Мудра Марія Олексіївна, 1930 р. н.

М.О.: Да, да.

⎯ Правда? Ви потім, видно, її переробляли, да?

М.О.: Нє, нічого не переробляли.

⎯ Правда? Така велика хата вже тоді була?

М.О.: Тоді була дуже хата…

⎯ Важна?

М.О.: Важна, так.

⎯ Ви не пам’ятаєте з якого вона року?

М.О.: По-моєму, що з вісімнадцятого.

⎯ Може бути, да? Чи ви знаєте як… Ви то не знаєте, бо ви молодші, а може батьки вам розказували як до колективізації велося хазяйство в вашій сім’ї?

М.О.: А батьки, батькові батьки — вони в колгоспі не робили. Нє. Він був камєнщиком. Ну, там, мали пару волів.

⎯ Чи це були багатії такі?

М.О.: Нє-нє. Це вони собі були такі-во — і не багачі, і не середняки, і не бідні, такі якісь вони були. Ну, тут було у них що оце… Подвір, як тут говориться. Тут була одна хата, тут була друга хата. Вобщем, це на цім подвір’ї був, на цім хазяйстві було два брати.

⎯ Угу.

М.О.: І п’ятнадцять сотих і тут за хатою п’ятнадцять сотих. І в цих братів було по два сини. То це вони так розділилися — один лишився там на ба́тьківщині, а дєдушка мій построївся тут. Це вони мали по вісім сотих города.

⎯ Чи гектарів?

М.О.: Нє, це вісім сотих города, а там поля в них… Пощті і не було, даже коли в колгоспі (…) робили (…) не було.

⎯ А хто вважався главою сім’ї у вас? Батько, мати чи може дід?

М.О.: О, тоді як жили то дід був главою сім’ї, а потом і батько.

⎯ Угу. А хто розпоряджався грішми в сім’ї?

М.О.: Ну як батько приносив додому, воно було…

⎯ Чи спільно, може, з мамою?

М.О.: Обще, вони спільне з мамою, вони були общі. Ділитися (…) ділилися.

⎯ Тоді майже кожна сім’я займалася землеробством, а саме ваші батьки, що вони вирощували?

М.О.: А батько мій вже як по… В тридцять третім році чи коли, вже ці їх повмирали, то він купив ці п’ятнадцять сотих города собі. То це тільки мали, а він робив у заводі, у сахарнім заводі слєсаром. Слєсар-інструментальщик. А мама не робила ніде.

⎯ Вона була домохазяйкою?

М.О.: Вона була домохазяйкою. (…) тримали корову, свині. А вже після войни, во время окупації корову дорізали, а теля лишилося, во время окупації сестра вийшла замуж, то теля зрубали і так уже нічого й не держали. А після войни батько прийшов без ноги. Тако порося для себе держали і врем’я мама ходила в колгосп, а після і во врем’я войни мама ходила і я ходила. Чотирнадцять років було мені того…

⎯ Ви в колгоспі робили чи ні?

М.О.: Временно. Временно, покуда не кончилася война. До сорок сьомого чи сорок восьмого року.

⎯ А потому де ви робили?

М.О.: А потому так, то на пошті робила, у п’ятдесятім році. То робила з сестрою при райсполкомі, там опреділяли врожай. У п’ятдесятім році вийшла замуж. В п’ятдесят другом році народилася дочка. В п’ятдесят другому році переїхала з чоловіком, він робив там (…) на село. І так кочували ми до сімдесят другого року.

⎯ Правда? То ви не в Джурині жили? А писали (…).

М.О.: Да.

⎯ А куда? По районі чи нє?

М.О.: (…), да. Тут Калитинка є, п’ять кілометрів, тут були. Там за Шаргородом є село, там були. Сюди за (…) якщо ви знаєте, село було, а послєднє время (…) він робив техніком… По селах він робив фельдшером, а вже послєднє время він робив тим, на рентгені робив.

⎯ Так шо ви просто були при ньому, да, тоже як домохазяйка?

М.О.: Нє, я робила.

⎯ Робили?

М.О.: Я робила, да.

⎯ Просто що приходилося міняти ці роботи?

М.О.: Да, тільки це що приходилося міняти… (…) він в сімдесятім році заболів, то ми в сімдесят другом році переїхали сюди, (…).

⎯ Так тут і лишились, да?

М.О.: То я вже два роки (…) приїхала. Батько без ноги, мати прикута до кроваті, чоловік потіряв зрєніє на роботі.

⎯ Ясно, то треба було дома бути?

М.О.: То я вдома, в сімдесят другому році ще дочку видали замуж. А в сімдесят четвертім році я пішла на роботу.

⎯ Марія Олексіївна, а чи мала ваша сім’я авторитет в селі? Не саме ваша…

М.О.: Мала.

⎯ …а ваших батьків?

М.О.: Мала, мала.

⎯ Чи приходили до них щось там порадитись…?

М.О.: Мала, мала. Мала авторитет.

⎯ Да?

М.О.: Да.

⎯ Кого поважали? Батька чи матір?

М.О.: Обох, всіх. Да.

⎯ А з чим приходили люди, про що хотіли вам…?

М.О.: Ну вобше, вобше вони були авторитєтні люди і тако даже і завідували, шо багаті були, (…). (Сміється)

⎯ Марія Олексіївна, а чи розкуркулювали вашу сім’ю?

М.О.: Нє.

⎯ Їх батьків?

М.О.: Нє. Нє-нє-нє. І тих не розкуркулювали і цих не розкуркулювали.

⎯ (…).

М.О.: Нє. Ті батьки, мамині, то робили в колгоспі. Батько робив, а бабушка займалася гончарством.

⎯ Ой, так ви можете розказати й про гончарство тоже, да?

М.О.: То займалася гончарством, і мама моя, і там, в того дєдушки, були троє: дві дочки і син.

⎯ То вони всі гончарством займалися?

М.О.: То дочки гончарством занімалися, а син був шо́фером.

⎯ Угу. Марія Олексіївна, а чи ви пам’ятаєте, от як були дужчі хазяї і не такі дужчі, чи вони набирали наймитів?

М.О.: Нє. Нє, не брали наймитів.

⎯ Не знаєте?

М.О.: Нє…

⎯ Не саме ваша сім’я, а може сусіди там? І на який термін набиралися ці робочі? На літо, там, чи тільки…?

М.О.: А тут, коло нас, такі були самі люди, шо вони не занімалися і не нанімали…

⎯ Других людей, да?

М.О.: Людей, да, на роботу. Такі шо вони… Не було, їх не розкуркулювали і вони не мали землі багато. Ото як коли хату мали, от сусіда іде, коло хати мали сімдесят сотих города, вони обробляли самі. Як, то колись садки були, а то якісь межі дуже були широкі. А так сіяли жито, пшеницю, кукурудзу садили там, картошку.

⎯ Ще про колгоспи. Ви цього не пам’ятаєте, але може ви чули від батьків. Хто проводив колективізацію в Джурині? Це були свої люди чи були якісь прислані?

М.О.: Свої були тут люди.

⎯ Ви нікого не пам’ятаєте на фамілії, на імена? Може (…).

М.О.: Та вже і забула.

⎯ (…) їх пам’ятати, бо це ж ви були маленькі.

М.О.: Ну да. То тако…. Я помнила, но забула.

⎯ А які це були роки?

М.О.: Туто сусід був, він, як тут колись казали, при владі. Це ще (…). Ну, шо я помню, шо в нас в тому містечку була церква і той дєдушка був старостою в церкві.

⎯ Ваш дєдушка?

М.О.: Да. Я туди бігала, там був піп старий, матушка його молода була. І дуже багато дітей. І я з тими дітьми гралася. То потому ту церкву позакрили. Це до войни. Десь тако… В тридцять сьомім, тридцять шостім році…

⎯ Заборона була на церкву?

М.О.: Да. То (…) сусід був, там десь він робив, то ходив уже з людьми, командував, щоб розібрати.

⎯ Угу. Назвіть його, що це за сусід?

М.О.: Гавришин Дмитро. То він…

⎯ Такий активіст?

М.О.: Ну да, він був в колгоспі тоді, активіст, да.

⎯ Ага.

М.О.: А батько був товариш. Вони разом робили тут у заводі, було багато в нього товаришів, всі (…) були. І одного разу не прийшов на роботу. Де? Де Петро подівся? Щось я…

⎯ Той товариш, да?

М.О.: Угу.

⎯ І що виявилося?

М.О.: Прийшла його… По-мойму Петро… Прийшла жінка друга, бо перва померла, двоє дітей від первої — дві дівчинки і дві дівчинки від другої. Прийшла. «Де? Нема мого Петра. Нема мого Петра, де, де, де?» Ніхто не знає де! У нас тут був єврей, він предсєдателєм сєльсовєта робив, ше тамо десь при райсполкомі робив.

⎯ Як його фамілія, пам’ятаєте?

М.О.: Шейхман.

⎯ Так?

