Замула Анастасія Володимирівна

– Так. Ну, а як вашу бабу, діда звали?

А.В.: Ну, Лашко.

– Нє, звали, звали! просто ім’я.

А.В.: А! баба Палажка була. Дід Антон був. Ну, і тьотки були і Пріся, і Оришка, і Ганна була. Дочка йде.

– А! дочка йде, да? А я хотів в вас запитать – сім’я у вас була велика?

А.В.: Як? у мене?

– Ну, в батька, в матері.

А.В.: У батька? у дєда?

– У діда.

А.В.: У дєда мого було скоки? Три сина по-моєму, потом тьотка Ганна, тьотка Ариишка, тьотка Пріська. Три дочки було. Я, знаєте, стара вже, 80 год, я забуваюся.

– Нічого, нічого.

А.В.: Три дочки, три сина. Шоб я правильно сказала – тьотка Аришка, тьотка Пріська, тьотка Ганна. Да, три, три, я це знаю. От, ну і сини були.

– Це ваші дядьки наче?

А.В.: Дядьки, да.

– Скажіть, а?

А.В.: Ну, Іван. Я, ви знаєте, їх була, це ж вже годів, хай Бог милує, скільки.

– Назад.

А.В.: Угу. Ну, іще шо?

– Ну, таке шо я хотів запитать, в якому ви селі народились?

А.В.: Село Велика Кохнівка, село Холодівка. Кременчук. Коло Кременчука, я в Кременчуку жила. Дочка вийшла заміж сюда.

– Тобто, ви, це було село коло Кременчука?

А.В.: Коло Кременчука, да. Ну, районне село, в нас хароше було село. Отам я родилася, там і хрестилася.

– А батько ваш був селянин?

А.В.: Селянин був. Ну, я його, батька, не знаю. Він в 18-му году погиб на войні. Він з фронта не вернувся. І чоловік був у мене воєнний. він старшиною работав. Так погиб во время войни. Не знаю, де і шо. Тільки счас документами пользуюсь, і всьо.

– Я хотів запитать, а получається, що ви жили після революції з матір’ю?

А.В.: Мама так, мама моя вийшла за другого отца замуж, а ми були маленькі. Ми коло неї почті шо не жили, ми коло дєдушки й коло бабушки. Ми вже там Крюков, якшо ви.

– Чув! 

А.В.: Кременчук, а потом Крюків, він ше соєдинився це вже в Кременчук. А то мама вийшла заміж аж на четверо дітей. А ми удвох з братом, він, оце я йому пісьмо написала, брат там у Кременчуку, йому вже оце 84-й год. Написала йому пісьмо. Осталися коло дєдушки й коло бабушки. А як бабушка вмерли, ми осталися удвох. жили, робили.

– А дід із бабою теж були селянами?

А.В.: Селянини! селяни, селянами. 

– Скажіть, а скільки у вашого батька було землі? або вже там, де ви виросли, у діда скільки було землі?

А.В.: Та, бачте, тоді ж куркулів розкуркулювали.

– Нє, до того, як розкуркулювали?

А.В.: Ну, гектарів навєрно 4 було землі, приусадєбна і там небагато, но жили луче, чим січас. 

– Скажіть, а от, наприклад, чим ще займався дід, крім того, що пахав город? крім того, що займався сільським господарством?

А.В.: Нічого! вони ж тоді, знаєш, паспортов не давали тоді на село. На роботу він ніде, дядько, я помню, він грузчиком робив на хлєбзаводі, от. А дєд мій дома по хазяйству. Хазяйство, порося, коровка була, конячка була. Знаєте, своє.

– Воли були?

А.В.: Не було, не було, не було. Конячка.

– А якийсь дома от реманент був? там, наприклад, молотарка була? сіялка? віялка?

А.В.: Та, цього не було в його й близько. Не було. Це вже, як пообжинаються,  раньше було пожнуть усі. Село, знаєте, яке було?

– Велике?

А.В.: А потомечки, як молотьба, так конна була молотілка.

– Молотарка, да, кінна. По колу ходять наче.

А.В.: Ану ганяли, а ми були ж тоді малі, бігали, о! Так він там. А потом, знаєте.

– Дід з бабою вели господарство, так?

А.В.: Ну да, да!

– Так получається, от, наприклад, треба було, до колективізації, наприклад, треба було щось купить, або що, де брали гроші?

А.В.: До колективізації?

– То як гроші брали? Ну, наприклад, щось купить треба, штани, сорочку?

А.В.: Штани або сорочку, тоді садили баклажани, садили огурці, хлєб збирали. Та були раньше сипки, ви може й не знаєте, сипки такі були. Шо оце на посів оставляє гречку. Оце оставляє пшеницю. А на харчі ми вже знали, скільки. А остальне на сипку здавали, ото. Тоді, тоді ж усе було задешево купить там плаття, мєлочі, чи там юпку. От. А то так пряла бабушка, полотно ткали.

– Коноплі, так? 

А.В.: Коноплі сіяли. Тоді хазяйнічали. Тоді було, тоді було луче, чим оце січас.

– Ну, скажіть, а значить получається, вести домашнє господарство було достатньо, щоби собі забезпечить повністю життя?

А.В.: Ну, було все своє до нового жита. Хліб був до нового. Не було тоді, шо закручували в банках, а бочки, погріб. Того картошки, огурців, капусти насічуть. Аж до самої весни хватало. А там то редьку сіють, то шовковиця, то вишня, то отаким і жили. Проживали. Це раньше, як було йде батько, дєд ілі баба з города, так ми здалеку виглядаєм! як вона бублик один несе. То такий гостинець нам було. А січас не хотять їсти. Правда, счас цени такі, шо не поїсиш.

