Зміївська Галина Леонтіївна, 1919 р. н.
− А велика сім’я чи маленька?
Г. З.: Та 8 душ у мене було, о!
− Зрозуміло. І хто входив до вашої сім’ї?
Г. З.: Хто входив? як?
− Ну, батько, мати?
Г. З.: Були-були! І батько, й мати.
− І сестри?
Г. З.: І сестри, й брати були.
− Скільки в вас було сестер?
Г. З.: Скільки? Одна,… чотири. І три брати було.
− А ваше прізвище по-дівочі як?
Г. З.: А! по-дівчачому! це вже як начинати вам казати по-дівочому (сміється). А як? дівувала. На вулицю ходила. Босяком!
− Ну да.
Г. З.: І у полотняній спідниці. У полотняній сподній. Бо такого не було раньше. У полотняній. Ну, ото ж і так і ходила. І танцювала (сміється) бувало босяком. Співали харашо дуже. От шо.
− А як ваше дівоче прізвище було?
Г. З.: Та як було дівоче прозвище? Тоді не так, як тепер. А прийде Романович, а постоїмо! А тато виходять – Галько! пора в хату йти! Іди, Петро, геть! йди-йди (сміється), бо батько одпоре.
− Ну, фамілія, фамілія, я про фамілію спрашую. Фамілія дівоча.
Г. З.: Зміївська.
− Ааааа!
Г. З.: Була.
− Зрозумів. А пам’ятаєте, як вашої матері фамілія дівоча? А, вашу маму звали Супрунова!
Г. З.: Палагея.
− Палагея, ага. А як називався куток, в якому жила ваша сімя? як цей край села може називався?
Г. З.: Ільївський.
− Ільївський?
Г. З.: Да-да-да!
− І інші кутки як називалися в селі? ви не пам’ятаєте? ще в те время.
Г. З.: Опеньки. Мусіївки. Шкарлати. Москаленки. Щегловка. Красна Горка. Багато.
− А! так це, може, по прізвищам, да, які там проживали, ілі як?
Г. З.: Да, да-да! Ага, так прозивали.
− А ваша сім’я жила в одній хаті? в вас була своя хата?
Г. З.: Своя хата була. Була своя.
− І вся сім’я там?
Г. З.: Вся була там ото сім’я.
− А як от до колективізації, ви пам’ятаєте цей час? велося у вас розподіл роботи?
Г. З.: А як це? я не понімаю, шо це?
− Ну, от наприклад, хтось там льон збирав ілі шо?
Г. З.: Ааа! коноплі збирали!
− Хто? хто у вас збирав? молодші діти?
Г. З.: І я збирала! і матірку, і плоскін, і льон.
− А хто главою сім’ї у вас був?
Г. З.: Та хто ж? Хазяїн же ж.
− Батько?
Г. З.: Да. Батько був. Аякже ж!
− А старший брат? чи мати? вони як би право голосу мали?
Г. З.: Ну, аякже!
− Була демократична така?
Г. З.: Так-так-так!
− А грішми розпоряджався в сім’ї хто?
Г. З.: Батько!
− Батько. Він вирішував, куди що куплять, коли?
Г. З.: Да, це все батько був, все батько.
− Не кожен окремо?
Г. З.: Нє-нє-нє! Це батько.
− Ну, у вас гектари землі були?
Г. З.: А! раньше? раньше?
− Да!
Г. З.: Були, односільниками були.
− А було, скільки було приблизно гектарів?
Г. З.: Десятин 6 було.
− Це до колективізації ще?
Г. З.: Во-во-во! ми ж самі тоді жили, самі жили.
− А худоба?
Г. З.: І корова була, й бики були, й коні були, й сіялка була, й боронки були. Все було. Все було своє.
− Ну, жили добре, да?
Г. З.: Сказати – добре (сміється).
− Ну, це добре. А продавали щось батьки, мабуть?
Г. З.: Що? а буряки.
− Продавали, да, на базарі?
Г. З.: Во-во-во! Ні-ні!
− На ярмарки їздили?
Г. З.: Здавали буряки, здавали-здавали!
