Зоря Катерина Костянтинівна, 1907 р. н.

– А скільки він мав землі?

– 7 гектар.

– 7 гектар. А так, як би сім’я жила окремо чи з дідом і бабою? 

– В нас дід був як. В нас батько як з дідом жив.

– І це дідова й батькова разом була 7 гектарів? чи в діда своя була?

– Нє, землі в нас було більше. А тоді вже, як начали відрізати, то 7 було.

– Ага! залишили 7.

– Лишню землю відрізали.

– А скільки було в вас?

– А хто його знає. Мені 11 год було.

– А ваш дід і батько жили в одній хаті? чи кожен мав?

– НЄ. в одній.

– В одній жили. А ви ще пам’ятаєте діда й бабу? як ви жили разом?

– Діда я не пам’ятаю. А бабу то ж пам’ятаю.

– А чи дід також і горшки ліпив? 

– Хто його зна. Казала баба, шо він пив (сміється). То батько мій не схотів так. Задумав, шо бутилку, такий був дурний. Закривав вікна та робив ті горшки, шоб люди не бачили, шо він товчеться. І ото його як признали оці як буржуєм, дали план до двору і розпродали.

– Такий податок? Ви кажете – план до двору, податок такий?

– Податок такий. Дали план до двору, шо ото таке план до двору, я не знаю. начали на нього налоги всі накидати, і розпродали його за те, шо дурний був, шо отак товкся. Та й в буржуях він попав (сміється). А того, шо дурак. Так там не хотять таких. Боже, а шо вони хотять? а шо народ тепер скаже? негодний. Він не мог так робити, як раньше робив. 

– Чуєте, а де батько продавав горшки?

– Де він продавав? У Вільшану возив. Кувшини в Харків возив. У Вільшану на базар, у Харків там були такі частні, шо здавав. Ото так.

– У Ольшані здавав чи в Харкові?

– У Харкові здавав.

– А чи багато людей в селі займалося гончарством?

– Та багато!

– Багато було гончарів? 5 – 7 сімей?

– Не скажу, багато. Та більше! більше, чим 5.

– А чи вони були після того, як колгосп почали?

– Ну, це вже моя голова не звари. Не можу правду сказать.

– Чуєте, а коли почався колгосп, чи батька розкуркулили так як би?

– Та, ото ж так, як розпродали.

– А розпродали що? і землю так само? чи тільки те гончарне, що він робив? 

– А ні, гончарне не касалося. Гончарів же багато тоді було. Я ж кажу, за те, шо дурак напився й ото перекидав. Хата була землянка. Він поставив хароші хати. Було в його дві комори. Гончарня. Сарай. Усе під одне накриття зробив. Черепицею покрив. Зробив хазяйство хароше. У хаті поставив поли. І ото його, в ніх же була контора під хатою (сміється). І ото на батька на того план до двору наложили, налоги! налоги! нема. І його вже виселили. Грець його знає! написав бумажку таку, шо тікай відсіля, бо заберуть і повезуть тебе чорті куди. Як було сісти в вагон, в поїзд, шоб поїхати. Каже – я напишу бумагу, печать є, сядеш і поїдеш. І ото він бросив ту хату та й утік. А мати до мене прийшла.

– А ви вже були замужем?

– Да, я була. 

– А батько кудись поїхав?

– Поїхав він десь отам за Харьковом у село, це таке. Робити.

– І вже більше не повернувся?

– Повертавсь. Повертавсь. Ну хата згоріла та.

– А хату хто спалив?

– А німці.

– Ага, в війну вже. Чи він туда як переїхав, то до війни там був, так?

– Та був там, а тоді вернувся сюда.

– І вже з матір’ю жив?

– Угу.

– А чи ви помагали часом батькові робити горшки?

– Помагала тільки обробляти їх.

– А як це обробляти? шось малювати?

– Нада взять обмазать горщик дьогтем. Та купувалася така вохра й свинець. Свинець палився, перепалювався, така була решка. Ото таке пособляла.

– Так. От розкажіть, це робили і ви, і брати, ні?

– І брати робили. І брати робили.

– А чи батько робив це зимою? чи осінню? чи коли?

– Коли йому время було. Отаке, 7 гектар, нада ж їх обробить.

– А де сушили зимою горщики?

– Зимою? п’ятра такі були. Доски, і ото вгорі на лежанці.

– В гончарні чи в хаті?

– Ні, в хаті їх не сушили.

– В гончарні?

– Да, від їх сирость.

– А літом тоже там?

– А літом вони на сонці сохли.

– На вулиці просто? А чи хтось там шось малював на них? або видавлював так як би?

– Ні, у нас чисті були, не видавлювалися.

– Чисті були, да?

– То якась глина красна була, там бувало малюнки. То другі були спеціалісти.

– А чи горщики палили? 

– Ну, а як же? ото дьогтем обмажеш. І тоді свинець отой спалюється. І дві чи три стакани вохри, стакан свинцю. І такий ото перетирають його. Дьогтем обмажеш, а тим обсипаєш. ото вже й наша там була робота, як опалювати.

– А що вам батько за це давав? чи платив трошки? чи гостинці?

– Та шо ж батько давав. Кровать зробив, дерев’яна, січас стоїть. Гардєроб зробив. Комод зробив.

– Батько сам це робив?

– Та нє.

– Просто заказав майстрам? Так?

– Еге. Приходили додому. Купував досок. І ото батько мені такий дар дав. І тепер ше є.

– Скажіть ще раз, ви вже казали, де продавав горшки? Він мав коні і перевозив, так?

– І наймав.

– Наймав коні чи наймав дядька?

– Дядька.

– Котрий перевозив туди? Чи тільки перевозив? чи також продавав йому?

– Тільки відвезе.

– На Вільшану? і на Харків?

– Еге.

– А в Харкові де він продавав? на базарі? чи в лавкі?

