Заєць Никифор Митрофанович, 1911 р. н.

− А хто являвся главою сім’ї − батько, мати чи старший брат?

Н.М.: Батька абязатєльна!

− А хто розпоряджався грішми в сім’ї?

Н.М.: Тоже батька. Абязатєльна батька, таді іначе ніхто не мог разпаряжаться.

− І всі гроші, хто де зароблялися, віддавали батькові якщо жили в сім’ї?

Н.М.: Так було. Ну да, то було вже за батькавим вєдамам.

− А скільки у вас, у вашого батька було землі до колективізації, ви не пам’ятаєте?

Н.М.: Шось мала. І не скажу добре, ну шось на землю він бєдний був.

− А його брати чи сестри, були у нього?

Н.М.: Були, аякже. Було чотири брати в батька маго і сестра була − було їх п’ятеро, о. Потом в них тоже землі мало було, сразу все брати атдєліли, а два пашлі у камуну, як камуна началась, пашлі в камуну сразу, от.

− Отоді, в той час кожна сім’я займалася і землеробством, і ще якоюсь домашньою промисловістю, чи щось продавали, чи щось виробляли, їздили продавати, чи займались у вашій сім’ї таким?

Н.М.: Слушай, ето всьо совмесне, ето хазяйське діло, і куплялі, і зараблялі, і продавалі − всьо ета било кучна.

− Ваші батьки, ви пам’ятаєте, вони щось продавали те, що на городі вирощували, чи, може, худобу якусь?

Н.М.: Таді на гародах вирощувалі – так лавілі, хваталі для себе. Таді не так було, як тепер, шо то ростіть, і то ростіть, то пасадять, от. А большинство були спеціалісти − скот, больше бралі скотом, і разним такім атим.

− У вашій сім’ї не було таких?

Н.М.: Ми сабі не рабили такого, бо мій батька хадів па плотніцтву, па людях хадів.

− У нього був такий приробіток?

Н.М.: Да, он плотнічав, хати рабив багато всьо чисто такіє. Мости рабив.

− Це ще до колективізації?

Н.М.: Да, да, да.

− А коли він умер? Ви казали, він рано вмер?

Н.М.: Умер він у… 

− До війни, чи після вже?

Н.М.: Да вайни, да вайни. У тридцять четвертом чи п’ятом гаду, отак він вмер.

− А у вашого батька був фруктовий сад, ви не пам’ятаєте, у 30-х, в довоєнний час?

Н.М.: Був, був сад, даже вишнямі обсажений гарод увесь був. І вобще, сад був у його хароший, яблоні були й груши.

− А в 30-х годах він оставався, до самой війни сад цей був? Отож налоги були колись такі високі.

Н.М.: Налоги – таді начав ісчезать патроху, от.

− Вирубували?

Н.М.: Да. А налоги були ж: за сад, за деревцо були налоги.

− А от уже після войни, в 50-х годах ви пам’ятаєте, цей сад іще був?

Н.М.: Що-що?

− В 50-х годах, уже після войни, цей сад ще був, ви пам’ятаєте?

Н.М.: А чорт його, не помню. Я не жив тут, так я й не знаю добре.

− А до якого розряду власників належала ваша сім’я до колективізації − багачі, середняки чи бідняки?

Н.М.: Бідняки. Так ані щіталісь біднякі.

− От чи мала авторитет ваша сім’я у селі? Ну, інколи ж є такі сім’ї, що ходять там до глави сім’ї за порадами, у позику беруть. Мала такий авторитет у селі сім’я ваша?

Н.М.: Тут я не пайму трохи, в чом значіть шо…

− Ну, от односельчани не приходили до вашого батька, наприклад, пораду просити?

Н.М.: А-а-а, чого, приходили. Єслі он спеціаліст, плотнік, то приходілі, звалі його всєгда на работу. Пагаварювалі, прасілі, шо пріді пасавєтуй мнє, то то шо рабить. Так ета було, абєзатєльна.

− А уже коли колективізація почалась, батько ще був живий?

Н.М.: Живий був. Ще й у калхозі парабив трохі.

− Трохи поробив?

Н.М.: Рабив, кальоса рабив, значіть, і вази рабив там, разноє.

− Тоже був авторитетною людиною?

Н.М.: Він був авторітєтний чєловєк.

− А розкажіть іще, таке запитання − до колективізації з якого віку діти в сім’ї призвичаювалися до роботи? Чи це треба було обов’язково, щоб нікому було дитину, наприклад, загадує роботу, бо нікому більш її зробити, чи це для того, щоб виховати в неї працьовитість?

Н.М.: Ну, тут оно, соєдіняєтся, па-моєму, совмесно. І заставлялі рабить маладих, приучалі, і самі ж рабилі тоже ж.

− У вашої сім’ї не було прислуги?

Н.М.: Не було. Куди, Госпаді?

− Ви самі ходили в найми?

Н.М.: Прислуги, шо ти, це прислуга у багатших людей.

− Наймити, да?

Н.М.: Да. А у бідних таких, оно само.

− От ви казали, шо пішли ви у найми. Ви можете сказать, як платили наймитам? Ви домовлялись якось?

Н.М.: Платілі усяк: за одежу, за обув, от, грошми не платілі нікому нічога. А может там ілі хлєба трохи дасть, як урожай хароший, от. А то всьо адьожою так платілі.

− А які стосунки були між наймитом − от ви пішли найнялися − і господарем? Чи з повагою він ставився, чи експлуатував, як міг? Чи вихідні якісь були?

Н.М.: Нєт. Ну, із малих, із маладих он не мог требувать такого жестокого.

− А ви довго наймалися, надовго, от наприклад, надовго наймалися, на який срок?

Н.М.: Праслужив у адного пашті два годи, а те да другога перейшов, дак служив сім гадов у аднаго багатиря. І так він аставив своє хазяйства на мене. Он був Кожедуб, а я Заєц. Да тих пор, шо он умер, а я астався на його хазяйстві, його хазяйство перепісав на мене.

− Так а в нього дітей не було?

Н.М.: Не було дітей у нього. От, і баба його сагласілась − перепишіть на мене, на його. Бо я в їх служив довга, я сім гадов праслужив, от, уже со всякаю работаю справлявся і всьо.

− А от як ваша сім’я, ви пішли з сім’ї, ви ж знаєте, що сім’я ваша вся пішла в колгосп, да?

Н.М.: Абєзатєльна.

− І головний їх достаток уже вони тільки вже брали все з колгоспу, більше ніяких у них побочних заробітків не було?

Н.М.: Тіки пользавались калхозним усім: і скатінаю пользовалісь, рабіть нада було, і зарплатаю пользовалісь тоже, всьо з калхоза було в нас.

− А ви не пам’ятаєте, з якого віку приймали до колгоспу, наприклад, дітей приймали вони?

Н.М.: Ну при чом, ето, значіть…

− В скільки год приймали до колгоспу?

Н.М.: Єслі самастаятєльні гада вже, восемнадцать гадов, ти імєєш право падавать заяву, тебе принімають в калхоз. А маладих же такіх, от ще падросткі, дєті, всьо, значіть, тєх не бєруть.

− А ви не можете сказати про жінку, наприклад, у сім’ї? Ну раніше жінка була підлеглою у сім’ї, глава був чоловік. А як у колгосп пішли, жінки отримали більшу волю в сім’ї там, у суспільстві, чи так вони й залишалися підлеглими?

Н.М.: Як муж падал заяву, як прінялі муж і жена, паступілі в калхоз, так ано чіслілось, ніхто був не старший, ні младший, всі були адінакавиє.

− Ви не пам’ятаєте, у вашому селі всі пішли у колгосп з радістю, чи когось і примушували?

Н.М.: Пашло нас в Пісочіні, нас сабралось 58 челавєк, дваров. Пасіяли ми азіміну, і больш ніхто в калхоз не йде. Да тих пор, ну шо рабить? Накладають на кожний двор центнер льона, самого льона центнер, а де ж ти його вазьмьош? Ага, кожні приходять − так як же так, центнер льона, де ж його взять? А як заяву падам, то знімете з мене льон той? Абязатєльна. Ти даси там: пуд авса, пуд, пуд гречкі, то, шо ти должен пасєять на своєй зємлє, і здасі семена сіє, а льон с тебе снімуть, падавай заяву. Заява за заяваю − да вєсни 200 дваров, отак, оце табі дабравольна колєктівізація була.

− А якщо хто не пішов у колгосп, то як?

Н.М.: А хто не пашол, так таму благодать такая. Були такіє, шо не пашлі, не пашлі. А чого, он щитался твердовік, от, не падчіняєтся свєцкай власті, єму накладалі непостредствєнно налогі, он виплачує, той виплатіл, оп’ять новий накладають, бєсканечна, о. Ну, а сразу ж у нас начавсь калхоз Фрунзе, а патом, а ще полсела асталась, то вже став СОЗ, собираться СОЗ. Давай тих угаварівать, шо, мол, коні будут у вашем дварє, ти будєш хазяіном, а чісліться ти будеш у СОЗі. Зємлю будєм пахать савмєсна, да. Ну, шо ж, скільки вано пабуло, але ж не може буть, пака брігадір прийшов рана на работу, а ти вже запряг каня, й уєхав, нема тебе. І такі акрутілі опять же, пастроїлі канюшню, і там зрабили калхоз. Той калхоз був Крилєнка, от. І так калхози як пашлі да пашлі, а камуна, камуна с 1928-го года началась, камуна первая, от, перва камуна, другий калхоз Фрунзе, а патом калхоз Крилєнка. Отак і акрутілі.