М.О.: Питається його, де. (…) прийде. «Він прийде. Він же ж залізницею пішов додому», бо там путь по під (…) іде. Та жінка біжить, прибігла додому — нема! Біжить знов туди, в завод, знов плаче. Оказується його забрали. Репресіровали. І за шо? І ні за що. Він робив в заводі. Щось треба було йому, цьому Шейхманові, зробити і він (…) не зробив.

⎯ Він його заслав?

М.О.: І він його заслав.

⎯ Цей Шейхман був тоді кля́тий чоловік, да?

М.О.: Да…

⎯ Чи це він був місцевий, чи…

М.О.: Місцевий.

⎯ Правда?

М.О.: Місцевий, да.

⎯ І була у нього сім’я?

М.О.: Була сім’я.

⎯ І що потім сталося?

М.О.: А потім що сталося? Його вбили.

⎯ Правда? Свої люди?

М.О.: Свої люди. Вбили. (…) даже діти. Діти.

⎯ Тих людей що він вислав?

М.О.: Да. (…) під заводом була річка.

⎯ Так?

М.О.: І туди кинули. Прив’язали камінь до шиї і кинули його.

⎯ То його просто втопили, живого?

М.О.: Ні, не живого…

⎯ (…) убили?

М.О.: Іздівалися… Да, очень…

⎯ А коли це було, які це були роки?

М.О.: А які роки були?

⎯ Ну а…

М.О.: Наверно що в п’ятдесят другім році, бо в мене дочка була мала.

⎯ А ті люди, що там, пропали, да, яких він вислав? Вони пропали?

М.О.: Пропали! Вони не прийшли.

⎯ То це ці діти вже так помстились?

М.О.: Ці діти помстилися, і тако що пальці по (…) білим полотном… То вони тут, під цим мостом, витягнули з нього камінь великий і придовбали його. Дирку видовбали таку вот круглу, і на перехресті видовбали цим і так прив’язали, щоб той камень злетів і кинули його в річку. І пото́му, його кругом шукали, не зразу його… Вбили десь. А тоді кинули сюди. Потом діти купалися: «Ой, — каже, — щось плаває, ой щось воно…» А воно не знає! Що це (…). Витягнули його з річки… Всі побігли дивитися.

⎯ Да? Так шо…

М.О.: Так помстили, то й…

⎯ Чи залишилася його сім’я, чи нє?

М.О.: Є, залишилася.

⎯ І живе до цього часу в селі?

М.О.: Виїхали вони.

⎯ В Ізраіль?

М.О.: Нє, десь вони виїхали звідси, з Джурина, були вони… Дочка вчителювала, друга тоже десь робила, син… Сім’я хароша була, тільки він був такий…

⎯ Клятий був?

М.О.: Клятий був, над жінкою іздівався, бо у них була дєвочка така, мого року, то забігали гратися, бо моя бабушка (…) живе возлє сушні. А вони так (…) то ми там і гралися. То він дуже іздівався над свою жінкою.

⎯ Марія Олексіївна, я знаю що в Джурині було багато колись євреїв.

М.О.: Дуже.

⎯ Чи ви трошки можете розказати про їхнє життя, тим більше, що ви кажете, що в вас була подружка, да, з єврейської сім’ї? Чи ви заходили до них до хати?

М.О.: Заходила. Ну, як вони…

⎯ Бідно вони жили чи ні?

М.О.: Були багаті жили, а були й бідні жили. Воно все, тако йдуть до школи… То такі мастили хліб маслом, зверху варенням…

⎯ Правда?

М.О.: Да.

⎯ Як жили ці джуринські євреї, чи вони як мужики, мали своє хазяйство, чи нічого не мали?

М.О.: Мав, дехто мав. Дехто і в колгоспі робив. От, зараз в Шаргороді є (…) діректор хлєб. заводу, там (…) то він був (…) в колгоспі дуже бідний, з бідної сім’ї.

⎯ (…)?

М.О.: І його, да, родина. Мали вони свій колгосп тут, спеціальний був. Сухром звався. Робили вони в колгоспі. І цей Міша робив. (…) їздили. Помалу, потроху вони вийшли з колгоспу. Небагато бідних було.

⎯ У мене тут такі окремі питання про євреїв. Чи ви знаєте як євреї робили свої весілля? Вони були похожі на українські весілля чи нє?

М.О.: Робили так, по-своєму, а потому (…) мене, як я виходила заміж, то вже євреї приходили позичати фати́.

⎯ А то вони без фати, да?

М.О.: А вони без фати, а тоді вже приходили позичати фати. Дуже вони готували флуден…

⎯ Це така їхня страва?

М.О.: Нє, це такий… Як ви говорите зараз, кишеньовський пиріг є.

⎯ Угу.

М.О.: З варенням, й медівники́ пекли. Це торт, на меду, то це щитали медівники́. То давали людям, виносили.

⎯ Правда?

М.О.: Да…

⎯ Чи вони запрошували українців, мужиків, на весілля?

М.О.: Запрошували. І запрошували українці їх. От, моя бабушка рядом жила з євреями, то вони дуже по-доброму жили.

⎯ Правда?

М.О.: Да.

⎯ Не були вони злі, ці люди?

М.О.: Нє-нє-нє. Дуже по-доброму. В дєдушки були коні, і він когось віз у Шаргород на базар, з горшками (…). Ну у когось він віз. І під Шаргородом в лісі вийшли бандіти… Чи касіра, якогось багатого єврея віз.

⎯ Угу.

М.О.: Десь туди, на Шаргорода. І їх поймали. То сказали дєдушке, шоб віддав лошадь, а він не хтів, то в нього вистрелили. Вобщем, з його голови зробили дрантя.

⎯ З дєдушкою?

М.О.: Да.

⎯ Так що, він погиб?

М.О.: Нє. Він не погиб.

⎯ Вижив?

М.О.: Він вижив. Їде і каже: «Беріть та й відчіпіть того коня».

⎯ Сам не дав?

М.О.: Да, «Я сам не дам». І видно хтось, десь надійшов чи шо і вони повтікали. Ззаду його їде брат, з цими горшками, на базар і дивиться, що він лежить. Він привіз його сюда.

⎯ А той єврей? 

М.О.: А той єврей, я чось забула де він. Чи він позже вернувся. І був дохтор Шилов. Прийшов. Ця бабушка плаче, бо ці діти малі… А він так, пальцем вивернув всі зуби, дєдушка… Глаз вибили йому. То той Шилов прийшов, бабушка плаче, а він каже: «Іванихо, Іванихо…», це так по-дєдушкові говорили. Іванихо, от там були євреї то Шльомихо, Шиминхо…

⎯ Так.

М.О.: Це так вони… По-чоловікові (…). То той Шилов прийшов та й каже: «Не плачте, Іванихо. Я його вилічу. Він виживе — а я вмру». «Де, дохтор (…) говорить. А де він виживе, подивіться — дрантя з голови, вся голова побита!» «Виживе — а я помру». То так, за ним, за цим євреєм жаліли усі, бо дуже були добрі. Да-да. То я тако помню, от зараз ще є…

⎯ Євреї?

М.О.: Там тих старих євреїв вже діти. І ці сусіди, вони сусідами добрі, то цеї бабушки уже невістка, то вони це шо (…) то вона іде ані до Миші, ані до мами. Це шось посовітуватися. А Миші то це перва хата, а мамина нижча, вони собі построїли зараз гарні доміки. То цього Миші батько був якийсь по́ляк. Він звався Ісак, і він так по-українськи говорив, так гарно…

⎯ А ці євреї, які жили, якою мовою вони говорили? Чи сво́ю, чи з українцями українською?

М.О.: А вони з українцями українською говорили, да. Но ці, шо близькі, то вони говорили… От ми стоїмо, тако всьо, то вони самі до себе говорили по-українськи, не говорили мєжду…

⎯ …українцями єврейською?

М.О.: Да-да-да.

⎯ Якщо є українець в компанії, то вони говорили українською?

М.О.: Українською мовою.

⎯ Тільки самі з собою говорили єврейською?

М.О.: Тільки самі з собою єврейською і то це, бо Ісака батько, Міша, бо я вже забулася, казала шо Ісак… То він говорив і навіть вдома українською мовою. То цей син тепер говорить українською, він собі займається хазяйством, як… Яким хазяйством? Коров має. То це він…

⎯ (…), да?

М.О.: Да, він собі в школі там преподоватєльом робить тако (…) він просто так, як мужик, да, да.

⎯ Марія Олексіївна, а ще до цих весіль. Як ви пам’ятаєте, ви були на єврейському весіллі?

М.О.: (…), а потому я не була.

⎯ Чи ви згадуєте, як ви були маленькою, чи там була єврейська музика, чи така, як у українців?

М.О.: Єврейська була.

⎯ Правда?

М.О.: Да.

⎯ А музиканти які були?

М.О.: А була скрипка, сопілка і кларнет.

⎯ Кларнет. Чи це були євреї грали на цих інструментах?

М.О.: Євреї, євреї.

⎯ І це вони були джуринські чи їх звідкись…?

