Зашаловська Єлизавета Федорівна, 1913 р. н.

Є. Ф. – Жили. І бабушка жила, умерла от.

– А чи вони жили, дід і баба, батько й мати в одній хаті чи в окремій?

Є. Ф. – В одній.

– А скільки землі було в батька?

Є. Ф. – А етого я вже не знаю (сміється).

– А хто керував так як би в сім’ї?

Є. Ф. – Ну, керували ж батько, мати.

– Чи дід керував?

Є. Ф. – Не було діда. Не було. Не було. Діда не було.

– А яке господарство було? Чи була корова?

Є. Ф. – Була.

– Одна корова?

Є. Ф. – Одна була корова. І пара коней було. Отаке тоді.

– Свині були?

Є. Ф. – Були й свині.

– А вівці?

Є. Ф. – Овець не було. Не було в нас.

– А чи батько й мати часом їздили на ярмарок чи на базар?

Є. Ф. – Їздили! Бувало так, шо їздили. Да.

– А шо вони продавали?

Є. Ф. – А почти шо, і сказать би, шо нічого не продавали. Була сім’я, та так, шо. Ну там бувало так, шо й порося заріжуть і, бувало.

– А шо купували для вас?

Є. Ф. – Для мене?

– Так. Ну, для дітей?

Є. Ф. – Ну, плаття були. Як то кажуть, конфет там купили. Гостинця якогось.

– А яка одежа була тоді? Чи пам’ятаєте?

Є. Ф. – Одежа? Та така ж, як і січас же одежа. Там юпка, чи плаття, чи кофта. Таке було тоже. Свита, да.

– Чи ви самі зробили? чи батьки купили на базарі?

Є. Ф. – Та набирали матерьяли і шили сами. Бувало так, шо й сами. А бувало, шо готове куплять. Отак бувало.

– А шо ви дома робили по господарству? яку роботу? як ви ше така мала дівчина були? 

Є. Ф. – Пасла худобу.

– А ще що?

Є. Ф. – Курей пасла. Ганяла. Ну, а так шо? Корова, теля. Свині були. Кури були. Качки були. Ті, як їх? гуси були. Та хазяйство було все.

– А чи їздили часом з батьком на поле снопи в’язати або шось?

Є. Ф. – А як же! Бувало, шо своя земля була. Як же. І іздили, і сіяли сіялками. І все робили.

– А батько мав свою сіялку?

Є. Ф. – Була своя сіялка. Да. Бувало.

– Чи ви ходили на такі вечорниці?

Є. Ф. – Та почти шо я не ходила на вечорниці.

– А чому?

Є. Ф. – Дома дівчатка прийдуть до мене. Із дівчатками. Отакі. На вулицю. Багато.

– А як дівкою стали?

Є. Ф. – Як дівкою стала, ходила. Ходила.

– На вулицю ходили?

Є. Ф. – Еге, ходила.

– А прясти? вечором прясти?

Є. Ф. – Пряли. 

– А де ви збиралися?

Є. Ф. – Дома.

– У вас дома? І до вас приходили дівчата?

Є. Ф. – Приходили. Бувало, шо приходили.   [00:05:20.06] Interviewer: 

– Приходили дівчата? Чи також і хлопці приходили?

Є. Ф. – Нє. Хлопців не було. Не ходили хлопці. Дівчата ходили прясти. Це ж тоді воно було, і сходяться де-небудь там прядуть. Оце ж таке. Ну, а потом, а потом це все анулірувалось.

– Бабо, а чи також в п’ятницю пряли?

Є. Ф. – Та пряли! Це вже який там празник великий. А так.

– А як великий празник, то шо дівки робили?

Є. Ф. – А шо робили? Дома всьо ровно, нікуда.

– А на гулянку куди ходили?

Є. Ф. – Нікуда.

– На вулицю тільки?

– Є. Ф. – На вулицю.

– А ви вже не пам’ятаєте, як клуби почалися, то ви не ходили дівкою?

Є. Ф. – Як клуб був? Та ми ж, слухай, це ж там училися. Був такий клуб і вчились тамечки в тому клубі. Як школа вона вроді називалася. На тому, забула, як його. Ото було.

– А хто вчитель був? хтось із села чи прислали? 

