Васильченко Іван Матейович,1923 р.н. (перша скрипка), Гунчак Григорій Тихонович, 1929 р.н. (скрипка-втора), Ткачук В.Ф., 1924 р.н. (бухало), Леонід Петрович (скрипаль)

— А на весіллі вони платили вам?

— А! на весіллі, на весіллі платили.

— Платили. Чи вони платили добре, чи?

— Нє, знаєте, Господі, в те время шо ти будеш там брати! Отак ідеш, я ше й любітєль був. Я особенно. То подивишся, то родичі, то більше того, шо і так грали. А то платили.

— Чи можете сказати, чи тоді, це означає давно, коли були трошки молодші, до війни, чи була конкуренція між музикантами? Це означає, що я знаю, що було кілька скрипалів тут у вас в селі, так. Чи була така конкуренція між ними? 

— Я вам хочу сказати таке, в нас ну були це вже канєшно після війни, скрипачі були, но знаєте, фронтовики поприходили, трошки вони запивалися. І їх не так брали на весілля, як нас, молодих. Понімаєте? ну, він ото вип’є, не хоче там грати, й забувся, шо це він найнявсь. А на весіллі ж треба грати! а як же! Якшо ти, як в нас кажуть, як найнявся, то продався. Треба грати. То це, то в нас були. Конкуренція яка, ну, як вам сказать, то це так, шо ми молодші, то луче грали. А старіші, вони вже не так грали. Та й!

— Чи це означає, шо в вас була така своя як би бригада? 

— Да, да, да! ось я з цим, ось він як прийде, ось з цим Гунчаком я то саме більше грав доки. А тоді появилися вже багацько гармошок, то гармошки начали грать.

— Чи вони були вам конкурентами?

— Да, вони да. Тоді вже начали, бо це новина. Гармошка, от! Ну, я начав уже й з гармошкою грати. 

— А чому люди хотіли мати гармошку замість скрипки? чому?

— Чому? їм вже видно, вони привикли, а це ж наче новость, як гармошка. Бо в нас гармошки не дуже так, да. В нас вобще, це Росія з гармошками, а тут у нас не було. Геть я й не пам’ятаю даже до войни, шоб хто на гармошку. Після войни приїхали якісь з Білорусії, чи шо, був такий швець Шаркевич, то його даже в Будинок культури наймали. Він мав гармошку, і ввечері він грав на гармошці. На танці. Оце таке було.

— Було у вас, що деякі люди сказали, що коли скрипаль дуже добре грає, шо він має щось з чортом? Це означає, що чорт допоможе. Таке було? 

— І шо ви хочете сказать, шо це скрипач такий хороший, чи як? Да, були в нас. В мене дядько був добрий скрипач, але ж до пори, до время. От, закладуть трошки, та й вже ні.

— А ви знаєте, я маю на увазі не точно це, а щось трошки інакше. Це означає, деякі люди, я чув, мабуть, це було раніше.

— Та шуткувати то шуткували.

— Гарно грає, де беруться сили, як кажуть.

— Ну, це й мені не один казав. Ну, осьо в мене мої товариші, ну як воно в тебе получається? ну як? Я кажу — я б тобі роз’яснив. але сам не знаю, ну от почув я й граю, і всьо. Чую і граю. Ну, як воно в тебе получається? Ну, як я тобі роз’ясню? Якби я це по нотам грав, то я б знав. А я на слух граю, послухав. То як же ти попадаєш? А, кажу, я знаю? попадається в мене. Я от послухаю і граю. А я знаю, ну як я можу роз’яснить, як я слухач. Запам’ятовую, пам’ять така та й усе. Чуєте, пам’ять така, та й усе.

— А чи ви пам’ятаєте, чи мабуть ви бачили, або батько, або дядько сказав вам щось про те, що трошки раніше часом можна було бачити на базарі таких мандруючих скрипалів.

