Вуіц Надія Михайлівна, 1928 р. н.

⎯ Назвіть їх, да.

Н.М.: Тетяна, Марина, Іван, я – Надєжда. І Галина. П’ятеро.

⎯ П’ятеро? Чотири сестри і один брат? Як склалася доля ваших братів і сестер?

Н.М.: Брат утопився. Пас корову, пригнав корову на обід і пішов з хлопцями купатись. І втопився. От. Сестра одна, Марина, вийшла замуж і пішов на фронт, і не вернувся.

⎯ Чоловік?

Н.М.: Чоловік, да. І вона плакала і осліпла. О. Другої сестри, Тетяни, тоже пішов на фронт чоловік, тоже не вернувся. Але це дочка…

Н.М.: Працював в колгоспі, мати тоже.

⎯ Як називався куток де живе ваша сім’я?

Н.М.: Жабокречено.

⎯ А як ще називалися сільські кутки?

Н.М.: Жабокречено була, Комарівка, от. Закручена, Шляхетчина. Так.

⎯ Так свої казали?

Н.М.: По-сільському казали, да.

⎯ Чи Ваша сім’я жила в одній хаті?

Н.М.: Ні. Потому як одружилися – уже всі розійшлися.

⎯ Всі розійшлись, кожен взяв своє?

Н.М.: Кожному була сім’я своя, да.

⎯ Чи може Ви пам’ятаєте, може Вам батьки казали, як до колективізації велося хазяйство?

Н.М.: Велося хазяйство? Так, як хто міг, понімаєте? В кого було поля більше…

⎯ Ні, у вашій сім’ї як?

Н.М.: А у нашій сім’ї, в нас було не дуже багато поля, понімаєте… На дітей було… Садіка не було, знаєте, у селі лишали одного на другого. От прийдеш… Я знаю як в нас був пожар, я маленька і ця сестра, троє нас. Тих уже не було – відійшли. Пожар був – то не було кому рятувати, половина села горіла, то ми з вікна повискакували. Мені було чотири роки, і я витягнула маленьку – два роки – через вікно.

⎯ Понімали що треба рятувати…

Н.М.: Канєшно, бо мама казала: «Тільки в церкві будуть дзвонити дзвони, то виходь на двір – не будьте в хаті».

⎯ А що це був за пожар?

Н.М.: Хтось підпалив село, понімаєте, і так. Все від Шаргорода до Закручено все згоріло от, і Комарівка, до Жабокречене дійшло. Багато, багато згоріло.

⎯ І були шо, погоріли люди? Чи всі спаслись?

Н.М.: Ні, люди не було шо погоріли, бо всі, бо саме жнива були – нікого дома не було, всі на свої поля пішли. І стали пожари, а так ні…

⎯ Шо про це казали, що це якісь куркулі підпалили чи що?

Н.М.: Куркулі? Казали що це підпалили село якісь… Якісь одне другим мстили шось, понімаєш? І підпалили, нема шо робить – підпалили село.

⎯ А хто у вашій сім’ї вважався главою? Батько чи мама?

Н.М.: Батько.

⎯ Батько?

Н.М.: Канєшно.

⎯ Він розпоряджався грішми, хазяйством?

Н.М.: А грішми… Хазяйством то він розпоряджався, а грішми… Нє, не було їх. Я навіть і не знаю шоб гроші були, понімаєте? Так то ж то, я знаю, щоб солі купити то треба продати, ніколи ні яічка не з’їли – все треба в місто винести і продати євреям. Потому шо в нас грошей, грошей не було, понімаєте? Я знаю шо мама стояла в очереді, магазин сітки привезли, то вона стояла день, ніч, аж на другий вечір купила три метри сітки. От. Так було трудно. Босі ходили. Мені воно совсім не нравилось.

⎯ Чи пам’ятаєте скільки було в батька землі?

Н.М.: Ні, я не помню.

⎯ Не пам’ятаєте?

Н.М.: Нєт.

⎯ А яку худобу тримали Ваші батьки?

Н.М.: Було пару, корова в нас була, вівці були, бо, я знаю, качки, гуси, свині… Свиня була і пару волів було.

⎯ Це вважалося добре хазяйство?

Н.М.: Нєа. Ще коні треба шоби були, понімаєте? Не було коней. От.

⎯ А до якого розряду належала ваша сім’я? Шо казали, шо це бідні чи це середні, чи це багаті?

Н.М.: Середняки.

⎯ Середняки?

Н.М.: Середняки були, да-да.

⎯ Тоді майже кожна сім’я, крім того, що там на городі робила щось, чимось ще займалася, якоюсь домашньою промисловістю?

Н.М.: Ми коноплі сіяли пряли, рядна робили, верстак був.

⎯ Я про це хотіла спитати.

Н.М.: Да-да-да.

⎯ А хто робив на верстаті?

Н.М.: І мама вміла і батько вмів, і вже старша сестра вміла.

⎯ А що виробляли?

Н.М.: Виробляли всякі рядна, виробляли полотно на рубашки і на штани, бо не було де купити, всьо-всьо в цім ходили.

⎯ Чи це робили тільки для свої сім’ї, чи може продавали?

Н.М.: Нє, тільки для свої сім’ї робили, потомушо це ти посієш там коноплі чотири, два цього… Скільки там… Дві сотих, три сотих посієш, скільки сіяти коноплю, її ж треба винести, її же треба це всьо (…) знаєте скільки роботи? А воно як горить, а ми прядем, думаєш: «Чорт би тебе побрав з тим прядивом».

⎯ (Сміється)

Н.М.: Чесне слово. А це вже стало лучше жити як в школу, в школу в перші класи я пішла, мені вже так надоїло коров пасти. У цейво всьо вдома робити, бо не було кому – всі підуть на поле і нема кому робити, то шо зробиш? Шість років, вісім, зара одинадцять, шістнадцять ще нічо не робити, грається понімаєте?

⎯ Тоді в скільки років заставляли вже батьки до роботи?

Н.М.: Я знаю що мені шість років було, то я должна рано встати і корову попасти поки видоять, до дев’яти часов. От, то рано встану, мушу вмитися, берем мішок, закутуєм і так не можеш сісти, то можуть комарі загризти, (…) та й пішла додому. Тоже… А може шось… От кажу: «А мені сусіди (…) в школу, учитися». Ну то і всьо. У Кобзарівку пішки підеш, то хоч купиш, то хоть знаєш що це таке, чорті шо…

⎯ Угу.

Н.М.: Так то ж уже видумали шось таке прямо, ні к селу, ні к городу.

⎯ Чи щось Ваші батьки продавали на базарі?

Н.М.: Нічого. Шо там продавати було, шо?

⎯ А якщо, наприклад… Чи що-небудь купляли якщо, наприклад, треба щось вдягнуться, взутися, дітям?

Н.М.: Де і купляла, а що, пшеницю продасть як є, то муку. Я знаю молока там, (…) сметану зробили, (…) в Шаргород, там продасть євреям, куплять, так гроші мали.

⎯ А було так, що міняли, наприклад, тоже сир, то молоко віддали чоловікові, а він, наприклад, дав черевички дитині чи такого не було?

Н.М.: Ні.

⎯ Такого не було?

Н.М.: Такого не було.

⎯ Мали спочатку продати, а потім купити?

Н.М.: Да, мусили продати, а потом купити.

⎯ Угу. Чи був у вас фруктовий сад?

Н.М.: У нас тіки було… Горіхи знаю один був, дві яблуні були, вишні були. Був так.

⎯ Не вирубували його потім?

Н.М.: А потім вирубували, абсолютно все вирубали, бо треба було за кожне дерево платити багато грошей.

⎯ Це такі налоги?

Н.М.: Да, налоги великі були. То вирубали були, не було його.

⎯ Це було в вашому дитинстві чи вже пізніше?

Н.М.: В моєму дитинстві було.

⎯ А потом уже, в п’ятдесятих роках?

Н.М.: А в пійсятих роках вже розрішили, понімаєте? У пійсятих роках я родила першу дитину, як я прийшла сюди, то, ви знаєте, шо я їла пів відра яблука. Сама-самісінька. Сіла там на балкон і мама, його мама, дивиться, дивиться – ти їси, їси думаю: «Боже мой, щоб ще щось не помішала» я підійшла, каже: «Надя, шо ти їси так багато яблук?» Мені так стидно, знаєте, я застидалася: «Я так хочу яблук, шо я нічого не буду їсти – тіки яблука».

⎯ Так хотілося…

Н.М.: Так хотілося і треба, понімаєте?

⎯ Чи мала ваша сім’я авторитет в селі?

Н.М.: Ну як, всі вмєстє. Всі вмєстє так.

⎯ Але чи приходили, чи може ваш батько шось умів таке робити, шо ваші сусіди не вміли, так вони приходили?

Н.М.: Мама шили на машинки, приходили, да. А батько, то нанімався, тоже свою роботу зробе. Бо я знаю що ночью нанімається кудись піти робити, щоб підробити тоже. То я знаю так…

⎯ Чи існував поділ робіт в хаті на чоловічу роботу і на жіночу роботу?

Н.М.: Да, я знаю шо мама должна дітьми заніматися, от. У городі, батько тоже помагав, на городі тоже вона робила. Оце коноплі, оце всьо її – і діти і корова. (…) я знаю, всьо хазяйство почистити, це всь-всьо-всьо він робив, от.

⎯ А чи було таке, що жінка могла виконувати чоловічу роботу?

Н.М.: Ну, це багато.

⎯ А чому так було?

Н.М.: Бо не було чоловіків навєрно, та й виконували.

⎯ А чи було навпаки, що чоловік міг жіночу робити?

Н.М.: Міг.

⎯ Наприклад?