− А до колективізації?
Г. З.: Раньше ж! раньше возили. Аякже!
− А кому здавали?
Г. З.: А на завод. Возили, аякже.
− А от коли голод, ви пам’ятаєте? після голоду?
Г. З.: Ой! ой! ой! Знаєм голодовки ті, знаєм!
− Після голоду щось продавали? чи якось це було, вже старались не продавати?
Г. З.: Так, аби собі було все ж. А в голодовки і спідниці возили, і сорочки возили аж у ту, у ту, у Білорусь, отуди ото, у Львов ото возили. Возили, возом возили, все возили.
− А в післявоєнні роки теж, мабуть, так само було, да?
Г. З.: Та, було такечки. А потом уже лучче стало, все й лучче, й лучче, й лучче. А тепер уже.
− А фруктовий сад у вас був?
Г. З.: Був-був! сад, сади були здорові!
− А що з ним сталось там після 30-х років? після колективізації там же ж налоги облагались, да?
Г. З.: О! о! все! все!
− Повирубували, мабуть? чи нє?
Г. З.: Ні, не вирубували. А платили налоги за яблуні!
− А, за кожну яблуню, да? Ваша сім’я, вона належала до яких: багаті? чи середняки? чи бідні?
Г. З.: Та так, і не багаті, й не бідні, середні були.
− Ну, середняки. А ваша родина авторитет якийсь в селі мала? Ходили, може, до них за порадами, там брали у позику?
Г. З.: О! о! брали! ходили! позичали – позичали! позичали.
− А от під час колективізації така ж обстановка залишилася, да? тоже ходили, позичали?
Г. З.: Ходили, ходили, ходили позичали.
− А ось до колективізації з якого віку діти до роботи приступали?
Г. З.: До якої роботи як. Я пішла із 12 год на Мар’їне буряки полоти. І мене у однорядку становили. Це один рядок. Була й тамечки, була.
− Може, розкажете?
Г. З.: Ну, ну шо? понімаєте, і складали отак все в кучу, у кучу, у кучу. Сирий він ще. Траншеї були. Льон то ж літом робили. Босі! босі і у полотняній спідниці.
− У вас це було як засіб до виховання? чи щоб допомогти сім’ї матеріально? ілі як?
Г. З.: Заробляли, бо було нічим топити. Поняли?
− Зрозуміло.
Г. З.: Ото отак!
− А чи існував у вас розподіл: от жіноча робота, а єсть чоловіча робота? чи це робили все, хто що може?
Г. З.: Хто шо може. І все, все, і баби робили, й мужики робили все.
− А от у вашій сім’ї наймитів не було?
Г. З.: Ні, не було. Не було нікого.
− Під час колективізації сім’я господарства не втратила?
Г. З.: А як? у колхоз оддали корову, оддали сіялку, оддали боронки, оддали плуг. І пішли самі в колхоз. Ну, от і всьо. Всьо оддали!
− А з вашого села всі пішли в колгосп, да?
Г. З.: О! нє-нє-нє! не всі! ні! ні! багато тоді пропали, як самі.
− А як вони собі на життя заробляли тоді? оті, хто не пішли в колгоспи.
Г. З.: Вони всі пропали, їх повиганяли. Їх порозкуркулювали. Та це так, шо в їх позабирали скотину й хліб позабирали й повиганяли! порозпродували їхню одежу! Все!
− Це червона рада зробила, да?
Г. З.: Во-во-во! во-во-во! і так вони і пропали.
− А в червоній раді там були свої чи чужі, приїжджі?
Г. З.: Свої були! Свої! свої! свої!
− А до них хто належали? мабуть ото п’яниці, чи хто?
Г. З.: Хто й зна, Бог його зна. Да, да, свої робили все це.
− А в колгоспі зарплату чим платили?
Г. З.: Трудодень писали, паличку. Паличку! (сміється).
− А де ж брали тоді кошти там на одяг? самі виробляли?
Г. З.: Як там ходили? голі ходили. Та в чому! Та, чуні, чуні були, самі робили чуні. Калоші тіки ото пока, ото чуні, чуні. Ви, може, не знаєте тих чунів, а ми знаєм. Та були свити, от. Шось шили ше, шили свити, ходили! Ото.