М.О.: Звідкись привозили, джуринський не (…).

⎯ Не було, да?

М.О.: Нє-нє.

⎯ Тут в селі єврейської музики не було?

М.О.: Не було, та й ми мало тако… Да… Не так дуже. А привозили, бо то дальше ті дуже…

⎯ Важні, да?

М.О.: Важні були…

⎯ А чи тіки була єврейська мелодія на цих весіллях, чи також і могли українську?

М.О.: Єврейська.

⎯ Тільки самі… І на єврейській співали, да?

М.О.: Да, да, да.

⎯ А чи як ви згадуєте, чи це були гарні пісні, мелодійні?

М.О.: Гарні, гарні.

⎯ А танці які були?

М.О.: Тоже гарні. Фрейлехс, це дуже гарний. Вони тоді (…), пото́му танго, фокстрот, оцево. Теперішні танці (…) танцюють. То тоді вони танцювали. І пото́му вже (…) грати, оце вже як музики (…) навчилися. А то більшу часть раньше гармошка і бубон.

⎯ Да. Марія Олексіївна, а от серед цих євреїв, ваших, сільських, чи були хазяї, чи може якісь такі шо…

М.О.: Були, були.

⎯ Правда?

М.О.: Були хазяї, тримали коні, корови́ тримали…

⎯ Чи ви згадуєте що це були за люди? Можете фамілію згадати? Як на них казали?

М.О.: Штільман Борис. Його… Я з його дочкою робила на яйцескладі. Вона була зав. складом, но разніци не було. Шо робоча, шо зав. склад — то разніци не було.

⎯ (…)?

М.О.: І вона роботяща була, провіряла, вона тоже з єврейкою робила, її ще батько був заготовітільом на цих яйцях і так вона стала. То вона тоже з єврейкою робила і оце прийде машину грузити і ящик на плечі — і пошол. То я казала до неї: «Я буду на машині, а ви (…) вона дуже-дуже була роботяща. (…) вони наймичку тримали.

⎯ А про наймичок… Наймичка була, як правило, мужичка чи тоже єврейка?

М.О.: Мужичка.

⎯ Мужичка?

М.О.: Мужичка, да.

⎯ А хто йшов наймитувати до них? Чи це бідніші?

М.О.: Ну, бідніші, бідніші.

⎯ Бідніші? Чи це була дівчина, чи це була жінка стара?

М.О.: Ну, були жінки старі були, у них була дівчина, вона Марія називалася. Так (…).

⎯ Правда?

М.О.: Да.

⎯ Шо вона на (…) служить?

М.О.: Да, Марія (…) і вона так гарно вбиралася!

⎯ Ці євреї її вбирали?

М.О.: Да… Її євреї вбирали і її євреї… Вже вона була пото́му у брата, у сина. То вона умерла і її поховали.

⎯ Ці євреї?

М.О.: Да. Вона, їй платили, вона гроші мала тако. От кудись вона тако піде — то вона собі мала свої гроші. Всьо (…) мала, да.

⎯ Марія Олексіївна, а звідки взагалі тут взялися євреї? Це вони споконвіку тут жили чи вони…?

М.О.: Споконвіку.

⎯ Правда?

М.О.: Да.

⎯ Це давні тут, да?

М.О.: Це давнє, давнє, давнє, давнє.

⎯ Скільки тут залишилося ще їх?

М.О.: Та дуже мало вже. Може… Сімей може з десять.

⎯ Правда? Всі вже виїхали?

М.О.: Може вже дванадцять… Хто повмирали, а хто повиїжджали…

⎯ А є такі старі, що самі живуть, євреї? Нема таких, да?

М.О.: Нема вже. Вже нема таких. Щоби аж такі, дуже старі були…

⎯ Нє, щоб не дуже такі старі. Я б хотіла з яким-небудь євреєм поговорити. Ну, таким, шо десь так тоже з тридцятий рік і раньше.

М.О.: Ага. Є одна стара тут єврейка, туто недалеко коло суше́нь живе. Тоже там в неї дочка є з тридцятого року.

⎯ А та старша жінка?

М.О.: А то стара вже.

⎯ Вона живе там ще?

М.О.: Живе, живе там, да.

⎯ Вона може говорити?

М.О.: От бачите, чось я цього року і туди мені не прийшлося піти на посидінки. То часом я ішла, а цього року щось нє. І все я з нею говорила, а в неї вже тепер склєроз.

⎯ Ааа… Ще про посидінки. Чи це було прийнято в євреїв — десь зійтися і поговорити?

М.О.: Да…

⎯ Де вони збиралися?

М.О.: А вони собі збиралися з товаришами тако, по сусідстві. (…) в свято, лавочки були, то вони собі сиділи. А (…), то мужики підходили з ними тако сидіти.

⎯ Угу. У них було більше часу ніж у мужиків?

М.О.: Да, ну конєшно, (…).

⎯ Вони нічо не робили, так, по хазяйству?

М.О.: Ті в колгоспі робили.

⎯ Але (…) це було так прийнято що вони і краще одівалися і краще їли і з чого вони мали це, як ви думаєте? Чи вони були майстри якісь такі добрі?

М.О.: То були… В общем вони (…) занімалися колись було.

⎯ Що це означає?

М.О.: Спекуляція.

⎯ Ага…

М.О.: То вони продавали синку, то (…), то (…), то карасін продавали. Ми зараз вспоминаєм, кажем: «Живемо ми в якесь таке время, що карасіна нема».

⎯ Да?

М.О.: Вчора свєта нестало.

(…)

М.О.: Підемо до (…) — той четвертушку бере, той півлітру, а той пів четвертушки. То солі продайте, а то поборгуйте (…).

⎯ Занімали в євреїв?

М.О.: Ой, усігда!

⎯ Правда?

М.О.: (…) усе!

⎯ Чи вони брали проценти за це?

М.О.: Брали.

⎯ Правда?

М.О.: Нє, ці шо бургували тако, то вони не брали процентів, бо того, шоби іти до них. А як ти гроші йдеш позичати, то вони процент брали. Там один процент, там, десять рублів то рубе́ль брали чи за сто рублів рубе́ль брали. То синку продавали, а то соду продавали, а то цукерники були, конфети робили.

⎯ Вони вдома їх робили?

М.О.: Дома робили. То морожено робили вдома, сітро робили, газ. воду робили, (…) сітро. То вже десь (…) дає гроші та й біжимо! Бо я то гроші всігда мала, бо батько в заводі работав. Тако давали, а то ота бабушка давала, бо тій то…

⎯ Скупі були?

М.О.: Скупі і… Ті щось не любили мами мої. То бабушка вмерла скоро, а дєдушка в сорок другом році.

⎯ А ви згадуєте тих євреїв, до яких ви приходили за цукерками, наприклад?

М.О.: А шо?

⎯ А нагадайте їх, як їх фамілії були?

М.О.: Шоб я хтіла знати, то я забула.

⎯ Не пам’ятаєте, да?

М.О.: Забула.

⎯ Чуєте, Марія Олексіївна, а чи знаєте ви таких євреїв… Це раніше вони були, що вони знали найкраще єврейські звичаї, що євреї до них ходили, ану назвіть їх.

М.О.: Ну, вони дуже були багачі. Це вони були багачі. От були рабін.

⎯ Угу.

М.О.: Це він був старший над ними. До нього тоже були… Як вам сказати…

⎯ Прислуга?

М.О.: Прислуги то вони брали, але мали вони свою раду таку. Оце шось — то вони збиралися, скликали їх і вони вже радилися і тоді вже цим підсказували, як що робити.

⎯ Так, а чи були єврейські бідняки, старці що ходили просити?

М.О.: Во время войни були.

⎯ Пам’ятаєте, да?

М.О.: Да.

⎯ Але не знаєте фамілії?

М.О.: Тоже не знаю, не знаю тако, але ходили. Ага, що ви кажете як… Була одна Алка, вона продавала дріжджі, в неї була одна дочка, а чоловік її (…) возив гончарам горшки. Мав свої коні. То вона каже: «О! Кажуть шо жиди їдять кури, жиди їдять кури, як вони куплять на Паску курку — то це вони вже кажуть що їдять. А як уже курка пуд м’яса, то це не считається, заріжуть, да. (…), то це вони (…) скупили коли золото у людей. Вони мали золото…

⎯ А чи були майстри такі серед них? Модісти чи…

М.О.: Були, були, були.

⎯ Нагадайте.

М.О.: Всьо євреї… Шили.

⎯ Чи було багато їх?

М.О.: Байдер був, один. Це він був, мужскі костюми шив. Дуже гарні, мужські і женські. Жакети він шив, пальта шив він. Пото́му, за румунів в нього учився буковинський єврей. Яша. То він… Ті виїхали, а він тут лишився, він взяв з села єврейку. Вона була красіва, він її взяв і вони тут дуже довго жили. Тут був клуб, там в містечку, вони в клубі робили свадьбу дочці, да. Музика грала, там були всі вже. Даже во время цьої свадьби ця його жінка була больна, лежала в больниці, то він сам готував… Ну, українці йому готували.

