Євдокімова (Кулик) Клавдія Федорівна, 1926 р. н.

− Цей дєдушка чий батько був? 

К. Ф.: Моєї мами.

− А ось селище ваше не поділялося на кутки? Може, якийсь куток, в якому ви проживали, особливо називався якось?

К. Ф.: Там, де дєдушка, я забула, як він називався. А в нас просто на новому місці. В дєдушки була сім’я дуже здорова, в нашого. В нього було 6 дочок, 2 сина, і дєдушка й бабушка. Ніде ж не робили, тоді яка робота була? Він дома сапожнічав. А бабушка сім’ю содержувала. Ну, яке хазяйство? Нічо там?

− Не було хазяйства?

К. Ф.: Не було хазяйства. 

− Добре, а ваша сім’я, де ви ось з батьком і з мамою жили, ви в одній хаті жили, да? 

К. Ф.: Да, построїли вони там дом. Вони жили сначала в сім’ї у дєдушки й бабушки. Жили там, от. Як поженилися. А потом переїхали до папи у Яковівку. Це Мерефенський район там. От. Приїхали туди, велике село. Од района, од всього дуже далеко. І там нічого, ні роботи нема, ніде нічого. І мамі дуже трудно було, мама начала, не можу додому даже прийти папу свого провідать.

− І вони переїхали?

К. Ф.: І вони не переїхали, а дєдушка, сім’я ж здорова, нікуди переїхати. Так вони зібрали, дєдушка, зібрали дєньги, всі гроші зібрали і купили кусочок землі, продавалась якась в Рожові, у Пісочині тут продавався кусочок землі. І купили вони кусочок землі для дочки. І начали строїться. Всі помагали, сестри помагали й дєд з бабушкою. Дєдушка помагали, як могли. І построїли невеличкий такий домік. Хазяйство таке. В них було соток 20, навєрно, землі, от, і построїли собі домік.

− А хто вважався головою сім’ї, батько? мама?

К. Ф.: Папа.

− Так і думала. А хто розпоряджався грішми в сім’ї?

К. Ф.: Мама, мама. Тут тільки мама. Мама всім руководила. От, розпоряджалася.

− Батько вважався головою сім’ї, а мама всі фінансові справи робила.

К. Ф.: Він робив на заводі, на фабрикі на мєбєльній. Сначала, у ті годи ще було, у хазяїна він робив.

− Меблева фабрика, вона належала?

К. Ф.: Не було ще тоді меблевої фабрики, а був хазяїн у городі Харкові, і він робив у того хазяїна, і научився він, він воював же у 17-м, в якомусь там годах. А потом його демобілі…, з армії зняли, і він ото женився. Як він женився, я могу розказать, як женився. Його, побачив він, встрітив в одній компанії мою маму. І вона йому дуже понравилась. А в нього була там вже дівчина, так трошки вони вдвох дружили, от, і дуже понравилась, сподобалась. І вони начали дружити, встрічатися. А прийшла мама, і вони договорились поженитися. І прийшли до дєдушки познакомиться. А він прийшов в військовій одежді, як з армії прийшов. І в нього нема ніде нічого. А коли він попросив, шоб розрішив дєдушка жениться, а дєдушка ну каже: я подумаю. А тоді й каже мамі, своїй жінці, значить, бабушці каже: як же він буде жениться, як в нього ні обуться, ні одіться, нема ніде нічого? Як я тобі? В мене нема нічого, в нього нічого немає. Як це вони будуть жити? Мама взяла розказала цьому ж свому женіху, й каже: сказали, шо ти дуже бідний, ні в чому тобі жениться. Він подумав – ну, шо ж, ми із-за цього не будем жениться? Я шось придумаю. Він пішов до свого друга в Харкові і попросив: дай мені одежу. він йому дав хароші туфлі, хароші брюки, костюм хароший, пальто нарядне, тросточку таку паличку, тоді модно дуже було.

− Це в якому годі було? 

К. Ф.: Це було навєрно в 17-му. Потому шо вскорості вони поженилися. На шифоньєрі в нашому гардеробі стояло то, шо дарили мамі, там написано, якого вона вийшла заміж. От потому я так і знаю, а так би й не помнила, от. І от він прийшов і представився. Тато був дуже красівий, в мене портрет єсть такий от, він вроді на камеру красіво сфотографіруваний, дуже хароший. Інтєрєсний такий був. А одьожі нема, він нікому не нужен. Ну, дєдушкі понравився, всьо рішили, свадьбу сіграли. І ото ж жили пока в дєдушки, а дєдушка каже: чо ти ніколи не одіваєш своєї одєжди? А в сундук же сховали до бабушки. А він каже: та, нашо воно? я не люблю її. А потом один раз одів і пішов, оддав же все. А тоді – а де одежа? А мама й каже потом, на маму він напався – де ж одежа та, шо ти женився? в тебе ж нічо не було! А вони кажуть: та це ми з тобою зіграли, дєдушка, іначе ми б не поженилися. Ну ладно, так як ти мастєровой хароший. А він научився у того хазяїна. Дуже любив, він такий був дуже хароший, папа, характєром. І научився робить харошу мєбєль. Дуже харошу. М’яку мєбєль і разні драпіровки, таке все. Тоді дєдушка полюбив свого зятя і стали ото жити.

− Так він заробляв гроші, да? 

К. Ф.: Заробляв.

− А мама вже їх витрачала?

К. Ф.: Да, да.

− Тобто розпоряджалася грішми і робила покупки сама мама?

 К. Ф.: Да, да.

− А батько не розпоряджався грошима?

К. Ф.: Нє, нє! папа в нас дуже хароший. Таких людей, нема в жизні таких людей, як наш папа був хароший.

− А господарство у вас було? земля, худоба?

К. Ф.: Да, земля. Нє, худоби ну постєпєнно нажили. Купили теля, потом виростили, стала корова.

− А скільки землі було?

К. Ф.: Ну, землі в нас було соток 20, навєрно, багатенько для того врємєні, нормально.

− Соток чи гектарів?

 К. Ф.: Нє-нє, соток! Нє-нє, небагато.

− Так ви вважались які – багачі? середняки? чи бідняки?

К. Ф.: Робітнича сім’я считайте. Папа ж в нас робив там, на фабрикі, значить, робітнича сім’я. А мама по хазяйству. Без кусочка землі в селі жити невозможно. Там і картошка, там і цибуля. 

− Тобто ви і землю обробляли, і папа заробляв собі на життя іще тим, шо… 

К. Ф.: Тим, шо він робив, то ми покупали, і одежу нада купити, і ето. А це допомагало.

− А дідусь ваш, коли робив чоботи, ну все одно ж земля була? все одно він вів господарство?

К. Ф.: Ну, в них там тоже небагато, тільки свині, по-моєму, у ніх даже і корови не було. Ніде нічого не було. Заробляли оце. Бідно так. А діти ж підросли, діти стали робити в наймах.

− А з якого віку почали до роботи призвичаювати?

К. Ф.: Ой, дуже рано, в 12-13 уже мама ходила із граблями. І збирали… Паташніково там було у нас хазяйство таких багачів якихсь там. І вони наймали молодьож отаку, дітей. І діти згрібали листя, палили, убирали, рози там накривали на зіму. І це за день їм платили там 20 копійок, 30 копійок. І вони ці гроші там могли шото купить. І собирали собі ше шось зекономити ці гроші і зробити собі якийсь подарок.

− На Паску? На Різдво?

К. Ф.: На Паску, на Різдво, ну каждий на придане. Каждий собі уже стремився, вони виходили в 16. Одна сестра мамина вийшла в 16, 17. Вони красіві, хароші, інтєрєсні дєвочки були, от, і вони повиходили. Так, шоб придане було, нада собі дбати, шукати. Вишивала мама. В мене єсть полотєнце там таке необикновєнне, 1914, по-моєму, год, вона вишивала, це їй небагато год було. Таке з гербом все, дуже красіве. Я його бережу. Вишивали дуже багато.