– Да! Чуєте, таке питання, от дивіться, ваш дід був в селі, так жив, як ви б сказали, в яку він таку групу населення відносився? чи був бідняком? чи середняком? чи багатієм?

А.В.: Він середняк.

– Середняк. 

А.В.: Середняк був, середняки. Потому шо усіх розкуркулювали отоді ж у 33-м году, чи коли. Розкулачували, розкуркулювали. Тоді були, багато порозкуркулювали.

– Ну, ми счас берем той момент до колективізації. То ви кажете, він був середняк, так? А от як можна було сказать, наприклад, що це людина бідна? Скільки треба було мать, або чогось не мать, щоб сказать – це людина бідна?

А.В.: Я вам скажу, тоді раньше  бідна людина, шо вона не хотіла робить. Ви поняли мене? Вона не хотіла робить. А в нас тітки, дядьки, ми обрабатували. В нас фрукта була. Були помідори, огурци, картошка, сємочки. Сємочок наб’ють лантухів 2 – 3, здадуть та подсолнушне. Своє, все своє було.

– Ясно. 

А.В.: Корову держали, от. А січас же ж, бачте, як. Ніхто. Не знаю, як тепер у селі там живуть.

– Ну да. Так, а ну от я ж кажу. що оті от бідняки, то вони гектар мали землі, чи менше? Чи він взагалі нічого не мав?

А.В.: Та, там одна в нас була, 3 гектара чи 4 в неї гуляло, не засівали. А потом такий був приказ, шо, послі голодовки, шоб засівали всю землю. Це я вам розкажу свою причину. Я осталася ж, паспорта в мене немає. Батько на фронті вбитий. А я думаю, куди, не так, як січас бандюги то в вікна лазять, то перестрівають на дорозі, вбивають чєловєка. А раньше так. Колектівізація була, в колгосп люди ішли. А я, знаєш, не колгоспниця, потому шо я не записана в колгосп, я була дівчонка тоді, 18 чи 19, і сирота була. В мене батько на фронті погиб, а мати із голоду вмерла. От.

– Мати з голоду потім вмерла? 

А.В.: Мати в 33-м з голоду вмерла. От. А я шо? думаю, ну куди його піти? Так я пішла у колхоз. Пішла в колхоз, а був там Ваня нарівні со мною, так ми пішли на пару з ним. Він за плугом, а я коней водить. А я ж дівчонка, то він на мене кричить – правильно веди по борозді! Той, п’ятий, десятий! В общем, літо одробила я, це в 33-м году. Одробила, хлєба получила я, тоді такий був врожай!

– Сильний, да?

А.В.: Сильний врожай був!  і я тоді получила лантухів навєрно з 17. І гречки, й проса, і пшениці! Много – много!

– Це одразу після голодовки, так?

А.В.: Після, ну, во время голодовки. Тоді була голодовка, много повимирало. Больше, чим на фронті счас побито. Ідеш, то дитина лежить, то хлопець, то женщина. Вмирають. На моїх глазах, а я йду в колгосп за бовтюхом, там варили суп.

– Як називаєте – бовтюха?

А.В.: Та таке, знаєте, ріденьке. Ну, голод був, не було шо. І я одробила, і значить получила багато хліба. А грошей вони ж і копійки не давали колгоспникам, тільки хлєбом, понімаєте?

– Трудодні, так? 

А.В.: Трудодні. Трудодні каже, трудо одиниці, батько ходить без штанів, мати без спідниці. Тоді було дуже трудно. А я гола і боса. А дівочка уже, год до 20-ти мені. Я получила, а потом думаю, а в нас був Холод його фамілія, предсєдатєль сєльсовєта був. Я думаю – піду до його та візьму, попросю в його справку, шоб мені паспорт получить і встроїться десь на роботу, одіться й обуться. Та тоді, знаєш, стєснітєльні були, та так одкриваю двері, і він пише. Потом гульк – опять! А він із моїми тьотками дружили, гуляли, так із одного села. Ну, ви ж у курсі?

– Ну, а як же! 

А.В.: Ага, він тоді – ану, дочка, йди сюди! Я до його, як заплачу! Кажу – дядя Вітя, дайте мені справку, я, кажу, гола й боса! А черевички тоді шили такі тряпяні. Я гола, кажу, й боса. Кажу – дайте мені! Так він мені виписав справку, я пішла, взяла паспорт і поступила на 21-ю мєльніцу на роботу. Там у нас була перва, втора й третя, 3 мєльніци в Кременчуку. Пішла я на роботу. Там я, значить, проробила цілу зіму. І, слишите, як дві неділі, так і получу гроші! А тоді і там такі були модельні туфлі! ботінки! одьожа! Тоді такого монаття оцього було! Хіба так, як і січас єсть, но втридорога стоїть, дорого.

– А тоді дешево, да?

А.В.: А тоді ж дешево! Я оділася з ног до голови, як шах на дровах! Одіта, обута, то я можу так. Коли весною із колгоспу присилають, узнали, де я роблю, присилають мені, значить, шо одпустіть нашу колгоспницю.

– Назад?

А.В.: Назад! А був, Добренький його фамілія, єврєй, він счас в Москві большим чином, большим начальніком.

– Живий досі?