− А були люди, яких признали за куркулів, і переселили?

Н.М.: Були. Були. Були.

− Їх виселили, да?

Н.М.: Були і ??? були, вани були спеціалісти. У таго була мельниця, і таго була крупадьорня, пшонка, от. Той був в церкві дяком, той був якийсь староста, щитавсь па церкві, о. І ані булі як куркулі, їх павісілялі, всіх людей, павісілялі. Так аднаго віслалі, он імєл мєльніцу, імєл крупадьорню.

− А його прізвище ви не пам’ятаєте, фамілію?

Н.М.: Так − Ганчаренка, Ганчаренка Якав Павлавіч, був такій старік. Он був спеціаліст вєлікій, єго віслалі. Так он атбув па сваїй спєціальності, і там даказав, значіть, десь, де сидів, і атпустілі єго.

− І він вернувся в село?

Н.М.: Вернувсь у село, і зразу зрабив у нас другу мельницю калхозну, і в калхознай мельниці він рабив, понімаєш. Ето чєлавєк був, такий людей земля не родіть, от. А його ж нада було вимучить, забрать його, зачем?

− Він разом із сім’єю повернувся?

Н.М.: Його толька аднаго забралі.

− А сім’я тут осталась?

Н.М.: Сем’я била, дак у нєго билі дєті малиє ще, і баба била. Ну, тєпєрь дєті жівут, син живе, о.

− А хто проводив оцю колективізацію в селі − чи свої, чи чужі, чи приїжджали з Чернігова, може, звідкільсь іще?

Н.М.: Бальшінство приєжжалі, бальшінство приєжжалі, но і тут же, і свої січас же ж.

− Свої помагали, да?

Н.М.: Ну, а якже? Актів, сразу актів набіралі, памагалі.

− А от хто, ви не можете сказати, хто жорстокіше був до людей: чи ті, хто приїжджали, чи свої? Вони забирали там хліб, наприклад, я знаю таке, я тоже з села, знаю, що забирали хліб, із столу забрали просто.

Н.М.: Ані щитались бєдняки, бєднота. Комнезам якийсь там, чорт його, ще, так хаділі й па пагребах. Ага, картопля є в тебе − вібрать, зерно яке є – забрать, булі такіє.

− Це свої, переважно?

Н.М.: Сваї були, так це із бідного осередка булі, от. Хаділі де па коркулях. То єсть не па каркулях, а де чуть зажиточний дядько, шо в нього коє-шо є.

− А в колгосп пішов, тоді заробляли, шо отримували?

Н.М.: У калгоспі да 1933-го года не зароблялі почті нічога. А вже в 1933-м гаду побув голад, пережилі там всьо, так давалі і макуху, і шо попало. Значіть, ідеш на работу, біжиш ранєнько в калхозну кладову, тобі дадуть макухи кілаграм, або муки два кіла. Значіть, прибіг дадому, там спекла баба табі шо, паїв, і на работу. Тридцять третій як пражили, уже на 1934-й год палучілі палучку − по три кіла зерна далі нам. О, три кіла зерна, вже в мене 100 рабочіх днєй, 100 трудаднєй, вже я палучаю 300 кілаграм хлєба. Всьо-такі вже кой-як началі разживаться. Ат тих пор стало лучше, й лучше, й лучше.

− А гроші, от треба було купить одяг?

Н.М.: Грошей давалі − больш 20 копєєк не давалі ніколі. Патаму шо ето калхозниє гроші. Таді трудадень грашима не оплачувався, оплачувавсь − хлєб, картошка, сєна дають табі, салому дають табі всяку таку, от. Ну, а грошей так, де по ??? по 20 копєєк палучіш.

− Треба було шось чи самому вироблять, чи ткали, шили самі одяг?

Н.М.: Самому виробляй, шей, виробляй сам, забувай. А тут ще й налогі билі такіє, то дерева обкладалісь, то всьо, так платі.

− А самі одяг виробляли в вашій сім’ї?

Н.М.: А как же, вираблялі! Била прошесть, пралі баби сільна, вовну дабувалі і сукно пралі, і всьо. Ткалі.

− І самі шили, да?

Н.М.: Самі шили, да.

− А обув, а обув?

Н.М.: Обув тоже, й на базар, й з базара пользовалісь всьо. Базари существовалі.

− Базари существовали, но треба ж були гроші, треба було заробить гроші, треба було продать щось, навєрно?

Н.М.: Слушай, у жизні ано ходіть отак колєсом − там шось прадав, там чи зарабив де, чи десь дастав, чи як, ну гроші ж вертілись. Пашол я, сабрал то грошенят, маладий був, заказал чобати хромавиє, 30 рублєй, харошиє чобати. Пашил, трохі панасіл, налог налажилі, ну нічога, мусив продать тєє чобати, тєє продал, те…

− А не було такого, шо, наприклад, от у селі хтось виробляє одяг, а хтось шиє чоботи? І не було, шо міняли продукти на одяг, або чоботи, або навпаки, отакий обмін у селі не проводили? Не було такого практикування?

Н.М.: У 1933-м году був такий абмєн!

− Ну то понятно.

Н.М.: Шо не дай Бог! Бере кажух хароший, йде на чужіє сьола, йому далі два пуди картоплі, кажух оддав той, приньос картоплю ту, з’їв і вмер, о. Отакі абмєни були. Хадили па сьолах, і де шо у кого було хароше, всьо збували.

− Скажіть пожалуста, а чи нормальним явищем була, наприклад, в колгоспі крадіжка? Чи городину якусь там колгоспниця, чи шось там кіло якесь там зерна десь може взяти, це було?

Н.М.: Було, було, кралі. Потому шо невидержка ж у людей. І на полє хаділі кралі, і даже каласкі збіралі, так за каласкі суділі. А дома де хто возьме кілограм якийсь зерна − поймають, тоже судять. От табі і кралі, і суділі, і наказивалі. А без кражи нєльзя було, хіба ж можна було жить без кражі.

− А наказували сильно?

Н.М.: Наказивалі − каму год, каму два дадуть. От, отсидят.

− А як до цього ставилися от люди просто на неофіційному рівні, не начальство, а ваші сусіди? Наприклад, знають, шо ви взяли, і воно ж, мабуть, і сусід десь візьме, терпимо відносилися до цього? Не осуджували людей, за те шо вони там украли який там кілограм чогось?

Н.М.: Нє. Кождий за себе отвічав. Той мавчить, а, мог хто ляпнуть, так йому не павірять, чи не паслухають його. Всякаго було в жизні.

− Скажіть пожалуста, а було таке почуття, що люди боліли за колгосп? Щоб колгосп був хорошим, шоб урожай був хорошим, переживали люди, да?

Н.М.: Було, обєзатєльно було. Було, даже так було. Калхоз должен всєму. Разводить хароші карови, скот був хароший молочний, свіньї хароші булі, авечкі булі. Кури булі, куріна база була. Так разживсь калхоз, шо вже дальше нєкуди. Патом як началі унічтожать! Всьо знічтожилі, і тєпєрь дошло да того, шо нєт нічаго.

− А коли оце люди стали переживать за колгосп, коли колгосп вже став розживаться, це вже після війни?

Н.М.: Послє вайни, уже послє вайни пашлі разживаться. Сталі єздіть па сьолам, собірать де хароший скот, карови малочниє, развєлі ската багата, от. Ну, в общем, дільна йшло все. А патом от почалі, пачему дашлі до такой стєпєні − був би калхоз, було б усе, тепер землю пашуть, як калхозам, садіть, в кого шо − агурци садять, памідори садять там, цибулю садять, моркву, всьо, чисто всьо винесуть люди за осєнь, нема нічога в калхозі. Пачему ж ви нє ловите, пачему ви нє судіте? Волк краде, і ми імєєм право. Нікога ніхто не трогає. Тепер коней багато − запрягає коня, і їде в поле в себе, садяться на воз, їдуть у полє, капають, риють, панакопували воз, везуть назад на базарь. І ніхто їм нічога. Да что ж такоє! Оце така жизнь.

− Скажіть, а от так в 40-50-і роки, до колективізації, ви ще не пам’ятаєте, от як люди відносилися до поняття “твоє”, “моє”, “це наше”? Чи це було, наприклад, “не моє” – значить це я до нього не можу дотронуться? Було таке от почуття у людей, що своє − це своє, а чужого не можна брати?