Є. Ф. – І з села була учителька. Не посилали. Як я ото училась, ні. Своя була вчителька.

– А скільки вам років було тоді, як ви ходили туди, в клуб? 

Є. Ф. – Ну, хто його знає, я вже забула, скільки вже було.

– Чи ви вже заміж вийшли тоді, чи ні?

Є. Ф. – Ну, заміж я вийшла, скільки годів уже було? забула.

– Ну, згадайте, бабо Лізо.

Є. Ф. – Скільки мені було? Чи 17, чи 18, таке шото було.

– А ваш чоловік був з вашого села?

Є. Ф. – З нашого.

– Чи він вас приходив сватати?

Є. Ф. – Приходив.

– А хто приходив у свати? він сам?

Є. Ф. – Ні! у його була ета, сестра. Потом брат був. Оце вони приходили. Пішли з дєрєвні.

– А як він посватав, та й через тиждень було весілля чи більше часу?

Є. Ф. – Зразу воно було. Зразу. Зразу. І більше тоді не було нічого.

– Чуєте, а скільки днів було весілля? свадьба скільки днів?

Є. Ф. – Да хто його знає, бувало всяко.

– А ваше? у вас?

Є. Ф. – І в нас. У нас день, чи два, чи три. Отаке.

– Бабо Лізо, а які музиканти у вас були на весіллі? на шо вони грали?

Є. Ф. – На гармошку.

– Бубон?

Є. Ф. – Не було.

– Тільки один? на гармошку?

Є. Ф. – На гармошку.

– Чи він був родич? чи просто такий дядько з села? 

Є. Ф. – Свої були, свої. Такі не то, а двоюрідні, отакі були. І грали на гармошку. Саму гармошку. Тепер гра хто? Іван баби Марусі. Він же грав на гармошку тоже.

О. І. – Люди добрі, шо ви в неї питаєте? Вона нічого не знає. Вона вже, 81 год.

– Бабо Лізо, а коли ви виходили заміж, то ви як би в батька питали дозволу? в матері? у кого ваш чоловік питав, чи можна взяти?

Є. Ф. – В батька. Батько рішав.

– А хто тоді був главнішим в сім’ї? батько чи мати?

Є. Ф. – Батько.

– Батько керував. А чи так було може в вашого дяді, шо жінка керує?

Є. Ф. – Була й дядина, був і дядько. Це в нас сім’я була. Ми жили всі вмісті.

– Бабо, а хто всі вмісті?

Є. Ф. – Дядько, дядина. Дід був. Баба була. Потом у баби Марусі, значить, Михайло був, син. І Любка, дочка була. Любка і січас жива, і син. А Кулики вмерли. А ті живуть. От. І в нас же так було. В мене сестра в Конгресівці старша мене. Там вона живе. У Конгресівці. Вся сім’я була. Ну, і потом построїли хату. Ми одійшли, значить. Та сім’я осталася у старій хаті, а ми пішли значить на цю сторону. Там же, у тім же селі оце. Тільки в хату пішли нову.

– Батько зробив?

Є. Ф. – Батько.

– А де він як би грошей заробив на хату.

Є. Ф. – А як же? тоді держали все, продавали. Держали ж усяку худобу. Напримєр, от заріжуть поросьонка. Багацько, сало хароше, товсте таке. Тоже там, а у людей же, такі люди були, шо й не було, приходять – продайте. Або продай, або так дай (сміється). Нічого жили. 

– Бабо Лізо, а як колгосп починався, то ви вже в новій хаті жили?

Є. Ф. – В новій.

– В новій. Чи вони забирали у вас хату?

Є. Ф. – Нє. Так ми і жили в тій хаті. Так і жили.

– А що забрали у колгосп?

Є. Ф. – У колгосп нічо не брали в нас.

– А як би, коли колгосп починався, то ваш батько й мати, вони були хто – багачі, середняки, бідняки?

Є. Ф. – Середняки. Ну, держали корову, держали. А потом, значить, коней держали. Уже, як начався колхоз. Я зразу, тільки колхоз начався, я пішла в колхоз. Зразу!

– Ви записались? чи батько записався?

Є. Ф. – Записався. Я записалась сама. І я все время робила в колхозі. До самої оце пенсії. Як уже пішла на пенсію, а то робила в колхозі все время.