– Там такі були, шо продавали, здавав.

– Що скупляли? Він продавав до того. Чуєте, а які податки були? От скільки треба було платити? чи ви пам’ятаєте?

– Нє, цього я вже не помню. Такі гроші тоді були. Я кажу, не було такого, як у людей. (Нерозбірливо). Я не бачила, не понімала, яке золото.

– Скажіть ще, а коли починався колгосп, то місцеві починали колгосп? чи хтось приїхав?

– Цього не знаю. 

– А в якому році ви вийшли заміж?

– Чи в 29-му, не скажу.

– Скільки вам років було?

– Ой 22. 

– 22, то 39-й. І ви переїхали в інше село, правда?

– Да, то сюди й приїхала.

– То ви до колгоспів ше вийшли заміж?

– Якраз угонили в колхоз. Якраз згонили, збори, і заставляли в колхоз. І ото він трошки отой парєнь із цього села. То ото мати й каже – ото, якшо за нього вийдеш, то ти останешся гола, як бубна. Та я за нього і не пішла б, думаю – це ж пропаде все чисто! І ні на чому лягти буде. За шо ж вони будуть справляти? І ото так я вийшла заміж.

– То ви все те забрали, та й переїхали сюди?

– Еге.

– А в батька тоді все відібрали в колгосп?

– У колхоз. Та він вже каже – я не радий нічому. Він уже став як у колхозі, то як на світ народився.

– Правда?

– Не так став товктися. Прийде хто ноччю його, там провіряють його, хто тебе наставляв, кажуть, діду? Та, я й сам согласився! А де ж я зароблятиму? Каже – чим же жити? Робити не лінюся. Сяде, каже – я сяду на драбині, як так, то я засну. А як на драбині, то я вже таки креплюся, не сплю. Та шо, а як покрадуть, чим же ти платитимеш? Та, воно вже мені нічого не нужно! Йому нічо не нужно.

– А де він робив, як пішов у  колгосп?

– А тут сторожував на фермі.

– А чи, якщо люди не пішли в колгосп у вашому селі, то шо, їх виселяли?

– Виселяли. Один був у Харків ізвозчиком отам у базарі возив. Як нап’ється, то каже – оце я діда стрів! То не так, як я, дурак, товкся! Отак ото було! Так мій батько казав. Отак нада жити, каже. А я як дурак, товкся отак. Не спав, та робив. Кажу – коли надумав. А шо його точно так.

– Чи ви починали працювати в колгоспі тоді також?

– Нє, не було тоді колхоза. Не було. Тільки шоб вступали. Вступали. Уже тут же в свекра коня не вспіли. А тут ше не було.

– А тоді, як ви вже вийшли заміж, то ви починали ходити, шось робити в колгоспі? чи нє? була робота для вас? 

– Коли?

– Як ви вийшли заміж.  

– Так я ж вже в колхоз пішла.

– А що ви робили в колгоспі тоді?

– Спеціальності ж не було тоді.

– Ну, на полі, так?

– Так, на полі.

– А що получали?

– Паличку. Трудодень. Ви знаєте, а тепер писати, нам кажуть – вам ні з чого писати. Робить отак, як ми робили. Ну, і не нада так робити, і не нада оставляти їх так, бо тепер той народ так не витерпе, як ми колись. Ото й усьо.

– Це правда. А чи вам тоді давали, писали трудодень, а потім давали пшеницю, кукурудзу? як же платив колгосп?

– Та, шо давали!

– Нічого не давали?

– Тоді мабуть було ото, шоб 300 трудоднів виробив. В мене дід он по 700 трудоднів. Дід пиляв, угорі в нас стояв, пилкою пиляв. А я була на разних роботах. На посадку. На город. А якось була в огородній. Там хоч писали 11 мені днів, хоч і не робила, втора група, а ці дні писали.

– На рік ці дні?

– Нє, на місяць. Трудодні. А шо на трудодень давали там, то вони дедалі стали давати. Колхоз заживався, стали давати. А тоді дали третю групу мені, і сказали – ше працюй! я ше ж сторожувала.

– А коли була друга, то ви не працювали?

– Тоді я не працювала.

– А потім де сторожували?

– В огородній бригаді. То капуста, то баклажани, то таке.

– Чуєте, а як ви були ще дівкою, то як ви дівували? розкажіть. Чи ви ходили на вечорниці?

– Та як дівувала! (сміється). Вечорниців таких не було, шоб хата. На вулиці погуляють, та й всьо. А хати в нас не було.

– Не було найнятої хати?

– Ні.

– А чи було, що дівчата разом збиралися прясти?

– Ні. Не було. Кажен в своїй хаті. Кажен собі як хотів, так і робив. 

– А що ви пряли? сорочку?

– В усе ми вдягалися. В нас спідниця і кофточка як було, то од мами. А тоді вже, як я стала дівкою, тоді вже стала, вже в мене була й жакетка набирана. А так свита, піджак дубльоний такий, кожух такий. Ну, самі ж удівались.

– А хто вам пошив свиту?

– А о вже були портні спеціально.

– У селі були портні, так?

– Еге, так. Сукно ткалося на Болгарі, овече не так далеко.

– Чуєте, а як ви підете до портного, то треба було мати свій матеріал чи він мав?

– В його не було. Давали свій доклад.

– В вас доклад називався. А де ви купували це сукно?

– Сукно, вівці держали. То оно ходили дерли, вовну драли, а тоді баби пряли. Сукно ткали. І одбивалося воно. І ото таке й шили. З ягнят шерсть отдєльно, чорненьке сукно. То свита була празнична. А рижа то з овець.

– Така біла?