А.В.: Живий, я правда це вже не знаю, скіільки я вже тут, у Черкасах, год 20 живу. Ага! та тоді каже – Настя, а я ж дєвочка, знаєте, – іді сюда! Ти, каже, колгоспниця? Я як заплачу, кажу – отак і отак, в мене, кажу, папа погиб во время войни, мама, кажу, з голоду вмерла, а я, кажу, так і так. В общем так я йому розказала.Іді, єврєй он, іді і слєзінки нє пускай! іді работай! іді работай! іді работай! Я вже там роблю, а там думаю – Боже! я тут хоть десь копійку получу. А тоді вже було, знаєте, тоді много хлєба було, урожай. Уже, знаєте, люди зажили вже! Ну, після голоду, це може вам мама розказувала, якшо вона жива.

– В мене мама молодша за вас. 

А.В.: Та, канєшно! молодша. Ага. Ну, і я значить, не одпустив і не одпустив. Іди, шоб я тебя нє ето! А я там, в його помошниця була, кажу – Ну, а як, кажу.

– Теж єврейка, да?

А.В.: Нє, руська. Ти, каже, роби, Надя, й не волнуйся! А я ж, знаєте, як селянська, а я уборщицею поступила, все їм помию, повитираю. Їм нравилася моя робота, шо я не ледача.

– Що ви совісно робили.

А.В.: Да. І я так проробила. А тоді були шефи, шефи були, знаєте, до каждого предприятія були воїнські часті. Як оце були празніки, Октябрь там, Май, то приходять із духовим оркестром. Клуб, гульня. А тоді вже, знаєш. І я так там познакомилася з старшиною, призовнік. І так я за нього й заміж вийшла. Він сам із села, село Ерестовка, з Запорожжя він сам, Толя.

– Козацького роду?

А.В.: Козацького роду, да. І я так із ним оте прожила, пока та война, годів 7 ілі 8 пожила, і война. І отак я осталася вдовою. Та оце дочка вийшла заміж, він сам інженер – гідролог, і їздив туди в Кременчук, вони робили там на гідростанції. І так вони познакомились, і він її ото, та й живе. Оце син кончив інститут.

– Це онуки ваші?

А.В.: Онуки, онуки. 

– Таке питання, а от ви кажете, що ваша сім’я займалася землеробством. І дід був землероб, і баба землероб. Скажіть, а от майстри в вашому селі були?

А.В.: Які?

– От гончарі, наприклад? хто чоботи шили, швеці там?

А.В.: Було! сапожніків було багато таких. Бо в мене тьотка Ганна вийшла, його звать Нестор, так він сапожник. Він пошиє чоботи. Раньше було, я вам скажу, пошив чоботи, зробила плаття, неси на тічок, бери, скільки хочеш. Шоб оце брали із магазіна товари і перепродували дорожче, судили тоді. Тоді нільзя! Токо там своїми руками, от. А брать государственне і продавать не розрішали.

– То тільки своїми руками? перепродувать не можна?

А.В.: Нільзя! Узяв, це ж так можна весь магазін розібрать і повивозить, повите. Нільзя тоді було! Раньше було, знаєте, якось строгіше. А січас, бачте! То я колись, в нас дача, та їхала на дачу, а дві таких дами, на їх все, такі всі в кольцах. І дві отаких сумаги, так на вокзалі коло стєнки, і скамєйка. А я кажу – слухайте, це ж, кажу, не для сумок сідєнія, це ж, кажу, тут люди должни сідать. Вони, правда, сумки стягли. А я хотіла помогти її до неї. Коли я значить, вона так тягне, а я глядь, а там отакі колбаси.

– В Росію?

А.В.: Це давно-давно вже було, давно. Везуть, значить, перепродувать. А раньше того не було. А я їм і кажу, кажу – оце, якби раньше, це б вас, кажу, судили б. Не зробив, кажу – викорми кабана і зроби, і своє вези, куди хоч продавай. А государственне, ви понімаєте, дєлають безобразіє. Та, я вам розказую.

– Та, хіба я не живу, не бачу це. Слухайте, а от ваш дід користувався авторитетом серед людей? Ну, його якось поважали?

А.В.: Ну, а як же! Мого дєда Антона поважали. Він бєдненький їхав в ярмарок, і в його порок серця. Він там в дорозі і умер. Тьотка Ганна з ним їздила, то шось тоді ж були у сьолах, продавали там, я знаю. Так я кричала, кажу – бабусю, як тьотка Ганна так, шо він помер там!

– Це ще до колективізації?

А.В.: Та канєшно! переживали всього, всього, і харошого, і плохого на моє життя. 

– Скажіть, а от ви запам’ятали може батьків, або може діди казали, з якого віку от діти починали робити? до колективізації от в селах?

А.В.: Де?

– Ну, в селі от, з якого віку?

А.В.: Ви слухайте мене, шо я вам буду розказувать. Ми були отакі, брат Сашенька, шо я йому пісьмо написала, і я. То наш дід їде підводою на степ, і нас бере, і нас бере. Їдемо ми малі, як жнива, косять, а ми колосочка до колосочка собирали.

– Після того, як він скосив, так?

А.В.: Як він скосив, тьотки загрібають, в’яжуть снопи, а ми ці колосочки збираєм. Колосочок у колосочок. А січас скільки вивозять помідор, побросали на полях. Не хазяйство. Не хазяйство.

– А дід таким не був?

А.В.: Нє! нє! нє!

– Дід господарник був, ге?  

А.В.: Дід, він сам трудилися! Там був у сосєда Маліна фамілія його, і Кіндратець, то вони дружили всігда. Їх не порозкуркулювали нікого. Там у нас розкуркулили, я сама лічно бачила, була мала, розкуркулювали, їх було 3 дівчат і 4 хлопця, 2 парня, ну, вони здорові. Ну, вони жили так заможно. Мали ту, вітряну мєльніцу.

– Вітряк?

А.В.: Вітряк, і жили значить не те. І їх бєдних як розкуркулили, як вони бідні кричали!