− А обмінювалися, може, хтось там на їжу, або чи на продукти харчування?
Г. З.: Да! міняли! міняли, міняли. Обов’язково міняли.
− А тепер би ви хотіли таке господарство мати?
Г. З.: Яке?
− Ну, оце, яке в вас було до колективізації. Чи вже не те? не той час?
Г. З.: Аби хтозна… Як уже старість, тепер уже воно, тепер уже нічого, понімаєте, от шо. А раньше було всього!
− Ну, земля вас годувала, да?
Г. З.: Аякже! земля. Земля.
− Земля – це було саме дорожче.
Г. З.: Да, земелька годувала.
− А крадіжка в колгоспі – це ж було таке явище?
Г. З.: О! ну аякже!
− Ну, до цього відносились не дуже так, щоб засуджували? чи засуджували?
Г. З.: Та, і судили. Той, голодовка ж, а жито вже спіло, от шо. І ходили рвали колоски, і багато осудили, судили. От шо. А було люди, і я ж ходила рвати. А підемо ноччю, а шо ж колоски рвали і товкли в ступі жито і пекли пампушки. От шо. А рвемо раз, а тут об’їждчик, а ми тоді в житі полягали, от шо. А він шукав – шукав, та не найшов. А аби то найшов, посудили б зразу. Судили! судили, судили. Судили, таке було.
− Ну, а серед селян це ж не вважалося таким моральним злочином як би? Ну, колективне ж все таки, колективне господарство, значить все належить кожному. Можна взяти.
Г. З.: Ну, так шо ж!
− Ну, а жити якось треба було.
Г. З.: Да-да-да! да.
− Може, ви пам’ятаєте, до колективізації хто був найголовнішою людиною в селі? або там найавторитетнішою? особа така.
Г. З.: А хтось був.
− Ну, пан був? коли ви ще були малою.
Г. З.: А! пани були ж! стойте, забула, як же ж його було звати, пан! пан! Панченко! Панченко був.
− А піп або староста там? сільський староста був у вас?
Г. З.: Та, був же, навєрно.
− Церковний староста?
Г. З.: Аякже! були.
− Сільська рада у вас якась була? так, щоб селяни там приймали. Збори, може, були якісь? віче? сходки?
Г. З.: Аякже! були!
− А що це було? як у вас називалося? рада? правління?
Г. З.: Да, да-да!
− Правління сільське? це ще до колективізації.
Г. З.: Той, забула, як його. Не правління, штаб. Штаб був.
− До колективізації?
Г. З.: Був штаб уже ж.
− А як вони працювали? де збиралися, може, там?
Г. З.: Та, була така хата. Ото ж те. І ото заганяли у колхоз, понімаєте?
− А до цього що там було? сільський збір, от заможні селяни, щоби управляти господарством в цілому в селі, може, якісь були збори?
Г. З.: Аякже! обязатєльно збори були.
− А жінки там приймали участь?
Г. З.: Приймали й жінки. Були, були!
− Нарівні з чоловіками?
Г. З.: Були-були! да-да! Хіба ж його вспомниш все, було б його записувать, шо воно було.
− А от авторитет як у вас був? хто багатший, той і авторитетніший?
Г. З.: Ну, аякже ж!
− По такому принципу, да? Чи, може, хтось умніший був? чи нє? тут багатство, да?
Г. З.: Багатство.
− Хто багатший.
Г. З.: Да-да, а бєдний, той уже ж шо ж.
− А багато хазяїв у вас було?
Г. З.: Багато, багато було!
− У яких наймити були, да?
Г. З.: У оцій хаті, оце тутечки такий куркуляка жив! Так у його було работників 8 душ.
− А чим же їм платив? чим він їм платив?
Г. З.: Та шо ж, шо він їм буде платити. Робили, жили і все. У цій хаті ж, аякже! Оце ж осьо.
− А родина в нього була велика?
