Вергал Микола Панасович (скрипка), 1910 р. н.

— Де купували скрипку, на базарі?

— Ні, розбиту взяв у майстра, що в нашому районі. Сам зробив реставрацію — і до цього часу вона в мене. Є й друга.

— Скільки коштувала скрипка до війни, щоб купити в майстра?

— Я віддав за биту скрипку 100 крб. /А корова десь коштувала 500/

— На весіллі до війни грали в ансамблі?

— Так, нас було троє: скрипка, іще одна, бубон. 

— Той чоловік, що на бубні грав, і зараз грає?

— Так, Холявко його прізвище. І після війни сходилися й грали на весіллях.

— А коли останній раз грали на весіллі? 

— Десь у 1985 році.

— Миколо Панасовичу, були до війни ансамблі, в яких би бас був.

— Бас? Ні, не було.

— Чи грали у вас на весіллі українці разом з євреями?

— Ні, у нас не грали. До війни у селі було багато Євреїв, але вони не грали.

— Скільки платили за весілля?

— До війни було так: пограєш, пограєш і йдеш додому. Людина питає: скільки вам. Хоче дасть, а схоче й не дасть. Ось після війни вже грали, то 10–15 крб в день.

— На всіх чи кожному?

— Кожному. А це, вже як перебудова почалася, то придираються. Беріть патент. 

— А тоді нічого не треба?

— Ні, тоді три дні граєш ні від кого не ховаєшся. А тепер ось викликали в сільраду Холявка і наказують: Організовуйтеся в кооператив і платіть гроші.

• У вас були учні?

— Один приходив, вчився, але йому не пощастило в житті. Пішов купатися і втопився.

— Чому не хочуть вчитися грі на скрипку?

— Не знаю. Коли мені було годів 15, 16 до 17, то, здається, всі грають. Той на скрипку, той на бубон, мандоліну. Всі співають. Вийдеш на вулицю — йдуть співають, біля млина музики. А тепер занепала культура. Давно стару традицію тепер вроді забули. Так ніби йдуть коровайниці, а дома ніхто нічого. І дівчат заставляють, йдіть співайте, як коровайниці, а вони й не знають тих пісень. Якщо й нас не стане, то все скінчилося. Причину не зможу визначити, чому не вчаться.