Закружна Мотрона Овдіївна, 1915 р. н.

М.О.: Нітченки, да, Нітченки.

− А ви нє помнітє, от пєрєд вайной, зразу послє вайни були такіє прічіни, па каторим маглі помєнять фамілію, кроме того, шо там замуж дівчина виходіла? Шо, може хто захатів смєніть українську фамілію на руску, такога ви нє помнітє?

М.О.: Нє помню.

− Нє мєнялі?

М.О.: Нє мєнялі.

− А як називався, ви сама с Олєшні з самої?

М.О.: Нє, я родам сама ільмовська, 25 кіламєтрав от сєй Алєшні.

− Як сєло зветься?

М.О.: Наша Ільмовка.

− Ільмовка?

М.О.: Ільмовка.

− Так вот там, где ви родом, дак на яком ви там жили кутку? Булі там куткі, називалось село по кутках?

М.О.: Да, булі куткі. Там хутар був, Воздвіженській звалі, раньше, сєйчас уже пасьолак тей Расвєт завут.

− Так Ваздвиженській куток так звався?

М.О.: Ваздвіженській пасьолак.

− А ще, а ще як зваліся куткі? По фаміліям, може, там уліца по фамілії когось?

М.О.: Варанцова була уліца. Варанцова була отак, асоба так убок. Варанацова уліца.

− Уся ваша сім’я жила в адной хаті?

М.О.: В адной хаті. Нєвєліка хата була. Сім’я в нас була.

− А як велось хазяйство от у вас − чи занімалісь женщіни адной работай, а мужчіни другой, було распрєдєлєніє таке?

М.О.: Було, да.

− Чєм занімалісь мужчіни?

М.О.: Мужчіна встає і сваю работу робить. А баба − для пєчі і для худобі. Авєчкі булі, карови булі, свині булі.

− Це тоже женська работа була?

М.О.: Женська работа була. Мужчіна пашов то в гумно, то там малотіть, то калотіть, а женщіни ще уже прялі, ткалі, сукно ткалі такє прялі.

− Авечок держалі?

М.О.: Авечок держалі. Шерсть пряла мама, і ткалі ми спадніци нанатикала пакойна, і льонти маліновиє кругом булі такіє красівє, три лєнти натикала. Ну, шо вам іще.

− А от в сем’є хто щитався главою сєм’ї, ще як ви там дівчиною булі?

М.О.: Батька.

− Батька?

М.О.: Да.

− І, наприклад, як хтось із сім’ї заробив гроші, гроші оддавали батьку?

М.О.: Батьку.

− А як нада було шось купіть, дак рішав батька й матка?

М.О.: І матка й батька.

− Удвох?

М.О.: Рєшают удвох. Єдут на базар, понеділок був, о, єдут і купляють, шо нада, савєтуются, купляють.

− А в батька вашого було багато землі ще до колективізації?

М.О.: Землі?

− Єслі помнітє?

М.О.: Я знаю, шо була, жита в нас була дєсятіна, отак дєсятіна. Клін так − це дєсятіна. Калісь ми єзділі жать. Ранєнька встаєш жита жать. Іще не развідняє, а ми вже на нагах – і мєнє тягалі вслєд. В нього було, я не знаю сколька гадов, дак у плачо хаділа, і мєнша ще за мною, нас, ми вже тягалі, там снапи в’язками. 

− Так ото жита була дєсятіна, а ще де-нібуть був агарод якійсь?

М.О.: Був гарод, була ще друга земля, там же сіяли грєчку. 

− Оце прімєрно ви не можете сказать, сколько там зємлі було в батька?

М.О.: От, ви знаєтє, я не буду вас обманювать.

− Ну, нє помнітє – значіть, нє помнітє.

М.О.: Да, да.

− А у його були брати, сьостри?

М.О.: У батька нє було.

− Не було?

М.О.: Не було. Була сєстра, дак уєхала в Амур, батькава матка.

− А кроме того, шо на землі рабіли, якім ще промислом занімаліся у сєм’є, шоб дабуть якось грошей?

М.О.: Батька вже єздів, ще да вайни.

− Може, прадавалі шо? На ярмарках, чі на базар вазілі?

М.О.: Був, єздів па камєнской, пєчі клав.

− А. Він був спєціаліст.

М.О.: Гроші зарабляв. Єздів в Крємєнчуг, десь якійсь був, так єздів. А таді вже вазів сахар, да нас уже й растілі.

− Так шо він далєко єздів зароблять гроші?

М.О.: Далєко.

− Так це він на сезонні якісь єздів?

М.О.: Да как дарветься да й паєдє. А ми вже робім усє, вже й хлопци, да. А таді вже він прієжжав, так уже даводіть і мнє вже − малотіть, вєєм.

− А прадавать нічого нє приходілось, на базар нє насілі куди-нібуть, чі нє вазілі нічога, прадуктав?

М.О.: Вазілі, муку вазілі продать.

− Це ще до калєктівізациі?

М.О.: Да калєктівізациі.

− А послє калєктівізациі, уже послє голаду?

М.О.: Послє вже голаду, так уже ж я пашла замуж. У 1933-м я пашла замуж, це сколько мне було гадов? Ще зімою, лєтам іще мнє було 18 гадов, а мєня витурілі, шоб я вже нє вмерла з голаду. 

− А. Тяжело в сєлє було в галадовку?

М.О.: Угу. Тяжело було, тяжело.

− А тут в Олєшні вже голаду не чули?

М.О.: Нє, я жила – сєло Владіміровка.

− Ви вийшли туди заміж?

М.О.: Там мой брат, да взяв маго чалавіка сестру, мой брат дваюрадний. І мєня вже так па савіту туди отдалі. Я жила вже в Владіміравці, прішла вже вся у калхоз я, вже в 1933-м уже калхоз асновивався. Свекар був незаможнікам. А мой батька не пашов у калхоз − забралі карову, абабралі всє. Якась прішла “мєтла красна” називаєтся − вігрєблі всє.

− А в той “красной мєтлі” хто був − чі месниє, чі?

М.О.: Такі мєсниє, такі галадранци, лодарі. От я оце, знаєтє, часта кажу сваєму сину − ти, кажу, знаєш отого Васіля, як єго батька без рукі калісь абірав у галадовку людєй, да як мучів. А цей же ж Васіль тей жівє на ???, там, на ??? жєнськаму. Так йон каже − да Васіля я знаю, а батька ж єго нє знаю. А я знаю харашо батька яго, як ані абіралі людєй, абіралі. Галадовка ж била − абіралі.

− А ваша сєм’я батькавская, я імєю в віду не ту, куда ви замуж вишлі, ана біла із сєрєдняков, чи, може, багатше, чі бєднякі?

М.О.: Йон був багатий. Він пашов пєрвий в калхоз.

− Це хто?

М.О.: Свекар.

− Ні, я питаю про вашого батька?

М.О.: Пра маго батька?

− Да. Він був?

М.О.: Середняк.

− Середняк?

М.О.: Середняк. Ми булі нє бєдниє, нє багатиє нє булі.

− А от у сєлє авторітєтом пользавалась ваша сєм’я?

М.О.: Пользавалась.

− Дружилі с вамі люді?

М.О.: Дружилі.

− Позичалі шо-нібуть?

М.О.: Дружилі, позичалі, й нам позичалі, і в нас шо було дєнєг. Дружилі.

− І савєта навєрна в батька багата прасілі, бо ж спеціаліст?

М.О.: І матка, так уж да єї все хаділі на савєт, каму придьотся трудна, да єй пріходілі, ??? Канстантінавна, там, просят єй, раскажи, пасавєтуй. Такіє маї радітєлі булі непаганиє.

− А у вас був фруктовий сад, у ваших батьков?

М.О.: А там нє було багато – мо, яблонєк трі було да вішня адна.

− Всего-то?

М.О.: І всьо.

− І так він не увєлічувався, так і аставався?

М.О.: Так і аставався.

− А у свекра був?

М.О.: У свекра був невелікій.

− А не приходилось вирубувать, кагда налогі накладивалі на дерева?

М.О.: Ми нє рубалі, а люді рубалі. Налогі булі вєлікі.

− У кога булі вєлікіє сади?

М.О.: Да, рубалі, і ета точна. Ой, тьотя, шо ви мнє задайотє льогкіє вапроси.

− Канєшна, льогкіє, а ви думалі я шо, пра палітіку буду пітать?

М.О.: Нє, я думала, шоб я прідумала вапроси.

− Нє. Я буду пітать. 

М.О.: Спасіба вам.

− Не за шо. Скажіть, пожалуста, от помнітє ви, шо ви рана начіналі рабить. Сколька вам було гадов, як вас в сєм’є призвичаєвалі да работи? Приабщалі да работи?

М.О.: С васьмі гадов матка тягала мєнє.

− А чім ви занімалісь, шо ви рабілі?

М.О.: І пряла.

− Уже вчилися прясти?

М.О.: Да. Залезу на кросни, нє даставала, так нарву єй нітак, виганять менє.

− А так па хазяйству, десь там з скотам шо ви рабілі?

М.О.: Свіням давай. Ета вже матка возлє каров, а ти свіням давай. Стєлісь, а їх же, стєлісь, сем’я, так стєлісь, я большая, сама большая.

− Як ви думаєтє, чого дєтєй оце заставлялі рабіть − чі того, шо некаму больш зрабить ту работу, чі, може, для того, шоб приучіть їх да работи, шоб трудалюбіє воспітать?

М.О.: Я думаю, знаєтє шо, я вже прервусь цєє, оставайся я сама, маї дєті вже падраслі, оцєй це ж син, і я вже давай гусєй дєржать, скот пасті, калхозне пасті, авечак пасті, і маї дєті к труду прівиклі. Ось нєхай скажуть про маго Іван Іванавіча, який він трудяка. От ти нас сколька ганяла, ти ж нас ганяла, шоб ми нє гулялі. Дак і добре. І дачка в Мінську живе, дак спасобна. Двадцать гадов в сталовай була заведующая сталоваю, і взяла да якась рибу нє пачістіла, і чі прадала уже ж там, і вже ж і знялі. Дак люді крічалі всє − дайтє нам Єрмакову, дайтє нам Єрмакову! Ана спасобний чєлавєк, ну такога барща нє єлі!