– А за що? чому?

А.В.: Ну, шо багачі. Шо багачі. Багачів же ж усіх і зсилали, хто й зна куди. Я книжку читала, скільки попалили людей у тому, ну, вам не казать.

– Скажіть, а приблизно скільки от родин було багатіїв в вашому селі? Ну, тобто, таких більш заможних людей? приблизно так.

А.В.: Заможних? та небагато, но були.

– Що багатші вашого діда.

А.В.: Ну, да! так їх усіх порозкуркулювали!

– Ну, скільки так було? 10, 20 сімей? 

А.В.: Ну, хто його зна! висилали людей. Там село оце у нас Холодівка, там Мартинівка, то там тоже багато повисилали.

– А було таке, що людей висилали взагалі з села? забирали, увозили кудись в Сибір? 

А.В.: А як же ж! а як же ж! повивозили! Це ж я вам розказую, як вони, я їх, як ото бачила, як вони кричали, та вели їх, везли.

– Увозили взагалі?

А.В.: Да!

– І скільки це сімей так увезли?

А.В.: Та хто, хіба ж я там воно.

– Ясно, ну 5 хоч?

А.В.: Ну, в нашому селі сімей 5 – 6 отако.

– 5 – 6, і не вернулися вони?

А.В.: Канєшно! я ж, хіба я тоже робила. А тоді вони, я знаю. Заміж вийшла. 

– Ну, харашо. А от я хотів запитать у вас, от наприклад, коли дід з бабою робили в полі, так, або дома, то було таке розподілення, що наприклад це чоловіча робота, а це жіноча робота? якесь таке розподілення.

А.В.: Ну, баба ж не косила. Дід косить. А єсть такі женщини, шо й косили самі. Все робили так мужську роботу. От дєд такий в нас хароший, ну, трудяга був.

– Так, так, так.

А.В.: Трудяга, шо ой! трудилися. Своїми, своїм трудом.

– Скажіть, а хто був господарем в сім’ї? от голова сім’ї?

А.В.: Ну, дєд! дід був.

– А у кого гроші ховали? знаходилися?

А.В.: Бабушка, бабушка всім.

– Завідувала. Не було такого, наприклад, що в кожного були гроші?

А.В.: Нє! та в нас їх, ми понятія не мали за ті гроші! коли? шо ви балакаєте про гроші!

– Не так, як зараз?

А.В.: Та не так, шо кажде йде й морожено купляє. Тоді ми понятія не мали, шо це морожене. Ми понятія не мали! Я ж вам кажу, як іде баба з базару та несе який бубличок, так ми біжимо хто й зна куди! це таке щастя, шо несе. Та й були такі, може, заможно жили, це знаєте.

– Ну, скажіть, а от люди були гостинні, доброзичливі? чи все ж таки злі якісь? не віталися? Яка от традиція була тоді тогочасного села?

А.В.: Я знаю, шо ми із сосєдями, ми жили дружно. Дружно. Дівчата там були, хлопці були. Гуляння було! гармошка! весело було. Були моменти такі, шо в нас було, значить, уу Кременчуку, так цей 12-й батальйон, ну, батальйонів багато. Та коло нас там був 12-й батальйон близько, так хлопці ті, шо служили в армії, та приходять до нас то значить, до дівчат. А наші хлопці нас ганяють.

– Щоб не йшли, да?

А.В.: Шоб не гуляли ми з ними.

– А на вечорниці вам попало ходить? на досвітки?

А.В.: Нє, я тоді ше, я вже, знаєте, тоді ше ж вже, вже.

– То не було такого? 

А.В.: Такого. Були. У нас, я вам розкажу, були, була і раньше банда. Банда була. Я вам розкажу, шо у нас жила, ну їх розкуркулили, тих людей. Була дівчина одна, а один Ванька був, в його кожана куртка, галіфе і хромові сапоги. Це на все село парубок був. Це вже так вдівався красіво. І він встрічався із дєвочкою, ну, вона багата така була.

– З заможних таких?

А.В.: Заможна така. Ну, їх не розкуркулили. І вона встрічалася, а не знала, шо він у банді состоїть. Тоді тоже була денікінська банда.

– Не українська оця, не петлюрівська?

А.В.: Нє, нє. Ото послі, послі войни.

– Революції?

А.В.: Послі революції банда була. Так вони, понімаєте, ходили на досвітки, вишивали рушники, знаєте, рубашки. І вони шили часов може до часу, та знаєте, так у нас не було ж тоді ні діванів, ні кроватів, нічого. А на пол сіна, рядно, та рядном повкриваються. А прийшла сина дєвочка, 7 год. А вони, ця банда не знала, шо ця дєвочка прийшла, та набрали мішок, це через 5 хат од бабушки оце.

– Там, де ви жили, так? 

А.В.: Набрали мішок землі, розігнались, з рамою вибили вікно і вскочили. А ця ж вже, шо встрічалася, вона його взнала, Ваню, та каже – Ваня! шо ж ти дєлаєш? Він наган, раз! два!

– Убив?

А.В.: Трьох дівчат, як не було. А бабі руки повикручували. Ми ходили дивиться – руки повикручували. А дєвочка спугалася, та тоді, знаєте, пухові подушки були, та під подушки. Вони не знали, шо ця дєвочка прийшла до бабки ночувать же. Та ото так і зробили. Забрали все багатство. А на утро та дєвочка розказала, каже – був дядя Ваня. А вони тоді того дядю Ваню, знаєте, міліція.

– Нажали? 

