І малєньких поначіпляли і рушниками тако… Красіво, да.

⎯ Ви пам’ятаєте…

Є.Ф.: Як заходиш у хату — тут сюди тако ікони висіли…

⎯ На головній стіні, да?

Є.Ф.: Да, да.

⎯ Чи був якийсь принцип шоб розвішувати, наприклад так «Ісуса Христа» на одному місці, «Матір Божу» на іншому, чи не було? Чи ви не пам’ятаєте?

Є.Ф.: Було, було.

⎯ Так? Як?

Є.Ф.: Просто… напрімєр тут в уголо…

 

⎯ Колись майже в кожному селі були такі спеціальні жіночі професії якби. От були баби-повитухи, були баби шо могли замовляти щось. А були відьми, казали шо могли шось насилати. От як ви про цих жінок сказали, як вони прокляли…

Є.Ф.: … знаю.

⎯ Чи ви пам’ятаєте, у вашому селі які були жінки? Про кого ви можете згадати?

Є.Ф.: Розказати шо… Ну… Таких я, шо відьми, то я шось і не знаю.

⎯ А може були такі шо замовляли ?

Є.Ф.: Були. Не приходилося мені, не знаю чи воно… Чи хто був там такий, не приходилось ходити. Може даже і були. Були канєшно, були. Не приходилось мені. Я чула, шо були такі шо… Казали, шо відьми були, но я шось не бачила.

⎯ Тепер вже про це майже не говорять, колись вони були… мали силу таку в селі?

Є.Ф.: От бач, я ж кажу, пожалуйста — прокляли цього дядька рідного, Стефана. Це дядько мій, тата рідний брат, оце з його дітьми так случилось.

⎯ Страшно, да.

Є.Ф.: А потом іще случилося, в нас один хлопець гуляв тоже з одной дівчиною, він багатий… Ні, він бідний. Ну вона тоже багата… Бідна була. Вона в дядька, а дядько був священник… І тоже вони гуляли, він хотів з нею подружитися, а вони протів були…

⎯ Батьки?

Є.Ф.: Його цей, її цей, батько. Которий на воспітаніє взяв. Батюшка. А він був бідний, ще комсомолець видно. Ну комсомольці (…) уже (…) шо в комсомол вступали. І він ета, його вигнали, вже вона заказала плаття вінчальне, всьо. А вони жили в Слободі. А було тако льод, це напровесні наверноє вже. А плаття заказували в Ялтушкові тут у нас, потомушо дуже хороші портніхи були. Плаття, (…), таке всьо. І вона шла за цим, вона вже викупила це всьо, взяла… і ішла і через льод із подругой. Дружкой своєю. І несла оце плаття, це (…), всьо. А вона йому… І сказала, шо скільки він дуже писав, днівніки такі, дуже умний був.

⎯ Її батько?

Є.Ф.: Цей, хлопець. Дуже там просив шо: «Вийди за мене…» ⎯ «Я тебе дуже люблю, но я не піду», так і так. Він казав: «Єслі ти не підеш, я тебе… уб’ю». Ну вона так, шо вірила, не вірила… Але як вони йшли через лід, тільки перейшли через… Спустилися вниз і пішли через лід. А тако вийшла так на Слободі і… І баче як вона йшла і взяв пістолет і… Вона тікала, подруга ця тоже напугалася, дружка. І він її вбив. Застрелив, а там ше ополонка, полоскали бєльйо.

⎯ Угу. Бачили?

Є.Ф.: Бачили. Це все було.

⎯ Слухайте, так це вона збиралася замуж не за нього, а за другого хлопця, так?

Є.Ф.: Вона за нього. Це за нього була.

⎯ А чо ж він її вбив?

Є.Ф.: Вже плаття несла, всьо, а він… Нє, чекайте, як це воно було, щас, не буду брехати… Ну за другого її хотіли віддати, а вона не хотіла. За багатого якогось там, вдовця. І вона не хотіла це.

⎯ Агааа.

Є.Ф.: І це вони… А, це за (…) за того весілля, весілля справляти. От добре що ти мені сказала. Весілля не за нього, а за того.