Г. З.: Один син був, і всьо. І у колхоз він як не пішов, і в його як забрали все. У його була й сіялка своя, і молотарка, і коні. Він їде по людях робить. І в його як забрали все, і вони як попухли, і померли всі троє. І батько, й мати.
− А вони ж своїм трудом жили?
Г. З.: Аякже! своїм, канєшно.
− Вони ж не дуже такі. А бідняками хто у вас вважався на селі?
Г. З.: Та, тут було багато бідняків!
− Це оті, в кого немає господарства, да?
Г. З.: Да, да-да-да! багато було бідняків.
− А до бідних зневага якась була? їх принижували?
Г. З.: Та кому вони нужні були в те время!
− Чи, може, співчуття якесь до них було? Чи вони самі по собі, як могли, так і жили?
Г. З.: Да-да, як могли, так і жили.
− А вони, може, між собою гуртувалися там?
Г. З.: Та як там ото повальна бєдность була.
− От було таке, що бідняки в свій круг гуртуються, середняки – в свій круг?
Г. З.: Було, во-во! було-було!
− А багатії – в свій?
Г. З.: Да, да-да-да! це було. Це було таке.
− А було таке, що родичалися між собою бідняки і багатії?
Г. З.: А як! було, родичалися. Ну, аякже, родичалися. Родичалися.
− А під час колективізації хто найголовніший був? найавторитетніша особа? Це та людина, яку поставила влада? Чи, може, в селі були свої люди?
Г. З.: Свої були, тутечки все робили.
− Авторитетні такі, да? до яких за порадою ходили.
Г. З.: Да-да-да! свої були.
− У вас були на селі якісь ансамблі?
Г. З.: Ооо! були гармонії, скрипки були, балалайки були. На вулицю як підемо, о!
− А в вашій сім’ї це було щось таке?
Г. З.: Була гармонія. У брата була.
− Грав брат?
Г. З.: Микола був в мене брат. Да-да-да! Та ти шо!
− А вони якось заробляли цим на життя?
Г. З.: Ні! хто заробляв? ні!
− А грати вчилися у кого? самі? Чи, може, через когось?
Г. З.: Був Федір Дмитрович був, во-во! то він учив їх у нас грати.
− Ну, він так просто, за так вчив?
Г. З.: Да-да-да! так! такочки вчив і всьо.
− А от шинок був у вас?
Г. З.: Шинок? був шинок.
− А в шинку музиканти не грали?
Г. З.: Ні! ні-ні-ні! ні. А шинок був.
− А весілля в шинку не відбувались? весілля в кожного вдома відбувалось? Чи, може, в шинку?
Г. З.: Ні! ні! дома!
− А в шинку ніколи не відбувалось?
Г. З.: Нє-нє-нє! дома! дома! дома!
− Ну, хоч якась частина, може, весілля переходила в шинок?
Г. З.: Нє, нє, нє. Дома. Дома було.
− А під час колективізації з шинком тим що сталося?
Г. З.: А його розігнали. Да.
− А може, ви пам’ятаєте, клуб був коли у вас построєний? чи це була якась хата спочатку? перший клуб.
Г. З.: Був, старий був клуб. Понімаєте? старий у нас був клуб.
− А спеціальний? таке приміщення.
Г. З.: Да-да-да-да! да-да! старий, маленький.
− А в які роки, так приблизно, люди більше ходили в клуб?
Г. З.: Ходили! Аякже!
− Це не під час голодовок, мабуть, чи й під час голодовок ходили?
Г. З.: Нє-нє! в голодовки нє! в голодовку нє, не до того.
− А в вас, мабуть, вечорниці проходили?
Г. З.: Були вечорниці, були вечорниці.
− А от як суперничали між собою клуб і вечорниці? клуб не замінив вечорниці?
Г. З.: Нє! нє-нє-нє! Вечорниці були само собі. Було, як заспівають, так ох!.. (сміється).
− А якісь, може, ви пам’ятаєте, старі обряди відновлювалися там в 30-х, в 50-х роках? у клубі відновлювались?
Г. З.: Які?
− Обряди. Якісь свадьби, що там…
Г. З.: Були, а якже, були!