Н.М.: Як ето сказать, як панять? Було сває. Були сваї коні, було все. Ага, в тебе харошиє коні, да тебе прийшли ноччю, побралі тваї коні, кудись адвели у лес, і здалі хлопцам. Гроші палучив, пішов і живє. Того ніхто не знає, патому шо злидень. А за каня кріпко не суділі, патаму шо каже − конь он не кидає сваго, от тебе забралі, другому далі, он так все й виполняє. У того не було каня, тепер в тебе нема, значіть, і нє суділі за ето. А кралі коні дальш нєкуди. Єслі в кога харошіє коні, і асабенна адна масть − чорний, гнєдий, рижий чи білий, шоб чиста масть адна. Значіть абязатєльна у тебе украдуть.

− А от у 40-50-х, після війни таке було, чи вже не було такого? Оце ж були вже колгоспи.

Н.М.: А, послє вайни шо ти, послє вайни не було. Да вайни рабилось таке зладєйства. А послє вайни уже пашол калхоз укрєплятся, всьо пашло, нова жизнь пашла.

− Скажіть пожалуста, от ваші батьки були небагаті, а зараз у вас господарство більше, чим тоді було, чим було у ваших батьків ще? Землі більше?

Н.М.: Так при чом земля? Земля дак кались, дак калишня земля не далжна касатся тепер, на шо ж вано? Тепер землі в мене мала. Є 30 сотак усадьби і всьо.

− А у батьків, ви кажете, мало було, а скільки ж все-таки, прімєрно, було більше, чим зараз?

Н.М.: Ну більше. Було, звали вже надєл, два, чи як вано…

− Гектарів з два було?

Н.М.: Як?

− Гектарів з два було?

Н.М.: Два гектари дак це б харашо, о. Кагда в нас прашла перед калєктівізацієй чотирьохполка. Значіт, нада було зємлю ахформіть. Значіть, дєлілі зємлю на клєткі, був аграном, от, якийсь він був, хвамілія Дюркіч, он якийсь не наш був, прісланий. Подєлілі землю на полкі, значіть, на клєткі, от. Де багатшіє булі, значіть, видєлілі їм там у нас зветься діке полє, за полєм клін. На том кліну нарєзалі по 50 соток усадьби, і віселіть усіх багатирьов на ту усадьбу з сєла. Це ще да калєктівізації було. Абєзатєльна ета зрабить нада. Зємлю падєлілі, паназначалі всьо. Дак, маєму хазяїну папало тольки гектар восємсят соток зємлі, потому шо он обичний мой пан, да. Так, гектар восємсят та піїсят сотак усадьби, і пєрєсєліть абєзатєльна туди, були зажитачні, так. Но, це трохи прайшло, а патом сагітіровалі калєктівізацію. Как калєктівізацію началі агітіравать, ета атмєнілі. Пєрєсєлять атмєнілі людєй, даже тут люди задумалісь, шо як же так пєрєйті. Нам трєба в пєрвую очєрєдь зрабить там калодцев хотя би штук два-три, шоб вада була, а патом вже будем бачіть. І так усьо замерло, усьо затіхла, так тепер усадьби теє, кажуть − от там на усадьбах, на багатирськіх. Отак, отак було.

− А вам би хотілось, наприклад, імєть таке хазяйство зараз, і таку усадьбу, як оце в вашого хазяїна, яке перейшло?

Н.М.: Шоб сечас?

− Да.

Н.М.: Не хочу я ничого щас.

− А чого, того шо ви не можете впоратись? Чи зовсім інше відношення в вас до цього діла вже?

Н.М.: Да смотря ж якіє годи каму, як ви не понімаєте.

− Потому шо ви не можете вже обробить?

Н.М.: Раз я імєю право в 84 годи, шо я магу, за шо я магу вхапиться? Це ще так я, наче маладий паказую, от, у мене вже дєті на пенсії.

− А що таке була земля для ваших батьків, і для вас тепер, от порівняти ви можете?

Н.М.: Ну як, шо земля? Земля, як кажуть, усім трудящим, от. А завод усім брадящім, так же. Астановки пузачам, шоб гуляли па начам. Оце вам земля. Патаму шо кожний хазяїн старається, шо землі больше, воно ж лучше, і врожай болєє. Сам нє в состоянії, наймай людей, люді роблять, от. Патом раскуркулили таких − хто землю купляв, ага. Он купляв землю у нас арендатар, і ми купляли. Купив він, закупив лугу нєскалька гектар, наймають і пашуть, вани убирають сіно те. А он сабі грошики клепає да і всьо, а людям дулю там дає, дасть каму там шо, да й. Дальше.

− Коли в колгоспі, був у вашому колгоспі клуб, да, всякі там були вибори. Так чи обов’язково треба було йти на вибори, чи можна було й не піти?

Н.М.: Таді клуб дорага стоїв. Тепер у нас клуб, бач, який − нема ніякого, у клєтці. Значіть шо, клуб − це такє дєло. Таді ще була церква − да хто йде в церкву, а хто в клуб. А хто не хоче, дак нікуди не йде.

− А на вибори заставляли йти? Чи люди йшли самі?

Н.М.: На вибари ішли. Тепер не такіє вибари, от пєрвічниє вибари як начіналісь. Таді ходіт чєлавєк, разносит квіточки, аб’єсняют, тєбє раскажут усьо, шо ідіть туди. Вибари утрам пробіжить, провєрит, прагаласавав, нє там, чи як, от. А тепер то шо?

− А якщо не проголосував?

Н.М.: Не прагаласавав, дак да тебе приїжжає машина, привозят тебє.

− Ну, все одно. А от бували случаї, шоб хто-небуть сказав, шо я протестую, я не буду голосувать.

Н.М.: Такого я не знаю.

− Не знаєте такого?

Н.М.: Такого не може буть. Чєловєк не може поставіться протів власті адін, о. Його ж пришиють січас зрив в работє.

− Значіть, він боявся?

Н.М.: Канєшна.

− Хто в селі був найрозумнішою, найавторитетнішою особою ще до колективізації? Начальник сільський був?

Н.М.: Таді їх було, церковна рада була. Таді ат церкви чісто все рабилось у нас. В нас є церковне полє, в нас був кірпічний завод. Церква вєдала кірпічним заводам всім, от. І тепер воно все поколєніє там у лєсу, чисто все зоветься церковне − церковний ??? церковне полє, от, церковний кірпічний завод був. Ну, а таді ж…

− А не церковне, а свєцке начальство був староста?

Н.М.: Я цього не докажу, понімаєш. Був же якийсь же староста. Он щитавсь таді старастай. Таді ж не було таких галів, стараста були. Значіть, був стараста, а хто був, от і не докажу, хто був.

− Хто є, той був. Просто, шо був такий начальник староста називався. І от яку роль у громадському житті села відігравали оці люди: піп, сільський староста, церковний староста? Вони були великими тут начальниками, відігравали головну роль?

Н.М.: Абєзатєльна, абєзатєльна. Уже таді без церковнаго рукаводства ніхто нічога не рабив, от. Нада обязатєльна ат церкви то всьо.

− Так шо й на такі, на свєцькі діла тоже церква мала вплив?

Н.М.: Да-да-да-да-да-да.

− Кожен з них приймав якесь рішення, які стосувалися життя сільської громади, да, спільно?

Н.М.: Абєзатєльна.

− Спільно це приймалося? Чи міг вирішити, наприклад, священник чи староста сільський сам, без старости?

Н.М.: Сам не мог він рішать нічога. Ну, був актів свой, ані всьо рішалі, їм падчінялісь, о.

− А ви не пам’ятаєте ще до колективізації, який був вищий орган сільської влади, де вирішувалось це − чи збори якісь, чи сходи, чи як воно звалося? Чи віче?

Н.М.: Сход.

− Сход звалося?

Н.М.: Звалі на сход. Навіть не збори, а на сход.

− А як вони відбувалися, нагадував хтось, збирав, чи як, чи передавав?

Н.М.: Абєзатєльна. Ходить економець ат сєльсавєта.

− Нє, це ще до сєльсовєта, до сєльсовєта, до колективізації, не пам’ятаєте?

Н.М.: Шо, так був же сєльсавєт і таді. Як, без сєльсавєта не магло буть.

− Ну тоді сєльсовєта не було. До колективізації це ж староста, ми з вами говорили, був?

Н.М.: Як?

− Староста ж був?

Н.М.: Так шо стараста, ну де ж він, не під церквай сидів?

− Ну, звичайно, була якась хата ж?

Н.М.: Кались бивший мой хазяїн, де я в нього жив, дак он був галавою сєльсавєта в те время, кагда Денікін пришов сюда.

− Ну, тоді якраз влада радянська тільки встановилася?

Н.М.: Да. Так он був галавою сєльсавєта.

− Тоді він мог бути, у 20-х годах?

Н.М.: А да тих пор, от я не докажу, чорт його знає, я нє знаю.

− А була в вас така якась хата, де ви збиралися оце на збори, на сход? Це клуб був, чи шо це було?

Н.М.: Клуба не було ніякага.

− Не було клуба?

Н.М.: Таді бальшинство в школу собіралісь, прі школі вот ето во..

− А жінки брали участь у сходах?

Н.М.: Обязатєльна.

− І мали вони одинакові права з усіма, да?

Н.М.: Да.