− А не пряли, не ткали? вже не вміли прясти, ткати?

К. Ф.: Я не могу сказать цього. 

− А самі ви почали з якого часу до домашньої роботи призвичаюватись?

К. Ф.: Ну як? 7-8 год, уже поли мили, вже заставляли. Ми вдвох з сестрою, так по оцю доску оце. Там же було в нас 2 кімнати – спальня і як зал таке. От оце Катя тобі оця половина, а мені оця, по оцю доску. І оце ми мили так поли, шо… Не хотілося ж, не хотілося. І діти як діти. Ну, все ровно все це ми робили. Як стали корови, коров стали пасти. Помагать мамі пасти коров.

− А скільки коров було?

К. Ф.: Сначала одна була, потом і другу вже придбали, виростили, з тєльонка виростили корову. А тоді, як стала вже колєктівізація, я не дуже помню. Ну тільки знаю, шо в нас з сараїв виганяли корову одну. Мама з папою ноччю розсуждали, плакали. Тільки-тільки дождались молока, там шоб було, можна продати було, помощ якась шоб була, от, – і вдруг нада в колхоз здавати. Оце було дуже велике горе, дуже велике… Ну одну корову здали, а одну оставили собі.

− А коня не було?

К. Ф.: Нє, в нас коня не було, ніхто не управляв коньом, ніде нічого.

− Ну, і птахи були домашні?

К. Ф.: Да-да-да! Кури були. Кабанчика обязатєльно держали. Чим же й жили, шо з огорода був корм, от, буряки там сажали, все. А потім різали, і в нас на зіму було своє м’ясо, сало своє, смалець там, все, шо нужно для чєловєка. Ну мама ніде не робила. Мама воспитувала нас. І в школу провожала. І папу встрічала. І в нас була дуже хароша сім’я. Папа грав на гармошкі. Дуже! він самоучка. Всі пісні він, все на слух, “Дунайські голуби” він грав. Хароші пісні.

− А ви казали, шо ходили наймитувати, да? ваша мама ходила наймитувати?

К. Ф.: Да-да.

− А ви вже не ходили?

К. Ф.: Ми ходили з сестрой, шоб заробить по 20 копійок, шоб піти в клуб.

− А шо ви робили там?

К. Ф.: Шо ми робили? пололи з Катьою. З сестрою.

− А у кого ви ходили?

К. Ф.: Ну, тоже до своєї, до маминої сестри. У неї там шото заболів хто-то, боліли й нужно було пополоть. То вона каже – може ви підете? Вот. А воно ж не хочеться. Це нада ж рано вставати, і сонце, жарко робити. Ну, ми договорились з Катьою – да підем поможемо просто. А вона нам заплатила по 20 копійок чи по 30 копійок. І по 10 копійок же були білєти, у клуб хотілось дуже піти. А мама не всігда могла нам дати. А в клубі були от “Не ходи Грицю” і разні-разні українські пісні.

− Це в якому годі було? в клуб?

К. Ф.: Та клуб до войни всьо врємя був. Клуб в Рижові дуже хароший клуб був.

− Я маю на увазі, до якої війни?

К. Ф.: До Великої Отєчєственной войни.

− А до цього? з якого він года був там?

К. Ф.: Ну, це я не знаю. Я знаю, шо все время там був. При совєтській власті він построєний. А раньше, мама розказує…

− Це до вашого народження ше було?

К. Ф.: Ну, може і при мойом народженні, я не могу сказать, в якому. Він був дерев’яний, при совєтській власті він зроблений.

− Хотіла вас спитати: а ви батьків як називали, на Ви чи на ти?

К. Ф.: Нє! як мама одна, як Бог один, так мама і папа один, ми називали тільки їх називали на ти.

− А на Ви, такого звичая не було?

К. Ф.: Нє-нє.

− А мама ваша своїх? 

К. Ф.: Мені кажеться, наскільки я помню, по-моєму, вони на Ви друг друга називали. Діти називали маму Ви. Вона строга була.

− Вона свою маму?

К. Ф.: Строга вона була мама. Дєдушка дуже хароший.

− А тато своїх батьків, не пам’ятаєте, теж на Ви називав?

К. Ф.: Я не знаю. У мого папи не було нікого, він був сирота. В нього мама вмерла, папи вобще він не знав. А була десь бабушка, і ми десь раз у Яковівка аж в Островирковку він мене возив показати. Там були настояші трущоби. Я не могу даже сказать, шо це за хата була.

− Це який район?

К. Ф.: Це Мерефянський район. Зміївськой район. Яковівка. Зміївський район, кажеться.

− Ви ось на ти і маму, і тата називали? 

К. Ф.: На ти.

− А ваші знайомі, дівчата, що з вами одного віку, теж своїх батьків на ти називали?

К. Ф.: Наш рід, нас же багато з шістьох, ті всі на ти називали. А от уже приїхали з другого села, в нас жили, вони маму – Ви.

− А з якого села?

К. Ф.: Я счас скажу, з якого села, Золочівський район, а там.

− Вони селяни були чи теж?

К. Ф.: Селяни. Вони на Ви називали. А нам було дуже дико. Нам странно, як це маму називать на Ви.

− Тобто у селян була традиція на Ви називать?

К. Ф.: На Ви. Я знаю, шо вони на Ви називали.

− А іще, шо корінні тут місцеві, так вони як? на ви чи на ти?

К. Ф.: Корінні на ти.

− Теж на ти?

К. Ф.: Да-да. Тільки на ти.

− А от все ж таки головою сімї, хто керував в сім’ї?

К. Ф.: Мама, мама, мама всьо, да.

− Тобто, змінився паритет. А у вашій сім’ї і її сім’і, шо вона?

К. Ф.: Там тоже мама. Бабушка була, руководила всим хазяйством, строго держала дуже всих дітей. Там же дівчат багато було.

− А в який час приблизно жінка стала головою сім’ї? чи це у кого як?

К. Ф.: Нє, в кого як. По-перших, це чим воно значиться, шо вона уміє вести хазяйство, вміє сім’ю до кучки отак от дружно, понімаєте.

− Якшо дитина не слухається, хто має найбільшу вагу слова?

К. Ф.: Мама. В нас було мама. Мами ми боялися. А папа в нас такий, шо він не обідив мухи даже, не обідив. Він може тільки – ай-ай-ай, Клава, як ти могла? Мене, напрімєр, ніхто не бив даже, нікогда. Мама віником тільки вслід кидає, єслі шось не так. Або забігалась, або не зробила шось таке. А так дружні дуже були.

− А ось шо до колгоспу, ми з вами тільки почали про це говорити. Чи пішли всі в колгосп самі?

К. Ф.: Ніхто не пішов. Ми не пішли ніхто.

− А вам пропонували?

К. Ф.: Да. І моїй сестрі тоже ніхто з сім’ї в них тоже не пішов. Поздавать – поздавали скот.

− А якшо не пішли у колгосп, чим жили? на шо жили?

К. Ф.: Ну, папа ж працював.

− Тобто це не залежало?

К. Ф.: Не залежало. Нє, просто, шо в нас дві корови, а розрішалось держати тільки одну корову. І всьо. А в кого лошадь була, позабирали. В сестри в моєї, в них був кінь, його здали. Землю одібрали. В нас нічого було одбирати, а в них багато землі було там.

− А де вони жили?

К. Ф.: Рядом з нами. В Рижові тут. І в них одібрали. Сначала врізали один кусок там дуже великий. А потом іще одрізали. А потом вони вже й сами пооддавали, шоб не приставали, шоб ніде нічого. І жили тільки, як положено було, 12 соток чи 15, от на цих сотках всі і жили.