⎯ За багатого, так?

Є.Ф.: За багатого. І уже готовились на весілля, це було четвер, вже калачі пекли, всьо-всьо робили, пекли калачі, всьо робили шоб її… Весілля, а він взяв і, значить, перестрілив її. І на льду прям… Бачили дівчата ті, жінки, як він за нею біг, вона від нього тікала, як та дружка. І вона не вспіла, перебіжала, не встигла до другого берега добіжать і він її вбив. Но він її не добив, (…) напугав. Вона стала на коліна і дуже стала просити його шо: «Не вбивай мене, я тебе дуже люблю. Дуже люблю і буду тебе любити. Я його не люблю, він мені не любим, мене принуждають за нього». А він каже, сказали там ці жінки, що він сказав: «Та, тепер, — каже, — ти будеш моя, а я твій. Ніхто тебе від мене не відбере, от і всьо». І тоді раз у вісок і вона впала. І вбив на смерть.

⎯ Ой Боже…

Є.Ф.: Да. А тут поназбігалися люди кругом, о. І я помню ше… А я помню, шо я… дивитися на це, на лід на цей, ми всі. То ж інтєрєсно, то гралися, бачили це… І йо везуть на санях через льод, тако туда через льод. Волоси білі розпущені і так єйо везуть убитую.

⎯ О Боже.

Є.Ф.: Туда, до неї додому. Там на весілля готовляться, а тут от весілля таке. Отак.

⎯ А з ним що сталося?

Є.Ф.: А він прийшов додому. Мама дома. Да, кажеться він один син у неї був. Мама дома, він прийшов. Вона там шось робила в хаті, він каже: «Мама, прощай мене навсігда, прости мені мамочка. Прости мене, — каже, — бо я не можу більше жити». «Шо ти кажеш? Що ти кажеш? Петро, що ти кажеш?» «Мамо, прости» каже. Поцілував руки, і ноги, і лице, маму обцілував, вийшов на ґанок і застрелився.

⎯ Ох як страшно…

Є.Ф.: Да. Вийшов тако і застрілився.

⎯ Угу. А бачите як…

Є.Ф.: А ми вже, діти, то біжимо до них, дивитися це всьо. І підбіжали, і він лежить так… недалеко, але знизу, туто сараї понастроїли тако знизу. От. А він лежить такий, високий, красівий і такий високий. (…) розтягнувся і кров (…) кров в нього, о… От запомнили на всю жизнь ето весілля, да. Так ми тода малі були, ми розстроїлись тоді, Боже.

⎯ Так хоронили їх в один день, да?

Є.Ф.: Нє. Даже не в один день. В неділю хоронили, тоді її хоронили… В неділю кажеться, його в суботу чи шо. А її в неділю з батюшкой, всьо. А його раньше хоронили. (…) хоронили. Його хоронили ра… Даже не в один день. Її це в неділю…

⎯ … хоронили на цвинтарі, це він самогубець? Окремо?

Є.Ф.: Окремо його, (…), да-да.

⎯ Ага. Не можна так, да?

Є.Ф.: І шоб він, казали, вони ж тоді не понімали шо це таке «комсомолець». Казали що це іюда.

⎯ Він казав, да?

Є.Ф.: Казали що іюда, люди такі, знаєте, батюшка, всі ці казали це іюда, це нечиста сила, оці комсомольці, оці всі.

⎯ Ага, це він був комсомольцем?

Є.Ф.: Він був комсомольцем. І його, значить, шо це він іуда, він таке зробив, це всьо. Даже не розрішили в один день. То його раньше, а вона позже чи шо, тако шось вроді. І її…

⎯ Чи пам’ятаєте ви, Євдокія Єфремівна, ше знаєте, в селі так дуже часто говорять, от, наприклад людина помре, а потім ше такі сни сняться про неї або часом люди кажуть шо бачили її після того, як вона помре. Чи вірите ви в це і, чи ви знаєте щось таке в селі розказували?

Є.Ф.: Ну розказують, но це неправда.

⎯ Неправда ви думаєте?