− А які, не пам’ятаєте? обряди свадєбні не пам’ятаєте? як гуляють весілля в суботу, на шишки.
Г. З.: А! ага! да, да, да. Оце ж як засватаються, у суботу це йдуть на шишки до молодого, пойняли? А в неділю вже, у молодої вже свальба. А дружки співають! Такі, як ото рушники поперев’язувані! І в молодого рушник. І та, та, та шо ви! тоді як циганили як, ото як циганили у понеділок уже!! Роблять таку будку от шо, і запрягають мужиків у ту будку, і вони ото по хутору. Пєсні! гармонії! шо вони робили раньше, не так, як тепер. Еееее!
− А якісь цікаві випадки були?
Г. З.: Аякже ж! аякже ж!
− А може, ви пригадаєте щось таке цікаве в клубі або там на вечорницях?
Г. З.: Та і в клубі були, ну не так. А ото ж як сами ото робили, от тоже робили правильно, робили. Мужики тягають отаку ту, як у циганів ото, будку, і ото в будці там і діти плачуть лежать (сміється)… Ну, це було, це було. Молотили жито ціпами, о, ото! Отаке було. Ну, а тепер то.
− А от старців ви не бачили ніколи?
Г. З.: Ой Боже! було старців тих, було!
− А де саме вони, в вас в селі жили? чи приходили?
Г. З.: Ні! ходили до нас, ходили. А жили вони аж у Писарівці. Ой! в войну вони ходили, дуже гарно грали.
− А на чому грали?
Г. З.: Ой! у їх ото було таке.
− Бандура?
Г. З.: Отаке вбільшки, понімаєш.
− Вони сліпі були?
Г. З.: Сліпі. Ох! вони ж і грали! а співали як!
− А де вони от в селі, в якому місці вони співали?
Г. З.: Отут! отут ходили по нашому селу.
− А вони де захочуть – там, в них не було такого спеціального місця?
Г. З.: Да. Ні-ні-ні! ні-ні! ні! Не було.
− А це були тільки чоловіки? тільки чоловіки, жінок ви не бачили?
Г. З.: Та й жінки були з ними.
− І теж співали, да?
Г. З.: Співали, да.
− А що вони співали? Може, ви пригадаєте трошки.
Г. З.: Ой, якої вони співали, вже я забула, якої ж вони. Жалісної такої дуже. Про кобзаря вони співали.
− Про Шевченка?
Г. З.: Ото про кобзаря. Як заграють, як заспівають так! Ходили, ходили старці. Співали. Ходили. І ото в їх отакі більш було то…
− А на гармошках не грали?
Г. З.: І були і на гармошках були. Були, ходили.
− А вони гуртом навіть ходили?
Г. З.: Та десь по три, отак от ходили.
− А там із цих старців всі незрячі були? Чи, може, серед них і зрячі були?
Г. З.: Ні! ні, були зрячі, були. Були й такі, й такі. Були.
− А з вашого села були?
Г. З.: Ні-ні-ні-ні! Ні, в нас не було.
− А гріхом було, якщо образити старця? до них як відносились в селі?
Г. З.: А як відносились? харашо. І давали їм усе. От, і давали і хліба, і давали і барахлечка там як кому, давали.
− А відношення влади от при колективізації до цих людей яке було?
Г. З.: Та однакове було.
− Не трогали їх?
Г. З.: Ні! ні! їх не трогали!
− А то відомі такі випадки, коли їх висилали там, нє?
Г. З.: Нє-нє-нє!
− Не гнали їх?
Г. З.: Ні-ні-ні! в нас не було того.
− І без інструменту вони співали, да? старці.
Г. З.: Ходили й такі, ходили і без того, ходили, ходили. Їх було раньше багато. Багато. Тепер їх немає, бачите. А раньше, а раньше стільки їх було! Раньше було.
− Ну, ви не знаєте, де вони ділися?
Г. З.: А хто й зна! не знаю.
− Просто в якийсь час перестали приходити, да?
Г. З.: Да-да-да-да! Як не стали вони ходити. А де вони подівалися, я не знаю.
− А чого не стали ходити? Може, забороняли?