− В общем, ви щитаєтє, шо дєтєй нада воспітивать трудом?

М.О.: Трудом. Толькі трудом. Ось я єму загадую − ану, йдьом, памажи мені он, памажи, дєржє мнє.

− Ваши батьки наймитов нє наймалі, я так думаю?

М.О.: Нє наймалі, нє наймалі.

− А нє знаєтє ви, от булі в сєлє люді, які наймалі наймітов?

М.О.: Булі.

− А нє помнітє ви, як вани аплачувалі работу їх?

М.О.: Помню. Калісь батькава сєстра, оце вана вже з’єхала в Амур, навєрна, десь перєд галадовкаю, да вайни уже рабіла ана в багатага. Так навпротів був Устім − мєльніца була, коні здаровиє. Ана вже там асьмушку, а він уже ж єй, ана тади полє єму, пять днєй полє, а таді вже йдє, дак уже дасть там пшена узялок да мукі.

− В общем, грошей не давали, продукти тільки давали?

М.О.: Прадуктамі. Да, а в єє троє дєтєй, вдова, той вайни, нє тє, шо раньше була.

− Ну да. Як Микалаївська.

М.О.: Ага. І ана ж тоже ж така була тоже швидка на разгавор, така як я, оце навєрна, так ана шо думала, те й сказала. Каже − Устіначка, нехай табі Бог дає, шоб в тебе столька балячок. Не сказала − здоров’я, а балячок. Це правда! Регаталі, довго-довго тягалі, смєялісь.

− Ну, а от, може, ви помнітє, нє только на прімєрі сєстри, а хто ще хадів у найми, які отношенія булі мєжду хазяїном і наймитом? Чі вони булі якісь дружеські, чі хазяїн старався видавіть із наймита всьо, шо можна, пабольше работи й помєньше заплатіть?

М.О.: Да, да, було такеє, було такеє.

− А кагда набіралі от таких рабочіх, єслі в найми, то навєрна, на сєзон кагдась?

М.О.: На сєзон, на сєзон.

− Прімєрно, на якіє работи?

М.О.: Ну от на жніва, на малатьбу наймають.

− На касавіцу?

М.О.: На касавіцу, да, отако.

− От у сєм’є, кагда началась калєктівізация, батька ваш не пашол в калхоз, да?

М.О.: Ну, зразу ж не пашов.

− А в яком гаду він пашов?

М.О.: Це ж калєктівізація началась в 1933-м?

− Да раньше ще. Десь в 1931-м.

М.О.: Раньше ще. Ну он пашол у 1933-м.

− В 1933-м?

М.О.: Далі он пашол в калхоз.

− Так а ви нє можетє вспомніть, почєму, шо його заставило пайті в 1933-м, 1933-й − це ж голад?

М.О.: Уже ж обіралі єго, абабралі, навєрна ж уже, єго лішілі прав усього в нас.

− Налогамі обіралі?

М.О.: Налогамі. Так обіралі із засєкав.

− Із засєкав вибіралі? Так це мєсниє вибіралі?

М.О.: Мєсниє вибіралі.

− Ну от пашол он в калхоз. Ви пашлі уже, кагда он пашол в калхоз, ви уже замуж пашлі, уєхалі з села?

М.О.: Пашла.

− Ну, ще ваші ж пааставалися ж там брати й сьостри в сєм’є?

М.О.: Пааставалися.

− Нє помнітє ви, ізмєнілісь лі атнашенія мєжду батькам і єго дєтьмі? Чі він патєряв автарітєт? Чі, так же як пользавался автарітєтам у сем’є, так і прадалжал пользаваться?

М.О.: Нє чула, начє, асоба так, нє чуть було, шоб, в сєм’є якій разгавор був.

− Так авторітєтним чєлавєком і був?

М.О.: Пака вже й вайна настала.

− А чім занімалісь уже і мама, і брати, і сьостри, ані тоже пашлі в калхоз?

М.О.: Пашлі в калхоз.

− Хто старший.

М.О.: Пашлі в калхоз. А вже в калхозі там ані вже і рабилі. 

− А з якого возраста вани пашлі в калхоз? Трошки громчє, єслі можна, гаваріть.

М.О.: З якога возраста? Мама, мамі було, мабуть…

− Ну мама, мама то була взросла, а дєті?

М.О.: А дєті − Галя була із 1918-го года, дак скока там єй було?

− Пятнадцать, пятнадцать.

М.О.: Паєхала у Гомель, найнялась у якоїсь єврєйкі там, вот в калхоз нє захатєла ідті. Паєхала, найнялась в єврєйкі, ана її віучіла, та єврєйка, і ана стала чєлавєкам. 

− А астальниє дєті?

М.О.: А астальниє у калхозє булі, рабілі.

− Так вани малодші за Галю?

М.О.: Малодшиє за Галю.

− Дак ви нє помнітє, па сколько їм гадов було, тому хто за Галєю, сколька було, каторий пашол в калхоз? Чі це ждалі полнолєтія, шоб там було чі шеснадцать, чі семнадцать – чі раньше йшлі в калхоз рабіть?

М.О.: Всіх подлєтков ганялі в калхоз − то валачілі, то валачілі, то… Заставлялі рабить.

− А нє помнітє, в калхоз ішлі в вашем сєлє усє с удавольствієм, с радостью, чі заставлялі їх туда? Ну, батько ваш…

М.О.: В нашем сєлі не було, шоб так сілаю уже заставлялі, а так зразу наче й пашлі в калхоз.

− Це було ще да голада, да?

М.О.: Да голада, да голада, да. А батька не пашол же зразу.

− Дак он адін не пашол, чі ще булі такіє?

М.О.: Да ви знаєтє, я вже й забулася.

− А от чім батька заробляв, от не пішов у калхоз, значіть, земля йому так і осталася ж, яка в нього була?

М.О.: Ну, довго не був в калхозє, зразу якось, зразу пашов в калхоз.

− У вас, навєрноє, в 1932-ом началась калєктівізація?

М.О.: Да, да, да. Он сразу пашов, он долга нє жів. І, Боже сахрані, сразу, как абабралі, камори вибралі, карову забралі, і йон пашол у калхоз зразу. Дружив сам із зємльою.

− А нє було у вас такіх у сєлє, шоб разкуркулєвалі?

М.О.: Булі.

− Булі такіє люді, що їх вислалі?       

М.О.: Булі.

− Усією сім’єю?

М.О.: Всєю сєм’єю.

− А не помнітє ви фамілію?

М.О.: Знаєтє, шо я…

− Не помнітє? А у сєлє, куда ви вишлі замуж, такіх нє помнітє?

М.О.: Ну, тут булі, булі. Жєнщіна, вігналі з хати, а за єю в хаті була бригада, у єє в домє. А єйо вігналі.

− А чоловік її? Вислалі кудись?

М.О.: А чолавіка віслалі.

− Он так і не вернувся?

М.О.: Нє вєрнувся. А вана вже там − то полола сама кому.

− І в калхоз її не прінімалі, да?

М.О.: І в калхоз нє прінімалі. Чі сама нє йшла, чі нє панімалі ми. Так па людях хаділа, зарабативала хлєб. Це було в нас тут у сєлє, гдє я замужем була.

− А от у вашем родном сєлє хто проводив колєктівізацію − сваї, чі булі і чужиє люді? Нє помнітє, щоб приєжжиє якіє-небуть булі?

М.О.: Да сваї булі.

− В асновном сваї, да?

М.О.: Сваї.

− Нє помнітє чужих?

М.О.: От нє помню чужих, а сваї булі й арганізовивалі.

− Жестока паступалі, да?

М.О.: Зразу ж гналі у калхоз, да, да, да. 

− А шо в калхозє палучалі, як началі рабіть, от у 30-є годи, да вайни ще, як платілі?

М.О.: Да вайни? Савсем же мала платілі да вайни.

− Ну, тоже була натуральна оплата, нє грашима?

М.О.: Проста давалі там, то жита давалі на трудадєнь по 200 грам, да отак платілі. А таді вже якась, уже у 1938-ом гаду, так уже знаєте, в калхозє вже було добре. Уже мой Іван так палучів картошкі, у мєня дєті малиє билі, так вазілі-вазілі на вазу девять, навазілі мнє гору в двор. Уже картошкі далі на трудадєнь багата. Це вже в атіх гадах, це пєрєд вайной.

− Перед самой войною?

М.О.: Перед самой вайною. Уже добре ми, уже разжиліся в калхозє.

− А тагда, кагда мала платілі, дак пріходілось ще падраблять, шоб купіть, напрімєр, адьожу, обув?

М.О.: Канєшна, канєшна, падраблялі люді.

− Дак от, напрімєр, у вашей сєм’ї, ви уже жилі замужем, ваш чоловік гдє-нібуть падрабляв?

М.О.: Авчіни чінів, кожі дєлав на чобати [сміється].

− Так он і шив?

М.О.: Нє.

− Тільки готовив?

М.О.: Гатовів.

− Ну от, бачіте, якіє в вас мастєравиє всє.

М.О.: Гатовів [сміється].

− А нє було, от єслі он кожи такіє рабив, і помнітє, навєрна, не було такого, шоб, напрімєр, нє гроши єму давалі за то, шо він вичініть кожу, а чі шо-нєбуть с адьожи, чі може, як він вичініть кожу таму, хто шиє чобати, так, може, хто чобати дає, такого обмєна не було?

М.О.: Наче нє було. Платілі єму так.

− Грошима?

М.О.: Грошима платілі.

− От ми знаєм, і я тоже із села, помню послєваєнний період, шо в калгоспі, ну скажем так, потрошку женщіни бралі. Єслі там агурци сєялі, то агурочкав в карзіну, то картоплі викапає дадому. У вашем калгоспі тоже так було?