— Я пару раз, я пару раз бачив. Да, бачив. Вони такі виходять на базар і грають на скрипці. Ну, буває якийсь убогий чимось, грає на скрипку, і там йому кидали. Я бачив, мандруючі ці такі вони, от. На базарі. Но дуже рідко в нас тут. А ось туди дальше, де це я був, в Ростовській області, чи шо, то там да! там на скрипках грають.

— Чи ви пам’ятаєте, що вони грали? чи вони тільки грали, чи вони грали і співали? 

— Грали й співали.

— А що вони співали? 

— Співали такі пісні, ну знаєте, як вам сказать, воно наче тоді то якось боялися цего Бога згадувати, от. А так вони, ну, пісні такі.

— Але все одно вони співали?

— Вони співали, вони співали. А більшість такі ну наче, як вам сказати, ну сирітські такі пісні. Шо він оставсь сиротою там чи вона, то це отакі пісні, знаєте.

— Чи ви пам’ятаєте, як вони називалися?

— Пісні такі старинні, от. Вдовині часто, про вдов такі вони співали. Ну, як пішов там на войну, а сама осталась з дітьми. Отакі, знаєте. Я даже пам’ятаю, моя мама всігда таку руську пісню — “Гдє качала я дєтєй, там коров доіла, ой, у птіци єсть гнєздо, у волчіци дєті, а у мене нічєго, нікого на свєтє”. Так вона співала колись. Так, знаєте, і такі пісні послухаєш, нє! було так послухаєш. І на лірі я бачив на базарі, особенно на лірах. Коло нього збиралися. І такі він пісні співав стринні! такі козацькі ше, знаєте.

— І козацькі також?

— Так вони співали на базарах. Ну, й ходили по селах вони тоже. Йому даже закажеш шо тако, він сяде, дадуть йому пообідати, всьо. Бо це ж він з поводатаром ходить, сліпий там. То він гарно буває грає так. Заслухаєшся. Це таке. 

— Чуєте, Іван Матеєвич, грали як би на весіллях, на вечорницях. А чи грали часом на хрестинах, коли народиться? просили люди, чи нє?

— Було, но рідко тоді. Ну, а всьо ровно буває. Ну, хто тако хоче, і там свій музикант там чи шо, то й на хрестинах.

— Як би до своїх. А як хтось іде в армію, чи вас попросили грати?

— В сучасне время да. Ну раньше то тоже грали, но дуже рідко. Бо я вам скажу, шо не дуже в нас. Ну, як там село таке, і мало 3 — 4 скрипки, то це не дуже й багато. Дуже мало, но грали. Грали. Чуєте, грали, це таке. І в армію, і я ж кажу, і хрестини, і родини. Ну, на родини то не ходили, потому шо. А хрестини, то то вже, знаєте. Бо хрестини бувають даже й через год.

— А всі гулянки то не обходилися без музикантів?

— Да! да, да, гулянки да. Особенно, а шо насчот піснів, то співати, о! в нас, в нас насчот цього діла то жінки любили. Це було в нашому селі. Співали, де хочте. Оце було, я вам кажу, оце весна, так то вже чуть веснянки, і то так гарно! та ше так змагалися, хто краще заспіває на вулиці.

— Це веснянок, так?

— Да, веснянки, і вобше тоді пісні. Я вже такі, я ж кажу, був же я музикантом уже, вот. Грав ввечері особенно танці, а потом де дівчата найкраще співають! От було, ото конкуренція, хто краще заспіває, на якій вулиці. Ага! значить, оно на Маріяновці!. Це в нас звуться, осьо в нас вулиця оце, де я живу так прямо, називається Маріянівка. В каждій хаті була Марія. Ви понімаєте, от. Так її і назвали. І до сіх пор вона, це ше до войни, і до сіх пор вона Маріянівка, так і зветься. А зараз немає там. Старі дехто, а там почти й нема. А так — ага! тут дівчата, пішли й ми, ми ж хлопці. Пішли до тих дівчат. І ми співаєм, а я тоже гарно.

— Скажіть, а в піст співали, чи ні?

— У піст?

— Чи грали, чи співали?