Г. З.: Ну, як воно вже те… А може, померли.
− А вони дуже старі, може, були? А може, лучче зажили?
Г. З.: Може, може й так.
− А вони були дуже старі? чи там середнього віку?
Г. З.: Ні, не дуже старі, ні! ні-ні-ні! ні-ні-ні! не дуже старі були.
− А церква у вас в селі є?
Г. З.: Нема січас.
− А була тоді?
Г. З.: Була церква. Аааа! була церква.
− А коли її знищили?
Г. З.: При колхозу. Розібрали.
− Це вже було в 30-х?
Г. З.: Ну, як колхоз начався. В яком году? я не знаю. Забулась. В нас церква була хароша. Була пєвча хароша. От шо. А потом при колхозу розібрали її, розтягли її, і позабирали. Ікон було багато. Там і кадило було. Хароша церква була! Позабирали все, порозтягали в хати.
− Ага! і потім же, як її розтягнули, там уже й весілля як весілля? уже у сільраді просто реєструвались? до батюшки вже ж не приходять.
Г. З.: Та хто ж! його вже й не було тоді, батюшки того.
− А хто ж на похоронах там співав?
Г. З.: Та баби самі вже співали тоді. І я ж ходила співала. І тоді ж.
− А що вони співали? на похоронах що співали?
Г. З.: Ооооо! на похоронах ми співали багато всього.
− Може, ви згадаєте?
Г. З.: Та як заспівати (сміється).
− Якщо можна, заспівайте.
Г. З.: Хто й зна, яку вам, шоб харошу. Та, вони то всі гарні. От шо. “Отче наш” і “Вірую” та багацько співали, “Вєчная память”. (Співає) “Вечная память, вечная память. Вечная память”. Отак співається. Да, багато, багато, дуже багато. Ми дуже багато співали.
− А колядували от в 30-ті роки? в 40-ві?
Г. З.: Колядували. Ходили, ходили колядували. Що зіму ходили колядували. Дуже колядували! співали. Всі ходили, всі ходили (сміється).
− Розкажете?
Жінка: От колядки в цім селі, у Корбинах, я скажу вам, що по району немає луччих, як вони. Такі колядки, що вобще ніде таких не співають. Де ми скільки чуєм по телевізору. Скільки де, ну таких нема, як у нас в Корбинах.
− Це ж нам треба зібрати якось.
Жінка: Збиратись зберемось, тільки не сьогодні, ми ж не ожидали.
− Так, шоб заспівати.
Жінка: Заколядувати.
Г. З.: Заколядуємо. А чого ж!
− Зможете, да?
Г. З.: Як заспіваєм. (Співає) “Многая лєта! многая лєта! многая лєта! многая лєта! многая лєта! многая лєта! Христос рождається!” (сміється). (Співає) – “Христос рождається, славітє! Хрістос Нєбесний! Христос на землі возносітєся! Пойтє Господа, вся земля ….”. Та тепер уже.
− А то, що співали про Христа, це влада нічого не казала? не забороняла?
Г. З.: А шо вони? нє! нє! гукали! гукали ше. Нє-нє-нє! Було йдемо – заходьте! заходьте!
− Навіть ті партійні, да?
Г. З.: Усі гукали! Всі. І партійні. Всі гукали. Ото. А давали шо нам? хліба, сала, м’яса (сміється). І тоді ж ото поколядуємо увечері і збираємось десь гуляємо у хаті. І там уже колядуєм, скільки ми схочем. Ше й гармошка тоді в нас уже, о! І там уже ото ми все…
− А коли це було? перед якими святами?
Г. З.: А перед Різдвом. Аякже, перед різдвяними.
− А щедрівки такі?
Г. З.: І щедрівки були, і Маланку ходили, Васильку носили.
− Це коли ви співали?
Г. З.: Перед Різдвом оце тоже, да-да. А! перед старим, во-во-во! забула! на Меланки! на Меланки!
“На Меланки ходили, Васильку носили.
Василечку-тату, пусти мене в хату.
Я жито в’язала, золотий хрест держала.
