Вагерич Василь Михайлович, 1924 р. н.

— Ага! так!

— А скільки вони стоять. В дорозі навіть проложають асфальт.

Чоловік — Малогорошку Павлу Васильовичу, 1972 рік.

— Видите, як то зробить. Свої, знаєте. А це я от. І це я.

Чоловік — А скільки він за неї брав, за скрипку?

— Та так 100 — 150. 

Чоловік — Робив 10 скрипок, так?

— Та він робив так, він їх мог зробить. Він це робив місяць, а може й два. Це не так скоро, то да.

— А чого не маєте учнів? чому не вчили? чому не вчилися?

— А чому? то треба, то не писати навчитися можна, або креслити, або шось майструвати. То є такоє дєло, музикант. Як ти хочеш бути музикантом, то треба родитися, шоб з добрим слухом, і пам’яті мать. І настроєння. Як немає настроєння, або не має слуху доброго, не має  пам’яті, то вже всьо, ти ніяк. То тре мати великий талант. Так як льотчик на самольот, тра спеціаліста. Тра пам’ять на шо. там секундноє, секунду як думає людина, так має скоро. Так як має льотчик, так і музикант. Як не зробив, всьо, пропав. Отак. Музикант, знаєте, як на яких інструментах, то ще є так. А тут має буть талант. 

— Василь Михайлович, а ви до війни коли грали, от ваш Вагерич той, хто ще грав скрипками? які другі ансамблі? які інструменти ще були? на весіллі.

— А то були скрипки і бубен.

— Дві скрипки і бубен. А бас був?

— Був і бас, но то раньше був бас.

— Ще раньше?

— Раньше був бас.

— А що ще раньше було?

— Я не помню, скрипка, бас був. Мали бас, та були скрипки. А зара так прийшло на барабани з трубами все, і так до сіх пор.

— А коли були дві скрипки і бубон, то як називалися скрипки?

— Троїста музика.

— Так-так! але чи так було, шо називалися так, шо то перша скрипка? друга? чи як?

— Да, було перша. Як ото, наприклад, я граю, а другий лише допомагає, контрує.

— Контрує в вас називали?

— Контрабас, то казали контрує. Я граю, а той контрує ше, допомагає. Я так знаю, контрувати. Я іду контрувати, навіть, якби я хотів контрувати, а який смисл? так я заграю раз! як слід, і добре.

— Школа!

— Раз я по ньом смичком ударив, то вальс, фокстрот, танго, чардаш. То там, знаєте, як другий раз, там не допоможе баян або то друга музика. Той почав, перший музикант, а я контраваю йому. Напримєр, я мав так смичком зробити, шоб йому помогти. Або як  то є ошибка, я вже знаю.

— А коли ви з тим Вагеричем грали, то чи давав він вам грати першу скрипку?

— Не давав. Тра научиться спочатку гарно, а потом.

— А чи сказав він вам — отепер ти вже скрипач, так якось. Ну, диплома ніякого не видавав вам, коли навчив?

— Нє (сміється). 

— Нічо не казав? А було так, шо він уже свою мав, свою компанію, а ви вже свою? коли він ше живий був. Було так?

— Було, шо він собі вже ходив свою компанією, а я собі находив. Але так як він вже старий став, то вже й без мене ходив, бо він не давав, шоб я то з ним ходив.

— А ще хотіла запитати, от коли дві скрипки граєте і бубон, хто старший? хто керує? Ну, каже — оцю будемо грати, чи цю будемо грати.

— А первий музикант. Первий музикант то.

— Перша скрипка?

— Первий музикант каже — заграймо коломийку, а зараз от, примєром, чардаша, потом вальс. Оце так сказав, і всьо. І ми вже знаємо, шо до чого. І так пішло й пішло, разом всьо. 

— А ви грали, запрошували, куди приходили наймали, на весілля? ще куди?

— Як запрошували, давали аванс нам, розумієте, шоб було надьожно. А було так, шо і по 3 — 4 чоловіка.

— Конкуренція?

— Конкуренція була.

— А давали авансом, ви тоді грали.

— Ми грали, аванс був, а тоді, коли закончували, нам гроші давали.

— Ну, на весілля наймали. А кудись же ше ходили? чи грали на хрестинах?

— Грали на хрестинах.  А то ше були вечорниці. Ошанки.

— Як? ошанки?

— Ошанки то вечорниці. Бо ток виходить, там говорять ошанки, а тут вечорниці.