А.В.: Нажали – розказувай! говори, шо? як? й де? й шо?  І він так на село, не Велика Кахновка називалось, Холодівка. Та край села хатка така там була, там ніхто не жив. А ця банда, їх 6 чєловєк на чердаку ночували, жили. Ну, там сходилися вони.

– Ну, ясно.

А.В.: Так їх без ніякого суда, без ніякого нічого, міліція, я вам говорю, шо ми отаке, нас одганяють, а ми за ними, бо їх чєловєк 8 зімою, і у кальсонах вели прямо на степ, яму там викопали, і всіх, як одного, постріляли.

– А село йшло за ними, да? чи що?

А.В.: Ну, ми, діти ж! ведуть банду, то ми ж, знаєте, живем там.

– Так то сільські були в тій банді?

А.В.: А як же ж! сільські, тільки з каждого района, не з нашої Холодівки. Наш оце ж Ванька. З другого села друга, другий. А з третього третій. Банда собиралась.

– Ясно!

А.В.: І ото вели, а ми за ним, за ним йдемо. І їх повели й постріляли. Постріляли, й тоді не слишно. А то там коняку виведуть. там корову виведуть. Раньше, знаєте, та продадуть.

– А! тобто, вони грабували?

А.В.: Да! крали! грабували, да. Там корову виведуть. Там коняку. Там кабана витягнуть. Грабили. От. Жили, не робили ж, понімаєте, а грабили так, як і січас єсть у нас. 

– Ну так. Чуєте, а я хотів запитать от, а в вашого діда не було наймитів?

А.В.: Боже сохрани!

– Сам все справлявся? 

А.В.: Ми сами, сами всьо робили! сами, ніхто ніде ні грама в нас не було! В нас розкуркулили тєх, хто держав наймитов, тєх всєх розкуркулили.

– Ну, а як ті люди ставилися до наймитів? вони їх обіжали, чи ні?

А.В.: Та Бог його знає! служили.

– Ви не знаєте. Скажіть, а от коли прийшло таке повідомлення, що буде створюватися колгосп?

А.В.: Мій, мій чоловік розказував мені, він служив у куркуля, там, в себе. до армії служив, ну, найнявся. Так йому не було місця у їх у комнаті. Він у клуні, знаєте, це клуня?

– Ну, а як же!

А.В.: В клуні, він каже, я в сінові спав. А він, каже, рано, каже, встане кулак, куркуль, та не чим-небудь, а носком – Петро! а Петро! вставай! То він каже – я встаю часа в 3, в 4, і ото, каже, в його тих волів багато, коров. Я, каже, малий.

– Він ще малий був, не дорослий?

А.В.: Ну, до армії, ще не в армії був.

– До 20-ти років?

А.В.: А вони, каже, поїдять, я поки донесу, вони, каже, поїдять. Отакі були. Ото таких розкуркулювали. Якби таких тільки розкуркулювали, а в нас такі були комсомольці дураки, шо вони лізли до тих, которі не кулаки. Ви понімаєте, який народ був?

– Да.

А.В.: Хліб забирали для себе. Возьме. Були такі.

– Були і нечесні, так? 

А.В.: Були нечесні! були, були, були!

– Скажіть, а от коли приблизно, в якому році прийшло повідомлення, що буде створюватися колгосп? 

А.В.: Як?

– Коли колгосп буде створюватися? коли узнали люди?

А.В.: Аааа! тоді записували в колхоз. А хто не хоче в колгосп, значить.

– А всі зразу захотіли? чи ні?

А.В.: Нє!

– Не хотіли?

А.В.: Нє! багато не хотіло, а потом постєпєнно пішли, пішли. Вони тоді розкуркулювали людей, вони тоді йшли в колгосп.

– Може, люди зі страху пішли? чи нє?

А.В.: Ну, а шо ж ви думаєте! Єсть такі люди, шо не пішли, і осталися. Ну, не кулаки, кулаків всіх тих, хто держав наймитов, тих усіх порозкуркулювали.

– Ну, а як оце людям, дивіться, получається, вона вам залишилася, ця земля, або інші люди мали землю, що їм легко було її віддать оце в колгосп? хотіли йти?

А.В.: Нє! то тоді дєд же ж уже вмер, вони вже тоді забрали. Я вже і не знаю, дєдушка вмер ще до колгоспу. Ну, не застав. Вони позабирали землю тоді, не питали. Взяв колгосп і засівав.

– А цей, просто забирали, да?

А.В.: Ну да! ну, земля та, шо на степу, вся пішла під колгосп.

– Пішла під колгосп. Це тільки біля хат залишили? 

А.В.: Да, коло хати. А тепер же ж бачиш, от там оту зять каже, шо це в Пшеничники, та до самого порога поодрізали. А то ж було коло хати там півгектара.

– Пшеничники якого  району? Канівського?

А.В.: Канівського району.

– Пшеничники?

А.В.: Да!

– А! це ваш зять звідти?

А.В.: Да! да, Канівського району. так шо були разні люди.

– Ну харашо, а от таке питання – в вас в селі церква була?

А.В.: А як же! Ой, наробили! розвалили! зачєм? Ну, ви понімаєте, вредітєлі були. Це ж церква! це ж так, як ти, зачєм ти колокола ті б’єш? зачєм ти збиваєш? зачєм ти їх? Це ж, ну, як вам сказать, клуб можна зробить, допустім. А зачєм розвалювать, все там розбивать, розбить церкву?

– А красива була церква?

А.В.: Хароша була.

– А на яке ім’я? на який празник був храм в вашому селі?

А.В.: Та я вже й позабувала.

– Ну, Покрова? чи Вознесіння?

А.В.: Покрова, Вознєсєніє. Були празники хароші. Кузя! ану! ану йди! Кузя!