Є.Ф.: Нє.

⎯ А може є такі люди шо вони бачать?

Є.Ф.: А може є такі, которі діствітільно… люди шо бачать. (…) может бить даже раньше люди такі були.

⎯ Я дуже багато записувала жінок то вони мені розповідали.

Є.Ф.: Шо бачили?

⎯ Шо бачили або шо не бачили, а тільки вони відчувають цю присутність. Наприклад, мені одна старенька жіночка розказувала, шо кожен ранок, вона дуже любила свого чоловіка і він її дуже любив, оце він помер і вона дуже плакала за ним, шо: «Хто мені буде по хазяйству поратися?» І вона каже: «Я встану вранці, а корові вже кинено поїсти. Вже він всьо похазяйнував». Ну не він, це вже таке, не добре звичайно…

Є.Ф.: Да. Не знаю, я такого це не знаю. Скільки в нас тоже плакали, я плакала, мені чось ніхто не прийшов…

⎯ Не пам’ятаєте ви, так? Угу. І про сни такі тоже ви не знаєте?

Є.Ф.: А про сни, то я, в мене чоловік помер був, Коля, вже чотирнадцять років. От. То ми його похоронили, а забулися положити йому шляпу. Всьо вділи, а шляпу забулися.

⎯ Так?

Є.Ф.: Шапку положити його… Оце сниться мені, ше ж тоді одинадцять днів, сниться мені шо він вродє заходе. (…) тако: «Коля, ти шо, прийшов?» Він нічо не сказав, тільки вийшов і так… «Шляпа. Шапка». І вродє я тако вийшла отуда-во отако за двері і от тако, ось, повернулася…

⎯ Угу.

Є.Ф.: Дивлюся… і пішов. Цю шляпу. Я крикнула: «Коля, Коля!» І більше нема. Приснився, розказувала етот сон, розказувала. Це мені приснилося і кажу, шо до дев’яти днєй мені приснився такий сон про Колю. Приснився, (…) а він прийшов: «Шляпа»… шо кажу. О. Шляпу значить ми йому дали, то він пішов за шляпой, більше так нічо не сказав і тільки…

⎯ А знаєте шо…

Є.Ф.: (…) Я кажу: «Коля, Коля!» Пішов… А потом я стала розказувати дітям, кажу: «Бачила я батька», шо так мені приснився. А вони мені кажуть: «Ми ж не положили йому головной убор… Всьо положили…» Замотались — ніхто не підсказав.

 

⎯ Євдокія Єфремівна, ще поговоримо про музику. Чи пам’ятаєте ви, як ви були дитиною або дівчиною, які були музики в селі?

Є.Ф.: Духовой оркестр.

⎯ Так? Чи грали може ваші брати?

Є.Ф.: Брати не грали.

⎯ Не грали, так?

Є.Ф.: Нє.

⎯ А які були інструменти, пам’ятаєте?

Є.Ф.: Ну такі же, старінні. Барабан якийсь, труби. То таке, сільські.

⎯ Так?

Є.Ф.: Но гарно грали. Музики такі.

⎯ Ага. На весіллях були ці музики, так?

Є.Ф.: Були.

⎯ Чи ви пам’ятаєте як проходили тоді весілля? От, наприклад як виходили заміж ваші сестри чи там…?

Є.Ф.: Хорошо…

⎯ Бо ваше весілля то було вже не сільське?

Є.Ф.: Нє, нє. Виходили заміж, то вони в церкві вінчалися.

⎯ Так?

Є.Ф.: От. Ну потому вже приходили до молодої, до нєвєсти… І там весілля.

⎯ Ага. У вашому…

Є.Ф.: А потом ідуть до жєніха гуляти.

⎯ У вашому селі як наряжали молоду?

Є.Ф.: Тоже плаття таке…

⎯ Так, плаття було довге?

Є.Ф.: Довге плаття і білі туфлі. Туфлі обізатєльно лодочки.

⎯ Правда?

Є.Ф.: На нізкім каблукє.

⎯ Ага.