— А чи ходили з скрипкою колядувати?

— Ходили.

— Ви ходили?

— Я ходив! а чо ж! ходив колядувати.

— А чи, коли справляли такі іменини, чи запрошували скрипку? було таке?

— Нєт, то не було такого.

— Шо тепер хочете зіграти?

— Я дуже хотю, но в мене жінка,  вона там мені запретила, шоб у неділю не то, як в церкві люди, то я не грав на ето.

— Чого?

— Ну чого? то гріх! (сміється). Но знаєте шо, знаєте шо.

— В церкві вже закінчили, вже пішли люди.

— Нєт, ше не кончили, до 12-ть. Нєт! Йде молитва, а тоді служба. То осталось ше 40 минут. А тоді можна вже грати.

— Бо я бачила, люди багато йшли.

— В нас тут свій світ, ви чуєте? Колись ми грали на свальбі, та один мене попросив там на цимбалах, там в нас було таке, каже — дай я мало на скрипку твою пограю. Граєм. А він дав мені свою, та взяв та й грає, грає. А там наші гуляли, та якісь танці. І як вдарить скрипку та в гори, а там гори, там темно! І я успів, я коли од нього спішив, то дивився, як він падає вниз. І ми та то, чудо було. Чесне слово! файно. Як так увиділи, а я сів од його там. А він раз! смичок, а той смичок, шо він є. І так і завмер, і нічо, і не впали.

— Більше не давали грати нікому?

— Нєт! більше не давав то нікому. Він, знаєте шо, от чесно, він  контрував, а він грав сі, та всі чудувалися на інструмент, шо летіли в воздусі були, та не впали. Шо то можна так.

— А розкажіть, от, якшо ви йдете на весілля, чи є там якось, спочатку ту мелодію треба грати, потім ту так?

— Заказують.

— Ні, почекайте. Ви приходите на весілля коли?

— Вечором. 

— Коли, наприклад, до молодого?

— До молодого приходим вечором, і там.

— Він збирається за молодою йти.

— Зараз, зараз такого нєт, ми вечором приходимо, там граємо. А другий день йдемо за молоду. Молодий з молодою йдуть там на розписання, і тоді ж.

— Або до церкви, так?

— Або до церкви, або на розписання, а тоді додому. І так грається, і грається, танцюють то, співають.

— А марші ви граєте? весільні марші граєте?

— Марш? а чо ж нє? Граємо! а як же!

З  [00:52:23.00]   до  [00:52:54.00]  немає запису.

— Як грали у Івано-Франківську з їхніми музикантами, знаєте, ну я так як на контри, то я можу все хоть і з баянами, хоть і з чим, то контрабасом в мене опит великий, як то я вчив, вивчив. То я навіть на контру музику легко, навіть так як я контра музикантом був. А вже грав то точно раньше.

— А чи ви бачили колись якісь, наприклад, угорське весілля? ну, мадярське весілля? мадярські музиканти? бачили їх? слухали?

— Бачив. 

— А які в них? які в них інструменти?

— Я в Венгрії був зо три літа, від зими до зими. То як ви думаєте?

— Чи вчилися від них шось грати?

— У них так, як у них. У них є троє скрипків.

— Три скрипки.

— Троє скрипків, два вперед зразу однакові, а контрабас і бас, і ще й барабан. Ну, барабан то або буває, або нєт, а контрабас бас такий здоровий. Такого зросту, три струни такі товсті, такі як палець струни. Смичок. І він як потяне, то знаєте такий бас. Файно. Тіко шо його виносить надо, високий такий (сміється). Як потягне, аж тут ото серце встайот тоє. То і на Словакії так само. Я коли в Венгрії був, то схоже шо мадяри, шо словаки, то одинакові.

— Музика це?

— В них музика однакова почти.

— А тут ше є села мадярські, правда? немає? А які тут, крім українців хтось ше живе?

Чоловік — Румунських сіл є 3 — 4.

— А євреїв немає? поселень таких.

— Мало. Найостріша музика йде румунська. Молдавська, румунська і венгерська. Остра музика  це в них. 

— Остра?

— Остра це скора, бистра музика і танці. Музика і танці найскорі. Молдавська, румунська і венгерська. А потом вже наша закарпатська. То менш така сложна і остра, остра. Румунська, молдавська і венгерська.

— А не грали разом з ними ніколи? не траплялося? 

— Як вони то венгери, а я то не мав права до них підійти близько. Вони такі то вже тоді. А так шо.