М.О.: В нашем якась… Ви знаєтє шо, от да вайни так люді нє кралі.

− Нє кралі да вайни?

М.О.: Нє кралі. Нє бралі люді. А уже, ж як послє вайни, так і агурків возьмеш, бульбінак дєтям, і як загадают ідті в камору, дак карман пришиєш ізбоку, да насиплєш. Прийдєш, затьоркі такіє билі, так намєлєш, да супіку їм навариш рєдєнькага. Паєдять, а ??? бубачкі стаять, жалка ж їх. Карміла ж так.

− Послє вайни тоже ж пагано било, я помню, шо тоже ми трохі галадалі.

М.О.: Трудна було.

− А от кагда началі так патрошку брать, як аднасєльчани атносілісь да цього? Булі такіє, каториє нє бралі, і ругалі тих, хто бере?

М.О.: Ну, ще ж у нас брігадір.

− Толькі начальнікі, да?

М.О.: Да, да, да.

− А булі такіє люді, шо каторих засуділі за то, шо вани там узялі шо-нєбуть в калхозє?

М.О.: От, ви знаєтє, у нашем сєлє якась і нє було, а було, чуть було якась, шо адна женщіна дат сідєла за каласкі, сколькісь ана адсиділа.

− Тоже в послєваєнниє годи?

М.О.: Послє вайни.

− Каласков назбірала?

М.О.: Каласков назбірала. А маї дєті пойдут да нащіпают трохі каласков да нажарят, да єлі так каласкі. Такє було время.

− Це 1947-й десь, навєрна?

М.О.: Ага.

− А от як ви думаєтє, чі паявілася у калхознікав такоє чуства, ну шо вболєвалі за свій калхоз, шо хочут, шоб калхоз був развівався, шоб он був хароший, чі так наплєватєльскі атносілісь да калхоза − як є, так і добре? 

М.О.: Нє. У нас булі такіє хазяйни в калхозе, прімєрна, прєдсєдатєль. Так ані хотєлі, чтоби люді жилі.

− Думалі пра людєй?

М.О.: Пра людєй думалі, да, пра людєй думалі.

− Так шо в вас всьо-такі болєлі люді за калхоз?

М.О.: Да, да, да.

− А от варавалі у вас так, шо було, шо друг у друга люді варавалі? Як атносились да панятія “тває” і “має”? Чі щіталі, шо “тває” – то тоже “має”?

М.О.: Ну, нє знаю.

− Нє було краж между людьмі?

М.О.: В нас нє було краж, нє було. Ну, може кралі гдє, я нє знаю всего. Вроді нє було в нас такога. Нє абіжалі ніколі ніхто.

− От сейчас у вас хазяйство тоже, агародік єсть, вано меньше, чем було у ваших батьков, кагда ви дівчиною ще булі?

М.О.: Ну нє, канєшна.

− А ви б хатіли імєть такоє хазяйство, як у батька кагдась було?

М.О.: Ну, труділіся ж, канєшна, труділіся.

− Сейчас би ви хатєлі імєть такоє хазяйство?

М.О.: Всьо равно у меня не будуть рабить.

− Дєті ваши?

М.О.: Угу. Всьо равно.

− В общем, нє хатєлі, патаму шо нєкаму рабить, да?

М.О.: Да.

− Ви вже нє можетє?

М.О.: Я, нє-є-є-є. От бі я бі віткала красна оцє ж такіє, або рушников. А вже сіли в мене німа, сіли нєма.

− То ви рушніки ткалі?

М.О.: Ткала.

− С узорамі?

М.О.: Нє. Прастиє такіє.

− Фіранкі?

М.О.: Фіраначкі.

− Значіть ви, якби було хазяйство таке, ви б нє впоралісь із їм?

М.О.: Да уже нє.

− А от можетє расказать, что такоє била зємля для ваших батьков і для вас? Чі це була аснавная, аснавноє багацтво, чі…?

М.О.: Аснавноє багацтва.

− І для батьков?

М.О.: Да, да.

− І ви тоже щитаєтє, шо і тєпєрь так?

М.О.: Аснавноє багацтва зємля.

− А нє помнітє, ще да калєктівізациі, як ві жилі ще дома, хто у сєлє був самим главним начальнікам? Як називався, нє па фамілії, а як називався − чі це стараста був, чули таке названіє, стараста сєльскій?

М.О.: Чула.

− Був у вас такій?

М.О.: Навєрна, не помню, нє скажу.

− Нє помнітє?

М.О.: Нє. Я вам нє скажу.

− А от священнік, церковний стараста? Була в вас церква в селі?

М.О.: Була.

− Дак іще до того врємєні, як стала калєктівізація, ви нє помнітє − священнік, стараста церковний, оні пользавалісь автарієтам в сєлє?

М.О.: Ой.

− Це ви билі падросткам.

М.О.: Як вам сказать. Нє помню.

− Нє помнітє?

М.О.: Я вам правільна нє атвєчу на вапрос.

− А нє помнітє такова, шоб хто рєшав усє вапроси у сєлє ще до калєктівізациї? Чі сабіралі людєй, шоб там распітаться, пасавєтаваться? Чі батьки ваші нє хаділі, батька й мама, може, звалі їх на якіє збори, чі сходи, чі як воно там?

М.О.: Мітінгі ж, булі, сабірають людєй, о.

− Та мітінгі це кагда булі?

М.О.: Навєрна, уже ж як. Навєрна, як уже в 1933-ом гаду.

− То, може, за калхози тагда?

М.О.: За калхози.

− Звалі на мітінгі. А от рукавадіть сєлом там должен бил адін чєлавєк, чі при йом там ще нєскалька, но він должен савєтаваться був із людьмі? Нє знаєтє ви такова слова, шоб збори, чи сходи булі, шоб сабіралі людєй?

М.О.: Сабіралісь люді, канєшна, сабіралісь.

− Ну, це ви, навєрна, помнітє це вже кагда калхози булі?

М.О.: Да, я вже помню оцю вже.

− Чі сабранія, чі як звалося у вас, у селі, от нє помнітє ві?

М.О.: Сабраніє.

− Сабраніє?

М.О.: Такая назва була?

− А як на їх сабіралі, ви нє помнітє? Ну, це вже ви билі замужем?

М.О.: Замужем, вже дєті булі в мене.

− Чі аб’явлєнія вєшалі, чі пріглашалі кожнага, чі передавалі, нє помнітє, як вано було?

М.О.: Просто брігадір в нас був, в нас ланка була. Сколька в нас там дваров било? Так он загадував нам − севодня на збори, на работє. Уже знаєм свайо дєла, ідуть на збори. Там уже ж нам расказують, нада як рабіть, нада шоб.

− А сабіраліся гдє?

М.О.: А отже павіганялі людєй, так хати пааставаліся, так брігади билі там.

− Па хатах хаділі?

М.О.: Па хатах хаділі. Я вже нє скажу вам тєх людєй, я нє знаю фамілій іх.

− А от ви нє помнітє, шоб у сєлє ще до калєктівізациі от багатший, напрімєр, чєлавєк, так он большим автарітєтам пользавался, а бєдніший мєньшим автарітєтам у людєй, уважєнієм?

М.О.: Да булі такіє. Спец, дарма шо калісь, а булі, і жонак білі.

− І булі бєдниє, да?

М.О.: І булі бєдниє.

− Да цих людєй, як да них атносілісь?

М.О.: Бєдниє люді булі, для меня нє хатєлі рабіть. От я знаю, у мєня падруга била, дак, ой-ой бєдниє булі, бєдниє-бєдниє. Уже я дак іду, так наче я нє бєдная була. 

− Ну, і як люді атносіліся да їх? Чі жалєлі, чі знєважалі? Щиталі, шо ані лодирі, патаму бєдниє?

М.О.: Як хто шо каму казать. Як у нас і тєпєрь так є.

− А багатих уважалі? Крєпкого хазяїна?

М.О.: Ви знаєте шо, багатий з багатим.

− Общалісь мєж сабою?

М.О.: Абщалісь. А бєдниє з бєднимі абщалісь.

− А не було так, шоб родічалісь между сабой бєдниє й багатиє?

М.О.: Та чо не було. Було всяке.

− Було й такє?

М.О.: Було всяке.

− Ну в основном як общалісь, от гуртаваліся як мєджу сабой − бєднякі з бєднякамі?

М.О.: Да, удава с удавой. Казав калісь…

− Багатшіє з багатшимі?

М.О.: Я ж оце прийшла, дак уже свекар мой уже так був, он хітрий такій був, пашол зразу ж у калхоз пєрвим, заможнікам став. І в єво пчоли булі, все коні харошиє, і он всьо паздавал, паздавал, паздавал, і сам пашол в калхоз. І тади толька тади уже. Іще там такий був, як йон, багатиє да багатих ідуть, бєдниє да бєдних. Удава…

− Це уже во врємя калхоза?

М.О.: Да, це вже калхоз, ва врємя калхоза.

− А хто во врємя калєктівізациї найбольшим такім начальнікам, автарітєтам був у сєлє? Це вже були у свекра там, в том селі.

М.О.: Такіє ж уже булі із багатих сємєй.

− А вообще начальнікі там же булі, от сєльсавєт був, так же?

М.О.: Булі.

− Так як прєдсєдатєль сєльсавєта, да йога с уваженієм атносілісь?

М.О.: Я єго не бачіла, ввєк єго нє бачіла, дєті малиє булі, я не хаділа туди. Ні в сєльсавєт нє хаділа, нікуди нє хаділа.

− Це чалавік хадів?

М.О.: Да.

− А, може ви помнітє, то бліже, може, вам, от свящєннік, сєльскій стараста ва врємя калєктівізациї булі в сєлі?

М.О.: Ну булі.

− Церква була, да?

М.О.: Церква була.