— Менше! я вам кажу, як ше ж церква була, додержувалися. А тоді, як оце, на цьому місці оце, де Будинок культури, тут церква була. 

— Розвалили?

— Розвалили, вона дерев’яна була. Її розвалили. То я вам кажу, шо то ше так додержувались тоді, а тоді вже як пішло з тих годів, не додержувалися, не знали. Особенно молодьож, вона й зараз не знає, коли той піст. Я вам чесно кажу. А ми? Ми ше, ну, батьки наші, сестри, так вони знали. Особенно в мене обидві в церковному хорі, вони знали, коли який празник, коли цей піст, коли те, коли се. Бо й я його не запам’ятовував. А вони то знають.

— І старалися не робити весілля в піст?

— Канєшно! канєшно нє, канєшно нє. А тоді вже забули за все.

— Але сучасного часу, зараз то ми знаємо, шо вже й в піст роблять весілля. А до війни цього ж не було?

— Нє! нє-нє!

— А після війни зразу теж вже не було? 

— Тоже не було, от. Так додержувалися. А це якесь время таке було, шо не додержувались. Ну, зараз бачте, вже йдуть вінчаються, це все, то додержуються. Во-первих, і піп не буде ж вінчати, якшо ви, якшо ви не вовремя. Потому шо воно так канєшно.  

— Чи ви пам’ятаєте також до війни, і зараз, після війни також, таких жінок,  які також сліпі, чи ні, ви бачили таких жінок, чи ні?

— В нас жінок, в нас дуже мало. Може десь, но я в себе тут в окружності не пам’ятаю. Чоловіків багато було.

— А чоловіків як в вас називали тіх, шо ходять просять? прошаками називали? чи як?

— Да, прошаками.

— Прошаками називаєте?

— Прошаками! Прошак, він просить.

— Ну, це не обов’язково мав бути музикант? він просто просить. Не обов’язково?

— Нє, нє, нє! це, це не обізатільно.

— Це зовсім інше?

— Це зовсім, це зовсім інше.

— Шо музиканти, шо прошаки, це різне. Тому шо музиканти, вони отримували за те гроші. А ці отримували так просто хліба, чи шо там?

— Так-так! хліба і шо хто дасть. Шо хто дасть. То таке, шо, чуєте, шо хто дасть. Якшо, допустім, заходять до хати, чи ну пють по чарці там, то це ж до чарки треба грати.

— Оце ж я за це й питаю.

— То це та традиція, шо нам, як музикантам, тре за цім слідкувати. Ви понімаєте.

— Це має бути обов’язково?

— Обізатільно!

— До чарки то це ви маєте підіграти?

— Обізатільно!

— Або, якшо припрошують там?

— Так, так! тоже ми должни грать.

— А шо це означає, які ви тут граєте мелодії?

— А там такі є мелодії в нас. То так і зветься — до чарки. А то, а потом.

— А потім марш свашкам?

— Є таке! а свашкам там не марш, там танці такі для свашків спеціально є, о.

— А що це означає — до чарки?

— Так воно й зветься — до чарки!

— Це коли припрошують, давайте там вип’ємо гості за молодих?

— Так-так-так! за молодих.

— Шоб випили всі, то треба заграти? під час обіду?

— Після обіду, да! в обід, чи коли там. 

— Я маю ще запитання для вас, після того оце, коли всі танцюють, і музика там на кутку, вони грають, чи було часом, щоб хтось прийшов до вас і вони хотіли попросити мелодію у вас, чи вони  платили вам окремо тоді, як щось просять?

— Нє-нє! нє! ми такого, дехто мав заведено, а там! це десь тако в городі, чи в тих ресторанах, то ти заказуєш там на весіллях, і там все це. Нє! ми не робили так ніколи. він заказав, і всьо, давай! я й граю там, велике діло! А я хочу те, давай те!

— Їм заплачено наперед?

— Ми, ми взяли гроші за все.  

— А не було так, шоб оце приходить хтось із іншого села і каже — навчи мене оце на весілля, я в тебе цю мелодію навчуся. Чи то обумовлювали чимось?