− А хто ще мав авторитет у селі, крім оце сільського старости, церковного старости, священника? Були люди такі, може, чи багаті якісь, і шоб авторитетними були?

Н.М.: Ну, а де ж вани булі, владєльци все, багатирі всємі арудавалі таді, дєйствавалі.

− Багатший користувався більшим авторитетом, ніж бідний, да?

Н.М.: Да.

− А в вашому селі було багато хазяїв таких от, міцних господарів?

Н.М.: Небагато. Небагато було.

− А сім’ї в них були великі?

Н.М.: Ну, сім’ї були всякіє. Були большиє сєм’ї, були малиє сєм’ї .

− Ну, найбільша сім’я, ви не пам’ятаєте, у когось із хазяїв із цих?

Н.М.: От жил адін, он імєл прівад, аткормний. Он прінімал багато, в него била пшонка, пшено драл, редьку різав, так он жил тольки втрьох. Сєм’ї не було багата, но жив умєла, от.

− А яке господарство вважалося великим? Це по землі, по кількості землі?

Н.М.: Па кількасті землі, тіки па землі. Патаму шо, вся прічіна була ат землі. Єслі він землі накупив, он живе таді, от. Асобенно, хто купляв землю, тих больше наказувалі.

− А ви не можете сказать, яка найбільша, в кого з таких хазяїв землі, скільки це було землі цієї приблизно?

Н.М.: Треба узнать в те время, воно мені треба було таді? Думать, шо це він багатіє, а шо дальше буде, чорт його знає.

− А бідним хто вважався, скільки у бідного було землі?

Н.М.: Кались так: був багатий Карпавіч, а бєдний був Мірон. Дак мой хазяїн пойде всігда за магазіна, вип’є, прийде мій бувший. На бабу − Проня, ти понімаєш мене? Єслі я приєду завтра к тебе Карпавічем, понімай, как Карпавіч, це багатирь. Завтра прийду Міронам, понімай тоже как Мірон, как Карпавіч, патому шо Мірон, понімаєте, как Карповіч, це тоже багатирь буде. Із цьога Мірона рабілі Карпавіча, багатиря. Значіть, дєлілі землю, де багатирь, то пазаганялі туди, на діке полє, а бєдних усіх посьолачну зємлю далі. Дак он як Мірон, так і аставсь Мірон. Як гуляла земля і облагавала дальше, так і щас аблагує, ні сіє, не паше. Оце тобі й Мирон, оце тобі багатирі, от. А був, канєшно, в нас багатший Карпавіч, самий був видающий.

− У нього багато було землі дуже?

Н.М.: Багато було землі. Он був владєлєц, он луги закуповував, людей багато наймав.

− А між собою середняки, бідняки і багачі спілкувалися дружно?

Н.М.: Ну, жилі, да чорт його знає, як хто каго любив.

− Ну, були ж наприклад, і такі, шо родичі вони, а все одно один бідний, а другий багатий?

Н.М.: А, ну так тож вани будуть вже адін однага наказувать?

− Родичалися, да?

Н.М.: Да. Багатші, бідніші жілі, ну так шо ж.

− А під час колективізації хто найголовніший у селі був начальник?

Н.М.: Як хто − глава калхоза.

− А сільради?

Н.М.: Ну й голова сільради. Голова сільради − то савсім атдєльна. Галава сільради − за селом. А галава калхоза − калхозам руководіть, от табі.

− А яку роль під час колективізації відігравали піп, сільський староста, церковний староста во время колективізації?

Н.М.: Шо ще, не пайму.

− Сільський староста, церковний староста, піп під час колективізації, яку вони роль відігравали?

Н.М.: Під час колєктівізації церковного старосту загнали так, шо він білого світу не бачів, того шо його вислалі.

− А священника?

Н.М.: Так папов, дак пагнали їх усіх, не стало никога.

− А церкву?

Н.М.: А церкву повалялі.

− Зовсім розвалили?

Н.М.: Церкву разбірали, і зрабили школу з церкви, о.

− А в якому це було році, не пам’ятаєте?

Н.М.: А кагда, чорт єго знаєт, як табі сказать, у якому році.

− Ну, до війни, да?

Н.М.: Да.

− А у цей час уже, коли колективізація у вас пройшла, який був вищий орган сільської влади? То ви казали, шо була сходка в вас, а потом − збори, чи рада, чи як збирали людей уже, шоб вирішувать питання колгоспні всякі?

Н.М.: Як кали саберуть де.

− Як ці збори ще звалися − збори?

Н.М.: І збори, сход.

− Сход?

Н.М.: Да. Це сходи були, щитавсь, всі на сход. Таді, як тепер, нема, ні зборав, ні сходав ніяких. А таді обязатєльна без людей нічога не рішалось. Пусть собірают сход, рішають все у народі, от. А тепер всьо мовчки робиться й нема нічога.

− І оце на сході й жінки брали участь?

Н.М.: Ну, жінки, їх примічали саме таді, таді ще їм прав не було велікіх, но вже їх притягувалі трохи. Начіналі женщін.

− Ну, право голосу вони вже мали, як голосували, так уже?

Н.М.: Уже, уже імєлі, да.

− А хто в цей час був найавторитетнішим у селі? Не начальником, а людиною, яку люди поважали?

Н.М.: Ну, це велике дєло. Як його, а чорт його.

− Не пам’ятаєте такого?

Н.М.: Де такога чєлавєка вибрать? Здумать, хто це він був такий?

− А хто вважався під час колективізації бідняком, хто щитався?

Н.М.: Як, хто щитався? Больша палавина людей.

− У них землі не було?

Н.М.: Як не було? Була земля, но в їх не хватало землі. А зажиточниє були тії, хто закуповували землю, в їх була земля. Нормальна рабили люди, всьо в їх було.

− А оце вже під час колективізації, получили, ви кажете, землю, і все одно та земля гуляла, земля у бідних, да, і вони лишались бідними?

Н.М.: Бєдний, як був бєдний, як я казав Мирон, то так і оставсь Мирон. Палучів пасьолачну землю харошу, він її не паше, і здає людям, люді пашуть с палавини, ото табі такіє.

− А як от такі нормальні середняки ставилися до цих людей, до бідних, які?

Н.М.: А шо вани будуть ставиться?

− Зневажливо, чи із співчуттям?

Н.М.: Ані, люді ж нє вінаватиє, бєдниє й середняки. А це ж власть вінавата, як каго паставіли куди, от. Каго поставілі в пасьолачну землю, каго поставілі дальше, а каго ще дальше. Так шо.

− А бідняки, середняки, багатирі, оце начальники між собою, відносини в них були якісь такі дружні, чи начальство ставили себе зверхньо?

Н.М.: Було всякіх. Було й зла, було і абід, було всього, патаму шо камусь папала земля хароша, камусь пагана. У когась були землі угнані, у когась були харошіє, а в їх пабралі, соєдінілі землі, от.

− Ну, між собою вони спілкувалися і багатирі, і бідняки, і родичалися?

Н.М.: А шо вани будуть рабить − жить в адном селі, та де ж вани. Кола кааперації сходятся да і.

− А чи були у вашому селі чужі люди при владі, наприклад, голова колгоспу звідкись з другого села, чи з города?

Н.М.: Галава калгоспу калісь не було, всє сваї були, от. А патом при колєктівізації началі хто попав буть. Галава сєльсавєта був – всякіх присілалі, галава калгоспу тоже.

− А це переважно, ви не пам’ятаєте, звідкіль їх присилали? Звідки їх присилали, не пам’ятаєте?

Н.М.: Ну, це вже правда вапрос тяжолий.

− А з ними селяни як, які відносини були, родичалися з ними, там запрошували в гості?

Н.М.: Абязатєльна. То в гості запрошували, шоб падпаїть трохі галаву, шоб був хароший. Були ж такіє, всякіх людей було.

− А давайте ми про співаків поговоримо?

Н.М.: Пра шо?

− Про пісні.

Н.М.: Пра пєсні.

− Ага. От скажіть мені, ви можете сказать, як називалися голоси у селі, там чи перший, другий голос, на два голоси співали в селі, да?

Н.М.: Не два, там були всякі галаса спевать.

− Ну як називалися голоси − первий, другий, чи нижній, верхній, чи бас, фальцет, чи виводчик, чи басують, чи як?

Н.М.: Це уже завісить от співаков і ат пєсні, смотря яка пєсня, смотря якіє співаки. Єсть скажем нашли, а ти можеш підабрать голас під неї, а можна не підабрать, я магу співать.

− Я про тих, хто вміє співать.

Н.М.: А ти нє можеш, так от табі, ти не вмієш, так як тобі сказать? Сколькі було співаков, і як їх назвать?

− Скільки було голосів? На два голоси співали? От, бас…

Н.М.: Ну, щитай, на два, да, на два.

− На два?

Н.М.: А єслі челавєк двенадцать собереться, співають, так то як понять?

− Тоже на два.

Н.М.: На два.

− Ну треба строга.

Н.М.: Ну да.

− Одні шо роблять, басують, чи як у вас звалися?

Н.М.: Адні басують, а другіє бастують.