– А піп був сільський?

А.В.: Піп був.

– Він велику владу мав в селі? чи ні?

А.В.: Ви знаєте, шо?

– Не пам’ятаєте?

А.В.: Ви знаєте, шо я їх, я Бога молюся і хрещуся в Бога, ну попів я ненавіжу.

– А чому?

А.В.: Потому шо поп, він великий хапуга.

– І ваш сільський був такий? 

А.В.: Я не знаю, відкіля вони, руський один, не поп, а дьякон був. Я знаю, наш чи чий він. Ну, вони оце з Хресним ходом як їде оце, молитву, в кажду хату заходить, та йому каждий хазяїн виносить коробку пшениці, або жита, або гречки. То під церквою багато стоять просять, він їм, і потом із тарілкою ходять по церкві ж, він їм не дасть. Він їм не дає, а собі хапа. У його штук п’ятеро свиней було.

– І землі було багато?

А.В.: Землі, нашо йому та земля, як йому надають хто зна скільки! В його було свиней штук п’ятеро, гуси, кури, індюки. І наймити були.

– Люди на нього робили?

А.В.: А як же ж! не тільки оце у нас, і кругом вони багачі були такі.

– І в багатьох селах були такі випадки, да?

А.В.: Я за своє знаю, а там тоже таке розказують.

– Ну, а люди поважали так, якщо от так між собою говорили?

А.В.: Ну, ясно, шо в церквах такі, знаєте, закон такий був, шо попа поважали і все. Ну він не давав бідним, а собі забирав.

– Ну, а на вашу точку зору, коли зламали церкву, щось змінилося в селі?

А.В.: На шо?

– Церкву коли зламали в селі, зруйнували, то щось змінилося в селі? то люди якось помінялись?

А.В.: Та пішли ж в колгосп робить, нема, ні в церкву не ходять, а так. то раньше в театр там ішли, то виступали там, знаєш, клуби строїли. А так же ж і церква, знаєте, молодьож, вона не дуже.

– Не дуже йшла? Скажіть, а люди от до колгоспу крали щось? були такі випадки? Ну, крім тієї банди. Що в людей так було в звичку щось украсти?

А.В.: Та чорт їх знає!

– Ну, ваш дід щось крав?

А.В.: Так нашо ж йому красти, як в його свого все було. 

– Ну, а інші люди?

А.В.: Там я знаю, шо там вони робили! Хіба як я була дівчина, мені інтересувалась мені з парнєм познакомиться. А мені воно там нужне, хто шо робив.

– Нє, ну просто це цікаво, бачите, що нада зрозуміть, чого от сьогоднішній день такий?

А.В.: Та і січас навєрно в колгоспі крадуть.

– Нє, так я кажу, що колись то не крали, а потім стали красти. Раніше ж було якось, що боялися красти. Було просто не можна.

А.В.: Та Бог його зна, шо воно там було. Хіба я може помню.

 

– Були сильно стурбовані, що який же буде той завтрашній день. Але ж ті, хто сьогодні росте, вони ж історії не знають.

А.В.: Я вам скажу, люди січас, люди січас, каждий ходить при шляпі. У нас жила бариня у селі, бариня в селі, держав він кирпичний завод.

– До революції, так?

А.В.: До революції. Так вона іде з отакісінькою собачкою, а воно отаке, отаке манюсіньке за нею, як на звірка дивимося. А счас усі пани, всі ведуть собачки.

– А! тобто, собак не було в селі, чи що? 

А.В.: Собака цепна була, тільки цепна. А як бігає собака, так стріляли, тоді називали гицелі. Стріляли і на хром. Таких бродячих не було, як січас кучами  ходять, кучами. А тоді тільки на цепу у дворі. На цепу. А собак таких бродячих не було. А счас дивіться,  скільки позабирали.

– Бродячих багато, багато.

А.В.: Багато. Я вам так говорю, як було. А раньше були такі гицелі, шо стріляли таких бродячих. І на хром шили тоді туфлі, сапоги хромові. В нас такі модельні були кругом  обув, шо счас і близько такої нема. А як і єсть, то міліони нада давать.

– Такі красиві були, да? 

А.В.: Нє, січас.

– Я розумію, я ж кажу,  красиві були.

А.В.: А тоді красіві були, модельні.

– Майстри такі робили сільські?

А.В.: Да! да!

– Скажіть, а от гончарі були в вашому селі?

А.В.: А шо то за гончарі?

– А то горшки ліпили.

А.В.: А, це в Пєтінім селі.

– В Пшеничниках там?

А.В.: Угу. Це його мати, так робили отакі горшки.

– Робили?

А.В.: Робили. Тоже вони бідні, бідняки.

– То не багатії робили, а бідняки?

А.В.: Да, да.

– І теж продавали?

А.В.: Ну, на базар виносили, продавали ж, навєрно, раз були гончарі там, навєрно ж покупали. Своїм трудом дєлали.

– Скажіть, а от таке питання – вам приходилося от справляти якісь свята народні? такі, наприклад, як Різдво? або Великдень?

А.В.: А як же! а як же!

– І колядувать приходилось?

А.В.: А як же! ходили й колядували, ходили й щедрували. А счас не понімають, коли щедрівка, а коли колядка. Іде тоді.

– А козу водили? чи Меланку?

А.В.: Меланку? Меланка ходила, а як же! Ходила й я щедрувала.

– А Водохреща?

А.В.: А як же ж! В нас такі хрести, я жила, річка така.

– Як називалась річка?

А.В.: Я вже й забулася, як. Вона така так, як упада  у Дніпро.

– Тясмин? ні? Тясмин? вже забули, да.