− А вани стали да них хуже атносітся, чі адінакава, чєм раньше? 

М.О.: Да вже у нас був батюшка, так єго уже прирєзалі прі прізьбі, не далі єму землі ласкутка, і он уже так і жів. Була в єго дєвка, трі сєм’ї, трі душі було, дочка да і їх двоє.

− Так а з чого він жив, тільки з того, шо на церкву шось дадуть?

М.О.: З таго жив, навєрна.

− А церкву нє закривалі в вашем сєлє?

М.О.: Закривалі.

− А в яком це було гаду?

М.О.: Ну, в яком? Я вже тут була, в мене дєті були, дак в яком гаду…

− Це, як ви сказали село, куда ви замуж вийшли?

М.О.: Владіміравка.

− Владіміравка. Так, а в Владіміравкі тоже була церква?

М.О.: Оце я пра Владіміравку вам і кажу.

− А, це пра Владіміравку?

М.О.: Да. А я уже как пашла, так я вже ж, маладою ще пашла, дак нічого нє знаю.

− А в Владіміравкі оце батюшкє абрезалі, нє далі савсєм зємлі?

М.О.: Да, да.

− Церкву закрилі?

М.О.: Брат свєкрухі маєй, брат, Ніканам звалі, так був папом. І йон уже там у церкві правів, і в єго якась обрєзалі, зємлю забралі.

− Так шо, папу стала пагана?

М.О.: Ага.

− І сєльскаму старастє, навєрна, тоже там трохі перепало?

М.О.: Да.

− А був там сєльській стараста, церковний стараста?

М.О.: Їх уже нєма.

− А тагда, тагда був?

М.О.: Булі, булі вдвайом.

− Вані нє пастрадалі? Церковний стараста ніяк нє пастрадав?

М.О.: Нє. Нє чуть було.

− А ва врємя калєктівізіции сабранія сабіралі, ви казалі, у той хатє, шо забралі?

М.О.: Ну да.

− В ції женщіни, як її фамілія була? Каторая разкуркулєна?

М.О.: Ну як же її фамілія була?

− Нє помнітє, да?

М.О.: Нє помню.

− А на це сабраніє пріглашалі і женщін?

М.О.: Якась Малашка. І ана ж так хаділа па людях, то рабіла людям.

− Пріглашалі на збори, на ці і женщін, і мужчін?

М.О.: Да.

− І вани імєлі там адінаковоє право голаса?

М.О.: Адінікаває.

− Паднімалі руку, галасавалі?

М.О.: Паднімалі руку, адінакава, нє було разніци. Це я вже знаю, шо нє було, нє атдєлялі женщін асобенна, нє атдєлялі.

− А прєдсєдатєль калхоза щітался самим главним начальнікам у сєлє, чі прєдсєдатєль сєльсавєта?

М.О.: Сєльсавєта.

− Сєльсавєта був главніший?

М.О.: Угу, угу.

− І у прєдсєдатєля сєльсавєта там же булі якісь памошніки?

М.О.: Булі.

− Нє помнітє, женщін срєді ніх нє було?

М.О.: Женщін?

− Угу.

М.О.: Нє помню.

− Нє помнітє. А от стала калєктівізация, і люді ж тож там билі і бєдниє, і багатиє, так як і раньше мєжду сабою больше абщалісь бєднякі з бєднякамі, а багатиє з багатшимі?

М.О.: Абщалісь так, як оце ві кажетє. Багатиє з багатимі, а бєдниє с бєднимі.

− Мама мая каже − конь с каньом, а вол с валом?

М.О.: А я так і бєдних. Ото вдава така була бєдна-бєдна, чалавік умєр. Дєвка єйо калєка-нємка, ні дравини, нічога, я кажу − Наталка, пріді, я тєбє дров дам трошкі, Івана нема дома маго, набєрі там трошкі дров сабі. Оце такє було. Я жалєла всіх, і мене Бог жаліє. Там я па старасті сама-сабою в цій хаті живу. А син ось рядам. Та і то я рада, шо я в своєй хатє аце живу.

− Канєшна, канєшна.

М.О.: Мене ще Бог і жаліє.

− А ви нє помнітє, чі булі чужиє люді прєдсєдатєлєм в калхозе?

М.О.: Булі.

− Аткуда іх прісилалі, нє знаєтє?

М.О.: Булі, в Владіміравце булі, нє знаю, забулася я.

− А люді, сєльчанє, як із їмі, які в їх булі атнашенія с цимі чужимі прєдсєдатєлямі, чі вани радичаліся з їмі, чі так нє очєнь? Чі булі такіє, каториє там старалісь пад крилишко до його?

М.О.: Я нє знаю, от вам нє раскажу цього нічога. Мнє за дєтьмі нєкалі було глядєть, куда хадіть.

− А ви співать умєєтє?

М.О.: Кагда-та умєла, а сейчас уже нє.

− А як у вашем сєлє, іще ви дівчинай булі, як спєвалі, на сколькі галасов? Чи всє разам спєвалі, чі булі − хто товще, хто тонше?

М.О.: Да.

− А як називалісь тє галаса? От товстий голас як називався?

М.О.: Басам же, мабуть.

− А той, хто співав, громіть, називалі громіть? А той, хто тонка співав? Це, от, напрімєр, хор співає, всє громлять, да?

М.О.: Да.

− А хтось адін же тонка співає?

М.О.: Ну єсть, було ж такє.

− Так як цей голас звався, шо це рабіла дєвка, як спєвала тонкім голасам? Атводіла, виводіла, адтягала?

М.О.: Діскантам, може.

− Було таке слово в вас, шо атводіт, чі виводіт, чі адтягать? Такого нє було в сєлє слова?

М.О.: А я вже забулася.

− Ну як це забулися − співали і нє знаєтє. А тєпєрь хіба ви нє співаєтє? Десять гадов назад спєвалі ви?

М.О.: Спєвала.

− Так як ви спєвалі, якім голасам?

М.О.: Я спєвала срєднім голасам − ні високім, ні громка, а так [сміється].

− Так а “діскант” слово аткуда ви знаєтє? У церкві, навєрна, діскантам спєвалі?

М.О.: Нє була в церкві я.

− Ну, в сєлє так казалі, шо діскантам?

М.О.: Та і тєпєрь он кажуть. Папалі нє да мєня, а да граматнішаї баби. Может, та болєє расказала.

− Та нічого, ви грамотна тоже. Значіт, грамілі, адні спєвалі нізкімі галасамі − грамілі, а другіє…

М.О.: Да.

− А діскантам адна співала?

М.О.: Адна.

− Панятна. Значіт, на два голаса. І па всьом селі так співалі?

М.О.: Па всьом селі.

− А був такий куток у селі, шоб там дівчата лучше, чєм на другіх кутках?

М.О.: Це як дєвкай я була? 

− Да, да.

М.О.: Був, канєшна був. Дєвкі большєнькіє трохі, так красіва спєвають, а ми мєншіє вслєд бєгаєм, тянєм.

− Це на вашом кутку?

М.О.: Дєвкаю гдє била?

− Да. От на адном кутку, напрімєр, там от дєвчата сабірают, на другом кутку. Навєрна, усім разам не збіралися в адно мєста в сєлє?

М.О.: Нє.

− Чі всє збіралісь в адно мєста?

М.О.: Нє, нє, в адном мєстє сабіралісь.

− Ну, так отам ви чули десь на свайом кутку нєдальока ат своєй хати десь сабраліся, чули, як на другом кутку пєсні співають, ви тоже пачінаєтє співать, да?

М.О.: Да.

− Сарєвнаваліся так мєжду сабой, було такє?

М.О.: Було такє.

− Ну, і був такий куток, шо його нєльзя було перемагті, шо співают там дєвкі лучше з усіх кутков?

М.О.: Ну, булі ж такіє куткі, канєшна, где співалі дєвкі красіва. Булі такіє.

− А не було так, шо, єслі дєвка там оця, шо діскантом харашо співає, шо, напрімєр, на вашом кутку кажуть − трєба там Марію з того кутка пазвать, хай з нами паспіває?

М.О.: Падводіть нєхай.

− Падводіть? Це називаєтся падводіть?

М.О.: Падводіть, падводь.

− От бачітє, я вас наштовхувала, наштовхувала на це, шо не діскант це всьо-такі, а падводіть.

М.О.: Знаєтє, мая галава савсєм нє робіть нічога.

− У були у вас такіє, ще як ви дівчиной булі, женщіни, чі дівчата, каторих щіталі, шо це самиє лучшиє спєвачкі в сєлє, саме лучше спєвають?

М.О.: Канешна ж, булі. Канєшна ж, булі дєвкі такіє, о.

− Їх не було так, шо пріглашалі на свадьбу, напрімєр, нє родічка ніяка, а її приглашають, патаму шо вона харашо співає?

М.О.: Було.

− Пріглашалі, шоб співала?

М.О.: Пріглашалі, да. Вана там хор вела.

− Шось платілі за те?

М.О.: Та нічога не платілі там. Я нє знаю.

− Проста толька на свадьбу прглашалі і всьо?

М.О.: Да, да. Плати нє бралі калісь, плати.

− Так це ви помнітє, ще як дєвкаю булі?

М.О.: Да.

− А вже як в другом селє сталі замужем уже, то там нє помнітє такога?

М.О.: Та, тут уже нічога я нє помню.

− Послє калєктівізации вже такого не було?

М.О.: Вже пашлі в мене дєті, так адно за адним, як сєла я вже з німі, так нє то шо.

− Давайтє вспомнім, вєчєрніци в вас булі, як ви дєвкаю булі?

М.О.: Булі.

− У сєлє билі вечарніци? Звалісь ані вєчарніци, чі вєчоркі?

М.О.: Вєчоркі.

− Вєчоркі звалісь? А хто їх арганізовував?

М.О.: Та, такіє дєвкі заядлиє арганізовивалі, бойкіє.

− Як це рабілась?

М.О.: Ну як. Хаділі в адну хату.