Золоту каділицю по хаті носила.
Покадітеся люди, ось вам празник буде.
Богу свічу ставте,
а нам, маленьким діткам, по копієчці дайте”.
Нам давали по стакану сону, бо не було конфетів.
− А що це таке – сон? а! насіння!
Г. З.: Ото ходили (сміється). І по стакану сону дадуть нам, ми й тому були раді. Ото отак. Таке то було.
− Іще про весілля, може, згадаєте? Ось коли ви маленькою були дівчинкою, і уже в 30-ті роки, вони стали коротші, весілля? От по розмаху, ілі як?
Г. З.: А! та вже те, стали вже менші.
− Менші, да?
Г. З.: Да-да-да! уже менші.
− А це менше днів чи як?
Г. З.: А було тоді вже так, переходили сами. От шо. Оце сваталася, пішла і всьо.
Жінка: А коли це було, шо од середи до середи, розкажіть.
Г. З.: А на свальбу ж тиждень, тиждень був. От шо. У неділю окончиться. І понеділок, іше й вівторок, і середа гуляли. Поняли? ото гуляли! гуляли. Ото й жито молотили ціпами, і по хутору ото їздили. І то мужики запрягаються у ті будки і, і ото як понамінюють, і ото й гуляли тоді.
− І все село гуляє?
Г. З.: Все, все! От шо ото так.
− А весілля, вони коли проходили? восени? Мабуть, восени.
Г. З.: А коли попало.
− А коли робота там, як воно?
Г. З.: У піст тільки нє, тільки не було в піст. А то коли попало – були. Коли посватаються, то й тоді. А у піст було раньше не робили ніколи. Ніколи свадьби. Бо це великий гріх в піст. А тепер то не понімають. А тепер коли попало. А раньше ви шо! Шоб оце в піст була свадьба, куди там!
− А от не було такого, ну як червоні весілля? Це радянська влада якось не впливала на весілля?
Г. З.: А як то так?
− Ну, як комуністи. У вас були, може, комуністи? комсомольські свадьби були?
Г. З.: Ага! були! були!
− Вони так само проходили?
Г. З.: Та так само робили. Так само. Так само. Так само гуляли. Так само.
− Не відрізнялися?
Г. З.: Нє-нє-нє!
− Якось по-своєму так, щоб піти до сільради, розписатися.
Г. З.: Ні, раньше ні. Раньше гуляли так.
− А дівчину обов’язково сватали перед весіллям, так?
Г. З.: Аякже ж! аякже ж!
− І в тих? і в комуністів тоже?
Г. З.: Да-да! сватали – сватали!
− Сватали? а свати хто такі були? це були спеціальні люди такі, свати? чи хто хотів, міг піти?
Г. З.: Ні! Ні, водили сватувати. А як! водили женити. Родичі, да-да, водили. Як оте, так ото. Водили.
− Ага, таке питання – чи готувався посах на весілля? що це таке посах? не чули таке?
Г. З.: Не чула такого, не знаю.
− А свати були це з якогось іншого села? чи в вас були?
Г. З.: Та були й тутечки, і далі були! хто відкіля сватався, той їх бере.
− А дівчина обов’язково приймала прізвище чоловіка?
Г. З.: Ну, аякже ж! А як!
− А були, наприклад, випадки одруження між собою родичів? там двоюрідний брат і сестра, може? чи такого не дозволялось?
Г. З.: Такого не було в нас.
− Дядько й племінниця?
Г. З.: Не було! не було!
Жінка: В нас було таке, але вони два місяці тільки пожили.
− Це в наш час?
Г. З.: А раньше не було такого! нє-нє!
Жінка: Це десь пройшло год 15, і розійшлися зразу ж.
Г. З.: Раньше такого не було. Родичі нє.
− А колискові пісні вам співали? Мама.
Г. З.: Співали! співали. Й мама співали. Й тато було співали. У нас, у нас у селі рід співає харашо. І тато, й мама, і сестри, й брати.
− І казки розповідала мати? казки розповідали?