Н.М.: Наприклад от мій батько. Міг шити, міг прясти, міг вишивати. Точно вам кажу. От. Ну шо ше… Я ше такого не знаю…

⎯ За куделею сидів?

Н.М.: Да-да, може-може.

⎯ А як в селі ставилися до таких випадків? Не сміялися над чоловіком?

Н.М.: Ні, не сміялися.

⎯ І чи чоловік не бойкотував, не казав шо: «Я не буду цю бабську роботу робити»?

Н.М.: Він сам хтів.

⎯ Помагав, да?

Н.М.: Да, помагав, сам хтів.

⎯ Надія Михайлівна, а чи була у вашій сім’ї прислуга або наймити?

Н.М.: Ні, Боже спаси! В селі навіть ні в кого не було.

⎯ Не було?

Н.М.: Нєа.

⎯ А було багато хазяїв в селі?

Н.М.: В селі? Всі до діла, потомушо як не будеш робити то не буде мать шо їсти.

⎯ А згадуйте таких найкращих хазяїв, найбагатших?

Н.М.: Були знаєте які… (…) жили багато, були в селі такі, бо я знаю, голодовка була, одна дівчина пішла каже, шо він багато живе, до нас пішла то ще ми мали там то дали, а вона пішла до другого, то він їй нічо не дав їсти, вона дуже вже хотіла їсти. Зайшла у город, вирвала скільки цибулинок і він її вбив.

⎯ Ах… Пам’ятаєте…

Н.М.: Да.

⎯ Як звали цю дівчинку і як звали цього хазяїна?

Н.М.: Я не знаю.

⎯ Не згадаєте? Вона маленька, така як ви, чи…?

Н.М.: Да, була мала, була така… Більша за мене, років їй було навєрно вже дванадцять даже.

⎯ Це був тридцять третій?

Н.М.: Це тридцять третій рік. А може і менше, скільки мені було…

⎯ А тому чоловіку нічо не було після того?

Н.М.: А він її викинув на вулицю, хто знає шо як вона така ходила, уже спухло, знаєте. Тіки потом говорили: «Бачиш шо має і город і садовини має – і даже мнє кажеться і вулики чи шо він мав, мед казали він має – і вбити за скіки цибулинок людину».

⎯ Надія Михайлівна, а пам’ятаєте Ви той період як сім’я вже втратила господарство? Як вже записалися в колгосп?

Н.М.: Я пам’ятаю, знаєте шо пам’ятаю, шо мати говорила, мати в мене окончила чотири класи. А батько в мене неграмотний. То мати сказала шо: «Нема чого, – каже, – дитині (…) шоб здавати в колгосп худобу, потому шо це нічого тобі не вигодно». Батько мені вірить, це таке має бути, понімаєте? Сопротівлявся, не здавав. Але потом все равно здав. Таке я помню.

⎯ Чи плакали в сім’ї?

Н.М.: Плакали. Плакали, плакали.

⎯ І діти плакали?

Н.М.: Ну да.

⎯ А що ви здали в колгосп? Самі здали чи забрали?

Н.М.: Забрали прийшли. Я знаю що забрали прийшли, пару цих волів забрали, і у нас такі барани красіві були, два барани забрали, дві вівці… Ще й воза. Оце всьо хлів, ярмо, це всьо…

⎯ Реманент?

Н.М.: Віз, всьо-всьо-всьо. Це всьо позабирали конешно.

⎯ І чим тоді почали ви займатися?

Н.М.: Це ми получали (…) уже, уже загадували на роботу. Вийди орати, бо воли ці до того хазяїна привикли, але всьо равно, вже заорав, так колгосп оставляв ці воли, вже додому не вів.

⎯ А як батько це пережив?

Н.М.: Ну, дуже, дуже погано. Ви знаєте, він неграмотний був, то він не знав що таке буде, понімаєте?

⎯ Йому це важко було, я розумію, хазяїн втратив хазяїство.

Н.М.: Втратив усьо хазяїство, і так почав ходити на роботу, йому там платили по 200 грам, знаєте, зразу. От. Погано, погано було.

⎯ А діти з якого віку вже стали працювати в колгоспі? В скільки років йшли на роботу?

Н.М.: Я знаю що мені було тринадцять років… Тринадцять, може не було тринадцять років як я пішла на буряки.

⎯ Уже мали свою норму?

Н.М.: Уже мала свої буряки.

⎯ А у вашому селі всі пішли в колгосп чи деякі лишились одноосібники?

Н.М.: Нє.

⎯ Всіх забрали?

Н.М.: Всі, всі, всі.

⎯ А чи було таке, що пересилали людей? Висилали з села?

Н.М.: Не помню, в нас в селі було щось дві сім’ї що вислали.

⎯ Чи вони потім повернулися?

Н.М.: Не повернулись.

⎯ Не пам’ятаєте як фамілія?

Н.М.: Ні, не пам’ятаю.

⎯ А за що їх вислали? Розкуркулили?

Н.М.: Розкуркулили – вони самі повтікали, розумієте? Вони не хотіли здавати це всьо, то мені кажеться прийшов старий та й каже там продав, там за щось заміняв корову чи воли, а сам хоче тікати, бо каже що б не… Щось таке було, я помню.

⎯ А Ви пам’ятаєте хто проводив колективізацію в вашому селі? Свої люди чи чужі?

Н.М.: Свої.

⎯ Чи вони були жорстокими?

Н.М.: Жорстокі були, да.

⎯ Пам’ятаєте їх фамілії?

Н.М.: Щоб хтось нагадав, то я би нагадала. Я знаю що Нагірний був у нас цей, голова. Нагірний.

⎯ Як звали його?

Н.М.: Нагірний… Його все одно вже немає.

⎯ Нікого нема?

Н.М.: Да. Нагірний був, ой як його зветься…

⎯ Нагірний Іван кажуть, так?

Н.М.: Да.

⎯ А з чого він згорів?

Н.М.: А він боявся – поприходили ці всі, допустім, вже совєцкой власті голова керівник що вже йому (…) він заліз на горище до одної молодиці. йому сказали: «Злізай» (…) розстріляти.

⎯ Він наверно дуже іздівався над людьми, да?

Н.М.: (…) не хоч колгосп – то позабираєм і нічо не будеш мати.

⎯ І він залишився десь там на горі і що?

Н.М.: Підпалили хату і він згорів.

⎯ Не злазив?

Н.М.: Не злазив. (…)

⎯ Надія Михайлівна, чи тоді в перші роки крали з колгоспу?

Н.М.: Тільки в войну крали.

⎯ Вже почали?

Н.М.: Да.

⎯ Чи боялися в перші роки, чи просто не знали?

Н.М.: Робити – робили, не крали. Перші роки не крали.

⎯ Перші роки не крали.

Н.М.: Да.

⎯ А каралось це?

Н.М.: Каралось, ще й дуже каралось. (…) каралися потому шо, у нас же старий горох, горох украв коло машини, то це два кіло, він більше не крав. Два кіло він крав – йому дали три роки.

⎯ Пам’ятаєте…

Н.М.: Да.

⎯ …того чоловіка?

Н.М.: Того шо забрали? Я вже з села знаєте скіки, сорок… Два роки…

⎯ Надія Михайлівна, чи хотіли б Ви мати таке хазяйство тепер, як мали ваші батьки колись?

Н.М.: Ну…

⎯ Не хотіли б?

Н.М.: Нє.

⎯ А чому?

Н.М.: Я не знаю, мені і при совєцькій власті було хорошо.

⎯ Правда?

Н.М.: Чесне слово.

⎯ Чи було у Вас таке почуття хазяїна, шо це ваше хазяїство, ваша подвір’я?

Н.М.: Да, а чо не було? Канешно. Шо було то те наше, шо ми заробили – то всьо наше.

⎯ Чи тримаєте Ви зараз якесь?

Н.М.: А зараз нічо я не маю. Абсолютно нічо не маю. Потому шо в мене мало конешно, ото як люди мають, потому шо строїлися всі, всі були здорові, як я вийшла замуж, в мене мальчик один родився тут тоже, умер, дєвочка у шість місяців заболіла поліомієлітом. Знаєте яке це горе?

⎯ Да…

Н.М.: От. Потом ми строїлися, а потом я заболіла, то мені сказали що в мене рак матки, думали шо вмру, треба ж… Уже настроїлась, продали ту хату, вже накрили її, то я кажу до свого: «Ти її продай, постав гроші на книжку, дитина учиться, ти всьо равно оженишся, а я вже, мені вже все равно. Вмирати». То він так зробив, хату продав…

⎯ 108 років вашій хаті?

Н.М.: Да.

⎯ Це ще і батьки, і діда…

Н.М.: Да-да, це ше батьків… Ще не батьків, а дєдушкіна хата, понімаєте? Вони ж строїлись, це ж здоровєнна хата, от. Вона то тут розвалиться, поштукатурили, своїми руками, понімаєте? Це вона ще так дєржиться. Так прийдуть люди, подивляться, думають що це хата така… 

⎯ Надія Михайлівна, а коли Ви ше жили там, в селі, яке хазяйство вважалося великим?

Н.М.: Ну яке? Ну допустім багато землі в кого, в кого коні, воли, свині, вівці…

⎯ Було багато таких хазяїв?

Н.М.: Було багато.

⎯ А Ви не згадаєте їх фамілії?

Н.М.: Нєа. Коло нас не дуже таких було.

⎯ Чи було багато бідняків також?

Н.М.: Було-було, да і бідняки, були люди бідняки, (…)

⎯ Да? А чи пам’ятаєте Ви сільського батюшку?

Н.М.: Сільського батюшку?

⎯ Да. Була в селі церква?

Н.М.: Була. Церква була, батюшка був… До войни я не пам’ятаю.

⎯ Чи вона тоді була заборонена знов?