− Ви платілі той хазяйке?

М.О.: Платілі.

− Як знімалі хату, да?

М.О.: Да, платілі.

− А як платілі − грашима, чі шось насілі?

М.О.: Да благадарствувалі.

− Прадукти?

М.О.: Бєдна така, дак прадукти давалі.

− Саглашалась бєдна толькі?

М.О.: Да, да. Туди вже мі хаділі.

− Так ви хаділі там толькі работу якуюсь рабілі?

М.О.: Нічаго ми нє рабілі, дадім єй шо-нібуть. То сала кусок.

− Ну, а там сабіралісь, шо ви рабілі?

М.О.: І прялі, і вишивалі.

− А хлопци пріходілі?

М.О.: Пріходілі.

− А хлопци шо рабілі?

М.О.: Кудєлі падпалівалі [сміється].

− Шутілі, да?

М.О.: Шутілі.

− А спєвалі?

М.О.: Спєвалі.

− І хлопци з вамі спєвалі?

М.О.: Спєвалі.

− А кагда ви билі, опять ви скажетє, шо нє помнітє, чи в отом сєлє, вже куди ви замуж пашлі, нє помнітє, праводілі дєвкі вєчоркі?

М.О.: Нє, тут уже нє знаю.

− А от такоє ви нє помнітє − чі булі в вас у сєлє, чі в том, чі в том, чі в том, гдє ви дєвавалі, чі в том, куда замуж пашлі, такіє женщіни, каториє умєлі харашо гатовіть, шоб їх пріглашалі на свадьбу гатовіться, чі на памінкі, чі на похарани, шоб спєціальна, як кухарак їх приглашалі?

М.О.: Не було.

− Не було такого?

М.О.: Не було, не було.

− А галасільніци от, каториє плакалі за пакойнікам, такіх нє було спеціально?

М.О.: Не було, не було.

− А єслі умірал хто-нібуть із єго сєм’ї, булі такіє, ну там чі жінка, чі дєті, шоб причітивалі за пакойнікам?

М.О.: Ну, як уже буде боляче, так і прічітував.

− Причітування таке було, да?

М.О.: Да, було, було.

− Ви нє можетє вспомніть, хотя би хоч шо-нібуть, шо гаварилі, кагда причітувалі?

М.О.: Ну, шо гаварилі, ну шо я вам буду казать. Я сама такє пережила. Не знаю, як вам і расказать.

− Ну, тагда нє нада. А у церкві була пєвча?

М.О.: Була.

− Кагда церкву закрилі, шо стала з пєвчєй, ана разійшлась?

М.О.: Разійшлась.

− А єслі похарани, їх звалі?

М.О.: Звалі.

− І вани йшлі на похарани?

М.О.: І тєпєрь стариє, такіє, як я, дак спєвають.

− А багата таких було женщін?

М.О.: Багата.

− Чєлавєк сколька прімєрна?

М.О.: П’ять було.

− Їм плітілі шось?

М.О.: Хустки палатняниє адрєзалі й давалі. А грошей нє давалі.

− А тєпєрь нє знаєтє?

М.О.: Щас хабарніци, сукіни дочкі щас роблять пагане. Хто бєдний, бєдний-бєдний зграбаєтся з пакойніка, гроші дають, а ані бєруть. А я вже цього протів. Я вже ото сколька їх тут є, пєвша, бєруть гроші, бєруть гроші. Так а мєнє тут ходіт така сусідка с аднаго сєла, с Владіміравкі, нє с маго таго роднага, а с Влаіміравкі, то ана са мною дружить. Я кажу: “Нашо ви гроші беретє з таго, з бєднага, шо он ізграбаєтся як, так такє трагіческе уже в їх горе”. “От би ти вістаяла там, так і ти б не атказалась”, − ана мнє так сказала. Дак я вже й мавчу – думаю, беріть уже.

− А ви нє помнітє, ще малою, канєшна, були, ще у 20-х гадах іще, до калєктівізации, булі на сєлє якіє-небуть музиканти, каториє би гралі?

М.О.: Булі!

− А на какіх вани інструмєнтах ігралі?

М.О.: На гармоні. Не на баянє, не на акордєонє, а на гармоні. Такій був музикант, шо я паю часта й тепер.

− Як його фамілія була, нє помнітє?

М.О.: Андрущенка.

− Андрущенка? Так це ще да калєктівізации було?

М.О.: Да, да.

− А нє помнітє скріпачей, шоб на скріпку ігралі?

М.О.: Нє помню.

− Такіх нє було?

М.О.: Не було.

− А єслі музиканта пріглашалі на свадьбу?

М.О.: І йдє с удавольствієм.

− Єму платілі гроші?

М.О.: Хустку.

− Тоже хустку?

М.О.: Хустку. 

Уже якась він ніде не вчівся, ізмалку він навчівся.

− Сам учівся?

М.О.: Сам учівся. І уже ж такий − на все село був! Ох уже ж і германєц!

− Так це ви сказали Андрєйчєнка?

М.О.: Фамілія? Я сказала… А єго Андрєй звалі.

− Андрєй Андрущенка?

М.О.: Він Якавлєвіч. Па батькаві.

− Андрєй Якавлєвіч Андрущенка?

М.О.: Андрущенка фамілія, Андрущенка.

− Так шо, оце такій у вас був самаучка-гарманіст?

М.О.: Угу.

− А не було такіх, шоб цєла сєм’я умєлі іграть там, і батька, й син?

М.О.: Та в нас, начє, не було, знаєтє, й нє було.

− А ви помнітє, мама вам нє расказувала, у сєлє нє було шинка? Шинок − знаєте, шо це такє?

М.О.: Знаю такий.

− Не казала мама, не чули?

М.О.: Не казала мені мама цяго. Я єго, шинка, не знала. 

− Нє помнітє?

М.О.: Нє бачіла.

− Вано, канєшна, ще да ревалюции, так шо його ви, навряд чи запомнілі. А от у 20-х, в канце 20-х, там у 30-х гадах у клубі шо-небуть іграли? Пєрєд вайною?

М.О.: Ігралі, аякже.

− Це цей тільки гарманіст? Чі ще хто, може, якій аркестр був?

М.О.: Нє, булі такіє сваї − то балалайкі, на балалайку, то.

− Так ані виступалі на сценє?

М.О.: Ой, ну виступалі.

− Ви вже нє помнітє?

М.О.: Я вже нє знаю.

− Вам нє пріходілась хадіть?

М.О.: Нє, нє знаю цього.

− А от сейчас у Алєшнє, так тут у клубє канцерти бивають?

М.О.: Бивають.

− Часта чі рєдка?

М.О.: Нечаста.

− А аткуда тє канцерти?

М.О.: А якась, начє, сами баби сабіраются сваї.

− Тільки сваї?

М.О.: Ага.

− А прієжжиє нє бувають?

М.О.: Наче, приієжжалі одкулясь.

− Ви нє хаділі?

М.О.: Нє хаділа.

− А ви нє помнітє щє пєріод, може, в послєваєнний, доваєнний, от кагда вибари праходят, тагда щіталі, шо це ж вєлікій празднік − вибари, усє далжни билі галасавать, чі можна було нє пайті?

М.О.: Так пріходілі, я знаю, в хату. Нє прагаласіл, так і ноччю укідай. Із тим, із ящикам.

− Нєльзя било нє прагаласавать, да?

М.О.: Нє, нє.

− А уже живучі там, у сваїх свекров. Ви в Алєшні з якога года?

М.О.: А оце двадцать гадов.

− Двадцать гадов уже? Ну, і тут ви бачілі, пріходілась вам бачіть старцов? Слєпих старцов бачілі?

М.О.: Ну, хіба не бачіла, у Чернігаві бачіла.

− Нє, в свайом сєлє?

М.О.: У нас тут нєма.

− Ну, пріхадящіє, може? Такіє, чі ще там, може, в свайом родном сєлє? Чі вже, кагда вишлі замуж?

М.О.: Там булі в нас.

− Так ані булі з вашего села?

М.О.: Да.

− Це були слєпиє?

М.О.: Хаділі па Владіміравке слєпиє.

− Це булі чалавік і жонка? Чі вани оце..?

М.О.: А вот знаєтє шо, у нас хадів єго син, так на Первамайскам жіве, Мітя. Так батька вадів сляпога, савсєм слєпий був, вадів па хатах.

− Так то вже внук таго слєпога на Первамайскам живе?

М.О.: Да, син.

− Син слєпога таго?

М.О.: Слапога таго син. На Первамайскам живе.

− А як його фамілія, того сина, нє помнітє?

М.О.: А як яго фамілія? Чі Андрущенка, чі як, там живе оце там і Андрущенки.

− А звать як?

М.О.: Батька єго звать Мітя, а батька єго Йван.

− Дмітрій Іванавіч Андрущенка?

М.О.: Навєрна, Андрущенка.

− А Первамайскоє це шо, пасьолак якийсь тут?

М.О.: А ось завод Пєрвамайскій.

− Це где?

М.О.: Кірпіч, где дєлают кірпіч.

− Гдє Грибава Рудня, там?

М.О.: Ага. Нє. У Алєшнє, в Алєшнє.

− А сколька єму гадов? Он ще маладой?

М.О.: Пажилий.

− Пажилий?

М.О.: Син аженівся. Батька у нєго адін.

− А батько був із вашого села, да?

М.О.: А батька із Владіміравкі тоже.

− Із Владіміравкі?

М.О.: Із Владіміравкі.

− А він, як вани хаділі, так батька той співав шо-нібуть, чі грав на чому-нібуть?

М.О.: Тіханька ходє.

− Проста водят у хату?

М.О.: Канєшна.

− І стаит?

М.О.: Давалі, ну давалі. Водят же, то нада ж дать.

− А жонка у нєго била слєпая тоже?

М.О.: Нє.

− Відюща?

М.О.: Відюща.

− Ну вани нє хаділі разам, тільки син вадів його?