− А в колхоз не ходили ви? 

К. Ф.: Нє. Ніхто не ходив. Ми ходили тільки тоді, як нужно було помогти шото.

− Ну, вас не примушували іти в колхоз? такого не було?

К. Ф.: Нє-нє-нє! такого не було в нас. 

− Ну, а хто пропонував вам, в вас проводив колективізацію? Свої, шо ви їх знали? чи хтось приїжджий?

К. Ф.: Я ж була мала, так шо я цього нічого не могу сказать. Єслі я 26-го года, так мені було дуже мало год. Шо там, мені 6-7 год. Це я тільки помню, шо ховались сиділи. Ні зарізать скотини. Мясо те шукали. Ну вобще, страшне діло тоді було. Я не знаю, шо там, но мені було страшно. Ми закрились і сиділи слухали, шо старші балакають, шоб ми тоже не проговорились там, мамина сестра в другому селі зарізали чи коня чи корову, і сховали те м’ясо, а хтось виказав. Найшли його. Страх господній, шо було. І ми всі боялись цього ужаса.

− А далеко те село було?

К. Ф.: Лєдноє там, Лєдноє. Недалеко.

− А ось ті, хто в колгосп пішли, шо вони отримували?

К. Ф.: Ну, при моїй пам’яті, канєшно, дуже погано платили. По мало, 150 грам, я помню, пшениці там на трудодень ілі там ще щось таке. Ну, дуже по мало платили. За це прожити страшно.

− Ну, а де ж вони брали на харчування? те, шо в них залишилось, да? На одяг, взуття? чим вони жили?

К. Ф.: Ото ж так і працювали. Так і жили. Ходили бєдно. Тоді, до войни, було дуже трудно з матерією, шоб пошити плаття, ілі купити плаття.

− А самі виробляли одяг якось?

К. Ф.: Ніхто не виробляв, як же могли вироблять? Ткать, з чого ткати? ні з чого. То, шо помню, в мами було плаття там, яке вона за своє дєтство посправляла, перешили моїй сестрі з юпки, юпка длінна, шовк красівий такий, помню, табачний цвєт такий, перешили моїй сестрі, платтячко зробили. Вона вже дєвушка, уже там їй було 15-16 год, а одіться ні в чому. Матерії – совсєм. Ми ходили на ніч, в районі Баварії ходили туда на ночь, цілу ніч ночували для того, шоб достати, купити ситцю на платтячко. Це перед самою войною. Ше й я ходила цілу ніч, міліція ганяла. Було дуже страшно нам. Мені було 14, мабуть, от. А сестра старша, їй там 17-й год пішло. Нам дуже страшно було, но ми принесли. Купили того ситцю, понашивала. В мене є фотографія в тих платтях. Ми сфотографірувались якраз перед самой войной, шоб пам’ять осталася, як война началась.

− А якшо, наприклад, можна було виміняти на продукти одяг чи взуття? чи ні в кого нічо не було? 

К. Ф.: Нічо, ні продуктів не було в нас, не було запасів, нічого мінять. Міняли тільки тоді, як началась война і їздили міняти. Ото було страх господній, як началась война. І зарізали кабана перед самою, як война началась, нємци підступали. Кабанчик невеличкий такий, шо його нада було ще держать. Нємци ж все забирали, там совершенно все забирали. Абсолютно. Так зарізали й закопали, наш дом самий крайній був од маргаринки, отак же не було там ні моста, нічого. І закопали в землю оце все, шо з кабана було, тушонку зробили, там варенячко яке в нас було, все поховали. Там молода берьозка в нас була, і біля самого забора. Шо ж ви думаєте, нємци вступили, і дальше нільзя було їм іти, наша вже городська зона, за 10 метрів там городська зона вже, за нашим домом вже город начинається. А моста тоді не було, це вже построїли в 48-м году чи в якомусь. В 50-м начали, дочка родилась, в 50-м году начали строїть. І вони дуже стріляли, наші совєтські і ці нємци дуже. Повиганяли тут всіх, кришу пробили в нашім домі. І закопали свою посуду всю, там закопали. І шо ви думаєте? Нємци прийшли і начали ж окопуваться, і здєлали 35 окопів. І зразу, як викопали перву ямку, а там наше все хазяйство, наша вся їда. Так видно хто-то з нємцев, не все ми ховали там, а стаканчик такий красівий, в виді хрустального, тільки такий хароший, стєкло гарне, паложено тушонки, наложено сліви тушоної, красіві хароші очень вкусні. І спрятано аж в самий шкаф, посуда де в нас там була. І коли вони пройшли дальше, і другі часті тут стали, і вернулись, мама, це вже мене не було тоді, і вернулися туда, то нема, все пропало, їда вся. Плакали. Голі, босі, в хаті все – папину гармошку забрали. У погріб сховали гармошку. І там лазили, забрали ту гармошку. І поїли це все. Так вони хоть попробували в стаканчиках своє. Хто-то ілі для себе сховав, нємци, та їх одізвали. Ілі, може, для хазяєвов.

− А ось ви кажете, шо до колгоспів, до совєтської власті, може пам’ятаєте, яке керівництво було в селі? хто здійснював.

К. Ф.: Я нічо абсолютно не імєю понятія.

− Може, од мами чули?

К. Ф.: Нє, нічого не пам’ятаю. 

− Ну, а хто був, може, казали, староста сільський був? Може, піп, батюшка був?

К. Ф.: Ну, батюшка був, канєшно. І батюшка, й дяк був. І я помню даже родичів їхніх. Помню його. В церкву ходили ми. І на Рождество, і на Паску ходили в церкву.

− А який вищий орган сільської влади був? збори? віче? сходка?

К. Ф.: Нічого не помню це.

− Де збиралися? не пам’ятаєте?

К. Ф.: Нє, я дуже мала була.

− А ось цікаво, чи було багато хазяїв таких багатих у вашому селі? в селищі? яким вони авторитетом користувались?

К. Ф.: Ви понімаєте, шо наше селище близько біля города, біля міста. І люди, які тут проживали, всі старалися чим-то заніматься. Ремеслєніки були. Там землею. Продавали все, на базарі продавали все. Трудилися.

− Садок то садок, а земля така, шоб її обробляли, такого нє?

К. Ф.: Шоб ми нанімали кого-то, нє. В нас мамині сестри ходили в найми. Всі ходили в найми, а куди в найми? у найми ходили, де шо нужно оброблять. А потім мама уже поступила на… робити на канатну фабрику. Я забула, мама ще робила до замужества, вона робила на канатній фабрикі, уже дєвушкой. На канатному заводі, і заробляла собі гроші. І вона там справила собі медальйончик, який був. Ось цепочка, ось цепочка це та, шо вона заробляла своїм трудом. Костюми, плаття там, красіві матерьяли, шовки такі нєжні були, красіві. Шили собі. Вона виходила заміж, у неї все, і пальто тепле і холодне було, і все своїм трудом вона заробила. Потому шо сім’я велика, каждий должен робити на себе. 

− А скажіть, будь ласка, наприклад, чи був поділ на бідних і середніх, середняків у вас там, де ви жили в селищі?

К. Ф.: Да! було! канєшно, було.

− А як вони між собою спілкувалися? намагалися, якшо бідний, то з ним менше?

К. Ф.: Менше, канєшно! і вони, як раби. Вони ж, ідеш, якшо який ілі погано трудиться, ілі каліка, ілі вобще без землі. Без землі в те время совершенно нільзя було жити. Аболютн! Єслі ти землі, участка не імеєш, наділу, – значить ти не чєловєк. Із чого ж ти будеш їсти? де ти картоплю купиш, все? Ніде ж нічо взяти. Тільки должен трудиться человєк. 