— Та, то вони собі беруть. Він собі стояв слухав так, як і я. А почув шось нове, я собі буду грати нове, бо я чув зовсім друге.

— А було так, шоб ви ішли в село в одне, і там запитали якусь мелодію, і приходили до себе грали її в свому селі?

— Запросто було! багацько. Багацько так було! Ой! це десь почуєш у другому селі, або чи я в Талянках грав, особенно грав оцей покойний Латка. Він сам скрипач був, от, хароший дядько. Він помер, нема. Він тєхнік там був, тєхніком от, він і зараз є. І він всьо времня преподавав там музику. Отакий був. Та в нього нового часто. То оце я піду, послухав, всьо. Та ше й любітєль такий, от. А ти, Матейович, не чув оце? заграв мені всьо. — Не чув, кажу, тепер буду грати. І граю, буду грати. Він радів, це ж він переняв, і він передає так все. Хароший дядько! А були такі, шо зазнайки! шо тобі не той. Це дуже рідко. Це дуже рідко. А ми любителі оце один другому передаєм усе, шо новеньке де почув.

— А що, були жиди у вас тут в селі ще до війни?

— Жиди? в селі не жили. Тут кажеться два, два жиди жили.

— Але не було жидовських музикантів?

— Нє! нє! нє-нє! Я даже й не знаю. Причом їхню музику один, один танець, чи шо воно таке, мелодію я знаю.

— А звідки ви знаєте?

— А я слухав, як вони грали, Фрейліх.

— Ну, Фрейліх, я чув це.

[00:23:12] Фрейліх (фрагмент)

— Забувсь, а грав.

[00:23:26] Фрейліх (фрагмент)

— Забув. А знав! А в нас євреїв тут мало було. Ну, зате в Тальному, оце вам кажу, ше до войни, не розминешся. Сильно там багато.

— І в них музиканти були?

— Да, в них музиканти були. Ну, я мало їх слухав. Вони грали в себе.

— А ви не запрошували так їх на села, шоб вони грали?

— Нє! нє, вони менше.

— Тільки свої грали? а поляки?

— Вони своє грали, і для своїх грали. А так, шоб вони грали. 

 — А їх багато, кажуть люди, шо вони грали в інших селах. Шо їх запрошували, вони були гарні такі музиканти, їх запрошували.

— А поляки?

— Фамилії польські, ну чистих поляків то вже нє. А тут, тут же іменіє польське було осьо отамо, да! да, он на горі. В нас там двохетажний дом був, розібрали ж його во время войни. Не цеї, а тої ше.

— Першої?

— Першої, да. Порозбирали. Я тут же поляки, імєніє польське було.

Чоловік — А сахзавод же поляки строїли.

— Та це ж поляки.

— Понад річкою це завод такий стоїть?

— Да-да-да! оце польський. І в Тальному, і в Тальному завод це тоже польський. Тоже поляки. Тільки той більший.

— А що ви думаєте, чи було більш музикантів до війни, ніж після війни?

— У селі? як вам сказати.

— Ну ви сказали, я думаю, шо вони згинули може там на фронті десь.

— Було, було! в нас, зараз вам скажу, по розсказах я, скільки я помню музикантів тих старих. Счас вам, счас вам раз Гнат, дядько Трохим, Гриша Пустовіт, Гунчак Тихін, хто це ше на скрипку грав. Ну, Сірьожа то той старий, пять. Ну, і це душ, душ 5 я знаю скрипачів.

— Скрипачів? до війни?

— До війни, да. А вони були, душ 5 — 6. А вони були, вже мені дядько розказував, шо вони були тоже, тут був, каже, оцей Гунчак, ось він зараз прийде, та його батько каже — ох! тут один, каже, був скрипач! Оце, каже, такий, як ти. Такий урод, каже, скрипач був, задере! Не урод, він просто так сказав — Так сильно грав, як оце ти.

— Чи ви пам’ятаєте, чи музикантів були розкуркулювали?