А.В.: Я вже забулася, як.

– То що, вирубували хрести?

А.В.: Вирубували хрести, престол. Поп приходив,  люди. Ну, Йордань була.

– Йордань. То купався хтось? Чи нє?

А.В.: Та нє, зимою нє, ми тільки, дівчина із хлопцем іде, як дівчина і хлопець, то так обмивали щоки. Обмивали щоки в тій воді.

– Ага! це як посвятять воду?

А.В.: Да-да, як посвятиш воду. Такий закон був. 

– Скажіть, а це ви замітили таких людей, щоб в народному одязі ходили? бабусі, дідусі. В очіпках ходили ще при вашій пам’яті?

А.В.: Ходили, чепчики такі носили.

– Жінки, да?

А.В.: Да, чепчики носили.

– А так, що свити такі? шаровари діди носили?

А.В.: Носили, носили, носили! Вже, знаєте, я ж уже ж молодша, то вже в моду пішли по-другому.

– От коли це приблизно сталося, що оце от?

А.В.: Та хто його знає!

– Ну, ваша от мати, наприклад, ще носила сорочки?

А.В.: Юпку, вишиту  рубашку, носила, канєшно носила. Вишита рубашка, юпка.

– Дід же може полотняне носив все?

А.В.: Полотно оце ткали ж самі. Тоді, знаєте, пряли. Тоді ткали, вот, на те.

– В баби був верстат?

А.В.: Не було, не було.

– Не було, вона тільки пряжу робила?

А.В.: Да-да! вони там сосєдам оддавали. Напряде й дає.

– А ті вже ткали, так?

А.В.: А ті ткали, да.

– Скажіть, а приходилось вам на весіллях бувать давніх?

А.В.: А чо ж не приходилось! Ооо!

– Ану згадайте, гучні були? ні?

А.В.: Шо за вопроси? музика, гуляли, випивали. Ну, не було такої безобразії. Були у нєкоторих, шо то поб’ються хлопці, знаєте

– Ну, то без цього, да. Ну, а що вам таке найбільше запам’яталося з весілля? що воно таке от? як вони одягалися, оті молоді? Український одяг був весільний?

А.В.: Український нєкоторі. А я, в мене вже, знаєте,  нє.

– А! Ну, він же військовий був.

А.В.: Ну да.

– Нє, а ото, що ви бачили такі, що в селі?

А.В.: Ну, рубашки вишиті були, корсети були такі, знаєте, без рукавів.

– В віночку, да?

А.В.: Ну, в нас, понімаєте, село близько коло города, село, так це так на хуторах там дальше-дальше, там может буть, а в нас зрівнювалися з городом.

– Старалися до городу ближче.

А.В.: До городу. 

– Така мода. Скажіть, а от, як з вашої точки зору, дивіться, знали, хто такі, наприклад, байстрюки?

А.В.: Байстрюки? це ті, шо без.

– Незаконно народжені. 

А.В.: Без закону, да.

– Ну, знали, як до них ставилися? за вашої пам’яті, пам’ятаєте?

А.В.: Хто й зна! Я чула, шо он байстрюк побіг!

– Знали, що називали так.

А.В.: Знала, знала! Шо байстрюки. Як, хто, то в мене їх не було, і в нас ні в кого не було так дітей, законно все. І тітки вийшли заміж, і мама моя оце ж второй раз, ну батько ж був погиб.

– І мати ж. Скажіть, а як взагалі люди ставилися до того, що, наприклад, чи чоловік, чи жінка могли другий раз вийти заміж? Це як воно?

А.В.: У мене ж мама вийшла за другого заміж. Це там у нас один, Мудрий його фамілія, та його брат жив у тому, я казала, за Дніпром.

– За Кременчуком там? 

А.В.: Ага! то вона, ну,  познакомив їх і вона то вийшла заміж.

– А він теж був вже одружений до цього? чи нє?

А.В.: Нє, він, в його жінка вмерла.

– А він був вдовець?

А.В.: Вдовець, він був вдовець, но четверо дітей, і мама пішла на четверо дітей. А я осталася, в мене одна дочка і я побоялася йти. Мене багато хотіли взять, то двоє дітей, то троє, і я не хотіла.

– А видно, були красиві дуже, еге ж?

А.В.: Була я, шо була, то була. Но я не хотіла  чужих дітей, і я ж не пішла заміж. 

– Зрозуміло.

А.В.: В мене одна дитина була, а одна, правда,  во время войни дєвочка родилась, по дорозі  померла. Воспалєніє льогких, і воно бідненьке вмерло. Нас евакуїровали.

– Скажіть, а ото, коли ви з дідом жили, то ви всі жили в одній хаті, поміщалися?

А.В.: Усі в одній хаті!

– А як дружили так?

А.В.: На печі. В нас дєд оце, як ми тільки начнем шото, так він сразу за кнут, називався кнут, батіг. І в мене брат оце так він ховається од нього. А мене він жалів, дєд,  то, шо брат. Я вам дам! отако батогом намірювався, но не трогав, не бив. Якась дисципліна була.

– Була дисципліна. Ну, отак от повага до людини була, як оце, що люди один одного поважали всі?  

А.В.: А чо ж! канєшно! Ну, разні люди були, були й такі, шо соряться, через дорогу начинають ругаться. Ну, в мене бабушка й дєдушка ні з ким, не сварились ні з ким, ні з ким.

– Дружні  були, мирились.

А.В.: Дружні, дружні. Там дід Кіндрат, і дід мій, і Гороодовиха називалася.

– По-вуличному?

А.В.: По-вуличному. Так вони дружно жили. Не було ворогів.