Н.М.: Знаю шо як я ходила, ішла в школу, вже забирали… Церква то була

(…)

⎯ Як щось треба було в селі вирішити, то куди люди сходилися, як це називалося, збори чи…?

Н.М.: Збори.

⎯ Де це збиралися?

Н.М.: В сільраді і у колгоспі.

⎯ Чи там були самі чоловіки, чи також були жінки?

Н.М.: Тоже були жінки. Допустім (Кашель) чо жінка не піде як вона… Зразу (…) організовувались, вже була (…) тоже ходили.

⎯ Чи були у вашому…

Н.М.: Держ.бригадіром були у нас жінки, я помню зараз, да.

⎯ Чи були у вашому селі чужі люди?

Н.М.: Ні.

⎯ Всі були свої? Сільські?

Н.М.: Всі свої були. Сільські, всі знали…

⎯ Самі українці?

Н.М.: Да-да. Всі знали один одного.

⎯ Велике село Писарівка?

Н.М.: Велике село.

⎯ І других національностей не було? Може там жили євреї ще чи цигани?

Н.М.: Ні євреїв не було, ні циганів – всі свої, всі знають, всі свої були.

⎯ Ага. Надія Михайлівна, тепер до вашого дівування, як Ви ходили… Чи ходили Ви на вечорниці?

Н.М.: Які там вечорниці, Господи… Після війни дівочили, не було ні в шо вдітись, ні взутися, єлі-єлі школу кончила (…) або в колгоспі нема було шо триматься, бо двісті грам давали, шо їсти?

⎯ А де Ви вчились?

Н.М.: Де вчилась… У (…), шо воно?

⎯ Але все одно, як були молоді хотілося десь…

Н.М.: Канєшно.

⎯ … десь погуляти?

Н.М.: Хотілося десь погуляти, всьо. То мама так, що-небудь та увшиє мені, бо вона вміла шити. От, вже зароблю гроші, то там купить цю, спідничку і там кофточку. Таке було, більш нічого не було.

⎯ А куди збиралися десь поспівати, потанцювати?

Н.М.: В селі, коли клуб був, коло клубу, да.

⎯ Всі там збиралися чи може по кутках збиралися?

Н.М.: По кутках трапилось збиралися і в село ішли.

⎯ Чи там співали, танцювали?

Н.М.: Співали, танцювали, а шо, як молодьож, і голодні співали і танцювали (Сміється)

⎯ А пам’ятаєте яка була музика?

Н.М.: Музика яка в нас була: балалайка, гармошка, хто вмів.

⎯ Пам’ятаєте хто грав на балалайку, хто на гармошку?

Н.М.: Валлюк грав на балалайку.

⎯ Так…

Н.М.: І на гітарі він грав. І ше один на баян, хто це грав на баян… Чи то гармошка… Забула.

⎯ І так танцювали там?

Н.М.: І так і танцювали.

⎯ А які тоді були танці, як називались?

Н.М.: Полька от була, краков’як, вальс був… І все. Гопак танцювали.

⎯ А в клуб ходили?

Н.М.: Ходили.

⎯ Був вже тоді в селі клуб?

Н.М.: Був.

⎯ Там така сама була музика в селі, в клубі?

Н.М.: Музика потом вже, я знаю як я вже ходила в другий клас чи в третій, третій, то вже духовий оркестр у нас був.

⎯ А хто вже в духовому оркестрі у вас був?

Н.М.: Наші, наші хлопці йшли грати. Я знаю шо один приїхав, приїхав до нас Коноверський. Так його пам’ятаю фамілію – Коноверський. То він організував духовий оркестр.

⎯ Труби вже були?

Н.М.: Да-да. Труби вже в колгосп купив, у нас вже була музика.

⎯ І де ця музика грала?

Н.М.: На свадьбах грала, і якісь збори – тоже грала.

⎯ І в клубі, да?

Н.М.: І в клубі грала.

⎯ Не знаєте скільки треба було заплатити шоб на танці піти?

Н.М.: Та це в нас безплатно були, тільки як кіно то платили. А танці безплатно були.

⎯ Надія Михайлівна, а у селі скрізь однаково співали, одні пісні?

Н.М.: В селі?

⎯ Да.

Н.М.: Хто його знає, тако співали.

⎯ А якщо Ви чули як співали в других селах, то чи це відрізнялося?

Відрізняється.

⎯ Правда?

Да, відрізняється. В одному селі мотив відрізняється.

Н.М.: Да, і мотив, даже був. Даже пісня одна – но не так співали.

⎯ А можете нагадати? Які пісні?

Н.М.: (Сміється)

⎯ Де Ви чули різницю?

Н.М.: Я знаю шо отак Писарівка йде і (…) йде, і в нас казали допустім юбка «димка», а в них «спідниця» була, от.

⎯ А у вас всі казали «димка»?

Н.М.: А у нас димка казали. Ми казали «піджак», а вони казали «сачок»…

⎯ Так само пісні були?

Н.М.: Так само пісні були…

⎯ Надія Михайлівна, а чи були в вас такі жінки, що співали на весіллі спеціальні?

Н.М.: Спеціально в нас було тіки знаєте, на весіллі спеціальна була жінка, шо вона одіває молоду.

⎯ Правда?

Н.М.: Да.

⎯ Чи Ви пам’ятаєте ту жінку?

Н.М.: Пам’ятаю її.

⎯ Згадайте. Вас вона одягала?

Н.М.: Вона одягала, да. Вона Антонька називалася. Кушмір Антонька. Її нема вже зараз. (…)

⎯ А чому так, у неї була добра сім’я чи як, чому це їй так довірили?

Н.М.: Потому шо вона красіво одіває, ніхто так брався, тіки вона бралась і одівала.

⎯ Платили їй за це?

Н.М.: Ну як там платили, що та на свадьбі дадуть? Холодне дадуть, платочок їй дадуть за то шо вона, і там ше шось. Ковбаси, чоколад, хліб. Хто шо хотів. Так давали їй…

⎯ А так гроші не давали?

Н.М.: А потом вже і давали гроші, потом вже давали гроші.

⎯ А музикам що давали? За те шо вони грають?

Н.М.: О, музики годилися, я знаю шо грали у нас на свадьбі то згоди́лися шо шістсот рублів були заплатили.

⎯ А крім грошей, що ще треба було дати музикам? Чи рушник, чи хліб, чи горілку?

Н.М.: Сідали їсти і всьо, більш нічого.

⎯ Гроші і все?

Н.М.: Гроші і все, нічого більше, ні.

⎯ А чи були в селі вечорниці?

Н.М.: Ходили так поблизу після, воно за румин, в нас румунська власть була. В румунську власть ото хто на Андрея збиралась ці вечорниці… То так. А прясти ходили одна до другої.

⎯ Як це називалося? Годенки може?

Н.М.: Годенки, да.

⎯ То вже заміжні жінки збирались?

Н.М.: Ну… Хто…

⎯ Я маю на увазі не дівчата, а замужем вже такі?

Н.М.: І замужем були і дівчата, вони всі були, молодиці… Молодиця молода і ходила танцювати разом з дівчатам і шо як в неї нема ні дітей і ше в неї, молода, їй років двадцять, то шо?

⎯ Надія Михайлівна, а які ше були жіночі спеціальності, от Ви казали, я не чула ше ніде, що жінка спеціально одягала молоду. Ше які були спеціальності? Може кухарки були чи там спеціальні…

Н.М.: Були і кухарки спеціальні були, ходили варити на свадьбу.

⎯ Пам’ятаєте тих жінок?

Н.М.: Ну…

⎯ Хто так найкраще був? Найкращою кухаркою?

Н.М.: Я знаю що там Ксеня, а як її фамілія я не знаю. От. У нас хто варив, це забулася хто у нас варив, сусідка Марія кажеться варила в нас.

⎯ А були такі жінки шо могли замовляти?

Н.М.: Да. Примовляти, да.

⎯ Пам’ятаєте їх?

Н.М.: Так пам’ятаю. Я знала що даже сама водила до примови раз. Як фамілія була… Лівата Ксеня.

⎯ А чи були в селі ворожки?

Н.М.: Ворожки?

⎯ Не було?

Н.М.: Було.

⎯ А відьми?

Н.М.: Відьми тоже були, кажуть шо молоко одбирали.

⎯ Але чи знали їх люди?

Н.М.: Тако трохи.

⎯ Я маю на увазі чи знали котра жінка саме може так робити?

Н.М.: Я помню як у нас каже, раз корова була тоже молока не було, але мали тако хліб, пішла та жінка просити хліба, баби́ ходили раньше просити хліба.

⎯ Так.