− А ото чи було таке пов’язане, шо, якшо бідний, то ледачий? така думка існувала? якшо бідний, то або ледачий, або тому, шо дурний. Чи нє?

К. Ф.: Було так. Потому шо, того шо вони не хочуть, ліняться робить. А буває так, шо сім’я здорова, а діти ще малі, – і бідні. Вони не в состоянії, поки діти підростуть. А діти підросли, там кудись їх забрали. Уже вони ніякої помощі. Кажда сім’я должна обрабатувать себе. Як вони себе обробили, як вони заробили, те вони їсти будуть. Заводів не було. Фабрик багато не було. Тільки там нєсколько фабрик було, так народу ж стільки. Тут, у Рижові, був артіль інвалідов, тільки інваліди тут робили. 

− А чи були у вас старці?

К. Ф.: Ой, були, були! Я помню, я помню, ці старці, нищі і  пухлі, і старці просто з торбами ходили такі. Даже я не могу сказать, і після войни даже, я знаю, дєдушка ходив такий нещасний, полусліпий. І ми обізатільно давали.

− Вони звідкись приходили?

К. Ф.: Да-да, звідкись.

− Не місцеві?

К. Ф.: Нє. І ми даже зазивали його поїсти. Мама насипала борщу там, каші, все, плотно шоб поїв. Жалко було.

− Це були жінки чи чоловіки?

К. Ф.: І ті, і ті були. І з дітьми жінки були, багато. Дуже.

− Чи були вони каліками, незрячими?

К. Ф.: Нє, ну жінки не каліки. А просто сім’я, і хати нема, жить ніде. От так, як мій чоловік ось, він був сиротою. І в нього совершенно ніде нічо, ні кола, нічого нема. Хата розвалилась, пропала. Їх 6 чоловєк було, от. А нічим жити совершенно. І порозходились всі, хто куди спасати свою жизнь в ету голодовку. Сестра на Донбас уїхала. Брат там пішов учиться на трактористів, це вже началося вже тоді, оце ж в оце время. Друга сестра ще кудась пішла з них. А старший, мій чоловік, оце пацаном, йому було 12… 13-й год було. Пухлий, нема ніде нічо, і ніде. Потом землянку викопали. Ну, в общем, не дай Господь того времені.

− Ну, ось ці старці, шо ви бачили їх, вони, як до них ставлення було в селі? У вашої сім’ї, ви кажете, шо ви до них ставились поважливо. 

К. Ф.: Всі люди добре односилися. Жалко було, і каждий хоть кусочок, послєдній кусочок, а шо-небудь дасть. Одежу оддавали. Вони ж обірвані. Одежу давали.

− Вважалося гріхом образити старця?

К. Ф.: Ну, канєшно, гріх. Боже сохрани! Канєшно, гріх. Все равно, хоч як не запрещалася віра, а люди вірили і в Бога, і в порядність. Вірили люди.

− А чи вони шось співали, чи просто просили? Може, вони якісь жебранки там, пісні співали такі? Чи псалми там? не пам’ятаєте?

К. Ф.: Нє, вони не співали, а просто ходили і просили. І всьо.

− Тобто не було такого, шо, може, жінки псалми… А вони, може, з якимось інструментом ходили?

К. Ф.: Нє, нє, тут не було. Це перед городом. Це з далеких сіл сюди дуже не заходили. А просто, хто був нещасний, голодом загнаний куди-то. І всьо.

− А різниця між жебраками була?

К. Ф.: Ну канєшно. Вони бідні були, в них не було нічо ні їсти, ні одіться.

− Між собою як вони?

К. Ф.: Міжду собою?

− Розрізнялися, нє?

К. Ф.: Як вони там розрізнялися.

− А з вашого села не було старців? 

К. Ф.: Нє, нє, це не наші були. У нас тут трошки оцей Пісочин був, трошки зажиточні протів цього. Землі хароші і люди трудилися.

− А після війни були старці тоже, да?

К. Ф.: Да! каліки! ой! які каліки, старці. Скільки нищих! ой! ой! багато, дуже багато. Хати попалені. Жити ніде. Разні. Дітей багато. Діти нищі. Дуже багато. По поїздам, скрізь вони ходили, просили. І безногі, і страшно дивитися.

− А чи була церква в Рижові? чи тільки в Пісочині?

К. Ф.: Пісочин – оце селище, і в ньому станція Рижов. Церква була в Пісочині. І була, і єсть. Її всі люблять і ходять. І зараз ходять. В нас дуже гарний батюшка. Такий батюшка, шо на рєдкость дуже хароший. Пєвча красіва, хароша. Церква в нас необикновенна.

− А як же вони її не зруйнували?

К. Ф.: Ну, так прийшлося. Воно трошечки, понімаєте, всередині селища. І фронт там не проходив. Фронт проходив по наших домах.

− Я маю на увазі, в 30-х годах вони ж дуже саме в 30-х знищили.

К. Ф.: Ну знаєте, так зуміли, мабуть, якісь люди, зуміли сохранити. Там було шо, у войну, це в войну вже з німцями було, там вона була сначала зайнята, там лошаді, німці коней ставили, там, я знаю, шо там було. А потом таки добилися, староста був, який добився цього, і оце все освободили, вигнали їх, а люди стали прихожани ходить туди. Потому шо всі дуже дорожили церквою своєю. 

− Тобто така влада не дуже могла вдіяти на руйнування.

 К. Ф.: Да, да.

− А от ви кажете, шо тут люди начебто менше грали. А музиканти якісь в селі були? Ось ви казали, шо батько ваш на гармошці грав. А на чому ще грали в селищі? На скрипках грали?

К. Ф.: Ну, в нашому, де в нас там, де я жила, на тій вулиці, да! да! грали! о! я помню, я вспомнила. Вулиці ж були, хоч я й мала була, а сестра старша. Каждий вечір була вулиця. На вулиці були на скрипки, на гітарі й барабан був. І дуже всігда гарна вулиця, і пісні були. Пісні такі були! моя сестра так харашо співала. Ганяли, не пускали родітєлі, шо… А всьо равно гуляли. І сестра всігда просила – ідьом, Клава, со мною, шоб мені розрішили погулять. І я всігда хвостиком ходила туда. 

− Ну, а грали як вони, всі разом? скрипка з гітарою? чи кожен окремо?

К. Ф.: Да, да. Нє, вмісті, разом.

− А на весіллі ці музиканти не грали?

К. Ф.: Нє-нє! на весіллях то вже совсім другі музики там, все. А це для вулиці, для молоді.

− А на весілля які музиканти грали? Ви кажете – другі музики, а які?

К. Ф.: Ну, я не знаю, я не помню, шо там грали, які. Гармошка, баяни.

− А скрипки такі, шоб дві скрипки було такого, бубон?

К. Ф.: Нє, та не дуже розгравали, мені кажеться, тоді. Я не знаю. Я не могу сказати.

− А чим платили музикантам, яких запрошували грати? не пам’ятаєте?

К. Ф.: Ну, тоді ж грішми платили. Не могу сказать.

− Так, а ці вулиці, це просто виходили і на вулицях гуляння було?

К. Ф.: Да, да. В нас була вулиця, гуляння, там дерева. Лавочки такі, і на тих лавочках. І молодь сходилася туди. І так співали, що чути хтозна куди. І приходили тоді відтіля й хлопці, і дівчата з другого краю приходили. Дуже гарно було.

− А не пам’ятаєте той час, коли колективізація і голод був? до голоду чи після голоду, коли більше гуляли на вулиці? не пам’ятаєте? 