– Та не біла, рижа. Не біла, а рижа. Ягнятко ж то чорне. Ягня народиться, кажу – о! це каракуль буде! ото як малесеньке на воротніки. Ото так ото раньше. А чи колись казали в радіо, так аж чудно, як вони повторяли – ееее! січас кажу трудно, нема свата, нема й брата! То ж верстат був. Усе було! як начинаєш із нитки. Нужно мотовило намотать. Нужна витушка. Ця витушка мотати на клубочки. Прядка, чуйки сукати. Верстат мати чинить, мати тче, а ми чуйки сучим.

– Бабо Катерино, а що за зиму зробите, як ви як одна? Сорочку? чи полотна натчете? от що можна було за зиму виробити? 

– Хто як роби.

– Ну, ви наприклад.

– Я з матір’ю по 10 кусків, по 20 аршин чи шо у сході, 10 – 12 кусків, білиться те полотно, от. То мені мати давала, недавно сорочки порвалися полотняні. Та їх не любили, а мені така була вона хароша. Зі спини не видно. Не жарка.

– Чи вона мала тут вишивку?

– Вже як я була, то вишивки не було. Мені мати шили тільки вставки і мережечку. А рукава то вона як хочеш почіпляла, яка мода буде. Отак казали. Полотно давала на рукава. Так різали осюди нагорі, та китичка та, шо пришивається, то хоч на торбину, та й покидали. Та я його розпорю та шию, та вже і рантік. І тряпочка чистенька. Вона гарно виварюється, полотняна. Не мнеться. 

– Чуєте, а чи кожна дівка мала ту свитку?

– Свиту, кожна.

– А чи ви пам’ятаєте, була в вас баба, яка приймала, коли дитина народиться? Пупи в’язала. Чи була в вас така в селі?

– Ну, а як же!

– Чи ви знали її?

– Я ні. Мене вже возили в больницю.

– Уже в больниці ви народжувались? правда?

– Не я, я дома. А мене вже родити в больницю.

– А як ваша баба? чи ви до неї часом ходили, та, шо вам пуп в’язала? ні? так як би не родичалися з нею?

– Та нє, вона не родичка тільки. Це не родичка. Тоді було багато тих родичок. Як у моєї свекрухи було 15.

– У вашої свекрухи 15 дітей?

– А семеро і січас живе. А ті вже померли. Начинають мерти. Ото, а 16-го аборт зробила. Вже син сказав – поки їх плодитимеш? а вона йому сказала – як доживеш моє, то взнаєш (сміється).

– Як тоді робили аборти? В лікарні?

– Як робили? Всього бувало. Свекруха вже в больниці.

– Це ж набагато старші від вас її діти, ні? чи такі, як ви?

– Та, їх вже немає багацько. І старого.

– А він був старший?

– Він був старший.

– То ці були менші. Чуєте, бабо Катерино, коли ви була така дівка, в вас уже не було весілля, бо був тоді колгосп? чи були під час колгоспу весілля?

– Як це весілля?

– Ну, коли ви женилися, коли ви заміж ішли.

– Я заміж ішла, то ж якраз ганяли. А свекор сказав – по-собачім не нужно! в середу повінчалися. Приїхала додому, пообідала. А йдуть на збори, і через двір, на вигін на збори. І давай же зайдемо подивимось, яка ж вона молода? А я кажу – а я якраз цвіток скинула. Я хоч дома наїмся, може там їсти не дадуть (сміється). Ото така, таке весілля було. Не свадьба отака, як тепер справляють.

– А вони так ішли туди на вигін, сідали і були збори колгоспні?

– Еге.

– А що вони рішали там?

– А шоб писалися в колгосп. А вони усіх вигонили з хати ото. І батько не схотів писатися зараз. Каже – я не піду ніде. Хай уперід мене вигонять, тоді я піду в колхоз без нічого, із самою головою та руками. Отак. Отак мій батько казав.

– Чуєте, а як ви ще були такою дівкою, перед колгоспами, яка була музика на весіллях у селі? Хто грав? які інструменти?

– То було отдєльно там село ше було Арсенівка, і там була скрипка, о, і бас. Три музиканти були. Ходили по свальбах.

– А третій хто був?

– А той же, шо чи в бубон бє, чи який було. Їх три було спеціалісти.

– Чи дві скрипки?

– Скрипка ж була. А й сопілка була.

– А як та сопілка виглядала?

– А вона свистить, у свекра була. Як нап’ється, як начне придурятись.

– То сопілка називалась у нього також. Чи така сама на весіллях грала? чи вона була якась з механікою?

– Та ні, була така чорна, блищить. То така купована була.

– То клавесин. Вона була купована, і вона була така чорна? А цей бас, він був такий здоровий бас, так?

– Еге.

– А скажіть, будь ласка, чи він мав такий? чи такий?

– Не такий, нє. Він був не скрипка, а більший. Ну, хай отак. А скрипка, це вона отака. А скрипка голосно! грала.

– А коли музикант грав, чи він грав смичком? чи пальцями?

– Цього я вам не скажу. Не знаю.

– І це було, у вашому селі не було музикантів?

– В Арсенівці були, да.

– А з Литвинівки не брали людей?

– Їх, тих музикантів? То вроді брали.

– Бо там нам тітка одна Марія казала, шо були в них такі три брати музиканти, у Литвинівці.

– У Литвинівці? Так то ж на гармонії грали. 

– А не були в вашому селі шинки?

– Шинку? шоб пили там? В мене ж батько не пив. А то дід пив. Розкажу я. Одна баба була така, шо гроші на процент давала. По сусідях. І сама й продавала. Зараз постав бутилку за те, шо ти береш, а тоді вона на цілий місяць позичала.

– А як на неї казали?

– Не знаю.

– Лихварка не казали?

– Нє, не так. Не так.

– А чи ви пам’ятаєте, коли клуб став у селі? скажемо, у Пісках.

– Та ходила я.

– Ходили ви?

– Ходила я раньше. Мати каже – шо там показували? Я кажу – таке, ікони показували. Як ікони били. Вона каже – шоб я більш не бачила, шоб ти туда ходила.