– А як ви записалися, то яку роботу ви робили в колгоспі?

Є. Ф. – Усяку роботу робила. Все робила. У полі. Косили. В’язали. Косили і косами. Даже я косила косою. Коса із тим, торбинкою ото. Та раз  ідемо, їде міліція. Остановилися, стрілися. Що ви, каже, косите? Та косимо ж, кажу. Ну, тоді як то не було ні тих, шо косили, а руками косили. І от витягаю цю косу, і грабками цими всими. Усе время я робила в колхозі. Як тільки колхоз начався, і поки пішла на пенсію.

– А шо ви получали перші роки? 

Є. Ф. – Получали не очєнь то. Не очєнь у колхозі получали. Не очєнь то. Якшо єсть дома там шо таке, продаси, о. А платили у колхозі мало.

– А всі люди пішли в вашому селі в колгосп?

Є. Ф. – Нєт, не всі. Не всі.

– А вони не хотіли? чи боялись?

Є. Ф. – Не хотіли.

– Не хотіли. А їх не заставляли? не вивозили?

Є. Ф. – Заставляли. І вивозили. А я зразу пішла, як тільки колхоз начався, пішла в колхоз. І робила, поки на пенсію. У колхозі все время робила.

– А хто в вас був голова колгоспу? свій чи прислали?

Є. Ф. – Ні, прислали. Осьо Ковалівський був, забула як його звати. Забула. Був предсєдатєлєм колхоза. А потом же колхоз злився, Петровський був. Ото тоді вже вмєстє.
– А в якому це році злився? не пам’ятаєте?

Є. Ф. – Не помню я його. Шото забуваю вже. а як уже ми стали оце із колхозом Петровським общим, Ковалів, Мартинівка, наш, наше село, оце уже пішло воно все вмісто. Вмісті робили ми. Всяку роботу робили. Я тягала косу із лапками, пшениця була отака заввишки. А тоді чото не було ні тракторів, ні таких, шоб косили. Вручну. А пшениця така була завбільшки. І ото ми косили.

– Чи вам часом давали премію?

Є. Ф. – Давали. Давали і премію. От. Потому шо робила я, нікуда. 

– Бабо Лізо, чи ви не хочете в тінь сісти? Це тут тінь, а ви на сонці. То я можу на сонці. Це правда, і роки, й робота важка.

Є. Ф. – Тяжело робила.

– А чи була в вашому селі церква?

Є. Ф. – Церква? не було.

– Не було. А куди люди ходили до церкви?

Є. Ф. – В Однородівку ходили, в Однородівку.

– Село Однородівка, так? А коли її закрили?

Є. Ф. – Хто його зна, не можу я вам його сказати. Не помню. В який день чи який, яку годину. Ну, там був батюшка уїхав жить. Батюшка був такий видний. І закрили. Всьо. Отак.

– А чому тоді церкви закривали?

Є. Ф. – Ну бачите, хто його знає. Хто хоче, а хто не хоче, шоб була церква. А потом понесли це, ізвініть за вираженіє, паски святити було ж. А які то хлопці там запалили отак усьо, несуть. Батюшка йде в ту церкву, а воно горить.

– Горить шо?

Є. Ф. – Засвітили були. Чи то чули отаке.

– А що це означає? так як би вони чи дорогу йому світили? чи знущалися? я трошки не поняла.

Є. Ф. – Та ні! вони не знущались, ні! освіщали. Тоді воно якось було, шо свєту не було ж так, як теперечко. А так було всього.

– Бабо Лізо, чи були в вашому селі випадки, шоби одружувались такі двоюрідні? чи в вашому селі таке було таке чуть, шоби двоюрідні брат і сестра оженилися?

Є. Ф. – Та шото і не помню такого. Я думаю, шо не було. 

– Не було певно. А як ви ше такою були малою дівчиною, то чи ходили по селу старці? сліпі?

Є. Ф. – Як би вам сказати, ходили, ну не сліпі. І то як то вже пройшли разів скільки, і не стало їх. Не ходили.

– Чи вони просто просили, чи співали шось?

Є. Ф. – Співали вони шо-небудь там, проспівають.

– А шо вони співали? про шо?