Є.Ф.: І січас на нізкім, було тогда модно. І … плаття красіве (…) гарно дуже, віночки тут такі зроблені.

⎯ Чи пам’ятаєте скільки треба було заплатити за убрання це?

Є.Ф.: Не пам’ятаю…

⎯ Не пам’ятаєте?

Є.Ф.: Було дорогувато навєрноє — дуже красіво вдівали.

⎯ Ага. І шили в селі, да? Були…

Є.Ф.: В селі. Шили портніхи, я ж кажу, шо це були портніхи, це єврейки.

⎯ Чи можете ви згадати яка була найкраща портніха?

Є.Ф.: Там була якась Емма. Це до неї ходили.

⎯ Так?

Є.Ф.: І ше там була якась тоже коло неї, вони вдвойом робили. До неї дуже було тяжко попасти, вони дуже такі вещі (…) шили. От як на свадьбу шось — то це вони. (…) тут і плаття шили, такі-во. Дуже-дуже гарно шили, оті плаття, костюми… Тоді були матір’яли красіві то вони дуже красіво шили.

⎯ Чи самі несли матерію, чи була у портніхі матерія?

Є.Ф.: У кого нема то в них були — вибирай які хочеш. В них були, вони мали свої матерії. Покупали і в них.

⎯ Угу-угу. А чи пам’ятаєте ви, були такі «червоні весілля»? Це в двадцятих роках вони були поширені. От ви казали шо у вашому селі були ці комсомольці, чи були у вас такі червоні весілля?

Є.Ф.: Було без батюшки.

⎯ Так, так. Чи казали на них «червоне весілля»? Так казали?

Є.Ф.: Казали, да. Такі… без батюшки тако собіралися тоже і музика грала, шо тіки не вінчалися в церкві.

⎯ Ага. То так нормально було це? Ну як в селі ставилися до такого весілля?

Є.Ф.: Не дуже гарно…

⎯ Не дуже, да?

 

⎯ Чи пам’ятаєте ви як були в селі комсомольці чи це партійні? Як до них ставилися люди?

Є.Ф.: Ставилися, бо мусили ставитися.

⎯ Ну так.

Є.Ф.: Був закон такий вийшов, должни були примірятися…

⎯ Але чи були добрі ці люди, чи…?

Є.Ф.: Комсомольці? Хороші ж були люди…

⎯ Правда?

Є.Ф.: А чо ж вони були погані? Хороші були.

⎯ … вірили в ці світлі такі ідеї, да?

Є.Ф.: Да, да. Були хароші, і комсомольці були хароші і піонери потом. (…) хороші. Такі як і всі люди. (…) то це вони ходили, (…) не під своєй волей ходили. Їх заставляли ходити. І хапали там всьо.

⎯ О, так, чи ви пам’ятаєте цей період? Як приходили додому і там дітей голодними залишали, витряхали всі продукти?

(…)

⎯ Ааа…

(…)

⎯ Пам’ятаєте ви це?

Є.Ф.: Я…

(…)

Є.Ф.: Це я дуже не помню так, (…) може я виїхала…

⎯ Нє-нє, вона була (…).

⎯ Так, так. До тридцятого року не пам’ятаєте?

Є.Ф.: Ааа… До тридцятого так етот, да, ходили.

⎯ Ходили?

Є.Ф.: Забирали і оставляли і…

⎯ Може когось там з хати виганяли?

Є.Ф.: Так шоб у нас, так то не виганяли. (…) забрали там. (…) заберуть і трохи оставляють. Каже: «Ми всьо не берем — ми оставляєм вам. А шо мали — ми взяли». Так шо і на нашій вулиці то не дуже взялися за цих шо були.

⎯ Правда?

Є.Ф.: (…) якісь милостіві.

⎯ Ше трошки… Чи ви пам’ятаєте фамілії тих перших комсомольців, тих перших комуністів? Як їх звали в вашому селі?

Є.Ф.: Комсомольців? Не пам’ятаю…

⎯ Не пам’ятаєте, да? Угу. Тоді трошки…

Є.Ф.: Я тільки знаю, шо у нас був оцей зять, Оздоба (…) комуніст був…

⎯ В селі вони були, да?