Н.М.: А мама моя каже: «От почекайте трошки. Сідайте на лавку, посидьте, я спечу цей вихват» Був хліб ше довго, два часа треба шоб він пікся, а цей вихват… «То я, – каже, – вам дам їсти, молоко в мне є кисле, підете їсти». От. А вона сіла на лавку, «Я, – каже, – не маю часу, в мене, – каже, – корова, хтось забрав молоко, і не хоче дати – боїться і бігає і мукає». А вона сидить, така стара, помню я тоже з хати була, вона каже «Може до вас хтось щось позичати приходив?» А мама каже ні. А я кажу: «Що нє, до нас вчора Фрасиня приходила і просила в мене буряків і питається мами, я сказала що немає мами, ну вона каже дайте буряків, бо не може в погріб піти бо закритий погріб». А раньше такі ями викопували, знаєш? В кого яма ті візьмуть скільки вам треба, (…) не знаю скільки років мені було чи 9, чи скіки. Пішла взяла. А то баба каже до мене шо: «Ти їй дала буряки?» Я кажу: «Я». «А тепер біжи і вкради ту палку шо вона гоне корову». От. Ну я думаю, як же я піду ту палку вкраду як тако вікна і тут сарай і видно це всьо в хаті, і вони такі трошки заможні були. Я кажу: «Видно мене». А вона каже: «Нічого страшного. Як ти дала буряки гарно, так піди і палку вкради». Мама каже: «Тільки осторожно йди, шоб не сварилися». Я так пішла, пішла і правда, коло двері так палка стояла і я принесла ту палку. Та баба каже: «Ламайте її». Мама поламала. «Кидайте в піч». Мама кинула, вона та палка зайнялася. Вона каже: «От як хтось брав молоко, зараз же та жінка прийде до вас». Да, правда, Фрасиня заходе до хати, заходе до хати, зайшла: «Ви вже є? Я вчора там у вас буряки брала, ну не було вас». Ну мама каже: «Ну хорошо шо брали буряки». Нічо не каже. Вона посиділа, шось я не знаю, чи вона ще щось просила, щось я не помню, но мама що ж вже знає, сердита вже була. І всьо, вона посиділа і пішла. Вона пішла, баба та каже: «Вигортайте, той, жар». Воно вигоріло. Беріть макітру його розітріть. Мама розтерла в макітрі. Сипте (…): «Трохи води дайте корові попити. Мама так зробила, я пригнала корову. Бігає-бігає, не дає навіть… Бігає сюди-туди, реве, як… От, уже її пригнала, мама дала напиться, вона так спокойно попила, попила от. А тато вже прийшов, з роботи чи шо, вже її спіймав, прив’язав. От. Вона вже так стояла. Мама ввечері трошки подоїла її. Оце я тільки помню, а більше я не помню. Відьми (Сміється).

⎯ Надія Михайлівна, а от ви нагадала про цю жінку шо ходила просити. Чи багато таких людей ходили, старцювали?

Н.М.: Було дуже таке, багато ходило. За румунської власті більше ходили євреї як наші.

⎯ Євреї ходили просити?

Н.М.: Да.

⎯ Старці були?

Н.М.: Вони були старці, вони не мали шо їсти. Ну просто я знаю шо мама пішла на роботу, і тато пішов на роботу і всі, я тільки лишилися з сестрою. Прийшла одна єврейка, ми виносили їй їсти там шо мали: (…), картошку, шо вже дали, хліб. Прийшла друга – тоже дали, прийшла третя – тоже дали. Вже четверта прийшла. Вже не було шо давати, бо ми вже всьо, вже шо в хаті було – ми вже всьо видали з Гальою. Вона так… Мені так обідно стало шо вона каже: «Ооо. Не хочеш дати їсти (…)». Понімаєш? І мені так обідно було, я вже всьо повидавала вам їсти, стільки хто просив: тому буряка, тому картошку, тому хліб винесла. Там мама нам лишила їсти мамалигу з молоком і ту віддала – всьо віддала, і вона ше таке говоре. І з тих пор не давали їсти вже. Хто прийшов просити вже казала: «То євреї, жиди прийшли. Всьо – нема. Нема».

⎯ А звідки ці євреї приходили?

Н.М.: З Шаргорода, з Джурина приходили, бо їх тут багато було понаганяли, от…

⎯ А чи були серед тих старців сліпі?

Н.М.: Я не бачила сліпих.

⎯ Не бачили?

Н.М.: У-у.

⎯ А чи були такі старці шо просили і ще часом грали на чому-небудь або співали?

Н.М.: Нє. В нашем селі таке не було.

⎯ А може Ви на базарі бачили?

Н.М.: На базарі то колись бачила, ми з мамою їздили на базар, я до мами їздила, бо мамі операцію робили. Маленька була, помню кесарево робили. От. То мене дядько не хотів брати і тато не хотів, мені було чотири роки, то я сама за возом бігла і просила в дорогу, в Шаргороді операцію робили, просила в дорогу – той дядько мусів мене взяти на віз, потому шо дитина біжить чотири роки (Сміється)

⎯ То Ви бачили такого старця шо грав?

Н.М.: Бачила такого старця шо грав, да.

⎯ А на чому?

Н.М.: Ну грав…

⎯ Як виглядав?

Н.М.: Мні кажеться так, як гітара така знаєте була…

⎯ Ліра?

Н.М.: Мні кажеться, да-да-да-да.

⎯ А співав він?

Н.М.: І співав, да.

⎯ Не пам’ятаєте про що співав?

Н.М.: Не пам’ятаю я про що, да. Але мені так інтєрєсно було, а цей дядько Гаврило: «Скоріше! Скоріше Надю, а то я ше маю на базарі, тебе відвезти в больницю, а потом прийти за тобою, бо я ж за тебе отвічаю, я тебе взяв, – каже, – до мами».

⎯ А де той чоловік грав, на базарі?

Н.М.: На базарі, да.

(…)

Н.М.: Ніколи не чула, це перший раз…

⎯ А як взагалі тоді ставилися до старців? Жалували їх?

Н.М.: Жалували їх, да. Всі давали хто шо мав наверно, бо я знаю шо як я вже цим євреям всьо повиносила і вона ше мені таке сказала, то це вже…

⎯ А чи були старці з вашого села?

Н.М.: З нашого села… У нас таких не було.

⎯ Всі собі робили, всі…

Н.М.: Всі собі робили, а як уже за цьої, за румунської власті, тоже їздили, їздили, бо не було вже шо їсти. Їздили, міняли. Сорок сьомий рік то тяжкий був, сорок шостий…

⎯ А коли старці зникли? Коли їх не стало на вулицях?

Н.М.: За румунської власті не стало їх, не бачила я нікого, нічого, ніхто не ходив, не просив.

⎯ Тепер хочу трошки Вас спитати про весілля. Як у вас справляли весілля?

Н.М.: Як?

⎯ Згадайте як Ви були маленькою, чиє весілля пам’ятаєте? Наприклад весілля своєї сестри пам’ятаєте?

Н.М.: Пам’ятаю.

⎯ Її брав сільський парубок?

Н.М.: Да.

⎯ Як проходило це весілля? В хаті?

Н.М.: Хорошо, в хаті, всьо в хаті робили.

⎯ А як одівали молоду?

Н.М.: Так і по сільському. Уділи спідницю, з неї, оділася, оце було зимою – все погріли, спідницю, от. Піджак у неї був тей. Всьо, мні кажеться всьо-всьо своє було пошите.

⎯ Ага. А яка музика була не весіллі?

Н.М.: Духовой оркестр.

⎯ Не пам’ятаєте скільки батько заплатив тим музикантам?

Н.М.: Нє. Не пам’ятаю.

⎯ Який це був рік?

Н.М.: Я шо, помню…

⎯ Да? А чи пам’ятаєте Ви весілля в голод?

Н.М.: У голод весілля?

⎯ Угу.

Н.М.: Нєт.

⎯ Чи робили тоді весілля? Не робили? А сходились люди?

Н.М.: Сходилися, бо я знаю шо мама мене даже на вулицю не пускала з Гальою, казала мені: «Не йдіть (…) діти, то ріжуть» То ми навіть на вулицю не ходили.

⎯ Я мала на увазі чи сходилися молоді люди?

Н.М.: Тоже ні.

⎯ Для сім’ї, для сім’ї.

Н.М.: А, сходилися.

⎯ Просто без весілля сходились?

Н.М.: Просто без весілля сходилися люди, да.

⎯ Чи обов’язково сватали дівчину перед весіллям?

Н.М.: Сватали, було, да.

⎯ Як це називалось у вас?

Н.М.: У нас старостів присилали.

⎯ Як це називалось? Сватання чи…

Н.М.: Сватання.

⎯ Сватання?

Н.М.: Да, сватання.

⎯ Угу. Чи готували батьки дівчині придане? Або називався це посаг, як казали?

Н.М.: При́дане. Да, готували, чого не готували. Шо, допустім, як наша старша, старша сестра оце вийшла, ми не потрати, не потратили бо він заставив її, то я знаю шо вона виходила замуж, то мама казала шо вона пішла, то вона, того шо її ше туди ше дали тоже, телицю їй дали, от. І тоже придане: подушки́, радна, кожу́хи два і подушки дві і рядне зо шість і рубашки і цьо всьо одіватись… Багато, багато…

⎯ Надія Михайлівна, а чи було таке шо між собою могли поженитися родичі? І що про це казали люди?

Н.М.: Ні, не було таке в нас в селі.

⎯ Що про це казали люди? Що це гріх?

Н.М.: Не казали що це гріх, а казали що, допустім, у́роди родиться потом, понімаєте?

⎯ А чи знаєте Ви такі випадки шо молоді не послухали і справді це підтвердилося?

Н.М.: Ні, таке не знаю.

⎯ Просто не знаєте?

Н.М.: Просто не знаю. Тіко що це чула, що родичам не можна, бо будуть діти…

⎯ Не нормальні?

Н.М.: Не нормальні.

⎯ Угу. Чи співали Вам в дитинстві мама або бабуся, або сестра колискові пісні?

Н.М.: Це не помню.

⎯ А хто був менший вас, співали?

Н.М.: Сестричка була менша, да. Мама да, мама книжки читала. Такі, молитвені книжки.

⎯ Правда?

Н.М.: Да.

⎯ Ви пам’ятаєте?

Н.М.: Пам’ятаю, да. Я знаю молитву «Отче наш», мама навчила – я ще до сих пор помню.

⎯ Ше манюсінькою?

Н.М.: Да.

⎯ А казки розказувала?

Н.М.: І казки розказували.

⎯ А хто? Мама?

Н.М.: Мама розказувала.

⎯ Пам’ятаєте ше, про кого вона Вам розказувала, про що казки?