Є. Ф. – А хто його знає? Це ж не вчора. І не сьогодні (сміється).

– А чи грали на чомусь?  

Є. Ф. – Ні на чому вони не грали. Нє.

– А як ви підете до ярмарку, чи вони там сидять на ярмарку і грають?

Є. Ф. – А считайте у нас церкву як закрили, то я не ходила на його.

– А біля церкви не сиділи вони? Не пам’ятаєте?

Є. Ф. – Нє. Ви бачите, вже така старість, воно забувається все.

– Чуєте, а чи ходили в вашому селі такі парубки й дівчата на заробітки?

Є. Ф. – Та хто його знає. Я думаю, шо вони робили в колгоспі. 

– Бабо Лізо, а чи ви пам’ятаєте, шоб дівчата ішли до річки після Великодня і співали веснянок?

Є. Ф. – Не було цього.

– Не було. А на Івана Купала?

Є. Ф. – А на Івана Купала, ну Івана Купала, ну шоб празнували так, були такі празник, нє.

– А так, щоб співали, вогонь клали?

Є. Ф. – Та ні, цього вроді не було.

– А чи був у вашому селі гончар? той, що горшки ліпив.

Є. Ф. – Нє, не було.

– А ви сказали, що ходили в школу, так?

Є. Ф. – У школу? А в нас же була, Кіяновська називається. Там була вона, ходили, учились там діти. Там школа була. І таке там було.

– А якою мовою вчились?

Є. Ф. – А хто його знає. Я не помню.

– Не пам’ятаєте. А хто жив у селі? українці були. Ше хто? 

Є. Ф. – Українці.

– Чи жили росіяни також? поляки?

Є. Ф. – Нє. Та я думаю, не було цього. Не було.

– Євреїв не було?

Є. Ф. – Нє-нє-нє! не було, самі тільки свої.

– Бабо Лізо, а чи ви пам’ятаєте таких малярів, богомазів, котрі ікони малювали?

Є. Ф. – А! був-був!

– А хто це?

Є. Ф. – Та його вже немає.

– А як він звався?

Є. Ф. – Богомаз (сміється).

– А імені не пам’ятаєте?

Є. Ф. – Ну, його немає вже. Він давно вмер. Нема.

– А коли він умер, шо ви думаєте? 

Є. Ф. – Хто його знає. Не знаю.

– До війни? чи до колективізації?

Є. Ф. – Я думаю, шо до войни.

– А чи в нього діти були?

Є. Ф. – Були, а як же. Немає їх, уже померли.

– І діти померли? А що він малював? чи ви його пам’ятаєте, тьотю?

О. І. – Я не пам’ятаю, но мені розказували.

– Ікони такі він малював на дереві?

Є. Ф. – На дереві.

– А люди до нього як би замовляли чи він на базарі їх продавав?

О. І. – Нє, замовляли. Я то не знаю, але розказували, а я його не помню.

– А ви не пам’ятаєте, як прізвище? Федір. Бабо Лізо, а він мав жінку з села? з вашого села? Федір, богомаз.

Є. Ф. – А я не знаю. Баба Софія. Із свого, із свого. Дочка в неї була, вийшла у те, як його, туда.

– В Мартинівку?

Є. Ф. – Ні-ні-ні! А син, два сини було в них. Один і січас живий, роби десь.

– А де він робив?

О. І. – А там у Харкові.

– А він тільки ікони малював, чи він часом у церкві малював?

Є. Ф. – Нє, дома.

– А чи він мав поле також, землю?

Є. Ф. – А як же ж! Тоді же ж колхозів ще не було. Землю давали. Робили сами ж, землю порали сами. 

– Чи може люди знали, де він навчився малювати?

Є. Ф. – Може хто й знав. А тоді знаєте, шо не очень то взнавали дуже. Де він там малює, чи де там малював. От. Ну, а так же ніби нічого.

– А ваша мати замовляла в нього ікони? чи нє? От, як ви заміж ішли, то де ви взяли благословіння?

Є. Ф. – А вони були. Десь мамка взяли. А тоді воно пішло так уже, своє було. Отаке було. Воно все забувається уже (сміється).

– Тьотю, а чому ви пам’ятали? що про нього люди казали? чи просто розказували?