К. Ф.: Нє, ну до 33-го года я не помню, шоб я гуляла. І не знаю, ми не ходили гуляти, ми не гуляли. Мені було 6 років, шо я могла знать? Нічо, це в 32-му годі було. Я цього нічо не помню і не могу сказати. І вобще, в нас там стільки молодьожі було, всі такого года, шо 13, 12 і 14 год, років було. Училися всі. Всі харашо в школу там. Подруга Наташа так вобще занімалась, 10 класів в те время кончила, і в Осовіахім поступила, і на самольоті літала, і пригала, і все. Була молодьож активна. Активна молодьож була.

− Ну, а ви кажете, шо сестра добре співала. А від кого вона спів перейняла?

К. Ф.: Ми всі співали. І мама гарно співала. І сестри її всі співали. Всі співали. Я неважно. Й папа не співав, і я почті не співала, слабо так.

− А від кого скоріше переймали? від родичів? чи від сусідів, від того, шо на вулиці там?

К. Ф.: У нас каждий день в домі нашому, єслі або в нас, або в сестри маминої роботу закінчили, повправлялися вечором. Раньше не було ні радіо, ні телевізора, нічо не було. Сьодні до тебе, Галя, йдемо, а завтра – до мене. І сідають ото, там чи чаю, чи там, як голодні коли, так картоплі наварили та сільодки. Сіли сім’ями. Можуть і по рюмочкі коли випить там от. І вони ото співають, танцюють, і ми біля них, все це учиться. Папа дуже добрий був, і дуже харашо все те вмів. І грати, і співали вони всі, й танцювали й все харашо.

− Цікаво, бачте, шо не спитаєш, все цікаво. А ось ви кажете, шо ви співали тільки, коли збиралися там ввечері. А чи було таке, шо ось там великі свята такі, як Різдво, чи ви ходили колядувати? 

К. Ф.: Да, да, бігали! І колядувати, й гадать я бігала.

− А як гадали?

К. Ф.: Сестра вже заміж вийшла.

− Це скільки вам років було?

К. Ф.: Мені було, счас, це ж уже навєрно в 45-м я вернулася з Германії, от. Це 45-й год, в 45-м году. Мені вже було в 45-му 19-й год. І я гадала сама, нікого не було, дівчата там десь були, а я під Рождєство побігла до сусідки. І бігла до неї, а там заборчики були, вот. І побігла, думаю – послухаю, чи вийду я заміж в цьом году чи нє? І от я прибігла, перелізла через забор, там то, другоє. А в них хата згоріла, солом’яна була, попали туди й згоріла хата. В Ольховської Наташі. Згоріла хата. А вони, сарайчик такий був, вони з того сарайчика зробили одну кімнатку, і там вони жили, 4 чоловіка. І там був мальчик один, Коля. І вот я прибігла і сіла під вікно, низенько, там призьба така. І нахилилася, а форточка одкрита. Я і слухаю. Значить, єслі скаже сядь! значить я ні за шо не вийду замуж, єслі піди! – значить то, шо надо. Це вже в 48-м году я це гадала, не в 45-м, от, в 48-м году, під Новий год, в 47-м. І я слушаю, а вони сідають за стіл, прийшла дочка з роботи, і мальчик маленький такий. І от той Коля підходе і до бабушки на ухо шото їй сказав. А я думаю – ну всьо! це там або какать або ще що небудь, – це іди, сідай. От, а вона так культурно так говорить – да пойди он сядь! пойди! А я слово пойди! як почула та бігом втікати! пойди!

− Шо вийдеш заміж.

К. Ф.: Ага! ага! вийду замуж, да! Слушай, біжу відтіля, а там моя тьотя живе. А в тьоті заборчик він такий, і на тій, на тих заборчиках там то банки, а під ними лежать дрова, вона.

− Це тин був?

К. Ф.: Тин! І тьотя моя наготовила собі дров, шоб на завтра варити шось їсти. Я прибігла, схватила тих дров і тікати додому. Прибігла додому – пара! не пара! пара! не пара! пара! Думаю, о прийшла. Мама – ну шо, де ти була? Кажу – та була в Наташі, розказала. Вона сміється – ну всьо! вийдеш заміж!

− Перед Різдвом. Але якого це числа?

К. Ф.: Ну, 6-го ж мабуть, чи шо? Вже ті дні, шо я знала, з Нового года до Водохрестя, шо це тільки гадають. Я це гадала, от. І дійствітєльно, я вже у марті місяці замуж вийшла. Петуха заносила. Первий раз занесли, сестра тоді, компанія ціла була, заносили петуха. А петуха заносять, і тоді в нас там припічок був ше от такий, і ну як комін там. Ну, всі ж дівчата обступили петуха, принесли поставили воду, посипали зерна. Кольцом обручальним, таке, шо желатєльно, шоб вінчались, мама ж вінчалася. Ну, і зеркало обізатільно.

− Це на Різдво? 

К. Ф.: Та це вобще, не тільки на Різдво. І під Водохрестя, і під Новий год. На всі святки. І от вечором ціла компанія, оце ми здєлали, от. Ну, це не я гадала, це старші гадали, це ще раньше, як я.

− Це ще до війни було, да?

К. Ф.: Да, да, да, от. І це попробувала гадати, пєтух как взбісився. Сначала подивився, подивився, – як збісився, як кинувся на етот самий, де комин, туди як кинувся і понацарапував, ругань нацарапав. Чесне слово, ругань!

− Це ж нада таке!

К. Ф.: Нацарапав ото, ми в ужасі – ой! кошмар! витакали того петуха, винесли, всьо, думаєм – давай же замажем! а родітєлі поїхали гулять у Яковівку в ночь, нема нікого, тож ми самі. Давай замазувать! давай затирати! а воно, єслі царапана глина, воно трудно одтирається, ну… Було, нам трошки попало, шо ви робили там?..

− А шо ви від півня хотіли?

К. Ф.: Ну, шо він должен, слушай. Ну, тоді другий раз, і вже я, вже вони хто-то повиходив заміж, все, це вже перед оцим, ото в 47-м году. Думаю – мама, я погадаю, говорю – я хочу петуха занести. А вона – ну давай! Мама в мене дуже така актівна, все понімає. Я з нею ділилася.

− Дівчата всі на півня знали, як гадати? 

К. Ф.: Да! да! гадали, знали. Родітєлі наші все розказували, ми все знали. І от поставила ж я оце все: і колєчко, і зеркальце, і водичку, і зерно, все. От занесла петуха, погладила, всьо. Мама сидить там дальше, шоб не злякався. І я вот ето вот всьо поставила, і він підійшов, так подивився в зеркало, подивився, важно пройшовся вокруг зерна, зібрав крайнє зерно. Мама каже – о! хазяйський! воображун буде! буде перед зеркалом стоять оно. Підійшов після зерна водички випив. Походив, у зеркало подивився, тоді клюв! кольцо, чуть не глотнув. Я схватила кольцо, я даже не сообразила, шо нічо страшного. Ну, я думала, шо він проглотить його. Я взяла значить того петуха і винесла. Сміялися. Мама каже – всьо! вийдеш замуж, воображун буде! І він правда в мене їсть і перед зеркалом, Вася мій. Ну, чесне слово!

− Ось вам півень який, як начебто передбачив.

К. Ф.: Як передбачив. Да. Оце я гадала. Правда. Тепер іще одне гадання було. Це ж тоже той год. Ще одне гадання було. Під Крещеніє, по-моєму, шо уже кончалось, я думаю – та рискну! боюся, бо Катя, сестра моя гадала, вона перелякалася. Ну, хароше таке все.

− Вона тоже вміла гадать?

К. Ф.: Да, да, ну ми ж вмісті все. А це вже її не було, я сама. Як вона гадала, я присутствовала, тільки в другій кімнаті. А це тут. От я думаю – ну харашо, взяла я зеркало, і в нас був трильяж. Катю замуж віддавали, і було в неї зеркала там. Я взяла те зеркало, сіла якось отак, шо в мене получився в зеркалі колідор, отак як зробите, кілька проходів таких, і з коридором. А в хаті тьомно, 2 свічки горить, і самій сидіти, шоб ніде нічого не шелохнуло. Ну, я трошки так посиділа, посиділа. А чото жутко! А воно пол 12-го ночі.