Н.М.: Я знаю шо розказувала мені раз про козлика, про дівчинку, розказувала даже зараз книжки є написані оте шо… Яблучка рвала йшла, криничку почистила, як не будеш слухати то… То пока в дорогу дівчина послала, а та дівчинка не хотіла йти… По мойму так, помню-помню…

⎯ Ваша мама була така мудра жінка?

Н.М.: Ну да, я ж вам кажу шо вона чотири класи кончила, то вона все у яслах заведующой робила, от потом операцію… Вона ходила на роботу, потом операцію робили то поставили її в ясла…

⎯ Я чи наказували дітей якщо вони не слухалися?

Н.М.: В яслах?

⎯ Ні, дома, батьки.

Н.М.: Наказували.

⎯ А як?

Н.М.: У коминки ставали.

⎯ А били?

Н.М.: Я знаю шо у нас (…)

⎯ Сварили?

Н.М.: Сварили тіки, а бити нєт. А є таке шо били, в сусідки є шо били. А в нас не били, нє. Ми кожні мали свою обязаность, допустім я маю пасти гуси – то я пасу собі гуси, на мене… А як я там чи засну, чи не хочу – то сваряться, а більш нічого. А той вона може пасти вівці, а та пішла на роботу, а та у хаті всьо повинна зробити. У нас всьо це було, розпоряджено, шо робити…

⎯ І діти слухали?

Н.М.: І діти слухали, да, і все це виконували.

⎯ Чи навчалися діти в школі тоді?

Н.М.: Коли?

⎯ Як Ви були маленькою.

Н.М.: У-у.

⎯ Не ходили?

Н.М.: Не ходили, нє.

⎯ Це хто хотів тільки йшов, да?

Н.М.: Да. Хто хотів тільки йшов.

⎯ А ваші брати, сестри всі ходили?

Н.М.: Да, всі ходили в школу, тіки оце старша, сама старша, вона не ходила оце шо мама її застала (…), то вона не ходила в школу.

⎯ Залишилася неграмотна?

Н.М.: Залишилася неграмотна, да.

⎯ Чи хрестили дітей?

Н.М.: Обязательно.

⎯ Була у Вас хрещена мама?

Н.М.: Да.

⎯ Пам’ятаєте її?

Н.М.: Хрещена мама, пам’ятаю.

⎯ Як її звали?

Н.М.: У мене було дві хрещених матері… Я знаю що хрещена мама одна, Поліщук (…) і батько крьосний (…).

⎯ Надія Михайлівна, а кого найчастіше брали за хрещених?

Н.М.: Родичів.

⎯ В основному родичів, да?

Н.М.: В основному родичів.

⎯ Коли Ви були маленькою чи за вашої молодості, чи розлучалися тоді в сільських сім’ях?

Н.М.: Розлучались.

⎯ І мали право вдруге оженитись чоловік і жінка вийти заміж?

Н.М.: Мали право… Вони не мали права, але як вони не жили. Допустім як вона жде… Мама сказала жди поки він ожениться, він вже оженився ти вже можеш і віддаватися.

⎯ Такий був закон…

Н.М.: Да.

⎯ … шо уперед чоловік?

Н.М.: Чоловік, да. Чоловік оженитися, а потом уже…

⎯ І як відбувався такий шлюб другий раз? Робили весілля?

Н.М.: Робили весілля. Як, допустім, як це хлопець її ше бере то роблять весілля, а як не хлопець і не бере то тіки вечерінку робили.

⎯ Чи зобов’язані були діти другої жінки приймати фамілію нового батька?

Н.М.: Таке не було, допустім в нас, як вона була на своїх фамілії Цимбалюк вона, так вона і…

⎯ Залишилася, да?

Н.М.: Вона залишилася (…)

⎯ Чи було так, шо дівчата та могли мати без весілля дитину? Як до них ставились?

Н.М.: Дуже погано. Обіжали їх, уніжали даже…

 

⎯ … дівчину? Як потім склалася її доля?

Н.М.: Я знаю отаких в селі не було (…) Цимбалюк (…) мама мальчика (…) Жива, має дитину і хата згоріла була, вона так ходила по хатах з тою дитиною, потом вона вмерла і тей мальчик лишився. Ніхто не помагав. І та сиротою лишилася і та сиротою лишилася. (…) прийняв і ніхто не пожалів.

⎯ Як правило це була нещаслива доля?

Н.М.: Нещаслива.

⎯ І такої мами і такої дитини?

Н.М.: І такої мами і такої дитини.

⎯ А її особисті батьки чи жалували вони її, чи зневажали, чи може виганяли з дому? 

Н.М.: І було таке шо виганяли з дому і було таке шо жалували.

⎯ Всяко бувало, да?

Н.М.: У кого яке серце, не знаю.

⎯ А коли у вашому селі з’явився дитячий садок?

Н.М.: До війни ще був садочок.

⎯ А пам’ятаєте хто там був директор?

Н.М.: Директором у садіку?

⎯ Да.

⎯ Анна Львовна?

Н.М.: Да.

⎯ Єврейка?

Н.М.: Нєа.

⎯ У вас, сільська жінка?

Н.М.: Да, сільська жінка.

⎯ Надія Михайлівна, а чи ходили парубки і дівчата з вашого села кудись на заробітки?

Н.М.: У-у.

⎯ Не було такого? Чи може Вам розказували батьки, чи брали участь у революції або громадянській війні ваші родичі?

Н.М.: (…)

⎯ Чи багато з вашої родини пішли у місто працювати?

Н.М.: З нашої родини?

⎯ Ага.

Н.М.: Не дуже багато пішло.

⎯ Всі залишилися в селі?

Н.М.: Всі залишилися в селі.

⎯ Да?

Н.М.: Да.

⎯ А чи хтось із ваших родичів став партійним працівником або головою колгоспу?

Н.М.: У-у.

⎯ Нікого не було серед них?

Н.М.: Нє.

⎯ Нікуди не (…) так? Надія Михайлівна, як Ви згадуєте, коли найбільше гуляли на вулицю: до колгоспів чи пізніше вже?

Н.М.: Пізніше.

⎯ Після колгоспів?

Н.М.: Да.

⎯ Коли вже?

Н.М.: За румунської власті ми вже були великі, то ходили, а потом уже… Сорок… як вчилися то ходили гуляти. Радісно було так всьо, а зараз це войни немає, щось таке…

⎯ Надія Михайлівна, а чи грали в вашому селі русальні, купальські свята, веснянки? Не згадуєте такого? Наприклад на Великдень чи співали дівчата…

Н.М.: На Великдень співали дівчата.

⎯ А пам’ятаєте які пісні співали?

Н.М.: Ну допустім як дівчина має виходити замуж то співали (…)

⎯ Не згадаєте ті пісні, обрядові? Ану з весілля, яку-небудь пісню, чи Ви пам’ятаєте?

Н.М.: (Сміється)

⎯ Наприклад як виражає дівчину на село просити, яку пісню їй співають? Не згадаєте, да?

Н.М.: Ні…

⎯ А як покривають?

Н.М.: Покривають тоже… В мене таке весілля… Таке весілля в нас не було, понімаєте?

⎯ Скромніше?

Н.М.: У нас да, у нас скромне весілля було, того шо батька за цей горох засудили були, мати осталася сама. От, то я вже (…) мене направили сюди на роботу, то не було такого з чого весілля таке робити.

⎯ В якому році Ви прийшли працювати?

Н.М.: Ну я пішла сюди працювати в сорок… В сорок шостому. Після війни.

⎯ Після війни?

Н.М.: Після війни, да. Сорок п’ятий – сорок шостий. До сорок сьомого так.

⎯ Тоді це був районний центр?

Н.М.: Да.

⎯ Джурин?

Н.М.: Да, Джурин був район вже наш.

⎯ І де Ви спочатку працювали?

Н.М.: Я працювала тут в больниці.

⎯ Медсестрою?

Н.М.: Да.

⎯ Скільки тоді платили медсестрам?

Н.М.: Двісті сімдесят п’ять рублів

⎯ Чи це була добра робота?

Н.М.: Була робота, мені дали…

⎯ Краще ніж в колгоспі?

Н.М.: Краще ніж в колгоспі, да.

⎯ І вільніше?

Н.М.: Да, і вільніше.

⎯ Чи Ви так само як і колгоспники тримали хазяйство?

Н.М.: Зразу так само тримали хазяйство, чо нє? Хто хтів, хто мав звідки купити поросят – купляли, ми самі тримали свиней.

⎯ Як Ви вже може були хазяйкою чи Ви ходили кудись гуляти з чоловіком?

Н.М.: Ходили, ми на свадьби ходили, кожен день в кіно ми ходили, кожен день, коли тіки кіно – ми ходили в кіно. Свадьби тоже ходили. От. Всіда ввечері, допустім на октябирську, на новий год, у заводі всігда вечір, на обід у больницу, то всігда-всігда-всігда.

⎯ Ходили?

Н.М.: Да.

⎯ Чи співали там частушки?

Н.М.: Співали частушки.

⎯ А якою мовою? Згадайте, чи на російській співали, чи на українській?

Н.М.: На російській все.

⎯ А Ви можете згадати хоч що-небудь шо тоді співали? Там якісь жартівливі… Хоч яку-небудь частушку. Ви така жвава, мабуть і Ви співали тоді, правда?

Н.М.: Ага, співала, канєшно. Но за ті роки, стіки він лежав, знаєте, мені так… Так не хотілося жити…

⎯ Правда?

Н.М.: Ви знаєте, я йду і думаю: «Боже-Боже, у людей (…) машина, мене ніхто не може (…)

Н.М.: … потом, а потом чоловік заболів і так…

⎯ А Ви пам’ятаєте, це пісні вашої молодості, чи співали у вас такі пісні: «Сірєнь голубая», «Зломлю я вєтку із винограда»?

Н.М.: Співали-співали.

⎯ Згадуєте їх? Да?