– А шо показували? як ікони б’ють? 

– Еге. Хто зна, як воно. Про Бога шось показували. І ікони били. Викидали. Ну, не помню. Я матері дужче розказувала, а тепер я не помню. Мати сказала – шоб я більш не бачила, шоб ти туда не ходила.

– Це комсомольці мабуть таку виставу показували?

– Були такі спеціалісти (сміється). Еге!

– А чи це були сільські чи приїжджі?

– Такі, шо показували? Свої!

– Свої. А чи ви чули, що це кажуть, що були такі червоні весілля? шо воно таке?

– Не знаю за те, я нічо не скажу, ні слова.

– А чи були якісь такі, кажуть ще, червоні паски? шо вони як би на Великдень, та воно шось таке? Це вже й я не скажу. А чи ви пам’ятаєте, ще як може дівчиною були або дівкою, ше як у батьків жили, щоб старці ходили по селу?

– А як же ж! пам’ятаю.

– Чи це були чоловіки? чи жінки?

– Ті, шо ходили? Ну, а як же ж, ходили сліпі. А водив поводар чи хто такий, шо бачить. Шо нада проводить кругом себе.

– Чи це був хлопець? чи жінка?

– Поводир разний. У нашому селі син водив, у нашому тут у цім селі, у Литвинівці. Було коли йому стали платить, і він сказав – я не піду просити. І отак тоже він ходив.

– Ага, коли тому сліпому стали платити, так?

– Еге.

– А як його звали?

– Щурик Іван.

– Щурик Іван. Це тут в Литвинівці? Чи той син ще живе?

– Нема! сина уже, як я стала ходити, так я не знаю вже, де його син був, шо він тільки нам розказував, і курив він цигарку, каже. Пішли просить, дай я сяду, синочок, отут у ярочку, і закурю. А ти дивися, чи нікого не видно? шо я курю. Курив батько його. А це, каже, мені почулося. Оце сховався. Чого ж ти кажеш, не видно? як мені отаке каже. Почулося, шо тато оце сховався. Так я как бросив курити, та каже, вийду, то оце мужики йдуть на роботу. Вони курять, то я хоч того духу, каже, нахапаюся. Но відтоді я курити бросив.

– А хто це йому сказав ці слова?

– Я каже, посчитав, шо це мені Дух Святий сказав. Шо не положено курити, і я бросив.

– А чого не положено курити було йому?

– А воно так считайте, воно запрещається курить.

– Чи того, що він співав такі божественні пісні, може? 

– Хто його знає. Він сліпий, то казав – та я трошки бачу! Та я бачу, коли там черепок! я бачу (сміється). Еге, ото казали – та він трошки бачив. Поводир ходив. Він замітив уже шото.

– Ви кажете – він звався Щур Іван?

– Прозвище. А так я не знаю, як.

– Ага! це по-сільському Щур? Чуєте, а він ходив по своєму селі просити?

– Ні. Не видно.

– Десь їздив. А не знаєте, куди їздив?

– Нє. Не знаю. Куди він їздив, а в своєму селі ні.

– А чи він грав на чомусь?

– Ні, так він ходив. Були колись такі, шо з лірою ходили. І до церкви ходив отакий. І там він ставить оце, як просив. І як і пенсію получали, і так як бачили. А воно написано – не положено в такому просить.

– А я трошки не поняла. Як ви кажете, шо він пенсію получає, та тоді просить, так?

– Як пенсію получають, вже стали давати, так перестали старці ходити.

– А жінки, шо ви кажете? сердились?

– А як же! А йому дають більше. А він ішов в церкву та каже, там і стояв.

– А він так як би стояв уже говів? він вже не просив? чи ще просив стояв?

– Ну, він же до  служби стояв. А служба, він пішов у церкву.

– А до служби стояв і просив? Чи він шось як би проказував?

– Та ні! він стояв.

– А жінки так як би нарікали, що маєш пенсію і просиш?

– Та нє! вони недовольні було, шо сільпо недалеко, а їм не так дають. Та, там же ото ті, шо їздять до церкви, і привели його. А яке ваше діло, шо ми привели? Він став проситися – візьміть і мене, і я поговію.

– Чуєте, а ті, що ходили в вас просити по селі, на чому вони часом грали? чи вони були такі часом, що грали на такій лірі? не пам’ятаєте, щоб так було? Або як на базар підете, щоб там сиділи й так грали собі? 

– Так то на базарі по-разному же були. В нас у селі не було.

– Не ходили. А чи було, що жінки ходили сліпі? просили?

– Як казала моя мати, я кажу – хай заспівають! а вони кажуть – не дають за те, шо співають, а дають за милостиню.

– Мати так казала?

– Еге (сміється).

– А ви казали, щоб заспівала? Так заспівали вам?

– Ні (сміється). Хай заспівають!

– А що вони співали?

– Хіба я його помню січас? (сміється).

– Це ваша внучка?

– Та ні! правнуча вже. Уже доччиного сина.

– Добре, я чи цей Щур Іван, чи він мав сім’ю?

– Мав. Була дочка і син. Ну сина я не помню. Де він? шо водив його син попервах. Ну, він каявся, шо його заставляли. Як ото глаза було, чо я дурак не остався? Рішив піти. А дочка ж ото його.

– А як не остався? на війні шоб остався? Чи десь в будинку?

– Хоч додому, якшо бере сім’я, йди. Хоч оставайся в государстві.

– А це він після війни вже ходив так? старцював?

– Послі войни.

– А ви не пам’ятаєте, був такий один лірник у вас, або такий тоже сліпий в Литвинівці, він називався Самсон?

– Може й він наш. Я вже того нічого не помню. А Щурик не так далеко. То дочка там продала, та далі купила.

– Дочка як називається? як звали дочку?