М.О.: Син, разам ні, нє хаділі жонка, нє.

− А больш ніяких старцов нє помнітє, шоб співалі?

М.О.: Ой, нє знаю. Булі, да я їх нє знаю.

− Ну ви нє знаєтє, ну може помнітє, шо вани, на чом вани ігралі, може, інструмєнти?

М.О.: На лірі.

− На лірі іграли?

М.О.: Отакаво ігралі.

− Так це булі старци з якога сєла?

М.О.: Синьооки.

− Синьооки?

М.О.: Угу. Хаділі па Владіміравкє.

− Це вже да ..?

М.О.: Да уже послє вайни.

− І послє вайни хаділі?

М.О.: Да.

− Так вани з вашого родного сєла, ви нє помнітє їх фамілії?

М.О.: Ні, нє помню.

− Це була тоже пара?

М.О.: Пара.

− Муж і жена?

М.О.: Муж і жена хаділі.

− Із Ільмовкі?

М.О.: Із Ільмовкі.

− Ну там, в Ільмовкі, может, помніт хто-нібуть, ще як їх?

М.О.: Может, помнять.

− І імєна тоже нє помнітє?

М.О.: Єго звать Кірілам, а єє Зіна.

− Кіріло і Зіна?

М.О.: Ага.

− А фамілію нє помнітє?

М.О.: Нє.

− А шо от ані ігралі, нє можетє вспомніть, чі пєсні народні, чі це були псалми якісь?

М.О.: Псальми якісь ігралі. Псальми спєвалі.

− Удвох спєвалі?

М.О.: Удвох.

− А нє бачілі ви такіх, каториє толька ігралі, а нє спєвалі, може, ще десь?

М.О.: Нє бачіла, нє, нє бачіла.

− Так вані хаділі па хатах, чі па уліце?

М.О.: Па уліце.

− І люді виносілі їм проста на уліцу?

М.О.: Виносілі.

− А зімой вані хаділі?

М.О.: Па хатах.

− Па хатах хаділі? І тагда вже ані спєвалі в хатє?

М.О.: Угу.

− А оця пара, шо хаділі, нє бачілі, нє даводилась вам бачіть, шо вани ще й д дітям із сваїм хаділі, шоб?

М.О.: Нє бачіла.

− А як же вани, абоє слєпиє, як же вани хаділі?

М.О.: А нє, вана не була слєпа.

− А, вана не була слєпа. Вана була за павадиря?

М.О.: Ага. Вана не була слєпа.

− Ну ви сейчас, навєрна, тоже нє помнітє, чі не асталась їх родічєй у цих старцов у сєлє вашем?

М.О.: Та…

− Послє вайни ані ще хаділі, да?

М.О.: Тєпєрь маладиє мруть. Стариє живут.

− А це ат Алєшні сколька кіламєтрав?

М.О.: Сколькі, атцюда да нашого…

− Ну, далєкавата, да?

М.О.: Кіломєтрав да двадцаті.

− Далєка.

М.О.: Далєка.

− А як от у вашей сєм’є атносілісь да старцов? Їх нє праганялі?

М.О.: Нє. Нада дать.

− Грєх було праганять?

М.О.: Чєлавєка нє.

− А як от, напрімєр, може ви помнітє, прєдсєдатєль калхоза, чі сєкрєтарь сєльсавєта, чі прєдсєдатєль сєльсавєта, єслі бачілі цих старцов, вани нє праганялі їх з сєла?

М.О.: Наче ні.

− Такого не було, не наблюдалось?

М.О.: Не було, не знаю.

− І ви помнітє, шо ще хаділі послє вайни, а прімєрна кагда вани перестали хадіть, нє можетє ви вспомніть? Чі це було зразу послє вайни, чи дєсь у 50-х гадах?

М.О.: Якась і пєрєсталі хадіть. А в яком гаду − нє магу вспомніть.

− А прічіни ви нє знаєтє, чаго вани пєрєсталі хадіть?

М.О.: Сталі да вайни жить, стало всего даволі. І па магазінах, і всюди.

− Ну, це ж не зразу.

М.О.: Пєнсію їм далі.

− Їм далі пєнсію?

М.О.: Да. І ані вже нє хаділі. Уже гроші палучалі, так уже ані саромілісь хадіть.

− Ну ви ж таді ще в калхозє рабілі, так там пєнсії іще ж ніхто не палучав?

М.О.: Нєт, не палучалі.

− Це вже только цим старцам далі? Це вам хтось розказав, чі, ви нє помнітє, аткуда знаєтє? 

М.О.: Я нє знаю сама.

− А нє помнітє ви такого, шоб прієжжали, напрімєр, у сєло да вас із канцертам люді, каториє на бандурах іграют, бандуристи? Нє?

М.О.: Ліба це ві папалі да да малодшай трохі.

− Малодшу мені не треба.

М.О.: Пра канцерти, так я і нє скажу [сміється].

− У Ільмовці була церква?

М.О.: Була церква.

− І в Владіміравці була?

М.О.: І в Владіміравці була, пазакривалі їх.

− І там, і там пазакривалі?

М.О.: Ага.

− Так вани..?

М.О.: А при нємцах аткривалі.

− І там, і там?

М.О.: А от в Ільмовкє я нє знаю − чі аткривалі, нє, в Ільмовце нє аткривалі.

− Толька в Владіміравкє?

М.О.: Угу, угу.

− А патом в Владіміравке?

М.О.: А патом семєна туди засипалі.

− Закрилі?

М.О.: Закрилі.

− І тєпєрь она в вас нє робить у Владіміравцє, нє помнітє?

М.О.: Нє.

− Нє робить?

М.О.: Нє робить.

− Так єйо й нє аткрилі?

М.О.: Нє аткрилі. Нє робить.

− А от пєвча, каторая там спєвала, їх нічого с імі нє случілася? Їх нє репресіравалі, нє ругалі?

М.О.: Нє.

− І вани так і прадалжают?

М.О.: Так і асталіся. Оце такіє уже, як я сейчас. Ще й старішиє є, і живуть іще, слава Богу.

− А у сєлє в вас, чі у том, гдє батькі ваші жилі, чі в том, куда ви замуж вишлі, було калядання, калядавать хаділі?

М.О.: Хаділі.

− Не перєд новим годам, а перєд Рождєством? Перєд новим годам щедравалі, да?

М.О.: Щедравалі. А калядавать − нє. Нє хаділі. Щедравать хаділі. Перєд новим годам хаділі в нас. А от нє було в нас моди, щоб перєд Раждєством хадіть. Нє було в нас такога.

− Давайте пагаворим ще трошкі пра радину, пра сєм’ю. От в 30-є годи, ви нє можетє вспомніть, чі длінниє билі свадьби? Раньше то билі ж длінниє, па нєдєлє тянулісь, да? Кагда ваши радітєлі, може, женіліся, ва врємя вайни вани женілісь? От тагда, може, й каротше, а вообще длінниє. А у 30-є годи нє сталі свадьби каротшимі? От кагда ви женілісь, ви вишлі замуж у 1933-му?

М.О.: У 1933-му.

− Так сколька свадьба длілась?

М.О.: Так дньов, три, четірє, ну да длілась.

− Ну, це вже голад кончівся, це було осінню, чі кагда?

М.О.: Тагди голаду не було, так уже.

− Трохи падняліся? Значіт, днєй трі вана була? Нє помнітє ви такого, шоб свадьби справлялісь у клубі, називалісь “червонимі”, або “краснимі” свадьбамі?

М.О.: Не було в нас.

− Не було таких?

М.О.: Не було. Може, тєпєрь оце сталі.

− А кагда свадьба от у вас, усіх родічєй сазивалі?

М.О.: Аякже ж! 

− Усіх-усіх, і бєдних, і багатих?

М.О.: Усіх-усіх, і бєдних, і багатих.

− А перед свадьбай вас сваталі?

М.О.: Ну аякже.

− Всіх дівчат сваталі тагда?

М.О.: Приєжжалі свати.

− А хто булі сватами?

М.О.: Батька яго.

− Батька яго?

М.О.: Да брат яго. Да і мой Іван.

− Це втрьох вани булі, да? Батька, брат і маладий. А ви гатовілі якесь прідане?

М.О.: Я нє знала, шо ані приєдуть, і сватать мене. Я там ще була, Госпаді.

− Ну, а патом шо-нібуть давалі вам на придане? Треба ж було якусь пастєль, чі шось, шоб була?

М.О.: Ну, калі ж уже давалі, калі забралі вже ж, таді вже отдавалі мнє, скриню далі, падушкі. 

− Це мама все нагатовила?

М.О.: Мама, аякже!

− А ви єй памагалі, ви ж тоже учіліся?

М.О.: Я уже памагала єй. Пряла да ткалі.

− Ви ще нє зналі, шо будут сватать, ну ви ж гатовілі собі придане?

М.О.: Аякже, гатовілась! Гатовілісь уже, я рушників вже навішівала трохі, бажнєкові, ліштви булі в мене вішіваниє.

− Ліштви − це кравать застилать?

М.О.: Нє, це на падушкі так, узори.

− А, шоб ушить у навалачку?

М.О.: От ви знаєтє, ото узор вон такой бєлєнькій рушнічок, так узор ото ліштва, отакій широкій. Із старінних ліштвав узятий, о.

− Ну аякже, вони ж ізучають.

М.О.: Чесне слово, я часта думаю, узори.

− А кагда ви вишлі замуж, ви фамілію мужа взялі?

М.О.: Ну да.

− Тоді абєзатєльна дівчина брала фамілію мужа?

М.О.: Абєзатєльна.

− А нє помнітє ви в вашем сєлє булі случаї, шоб женіліся мєджу сабою блізкіє родствєннікі, напрімєр, дваюрадниє?

М.О.: От я, за маїм вєдамам так нє було в мєнє. А вот тут, в Олєшнє, дваюрадниє − он і ана пожєніліся, дваюрадниє.

− Дєтєй хрєстілі в 20-є годи?