— А скільки платили за весілля до війни музикантам? приблизно.

— Та то не одінаково, за чехів так, а за мадярів так. А тутечки вже послі войни було, гроші мінялися. То знаєте такоє. Тими старими грішми, як ше червонці, то 700 — 800 рублєй. Ото як червонці. А як поміняли вже гроші, то тоді платили менше, платили 250 — 300. А тепер і зовсім непонятно, по 300 вже новими вдома. А як в ресторані, платять 500 і 600.

Чоловік — А хто більше грає? троїста музика? чи естрада?

— А це вже як по району, то вже більше пішла грать естрада, десь 4 — 5 років то пішла естрада.

Чоловік — Троїста музика вже одступає?

— Да, в сторону йде, в сторону йде.

— То ви маєте поле, землю, так? худобу?

— Це все наше, колхозне (сміється). А в мене поле от маю, і все. Бо то всьо наше, як то кажуть, всьо наше.

— Я хочу запитати, шо, якби жили тільки з музики, чи прожили б?

— Не було такого, шоб люди прожили з музики.

— Не було такого, кажете.

— Каждий должен буть спеціаліст на всяку роботу. А якшо жить на саму музику, то не проживеш (сміється).

Чоловік — Так само, як художник. 

— Так, кроме того, шо малювати, він должен робить на роботі. Я робив на різних роботах. А тоді, коли я ще був молодий, була своя земля, на роботі не робили, працювали вдома. А як вже пішло, шо вже тако, ну то й пішов у колгосп. І шо зробили? ага! свальбу вже не готовили, а тільки в суботу й неділю. Бо вони ж не виходили в неділю, виходило, шо то мало. І там гуляти, і там робити. Свята неділя. То треба було робити так. То так міняються обичаї і всей світ (сміється).

Чоловік — А ви знали тих майстрів старших, шо свальби робили? Вечеряка, Маня?

— Ой, де б не знав, я був молодий, то чого не знав? знав. То робили пір’я  тоді, шо різали на воді дерево, знаєте? То однаково нарізували ше те мале. А велике було, то могли чоловіка 3 — 4 пилить. Ну, млин на воді, там мололи. То були такі спеціалісти, шо зробили млина. Робили церкви. Такі були люди. Зараз не дуже є таких спеціалістів, шоб могли зробити пилу на воді, шоб то вода гнала і то різала. І то сами. Там тягнули, і то різали, то дуже мудро. І були такі великі пили. Знаєте, то різали. Майстрів було багато. І тепер майстри є, майстри.

— Вони й для других сіл робили?

— То мона класти на воду ше не на теплу, студену, за тиждень не розслояться. На тиждень поставили на воду, там стоїть і не розслоється. Подумаєте, шо я вже може не раз такий мокрий, шо прийшлось мінять і раз, і по два, як порвалися якісь од води. В мене було багато скрипок, а таких то любимих небагато. А були всякі. В селі таких хат не було, в 38-м году то перша хата була. А це все було пусто, ані їднеї хати не було!

— В 38-му?

— До 38-го года. То дід няньо, няньо положив.

— А чого він туда переселився?

— А луче, бо в нього там же на березі, на тій стороні, стара на березі. А ми перейшли, 4 гектари було землі. А через рік — два все по одній, по три і так пішли строїть звідти і то село.

— А чого назвали Сойми?

— Сойми, я оповім. То в давніх годах бивша із Сойми то була кінцева. Це така історія. Це були Хуст, Липша і Сойми. Тому шо в Соймах був такий чоловік, який тілько перший зайшов, построїв собі хату, і це Сойма. І то казали — в гості до Сойми (сміється). То то от Сойми і Сойми, так і осталося. По пряміку дорога йшла, попри ріку затопи були, знаєте, але в них води вже мало було. Ліпше Сойма. Було за шо, шо ті пасли воли, там воли пасли із Сойми і так далі. То було там поле раньше.

— А Кужбеї? 

— А Кужбеї, Кужбеї десь так засновані були вже десь приблизно із 10-го або з 14-го года, а доти не було.

— Чоловік — Так пізно? там, кажуть, ше якісь розбійники жили раніше.

— Та то я вам розкажу, то давно і такий був закон, і тепер, то, шось я пам’ятаю, утік десь у гори, та й так він сам ся остав, шось таке. А то ніби так грамотні, ніби такі спеціалісти сьодня, і ті грузові в сторону десь, і построїв собі там і жив (сміється), і ніхто не знав за нього. Може писався Кужбей або шо там, та й так всьо стало Кужбеї. А там то Мельниця, то село. Та там Личак таке село є. Там Юртин, юрти під соломкою такі.