– Мотря. Прийняла приймака. Казала – якби ти не сліпий, я б заміж вийшла. А через тебе я заміж не вийшла. Хоть би мені, Господи, вмерти, вона б хоть заміж вийшла.

– Він казав?

– Еге. Так вона прийняла такого приймака, шо узяв віг у чистий четвер у піст та скупав її надворі. Так у неї воспалєніє льогких.

– А чого скупав? облив водою? чи що?

– Та милася, купалася. В нас мода така – в чистий четвер надворі миються. І привів її той приймак в больницю, а такий жар, і вона вночі вмерла.

– Правда? Чи люди може казали, що це її гріх? Що так на батька казала.

– Хто його знає. За це ми не докажемо. 

– Чуєте, а в вас там в селі, в Пісках, була церква?

– Ні! а хіба до Валок далеко?

– А! до Валок ходили.

– Я і в школу ходила до Валок. Козівська тут, церква була. І там при церкві школа.

– При церкві школа була?

– Да. Ну, воно ж дом отдєльний то був. А батюшка ж то ходив.

– А хто вчитель був? батюшка?

– Батюшка само собою, в батюшки урок один був. Кажеться, в суботу. Як іде хоронити, то ото ж нема батюшки. Через вулицю його дом. Оце я піду взнаю, чи батюшка буде сьодня, чи нема, пішов на похорон.

– А вчитель який був? місцевий чи якийсь приїжджий?

– Там? там були валківські.

– Валківські. А скільки класів ви закінчили?

– Три. Якраз попала, як батюшку вивезли, я в третім була, прийшов, сказав – благословляю я вас послєдній раз (плаче). Дві дочки в його було.

– А що,його так взяли і вивезли на машині? чи як це було?

– Ну, хто його знає! 

– Просто прийшов попрощатись. А церкву тоді закрили? Не плачте, бо ваша дочка буде вас сварить. Дідова гладишка? чи ні?

– Та? да!

– Трошки хотіла повернутися. То ви вчилися в церковно-приходській школі? ні?

– Нє! вона так просто. Так батюшка роз’їжджав раз у тиждень. А там ходив. Вони не при церкві.

– Тільки він там приходив?

– Еге. Учив.

– А чи ви пам’ятаєте, як закрили ту церкву? чи вона була відкрита весь час?

– Повалили якось в один час всі церкви. Всі церкви в один час.

– А чи часом також прийшли до людей додому і сказали, що ті ікони не можна? треба знімати образи? чи забороняли?

– Шось було таке, ходили. Но я цього нічого не скажу. Шо їздили до церкви туди, це 25 км. То ми їздили туди, то казала одна жінка, шо так було, тому шо в мене дитина мала, а її доjпівночі не пускали. Кажуть – чи церква нужна? чи ні? В нас такого не було.

– А її питали – чи треба церква? чи ні?

– А там, каже, в нас такий вопрос був. Так як одпустили, я плачу! Як прийду до церкви, то плачу, шо я грішна.

– Вона боялась, що це гріх, шо вона казала, шо не треба нам.

– Еге. Каже – я ж дитину пожаліла (плаче). А на душі шо в мене, каже, тепер? Було й таке робили. В нас такого не було. Прийшов приказ. Я кажу – ті, шо валяли, ті й тепер заставили й ставити. І тепер, шо то ошибка. Шо це за ошибка? Ошибка! Хто ошибку цю зробив осьо? Яка ошибка? Навєрно, воно від Бога так дано. 

– Бабо Катерино, а ще таке питання, як ви ще такою дівчиною були, дівчинкою, пам’ятаєте, щоб дівчата так на Івана Купала хороводи водили? чи співали? чи що робили?

– Вирубували Купалу. Плели вінки. Й грали Купала. І носили його в річку. Пізненько вже. Покупали його там разом.

– І його там топили? випускали?

– Еге, на Купала на Івана.

– А що співали? які ви пісні знаєте?

– А це я вам скажу – “На Купала на Івана. На Івана хліб саджала, а на Петра убирала. На Купала на Івана купався, ставок вбрався. На Купала на Івана”. Ото так. Ставали в кружечок і ото ходили, вінки надівали і співали.

– А чи ви пам’ятаєте так трошки мелодію?

– Та ото ж таке запам’ятала (сміється). А як там розказуєш, і згадується. То вона каже – приклад до вас пішов.

– Що? що?

– Приклад ранішого. Кажу – раніше воно так було. Стішки – приклад. Тепер як начнуть його вервекати. Наче воно і не чується одне до другого. Як вони бєдні їх вчать, ті діти!

– А чи було у вас так, що після Великодня дівчата ходили до води і співали таких веснянок?

– Не було.

– Не було. А такі Петрівчані? що в Петрівку водили селом?

– Нє, в нас цього не було.

– А ще часом казали тополю водять, не було таких? гри в дівчат?

– То радіо є, розказують. А в нас не все ж воно.

– А як було так, як би до колгоспу, хто жив у селі? тільки українці? чи також були поляки? росіяни? євреї?

– Та один привіз із Польщі із войни, германку.

– Жінку? 

– Еге, жінку, а дома жінка й дочка. Ну, і началось. Люди зібрали сходку. Був староста у селі. Ну, й шо ж ти наробив? Ну, нашо ж таке ти їй? Раз так, остався б там, не їхав би додому. А вона ж не понімає  по-нашому. Тільки стоїть. Красива. Хароша. Красива така. Дебела. Стоїть тільки. Дали там їй хатку. Він увечері приходить туди, той дядько. Староста вигнав, ну, ти ж додому приїхав, до жінки. Шо ти наробив? нашо ти привіз? Значить, бери її або відвозь додому, або з нею куди-небудь виїжджай. Жінка тепер від тебе не відірветься. Він уїхав у Харків, а жінка й туди їде. Мужчину ше привела жінка. А він і виїхав на сахарний завод в Кубань. Вже жінка не найшла. І там став жити.