М.О.: Хрєстілі.

− А каго бралі хреснимі?

М.О.: Ну, якже хрєстілі. От, старша мая з 1936-го года, мая дачка, таді ж саме нє давалі хрєстіть. Було ж уже строга з цим. Я у полу і понєсла, там поп жив черєз рєчку. Хазяйка кумой уже, а кума вже запісала на дєвєря, чалавікава брата.

− Так шо кум вобще там нє прісутствавал?

М.О.: Да. Сам пєрєхрєстів батюшка той.

− Це вже в 30-є годи так було?

М.О.: Да, да.

− А нє помнітє ви, шоб у сєльськіх сем’ях разводи булі в тєє годи?

М.О.: Ой, якась нє знаю. От дома, у Владіміравкє ніхто нє развьовся.

− Нє разводілісь?

М.О.: Нє. Б’ются і дєрутся, і вмєстє живут.

− А як у вас, у сєлє, як атносілісь до дєтєй, каториє раділісь бєз батька, якшо дівчина родіть, ну, до байстрюків так званих? 

М.О.: Ну, я паняла.

− Чі с прєзрєнієм, чі с жаластью?

М.О.: С прєзрєнієм же, якась так шо. Вот адна в нас раділа, так єє уже батька він нє вініл, нє обіжают, так ана й вирасла дєвачка. 

− А чужиє люді?

М.О.: Нічога, нічога. Нє абіжають. Цяго нє знаю, шоб затовкувалі там каго. Шоб забівалі дітя, нє знаю цяго. Чі я сама така, шо я усіх нє абіжу ввєк, в жизні.

− А нє помнітє ви, кагда у вас у сєлє паявілісь яслі? Булі яслі в сєлє?

М.О.: Булі.

− Да вайни?

М.О.: Да вайни. І я насіла в яслі двох дєтєй.

− А шо вани сабой прєдставлялі? Там був цєлий калєктів работнікав, чі хтось адін там був, якась женщіна?

М.О.: Та ні, навєрно, штукі троє було їх.

− Так і дірєктарша була якась?

М.О.: Була ж якась там.

− Вана мєстна була, нє знаєтє?

М.О.: Мєсниє, мєсниє баби билі. Повар був, і нянька була, і там же даставляла прадукти. Це я все знаю.

− Це не то шо були граматниє якіє?

М.О.: А Госпаді!

− Проста сєльскіє?

М.О.: Проста сєльскіє женщіни, да.

− А от єслі у вас такая вєліка сєм’я, там паатдєлялісь брати, павиходілі замуж ваши сьостри. Батька, напрімєр, це я знаю, шо он пагіб, ваш батька, ну, якби астався живий батька, хто єго должен даглядать, батька, матір да старасті? 

М.О.: Оце так, як я тепер асталась?

− Да.

М.О.: Так хто мене даглядать, нехай Бог даглядає.

− [Сміється].

М.О.: Адін єдіний Бог нехай.

− А єслі от сєм’я живє кадась ще в 20-є годи от, живе сєм’я, єсть хазяйства… 

М.О.: Даглядає старше, даглядає, младшиє даглядают − нєвєстка, син уже свєкруху даглядають, чі матку там, чі шо.

− Той, хто астайотся у тєй хате?

М.О.: Да, да. Нє вікідалі, нє віганялі, да. А уже в старасті даглядає. Ета вже було точна.

− А батьков, родічєй ваших харанілі на сєльскам кладбіще?

М.О.: Да. На сєльскам кладбіще.

− А послє смєрті, напрімєр, батька в сєм’є, нє абєзатєльна там на прімєрє вашаї сєм’ї, каму аставалася тє єго хазяйства?

М.О.: А он же он син живе на том місті. Мой брат і жіве, астався.

− І йому це астається, да?

М.О.: Асталось.

− Пачєму, патаму шо астальним батька видєлів із хазяйства шось, і памог пастроїцца?

М.О.: Да. А там уже мєньший астався. Даглядалі, ой.

− А єслі строїлі дом от для когась із ваших родічєй, усє памагалі, чі нє?

М.О.: Памагалі.

− Памагалі?

М.О.: От і мєнє строїлі калісь, уже мой чоловік отходів от свекров. Адламалі прістєнак, так уже памагалі всє родічі. А тут уже і вайна настала. Уже хлів зрабилі, погреб пачалі, сєнци як папала, а тут і вайна.

− А дєвкі і хлопци на сєзонниє зарабаткі якіє-небуть хаділі?

М.О.: Да, я нє знаю. Може, хаділі.

− Ваши родічі нє бралі участіє в гражданскай вайнє, в рєвалюции? Нє помнітє такіх родічей?

М.О.: У мене, з роду?

− Да.

М.О.: Шоб булі?

− У рєвалюцию, шоб краснимі булі, чі бєлимі булі у граждансую вайну?

М.О.: Нєт.

− Нє було таких?

М.О.: У майом раду нікаго не було. От нє було, шо нє було, то нє було.

− А партійних работнікав?

М.О.: От і партійних в нас нє було!

− Голова калгоспу ніхто не став?

М.О.: Нє було.

− Ви учілі пєсні, вот кагда маладою булі, так ат мами, чі ад дівчат ат сасєдак, так як ви навчілісь спєвать песєн?

М.О.: Дєвкі ж спєвают, і давай сабі тянєш.

− Ад старших, ад дєвчат?

М.О.: Ага.

− А мама в вас спєвала?

М.О.: Спєвала мама. Ох, красіва!

− Та ад єйо тоже, наверна, учілісь?

М.О.: Спєвала мама наша красіва, от якби я вдалася в єї, так я, мабуть, сейчас [сміється].

− А кагда, як ви думаєтє, можетє ви сказать, больше спєвалі − чі до калєктівізации, чі послє калєктівізации, на уліцах?

М.О.: Ви знаєтє шо, я думаю, шо пєрєд вайною так якась всьо равно спєвалі.

− Спєвалося перед вайною? 

 

М.О.: Спєвалося.

− Ви щитаєтє, шо от у сасєдніх сьолах так спєвают, як і в вашем? Ви ж удвох сьолах жилі, от там, гдє ви дєвавалі, і в том, гдє…

М.О.: Ну, так сама.

− Аднакава?

М.О.: Аднакава спєвают пісню.

− А булі в вашем сєлє, чі в том сєлє, де ви замуж вишлі такіє пєсні, каториє називалісь веснянкі, русальниє, купальскіє? 

М.О.: Булі, булі, булі.

− А ви такіх нє помнітє?

М.О.: Пєсні?

− Да. 

М.О.: Ну, я вже пазабувала всьо. 

− А ви нє помнітє, не було забаронено на їх?

М.О.: Не було.

− Разрєшалась?

М.О.: Не було, разрашалі. Не було, не було цяго.

− А ви бралі участіє у такіх от веснянках, чі купальскіх праздніках?

М.О.: А нігдє нє була.

− А маладою ще?

М.О.: І маладою.

− А аткуда ви знаєтє пра ці празднікі − мама расказувала, чі ви самі їх наблюдалі гдє?

М.О.: Ну, аякже, самі наблюдалі.

− Це як…

М.О.: Як замуж пашла, дак я все празнікі знаю.

− Ну, я імєю в віду оцє русальниє, веснянкі, купальскіє?

М.О.: Да, в нас не було цяго, абічна всьо.

− Ну, а ви ж казалі, шо знаєтє пєсні?

М.О.: Ну, так дєвкі пєлі, і я пєла слєдам. Яку ж, шо ви хочітє?

− Ну ви нє помнітє ніякаї?

М.О.: Шоб я вам пєсню спєла?

− Ага.

М.О.: Спєла яку пєсню?

− Да. Ви чулі ще, навєрна, щє ат дівчат, чи, мо, ат мами?

М.О.: Ну чула.

− Так якую помнітє?

М.О.: Старинну?

− Ну, такую, шоб обрядова була, або веснянка, або купальська, от імєнна пра ці я вас хочу папитати? Не помнітє такіх?

М.О.: Ай, пазабувала всьо.

− А ви нє знаєтє, нє помнітє, шоб у сєлє там палілі кастри на Купала, скакалі чєрєз ..?

М.О.: Не було цього.

− Не було?

М.О.: Не було.

− Ви такога нє помнітє?

М.О.: Нєт, нє помню. Нє було в нас цяго абичая, нє було.

− Кромє щедрівок от таких, другіх абрядав?

М.О.: Щядровкі билі, хаділі дєті, подлєткі.

− Больше ви другіх такіх нє помнітє?

М.О.: Да.

− А от какіє пєсні вам больше нравятся − чі такіє, тіпа щедровак, чі пєсні пра любов, пра жизнь, там пра сємєйниє атнашенія?

М.О.: Та ми вже тєпєрь толькі Богу молімся.

− Ну тєпєрь, а раньше?

М.О.: А раньше, дак усякіє пєлі, якіє папала, якіє на ум прійдут, такіє і пєлі. Паслє вайни ото вже ж якась, шо чагось такіє люді булі − тут пайом, тут плачем, плачем, спєваєм. Шо воно такє, шо було такє время. Якась у калхоз іду, і єдем, і нас вєзуть, у балота вєзуть, і ми спєваєм.

− А щедравать як хаділі, дак ви помнітє, там дєвчата хаділі, чі хлопци, чі дєвчата й хлопци сабіралісь, ну малимі ще ходять дажє? 

М.О.: Ну, дєвчата й хлопци.

− Разом такий гурт був − і дєвчата й хлопци?

М.О.: Да.

− І спєвалі щедровкі?

М.О.: Да.

− А гдє ані спєвалі, пад акном?

М.О.: Пад акном. От тєпєрь, такі вже ж прікладниє спєвают, от хлопчікі сєй год хаділі.

− А частушкі у вашем сєлє спєвалі?

М.О.: Спєвалі.

− А як вани називаліся − частушкі, чі якась па-другому?

М.О.: Ну, пріпєвкі.