Кінець розмови з Анастасією Володимирівною. Записано 4 лютого 1994 року.

 

А.В.: А дівчата були більші, а ми менші, так мене всігда брали.

– Заспівувать.

А.В.: А я ж маленька, то хлопці прийдуть, шоб і я ж з ними (сміється). Як вспомню.

– А які пісні співали?

А.В.: А! пісні я вже й позабувала їх.

– Ну, які? про кохання? чи про козаків?

А.В.: Та разні. «Ой, на горі огонь горить, під горою». Я вже й позабувала. Співали разні. Я отак як надумаю, а бачте,  січас уже не помню.

– Нічо, нічо. А частушки співали?

А.В.: І частушки співали.

– Російською?

А.В.: Да, і частушки співали. 

– Ну, а було таке, наприклад, що в одному кутку співають, в другому співають, в третьому співають? Гурти  такі?

А.В.: Були! були! Ми було гукаєм – “Ой, туди дим, а туди глас, та ідіть хлопці до нас!

– Дівчата? дівчата?

А.В.: Дівчата рухали, знаєте? Ви може й не знаєте.

– Я, на жаль,  тільки з ваших слів знаю, або старих людей. 

А.В.: Оце, значить, вони на нас гукають, ми на інших.

– А чуєте, да?

А.В.: А як же!. Селом, знаєте, чуть, гукаєм, вигукуєм, наспівуєм. Гуляли харашо.

– А це, а парубки приходили також з співом таким разним?

А.В.: Приходили!  І знакомилися, а наші тільки ревнували.

– Хлопці, да? А не билися між собою? Чи було таке?

А.В.: Я так і не знаю, шоб вони билися. Ну, такі були угрози

– Угрози, да?

А.В.: Були угрози..

– Що кажуть, дівчат своїх не дамо.

А.В.: Ага! Ага! ревнували.

– Скажіть, а коли от оце вже були такі от, наприклад, жінки, які от спеціально, наприклад,   на похоронах співали? Знаєте, голосіння такі?

А.В.: А як же! а канєшно!

– Спеціально такі жінки, да?

А.В.: Да, да, була пєвча. 

– А як звали таку жінку, не пам’ятаєте?

А.В.: Та була і Манька Мудриха, була і, багато таких. І мене все бабушка, в мене голос був хароший, шоб я ето.

– Теж  на голосіння?

А.В.: Шоб я у церкву пішла. Ну, воно знаєте, оце ж перед тим, шо колектівізація, таке все. 

– Заглохло, да?

А.В.: Да. Я, знаєте, і якраз таке время, шо вже, і воно так. Співучі кутки були, співучі гуртки були. В мене була тьотка, вона у клубі тоже пєвча, співали дівчата. Тоді було клуб, і там постановка яка-небудь, і то пєсні такі українські, знаєш, як січас, дівчата.

– Постановки такі.

А.В.: Харашо, весело було.

– А як люди самі по собі, веселі були, чи сумні?

А.В.: Ну, я вам скажу, в 33-м годі, то.

– Нє, до 33-го?

А.В.: Веселі були, веселі! Жили неплохо. Було неплохо, було  харашо. Переживали і хароше, і плохоє.

– А вже після 33-го то пішло сумно?

А.В.: То вже пішло після отії колективізації. Знаєте, це я вам счас розкажу по секрету. От це на Горбачова усі, ну як, всі  недовольства, шо розвалили і то, і другоє. А я от,  думка в мене друга. Я вам розкажу, може ви зі мною согласитесь тоже. Він з отою Райкою їздив же ж по заграніцам. Ви ж це знаєте?

– Ну, а як же! 

А.В.: Їздив по заграницям. Він бачив, як люди без колхозов і без совхозов живуть. Ви поняли мене? Він може хотів перестройку зробить так, людям дать по гектару, він постєпєнно може хотів розвалить отой колгосп. А його не поняли, бачте, та й у каждого своє мнєніє. Тепер тільки на його.

– А може він дійсно хотів. А як по-вашому,  получається, що цей колгосп дійсно шкоду приніс? 

А.В.: Я вам скажу, шо в колгоспі єсть люди отак! живуть , а єсть і бідно живуть. По-всякому.

– Нє, ну а отак от в загальному, який  вплив оцей колхоз і колективізація мали на наш народ? чи ми стали кращі? чи ми стали гірші? От воно ж якось вплинуло.

А.В.: Я вам скажу,  в селі, в селі люди, у селі кажуть, шо без колгоспу луче вони косять, то може. А я ж не бачила, може вони і грабили, й брали, й крали, це ж такоє дєло.

– Ну, звичайно. Це життя.

А.В.: Все життя. Так шо  нєкоторим харашо, нєкоторим плохо. Понятно вам? Так і січас, бачте, много посокращали з роботи людей. Отаке зробили.

– Тьотю, скажіть, а в вашому селі багато національностей було? скільки росіян було, жидів було? Чи хтось там ще?

А.В.: У нас на селі росіян і одного  не було, вони всі в городі жили, і євреї. Но євреї люди хароші.

– Хароші, да?

А.В.: Хароші. В мене плємянніця за євреєм замужем. Так він, вона як заходить, а він – Раїчка! Він, напрімєр, успокоює.  А наші зразу биться. Євреї хароші. Разний народ.

– Ну, в вас в селі були?

А.В.: В селі не було.

– А мова яка була в селі?

– Українська. Україна, українська. Були  і в Росії. В мене сестра двоюродна, і брат двоюрідний по окончанії інстітута желєзнодорожного, Ваня, Царствіє йому небесне!  Ваня вже вмер. А сестра живе в Росії, в Саратовській області.