⎯ Вже така була свадьба як у мужиків, да?

М.О.: У мужиків, то вони… Та його жінка заболіла і виїхали вони в Ізраїль і вона там померла.

⎯ Правда?

М.О.: Да. А бухгалтер, він тоже зараз виїхав в Вінницю, був тут в селі, три кілометри, бухгалтером. То він робив настоящче весілля!

⎯ Єврейське?

М.О.: Всі були! Мужики були і євреї були, шалаш робив, всьо! То ше…

⎯ Як його фамілія, пам’ятаєте?

М.О.: Бурман.

⎯ Бурман…

М.О.: Угу. То ще в тако, всі (…). Клава, дочка його, дуже красіва, за районного виходила замуж.

⎯ Тоже за єврея?

М.О.: Да. І дуже витанцьовувала, то ше говорили: «О, о… Вона так танцює, вона так танцює». Це їм не нравилося…

⎯ Євреям, нє?

М.О.: Євреям, да. І шо він таку свадьбу…

⎯ Дозволив?

М.О.: Дозволив. І потому Шурман, він майстер дорожного отдєла, тоже вже робив після нього свадьбу. Тоже шалаш робив. Просив всіх, руских і євреїв…

⎯ Чи вони ще живі? Живуть тут?

М.О.: Да, вони живуть. Він… Тільки я не знаю чи він робе, бо в нього був інфаркт. Жінка його в аптеці робила, батьки жінчині повмирали, то тоже батько… Цього Шурмана батько бідний дуже. Він сапожник був, бідний. А її батьки то дуже були, у них такий дом був дуже великий.

⎯ Про доми… В яких хатах жили євреї? Як правило?

М.О.: А в яких?

⎯ Чи це були похожі доми такі як у мужиків чи не похожі були?

М.О.: Нє, довгі такі. Такі довгі були, буквою «Г» були…

⎯ І сам єврей там жив чи їх скільки сімей там жило?

М.О.: Ну… Ну а шо, по двох сім’ями жило, бідніших. А то багачі то жили одні.

⎯ Вони не мали ні клаптика городу?

М.О.: Нєа.

⎯ А де вони брали, наприклад, петрушки? Йшли на ринок?

М.О.: Купляли.

⎯ Йшли на ринок?

М.О.: Да, йшли на ринок, купляли, а… Українці знакомі їм приносили. А ті йдуть щось займають та приносять їм, то вони… Жили дуже добре.

⎯ Чи були такі євреї в Джурині, шо про них говорили що вони вміють робити щось найкраще? Чи може такі музиканти, чи може такі майстри?

М.О.: Ну, у євреїв сапожніки були дуже добрі. От, єврей робив з батьком у заводі. То батькові треба було догодити. Шоби зробити. То це на вихідний день, коли там випадає вихідний день, було випадав… Каждий день, будній день, оце тоді випадає, тоді, тоді, а це вже випаде як в неділю. То він каже: «Приходь до мене і будемо робити чоботи». То Яків зробе чоботи, то то діствітєльно чоботи були. А пото́му той не прийшов з фронту, вбили його. То другий робив, то той батькові догоджав вже. То так говорили шо той хароший й той хароший, но цей був тако багатий, а той був бідний. Ну після війни їх багато було, бідних.

⎯ Угу.

М.О.: Тако. І до войни були бідні, і після войни…

⎯ А пото́му, коли почали виїжджати євреї? Як ви думаєте, за вашого дитинства, то тут було дуже багато їх, скільки?

М.О.: Дуже тут було багато. Тут їх стільки було багато, і дуже багато євреїв в селі жили хазяювали.

⎯ Правда?

М.О.: Да.

⎯ І мали хати такі як мужики, да?

М.О.: Да, такі хати як мужики і робили у колгоспі. От цього Байдера жінки сестра.

⎯ Як її звали пам’ятаєте?

М.О.: Я не знаю, бо вони шось кілометрів з десять жили. То обше вони в селі жили. І вже її чоловік, вона з сестрою там була, і чоловік, діти були. Пото́му вона умерла, ой — чоловік умер, то там сини були. Забрали її туди, і вона звідти втікла…

⎯ Сюди?

М.О.: Ооо… То село Ярове і там вона була, і вже стара була і всьо равно вона ходила на буряки. Піде хоть рядок висапає. Сливки сушила, грушки сушила, яблука. Вона каже: «А це нащо я маю сидіти там, отак як та (…) просити всього, як в мене на городі є всьо!»

⎯ То вони такі вже, робилися як мужики, да?

М.О.: Да, вони були, такі як мужики.

⎯ А чи можете сказати що вони були такі, розумніші за мужиків? Що вони були хитріші, якісь способніші?

М.О.: Ну, конєшно, вони були хитріші за мужиків.

⎯ Правда? Як правило, вони добре вчилися, так?

М.О.: Да, да, вони… Нє, всіляко.

⎯ Всіляко?

М.О.: Всіляко вчилися, знаєте…

⎯ Чи ви вчилися з євреями?

М.О.: Була єврейська школа отдєльно, а наша отдєльно, но рядом. Рядом. То перед войною їх… Уже нас соєдинили. То я можу сказати, шо не дуже так і гарно вчились. Так, як наші.

⎯ Всяко?

М.О.: Так і… Так цей Міша, як він бідний, він прийде до школи, вибачте, такі два (…) прийде. То він міг учитися? То тако багато, багато не той… Не училися. То ше даже і до мене шо: «Ти поможи». Бумаги вже після войни не було, я за румунів пішла в четвертий клас… Бо гонили, до войни я кончила три класи, а за румунів пішла в четвертий клас. То вони гонили, щоб іти, а я добре вчилася. І прийшов староста, приїхав і каже шо якийсь приїде…

⎯ (…)?

М.О.: Главний, нє, якийсь главний по цих, жандармеріях, ото школи і десь там сходка буде і дали мені шоб я вивчила молитви і читала. То я дуже плакала шо: «Я не буду, я не хочу», і вчила то мене геть десь відіслали, я не знаю куди! Батьки. Щоби я цих віршів не говорила.

⎯ А що то за вірші були?

М.О.: О, божественні.

⎯ Божественні, да?

М.О.: Божественні і якісь вірші тоже дали, а які… І в школі мене товкли, шоб я вчила в школі. То я його вивчила, мені шо — раз, два, бо я дуже добре вчилася. А після войни, цеї бумаги не було, то я наізусть всьо. В мене математика… І так само дочка. В неї математика, в неї…

⎯ Марія Олексіївна, а тепер до вашого дівування. Ми ше не говорили де збиралися на вечорниці?

М.О.: А де збиралися на вечорниці? А тоді таких дуже й вечорниць і не було, бо було після войни бідність.

⎯ Да.

М.О.: То в мене так було, шо… В шо вдітися, бо до войни батько був в коперативній комісії, но він дуже чесний був. Як щось привезуть, то він каже до мене шо: «Йди, стій в очереді», а так він нічо. Швейну машину він там взяв і білий платок великий. Оцім що я закручена, то це він узяв. А то — іди. То так у нас було шо вдіться, сапоги були, туфлі були. Вобшем тако шо, як би вам сказати, культурно жили. Даже я помню, шо в мої мами, куди вони йшли, то вона вдівалася в білі панталони.

⎯ Тоді ніхто такого не знав, да?

М.О.: Да… І унизу вони обшиті кружевом. Да. То де ми збиралися — ідуть ті дівчата, отуто за мостиком, на горбику вони збиралися. Вони босі — то я вже боса.

⎯ Да…

М.О.: А тут клуб.

⎯ Коли ви почали ходити в клуб, скільки вам було років?

М.О.: В сорок сьомом році. Сімнадцять. Клуб то ж інтірєсно — кіно показують.

⎯ А яка була музика в клубі?

М.О.: Гармошка.

⎯ Правда?

М.О.: Да.

⎯ А хто грав?

М.О.: Хлопці.

⎯ Чи пам’ятаєте ви гармоніста?

М.О.: Там і старі грали і… І тако молоді тоже нє… Не помню. То там Захар був старий. От мій батько тоже грав, но він не ходив. А так хлопці грали. Євреї грали. Наймали…

 

М.О.: … у (…) році я помню тако дощ ішов. І (…). І ці дівчата, ця подружка йде і друга, старша. Йде, йдем ми і вони йдуть. І хочем в кіно і там хлопець підійшов так й каже: «Пішли в кіно», а я кажу: «Я не піду. Я подруг не лишу». То він мені купляв, купив білет, завів туди і з цим білетом (…). І ми босі, так оцево я помню. А після кіно танці. Але га́йда, повтікали, куди ж босі буде́м, і босі танцювали. То я б ішла скоро додому.

⎯ А яка була музика в клубі тоді?

М.О.: (…).

⎯ Нє, як мелодія, мелодія називалася?

М.О.: А вже тоді полька, краков’як, танго, фокстрот був. То там ше (…), хто фокстрот танцював. Тоже в нас така дівка була, (…) дуже, її мама женихів їй вибирала то такого, то такого, то вона дуже красіво танцювала.