— Розкуркулювали? нє, я шось нє, в нас таких не було.

— Чуєте, а жінки ніколи не вчилися на скрипку?

— Нє, от не приходилося, не було. Правда я вам скажу, в мене ж внучка була коло мене. Обдарована така, як я. Шо показав на скрипці, грає зо мною помаленьку. Ось хай скажуть, я з нею на сцені виступав. Така внучка.

— Чи вона грає ще?

— Не знаю.

— А вона доросла вже ж?

— Вона вже доросла, з 71-го року. Я вам, я вам скажу откровенно, ну життя єсть життя, це не тільки в мене так склалося. Син мій розійшовся, покинув, взяв другу. Вже з цею двоє десь аж в Іркутській області. А ці я не знаю. Я був нужен, як діти було виглядіти їх. А зараз я сам живу, нема нікого. Отак в мене життя склалося. А внучка обдарована слухом, ужас! ото така точно, як дід. Це на скрипку вона. А вже пішла, вчилася, то на баяні грала. Така слухач сильний.

— А було в вас таке, Іван Матеєвич, а було так, шоб якісь скрипачі чи музиканти, які в вас жили тут, шоб вони заробляли собі на прожиття тільки оцим? 

— Музикою? нє! нє-нє! це просили, вони просто в колгоспі працювали всі, той їздовим, а той тим, а той тим. Отак різноробочі. І всі грали тоді, як оце просили. Неділя, субота там, понеділок. То оце так. А шоб спеціально, шоб спеціально в законі, в нас таких не було.

— А я думала, шо вони просто менше чимось займалися господарством, а тільки музикою.

— Нє! у каждого хазяйство своє, у каждого всьо. Корова. Всьо вдома й на роботі. Той тим робить, а той тим. А так не було спеціально. Спеціально не було.

— А були часом такі багатші люди музиканти? чи тільки бідні?

— Нє! от чось мені, чось мені пам’ятається, шо ні один музикант у нас багатий не був. Просто такі вони середні люди. так, як обично всі живуть, так і вони. Так і вони. А шоб він особенно відзначався, шо він багатий, нєа! не було.

— Шоб саме скрипка його найбільш годувала там, то просто додатковий дохід.

— Це просто, але я вам скажу, шо в нас любітєлі. Це любітєльська така музика. Це так, як і я осьо, й він. А він любить на барабан іграть. Молодий, а гарно грає. От тоже любітєль. Він і в духовому грає на барабані. І так по свадьбах.

Чоловік — Троїсті музики, осьо вони, Матеєвич, Петрович.

— Да, троїстими часто, часто граєм.

Чоловік — Ше Сірьожа цей, шо барабан виносив, тоже грає, і в духовій іграє тоже.

— Та грає.

— Чуєте, а до війни не називали часом музикантів троїсті музики?

— До войни? нє, я такого. В нас до войни це так, по весіллях грали. А так, шоб.

— А як про вас казали? грачі? чи як? 

— Нє, музики. Музиканти та й усе.

— А як йшли наймати, то як просили вас? чи просто домовлялися?

— Просто домовлялися музиканти на весілля грати.

— Ну, а наперед платили, чи потім уже?

— Було де, як у кого. Як бачать, шо весіллів багато, то то прийде наперед, я вам заплатю.

Чоловік — І транспортом своїм, каже, приїдем заберем, і відвезем.