Г. З.: Даааа! розповідали. Було на піч позалазимо, а була ж піч, і ото мама казки розказують. Розказують казки нам на печі. А піч була, і підпіччя було. І підпіччя ми спали в соломі. Ото отак (сміється).
− А до церкви вас хто водив?
Г. З.: Самі ходили. Самі ходили, а шо- тут недалеко ж була церква. Самі ходили.
− А ви з своєю мамою колискові співали?
Г. З.: Співала! співала. Є, є вони десь, співала (сміється).
− А дітей наказували за якийсь непослух?
Г. З.: Ну, аякже!
− А як наказували?
Г. З.: Аякже! наказували. У куток його пошлють. Будеш? мовчить. Будеш? мовчить.
− А вас, коли ви іще ви не слухали, коли ви дітьми були, як наказували?
Г. З.: Ооо! тато як унесуть дубець і на піч. Ооо! наказували. Та били як ше раніше.
− А в школі навчалися діти в те время? школа у вас була?
Г. З.: Була школа. І я ходила тільки у первий клас. От шо. І на Мар’їне на роботу пішла. Ото отак. На економію.
− А сестри, брати вчились?
Г. З.: Та ходили, ходили сестри.
− Ця школа була при церкві? чи як? окремо?
Г. З.: При церкві була ж і школа. Була! була при церкві. Ще церква була, як школа була.
− А при комуністах вже тут як? хрестили дітей? коли церкву розламали.
Г. З.: Ні, вже не хрестили! та возили, у город возили.
− Ну, це не заборонялося?
Г. З.: Ні! ні-ні-ні!
− А хто обирався там хрещеним батьком, матір’ю? із родичів хтось, да?
Г. З.: Та кого попало брали, кого попало брали. Хіба тільки родичів.
− А розлучення були в родинах?
Г. З.: Було. Були, були, були.
− А як вони? це теж через церкву оформляли ілі як? ілі просто розійшлись?
Г. З.: Та розійшлись і всьо.
− А потім можуть опять пожениться, одружитися?
Г. З.: Да-да, було, було таке, було.
− Просто розійшлись, а потім?
Г. З.: Поженились і всьо.
− З іншими?
Г. З.: Угу, були. Було й раньше таке.
− Було таке право, що чоловік міг одружитися вдруге, да?
Г. З.: Буває, та шо було, було й раньше. І було й раньше.
− А яким чином цей шлюб відбувався? теж весілля святкували?
Г. З.: Ну, аякже ж! все, все, все робили.
− Однаково?
Г. З.: Да, да однаково. Та розійшлись і всьо, а шо ж!
− Наприклад, якщо були діти у жінки, так вони фамілію принімали яку? батька? обов’язково це було?
Г. З.: Батькову.
− А якщо у них був до цього батько один, у них же ж одна фамілія була, а потім інша фамілія.
Г. З.: Первого була, первого.
− А другого не обов’язково?
Г. З.: Нє-нє-нє! раньше нє. А первого була.
− А як ставилися до позашлюбних дітей? були такі випадки?
Г. З.: А як ставилися? ну як?
− Не гнали їх? байстрюки, да. Не гнали їх?
Г. З.: Та бувало (сміється).
− Ну, до них як відносилися?
Г. З.: Та, ну як відносяться! Безтатечки, відносились та й всьо. Це там усього не перекажеш (сміється).
− А дитсадок для дітей з’явився вже в радянський час, да? чи було щось іще до того? ясла, ясла.
Г. З.: А! були, були ясла. А як, аякже! ясла були.
− Ну, це уже при радянській владі?
Г. З.: Ну, при колхозах.
− Ви ж народилися, починалося все.
Г. З.: Були ясла.
− А може, ви, а до того, до 17-го року тоді були якісь ясла дитячі? чи нє?
Г. З.: Та де вони, не було! Не було, не було їх раньше. Це тільки в колхоз уже ясла стали. А так не було.
− А після смерті батька кому господарство доставалося? Ділили між собою?
Г. З.: Ні, не ділили! жили ж умісті всі ж.
− А! так і продовжувалось.
Г. З.: Да-да-да! так і було. Так і було все.
− Не розходилися?
Г. З.: Нє!