Н.М.: Да.

⎯ А чи ходили Ви щедрувати або колядувати?

Н.М.: Да, ходили.

⎯ У дитинстві чи вже як були дорослою?

Н.М.: Ні, в дитинстві. Да, я знаю що ми ходили посівати, да ходили, щедрувати.

⎯ Що тоді давали дітям? Як пригощали?

Н.М.: Ну вареники давали. Або гроші тако, хто мав то гроші давали. А то вареники, пиріжок…

⎯ Так пригощали?

Н.М.: Да.

⎯ Угу. Чи співали Ви на традиційних весіллях?

Н.М.: Співала, співала.

⎯ У вас не було таких спеціальних жінок, а співали ті що були запрошені?

Н.М.: Ті що запрошені, всі співали, всі вміли співать!

⎯ Тоді всі знали?

Н.М.: Всі знали.

⎯ Весело це було?

Н.М.: Ну як на весіллі то канешно весело, ше чоловік здоровий і ти здорова і всі, і знаєш шо всьо в тебе харашо. Конешно весело. А так…

⎯ Тут у мене ще про гончарство… Чи був розвинутий в селі гончарний промисел?

Н.М.: Ні, в нас нє, отут в Джурині там… Я прийшла на квартиру, нема за шо за квартиру платити, то я знаю, шо я в жінки брала квартири, то я їй помагала. Глину принесу на базар утром, в воскресєньє встану, стидно, но всьо равно ще не видно ще (…) горшки, вона скаже де стати там, я їй віднесу, от. І так помагала в хазяїстві. А горшки сама і горщик виробила, училась… От. (…) так гарно робила горшки…

⎯ Сама жила?

Н.М.: Сама жила, без чоловіка, да. То робила горшки. От. А так… А у нас не було гончарів.

⎯ А багато тут було гончарів?

Н.М.: Багато. Дуже багато.

⎯ Всі ліпили й носили на базар?

Н.М.: Усі ліпили, носили на базар.

⎯ Це був такий сімейний промисел, всі в сім’ї вміли робити?

Н.М.: Всі в сім’ї ні, хто тіки заінтересувався, а хто не хотів то… Це дуже тяжко, ви понімаєте?

⎯ Це тяжкий труд, да?

Н.М.: Це дуже тяжко.

⎯ Чи заборонялося, чи власті забороняли їм це робити?

Н.М.: Ні…забороняли… Мені кажеться шо вони платили шось.

⎯ Правда?

Н.М.: Там якісь платили.

⎯ Чи ходили Ви з нею копати глину?

Н.М.: Ходила.

⎯ Глибоко це було?

Н.М.: Дуже глибоко. Треба туди спуститися одною, а і так… Ну я знаю як вам сказати, там спеціальні пророблено було таке шо колесо, вона там збирала глину і так… Метрів навєрно шість.

⎯ Да?

Н.М.: Я там наберу відро, (…) то воно так крутиться, я їй підтягаю. Вона була стара та боялась туди лізти.

⎯ А хто копав цю…

Н.М.: Цю глину?

⎯ Яму хто копав?

Н.М.: Ото ж ці шо робили, горшки робили потрошку-потрошку-потрошку та й викопали таку глибоку, да. Ото й була хороша глина.

⎯ Яка глина застосовувалась, як вона називалась, пам’ятаєте?

Н.М.: Глина, була глина, така жовта глина повинна бути, знаєте. Я кажу: «Чого це так викопане, то кружкой…» Вона каже: «Нє, це повинна бути така липка, лейка». Лейка, вона казала, що лейка повинна бути.

⎯ І помагали Ви їй випалювати ці горшки?

Н.М.: Да, помагала.

⎯ Був в неї горн свій?

Н.М.: Горн свій був.

⎯ Скільки поміщалось та горщиків?

Н.М.: Горшків поміщалися і сто зробить і п’ятдесят, як коли.

⎯ Скільки треба?

Н.М.: Скільки, да.

⎯ Поступово так занепала ця культура, да?

Н.М.: Да… Потому шо поставили магазини, вже багато були, кастрюлі і всьо. І вже гончарі…

⎯ Пропали?

Н.М.: Пропали. Тільки два лишились що макітри́ робили, шо макітри… Беруть зараз.

⎯ Я вас питала який був національний склад села? Уже можете про це слово сказати.

Н.М.: Ну…

⎯ Крім українців були євреї?

Н.М.: Євреї були тут.

⎯ А цигани?

Н.М.: Цигани були.

⎯ Чи мали цигани свою хату?

Н.М.: Мали, купили.

⎯ І мали своє хазяйство…

Н.М.: Мали.

⎯ …хазяювали?

Н.М.: Хазяювали.

⎯ А євреї мали хазяйство?

Н.М.: Євреї… Я знаю шо я прийшла сюди, сюди в Джурин, то тут був єврейський колгосп. В який вони самі не ходили, та й рідко… Нанімали… (…) А потом дуже вже стали багаті то вже не ходили. (…) євреї.

⎯ Як в Джурині розмовляли тоді, українською мовою чи російською?

Н.М.: Хто як міг.

⎯ Да?

Н.М.: Да.

⎯ Чи Вам приходилось десь переходити на російську якщо Ви приходили, наприклад у район? Чи Вам приходилося?

Н.М.: Як скажуть, так і зможу. По-російськи знаю і по-українськи.

⎯ Але я хочу спитати чи було багато чужих людей? Росіян? Чи може не росіяни, а просто в городі вчились і вже прийшли?

Н.М.: Ну допустім як йдеш до врача, в тому кабінеті врач говорив по-руски, говорив.

⎯ По-руски, да? А чому так було, як Ви думаєте? Як правило жили все одно українці?

Н.М.: Всьо равно були українці, но я знаю він щитався врач, інтелігент, він вже по-руски…

⎯ Пам’ятаєте тих врачів?

Н.М.: Ну да, я знаю шо Андрій був у нас тоже, Лапецка Віра Анатолівна тоже, Кузмінськая, даже і Джуринська то так, мама тоже по-руски говорила.

⎯ Як її звали?

Н.М.: Євдокія Миронівна.

⎯ Вона була сама джуринська?

Н.М.: Вона сама була джуринська… І руске і українське слово, і руске слово…

⎯ А тепер як говорять?

Н.М.: Тепер тоже так само, як хотять, так і говорять.

⎯ Правда?

Н.М.: Ше не дойшло до них, но всьо равно. Я знаю шо…

⎯ Чи було у вашому селі малярів, шо малювали ікони або картини?

Н.М.: Тут у нас не було.

⎯ Не знаєте?

Н.М.: Нет.

⎯ А доводилось у вашому житті купляти Вам ікони? Як у вас сказали образи́ чи ікони?

Н.М.: Образи́.

⎯ Образи́?

Н.М.: Ага.

⎯ Чи купляли Ви образи?

Н.М.: У нас в хаті були, то ми їх і не купляли. А коли воно треба були, образи не вішали, то нагору поставили їх, вони стояли. Навєрно до цих пор, поки уже шо треба наверно були (Сміється) Я знаю шо я замуж виходила то мама мені дала, дві ікони дала, в хаті должни…

⎯ А не знаєте шо робили з іконами як вони вже ставали старі?

Н.М.: Нічого не робили. Якийсь дядько ходив скуповував. Мні кажеться… Реставрірував їх чи я не знаю, наверно брали, а нашо він купляв їх…?

⎯ А де можна було купити колись?

Н.М.: Ікону?

⎯ Да.

Н.М.: Коло церкви.

⎯ Найчастіше…

Н.М.: Да, найчастіше, були такі празники, допустім, Пантелеймона чи там Спаса так коло церкви збираються люди: продавали хрестики і ікони продавали, кольца продавали.

⎯ А на базарі продавалися?

Н.М.: І на базарі продавалися ікони.

⎯ Скільки образів було в хаті колись?

Н.М.: Дуже багато.

⎯ У вашій?

Н.М.: У нашій?

⎯ Як ви ше були маленькою, да.

Н.М.: Образів було наверно з вісім.

⎯ Які це були святі?

Н.М.: Я знаю шо «Матір Божа» була, «Пантелеймон» був у нас, і ще якихось два… (…) Лякала нас: «Тіки не будете слухатись он – бачите, дивляться». То мама моя їх позабирала (…) спали тут, позабирала, щоб діти не боялися.

⎯ Да? Мама не віруюча була?

Н.М.: Нє. Не дуже така… Ну… Ходила в школу, за ті роки, всьо равно вчили їх Закон Божий.

⎯ Скільки прожила ваша мама?

Н.М.: Вона сорок вісім років прожила. Молода, в неї рак був, желудка.

⎯ Як розвішували образи́ в хаті? Чи був якийсь порядок, чи не було? Як хотіли, так розвішували?

Н.М.: Як хотів хто, так і розвішував.

⎯ Чи чіпляли рушники?

Н.М.: Чіпляли.

⎯ А лампадку?

Н.М.: І лампадка була.

⎯ Чи було таке шо в хаті багато ікон, а молилися до якоїсь одної, називали що це заступниця? До кого найчастіше ваша мама молилася?

Н.М.: Я знаю шо до «Матір Божа» молилась.

⎯ А чи так само в церкві, чи водила вас ваша мама в церкву?

Н.М.: Водила.

⎯ У вас в селі була церква?

Н.М.: Була церква. Це за румунської власті, до войни. (…)

⎯ Чи говорили що не можна сваритися при образах? Чи соблюдалося це?

Н.М.: Не те шоб… Соблюдалося, казали шо, допустім як празники вже були то це наш дом, допустім як Паска, наш дом поки тато з мамою не прийдуть з церкви вже, от. І ми ввечері вже, мама нас помила, до Паски помила всьо, поперебирала, чистенько. Утром ждем тато з мамою прийдуть та будем вже…

⎯ Їсти?