О. І. – Та просто розказували. В неї, у його онука  була така як я, трошки старша од мене на два года вона. Ну, просто розказували.

– А ви 35-го року народження? Чуєте, а скажіть ім’я також.

О. І. – Моє?

– Ну, ми з вами говоримо, то мусимо, шо ми не придумали.

О. І. – Ну, Олександра Іванівна.

– І прізвище як?

О. І. – Моє Нестеренко.

– Нестеренко. І та онука шо вам розказувала?

О. І. – Вона не розказувала, а просто так. Ну, бабушка моя, оце ж мама її, дружила із оцими ж, з його жінкою. Вони куми були. Ну, ото він, я не знаю, де він учився. Може, сам із себе він навчився рисувати. Ото казали, шо замовляли це попи. У церкву в основному замовляли. Він рисував. А так я тоже ж.

Є. Ф. – А тоді не стало церкви. Батюшка десь уїхав. Воно ж таке тоді було.

О. І. – Воно ж тоді розорялося.

– А та онука? вона вже не живе?

О. І. – Я не знаю, де вона. Десь вона уїхала. Де вона? хто й зна, де вона. 

– А він такий був сільський?

Є. Ф. – Сільський. 

О. І. – Да, в селі вони ж там жили. Там же, де і ми жили, там і вони жили.

– Його батько жив у тому селі?

О. І. – Да-да-да!

– А як називається село?

О. І. – Постомне.

Є. Ф. – Жили харашо там. Дєрєвня хароша була.

– Чи велике було село?

О. І. – Не дуже. То вони просто дєрєвня називають. А вобще воно звався хутір. Хутір Постомний.

– А ті Бугаї, чи ви тут недавно живете?

О. І. – Я вже тут 37 год живу. 

– Правда. Я вас зараз шось запитаю. Чи були шептухи у вас? котрі шептали?

Є. Ф. – Та по-моєму були. Да. Були.

– А як у вас називали ту бабу, яка приймає, як дитина народиться?

О. І. – Баба та й усе.

– А повитуха не казали?

Є. Ф. – Нє.

– А бранка? просто баба? А хто то такі, кажуть, були відьми якісь?

Є. Ф. – Відьми? в нас такого не було. Нє-нє-нє-нє-нє! У дєрєвні в нас такого не було. Не було цего.

– А чи в вас було таке, що ікона обновилася?

Є. Ф. – Не помню такого. Ікони були. Ну такого не помню.

– Чи в вашому селі були музиканти, які на скрипку грали?

Є. Ф. – Та почті шо й не було. Не було по-моєму такого.

– І басу не було? А такі сліпі старці в вас були в селі?

О. І. – У селі не було. Ну ходили просили. Там чи хліба кусок там, чи шо.

– А чи це було гріх не дати їм? Чи люди часом давали, а часом проганяли їх? Не проганяли?

Є. Ф. – Нє. Ну проси людина, чи кусок хліба даси, чи там шо. А потом не стали й ходити.

– А коли не стали ходити?

Є. Ф. – Хто його знає. Це ж не вчора.

– Після війни ще були?

О. І. – Після войни? Ні, я думаю, не було. Після войни. Я думаю, шо не було вже. 

Є. Ф. – Була голодовка, і сильна була голодовка.

– А шо, був неврожай, бабо?

Є. Ф. – Був неврожай. А хліб, буханка на базарі стола, скільки вона? отакенька буханочка хліба. З цим було тугувато. А потом началося, началося. Колхоз. Намололи муки. На трудодні давали пшеницю. Змололи і давали на трудодні, хто робив у колхозі, на трудодні давали. Тоді вже свій пекли. А то бувало так, шо й купували. Отака буханочка то 3 рублі, то 5 рублів. Раньше було. От. А потом, як уже колхоз те покосили, помололи і давали на трудодні, хто був у колхозі. Вже тоді свій пекли. 

– А чи було, шо люди вмирали?

Є. Ф. – У голодовку? Вмирали.

– А багато в селі померло?

Є. Ф. – Дві душі. По-моєму. Дві душі померло, по-моєму. Там ета, я забула фамілію. А то ні, так не вмирали, шоб багацько вмирали. То зразу, ото ж я вам кажу, хто робив, зразу дали. Пекли.