Чоловік — А казали мені, шо цю церкву хтось із юрти зробив. Міг такий майстер бути?

— Могли, а чого? Майстри були. Як зробить колеса, або се, або то.

— Василь Михайлович, а хочу запитати, чи було так, шо батько грає, як то назвать,  такі весільні компанії, батько і сини, такі сімейні інструменти?

— Линьок, Линьок такий є. Сини два, їден на баяні, а їден грав на скрипках.

— А в вас батько не грав?

— Нє, не грав. 

— А скільки вас було в батька?

— П’ять, і є ще.

— П’ять синів, чи?

— Синів, а 4 дочки було.

— 1 син і 4 дочки? чи 5 синів?

— 5 синів і 4 дочки!

— 9 дітей.

— А то вмерли, 12 мама родила (сміється). Але сама померла. Мамка мала 51 год імєла ровно, а няньо в 61 помер. Мамка в 50-му померла, а він помер в 60-му. Той менший, шо на скрипкі грає, женився за Хустом, місто Хотячів, там в селі вони, Володя. А Василь, син, такий здоровий, високий, він грає на гармошкі, на баяні, на акордеоні. Він тако в музикальній преподаватєль. В його виступають, коли треба, свій ансамбль. То Вагерич казав вчитись, шо і я ходив до нього. І цей Вагерич самоука тоже був. А грав, сам міг зробити і ноти. Такий він спеціаліст, шо знав, ноти розписував сам. І сам то видумував. Придумував мелодії всякі — разні. А зараз ніхто не може, а він сам придумував, і всі музиканти за ним ішли. Такий музикант був. То такий був спеціаліст. За него в нашому районі такого музиканта не було, 68-го вмер.

— Вмер Вагерич, да?

— 68-го року вмер. Десь так в предєлах. 1900-го врожений, а він вмер 68-го року, то він мав 68 років.

— А в якому селі він уроджений?

— В Кропивному. В Кропивному, там і вмер. Знаєте, той брат, свальба у нас туто в Печегах, туда — сюда думали, музикантів нема ліпше Вагерича. Ми пішли у Углі, знаєте, село Угля, прибери  відти музикантів. А вони в той час так само троїсту музику, але ше мали флейту, знаєте?

— Флейту, так. 

— А цей же Вагерич того Мегирю, там треба ресторан, та там такий зал. Там свальбу завели, там свальба гуляєт. А Вагерич пішов дивиться, де то музиканти. Там стоїть і дивиться. А ті музиканти грають. А там музикант був такий молодий, а всякі фокуси показував, шаг гусля, шаг гусля, вся гусля, знаєте, фокуси показував всякі. Такий молодий, знаєте. Тії ззаді стоять, харашо. А той музикант молодий каже — Пане музикант! є в нас музикант такий, шо грає скрізь, дали би скидку, коб він нам заграв. А він музикант, і не знає, чому. — Я даю! каже Я хочу послухати, який то музикант. Но знаєте, він свій досвід же має, музикант. Той дав Вигеричу скрипку, а Вигерич каже — Знаєте шо, каже, люди добрі! знаєте що, я буду грати, каже, якшо будете мене сприймати так точно, як свого музиканта першого. А як ні, то я мусив не грати. Знаєте, як музику там піддержують там. — Як то так будете мене піддержувать, як його піддержуєте, то буду грать. А ні, я не буду. — Ми будемо. Ну, й тоді начав він грати, а Вигерич і його піддержує. Ну, а то він йде в сторону, не хоче грать. Він же конрта і бубен. То так всігда пиво п’є, музикант спрашує, шо буде? Цей зачав грати, вони сначала пішли танцювати. Коли він грав, вони зачали співати й танцювати, бо вони привикли. А той каже шось почухав, та каже — то нашо мене, посилай музиканта, як є, каже. Вони не танцюють, як коли, як той грав. Не було мало! А той каже, і не буде більш. Каже, родственнік каже — ти ж бас музикант. А тоді, коли кончив грати, то міг грати де угодно ото, а тим більше іде час, а то і по два. Єдно грай, не переставай. Подумайте, силу і настрой. Так коли вже кончив грати, так вони хлопали, три раза підняли. Знаєте так. То такий жарт, так розвлікав.

— Розвлікав.