− Під Водохрестя. 

К. Ф.: Навєрно, потому шо я знаю, шо вже пізно, десь я трохи уже себе заставила, мені дуже хотілось узнать: шо? шо? І я от сижу, сижу. Вдруг смотрю – мужчина. Форма в віді моряка.

− А де ж він з’явився?

К. Ф.: Ну, от з кутка виходить в зеркало, з коридора. У коридорі в зеркалі. Мужчина.

− Кошмар!

К. Ф.: Мужчина. Воєнний. Но без погон, без погон, по-моєму так. Ну, я ж роздивляюся… Но мені шо… отакі ступєньки, отакі. І він іде прямо до мене. По ступєнькам, широкі ось такі ступєньки. Ну, я смотрю, шо я його не знаю. Друг у мене там був моряк один, бігав. Но мама мені не розрішила, не нада. Тут був лєйтенант, чи старший моряк. Но він з Вовків, рядом єсть, і там нільзя було, шоб ми… Папа не розрішав. Вони п’яниці. Той район п’яниці, нільзя. І я подивилась: вроді похожа форма його, а друга не знаю такого чєловєка. Я так начала вдивляться, вдивляться, загнула подивилася – а він іде, от. Ну, я примітила, який він. Високого роста. В формі. Акуратний такий. В кітєлі. І длінні брюки. А з ким я дружила, всі…

− Ну, не моряк він був там?

К. Ф.: Ну, так я подумала, шо моряк. Такі брюки широкі. Я не бачила, шоб наше войсько носило, понімаєте. І я потом отак от шото, ну подивлюсь ще. Воно шото ставня як бахне шось! як трісне! от. Я як спугалася. Нам сказали – сразу нада закривать зеркало. Мама сказала – предупреди, єслі вдруг шось таке буває, сразу зеркало закривай, шоб нічо не случилося. А то чи вдарить, чи хтозна, шо буде. В общем, я зеркало закрила, вибігла, кажу – мама, бачила, був! був! Мужчина отакий, отакий. Розказала. Шо ж ти думаєш? Це все пройшло, вскорості приїжджає мій друг. Ну, я встрічалась з одним танкістом, парєнь старшина був, і ми хотіли пожениться з ним, от. Ну я одкладувала, потому шо в мене то туфель нема, то одєжди нема, я все просила – та давай підождем, я ше шось справлю. Я його очень любила, і він мене любив дуже… 

− І шо? оказується, це не він був, да?

К. Ф.: Нє, і потом нам на квартіру… Я друге зовсім розкажу, інтєрєсно, як ми познакомилися з моїм будущим чоловіком. І вдруг, я його вже тоді знала, ми вже знакомі були із моїм другом оцим от. І вдруг він приїжджає до мене, цей друг мій, не той, шо я влюбилася в його, а просто товариш, квартірант, то друге зовсім. Розкажу, як він поступив сюда, до нас попав. І вдруг він приїжджає і в таких брюках. Він в сапогах все время, він же воєнний, вони піхота. Вони в сапогах ходять і в галіфе. А тут приїжджає в кітєлі і в длінних таких. Я як глянула, а він іде. Я думаю – Господі! похожий на нього прямо. То, шо я бачила. От. Ну, він прийшов, він тоді в той вечір, може я тобі понравлюсь, то, другоє, це вже свататься. Вже послі, через время, через время. І він оце прийшов, він мені здєлав предложеніє, я вийшла за нього замуж.

− А це?

К. Ф.: То вже дочка моя гадала. 

− Так це ж від вас вони.

К. Ф.: Да, да! Я ж організувала все. Ну, не то шо, я сказала як. Я вже ці всі подробності сама вже так, нада припомнить. Ложиться лист бумаги на стіл. Лист білий, на ньому круг хароший, букви алфавіта внутрі. Стрєли 4, отак от нахрест, отак от стрєлочки. Береться блюдце фарфорове настояще, тонке, аж світиться. Понімаєш, і на ньом дєлається така стріла. Береться 4-6 чєловек, скільки єсть, вокруг стола. Руки становлять до блюдця, но тільки не касаясь його.

− Це все на святки робиться?

К. Ф.: Нє, це вечором, просто вечором дєлали, вечером. Всі становляться в круг і беруться, руки отак ставлять. Ну, тоді хто-то з них говорить. Ну, там говорила одна, друга, потом моя дочка. Це вже дочка моя була, їй було год 12. І дружила вона з одним мальчиком, біля нас рядом. Вони звали його діти всі – Гриня, Гриша, Гриня. І от вона значить каже, ну сміялися, визивали духи. І от визвали святой дух Пушкіна. Ліда, моя дочка. І говорить. А блюдце, як отак от воно ходить. Понімаєш, ходе! я своїми глазами бачу – ходе, двіжеться.

− Донцем догори треба перевернути? 

К. Ф.: Да, да, да. Вот ето, шо його ну край, перевернуте блюдце і осьо. І ото не прикасаться, а недальоко од нього руки. І всі руки, нас було четверо. Даже Віталія, Ліда і ще 2 подружки її. Ну, і я ж там була. Показувала, як це дєлать. І от вони це зробили. От дочка і каже – визиваю святой дух Пушкіна. Визиваю святой дух Пушкіна. Пушкін, Пушкін, скажи мені, шо січас робе Гриня? От. І ну блюдце те стояло собі, заворушилося так от і всі люди, всі руки пішли за блюдцем. І от воно ходе, ходе, ходе і найшло букву Ж, остановилося біля букви Ж стрілою, О, П, У, М, И, Є. Ми глянули на часи – пол 12-го. Миє. Жопу миє. Ну, сміялися всі! ну сміялися! Блюдце то остановилося. Як начали сміяться! ну як воно може бути? Тоді сообразили. Він учеником робив на второй смєні, я не знаю, скільки там йому год, но він уже робив, на заводі Лєніна він робив. І він в ето время в душі купається. Пол 12-го он должен іти додому. Ви понімаєте?

− Після зміни. 

К. Ф.: Після зміни. І оце він сказав, ну ето надо було тільки придумать, потому шо, шо не казали, то це все понятно там, много отвічало блюдце. Но когда оце сказали, ми впали всі! І це ж правда. Ну, як це от може бути?

− А ця ж стрілка на блюдці має, а де ви її малюєте?

К. Ф.: Ну, от на блюдечку счас… Когда я в Германії була… Мене забрали в 42-м году в Германію. І забрали в Германію, і горе, ми плакали всі. Папа провожав мене і дуже-дуже плакав. І дальше він не мог, до калітки тільки довів, і каже: Клава, напиши ж мені, от, а то я тебе не дождуся. Я говорю: папа, канєшно, напишу. А сама думаю: Господі! куда я напишу? Хто мені, де я буду, хто передасть? як це він, канєшно, він від мене в жизні не получить цього пісьма. І папа був дуже больний, у нього була то, шо язва желудка, і плюс к тому він як їздив, я чуствувала, шо папі дуже плохо. А я, в мене повишена чуствітєльность. Я даже з мужем можем ми, от я подумала, ілі він подумав, да, а я говорю, шо я не хотіла тобі казать, ну давай вот ето. Він каже – ти знаєш, і я только думал об етом. Понімаєш, у мене повишена чуствітєльность вобще.

− І ви подумали, шо як батько там… 

К. Ф.: Як же він там буде? І в мене так душа сильно боліла, і я взяла, якраз новий год, і під новий год я взяла, другого гаданія, в нас нічо подробностів не було. Но женщини, дєвушки були.