⎯ Єврейка?

М.О.: Нє.

⎯ Мужичка була?

М.О.: Мужичка.

⎯ Як її звали, пам’ятаєте?

М.О.: Лєна, Лєна.

⎯ Лєна?

М.О.: Рубчак. Лєна Афанасьєвна.

⎯ То вона саме лучше танцювала?

М.О.: Да, да.

⎯ А які дівчата найкраще співали, пам’ятаєте?

М.О.: Оце я вже не пам’ятаю.

⎯ А шо, як ви ходили на вечорниці та й співали?

М.О.: Ми не дуже так і співали.

⎯ Правда?

М.О.: Тако…

⎯ А частушки співали?

М.О.: Ото це частушки, тут балалайка вийде, сусіди… Балалайка, тої-сьої, там… Співали, танцювали. Усьо босі, усьо босі, бо жаліли. І я з ними.

⎯ Тільки на свято, да?

М.О.: І я з ними боса.

⎯ А я вас питала як називалися кутки? У вашому селі.

М.О.: Оце Куритівка.

⎯ Так, а ще?

М.О.: А там була Гончарівка.

⎯ Там де гончарі були, да?

М.О.: Да. А от через річку — то Тхурівка була. А туди та Гончарівка далеко тягнулася, бо це гончарі там робили.

⎯ Угу. Про ансамблі, про музикантів чи ви можете сказати? Які були музики на весіллі, наприклад у ваших батьків, може вони розказували? У вас на весіллі?

М.О.: Ой-ой-ой, дай Боже пам’ять, то…

⎯ Цимбали, да?

М.О.: О, цимбали!

⎯ Цимбали… А крім цимбалів що ще було?

М.О.: Бубен!

⎯ Бубен… Такий маленький чи великий?

М.О.: Малий, малий. (…), балалайка.

⎯ Угу. Ясно. А шо музиканти заробляли, що їм давали за це?

М.О.: Та там тоді колись давали то три рублі, то п’ять рублів.

⎯ Чи щось таке спеціальне давали ще музикантам? Наприклад, рушники чи хліб, чи горілку?

М.О.: Як були багаті то давали, а як бідні то не давали. Пляшку горілки.

⎯ Та й всьо, да?

М.О.: Тарілку холодцю.

⎯ Ага.

М.О.: То вже й всьо.

⎯ Чи були у вас сімейні ансамблі?

М.О.: Нє… Батько мій грав на гармошці.

⎯ Але я маю на увазі чи було, шо батько з синами або брати грали?

М.О.: Були, були.

⎯ На весіллях?

М.О.: Да.

⎯ Ви згадуєте їх фамілію?

М.О.: Тоже, нє, не можу вспомніти. Так багато було такого, з сімейних, да. На сопілку грали…

⎯ Угу.

М.О.: Це дудка була.

⎯ Називали «дудка», да?

М.О.: Да.

⎯ Ви пам’ятаєте чи був шинок у селі?

М.О.: Був.

⎯ Був?

М.О.: Да, був!

⎯ І хто там був шинкарем? Єврей?

М.О.: Євреї, да. Заєзний дом був…

⎯ Правда?

М.О.: Да, великий. Туди, ше я…

⎯ Тоже євреї тримали?

М.О.: Да! Ще я ходила, він ше є!

⎯ А де це?

М.О.: А туди як до кладбища, за аптєкою!

⎯ Так?

М.О.: Там такий високий, його даже від того, з центру від універмага, його видно!

⎯ Так?

М.О.: Він ще там є. Він ще й повністю є! І ви знаєте, і там такі даже і комнати́ є де…

⎯ Це так, як гостінниця була, да?

М.О.: Да-да-да! Де гостінница. То я ще помню такий заєзний двор, такі двері широкі, здорові були. Тепер нема того! (…), бо там моя подружка, що я з нею робила (…), то це вона купила одну половину. То це була вона для таких-во хазяїв якихось, для панів, щоб їхали, а друга половина — там такі-во були, усі. То то вже переробляла той заєзний двор. Шинкарі були, бонаполь був.

⎯ Що це таке?

М.О.: (…) продавали.

⎯ Ага. Називалося бонаполь?

М.О.: Да. Бонаполь. То тоже…

⎯ Де продавали?

М.О.: Там, в містечку.

⎯ Дома в когось?

М.О.: Дома… Нє, спеціальний був… Вдома, квартіра. То вони з одного боку жили, а з другого боку…

⎯ Магазинчик був?

М.О.: Продавали, да. То я ще ходила… Ці мої, бабка мамина і дєдушка, то приходили так якесь свято подружки, хазяї, хазяї з села, хазяї великі, це йшли до Іванихи. То посилали мене: «Біжи возьми пів кватирки». Кватирку це так, як то було раньше (…) така-во бутилочка така, така більша і таково менше кватирка була. Пів кватирки.

⎯ Так мами пили колись?

М.О.: Да! І це вони потрошечки, а то була у бабушки всіляка налівка…

⎯ Правда?

М.О.: Да… Варення було усіляке… Якби тепер так зробити, того як вони робили, помню… Я тоді то не знала, но я вже тепер уже догадуюся: сливки́, помиють їх, чи то (…) і на терку, посиплят сахаром і в (…) горшки, вони всувають туди.

⎯ Угу.

М.О.: Це скілька раз, то таке варення вкусне було, це (…) слоїки. То вони всі (…).

⎯ Чи вони його продавали?

М.О.: Ні. Ні.

⎯ Тільки для сво́їх були?

М.О.: Для сво́їх. Оте хто заболіє  ̶  то прийдуть, то вони дадуть. І малінове вареня було. Ну в общем дуже-дуже…

⎯ А як його варили, без цукру, да?

М.О.: З цукром.

⎯ З цукром, був цукор, да?

М.О.: Да… Тут і завод був, був цукор. І даже мій батько, там вони жили… Но там всі були, там же завод близько, той ми там, всі були там. То даже свєт провів був!

⎯ Угу. Ше ні в кого не було?

М.О.: Там ні в кого… То то до войни колись держ. був свєт. До тридцятого року, тридцять другім, тридцять третім тако році. То ті дуже-дуже були, то так всі я ще помню, вже й потому (…), то посилали мене туди шо: «Біжи, скажи шоб приходили на празник. На Покрову».

⎯ Хто?

М.О.: А ті бабущчині подружки.

⎯ Ага.

М.О.: З села, то були у селі хазяї, вони мали поля, вони… Всьо мали. І наверно, шо ці тоже, ті трошки мали поля, бо дєдушка, я знаю що робив на полі в колгоспі. То я ше помню. То це вже тут… Такі широкі ті, спідниці́, так вони їх (…), там рубашка була, там фартух, повив’язуються. Платки з тороками… На низ одною, зверху другую…

⎯ Так щоб більше було?

М.О.: Да, і ці кінці сюда-во, цей кінець зверху, і так сюди поставлять. Сорочки вишиті були, так витягнуті. То казали колись «пазуха щоби висіла», ммм…

⎯ Гарно це було, да?

М.О.: Гарно, дуже було.

⎯ Нічого тепер не залишилось?

М.О.: Вони дуже були, ше бабушка була і дєдушка, ой… Мій батько (…).

⎯ Фотографії? Фотографії чи одежі ці?

М.О.: Фотографії.

⎯ О Боже, чому?

М.О.: Не знаю.

⎯ Не захотів щось чи розсердився на шось, да? Шкода як. А ці фотографії тут в містечку робили?

М.О.: Ні. Це фотографії вони на Донбасі… Фотографірувалися. Оце коло батька це з Донбасу товариш, а оце коло мами — то он то сусіда. Це вони були на Донбасі і це моя сестра була. Там на Донбасі, на коні, а я все шо… «Шо ж Ганя сфотографіровано, а де я?» «А ти он до!»

⎯ Ааа, ясно…

М.О.: Це вони так з цього (…). Обложили кругом (…). «О! То Ганя така гарна в вишитій сорочці, а мене в якусь матрошку?!»

⎯ (Сміється) Марія Олексіївна, ше про старців. Чи бачили ви старців?

М.О.: Да. Були.

⎯ Де це були ці старці?

М.О.: Ходили.

⎯ Правда?

М.О.: Ходили по селі, особенно чужі.

⎯ Звідки було найбільше старців?

М.О.: Від цього… Ну, з Хоменок було, були. Так їх і до цих пор називали, то хоменські діди, багато. Ну, тако з Покутина… Були і наші, бідні…

⎯ З села, да?

М.О.: Да. Ходили, просили. Наймали робити тако, котрі були…

⎯ Чи це були тільки чоловіки, чи жінки також?

М.О.: Жінки тоже.

⎯ Ходили, да?

М.О.: Да.

⎯ Чи були такі старці шо співали?

М.О.: Були.

⎯ Пам’ятаєте?

М.О.: Я пам’ятаю, шо… «Ой люди, ой люди» ведуть і співають, то Кармелюка співали. Ішли у дорогу. А то багато дуже в неділю на базар ішли, то сиділи, просили.