— А той каже, як має бути, каже. 

— А було так, шо на весіллі змагалися ті, хто танцювали і ті, хто грає? хто довше?

— Ну, то було, було! Ото було, шо битися ходять.

— Битися?

— А як же! не раз грали, то прийдуть, а як же! То собі грати, а то собі. Таке було. То сорівнованія, знаєте (сміється). Де не було.

— А було так, шо приходять до церкви, приходять до церкви кілька весіллів розписуваться.

— Було, ну то більше там у Росії, я там тоже був. Село Тушиця, Лисицево, отам ай! ай! Там збираються музиканти, і по 4, і по 5 свадєб. То там народ де має, та там ідуть більше. Там самі собі, знаєте. А бере, як виде, шо і ті добрі, і ті добрі, то встречаться і на двох собираються бити. Помирювали, ну а шо ж. Давайте вже культурно, а в кого набито, то не було. А як же.

— А було так на весіллі, шо жінки співають, а скрипачі грають?

— Люди співають, а я граю. А та естрада грає там, а ми по собі.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

— Козачок?

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

— Знаєте, вже давно не грав, то треба було репетицію. Каждий день, тоді гарно граєш.

— Нічого, й так гарно. І так гарно, й мелодію нагадаєте. Шо тепер буде? ви тільки мені кажіть, шоб я записала.

— Ямайка.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

— Я ніколи не чула Ямайки. Ямайки ніколи не чула, перший раз. Я перший раз!

— А ше є одна Ямайка, заграю другу Ямайку счас.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

— Важко грати трохи?

— Ну важко, я вже без привички, знаєте. Мало коли є то все. Воложин, чи то має бути шо?

— Воложин.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

— Я вже забув, воно тяжко, привикнуть тра. Але ше не забув.

— Так, ви добре дуже граєте. А шо найбільше просили на весіллях заграти?

— Ну, Воложин, Коломийку. А то само, само. Каріку. Грати?

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

— То стають в коло?

— Так, то всі в коло, танцюють та співают.

— А співають шо?

СПІВАЄ.

— Коломийку заграйте.

— Зараз. А я позабував, я не роблю це.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

— Коломийки, їх багато є?

— Так-так, багато.

— А Дробойка одна, чи також багато?

— Доробойка їдна, а Коломийки є всякі.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

— Я ноти забув. Я як був молодий, то так я вчився, ми все приблизно грали. А вже старий досвід.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

— А вона тоже не одна була, правда? я просто записую.

— Там Краков’як ше йде.

— А цю Сірбу.

— Сірбу я не можу. Я то не можу. Як кажуть, я се не научився.

— Просто чули, да?

— То хто знає Сірбу, якби то ся з ним десь здибали. Йосип Іванович то така румунська сімя, ви ж знаєте. Він часто є. Він більше грає.

— І він має синів музикантів. Часто беруть його на весілля.

— Він знає більше, і всьо грає. І сина в музикальній школі має. 

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

— То вже буде “Чорний кот “.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

— То “Чорний кот, коль перейде, нє вєзьот” (сміються). То приказка. “Чорний кот як перейде, нє вєзьот”. Така знаєте (наспівує).

— А Фокстрот ше заграйте.

— Фокстрот, зараз. Старий дідо, згадаю зараз. Шоб грать, треба каждий день заніматься.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

— Так подібно.

— Треба вам грати на весіллях ше. А якби ше запрошували, то пішли б на весілля тепер грати?

— Здається, пішов би.

— Напевне й хочеться трохи грати.

Чоловік — А є так, шо і естрада, і скрипач?

— Мене два раза ілі три раза в ресторані заказали троїсту музику і то. Понапивались, вже стали, більше ми грали, як естрада. Троїста музика больше грала, як они. І їм більш платили, а нам менше. Там 4 чоловіка, а тут було 3. Ми більше грали, чим вони. Люди старші більш були, а молоді то естраду.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

— Це танець.

— А який? як називається?

— А я знаю!

— Правда? ніяк не називався? чи забули?

— Общий диривій. Це таке (наспівує)  “общий деревій дівчина встрічала …”

— Чардаш ше.

— Коломийський кобзон буду грати.

ГРАЄ НА СКРИПКУ.

— “Коло річки, коло броду …” (наспівує).

— Чардаш ше заграйте.

— Чардаш, якшо не забув. Попробую. Позабував.

— Може танго нагадаєте? Марш.

ГРАЄ НА СКРИПКУ