− Це під старий новий год ви гадали?

К. Ф.: Я не буду говорить, новий год да й усьо. Навєрно так, як же там, як в Германії празнували, так ми все, Рождєство там по-старому 25-го, і новий год, навєрно, так же по закону. Я не помню, які там числа були, ну новий год. Я взяла стакан води, це я знала, шо так гадають. Стакан води взяла 3/4.

− Це у вас так було? гадали? 

К. Ф.: Це в нас дома було, да, ми в мами все розспрашували, як це. Стакан води взяла, 3/4 чистої води. Потом у нас в лагері, в нашом лагері, в комнатах, значить, лагерь наш, була така… не кроваті, а нари чи як, вже забула… двухетажні, я на втором етажі спала, подруга моя Маша на первім. І посередині буржуйка ця стояла. Нам видали тази для подмиванія, для стіранія. Видали тази, і оце все було. І в буржуйкі був попіл. Я набрала того попілу, листочок чистой бумаги, насипала попіл і поставила той стаканчик з водою. І туди попросила у дєвушки одної чи женщини, попросила колєчко, яке вона обручальне. Ну, нада, шоби було вінчальне, желатєльно, шоби було вєнчальне. Ну, я не знаю, тоді було вєнчальне чи невєнчальне. Но факт того, шо вона мені кольцо дала те. Положила посередині. Свєт потушений був. Я не знаю, чи свічка була.

− В стакан? з водою, да? 

К. Ф.: В стакан, посередині, з водою. Дівчата спали, навєрно, лежали. Но факт того, шо я сиділа, я подробності не помню. Одна ж я не могла буть, єслі нас там 25 чєловєк в комнаті в лагері. Ну, я сіла так от і начала так от дивиться. І шо ж ти думаєш? Я дивилась-дивилась, вроді нічо не видно, а потом смотрю – вокруг кольца вінок із йолки, чорний хрест. Я як розплакалась! як розплакалась!

− У воді побачили?

К. Ф.: У воді крест і вінок із йолки. От, із сосни. Сосновий вінок просто.

− Десь, мабуть, свічка була, шо ви бачили хоть отсвіти якісь.

К. Ф.: Ну, видно було. Я не помню, чи свічка. Може, й свічки були, я не могу сказать. Ну факт того, шо я дивилась-дивилась, і дивлюся – Боже мій! вінок, це папа вмер. І я півгода ридала. Я не могла. І потом через время, через словаків попали пісьма мені. Дєйствітєльно, папа на новий год, 2 января вмер 43-го года. Нас в 42-м забрали, він півгода всього пожив. І він вмер.

− Так шо не дождався вас.

К. Ф.: Канєшно, він вмер.

− А як ви кажете, ви гадали на пічку, палили папір? 

К. Ф.: То було береш бумагу, газету ілі шо другоє, зжимаєш рукой, просто зжимаєш листок бумаги, односторонній, можна й великий взять. От. І становишся возлі стєнки, де свєт отам.

− Ага, шоб відкидувало ізображеніє.

К. Ф.: Ізображеніє. І ото так от на тарєлочку перевернуту, ілі не перевернуту, кладеш оце бумагу і підпалюєш. І ставиш отак от. І смотриш на тєнь. Ну, в воєнне время шо угодно, і на лошаді були, і солдат, і война, і пулємьот, і шо угодно було.

− А до війни гадали ж так, шо там було? 

К. Ф.: Ну, до війни я ж мала була. Ми гадали, дівчата ж старші були, гадали обізатєльно, і палили все. Ну, тоді ми побачили то танки, то таке от ізображеніє. Ілі солдат отакий от все. Тоді було таке. Ну, тоже інтєрєсно все було.

− Ну, а колядували ви?

К. Ф.: Колядували, бігали, я помню.

− Це малою ще ви були?

К. Ф.: Малою совсім була. В мене крьостний отут по цій, на Харьковській отут от. І я помню, шо ходили ми всі, старші, більші, і я ж менша була. Ходила. І нам давали і інтєрєсні канфєти красіві, і гроші давали. То було дуже інтєрєсно.

− Ну, а шо ви співали? 

К. Ф.: “Коляд-коляд колядниця, добра з медом паляниця, а без меду не така, дайте, тітко, п’ятака! А п’ятак не такий, дайте руб золотий!” Разне таке. І другі я не знаю, не помню. То, шо помню.

− Тільки таке начебто не співали, а промовляли?

К. Ф.: Нє! співали всі!

− Отак – коляд-коляд-колядниця, добра… А які іще? А щедрували як?

К. Ф.: “Щедрівочка щедрувала, під віконцем… “ Я не помню.

− Ну, а колядували, ви як ходили? З звіздою?

К. Ф.: Да, да, робили. Нє, ну колядують же, це ж, кажеться, під новий год з звіздою.

− На Різдво колядують.

К. Ф.: На Різдво, ну ето вот поздравляють, я не помню вже. Це й хлопці ж там должні бути. В одне время тільки дівчата щедрують, в друге время тільки хлопці ходять.

− Колядують?

К. Ф.: Да, да, да!

− Так це скільки вам років було тоді?

К. Ф.: Мала, я не знаю, 7-8 год, я не знаю.

− Ну, це ще до колхозу, да? А когда колхози, то вони вам не казали?

К. Ф.: Та ніхто нам не запрещав! Боялись тільки, шоб в школу не казали. Я помню, у церкву ми ходили, так предупреждали, шо не дуже там болтайтеся, шоб школа потом не ругала. А школа, вони не так самі ругають, як їх учителів ганяють: чого ваші учні ходили? Хто-то ж єсть один такий гадкий чєловєк, і він обязатєльно!

− А Купала от у вас хоть пам’ятаєте, може, якісь?.. 

К. Ф.: Нє, Купала празник був такий, но шоб вінки бросали, ми знали, шо на Купала плетуть дівчата, співають пісні і ходять на річку, і ходять. Ну, в нас цього не було. У нас були свої пристольні празники – там, Новий год був, у других там другий празник, гуляли. Наші родітєлі всігда їздили до своїх, не так, як січас, як дікарі. Нічо, ніякого празника не признають, ілі собі в телевізорах тільки сидять. А тоді, пожалуста, як в нас не бєдно було, ніде нічо такого не було лишнього. Пусть би там була проста картошка, сєльодка і там якийсь пиріг спекли колись. Но всі були дружні і співали. Співали, дуже співали харашо.

− А шо? які пісні? Ви не можете перечислити?

К. Ф.: Ну, всі українські пісні, які я знаю, і ето самоє. І “Ой-ой-ой! при лужку, при широкім полі”. І “Запрягайте коні!” Оце от хароша ж пісня. Ну, разні. Багато разних. Ну я, в мене голос так собі, я не дуже співала.

− Ну, а частушки?

К. Ф.: Частушки співали дуже.

− А якою мовою? російською? українською?

К. Ф.: До войни все було українською почті. Українські пісні. Всі українську школу кончали. І не було тоді, ніхто нічо не принуждав. А потом уже після войни стало… Вєдь нільзя обвинять народ, шо хто-то заставив, ілі шото зробив, чого перестали на українській мові говорити. Це причина єстєствєнна жизні! Смотріть, во-пєрвих, близько біля Росії ми. Во-вторих, у войну дуже багато російських хлопців, вєдь наших всих вибили, вимерли вони всі, були плєнні, і всі були казньонні. Багато дуже. І російських, і разних. Багато хлопців, які йшли через з Росії, понравились дівчата українські. От в мене чоловік, він руський, він остався тут. Він не пішов нікуди дальше шукать.

− А звідки сам він? 