– З тою німкою?

– Еге.

– А як вони говорили між собою? чи він знав трошки?

– Знав.

– Чуєте, а тоді так як би що староста зібрав сходку?

– Постановляти, шо це він наробив? Її ж то шкода. Нашо ж ти сюда привіз?

– Чи ви пам’ятаєте ту сходку? чи люди розказували?

– Я пам’ятаю. Була. Я ходила дивитись на неї. Вона було ше й у тітки находилася. Дають їй яку-небудь роботу. І так вона мотала. Пряли, а вона на клубочок мотала. Але вона трохи побула, не довго. А то в Харків поїхала.

– А євреїв не було в вашому селі?

– Не було.

– А росіяни?

– Нє, наче не було.

– А ще так трошки вернусь назад. А як не було колгоспів, і революції ще не було, то хто заправляв у селі?

– Тоді ж може що й було. За це я не знаю.

– Староста? ні?

– Чи той? чи другий? хто його знає! Він же може й мінявся, староста.

– А чи була сільрада тоді? перед революцією.

– Нє. Не скажу я.

– Добре. А в школі ви вчилися українською мовою?

– А в школі я в городі вчилась, у Валках.

– Але там було викладач, вчитель говорив українською вчив? чи російською?

– Це ж при мені стало, як ото ж вже поїхав той батюшка, стали книжки – українська мова.

 

                                                                                     191 LN 2B Zoria K.K.

– Чуєте, бабо Катерино, а коли священик виїхав, це був що 29-й рік, ні?

– Не скажу.

– Раніше трошки, 26-й, мабуть. то перед тим той вчитель валківський уроки вів російською?

– Він і не кидав.

– І не кидав, і продовжував російською?

– Да.

– А священик?

– Священик, це ж він той, шо при церкві, той вчив. А священик таких уроків іначих не вчив.

– А той, що при церкві, то він українською чи російською?

– Російською.

– А в церкві правилось російською чи українською?

– А воно ж як ото така стала революція, так їх в Валках стало дві церкви. Дві українські, а ті вже бувало як на ставок виїжджає на Крещеніє, всі батюшки тоді з’їжджалися. А то два отдєльно, а ті отдєльно.

– Це означає, що три ще було російських, а два отдєльно.

– Еге ж. Ну, вже тоді було чи 5, чи 6.

– А ви до якої ходили церкви? До тої, шо два отдєльно?

– Ті, шо два отдєльно. Вони то тоді були вмісті. А тоді до нашого села ця церква ж ближче, і то як от села розпрєділялися до ції церкви. 

– Чи люди хотіли, щоб батюшка українською правив?  

– Люди ні при чом. Та, люди хоть і збори, вони вже збори готовлять, то вони вже готовлять. Аби так. Аби зачіпаться, та й усе. Шо ті люди?

– А чи були в вашому селі такі маляри, богомази, котрі ікони малювали? не було?

– Нє, не було.

– А де можна було купити ікони?

– Тоді було на базарі скільки хоч. Як я вінчалася в середу, то батько ж купував на базарі.

– А скільки коштувала пара? не знаєте? 

– Не знаю.

– А це означає, які батько купив на благословіння? Що було намальовано?

– Матір Божа.

– Чи це завжди було на благословіння Матір Божа?

– Так воно всігда. Каждому повинна бути.

– А так як би в вашій ще батьківській хаті, скільки ікон було в хаті?

– Багато було. Багато було. Я знаю, це ж відколи вона тут стоїть, шо тут не комора. А він взяв та скопнув.

– А ще хто був? Хто там ще був намальований на іконі, не знаєте?

– Ну, конешно, шо благословення тоді йшло в каждого.

– А де вішали благословіння? чи було спеціальне місце?

– У кутку ікони. Це тепер поставили телевізор у кутку (сміється). А це казала – та я його заберу, а то як трахне! А тепер у каждого. Тепер хто там його ставить. Я в його не люблю дивитись. Шо вредить на очі, а ше телевізор це отвлєканіє од церкви. То всьо.

– Це правда. А чому вішали лампадку біля ікони часом?

– У церкві ж вішали так.

– А чому клали ікону часом, як помирають, до могили?

– Чому? цього я не докажу.

– Не знаєте? не говорили люди між собою?

– Нє, не говорили.

– А чи може вам траплялося таке, шо, коли от люди йдуть в якусь дорогу, то молилися до певної такої святої? чи не було, до кого молились, як на дорогу йдуть?

– То об живой помощі молитва.

– Що? що?

– Об живій помощі молитва. (Читає молитву, нерозбірливо). Оце молитва така о живій помощі.

– А коли ви йшли в церкву, то ви молилися туди до Алтаря чи до якоїсь іконки?

– До Алтаря.

– А чи ви чули таке, що коли кажуть, що часом не можна сваритися при іконах в хаті? шо це гріх. Не казали так люди?

– Хіба воно і счас не хотіли свариться.

– А ще кажуть, що за іконами живуть дух померлих, так як би предків. Чи це в вас так казали?

– Нє, не казали. 

– А чи ви знаєте, як присниться Божа Мати, що буває? як присниться ікона?

– Каже батюшка – снам трудно вірити, каже. Єсть сон у Бога, а єсть у дьявола. Так казав.

– А чи були в вашому селі такі Хресні ходи з іконами?

– Посвящення поля шоб було. Були.

– Із священиком?

– Да. Із священиком. Короваї беруть з церкви. Батюшка молебень править (плаче). Сказав, шо як матері за дітьми плачуть.

– Не плачте. 

– Шо матері за дітьми плачуть. За нашими повєрьями половина вєку. Написано у Біблії.

– Це правда, але не плачте. Чуєте, ще таке запитаю. Не сердьтесь. Чи були в вашому селі такі, як казали, знахарки?