− А ці хто, виводчиться зветься, чи як вона в селі в вас звалася, хто первим голосом високим співав, жінки переважно?

Н.М.: Ну як ото, ну, голас, другий голас уже заветься. Я не магу сказать, чорт його. Я сам от і спєвать магу, й спєваю, а назвать як…

− Ну, а було таке, шо хтось басує, а хто одтягає?

Н.М.: Баба хоче сказать, вона так все знає, вана ничога, вана не скаже. Шо хто басує, хто співає?

− А хто одтягає, була така назва, хто одтягає?

Н.М.: Ну аякже.

− Як звалось − чи виводить?

Н.М.: Адводить, у нас адводить.

− Адводить.

Н.М.: Та начина, а та адводить, та начина, а та адводить, так пєсня складається

− І на всіх кутках оце співали на два голоса?

Н.М.: Співали на сьолах всяк. Я ж кажу, а тепер нігде ніхто не празнує.

− А який куток у селі вважався найкращим у виконанні пісень, найкраще співали, такого не пам’ятаєте?

Н.М.: Числова уліца звалась.

− Ну хай буде вулиця.

Н.М.: Числова уліца. Там на гаре всегда сабираються.

− Числова, да?

Н.М.: Да як заспівають, дак і в ???, і ???, всюди чуть, і в Зайцах, кругом чутно.

− А не було такого, шо переходили голоси з кутка в куток?

Н.М.: Переходили. Та пасходяться да начинають биться. Патаму шо уже с аднога кутка, з другога пасходятся, той задається сваїм, а той сабою, от, то було таке.

− І конкуренція у співах була?

Н.М.: Абєзатєльна. Да-да-да.

− А були в селі жінки, яких люди вважали найкращими співачками?

Н.М.: Слушай, це… в нас не було цього.

− Не було?

Н.М.: Це єрунда все. Не було в нас цього.

− І на весілля, наприклад, не запрошували таких співачок?

Н.М.: Нє, не запрошували. На весілля запрошують сваїх. А чи він співака, чи неспівака. А спеціальна співаку запрошувать, дак такога не було.

− А було в селі, були вечорниці або досвітки колись?

Н.М.: Були.

− А як звались − вечорниці?

Н.М.: Вечорки.

− Вечорки?

Н.М.: Так вечорки й звалісь.

− А хто їх організовував − чи хлопці, чи дівчата?

Н.М.: Бєдниє. Бєдна баба де живе, або мужик. Нема ничога, вечорки пускає. Ані там плотять там трохі, то кєрасін носить, та салому носить, то се й те, й так пережівалі.

− А шо дівчата там робили на вечорках?

Н.М.: Та мала чого: було прялі й куделю, і всьо маталі, рабілі, гулялі, регаталі. Шо роблять на вечорках?

− Співали, да?

Н.М.: Ага.

− А хлопці шо там робили?

Н.М.: Це вже дєло тяжоле.

− А ви не ходили на вечорки?

Н.М.: Хадів, дак толькі папід окнамі.

− Не пускали, ще малі були?

Н.М.: Ще не пускалі мене.

− А не було в вас у селі, наприклад, таких спеціальностей, як баба-кухарка, шо її там приглашали готовиться десь? Або голосільниці, співачки на похоронах?

Н.М.: Так це па слєду й тепер є. І таді кались. І тепер, як похаран, значіть приглашають людей, шоб памаглі. Свадьба − тоже приглашають людєй, шоб памаглі.

− Ну це не обов’язково одну приглашають, одну і ту ж, а просто блізких, навєрно?

Н.М.: Да.

− Ну, а от на похоронах колись співав хто?

Н.М.: Як хто? Поп, дяк, пєвча. Хто співав?

− Пєвча була, да?

Н.М.: Абєзатєльна.

− Це були сільські жінки?

Н.М.: Калісь же музикі не було. Собіраются пєвча − сєльскіє женщіни, от. Були ж такіє, шо церква була, дак сєльскіє багата хаділі на пєвчую, учілісь, співалі харашо. Значіть, поп, дяк, пєвча харонять.

− А кагда церкву розвалили, пєвча ця ходила также на похорони?

Н.М.: Так таді вже харанілі, як папало. Патаму шо попа треба було, шукать трудна. Как прівєзут, привезеш откуда папала. Я єздів, умер хазяїн, в Андрєєвку єздів за папом. Яка там пєвча? Привіз аднаго папа, да й пахаранілі, да і всьо.

− А зараз у селі тоже немає пєвчої?

Н.М.: У селі нема пєвчої.

− От у нас, у Басанах, наприклад, церкви нема, тоже вже ж вона закрита вже давно, а пєвча є. Ну пєвча, та вони ходять у ??? співають, потому вони.

Н.М.: А. У нас як павезуть, дак падберуть пєвчу сваю, возьме двох якихсь, да й читають.

− А скільки їм платять: грошима, чи шось дають?

Н.М.: Грошима канєшна. Тепер, тепер грашима плотять.

− А раніше?

Н.М.: А раніше тоже ж − хлєб там дают, та разне все ж, як парадак.

− А ви не пам’ятаєте, наприклад, у 20-х роках, уже вам там було років з п’ятнадцять, на свадьбах іграли, музику ж якусь наймали, так не пам’ятаєте?

Н.М.: Абєзатєльна.

− Яка то була музика?

Н.М.: Була скрипка, бальшинство скрипки булі.

− Так одні чи двох наймали?

Н.М.: А шо ти двох? Двох − це расход був.

− Дорого?

Н.М.: Да. Аднаго наймуть, дак награє, так шо − ого.

− А ваші батьки, вони рано повмирали ваші батьки, не розказували, на їхніх свадьбах ще шо грали?

Н.М.: Ай, госпаді!

− Ні?

Н.М.: Ха-ха-ха! Чудакі! Ну пішеш, ну треба ж таке.

− Я пишу те, шо треба узнать. Бо уже пройшло вже дуже багато часу, і люди не знають, що таке було, які були ці весілля, як грали, що грали. Тому це треба, щоб знали. Ну, може, вам батьки розказували, чому б про це не розказати. Наприклад, дуже цікаве питання − як платили оцим музикантам: чи їм гроші платили, чи рушники їм молода давала, чи чимсь іншим, чи їжу, горілку давали?

Н.М.: Гроші платілі.

− У ті давні-давні часи?

Н.М.: Да. Музикантам, канєшна, платілі грашима. То, шо їм давали там гарілку, єщьо шо давалі, шо було в дядька, а бальшинство за гроші дагаварівались.

− А у вашому селі ви не пам’ятаєте таких музикантів, шоб грали на скрипці?

Н.М.: Кіселі були в нас, так звались, Кіселі.

− Сім’я це була?

Н.М.: Музиканти, да, музиканти.

− А велике це була сім’я?

Н.М.: Велика, ще й тепер є.

− Ну тепер уже не грають?

Н.М.: Нє. Не грає нихто.

− А не пам’ятаєте ви ще, чи був колись у селі шинок, може, розповідав хтось?

Н.М.: Шинок був. Тоже був шинок.

− Так це чув часний так званий?

Н.М.: Часний, це тільки часний був.

− А хто там ним володів − єврей чи українець?

Н.М.: Свой був.

− А не розказували вам, чи музиканти в шинку грали?

Н.М.: А нє. Не було. Шинкі такіє були, шо музикантов не було там.

− А свадьби у шинку тоже не відбували?

Н.М.: А нє, нє-нє-нє. Свадьби рабілісь на даму у всєх.

− А шо сталося з тим шинком, не знаєте?

Н.М.: Як, шо сталось? Старий шинкар пагіб, значіть всьо развалілась, і кончілась.

− А коли це трапилося?

Н.М.: Ну калі, це ще да колєктівізації.

− А от, ви казали, шо розвалили церкву, зробили клуб, а, школу, вибачайте. А клуб був просто в хаті, чи не було клуба?

Н.М.: А клуб зрабілі, он і щас стаїть на гарє.

− Так це до войни його зробили, да?

Н.М.: Да вайни.

− А шо грали в клубі, не пам’ятаєте? Була якась музика?

Н.М.: Шо тіки на світі було, те і гралі. Шо можна в клубі грать.

− Ну, який інструмент?

Н.М.: Бубон були, гармошка, були й скріпки. Собірают гурток самадєятєльнасті, і грали, да, ігралі. Кой як занімалісь, інтєрєсавалісь, да. А патом ізжилось усьо, всьо, правалілась. Клуб буравітся, нєт нічаво.

− А ви не пам’ятаєте, чи був керівник у тих ще довоєнних у клубі, шоб оце керував оцим гуртком?

Н.М.: Ну аякже, абєзатєльна.

− А як його фамілія, ви не пам’ятаєте?

Н.М.: Блізнюк був.

− Так це був теж ваша людина, сільська?

Н.М.: Наш був. Оце був Блізнюк Петро Гаврилович. Он рукаваділ клубам, рукаваділ гуртком всем.

− А ви не помните, він з нот учив грати, чи на слух?

Н.М.: Нєт, он не вчів, он не вмів грать.

− А оце на скрипку хто грав, тільки той, хто сам умів?