— Ну, це тепер, да. Це січас, а тоді тоже, ну, як тоді, послі войни, я вам кажу, там багатші села. там оце прийшов з радном. В понеділок, чи в неділю раненько хлопці встають, музиканти вже в 8 часов должни бути! Ну, та й там такий обичай — жінки ходять з мішками там, мішок такий чи шо, чоловіки з радном зара йдуть. І музиканти, ага. До вас прийшли — чо це ви запізнилися? ви должни бути вже. А нє, і порадок такий. То радном піднімають. Вона кидає гроші, скільки там вона кидає, то таке їхнє. Це чоловіки. А жінки вже пішла або курку, або гуску, або качку, шо хоч, давай! І в той мішок, і пішли! то я вам кажу, як вони поназносять, от буває, ага! нема нікого, теля забрали, ведуть! да. А той прийде викупить! хазяїн. Він заплатить гроші всі, й вони заведуть. Но тільки як нема, або сховався де. Ну, це ж шутки є таке. Це ж, знаєте, на те воно називається весілля. В нас веселяться ісключітєльно! То вже нароблять сміха там, Господи! Чудять так сильно, все весело робиться. То там да, там зовсім. А в нас трошки бідніше. Но всьо ровно ходять, ходять з тим рядном, пішли. І то вже вгостять вас, як має бути, всьо покладе на столі. А як же! то такі. Ну, зараз з цею горілкою дуже розвелися вони, от.

— Знаєте, я чув, що, ну не у вас, а в інших селах дуже часто були такі жінки, котрі дуже добре знали обрядові пісні.

— Ісключітєльно!   

— І це означає, шо люди, вони дуже хотіли запросити таких жінок або в дружки, або в свашки, або в щось. Щоби мати таких жінок там, на весіллі. Вони знали, як співати, і знали, де співати.

— І шо за чим. Обрядові. Є, є! в нас багацько таких жінок. І даже їх запросюють буває на весілля. Даже вони не родина, а запрошують. Вони кажуть, а шо за чим. От вона каже — оце треба те, а оце треба так, це треба так.

— Чи люди давали таким жінкам щось за те? Мабуть не гроші, а якісь хустки, або що.

— Да-да, якусь хустинку подарує, якесь, да. Чимось таке дарували.

— Рушники, мабуть?

— Да, рушники, да. Це тебе можна дождатися, чи не можна?

— Скажіть, будь ласка, коли ви грали на весіллі, і треба настроїти скрипку, як ви робите це?

— А дуже просто, стаєм і настраюєм.

Чоловік — Як вже не буду грати, до нас ніхто не прийшов там. А як вже прийшов. 

— А як, яка нота береться, шоб настроїти?

— “Ля”!

— “Ля”! але знаєте, хоч ви й не маєте освіти, але знаєте, шо “ля”. 

— Да!

— А ті, шо не мають в вас інструмента поряд, шоб то “ля” прозвучало, то як? Я маю на увазі інше, хто не має, не знає нотної грамоти.

— То всі ровно! бо я ж осьо граю, хоть я і слухач. І осьо ж вони всі слухачі. То ми в хорові, то нам дає то на баяні, то ми підстроюєм під ля. Іначе ми не будем грати.

— А якщо так?

— А якшо так десь на весіллі, шо нема це, то як у нас воно якось.

[00:36:05] – фрагмент

— Це пісня, як вони вже витягнули коровай. Витягнули коровай, і короваю оце.

Чоловік — Оце вони, считайте, обтрушують борошно.

— Оце вони круг борошна і танцюють? то яку тоді грають? яку тоді грають?

Чоловік — Та ту, шо ми грали.

— Ви нас поставте, бо ми можем близько того стояти.

— Ні-ні! ви вже дуже добре, не треба рушать зовсім! ні-ні, будь ласка.

— Грати вже?

ГРАЮТЬ МУЗИКИ.

[00:36:52] — [00:38:11] – Зачепиха (танець) (пісня)

— Чи можна попросити ще раз? чи ви можете ту саму пісню ще раз? Будь ласка!

— А як же, можна!

…

— Тепер Григорій Тихонович другу?

— Так.

— І Леонід Петрович перву.

— То це вже вони вже борошно обтрусили і сідають вечеряти. 

— Оце одну лише грали, чи іще якісь?

— Та, їх багато було!

— А тоді вже які захочуть, такі? Але це перша?

— Да, це перша. Зачепиха.

— А чого так називалась — Зачепиха?

— Вона зачіплює.

Чоловік — Співають її першу, і як зачепився, і багато пісень тоді.