К. Ф.: Він сам з Курської області, село Захарове, він відтіля. Він сирота. І він дорожив так, от ви говорітє – почему ми не могли в Германії там остаться? ілі то другоє. Ми так дорожили Родіною, земльой, шо мені б сказали: гризи землю, тоді тебе додому одпустим! – їла б землю! Отак ми дорожили своєю земльою, своєю Родіною, так дорожили. І він так. Лежав чоловік мій ранєний, він пройшов всьо, в Альпах послєдні місяці ранило, в Альпах. І в нього перебило ногу йому. І він совсім не мог ходити, і його вложили 25 апреля, за 10 днєй до окончанія войни його ранили. І він там лежав в госпіталі у Румунії, от. І його там лічили дуже, на перинах. А в нас же в нього немає ні кола, ні двора, нічого не було! Все розрушено. Все було, ніде нічого не було. І його як начали, кончилась война, він додому. Домой! домой! токо домой! домой! Вони говорять – ти ж там пропадьош! Та ми ж побєдітєлі! Ми Боги! Ми побєдітєлі! Я токо хочу домой! Йому говорять – та ти ж тут полностью обеспечений, все в тебе тут. Він говорить, в жизні не бачив, шоб перина зверху й перина знизу. А там же ж таке пухове все вроді би. Його обхажують і прямо – Боже сохрани! А він додому. Додому – так додому. І його повезли додому.

− А частушки як виконували? під гармошку? і танцювали, да?

К. Ф.: Да, да. 

− А не називали їх там триндичками чи іще якось?

К. Ф.: Нє, ми ближче біля города, знаєте. І не потому, шо ми так хотіли, а так було, така мода була.

− Ну, а частушки всі пританцьовували, да?

К. Ф.: Да, да танцювали. Краковяк танцювали. Гопак танцювали. Вальси танцювали. Разне таке танцювали. Все, і частушки, й під частушки все. В нього мандоліна ще була, да, я забула, в Андрєя, він погиб, Андрєй, от, він погиб, невеликого роста такий, він погиб в войну. Він був заправіла. Він був організатором. Він не був дуже сімпатічний, от, такий риженький такий. Но він був душа всії компанії. Він на мандоліні грав. А другой на балалайкі. Третій там на скрипкі. І барабан ще був. Дуже хароші хлопці.

− У вас пісні в сім’ї співались це одні, а на гулянні інші, да?

К. Ф.: Одінакові, усі пісні. Другого ж ми нічого. Телевізора не було. Радіо не було. В нас було саме перве радіо.

− А откуда гармошка появилась? 

К. Ф.: А гармошка в нього ще посля войни була. У войну.

− В Першу?

К. Ф.: Да, да, да.

− А він привіз її десь?

К. Ф.: Він привіз, як – не знаю.

− А де він був в війну? в Германії там?

К. Ф.: Нє-нє-нє! Тут, навєрно, десь був, потому шо я не могу точно знать. Ми тоді малі буле, не розспрашували, от. Ну знаю, шо він прийшов нищий, совсім нищий, ну хоть цілий.

− А гармошку приніс оттуда?

К. Ф.: Да, гармошка в нього була. В нього за войну зразу випали всі зуби. Він женився, вже не було почті совсім зубів. В нього вставні були зуби. Дуже він там пострадав, всьо. Но не на шо, а пішло йому на зуби.

− Скажіть мені, пожалуста, а такі пісні, як наприклад, “Сирень голубая”? “… А у меня под окном?”

К. Ф.: Нєт.

− Не знаєте таку. Або “Зломлю я ветку из винограда”?

К. Ф.: Нє, такого не було.

− А такі пісні, зовсім старі, там “Ой схилилося та дві берези”?

К. Ф.: Да, співали, ці пісні співали. Ще “Роза над вікном”. “Ой зацвіла рожа…”

− А ви мотів не наспіваєте? Трошки хоть так, шоб не дуже гучно, як вона?

К. Ф.: “Ой мала мужа, я мала мужа, а я мала мужа пияка”… Це зсередини просто нєсколько строк. Отак. Хароша дуже пісня.

− А це ви швидше її співаєте?

К. Ф.: Нє, швидка. 

− А якшо як вона співається повільно?

К. Ф.: Та я ж не вмію співати.

− Та нічого, ви так вчора гарно.

К. Ф.: 

“Ой зацвіла роза край вікна, 

а я мала мужа, а я мала мужа, а я мала мужа пияка!

він нічо не робить, він нічо не робить, тільки пє,

 а прийде додому, а прийде додому, жінку бє!”

− Да, інтєрєсна. А яка пісня, як же вона називається… “Поза лугом зелененьким”.

К. Ф.: О, то пісня!

− Дуже любили?

 К. Ф.: В ходу, в ходу, да, дуже полюбили.

− А “Ой, туман яром”?

К. Ф.: Тоже співали. “Туман яром, туман долиною”…

− А така? “За лісочком”…

К. Ф.: Нє.

− Таку не знаєте, да?

К. Ф.: Таку нє. 

− А були в вас іконописці? богомази були?

К. Ф.: Богомаз мій дядя. Його дразнили Богомазом.

− Ну, а він писав ікони, да?

К. Ф.: Нє, він не писав, може, його предки писали. А їх дразнили Богомаз.

− Ну, а у вас не було людей, шо саме малювали ікони?

К. Ф.: Я не знаю, не знаю. Тоді те врємя було, шо наоборот, хтось знав і то навєрно ховалися, шоб ніхто не знав. Просто їх дразнили Богомази. Який Дмитро? Богомаз. Це мій дядя був.

− Так іще ж, а коли вішали лампадку коло ікони?

К. Ф.: Вішали. 

− А шо це значило?

К. Ф.: Ну, світили, підсвічували вот ето Божій Матері, ікона Святого Духа. От наша ікона, от іконка. Оце папі хто-то подарив в Харкові.

− Це Вход в Єрусалим, да?

К. Ф.: Да, ето Вход в Ерусалим. А от бачите, оце ж верба, празник верба.

− А у вас Верба була, празник Верби у селі, да?

К. Ф.: Ну, аякже! Канєшно, було. Празник. Всігда ставили верби. Ламали, різали. Так шо хароше все. Празники всі соблюдали. Не робили в празник. Соблюдали.

− А які ще ікони були у вас, в кутку висіли?

К. Ф.: У нас три ікони висіли. Ну, я оддала одну.

− А які? можете назвати?

К. Ф.: Один Ісус Христос – одна ікона. Друга – Божа Матір з малим Ісусом Христосом. І третя – Бог, сам Отєц. У мене січас Ісус Христос дома. І іще я в спальні в себе такі з калєндарів, красіва Божа Матір.

− То не ікона, да.

К. Ф.: Ну, не ікона, а я на неї тоже молюся. А в дочкиній спальні, шо це оце там, – Ісус Христос.

− Ну, як у вас не було такого повір’я, шо за іконостасом живуть духи померлих? нє? такого не було?

К. Ф.: Нє-нє. Просто предсказаніє, мені один раз предсказали у самого вугла, де мої ікони висять, це ще я дружила з тим парнєм, шо очєнь любила його, мені утром на рассвєті сказала – насільно міл не будешь. Я проснулась расстроєна. І вдруг я вечором оці слова почула от свого мілого друга. Потому шо перебив мій муж все це. Отаке. Теперішній муж.

− Ну да, а гончарів тут не було?

К. Ф.: Ні. Я не могу сказать. Все-таки я була тоді ще дитиною. В те время, як гончарі були, я ще була дитиною.

− Ну, може, хтось там знає, шо дядько отой – гончар?

К. Ф.: Та нє, в нас, навєрно, і глини такої не було тут. Я не думаю, шо були гончарі.

− Да, не глинисте місце.

К. Ф.: В нас більше були по сапожному, по столярному, по отакому всі, мебєль робили, таке, шо нужно. В нас по такому більше було.