Є.Ф.: Да, це мої, мої зятья. Ганін чоловік, а це його брат.

⎯ А чим вони займалися?

Є.Ф.: Були грамотні і шось вони писали і, я ж кажу, вот цей був брат отой старший, був директором завода сахарного в нашім Ялтушкові, а цей помошніком работав, такой на партійній роботі, виполняли роботу.

⎯ Угу.

Є.Ф.: Но так шоб на них хто обіжався то…

⎯ А тепер ше трохи до вашого дівування. Чи обов’язково сватали дівчину перед весіллям?

Є.Ф.: Обізатєльно сватали.

⎯ Сватали?

Є.Ф.: Обізатєльно.

⎯ Пам’ятаєте як проходило це сватання?

Є.Ф.: Ну приходять…

⎯ Можливо ще пам’ятаєте які приказки говорили тоді?

Є.Ф.: Ой, не помню…

⎯ Як свати прийдуть то шо вони там казали батькам? Не пам’ятаєте, да?

Є.Ф.: Не пам’ятаю. Помню, шо приходять із хлібом, із сіллю, і приходять з рушниками і всьо там обмінюються…

⎯ Чи було таке, шо дівчина могла відказати?

Є.Ф.: Бувало. Гарбуз.

⎯ Правда?

Є.Ф.: Да.

⎯ Давала гарбуз?

Є.Ф.: Давала.

⎯ … так називалося шо «гарбуза»?

Є.Ф.: Давала, давала. Не нравилося — отправляли обратно.

⎯ Так?

Є.Ф.: Канєшно, там же було ругань, батьки же її ругали, билися. (…) «Він мені не нада» і з позором отправила ше хлопця, бо він їй не треба… не приглашала, а тільки з гарбузом отправила (Сміється).

⎯ Чи пам’ятаєте що готували дівчині до весілля? Як у вас це називалося? Посаг чи при́дане?

Є.Ф.: При́дане.

⎯ При́дане казали, так? І що давали дівчині батьки?

Є.Ф.: Подушки, рушники, наволочки. Усьо шо положено.

⎯ Постєльні прінадлєжності?

Є.Ф.: Постєльні прінадлєжності, це саме.

⎯ А так про багатших будем казати, про кого могли сказати шо це дуже багата нівєста? Шо вона могла нести? Чи готували сундук у вашому селі для неї?

Є.Ф.: Готували, готували, да. Придане багато, платтів там у неї багато, і покривала, і хустки, всьо таке, о…

⎯ А з хазяйства що-небудь давали?

Є.Ф.: Давали. Корову чи телицю, чи там шо …

⎯ А землю?

Є.Ф.: І землю, і землі давали як договорилися, там землі скільки… ділили всьо.

⎯ Чи мала обов’язково дівчина брати фамілію чоловіка?

Є.Ф.: Обізатєльно.

⎯ Так? Угу.

Є.Ф.: Обізатєльно.

⎯ А пам’ятаєте, Євдокія Єфремівна, були випадки що між собою могли подружитися родичі? Наприклад, двоюродний брат і…

Є.Ф.: Нє, нє. Це були дуже тяжко грішно.

⎯ Гріх, так? А шо казали про такі випадки? Чому це гріх?

Є.Ф.: Ну шо буде… Буде… Чи вона помре, чи він помре. Да…

⎯ Так шо не було такого?

Є.Ф.: Не було. Не було, це даже близько не було.

⎯ Угу.

Є.Ф.: Казали, шо не можна так. Боже упасі! Хотя і нравиться — не можна. Потомушо це родня.

⎯ Ага. Чи пам’ятаєте хто в дитинстві розказував дітям казки? Чи розказували тоді дітям казки?

Є.Ф.: Розказували, канєшно.

⎯ А хто це, батьки чи…?

Є.Ф.: Бабусі, дідусі, батьки.

⎯ Так?

Є.Ф.: Да.

⎯ Угу.

Є.Ф.: Бабушки більше всього занімалися.

⎯ А до церкви хто водив дітей?