– Ворожки?

– Ворожки.

– Та бували ж такі. Еге. Вмерли, нема. Бишиха була осьо, Бишиха казали. Та, і помагало ж, як хвора. Ходила я з зубами до однії, та заснула, та й до півдня у неї проснулася. Так зуби крутили!

– Перестали тоді? як поспали, перестали крутити?

– Перестали! перестали. А було й то, й то. Чи замітив, чи хто зна. А може кров замерзала.

– А було таке, що відьма казали? шо про відьом казали в селі?

– Ага. Було.

– Ану розкажіть трошки.

– Ну, а як же! На мене у Чернецькім я як була дівчиною, то казали відьма. Отак розказувала, розказувала, балакала бабі, другій. Та каже – точно така була, як ото Катерина (сміється).

– А чого така, як Катерина?

– Чи завбільшки, чи шо. Було. Ну кажуть, шо вроді така, шо може шо небуть робить. Так кажуть, у неї, у тієї женщини, із-за дурості проходить власть од отих мізинчиків. Так кажуть. Вона як бувало, шо народа одбуває, так ото так. А чи правда, чи неправда.

– Коли народжується, так?

– Чи її Бог наказав. Це ж воно таке! Це ж воно не від нас. Як ходе хоч і беременна, то вона каже, шоб дочка й сина, а воно не по нашому. От в моєї онуки хотілося, шоб син другий, а це дочка старша, а воно знов дочка (сміється).

– Чуєте, він каже, як ви бачили ту виставу, де ікони там закидали, возмущалися, чи часом ви не застали, де люди подівали ікони? чи вони часом тоже повикидали їх? Такі люди в селі просто.

– В нашім наче не викидали.

– Не викидали. Чи повиставляли на горища, а потім вони пропали? чи що сталось?

– Не знаю. Так, шоб я знала, шо де ікони викинули в нас у селі, то був партійний, він і сьодні ше живий. Еге. Так він пообідав та їй каже – нашо ти держиш ікони? Він сказав – я їх туди не ставив. А мати сказала – ти мені сказав, коли привів жінку дати куль, то я дала. А шо в мене де шо є, то то вже може кой-кому і не його діло. Отак це він казав, цей син.

– А кого він привів?

– А таку, як вдова. він був же, і головою ж був, і було й бригадиром був. Партія! А партія то, то воно кой-кому давало за це викидання. Як ходили ми до церкви, то йому давали. Так розказували, шо один син заставив матір викидати. А вона каже, баба та, чи викидати Миколая? А той хлопчик і собі це такий 3 годики. І якось то случилося, шо міліціонер з дитиною їм у хату. Каже – шо то за бунт? З третього етажа упав хлопець той. Скажіть, шоб мені присвітили. А він каже – я нічо не робив, мене дєдушка зняв відсіля. Той хлопець казав. Присвітили і обнаружили дитину. Кажуть, ото вам і Ніколай Угоднік. Вона ж тоже бабушка перехрестилась і поцілувала ту ікону. А він і сказав, шо я не, мене, каже дєдушка забив. А тепер ше один у роді тоже так заставляв, а вона каже – та ми ж і так наказані дитиною, та викидати. Та й поставила його в той комнаті, почепила під ковьор. А це каже, той хлопець, шо лежав уже стільки год, і відкрий мене. А він каже – я ж не можу встати. Ану вставай, вставай на ноги. О! І встрічаються, встрічай батька й матір. Встрічай батька й матір. А він і каже, батько, шо не може це буть. А вона, як? А він розказав. А він тоді сказав – познімай оті всі ікони із горища, і постав там, де вони мають буть. І так потом. Чудеса творилися іконами. Творились. Це ж кажуть, доказують все люди, як правду. В Харкові є діти, і таке сотворялося, шо вроді правильно. А скажи то тепер кому-небудь. Ото там як підеш до церкви, там почуєш. Там гарно й слухати, як таке балакають. А тут як похорон, так начни шось там у книжці прочитати. Хіба то воно читається покойному? Воно ж читається нам. Воно читається нам, шоб ми знали, сознавали. А вони там були? я кажу – нічого страшного. 

– А чи було так, що ікони обновляються? чи чули таке?

– Ну чула. А шоб тут в нас, не було такого.

– А чи було таке, часом розказують, що дехто там собі чи спав, чи завмер так як би, і бачив, на тому світі був? чи хтось там?

– А Книш. Книш, в мене єсть така переписана, як ходила в віці, шо засипляла. Їй операцію робили, то вона якоби засипляла. То положила партійну книжку на стіл, і засипляла. Казала, шо на кладбіще не повинно з горілкою ходити, шо побачила, шо ставили люди таке. Не йти з горілою. А шо то? як каже мій дядя, а шо то за поминки? хіба поминки роблять горілкою? Вона каже, к свекруха вмерла, так усі були на поминанні без горілки, на суху. Та я, каже, обід зробила такий, а тоді ж діти не дали. З мене люди сміятимуться. А ми ж не людям, кажу, робим, а для її душі. Ну шо ж, вони всі тепер кажуть – де та душа? де та душа. нада з книжки старої начинати, як воно сотворялося. Що є чєловєк? і куда він пішов? і шо воно таке? Ті книжки не хотять дивитися, дивляться всі телевізор. Ото ж! 

– Коли ви дівкою були, дівчата часом на вулиці збирались, чи співали пісні такі довгі українські? чи часом такі короткі частушки співали?

– Усе бувало.

– А частушки? чи ви пам’ятаєте щось таке?

– Та як прийде, то кажуть (співає) – “Вийду я на вулицю, стану нагорі, всі хлопці гуляють, а мій на войні”. Ото страдають. 

– Добре, почніть спочатку.

– (Читає вірш)  

“Сьогодні я вранці ходила в садок, 

такого багато росте там. 

Рожевих красивих квіток. 