Н.М.: Оце так…

⎯ Чи пам’ятаєте що казали, кому треба молиться, щоб збулося задумане, дитина почала ходити? Щоб благополучно закінчилися роди?

Н.М.: Я знаю що всігда мама до Матері Божої…

⎯ Зверталася?

Н.М.: Зверталася, да. «Мать Божа поможи…»

⎯ Надія Михайлівна, чи пам’ятаєте Ви, може з розмов тільки, хресні ходи з образами?

Н.М.: Я пам’ятаю шо моя мама ходила, понімаєте, но вона не розказувала. Вона ходила, ходила в Голинчинці.

⎯ Це ще до вашого народження, так?

Н.М.: Ну да. До мого народження… Нє, я вже була…

⎯ Так?

Н.М.: Мені кажеться… Чи мене не було, шо я щось не помню. Оце мама розказувала (…) в больницю і ця тьотка, ця тьотка, лежала коли паспорт, з цим паспортом, стара вона вже була, лежала, (…) подивилася, що це всьо видумка.

⎯ Правда?

Н.М.: Да. Вона каже, «Ну подивишся канєшно, це (…) Абсолютно всьо видумка»

⎯ Але люди дуже…

Н.М.: Але люди дуже в це повірили.

⎯ Це пастух пас (…) бачив (…) Матір Божу.

Н.М.: Да-да-да. Побачив Матір Божу.  А вона каже: «Та я сама була прийшла, в діда за плечима подивилася». Точно вам скажу. Оце мама, вона недолюблює його мами, мама моя то закончила 4 класи, а ця вчителькою була, то з багатої сім’ї. От. У них, батька мого, то він був з такої багатої сім’ї…

⎯ Свекор?

Н.М.: Да, свекор. То вона розказувала, вчителювала, вивчили, вчені були то уже з багатої сім’ї.

⎯ А розкажіть трошки про сім’ю ваших свекрів, чи добрі це були люди?

Н.М.: Добрі, дуже добрі люди.

⎯ Як Ви з ними жили?

Н.М.: Дуже добре я з ними жила.

⎯ Ваш, син, одних був в них син?

Н.М.: Три було сини.

⎯ Але Ви коло них жили?

Н.М.: Я коло них жила.

⎯ І жили в одній хаті?

Н.М.: І жили усі в одній хаті, поки не прийшла друга невістка до нас. То ми вже погано жили (…) не дуже (…) добра була. Но я з мамою і з батьком, і маму поховала, і батька поховала… І ми дуже добре жили… Коли ви спитаєте то дуже жили (…) понімаєте? Вона з багатої сім’ї, та жінка.

⎯ А вона джуринська сама була?

Н.М.: Вона сама з Адаменки була, отут коло Джурина, зараз Джурин, Адаменка до Джурина приєдналася. Її там батько робив за млином був. От. І це від Адеменки до Джурина оце долина вся – це їхня була.

⎯ Це їм належало, да?

Н.М.: Ну да, потом вони переїхали, забрали…

⎯ Як склалася доля, чи батьків не розкуркулювали?

Н.М.: Розкуркулювали, всьо забрали, всьо-всьо-всьо… Батько мамин приходив сюди, такий він був уже… Уже всьо забрали, нічо нема.

⎯ Чи не висилали тоді з села?

Н.М.: Висилали, висилали потому шо люди дуже за ним були, як сказати, Іван немає шо їсти, сусіди не мали шо їсти: «Іди сюда», тому дав кіло муки, тому два кіло, скільки він мав – всьо-всьо-всьо віддавав

⎯ Це був його власний млин?

Н.М.: Це був його власний млин.

⎯ А пам’ятаєте як звали?

Н.М.: Кого?

⎯ Того діда?

Н.М.: Дід Іван.

⎯ Іван, да?

Н.М.: Да.

⎯ А фамілія була така ж, да?

Н.М.: Ні, Гансіровський.

⎯ Гансіровський… Він, можна сказати, був багач?

Н.М.: Можна сказати був багач. Він мав три дочки і одного сина мав. Зараз уже нема… (…) нема, Галя (…) то вона, я не знаю чи вона шось вже рік пішла – нема (…) їй дев’яносто шість років було

⎯ Надія Михайлівна, ще я вас хотіла спитати знаєте, про таке… Чи вірили люди в те, що душі умерших залишаються?

Н.М.: Моя мама вірила.

⎯ Чи розказували історії про це?

Н.М.: Які там історії, то шо вірили що душі, каже, живуть. А ця мама…

⎯ Не вірила?

Н.М.: Нічого немає, ніколи нікому не повірю, нічого немає. Вони були багаті, тато робив на заводі тут, мама тоже робила зав. садіком, дружила з директорами, дружила з попами, прийде, дружить з тим попом, каже шо (…)

⎯ (Сміється) Але це ж не про бабушку я Вас питаю, чи вірили люди в те, шо душа жива залишається?

Н.М.: Да, шо невчені то вірили, а коли вчені…

⎯ Ви також не вірили?

Н.М.: Я тоже нє.

⎯ Ви медичка, вірите шо людина помирає…

Н.М.: І всьо. Да.

⎯ А не розказували історії шо помре та й ходить там….

Н.М.: Розказували, тепер я знаю, шо моя сестра лишилася без батька і без матері, то ходила на кладбище, уже одинадцять часов, вже дванадцять, вже я боюся на те кладбище йти, вона ще коло матері сидить на кладбище, думає шо вона ходе «Де ти, – кажу, – бачила шо вона (…) вже боюся йти, страх такий бере. А їй ходь би шо вона каже до мами ходь би разочок – нічо не бачили, нічо (…) Ніде нічо нема.

⎯ Надія Михайлівна…

Н.М.: Живем – то любім друг друга і…

⎯ Поки живі.

Н.М.: Поки живі. І помагаймо друг другу, і це все наше… Там уже нічо нема.

⎯ Надія Михайлівна, а чи пам’ятаєте Ви як заборона була на церкву, як розвалили церкви? Чи то вже не за вашої пам’яті? 

Н.М.: Нє, я помню, шо кажуть шо вже…

⎯ В якому році руйнували церкви? Наприклад в вашому селі чи в Джурині?

Н.М.: Як пішла сюди в Джурин (…) А знаю шо у нас то до войни… Та до войни ще закрили церкву, зразу сказали шо ніякого Бога нема, ніякої віри, ніякої нема. От. Прийшла совєцка власть і всьо. Більш нічо. Я ж кажу шо ми при совецкой власті було добре жити. Ну як добре – шо заробиш то і маєш. Я знаю шо мій чоловік він ніколи, ну як вам сказати, на колгоспі він робив на заводі – він ніколи качан кукурудзи не вкрав і не приніс.

⎯ Він нічого до того не мав?

Н.М.: Він нічого до того не мав. Він каже шо: «Як я можу?» А були, то я бачила шо таки брали. І кроме зарплати в нас абсолютно нічого не було. Всьо.

⎯ Чи вважали Ви це злочином, шо це з колгоспу можна вкрасти?

Н.М.: Вважалось це злочином, потому…

⎯ Хоча люди всі крали?

Н.М.: Да, і крадуть до цього часу. Допустім люди не крали то би шось і в магазині було і багато би було. А так шо? Стільки всьо село построїлося, (…) зарплату не поставили. От доярка, допустім, осьо йде, іде рано, подоїла – несе три літри молока; іде в обід подоїла – несе три літри молока; йде ввечері – тоже три літри. Нашо воно тобі дев’ять літрів молока? Воно ну от нашо?

⎯ Вона може носе його (…)

Н.М.: Вона доярка, вона має зарплату. І телята дала і поросята шо там дала. Носить. Шо три літри, дев’ять літрів молока вона на день тобі треба? Свині годувала.

⎯ Надія Михайлівна, в мене тут ще окремі питання є про євреїв. Колись було в Джурині багато євреїв?

Н.М.: Да.

⎯ І в лікарні, мабуть, у вас там працювали?

Н.М.: В лікарні бачила, да.

⎯ Чи Ви були коли-небудь на єврейському весілля?

Н.М.: Була.

⎯ А в кого?

Н.М.: Не знаю. Осьо в нас Каганська замужем ходила, тоже була на єврейській свадьбі.

⎯ Як вони проводили весілля свої?

Н.М.: Вони проводили…

⎯ Скромніше ніж у мужиків це було?

Н.М.: Скромніше. Да, нас понабивається та ше й можуть битися, там всьо (…), всьо харашо.

⎯ Як проводили вони свої весілля, в хаті?

Н.М.: Я знаю ці приводили нас, я була у них на свадьбі, вони в клубі тут робили. Харашо музика грала духова.

⎯ А музика була спеціальна, єврейська?

Н.М.: Нє!

⎯ Свої?

Н.М.: Наша, своя грала.

⎯ І чи запрошували вони також українців?

Н.М.: Українців на весілля запрошували і своїх, да. Робили весілля. Такої хати не було у всьо місті шоб я не була шоб коли не робили.

⎯ З поваги Вас запрошували?

Н.М.: Да, да. Пам’ятаю шо… Вони канєшно за свою націю то вони добре (…) но всьо равно були уважительні і шо треба – ніколи не відкажуть, понімаєте?

⎯ Чи Вам приходилось звертатися до євреїв? Позичити що-небудь чи порадитись що-небудь?

Н.М.: Да.

⎯ Приходилося?

Н.М.: Приходилося, і дуже хорошо.

⎯ До кого Ви зверталися?

Н.М.: Я знаю шо зверталася от раз до цей, Євдокія Миронівна була мама от і батько в неї був і мама всьо время ходила…

⎯ Це лікарі були?

Н.М.: Це лікарі були, да.