Є.Ф.: (…) Бабушка йде, батько йде, мама йде. Я всьо время ходила з татом. Мами не було, з батьком ходила. Помню, ходили зимою тоже, на Кріщеніє. Такий мороз, такий сніг! А ми йдемо воду святить, в валінках і (…) скріп-скріп, скріп-скріп…

⎯ Пам’ятаєте, да?

Є.Ф.: Да, я з батьком ходила… І паску святити, кругом ходили.

⎯ А чи тоді карали дітей? Якщо вони не слухалися. Наказували якось?

Є.Ф.: Як не слухали, то били.

⎯ Так?

Є.Ф.: Били даже.

⎯ Вас били? Вас тоже?

Є.Ф.: Попадало одін раз, тоже. Два рази батько бив мене тоже. Не послухалася шось я його і він мене вдарив, а потом сам сидить і плаче. Каже: «Ой, я скоро помру, бідна ти ж останешся сирота! Мами в тебе нема, зачем же я тебе ще бив?» І він плаче, на призьбі сидимо коло хати… сидимо, оба плачем. Батько і я. (Сміється)

⎯ А хто, крім мами, доглядав маленьких дітей? Тоді жінки…

Є.Ф.: В мене сестра була, Ганя. Оце сестра доглядала.

⎯ Так? Мама ходила на роботу, а сестричка доглядала?

Є.Ф.: Да, да, да, доглядали.

 

⎯ Євдокія Єфремівна, а чи пам’ятаєте ви старців? Ходили тоді по селах?

Є.Ф.: Ходили.

⎯ Правда? А були з вашого села старці?

Є.Ф.: Були наші, з нашого села. Тоже коло церкви були.

⎯ Ага.

Є.Ф.: І тако додому приходили, на кладбіще. Тако були старці, були.

⎯ А чи пам’ятаєте ви таких старців, шо не просто вони просили, а шось грали, якусь музику мали?

Є.Ф.: Ходили, грали.

⎯ Може бандуристи, може лірники?

Є.Ф.: Один хлопчик водив, а був сліпий.

⎯ Так? І на чому…

Є.Ф.: Батько був сліпий. І на якійсь такій лірі грав. Да, співали. Хлопчик і батько співали. Батько то совсім сліпий був, а це хлопчик його маленький водив.

⎯ Поводир був, да?

Є.Ф.: Поводир, да.

⎯ А пам’ятаєте які пісні там були? Чи це були божі, чи це були якісь українські, які?

Є.Ф.: Українські.

⎯ Чи це може були якісь козачі пісні, думи?

Є.Ф.: Оцево шо «Думи мої, думи», оце оці шо січас бува, співають — оце тоді співали, так.

⎯ Угу. А що давали старцям?

Є.Ф.: Шо давали, то гроші давали, то пироги пекуть дають, а то хліба дають, а то (…), то м’яса чи варьоного, чи капчоного, чи шо то давали їм. Повну торбу наб’ють, оба несуть єлє-єлє. Давали.

⎯ Не обіжали старців?

Є.Ф.: Нікагда. В жизні ні. Прийшов — обізатєльно треба дати. Обізатєльно.

⎯ Гріх був, да?

Є.Ф.: Гріх, гріх. То вони вже там перехрестяться, і руку поцілують, і всьо, і… хазяїну.

⎯ Знаєте ще про що я не спитала… Про Голод. Чи пам’ятаєте ви Голод?

Є.Ф.: (…).

⎯ Ні?

Є.Ф.: Я не пам’ятаю голоду.

⎯ Але може ви знаєте з розмов чи був в Ялтушкові голод?

Є.Ф.: Був.

⎯ Так? Чи помирали тоді люди?

Є.Ф.: Помирали, (…) помирали в нас в Ялтушкові тоже. Мене тоді якраз не було, я оце уїхала в тридцять четвертому году.

⎯ А в тридцять третьому був голод?

Є.Ф.: В тридцять третьому… В тридцять третьому-тридцять четвертому.

⎯ У нас тут були Голоди в тридцять третьому, тридцять сьомому і сорок сьомому.