Н.М.: Да-да-да-да-да.

− Він не вчив іграть?

Н.М.: Нє, не вчив.

− А у клубі грали на якісь свята, на празники?

Н.М.: Та кали папала сабирались. Кали сабирутся, гуляют, сабирутся, та й праводят гульню, ігру.

− А зараз концерти в клубі бувають?

Н.М.: Так німа ж клуба.

− Зовсім розвалився?

Н.М.: Он же не гожий. Там прінімали картошку, продавалі там комбікорм, закідалі, там німає нічога.

− І клуба немає?

Н.М.: Да, клуба нема.

− А от чи бачили ви старців? Які грали на ліри?

Н.М.: А чого не бачілі − бачілі [сміється].

− А що вони грали?

Н.М.: А це, “Алілуя”, було ж таке “Алілуя”.

− “Алілуя” я знаю, шо це таке.

Н.М.: Шо вани гралі, а я знаю, шо вани гралі?

− Може, ви чули?

Н.М.: Музика грає, музика грає, крутіться. Співали, співали. Як же я магу знать, шо вани співали?

− Ну так і скажіть, шо ви не пам’ятаєте. Це були ваші старці киїнські, да?

Н.М.: Нє, там були й киїнські й не кіїнські, і нахадящіє булі, всякіє.

− Були такі, що приходили?

Н.М.: Да.

− А якщо вони були у селі, то де вони звичайно грали, де вони збирались грати?

Н.М.: По хатах. Зайде в хату, сиграє в хаті. Папросіть баба, шо, мол, памяні мені такога-то пакойнаго, ну сиграє по кому музику, сиграє, поспіває церковну пєсню, от. А так шоб погурткі такіє па селу.

− Не погурткі, а, наприклад, храмове свято бувало, так було шо?

Н.М.: Так такіє не гралі.

− А не зустрічалися вам старці, котрі не грали, а тільки співали? Ні на якому інструменті не грали, а тільки приходили, наприклад, у хату співали?

Н.М.: А чорт їх знає. Ні.

− Ви бачили старців чоловіків і жінок, чи тільки чоловіків?

Н.М.: Були і жонки, і з жонками були, і самі були, да.

− А якщо сім’я, то, наприклад, грає чоловік і співає, а жінка коло нього знаходиться?

Н.М.: Ну, а де ж вона буде?

− А не доводилось вам зустрічати старців, які б грали на кобзі?

Н.М.: Не знаю, нічо я не знаю.

− А на лірі грали, ви пам’ятаєте, да?

Н.М.: Це промінаєм, давай дальше. Оно тако музик таких я не понімаю.

− А на гармошці грали старці?

Н.М.: Аякже.

− Були такі?

Н.М.: Гармошки ще Сталіна, так вани, гармошак не було довга.

− А ви бачили старців, вони всі були незрячими, чи були й видющі?

Н.М.: Були всякіє. Були й зрячіє, й не зрячіє.

− В мене питання − чи були старці з вашого села, як їх прізвище, чи є ще їхні родичі в селі?

Н.М.: Ну, як сказать. Ну, були слєпіє.

− Те, шо ви мені розказали, шоб записалося на магнітофон, розкажіть фамілії яких ви знаєте сліпих старців.

Н.М.: Ага, ага. Старцов я буду здумувать, як я був пятнадцать, двенадцать гадов, то мені треба були старці ті?

− Ну, ви кажете про Сергія Штепуна. Ви кажете, що це навіть вашої бабки хрещений батько.

Н.М.: Да, да.

− Ви його пам’ятаєте?

Н.М.: Да.

− Значіть, ви знаєте його прізвище? І знаєте ще кого?

Н.М.:− Як, ще кого?

− Іще ж Кучеренка знаєте, да?

Н.М.: Ну.

− Це ж також із вашого села старець? А як ставилися в вашому селі, от ваша сім’я до старців? Чи їх з повагою приймали, чи, може, проганяли?

Н.М.: Ну, анікдот я б розказав, тільки…

− Не треба розказувать анікдоти.

Н.М.: Не треба. От, так оце ну як, єслі зайде, зайде ніщий у хату, шо ти будеш казать є кусок хліба − дав. Нема, є − дав, значіть, шо прийшов − дав, воно пашло, оце, ну шо ти будеш.

− Гріх було обіжать старця?

Н.М.: Ну, аякже ж? Сказать, шо не дам я табі ничого, ідіть і здаровайтесь сякі і такі.

− А як відносилося начальство, влада до старців, не пам’ятаєте такого?

Н.М.: Цього не буду казать, як атносілісь, було всякіх − хто дарив, хто не дарив. Хто лаяв старцов, хто виганяв, хто замикавсь, булі й такіє, от. А є й таке, шо йде старець − нехай собі йде з Богам, о, отак.

− А коли старці зникли з вашого села?

Н.М.: Шо-шо?

− Коли вони з вашого села зникли? Вони померли, чи виїхали кудись?

Н.М.: Усє − це були старці, стариє булі. Оні все щезлі, вімєрлі. Нема никога. І сечас нема й пакаління такого, шоб старцов тих сєм’ї астались, ничо нема.

− А після війни старці були, ви не пам’ятаєте?

Н.М.: Якіє?

− Після війни були старці?

Н.М.: Послє вайни… Чорт його знає, як це сказать, мо, й булі, хаділі ще. Дак шо ж послє вайни хадіть було, таді всі старці булі.

− А не пам’ятаєте, от у вас у клубі, коли ще клуб працював, не приїжджали артисти з бандурами?

Н.М.: Приєжжалі.

− Приїжджали?

Н.М.: Приїжджали, були такі. Паказувалі.

− А от церковні, релігійні пісні, трошки можемо ми з вами поговорить? У вас була церква, і закрилась, і розвалена ще до війни, так?

Н.М.: Угу.

− На похоронах уже тоді ніхто не співав. А от у церквах часто та і попід вікнами перед Різдвом співали колядок. У вашому селі співали колядок?

Н.М.: Було абязатєльна, було. Це співали, це рабілась. І до сіх пор робиться.

− Колядують, да?

Н.М.: Да, да.

− А шо тоді казали місцеве начальство, партійні люди, не переслідували тих, хто колядував?

Н.М.: Преслєдувалі.

− Переслідували?

Н.М.: Преслєдувалі. Так шо, от тепер школьніки ??? ходять, а то баялісь. Школьнікі баялісь, мала хаділі. А щас уже.

− Ще таке запитання − про весілля, свадьби. От в довоєнний час, ви пам’ятаєте, вони були короткі ці свадьби, чи довгі? Скільки часу вони тривали?

Н.М.: Це завісіть ат багатиря. Єслі заможне хазяйство, може зробить дольше свадьбу, прадліть. А як таке, аби як, дак скаренька, да й закривають. Отак можна панімать.

− А не пам’ятаєте ви такої назви − “червоні весілля” або “червоні свадьби”, “красні свадьби”? Такого ви не знаєте, в 20-х годах таке було?

Н.М.: Це таке, шо.

− Усіх родичів скликали на весілля?

Н.М.: Ну, абєзатєльна. Де вже родні, дак, канєшна ж, клікають.

− А дівчину сватали перед весіллям?

Н.М.: Ну аякже? Ага, висватаная, приданая.

− А хто були свати?

Н.М.: Тепер несватаниє ходять. А кались без сватов. Ну як, хто свати? Береш якогось чи брата, чи дядька, свого когось береш у свати. Ідуть. Балтають − хто харашо балакає, значіть, лєгше для маладога. Хто пагана, не може [сміється].

− А дівчина готовила придане?

Н.М.: А це вже я не знаю.

− А ваша баба вам придане принесла?

Н.М.: Принесла абєзатєльна, а де ж вана дінеться?

− Ну, значіть, готовила? А шо, інтересно, от ваша вам наречена принесла, коли ви женилися?

Н.М.: Курицю-несушку.

− А корову, а землю? А ви оженилися, вже землі не було?

Н.М.: В колєктівізацію.

− Ага.

Н.М.: Саме перед колєктівізацієй ми женілісь. Ми женілісь у 1930-ом гаду. Поженілісь, і в калхоз пашлі.

− Так вона від свого батька вам худоби ніякої не привела?

Н.М.: Не було, вона була бєдна, я був бєдний. Так ми па бєднасті зішлись, і харашо обішлось. На скору так, о. А за худобу, так ни в його не було брать нічога, нічо не було. Ох, оце б баба расказала б усе, так не дайотє гаманіть.

− А дівчина, яка виходила заміж, вона обов’язково приймала фамілію свого чоловіка?

Н.М.: Ну, дак, єслі прішла распісуваться, так де вана дінеться? Вона ж не скаже, шо − пише мене, тіки на маю фамілію. А були ж такі, шо давай єйо фамілію на сваю запішем. Такіє булі. Й тепер є.

− А були випадки, коли женилися між собою родичі? Двоюродний брат, наприклад, і сестра? В селі було таке?

Н.М.: Такого не знаю.

− Не знаєте?

Н.М.: Може, було де, ну Бог його знає.

− У 20-і роки хрестили дітей?