⎯ Угу. І співали, да?

М.О.: І співали, да.

⎯ А які пісні це були? Божі чи нє?

М.О.: Божі співали і так співали.

⎯ Нічого тепер не згадаєте?

М.О.: Нєа.

⎯ Ану, може хоть один рядочок?

М.О.: Нєа. Не згадаю я, нічо не згадаю.

⎯ Чи ці були старці незрячі всі?

М.О.: Були й зрячі, були й не зрячі.

⎯ А як до них ставилися люди? Чи жалували?

М.О.: Жалували-жалували, давали, давали.

⎯ Чи старці мали свою сім’ю?

М.О.: Мали.

⎯ А коли вони ходили просити, чи вони ходили самі тільки?

М.О.: Ну, вони ходили… То з дітьми ходили, но котрі такі-во, аж дуже, то коло них сиділи, а котрі трохи… Ну, як сказати, (…), то відходили. От іде цея… Дєдушки цього, братова́ була каліка. То вже після войни в мене був син, на фронті, то вона була із (…), то вона була калікою. Чогось її… Ну, вобщем я знаю, що це може так, як тепер позвоношна опухоль. То вона була… сюда-во по сусіди приходили, то робила, а то більшу часть ми. Виносили її в неділю і (…) люди дуже йшли і їй всьо давали.

⎯ Так ви її шо, виносили просто на вулицю, да?

М.О.: Да. Тако (…) ми її садили, підопремо то мішками, соломою, то подушку їй.

⎯ Вона так хотіла, да, щоб її виносили?

М.О.: Ну а що вона мала їсти?

⎯ Вона бідна була, да?

М.О.: Да. Ну, тако ми то давали їй їсти, але всьо равно. Шо ж, тоді було трудно, то й всі люди не були багаті.

⎯ Угу.

М.О.: То так виносили її всьо время, а потому вона вже, не могла вже сидіти, то в хаті, то люди приносили йшли, ті люди. От я тако стою, то вони: «На, ти візьмеш та й подасиш. На хліб, візьмеш та подасиш».

⎯ Це було на вашому господарству чи дальше?

М.О.: Нє, у нас.

⎯ На вашому?

М.О.: У нас. Це було (…) соєдинили.

⎯ Угу.

М.О.: То це було половина. Так шо низеньке. У нас чуть ширше, а у них дуже вузьке тако було.

⎯ Угу. Ше в мене тут такі питання… Чи приходили бандуристи до вас? Чи співали десь в селі, чи ви цього не знаєте?

М.О.: Не помню, не помню.

⎯ Ясно, про церкву ми говорили. Про весілля́. Як ви порівнюєте весілля́ перед голодом і після голоду? Чи бідніші стали пото́му весілля́?

М.О.: Ну… Як хто мав.

⎯ Правда?

М.О.: Да.

⎯ Угу.

М.О.: Як хто мав. І були і бідні весілля́ та й були й багаті весілля́. Ну всьо равно, ну шо: варили борщ, кашу. Капусту тушили, і там де трошки м’яса, хто мав, ну холодець то варили, о. І по чарці горілки.

⎯ Більше не бу́ло, да?

М.О.: Більше не бу́ло, а це як дві чарки, то дуже багато… Билися дуже.

⎯ О Боже…

М.О.: Дуже билися. Аж… Ну до давна, а тепер вже даже й не чути, шо де свадьба, то вони не чути шо б’ються. А то дуже билися..

⎯ Тільки весілля так і б’ються?

М.О.: Тільки весілля і вже б’ються. Тамо, шо як хто заріже порося, то кишки печуть, вони й тепер печуть, бо їх усі чогось люблять, цю кров’янку.

⎯ Угу. Ще хотіла спитати чи збиралися всі родичі на весілля колись?

М.О.: Збиралися.

⎯ Скільки було людей збиралося, так, як ви думаєте? Скільки?

М.О.: Ну тридцять, п’ятдесят душ.

⎯ Це всьо в хаті було, да?

М.О.: Це було в хаті.

⎯ Угу. Чи обов’язково сватали дівку перед весіллям?

М.О.: Обов’язково сватали! Ішли старости. А пото́му йшов молодий і два старости́, а потом робили сватання і йшли вже батьки. А сватання це щитавться до́говор.

⎯ Угу.

М.О.: Це на сватання туда вже одні другим подарки́ давали, рушники давали, а потом уже… А це було обов’язково!

⎯ А що дівці готували? На при́дане?

М.О.: Ну шо готували, тоді то радна готували, подушки́ готували. От в мене ше є подушка шо моїй мамі дали. Ше є радна. Ше є скриня шо дали…

⎯ Вам?

М.О.: Нє, мамі моїй. Букова, це буда дуууже…

⎯ Важна, да?

М.О.: Важна, да. І софку дали, так, як діван.

⎯ Придане, да?

М.О.: Да, це дуже були…

⎯ Багато, да, придане було?

М.О.: Да, да, да.

⎯ Так, чи були такі випадки, чи ви пам’ятаєте, могло таке бути що між собою подружилися родичі? І що про це казали люди?

М.О.: Було багато.

⎯ Правда?

М.О.: Да. Було.

⎯ І чи правда, що не складалася доля у них?

М.О.: Да. Не складалася.

⎯ Чи ви можете згадати такі випадки?

М.О.: І даже… Бралися, то дуже батьки сварилися, бо це, каже, гріх, не можна — каліки ро́дяться.

⎯ І так і було, да?

М.О.: Так і було.

⎯ Чи ви можете згадати таку сім’ю?

М.О.: Ото в нас, за румунів. Родичі, в моєї сестри на свадьбі… Батькової первої сестри син був за дружбу, а батькової рідної сестри дочка була за дружку. І вони…

⎯ Сподобались?

М.О.: Сподобалися. І через дві неділі була свадьба. То ой, всі дуже що: «Це родина, родина, як же ж казати «свахо» як це моя тьотя, ти повинна казати до тої «тітко»!» «Тітко» говорила, то вони… Каже вони все равно не будуть жити і так і вони і довго не жили.

⎯ Правда? Розійшлися?

М.О.: Розійшлися, да.

⎯ Не буває добра з таких, да, браків?

М.О.: А в євреїв, то там у них можна.

⎯ Правда?

М.О.: Так. У них оце (…) вже можна женитися. А у нас…

⎯ Шо могли бути батьки рідні?

М.О.: Да. Батьки рідні… От і уже тепер недавно тоже. Поженилися. Вона поїхала десь поступати, він був поліцаєм, десь його вислали, і це вона до свого дядька поїхала поступати і там вони собі… Полюбилися…

⎯ З цим дядьком?

М.О.: Нє, з первим братом, оця, перва сестра з первим братом. І вони поженилися, в них було двоє дітей і так вони не жили, щось він пото́му погиб. То це, говорять, гріх, ще це не можна, в наших — не можна.

⎯ Ну да.

М.О.: І женитися. А тепер уже беруться тако, далекі родичі.

⎯ Угу. А чи були випадки розлучення тоді, у вашу молодість?

М.О.: У мою?

⎯ Да.

М.О.: Як я виходила?

⎯ Чи були випадки розлучень?

М.О.: Ой, Боже кільки було!

⎯ Правда? І чи могли тоді другий раз виходити заміж?

М.О.: Виходили!

⎯ Так?

М.О.: Ну, да. От тьотя моя, мамина сестра. То це ж давно було. То вона розійшлася з первим, то вийшла за другого.

⎯ І все нормально склалася в них, да?

М.О.: Тоже не нормально, він пішов на фронт і не повернувся. Вона получає (…) на хлопця аліменти і оказалося він… Їхав на підводі, машину його ноги йому… Ноги йому (…) і він в Ставропольськім краї лишився. Потому забрав хлопця, прислав свого пасинка іти, забрати, бо в неї лишилася дєвочка і хлопчик. То вона не пустила, а потом уже дєвочка туди поїхала і так і там осталася.

⎯ Правда?

М.О.: В Ставропольськім краї, да.

⎯ Марія Олексіївна, а чи були в селі випадки, шо в дівчат з’являлися позашлюбні діти? І як до цього ставились?

М.О.: Ой, не дуже добре.

⎯ Ясне діло.

М.О.: Даже як до року має, то це: «Ой, до року має, ого дивися — до року має».

⎯ Навіть про це, навіть якщо вони поженилися, да?

М.О.: Навіть вони поженилися і до року має, то дуже…

⎯ Осуждалось?

М.О.: Осуждалося.

⎯ А як складалася доля таких жінок, шо мали без чоловіків, як (…)? Чи їх виганяли як дому, чи як?

М.О.: А тако, шо їх і не дуже хтіли. Не хтіли брати, то щоб не ходити з ними. «А чо ти з ним ходиш?», чи «з нею ходиш, а це…»

⎯ (…)?