Є.Ф.: О.

 

⎯ Євдокія Єфремівна, а скільки дітей у вас?

Є.Ф.: Троє.

⎯ Троє? Назвіть їх.

Є.Ф.: Вова старший.

⎯ Так? Всі живі-здорові?

Є.Ф.: Всі, да.

⎯ Розкажіть де вони живуть.

Є.Ф.: В Вінниці.

⎯ Так?

Є.Ф.: Коля в Вінниці, Вова в Вінниці, а Таня зо мною. Ця сама менша (Сміється).

⎯ Ясно.

Є.Ф.: То два хлопці і дівчинка.

⎯ Так, так.

Є.Ф.: Родилися в Сибірі, роди в Сибірі. І вона в Сибірі родилась, сибірячка.

⎯ Чоловік ваш військовий був, так?

Є.Ф.: Да, да, да.

⎯ Ага, так шо ви мусіли за ним…

Є.Ф.: Да, да.

⎯ …їздити, да?

Є.Ф.: Їздила, да. І вона там народилася, а цій на югє родився, а Колінька родився тут, в Ялтушкові.

⎯ А тут, в Агрономічному, вже скільки років живете?

Є.Ф.: Ой, живем… З якого? З шістдесят второго?

⎯ Вже 30 років.

Є.Ф.: Да, вже тридцять років, я вже тут давно. Тут нєсколько хаток тільки стояли як ми сюда приїхали.

⎯ Правда?

Є.Ф.: Да, да, ми вже тут давно, давно.

⎯ А ви спочатку жили в якій хаті?

⎯ Там вона залишилась…

Є.Ф.: В старій хаті.

⎯ Там барак, он там де старий клуб був, через дорогу.

⎯ Так?

⎯ Потому шо тут є такі бараки, а там через дорогу це один барак залишився. А тут була … розовий будинок, це його вже знесли. Потім оцей будинок, гарний такий, з тої сторони. П’ятиповерховий, тільки не рівно зроблений, а так якось, торцом. То там тоже був барак. Оце всі люди, які тут жили давно, то вони жили по бараках. А там були хатинки, оце зара як іти тудою, там де свої власні будинки, то там вони порівняно з тими, шо такі палаци побудували, то вони маленькі. На той час тільки було пару цих хатин і давали можливість будуватися, але було пристіжно жити в квартирі.

(…)

Є.Ф.: Здесь ми вже п’ятнадцять років чи шістнадцять.

⎯ Перший п’ятиповерховий будинок по чехословацькому проекту, а то всі сталінські ці, хрущовки були, шо всі проходні комнати. То там даже заздрили, шо таку квартиру дали, шо тут всьо окремо. І навіть сусідка каже шо: «Труби старі ставили, крани старі, — каже, — чого ми тоді не бастували?» Кажу: «Хто бастує? Як побачили, шо тут це три кімнати, і лоджія, і балкон, і все, хто там буде…»

(…)

Є.Ф.: Но нам дали перву туто… Перву очередь (…) квартиру.

⎯ Я вас не спитала, а де ви працювали?

Є.Ф.: Ой, приїхала… Працювала в садікє.

⎯ В садікє?

Є.Ф.: Нє, сначала приїхала то я і…

⎯ Нянєй?

Є.Ф.: Більйо стірала сначала.

⎯ Ага.

Є.Ф.: В садіке. А нянєй я не працювала. А потом дворніком робила в садікє. От. А потом уже послє того стала робити, лєснічні клєтки мила. П’ять років як я кинула роботу.

⎯ Правда?

⎯ … станеться, п’ять років назад (…) грошей, просто їй подобається спілкуватися з людьми.

Є.Ф.: Я люблю з людьми. Вона мені каже шо: «Кидай роботу…»

⎯ Старші вже не можуть без роботи.

Є.Ф.: Може, а я ж собі там прийду, там дівчата, там… розказують, діти бігають і так весело там… «А шо я, — кажу, — буду дома робити?» І по січас за садік тако другой раз думаю «ооо, так жалко шо я не роблю, вдома сижу».