Найлуча троянда, 

та тільки ж я руки сколола свої, 

аж кров потекла по їх, 

поки я зірвала з собою її. 

А краще, шоб ета троянда 

без гострих шпичок тих була, 

щоб дівчина кожна зірвати, 

не колючи руки могла. 

А мати і каже – бо все гарне на світі 

дається не даром людям. 

Щоб щастя зазнать, 

працювати всігда так доводиться нам. 

Без праці і трудації на світі немає нічого придбать. 

І навіть, щоб квітку зірвати, 

і то доводиться шпичку загнать”. 

Ще й українською.

 

– Цікаво. А я ще хотіла запитати, забула. Коли був голод ото в 30-х роках, в 33-му, чи були в той рік весілля? чи часом хтось женився? 

– Приїдуть на роботу, сядуть оддихати, так нема за кого оддати. Та схилилася, вже заплющилася. Та вмерла. Стали в’язати. Та сидить, мне. Та те сидить. Та накрути. Та спече. Кормилися разом, кормилися. А казав голова – понаїдалися, та не хотять іти, дощ пішов, коровнік мазати. Понаїдались уже! Голодні були – дужче робили! (сміється). У нас там хоть шось. А в мене ж то вона одна дочка була, то я сильного горя не бачила. А ті мусять страдати. Як кажуть – там увелічився, тут і живе. А багач багатів. А бідний гиб. Не сімейна була, роботи було багато. Щодня на роботі. Це воно ж потом стало уже субота. Це, шоб у неділю не робилось так. Шоб у суботу верталось, а неділя день отдиху. А воно ж однаково каже – не вертається. В суботу шось ліняться робить, а в неділю таки шось роблять. 

– Тепер то роблять, але колись не робили. Правда? до війни в неділю не робили? чи заставляли?

– На сіно робили. Гребли, як сіно збирали. Перевертали. Возили. Яке там було сіно. А за шо я тоді остануся. Неділю на роботі ходиш робиш, а дома ж нікому робить. А за тиждень усю роботу на неділю складаєш. То хватаєш, то гребеш. І на парниках ото запорошила, як запорошився град, і не могли спасти. А раз було приказаніє на скирді, на скирді отам перед елєватором, там же солома під елєватором прикривала, устюк попався. Я схватилася, крикнула, махнула, шо спиніть машину. Я ж його в бочку прибила, а в бочці йде вода. А тоді глазом, глазом, і випливло. А це вже запорошила, це воно. І пішло, і пішло. Такий був глаз. Ну, слава Богу, пройшло. Вже 30 год чи більше.

– Бабо Катерино, а к ви кажете, який був круг? 

– Отут унизу отак круг. Тоді залізні шпилі отак до ніжки. Потом доска така сюда. А отут була оцього шпиля, оце як діл, та трошки більшенький тільки круг. І ото така грудка глини ляпне туди на нього. І ото такий дерев’яний, отакий з дірочкою. Одна рука всередині, а друга тут. Ногами крутить той круг, він крутиться. А він ото ножиком тут всередині по краю веде, веде, веде, веде ото, і він росте, росте, росте, росте. І м’яка глина. І ставить біля хати там. А тоді обсипають. І робиться такий.

– А скільки горнів за раз було горшків?

– Горшків? вони ж разні. Здорових оцих наставить, і менші, менші. Отакі були кучі. Тобто, 3 кучі, 4 кучі вигорають.

– А хто робив оце? гончар оце робив? Так як би батько? чи могли діти часом?

– Нє, тоді як він робить, то нє, воно так все крутиться.

– А як це називається?

– Оце? Це макітра.

– А цей як би шнурок? чи як оце все? оце що?

– Не називалося. Ніяк не називалося.

– Добре. Бабо Катерино, в цьому замішували? чи пекли?

– Нє, не пекли.

– А я маю на увазі паски тут замішували?

– Розчиняли, а тоді місять, накачують, у кадки кладуть. Вони подходять. І тоді в руську піч садять.

– Цей паску пекти. І цей називається?

– Молочник.

– Кувшин – молочник. А той горщик?

– Горшок. Всі розбираються, в якому випікать, а в якому шо робить. Воно кажеться, шо і так, шо зроблено, шо не переробиш. Хароші горшки.

– Знайшли там своє, на сєлєніє. Не уговарювали вас?

– Ні-ні-ні! Казали так – нам там не жити, дивіться сама.

– А вам подобався?

– Ну, він так ходив. Кажуть дівчата – він ходить, хай ходить, він її буде брать.

– Правда?

– Ми не думали. Так ото вона підскочила така вєсть. Думаю – шо вже? Года приходять. Виходять дівчата. Є такі, шо кажуть – мене ше нічо не заставля. Ще, кажуть, четвертний не розміняла, 25 год. Кажу – я не спішу виходить. Я кажу, не з радості виходила, з плачу. Отак.

– А чи він дуже бігав за вами? чи він більше любив вас, ніж ви його?

– А йому нужно було брати. Сім’я здорова ж, в матері стільки дітей. А він самий старший. Мені батько й хату дав недостроєну. А цей був свекор!

– А чоловік ваш ні?

– Каявся в батька. Еге. Не пив.

– То вашому чоловікові добре було, бо він подивився – ви багатша.

– Бог його знає, як. Чи судьба, чи хто його знає.

– Але прожили, правда?

– Нічо, нічо! Казав свекор – тобі ця хата суком вийде! нашо воно тобі нада кожен день, побачиш! Як жизнь хароша, ніде нічого не буде. Тому дала жизнь, а цьому не дала. А це, як уже все є, то шоб і жити. Як чоловік брав, то шо мені мати дала? мені мати дала 20 кусків полотна. То я зараз тіко прийшла сюди, 15 пар полотняного пошила. І ото прала, і тоді міняла. А то ж усе нада трудитися.