Н.М.: Аякже, хрестілі дітей, як на свєт став, да ат тих пор.

− А хрещеними обиралися родичі, чи могли бути просто друзі?

Н.М.: Может бить товариш.

− А розлучення були у селянських родинах колись?

Н.М.: Якіє?

− Розлучення? Разводіліся?

Н.М.: Ну, а де ж вани в чорта дєвалісь, було всякіх. Обязатєльна разводілісь.

− Так це так було, як і зараз? Чи сільська рада розводила? Як воно було, не пам’ятаєте?

Н.М.: Без сільської ради не розведешся. Й не разпішишся, й не разведешся, як же так.

− І тільки після того, як розведешся, можна одружуватись вдруге, да?

Н.М.: Ну, навєрна ж.

− А діти другої жінки, наприклад, от вийшла жінка заміж з дітьми. Так ті діти повинні були приймати прізвище свого нового батька, чи на фамілії старого батька бути? Не знаєте такого?

Н.М.: Нєт, це вже, як хто захоче. Як же вана − прийме нового батька фамілію, єслі воно малеє, ще не знає ничога, можна запісать його на цього, на другого батька фамілію. А єслі взрослий, як ти будеш? Тут уже такє дєло, шо.

− А як у селі ставилися до дітей позашлюбних, до так званих байстрюків? З презирством, чи якось по-іншому, по-доброму?

Н.М.: Це тоже всякіх є. Є мачуха, є й матка, от. Як яка мачуха обратітся.

− Ви не пам’ятаєте, у вашому селі був дитячий садок?

Н.М.: Був.

− А коли він був створений?

Н.М.: А не знаю.

− Не пам’ятаєте? І директора не пам’ятаєте?

Н.М.: Як дірєктора?

− Першого директора дитячого садка?

Н.М.: А чорт його зна.

− А хто зобов’язаний був доглядати старих батьків? З ким вони доживали свій вік колись?

Н.М.: Старі батьки… Ну, а з ким доживають − з синам далжні жить да з дачкою.

− А як багато дітей?

Н.М.: А як не захочуть, дак бросят, да і всьо, живі як хочешь. Як доживают, шо тут панять?

− Ну, наприклад, син оженився, його отділили. Другий син остався при батькові. Значіть, батьки живуть при меншому синові, так.

Н.М.: Угу.

− Ну, от я шо ж і питаю, шо чи вони могли піти до старшого, міг, наприклад, менший сказати старшому − ти забирай батьків, і нехай вони в тебе живуть. Чи він повинен бути все-таки докормлювати батьків, бо він забрав це господарство?

Н.М.: Отаке ж і буває. Значіть, меншій ти син, чи больший ти син, єслі захоче забрать батька імущество, так забирай батька, от. Ще батька не вмер, а вани вже імущество переносять все. А кали забрав усе, таді батька виганяє знов. І таке от робиться.

− Ну, це вже зараз, раніше такого не було?

Н.М.: Всігда воно таке із кожного віку робиться.

− Якщо будували хату, от, наприклад, ви будуєтеся, то вам допомагали усі родичі, толоку організовували?

Н.М.: Смотря ж у яком смислі. Єслі ти строїшся добровольно сам, ти патіхоньку строїшся, значіть. То добуваєш, то добуваєш, то строїш. А єслі так, як нам пришлось, шо ми пагарілі, мне ж там люді памаглі коє-чєго, о. Коє-чєго памаглі: грашима, адьожаю, патаму шо у нас не було нєчаго, всьо згарєла. Отак. А так дабравольна строїлся, шо ти − строїшся сабі тіхонька. Соображай і стройсь.

− А от не пам’ятаєте ви, от парубки, дівчата з села ходили куди-небуть на заробітки?

Н.М.: Абєзатєльна.

− У город кудись?

Н.М.: Таді тільки на зарабаткі старалісь, бо не було ж нічога. Ні за шо було юбки купить ніякої.

− А інтересно, куди вони ходили? Не пам’ятаєте такого, яка це була місцевість, чи в город якийсь?

Н.М.: У горад, у горад хаділі бальшинство, па баштанах, па садах.

− На сезон?

Н.М.: От, на сезон, да, от. А завод, який той завод був. Не було ніяких заводів, хаділі тількі, еті, не на заводи, а на стройкі, мужчіни харошіє хаділі тіки. Шоб сіляк був, шоб кірпіча набрав на спіну, та паньос на п’ятий етаж. А девчата нє хаділі.

− Ось іще такий каверзний вопрос − ваші родичі не брали участі в революції і в громадянській війні?

Н.М.: Почєму не бралі?

− Брали?

Н.М.: Ага.

− І що вони робили?

Н.М.: Ну да, шо рабілі, воєвалі.

− У громадянську?

Н.М.: Да.

− Вони після цього повернулись в село?

Н.М.: Як?

− У село повернулися?

Н.М.: Повернулісь.

− І тут вони і прожили свою жизнь, да?

Н.М.: Ту вани й кончілі.

− А ви от вмієте співати. Не пам’ятаєте, коли вони повернулися, вони революційних пісень у село принесли? Не вчили вони революційних пісень?

Н.М.: Ні, не вчили вани нічога. Ті, шо прийшли, нічога не вчілі.

− А члени вашої сім’ї у місто не перейшли працювати?

Н.М.: Ні.

− Усі в селі були? А чи став хто-небудь із ваших родичів партійним працівником, головою колгоспу, наприклад, начальником?

Н.М.: Булі.

− Були?

Н.М.: Булі.

− Ви гарно співаєте, і від кого ви перейняли той спів − чи бабуся, чи мати, чи сільські хлопці, дівчата передали вам?

Н.М.: Не ад кого не перейняв, сам ад себе палучілось.

− А як це так?

Н.М.: Так от сам ад себє начав.

− Ну ви десь чули ці пісні?

Н.М.: Так пєсню, пєсню чуєш, пєсню шо цю знаєш, а в тебе матів є, голас є, ти паспіваєш, от.

− А батьки ваші добре співали?

Н.М.: [Сміється]. Як добре вип’ють, так добре співають, а як мала вип’ють, дак не хочуть співати таді.

− А от на вулицях гуляли коли більше, ви не пам’ятаєте, до колгоспу, чи вже в 30-і годи перед війною?

Н.М.: До калгоспу больше гулялі.

− А в навколишніх селах також співають, як і в Киїнці?

Н.М.: Де-де?

− У селах навколишніх?

Н.М.: А, так само, от такіє сосєдніє сьола, ано бальшинство співають пєсні адінакавіє.

− А у вашому селі були такі пісні, які звуться веснянки, купальські, русальські?

Н.М.: Ну, я думаю, вани существують.

− І зараз є, да?

Н.М.: Да.

− І свята святкуються ці?

Н.М.: Да-да-да.

− І колись святкувались? А заборони не було на ці свята − на купальські, на русальські?

Н.М.: Було, було.

− Гоніння було?

Н.М.: Було, не давалі, ганялі, не разрєшалі етага рабить.

− А все-таки потроху збиралися?

Н.М.: Да, потроху.

− І ви брали участь у цих святах?

Н.М.: Да, да, да, да.

− А як ви думаєте, чому їх перестали, от після заборони це перестали грати оці свята, чи якась інша причина в тому, що вони по суті в нас зникли, крім, наприклад, там щедрівок?

Н.М.: Чорт його зна, як тобі сказать це. Тут було заборонєно. Було не разрішалі, шоб не хаділі по уліцах поздна. Шоб не співалі, шоб не сабіралі гуртков ніякіх, от. Отаке було.

− Ви пам’ятаєте хоч яку-небуть веснянку?

Н.М.: Ну, к чему воно?

− Пісня, яку співали весною?

Н.М.: Ну, веснянка, ну веснянка єсть веснянка, пєсня, да.

− Ну, знаєте ви такі пісні? Так вони, тут бачите таке, чи ви зможете відповісти на це запитання − веснянки були закличні, хороводні і жартівливі? Знаєте ви такі?

Н.М.: Я знаю адно − веснянка да й усьо, а па раздєлам єслі расказать, цього не знаю.

− А чи була в вас у селі такий хоровод “Водіння козла”, “Та й скочив козел в огород”?

Н.М.: Слушай, давай ми пєрємєнім. Давай, я пєресяду, а баба нехай сяде, нехай вана гаманить. Так та раскаже ще лучче.

− Нє, нє, я за вас буду питать.

Н.М.: Чорт його знає, шо таку єрунду читає, шо. Ваділі коз на щедруху.

− Та то на щедруху, а навесні?

Н.М.: Навесні нє.

− Не було навесні?

Н.М.: Не було.

− А от вам і вашій бабі, хай буде й так, які пісні більше подобаються − оці щедрівки, купальські, веснянки чи просто пісні про любов?

Н.М.: Наша пєсня гарна й нова починаєм її знову.

− А як начальство ставилось до яких пісень? Любили слухати пісні про любов чи ні?

Н.М.: Так пазаві єво угастіть, так любілі, а як не пазаві, дак на чорта вано йому здалось.

− От у 30-х годах забороняли ці пісні, да. А все-таки у родинах щедрували, колядували?