⎯ А де вони жили?

Н.М.: Тут недалеко жили. Від нас через (…) Тоже звертались. Тут єврейка жила. То наш сарай був, оцево хатинка. Продали у войну, бо вони не мали шо їсти ті батьки. Мама була вчителька, папа був бухгалтером, тоже забрали були його на фронт то він с Курська йшов пішки, аж додому прийшов. То мама одна, тих два сини тоже забрали в армію, не було ні Слави, ні Жори, тільки цей малий один був, мій.

⎯ Ваш?

Н.М.: Да.

⎯ Як звали?

Н.М.: Толя. А тих не було. То продали-получили ту хату, бо не мали шо їсти. Євреям продали. А це їхній сарай був…

⎯ А євреї зробили хату?

Н.М.: Да, а євреї з нього зробили хату. Це був сарай, тут був сарай тоже розібрали, віддали тоже був багатий (…) жив, то тоже забрав бляху на хату в Шаргороді, бляха на хаті є, це вже нову построїв, хату купили (…) повмирали, та бляха ше стоїть. Та й всьо. Хто на такій зарплаті жив, отако, то…

⎯ Бідували?

Н.М.: То бідували.

⎯ А чим займалися євреї?

Н.М.: Вони спекуляцією занімались. До них ходили і сельодки купляти, і солі, і спічки і всьо-всьо-всьо, всьо у них було.

⎯ Назвіть сусідів ваших, які були євреї у вас сусіди?

Н.М.: Ну Шкупер в нас був (…) от, він був за млином. Чоловік її, Ісак, пішов на фронт, а вона прийняла собі була тоже тако. Булочки пекла…

⎯ Продавала?

Н.М.: Продавала.

⎯ Чи Вам приходилося купляти в неї?

Н.М.: Ну канєшно.

⎯ А скільки це коштувало? Наприклад булочка.

Н.М.: Булочка коштувала раньше… Рубль кажеться… Після війни рубль.

⎯ І чи також вони могли там робити як маленька кафе щось у себе дома, чи тільки продавала і треба було йти?

Н.М.: Ні-ні, продала і всьо.

⎯ Да?

Н.М.: Кафе вони не відкривали, ні.

⎯ Чи були наймити у євреїв?

Н.М.: (…)

⎯ За що?

Н.М.: (…)

⎯ Ходили робили (…)

Н.М.: Да, стірали та брали картошку в сорок шостому році.

⎯ Голодні роки?

Н.М.: Голодні роки, да.

⎯ Це як правило були українці?

Н.М.: Ну а шо ж, канєшно.

⎯ Євреї не ходили?

Н.М.: Нє, євреї не ходили.

⎯ А чи були такі що постійно з ними жили? Наймити. Служанки?

Н.М.: Я знаю постійно жили у цього, у одного вчителя.

⎯ Як його фамілія?

Н.М.: Ауербухен. В нього була наймичка і так заробила пенсію, вони повмирали – вона так і осталася зара у них в хаті.

⎯ Тут живе?

Н.М.: Тут і живе ще до сіх пор, вона ще така, дев’яносто їй років чи шо. Вона ше живе. Ягда називається.

⎯ Українка вона?

Н.М.: Да. От.

⎯ Чи має вона добру пам’ять?

Н.М.: Вона має добру пам’ять, вона тут (…) живе. Ну голову колгоспу тоже йдуть, їх там і постірають, і посапають, всьо-всьо-всьо робили. Шо там говорить…

⎯ А як вони ставилися до них? Чи було по-доброму?

Н.М.: Доброму, а чо не добре, як зробиш всьо то і шось дасть і випише їм шо захоче, канешно… Добре.

⎯ Чи мали євреї своє хазяйство?

Н.М.: (…) не тримали хазяйство.

⎯ І городів не мали? 

Н.М.: І городів не мали. Тільки те шо робить на заводі допустім, то він бере город, але всьо равно дає за половину, я оброблю і він бере третю часть чи половину. А сам ніколи навіть і сапки не брав.

⎯ Такі вони були?

Н.М.: Були молодці.

⎯ Де вони збирались на Службу Божу? Не знаєте про це?

Н.М.: Я знаю шо у них були Синагога, десь туто була. Десь вони збирались, да-да. Збиралися, збиралися.

⎯ Чи заборонялося їм це? Власть забороняла?

Н.М.: Зразу мні кажеться заборонили, а потом уже нічо не говорили, так і ходили.

⎯ Як Ви були на єврейський часом весіллях, то яка там музика була, які танці?

Н.М.: Танці… Єврейські були танці, як це називався вже я забула… Танець єврейський…

⎯ (…) ?

Н.М.: Да. Тоже танцювали. Ми самі танцювали вже… Ми тут виросли усі з ними, то вже і вони по нашому, ми по їхньому.

⎯ Чи були такі євреї в селі, які краще за інших знали свої звичаї, дуже соблюдали це?

Н.М.: Чо, були старі євреї вже… Були, були, а чо ж. Канешно, всегда на празники в них то лампадка… Даже зараз у них така звичка є, як помре то у них цілий місяць свічки горять.

⎯ Надія Михайлівна, а чи пам’ятаєте Ви таких майстрів єврейських? Ану, трошки назвіть які були в Джурині такі євреї, от, наприклад…

Н.М.: Я знаю… (…)

⎯ (…) той продавав. Назвіть їх по іменам.

Н.М.: Я знаю шо був… Тут навіть близько коло нас, забула як його фамілія вже…

⎯ А звати?

Н.М.: А звати… Борис кажеться звати, він дуже хороший столяр був. От. І його дружини сестра тоже, парехмахерська була в неї.

⎯ Вдома? Додому приходили стригтись?

Н.М.: Да, додому. (…) Бочкар тут був, бондар один, бочки, ну там тоже він хороші бочки ті робив. Жестяник тоже були, Коганський один був, Борис, тоже жестяник хороший. Були-були.

⎯ Чи багато їх виїхало вже?

Н.М.: Багато. У нас може шість сімей…

⎯ Можете розказати трошки про свою сім’ю? Розкажіть.

Н.М.: Ну шо я знаю як я собі замуж вийшла дуже хороша мама, дуже хороший батько і дуже хороший чоловік був. Ми жили дуже хорошо. Потом уже як народилося дєвочка ото…

⎯ Як звати?

Н.М.: Лариса. Шість місяців вона поболіла поліомієлітом… І ми поженилися, вісімнадцять років було і мені і йому.

⎯ Молоденькі. Не забороняли батьки?

Н.М.: Нєа.

⎯ А де ви познайомились?

Н.М.: В больниці познайомилися. Він був на роботі вже – тут на заводі, було знаєте як… Мальчіки там же ще, а він робив… Раньше мотор був – включали свєт. І він там робив.

⎯ В больниці?

Н.М.: Не в больниці, на заводі, да. І включав, а передав йому один смєну – прийшов, я не знаю як він там включав шо на нього бензин поллявся, понімаєте? І загорівся. Нє, бензин розіллявся, а він закручував і на нього бензин попав. І загорівся десь, понімаєте? І отак (…) попав в больницю. І ми ж там познакомились. Як з больним, понімаєте…

⎯ І почали за ним ухаживать?

Н.М.: Конешно. А потом уже шо, тут близько, тут клуб був і прийдем всі там дівчата, він прийде, так познакомились. Він молодий був, дуже молодий, до армії, ше було шість місяців – він пішов у армію. Якраз ше не було шість місяців, да. П’ятий місяць.

⎯ І Ви чекали?

Н.М.: Ну да. Лариса моя заболіла, то він був у армії. От, і так воно…

⎯ Де він служив?

Н.М.: А він далеко служив, аж у цьому, в Перьмі. Потом Забайкалля…

⎯ Чи вірите Ви в то шо як люди молодими поберуться – то в них міцніші сім’ї?

Н.М.: Да. Єслі привикли одне до другого, і замолоду просто так, як знаєш що це не чужі. Це своє. От. Ніколи таке не було, я навіть… Він без мене ніколи не поїв і я без нього ніколи не поїла.

⎯ Так просто щасливе таке в вас було життя…

Н.М.: Да.

⎯ Ви любили один одного…

Н.М.: Да.

⎯ Довіряли.

Н.М.: Ну вже скільки не помню, хорошо прожили. Мало. Він же заболів (…) Якраз тридцять… Тридцять вісім років. Як він заболів… (…)

⎯ І він був лежачий, да?

Н.М.: Був, був. Двадцять років вилежати (…) пропав. Я знаю шо я сиділа з ним, до нього приїжджали (…), а потом кореспонденти приїхали. От. То він розпитував у нього, фотографував… Я не знаю шо там, я не дуже хотіла, бо знаєте, такі сльози, це всьо…

⎯ Да.

Н.М.: От. То він казав, це ж пролежні, понімаєте, і приїжджали врачі, і всьо і я так за ним ухажувала що він скільки пролежав – на ньому ні одного пролежня не було. От. Казали що це можна в книжці описать, шо та жінка охажувала чоловіка, що це стіки років пролежати і ніде-ніде нічо не було пролежня.

⎯ А що сталося з ним? Це позвоночник був?

Н.М.: Да. Позвоночник говорять шо як він в армії був, машину (…), знаєте, раньше беруть шланги і бензин сосали.

⎯ (…)

⎯ Скільки років вже його нема?

Н.М.: Чотири роки.

⎯ Часто дочка приїжджає до вас?

Н.М.: Часто приїжджає (…)

⎯ Не хочете туди їхати?

Н.М.: Ні.

⎯ Чого?

Н.М.: Вона сюди не хоче їхати, шо вона сюди приїде? Я туди тоже не хочу їхати. Вона тоже розійшлася з чоловіком, каже: «Мама я не можу, як він ругається…»