М.О.: Да, да, що це нє-нє-нє. Не гарно, не гарно… А потому уже, зачали от…

⎯ Чи ви може нагадали б таку дівчину з вашого села? Як склалася її доля? Чи це типово було, що вона така нещаслива, ця доля була? Що вона вже після того не могла вийти ні заміж? Згадайте кого-небудь. Не можете?

М.О.: Ну, таких ніби (…) пото́му виїжджали.

⎯ Щоб не знали, да?

М.О.: Да. Вони вже пото́му, тако, десь від’їжджали, а як уже знали, то вже… Ну, нічо поганого ставилися. Тут була одна жінка, в неї була дєвочка від первого чоловіка, то по закону, а то десь другий тако якось, прийшов, побув то пішов. То старша вийшла, то ше нічого, за хазяїв. Нічого. А другі, то не хтіли. «Шо вона буде робити, а ти дивися, її мама жидам воду носить», а тої, а сьої. То вона зараз така хазяйка, вона сама каже шо: «Я ніколи не думала, шо в мене Ларіса буде́…»

⎯ Хазяйкою?

М.О.: То вона медсестрою робить і хазяює, і худобу держить, чисто-то. А ця мама до сіх пор ходить, п’є (…).

⎯ Ця Ларіса так, якби, без батька народилася, да?

М.О.: Да, без батька народилася.

⎯ А коли у вашому селі з’явився дитячий садок?

М.О.: Я знаю, я ще до войни ходила.

⎯ Правда?

М.О.: До войни ходила на площадку.

⎯ Ага.

М.О.: Це вже в заводі була площадка.

⎯ Називалась «площадка»?

М.О.: Називалася… Такі якісь зданіє (…), якесь необорудованниє, земляний пол був, піску багато насипано, розкладушки були.

⎯ Угу. І там спали діти?

М.О.: То на розкладушках спали.

⎯ Тут ще такі в нас питання: кому доставалося господарство після смерті батьків? Як ділилося майно? Чи діставався меншому по закону, чи ділили порівну?

М.О.: Як на кого. Є шо лишалося менші вдома — то меншому, а є то ділили порівну.

⎯ Угу. Про пісні, ви кажете що ви не хочете, не знаєте про пісні, да? Від кого переймали пісні, де співали?

М.О.: Я хочу сказать, шо я не дуже так і ходила.

⎯ Правда? На ці вечорниці. Так, а про гончарний промисел ви мені трошки розкажете? Якщо ваша бабушка занімалася, то ви можете знати…?

М.О.: То бабушка й мама занімалася.

⎯ Коли і як… А значить це було так здавна, да, цей гончарний промисел?

М.О.: Да, да да.

⎯ Як займалися цим ремеслом? Протягом року чи тимчасово, у вільний від роботи час?

М.О.: Нє, (…) цілий круглий рік, звідкись треба було жити.

⎯ Так.

М.О.: То хто мав коні ще, то возив ту глину, пісок (…) робили, а хто не мав, то десь той пісок били дальше, то чимось привозили, а цю глину в нас туто було, то ми носили.

⎯ А скільки було тоді таких майстрів, гончарів в селі?

М.О.: Та багато було.

⎯ Як ви думаєте, скільки це могло бути?

М.О.: Зо двадцять.

⎯ Правда? Цілими сім’ями занімались, да?

М.О.: Цілими сім’ями, і знаєте, така вуличка була як цей у нас дорога, і ставали в містечку одні протів других. Рядами стояли, і там вони хто мав гроші — за гроші купляв, а хто то мав міняв. то зерно міняв на горщик. То горщика, а то два горшки, а то гладущик, а то макітру, тий, то пі́втора…

⎯ Кожен день вони там стояли, да?

М.О.: Ні, в неділю.

⎯ Тільки в неділю?

М.О.: Тільки в неділю базар був, а то їхали на чужі села… Їхали, о.

⎯ А коли… І так їх було багато і до війни і після війни, коли вони почали зникати?

М.О.: Коли вже зачали зникати, оце-во вже після шийсятих років. Уже старі повмирали, а молоді, от я, сестра — ми так і не навчилися.

⎯ Правда? Мама могла, а ви не…

М.О.: Мама могла і я тако хотіла, а ще чого може я не навчилася… Моя сестра, чоловік прийшов же, живуть вони в цій половині, а ми, я з батьками там і мала, хочу бігти гратися (…) до войни не давали гроші в заводі, видали сахаром. Прийшли румуни, направили сусіди, сахар забрали, в нас голодовка, в хаті ми не мали шо їсти, та ці горшки робили, то вже шо міняли. Та й треба було місити, цю глину. То я місила. А то треба піти принести заготовок (…) заготовляю, скоро-бігом. А тоді треба бігти погратися.

⎯ А зараз залишилися ще гончарі?

М.О.: Ще є, одна жінка.

⎯ Одна тільки?

М.О.: Да.

⎯ Назвіть її.

М.О.: Наталка. (…) Наталка. І вона так і робить, і виносе кажну неділю продає.

⎯ Сама вона живе?

М.О.: Сама, живе.

⎯ Це ж вона єдина-єдина лишилась?

М.О.: Да. Туто була сусіда друга, але… Десь забрали. То вона тоже робила і більше нема.

⎯ Угу. Чи мали… Чи власті забороняли це робити, чи…?

М.О.: Забороняли.

⎯ Правда?

М.О.: Патент видавали.

⎯ Це так, крадькома робили люди?

М.О.: Ну як крадькома, прийде тий, це таке що не сховаєшся! Бо в хаті ця глина, в хаті це чисто всьо! Батько (…) мій був без ноги, то ще тако трохи там ніби… То потом уже мама перестала робити, вже як стало трохи легше, а тоже заболіла…

⎯ (…) не робили да?

М.О.: То вже не робили… Ну вже пороз’їжджалися.

⎯ Угу. Чи були випадки розкуркулювання в сільських майстрів?

М.О.: Нє.

⎯ Не було?

М.О.: Нє.

⎯ Чи в колгоспі їх заставляли створювати свої гончарні цехи?

М.О.: Робили в колгоспі. Робили миски на буряки.

⎯ Правда?

М.О.: Да. І шось пробували робити майстерську цюю, но не получалося. Даже і тепер наш завод, цяя жінка, приїхала (…) сказали сусіди, вона там була, її брат визвав. І вона тут учила. Випалили їх. Та і зараз… Не беруть.

⎯ Затихло це?

М.О.: Та вже затихло, да.

⎯ Як ви думаєте, чи на гончарний осередок повліяв голод тридцять третього року чи ні?

М.О.: Нє… Тоді вони виживали.

⎯ Виживали, да?

М.О.: Виживали…

⎯ Бо це була єдина ниточка, да (…)?

М.О.: Да, да, шо можна було шось заробити, а варити треба було, тоді вчились, так шо…

⎯ Яка глина застосовувалася в цьому промислі? Як казали?

М.О.: Є спеціальна — глей.

⎯ Так?

М.О.: А є глома ше, груба. Не така як пісок, а спеціально добували грубу глину, щоби було (…). Глей тоже спеціально копали, з будь-якого не будуть робити. Він був двох сортів — був жовтий, був сирій. То сирій кращий, і глина тоже сіра краща була.

⎯ А з чого робили макітри, наприклад, з чого глечики, на що використовували сиру, на що червону глину?

М.О.: Одинаково.

⎯ Да?

М.О.: Одинаково, шо на то, шо на то (…) одинаково. А палили дровами, бур’янами. Більшу часть бур’янами палили, дровами.

⎯ На який глибині залягають ці гончарні глини?

М.О.: Дуже глибоко.

⎯ Правда?

М.О.: Да.

⎯ Самі копали?

М.О.: Самі копали. Глей то копали у глубіну. Даже було шість метрів, вісім метрів і так трошки в сторону. А глина то була шахта під землею, дуже глибоко. Так шо йдеш туди та й думаєш, що звідти можеш не прийти. Обвалювалося… Но ось до, то воно так і не завалилося. Де зразу завалилося, а там (…) не завалилося.

⎯ Угу. А в яку пору добували глину? Літом чи…?

М.О.: Ну, старалися… Хазяї старалися добувати літом, щоб зимою не йти. І глею завозити й глини. А злидні то…

⎯ Коли прийдеться?

М.О.: Коли прийдеться — і завірюхою і всьо…

⎯ Чи ви пам’ятаєте як замішували глину?

М.О.: Пам’ятаю. От літом, то цей глей розстеляли, сушили. Дуже кудзів багато, це просушували, то воно просушувалося, то менше кудзів. А глину товкли, сіяли. А зимою то цей глей перемерзне — тоже рубали його, щоб він був… Не на купі. І він як перемерзне і його качали. Просто так, як тісто на вареники. Треба дуже добре його вимішувати, викачувати, ці кудзи вибирати. Бо потому воно як випалиш ті тріскає, камінці получаються, опака.

⎯ Як виглядав гончарний круг? Пам’ятаєте?

М.О.: Да.

⎯ Який він мав розмір?

М.О.: А він… Отакий-во був, низ круглий отак.

⎯ Приблизно метр, да?