Н.М.: Ну, а якже, ого.

− Потаємно, да?

Н.М.: Це велось, це велось довго.

− Не зважаючи на заборони?

Н.М.: Не зводіть цього ніколі.

− А оці щедрування, у вас були такі гурти, коли ходили щедрувати, колядувати?

Н.М.: Булі.

− Збиралися?

Н.М.: Абізатєльна.

− Так це були окремо чоловічі й жіночі, чи були спільні?

Н.М.: Та все вмєстє вано було.

− І вобще така традиція в селі є, що жінки й чоловіки співають разом? І в гостях там, і десь на вулиці колись дівчата співали з парубками?

Н.М.: Да.

− А буває так, щоб, наприклад, ішли щедрувати тільки ваші родичі? От ви зібралися своєю сім’єю і пішли щедрувати?

Н.М.: Хто папав. Товариша найшов, пашов з таваришем, якого родіча, пашов.

− А частушки співали в селі?

Н.М.: Аякже, ага.

− То вони так і називались − частушки?

Н.М.: Так ані і да сіх пор ведутся.

− Так їх російською мовою співали чи українською? Російською? А ви, наприклад, знаєте частушки?

Н.М.: Знаю.

− А від кого ви навчилися?

Н.М.: Сам ад себе.

− Ну, як це сам ад себе?

Н.М.: Мала було в людях жизні всякай. Всякіх людей стрекал, кожний сває паказує, паслухав, і сєбє праспівав. От табі, шо частушка − ето єрунда всьо.

− А в клубі під частушки танцювали?

Н.М.: Було, було.

− А ще шо грали, коли частушки співали?

Н.М.: Я, відіш лі, не музикант, так я тобі не об’ясню.

− Ви в клуб ходили?

Н.М.: Хадів, толька рєдка-рєдка.

− Ну, все-одно, наприклад, гармошка грала в клубі?

Н.М.: Грала, аякже.

− А дівчата підспівували частушки?

Н.М.: Абєзатєльна!

− І танцювали?

Н.М.: Танцевалі, підспівувалі.

− Значіть, і танцювали, і все це було, але вже тільки під гармошку, да? А ви знаєте такі пісні − “Сірєнь галубая”, “Сломлю я вєтку із винограда”? От у нас, у Басанах, така є.

Н.М.: Чув я таку пєсню, є вана, є, є, є.

− Ну, ви не знаєте, десь почули, і ви їх запам’ятали ці пісні? Вони вам подобаються більше, ніж щедрівки та колядки?

Н.М.: Да.

− Чи співали ви на весіллях? Співали, канєшно.

Н.М.: Ого. На весіллі було всього.

− А у клубі справляли у вас, у селі весілля хоть для кого-небуть, може, комсомольське якесь, не пам’ятаєте такого?

Н.М.: У клубі весілля не справлялі. У клубі аб’явять празнік який був, так справлялі.

− Так то просто показували те весілля фольклорний якийсь колектив. А у селі у вас не було гончарів?

Н.М.: Не було.

− Не було. А який був національний склад у селі? Чи тільки українці жили, чи були, може, представники євреї, може росіяни, поляки, не пам’ятаєте?

Н.М.: Чорт єго, раньше й булі всякіє. Па-моєму тут було всякіх.

− А у школі викладали якою мовою? От ваші діти вчились ще.

Н.М.: Українською.

− Українською? А у церкві, ви не пам’ятаєте, ще тоді, як була церква, проповіді як священник читав, якою мовою? Не пам’ятаєте? А у сільській раді, якщо вам давали яку-небуть справку, ви брали, можливо пам’ятаєте, якою мовою її виписували − російською чи українською?

Н.М.: Так у нас такє як пішется, по-моєму, большинство рускай моваю.

− Ну, зараз уже, мабуть, ні, а був період, наприклад, і я ще пам’ятаю…

Н.М.: Пісалось большинство рускай моваю.

− Ви читали книжки, газети от в 20-30-40-х роках?

Н.М.: Ну.

− Читали? Доводилося вам говорити, чи можна було купити ці книжки й газети у селі, чи де ви їх купували?

Н.М.: Була бібліотека, то не купляли ж.

− Ви ходили в бібліотеку, брали там?

Н.М.: Да, да.

− Як ви вважаєте, от у нас, наприклад, у Басанах, там взагалі страшна мова, а у Київці також є і російські слова, і українські, це від впливу наших кордонів близьких, як ви вважаєте, чому така мова в нас? Чи це вона, скільки ви себе пам’ятаєте, вона така от трошки мішана? І батьки ваші такою говорили?

Н.М.: Тут я вам нічога не дакажу. Чорт его знаєт.

− А чи знаєте ви про таких людей, які вміли малювати ікони? У селі в вашому не було таких?

Н.М.: Ікони малювать?

− Да.

Н.М.: Да адкуда я знаю. Це ікони малюють, он на базарах прадають, аткуда люді тє, шо вано за люді.

− Не зараз я питаю. Я питаю, чи були в вас у селі такі люди, які б уміли малювати ікони?

Н.М.: Не чув я таких людей, не чув.

− А скільки було у хаті ікон от, образів?

Н.М.: Ого, було усяких. Було, полхати в кого занята, а в кого дві іконки тіки вісять. Тут нема разніци всього.

− Хто скільки міг купити?

Н.М.: Да. Хто мог достать де. У нас як церкву убірали, так панатягали скільки ікон, шо. А в кого нема нічога.

− А які образи були більш такими шанованими, от, наприклад, у вашій сім’ї? Які ікони, як вони називались, не можете ви сказати?

Н.М.: Бог.

− Бог і все?

Н.М.: Ага. Як його назвать? Ікона єсть ікона.

− Христос, Христос єсть, Микола єсть, єсть Юрій − це ж усе святі.

Н.М.: Ага, ага. Це все святиє, да?

− Аякже.

Н.М.: Все святиє, памажіть.

− Ікони в хаті висіли над столом, так, і тут…?

Н.М.: Ну, а де ж? Абєзатєльна.

− А як ви думаєте, не чули ви від старих людей, чому ікони треба було накривати рушником обов’язково?

Н.М.: Ну як, шоб не лущились, не прападали, шоб чістєнькіє булі, почему ж.

− А лампадку от біля ікони вішали, не знаєте ви чому?

Н.М.: Ну, так тож, тож уже церковна, парадок такий церковний.

− Традиція така?

Н.М.: Да. Як же так лампадка.

− А коли іконку клали у домовину, то це не знаєте для чого?

Н.М.: Кладуть і тепер.

− І тепер кладуть?

Н.М.: Кладуть і тепер.

− Це мало якесь пояснення, ви не знаєте? Чи пояснюється це, шо кладуть ту іконку в домовину?

Н.М.: Ну це так − можеш палажить, можеш не палажить, так сама буде, нема ніякого ???.

− А в армію, от у селі у вас, проводжали з іконками? Може, дарували на дорогу?

Н.М.: Цього мені не приходилось.

− Не приходилось?

Н.М.: Йдеш у армію, торбу за плєчі і пашол.

− А у вашій сім’ї, ну, це вже може ваша баба більше знає, не було такої ікони, яку б називали заступницею сім’ї?

Н.М.: Не було такої.

− Не було такої? А не було в вас, от не чули ви такого від старих іще, від старших, щоб казали, що за іконостасом, отам де стоять ікони у кутку, шо там живуть духи померлих?

Н.М.: Шо живе?

− Духи померлих, душі їхні там.

Н.М.: Нє.

− Не чули такого? А при іконах можна було сваритися?

Н.М.: А чого ж ніззя?

− Можна? Не боялися, що Бог покарає?

Н.М.: Да-да. Нє баялісь, сегодня теж не баятся.

− А були в селі хресні ходи з іконами?

Н.М.: Що?

− Хресні ходи?

Н.М.: Булі таді, як церква була.

− Як церква була, так хресні ходи були з іконами?

Н.М.: З іконамі хаділі, да, хаділі, вади святіть.

− Води святить. А ще в яких случаях бували хресні ходи?

Н.М.: На полє хаділі вади святіть, а так больш не було.

− Тільки ходили святить води, може, коли дощів не було, не пам’ятаєте?

Н.М.: На Юрія.

− На Юрія?

Н.М.: Да. На полє хаділі.

− З хресним ходом?

Н.М.: Да.

− А влада, от начальство місцеве оці хресні ходи дозволяли?

Н.М.: Дозволялі.

− Дозволяли. А не доводилося вам бути свідками, коли з віруючих збирали гроші під час релігійних свят? Наприклад, для проведення “червоної паски”, називалась так “червона паска”?

Н.М.: Нє.

− Так не було в вас, не чули такого, шоб була “червона паска”?

Н. М. − Не було, у нас у сільській раді грошей, калі дащу не було, як найняли молєвство у горад іти, збіралі гроші па людях.

− Збирали гроші на молєвство, шоб молитися перед, шоб дощ був, так?

Н.М.: Да.

− Не доводилося вам читати в газетах зречення священників? Або ще якісь антирелігійні заяви? Не доводилось?

Н.М.: Не чув такого.