− Пріпєвкі називалісь, да?

М.О.: Пріпєвкі, да.

− А ви тоже їх знаєтє?

М.О.: Ой, уже, ви мєня прастітє, я вже пазабувала всьо.

− Ну, а зналі, ви перенялі їх тоже ад дєвчат, ад старших, чі ад кога?

М.О.: Може, навєрна.

− А такію пєсню ви знаєтє? А, іще − частушки спєвалі, дак саправаждалісь музикай вани якоюсь, пад гармошку, чі як?

М.О.: Пад гармошку.

− Пад гармошку?

М.О.: Пад гармошку.

− А пріходілась вам уже й самім, чі наблюдать у клубє, шоб гармошка грала, дівчина пріпєвала, і танцевалі всє?

М.О.: Приходілось.

− Била такая традіция?

М.О.: Було такє.

− А ви нє знаєтє такую пєсню “Сірєнь галубая”, “Сломлю я вєтку із вінаграда”?

М.О.: Знаю.

− Ані вам нравятся?

М.О.: “Сломлю я вєтку із вінаграда, скажу, шо вєтєр ізламал”?

− Да.

М.О.: Ну.

− Харошая пєсня, нравітся вам?

М.О.: Наравится.

− Вам такого тіпа пєсні больше нравятся, чім, наприклад, щедрівки?

М.О.: Ну канєшна. Та й щедрівки, приймаєм усьо. На всє ж врем’я, на пєсню время тоже нада, на щедрівки тоже такє.

− Ви на свадьбах співали тоже, кагда вас пріглашалі?

М.О.: Да, спєвала [сміється], ой.

− Не було такога періода в вашей жизні, шо, напрімєр, шо на свадьбах нє разрєшалі спєвать? Шо начальства мєснає нє разрєшала спєвать?

М.О.: Нє було в нас такого. Давалі, нє було такого.

− Ну, пра ганчарний промисєл ви нє знаєтє, так?

М.О.: Нє.

− Бо ви нє занімаліся цим промислам?

М.О.: Нє. Нє занімалася.

− А от може ви помнітє, чі в вашем сєлє, чі в том, куда ви вишлі замуж, кромє украинцев, жилі ще прєдставітєлі якіхсь другіх национальнастєй, чі рускіє, чі бєларуси, чі палякі, єврєї?

М.О.: Нє було в нас.

− Толька украінци?

М.О.: Нє було, толькі нашиє люді.

− А у школу ви хаділі сколька класов у вашем сєлє?

М.О.: Два класа.

− Два класа? На яком язике прєпадаваніє вєлось, ви нє помнітє? На украінском, чі на рускам?

М.О.: Тарас Шевченко, так на украінскам.

− На украінскам.

М.О.: На украінскам. Учіла на украінском тагда вже. Учілі нас і гімн, повстань галота, інтернацианал.

− А ви знаєтє, хто такіє багамази?

М.О.: Нє.

− Нє чулі ви такє?

М.О.: Нє чула.

− Те, шо ікони рісавалі. В вас нє було в сєлє такіх?

М.О.: Нє було. В нас нє було.

− А сколькі у хаті було ікон абична?

М.О.: І па шесть було, і па трі було.

− А шо це були за образи, багамази там?

М.О.: Так як у менє так Георгій стаїт ікона, а там − Божая Матєрь у той хатє.

− А Ісус Хрістос тоже ж часта встречаєтся?

М.О.: Аякже, Ісус Хрістос.

− А ще які ікони, от може ви вспомнітє, мо, в родічей ваших стаялі?

М.О.: Ну, стаялі ж, канєшна. Божая Матєрь стаяла.

− Бальшинство Божая Матєрь?

М.О.: Да. І сейчас стаїть.

− А ікони…

М.О.: Неапаліма Купіна.

− Неапаліма Купіна? Ікони всєгда у всєх хатах ставілісь у кутку?

М.О.: У кутку.

− А як цей куток називався?

М.О.: Куток.

− Не звався він “красний” куток там?

М.О.: Нє. Я не звала ніяк.

− А покуть?

М.О.: На покуті.

− На покуті? А нє знаєте, чого стали накривать ікони рушнікамі, лампадачкі вєшать пєрєд німі?

М.О.: А ета ж абічай такій, шоб ламадачкі.

− Проста ви зналі, шо це старінний абичай?

М.О.: І я от устану, свєчку засвячу, як нєдєлька, Тройца була. Памалюся Богу, вірую, знаю.

− А нє знаєтє ви, може, чулі ад старих іще людєй, чого ікону кладуть у гроб, єслі харонят чєлавєка?

М.О.: Ну, нє знаю, абичай такой – обєзатєльна кладут іконку.

− А в армію праводят, ви наблюдалі, шоб благаславлялі іконамі?

М.О.: Благаславлялі.

− І в дарогу дают?

М.О.: І в дарогу.

− Малєнькі іконки, да?

М.О.: Малєнькі іконкі.

− І тоже от, пачєму, нє можетє аб’ясніть?

М.О.: От ви знаєтє шо, я от праводіла Андрюшу, ще ж малада була, мнє 30 гадов била, чі 32, сколька мнє гадов біла. І я так благаславіла, ні іконкі нє дала єму. Ні малітви щє нє знала оції “Живі в помощь Всевишнєго пакровам Бога нєбєснага”, я єму нє прачітала, і бачітє, як мені склалася з їм. А уже цяго праводіла в армію, цяго вже, другога, так я вже ж і малітви чітала, і іконку дала єму.

− Це він вернувся?

М.О.: Вєрнувся, і благапалучна все.

− Значіть, ви щітаєтє, шо іконка і благаславєніє далжни памагті?

М.О.: І тєпєрь его Бог ни спасає, да. Я щітаю, шо Богу нада вірувать і всьо. Є над намі от сіла Гасподня і всьо. Я па сваєй жизні от так і толькі думаю, шо меня Бог толька дєржіть. За маю прастату, за маю аткравєннасть мєня Бог жалєє.

− А от у вас серед тих ікон, шо єсть у вас, шо, може, билі раньше, не було такой ікони, шоб асобєнна пачіталі ви єє, шо щіталі, шо це заступниця, і абращалісь імєнна да єє? Чі ви щітаєтє, шо всє ікони адінакава памагають?

М.О.: Я так і думаю, шо адін Бог на свєтє. Ікона іконаю, а Бог адін на свєтє. От чувствую в душе і всьо. Я чувствую Бога. Іконє малюсь, образу малюсь Божему, і чувствую усє на світі, що є Бог над намі Ісус Хрістос.

− Ви нє чулі ат старих людєй, ат старших за вас, шо вродє за іконамі живут духі памерлих наших прєдкав?

М.О.: Цьому я нє вірю, і цього нема й нє було.

− А як паступалі із старимі іконамі, шо вже ані патємніли, шо з їми рабілі?

М.О.: Палілі, навєрна.

− Но ви точна нє знаєтє?

М.О.: Точна нє знаю, но чуть чула − от, така нє годна, так спаліть нада. Чула таке.

− А от кагда вихаділі ще на вєчарніци, і танцевалі там із хлопцамі да пріпєвалі, ікони нє завєшивалі, нє щиталі грєхом перєд іконамі цє рабіть?

М.О.: Нє, нє завєшивалі.

− А ругатся прі іконах можна було? Нє чулі ви, шо грєх у хаті ругатся, ну, нє то шо там матюкатся, а мєжду сабою даже ругатся?

М.О.: Всяк було, всяк дєлалося, на богохульство такє і таді було.

− А ви нє помнітє, у вашем сєлє, чі в том сєлє, куда ви вишлі замуж уже, хресні ходи булі?

М.О.: Як?

− Хресний ход с іконамі. Кагда с церкві виходілі з харугвамі, з іконамі, і шлі там у полє, ну це ж звався хресний ход?

М.О.: У нас, я щє була малою, ще було, може, сім гадов, так знаю, шо на віган виходілі іс іконамі, і больше нє знаю, нє бачіла. На віган.

− На віган толькі віходілі.

М.О.: На віган толькі.

− А нє помнітє, в якій це празнік?

М.О.: На Єгорія. Ох, нє папалі ви да разумнєйшей бабі, так інтересна вам би нагаварівала!

− Баби всє разумниє.

М.О.: Нє, я вже, знаєтє, вібітий чєлавєк, уже забулась багато чего.

− А ви от нє можєтє сказать, нє чулі ви такога празніка, шоб власть уже савєтская празнавала “красну паску”, чі “чєрвону паску”?

М.О.: Не чула.

− Нє чулі такога?

М.О.: Нє.

− А сабірать гроші на церкву нє запріщалась нікагда властямі?

М.О.: Нікагда. Нікагда нє запрєщалась.

− А кагда закривалі церкву, ви билі в Владіміравкє, да?

М.О.: Угу.

− Ви нє помнітє, як цє праходіла, як це було?

М.О.: Ну, праходіла так, шо палєз адін да ізняв хрест. 

− Так це був якийсь прєдставітєль власті, чи хто?

М.О.: Да дурак такій, атлічівся ат усіх, палєз і зняв хрест.

− Ну єму разрєшилі, чі люді вазмущаліся?

М.О.: Разрєшилі єму.

− Начальства разрєшила, а люді нє защіщалі церкву?

М.О.: Чаму? Він нєкога нє слухав.

− А начальства було тут же?

М.О.: Угу. У Владіміравкє.

− Ну дак хрест скинув і шо, церкву закрилі? А куда подєвалі ікони, хоругви, всьо це?

М.О.: От, навєрна, пабралі іх.

− Люді паразбіралі?

М.О.: Паразбіралі. Пазносілі. От, прімєрна, у Вєрбовці, так пазнослі люді. Сєло там другіє.

− Шо тоже закрилі там церкву?

М.О.: Тоже закривалі, а пазнослі ікони.

− Тєпєрь там аткрилі?

М.О.: Аткрилі.

− А в Владіміравце нє?

М.О.: Нє, нє