М.О.: Нє, так десь метрів… Вісімдесят…

⎯ Сантиметрів, да?

М.О.: Да, сантиметрів вісімдесят. Сюди таке було верете́но високе, а тут зверху, то такий був як (…) хлєбніца, за великим. Такі були ножики спеціальні з дерева зроблені, щоби їх підтягати, (…).

⎯ Ага.

М.О.: І це… Якшо наробили вже, дехто зробив на шаріках, то добре крутився — не ногою треба, всьо дорогу крити ногою!

⎯ Як це «на шаріках»?

М.О.: Як на шаріках: отаке свердло…

⎯ Так?

М.О.: І сюди ставиться такий подшипник.

⎯ Угу.

М.О.: І він на шаріках і він крутиться гарно, лучше. А як то ні, то просто в дереві видовбували дирку, отаку як палець, лляли туди масла або жир, щоб не скипіло, щоб крутилося.

⎯ Угу. Ясно. А яке було робоче місце, де сиділа ваша мама і робила ?

М.О.: В хаті.

⎯ Ну це на лавці…?

М.О.: На лавці, на лавці да. До лавки цей круг, це називався круг…

⎯ Ага.

М.О.: Приробляли до лавки, такі-во кусок доски і сюди виріз і цей, це свердло сюди заходило й прив’язували. І так крутилося, і сиділи на лавці і одною ногою крутили.

⎯ Чи була, яка була різниця між гончарними виробами? Як треба було робити одні горшки, як робить другі?

М.О.: А там велика разніца була! Горщик іначе робиться, гладущик іначе робиться, макітра вона вже у ширь робиться…

⎯ Це були всі такі форми, да?

М.О.: Нє, це руками всьо!

⎯ Всьо руками?

М.О.: Всьо руками! Брали грудку глини та викачували, руки вмочали у воду, крутили і всьо тако догори підтягували. Догори підтягували, а потому цими-во пальцями вниииз брали до самого дна. Тут був пупчик, викидали той пупчик… Розширяли трохи. Небагато. Якщо горщик, то брали підтягували цей, цю руку, йде вже в середину, а ця, оцево тако пальцем його підтягували — знизу вужчий, тут ширший, вверху знов вужче. Тоді робили тако креса, (…) а тоді вже брали той ножик і цим ножиком вже підтягували.

⎯ Чи тяжка буля ця робота?

М.О.: Дуже тяжка.

⎯ Це було прям дуже акуратно зробити?

М.О.: Ну да. Акуратно зробити і робили такі горшки, шо даже на дві відри́ води.

⎯ Правда?

М.О.: Да. І такі макітри робили і гладущиків дуже багато робили, раньше хазяї не у банках молоко, а в гладущиках молоко робили.

⎯ Ага. А де сушили ці вироби?

М.О.: А де сушили? На дворі.

⎯ А коли було холодно?

М.О.: А коли було холодно то в хаті. В хаті палили, сушили, текло, цви́ло. Всьо було!

⎯ Чи розмальовували ці горшки, чи ні?

М.О.: Нє. В нас не розмальовували.

⎯ (…) да?

М.О.: (…) Раньше було тако прийнято оливом поливає дехто, но в нас цього не було. А як не було то просто ми… Батьки нє, а я черепки находила на городі, то так кісточкою було проведіно якось жовтенькою глиною. І так воно випалилося і було.

⎯ Понятно. Та що в вас (…) не було? Який тип горна був? Як він виглядав?

М.О.: Ой, як він виглядав: робили його, викопували яму, і робили каблуки. Це відти начинається пічка (…) відси каблуки, тако нижче, оце нижче, це вище, це вище, це вище, а тут вище-вище-вище-вище і тоді знов тако трошки-трошки нижче, там вже де відти лежать горшки і де дим виходить. А в середині ставили такий при́пічок. При́пічок і отакий задовгий і в цім припічку такі (…) ставили, щоби відси ішов туди вогонь.

⎯ Угу.

М.О.: Палили зразу потрошки, бо вже…

⎯ Спеціальні мали бути дрова?

М.О.: Нє.

⎯ (…)?

М.О.: Нє, но сухі, шоби були сухі, бо як сириві дрова — трошки парилися, лопали.

⎯ Угу.

М.О.: А сухі, то постіпєнно палили, постіпєнно. Це треба було три часа вигрівати або чотири. Раньше як добрі хазяї, то вигрівали їх чотири часа, а тоді вже потрошки-потрошки давали великий вогонь, шоб цей великий вогонь ззаду виходив на ружу.

⎯ Угу.

М.О.: І цей же: «Ану біжіть». Як так? Дивіться, вже посіли, а на цих челюстах черепками обкладали ці горшки. А коні скачуть. Це (…), коні скачуть, скачуть: «Ой буде базар, ой буде базар уже (…)». Нема. Коні не скачуть, і не буде базару, і так і було.

⎯ Правда?

М.О.: Да. То вже були ці люди зажурені… Та де і наймали людей.

⎯ Щоб випалювали?

М.О.: Нє, робити.

⎯ Горшки, да?

М.О.: Да.

⎯ Угу.

М.О.: Наймали…

⎯ Чи ваші батьки наймали?

М.О.: Мої батьки не наймали, а мама то ходила.

⎯ Правда?

М.О.: Да.

⎯ А до кого?

М.О.: А тоже до сусідів ходила. Такі, шо вони не годні були самі робити, (…) то була, то вона годна була робити, але вона всю дорогу наймала, бо того шо вона щонеділі їх палила. Щонеділі палила.

⎯ (…) не встигала, да?

М.О.: То вона сама не встигала робити щонеділі, це вона наймала двох…

⎯ А скільки штук поміщалося в одному горні?

М.О.: А п’ятсот, шістсот, триста, чотириста, да.

⎯ Це так багато робили, да?

М.О.: Да.

⎯ Ох, які великі… А як ви думаєте, скільки дров спалювали?

М.О.: Ну що я знаю, раньше тако говорили шо підводу привезуть то і…

⎯ Спалять, да?

М.О.: Да.

⎯ Угу. А де продавали гончарі крім свого містечка?

М.О.: А возили в район. Там ше Мурафа є, ще туди там містечко, де містечко було — там возили. 

⎯ Чи великі податки були на це?

М.О.: А (…) були великі.

⎯ Не пам’ятаєте, да?

М.О.: Да, були великі податки. Давали великі-великі податки, так шо люди та котрі попокидали робити, що не могли чим платити.

⎯ Марія Олексіївна, а крім українців і євреїв хто ще жив в селі (…)?

М.О.: Більш нікого.

⎯ Чи були росіяни тут?

М.О.: Нє, не було.

⎯ Не було, да?

М.О.: Не було, нєа.

⎯ Тільки українською мовою тут говорили?

М.О.: Да, да.

⎯ Чи ви пам’ятаєте, були в селі…

М.О.: Ну, ше там зо два кацапи, шо по-кацапськи говорили тако, лишилися.

⎯ Ага. Чи вони не переходили на українську мову, так і (…)?

М.О.: А вони не могли говорити, оцеї родичі, це вони побралися їхні діти, він був (…) Ніколай Ніколаїч, він так і помер і він по-кацапськи говорив. Не по-руськи, а тако.

⎯ Мішаною мовою?

М.О.: Мішаною мовою, а так більше так не було.

⎯ Чи були у вашому селі маляри шо малювали ікони? Образи́, образи́.

М.О.: Не знаю, не було.

⎯ Не було, да? Так що ви цього не знаєте… А скільки було образів в хаті колись?

М.О.: А було як, які люди. Заможні, от у домі бабушки, то було багато образів. Оце, тако. Начиналося, (…) чіпляли образів.

⎯ Від дверей до дверей, да?

М.О.: Да, були дуже гарні образи, «Печерська Лавра» була, «Тайна Вечеря» була, дуже-дуже гарні ті давні ікони, то мені припала одна. Відси, тут було Николай і Варвара, а відти припала дуже гарна і тут ходили, щоб продати, дочка моя вторік приїхала, я казала, що два роки вона (…) приїхала, бо у нас тут, в моїй плімянніци дочка померла. То вона, я кажу: «Люба, — шо то то бере, то бере, я кажу, — а образа́ тобі не треба? Бо так, — кажу, — хтят купити, (…) це ше бабушки Афії», а вона: «То дай. То я, я візьму». То питалася, то там, каже, в спальні, де малий спить, це малий вже шістнадцятий рік, то там каже повішена.

⎯ Угу. Чи вішали на ікони рушники?

М.О.: Вішали.

⎯ Угу. А чи було так, що в хаті було багато образів, а молилися до когось одного святого?

М.О.: Є, оце.

⎯ Оця стіна, да?

М.О.: (…).

⎯ На центральну стіну?

М.О.: На центральну…

⎯ Бо сюди сонце, да?

М.О.: Да, да. Но в нас рушників не було, в нас не заведєно було.

⎯ Не заведено, да?

М.О.: Нєа. Нє.

⎯ Угу. А що робили, коли ікони ставали старими?