— А не можете нагадати хоть пару слів тих пісень, шо там до неї проспівували? Ну, хоть пару слів там. Так небагато.

Чоловік — Та тоді хлопці записували.

— Ну, хоча б одну так, шоб можна було.

— Я вам скажу, то там таке було, то жінки. 

— Чи можна ще одну з них? ще одну мелодію таку.

— А! можна, можна.

— Почекайте, шо далі?

— Давайте, ше можна добавить, як іде на свадьбу. Вже рано іде.

— А, одну секундочку. Якшо ви ідете, то ви десь збираєтеся, уже на свадьбі збираєтеся, чи в себе дома?

— Дома!

— Ага! ідете на весілля.

Чоловік — Ми приходимо самі перві. Всі приходять, тільки ше заходять, ми граєм На добридень! Надобридень в нас є такий.

— Це вони на суботу печуть коровай?

— Даже в п’ятницю, бо на неділю вже треба, шоб він, цей коровай був. 

Чоловік — І от ми приходим на свадьбу, музиканти, і граєм На добридень!

— З неділею! ще б раньше, музиканти вже прийшли до вас грать!

Чоловік — За стіл як вже сідають, батьки наливають по чарці від молодих. І граєм мелодію До чарки.

— Так, До чарки. І шо далі? то прокажіть же!

— А я за ним сльодом та сльодом! козенятко в ополонку, а я його за головку смик догори! А я за ним сльодом, є?

— Так-так, є! І вийшли з-за стола тепер.

Чоловік — І молодий веде молоду розплітати до себе додому. Або в церкву йдуть. Забирає він її і йдуть в церкву. Або ж до нього, розплітають тут же у нього. Він йде розплітати. Йде за молодою, це ми заграли для молодої. Розплітають, і він забирає додому. І вже свадьба начинається.

— А іще там момент, коли виводять її з-за столу, то чи грають якийсь марш при цьому?

Чоловік — Нє, з-за столу марш не грають, а надворі мелодію грають, як вона називається там. Молодий, ну староста там виводить. Дружок виводить молоду там, вони там крутяться. І грають їм там.

— Якийсь, це точно той танець, який там грають в той момент? чи будь-де?

Чоловік — Раньше то було грали якогось Гопачка в основном або Комарського козачка. тепер, же не так.

— Нє, то як колись.

Чоловік — А колись то був Гопак. Тільки Гопака. І молода, молоді за ними йшли, а дружок з старостою, то грали Гопачка або оце Комарського, отаке о шось.

— Ну, заграйте Комарського.

Чоловік — Комарський давай.

— Давайте окремо, чи польку. А як вона називалась? як ви між собою радитесь, яку зараз будем польку грати, то якось кажете, шо граєм таку там.

— Та Бабочка, чи там.

— От вони йшли до молодої і співали по дорозі, що вони співали? чи ви з ними? чи ви грали?

Чоловік — Нє, ми граєм там кроме польки зразу марша коли з двора,, а коли проходять селом, то польку просто. Пограли там, а дружки співають весільних

— Ага! це означає, що ви мовчите, коли вони співають? а тут ви граєте польку. Чи вони танцюють там?

— Да! шо хотять, те й роблять!

— Чи знаєте Коробочку?

— Вальси. Все грали. Полька ойра.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

[00:44:55]  «На Богатяновской открилася півная» (фрагмент пісні)

— А тут на свадьбі — ой! молоді п’ють, шо подадуть борщ. Тоді бідніше жили, там не так багато страв, як зараз. Ми граєм, уже нема борщу всим музикантам. Ну ми наче, принесли, принесли знов. А вони сидять коло цих музикантів, знов нам грати тре, вони знов поїли! 

— То мусили живиці вкинуть.

 — Третій раз піднесли, а той узяв та живиці кусок бовть, а той балакає шось, а тоді — о, м`ясо попало. Та раз, як він взяв, а живиця вона ж каніфоль. Так вона ростала йому в роті, а воно прилипло, а смердюче. А ми! (сміються), а ми ну не можемо. Вийшли на двір, а він каже