Удовиченко Іван Калістратович, 1919 р. н.
⎯ Іван Калістратович Удовиченко 1919 рік народження, село Гусакове Звенигородського району. Іван Калістратович, як ви кажете, що ви починали по 4 чоловіка зробити чи?
І.К.: В нас в селі Сиротенко Фауст Йосипович, вчитель. То він нас в шахмати вчив грати, співать. То оце бандура.
⎯ Грали?
І.К.: Да, і ми вчились. В нас іграли на мандоліні, на гітарі там грали. Потом захотілося на бандурі. Найшли грушу в старих садках. Така широченька. Колгосп нам дозволив її зрізати. Ми її зрізали. Розкололи її там, розрізали на четверо, і начали вчотирьох робить. Це ж по ширині, ніхто не грав. Да, і так получилося, вона усохла так, розкололася. Ну, а я так ото заготовив, вирізав. Котел такий здоровий був, так я закип’ятив води. І потом розмочив і зробив кришку. Канєшно, це вже в чом секрет? А вона ж видовбується, товщину ж не опреділиш. Не зробиш, яка товщина стінки самої. Довбиш і пальцями провіряєш, яка її товщина.. Щоб було так, як осьо це. От товщина самого дна. Робив, канєшно, я з рисунка. Ну не получилася така.
⎯ А той рисунок де дівся?
І.К.: Не помню. Трошки воно було не таке. Але мені нравилось. Серединка так само, потом навчився, от. Середина поїхала в одну сторону. Другу забрали німці, і на тому осталися.
⎯ Робили з груші?
І.К.: Так, так воно і осталося.
⎯ А чому робили саме з груші?
І.К.: Бо не було підручного матеріалу такого. А груша така, ложки ж колись із груші робили. То ж колупали з груші. Вони ж то робили, і робили ми. Так і сталося, якийсь вчитель із Димитрівки узнав, шо в мене є, приніс 300 рублів на той час, да! і забрав її. Так воно і сталось. Робить це все канєшно нада, все.
⎯ Чуєте, Іван Калістратович, а в мене такі питання тут, як жили в 20-х, 30-х роках. Ми будемо вас трошки по ним запитувати. Добре? А ви що знаєте, будете відповідати. Це ми робимо дослідження української культури в селі в 20-х, 30-х роках.
І.К.: Да. Це так, якби тут є така бабушка.
⎯ Ви тоді ще були молоді дуже.
І.К.: Вона сильно така біблійна.
⎯ А вона така релігійна?
І.К.: Молодість, вона все знає. Січас їй 90 років. Це наша підшефна бабка. Ми за нею доглядаємо. От. Вона родилася, в неї родина вся така співуча була. У неї було 4 чи шо сестри.
⎯ Ми можемо поїхати завтра до неї. А ми тоді пішки підем.
І.К.: То вони як заведуть близько колонки, то було чути, як у нас співають аж туда голосами, чуть голоси! Настільки, настільки воно так ото харашо все було.
⎯ Іван Калістратович, я вже почну.
І.К.: Що вас цікавить?
⎯ Яке була ваша сім’я? в матері вашої й батька? скільки було дітей? що ви пам’ятаєте?
І.К.: Ну, шо ж помню, ми считалися бідняки. А оце з НЕПом тоді добавили нам, а тоді розкуркулили (сміється). Та й отаке. Таке життя було того часу у нас. Сім’я нормальна, невеличка. Двоє дівчат вчителювали, от. Батько у нас в флоті був всю жизнь.
⎯ А в якому році він прийшов?
І.К.: Цього не можу я згадати. Прослужив він 28 років в армії. Пішов на пенсію.
⎯ А як називався куток, де ви народилися, в селі? Чи Гусакове були різні?
І.К.: Оце Доманський куток.
⎯ Доманський.
І.К.: Оце баба з тих Доманських.
⎯ Доманські?
І.К.: Да.
⎯ Через їхнє прізвище назвали куток?
І.К.: Тоді було так. Там і співали, і все! Та то Доманський куток! А то там Доманський! І так і осталось.
⎯ Ага, а хто був музиканти? батько?
І.К.: Батько. На скрипці грав. Щоб так з собою взяти, вона більш така про себе любителька згадувати. Може шось там про те, про те. Може, шо нагадає. Знаю, що в принципі село, так скрізь чути було в селі всі закутки! А січас шо?
⎯ Чуєте, а які ще кутки були в вашому селі? як ще називалися?
І.К.: А так ото називали, це Доманський був, це Морози. Оце ж воно так.
⎯ А як ваша сім’я була, батько мав братів або шось?
І.К.: Кого?
⎯ Братів! батько братів.
І.К.: Я й не знаю (сміється).
⎯ Ваша сім’я жила в одній хаті?
І.К.: Я ото начинав деталі, шо землю мали, то це дід ще. А в мене так получилось, шо в церкві сказали, і я подарував сину оцю хату. В 80-м году. Ми жили в Криму, наш хлопчик заболів хроніческою алергією. Нічого не могли зробити. А я чув, що це треба йому, алергія то і ми так ото пішли. Ми рішили змінити клімат, може шось підкріпить. Да, там ми жили в Криму.
⎯ А як ви пам’ятаєте себе хлопчиком, хто керував у сім’ї? мати чи батько?
І.К.: Обично батько.
⎯ Батько точно?
І.К.: Да. Потому що мати безграмотна була. Мати для того, шоб якось виучитись, то треба було шось, а не було як.
⎯ А хто так, як би утримував, хто гроші тримав, хто казав, що робити сьогодні?
І.К.: Ніхто нікому не наказував.
⎯ Не планували, да?
І.К.: Ніхто нікому. Так ото робили. В нас так було, може не у всіх так.
⎯ А на причілку?
І.К.: Та воно може там лежать. Було так, шо (нерозбірливо).
⎯ А скільки було землі в батька так, як би?
І.К.: З півтора гектара. А потом забрали, там горбки, то шо там, чагарник зробився, а потом за ним поодростало, та перепахали там. Але це вже так таке.
⎯ А чи ви бачили?
І.К.: То так розказували. А потому шо.
⎯ А скільки було господарства? скільки, ви пам’ятаєте? корови чи що було?
І.К.: Один кінь і корова.
⎯ А як би дали, то могли б трошки правити більше?
І.К.: Тре скотини більше. Та ті 5 гектарів, 10 гектарів, а з півтора гектара шо зробиш? То так все шось посіяти. Це счас наче пішов в магазін, можна шось купить. А тоді нічого, шо маєш на городі. Або позичити. А шоб купити на базарі, то гроші ж заробляти треба. Самі ткали.
⎯ А що це означає?
І.К.: Це ткацький верстак такий, та ше такий дорогий, робили на ньому.
⎯ А що батько, тільки для свого господарства, чи ще людям робив?
І.К.: А робив людям, ткав.
⎯ Два людям, а третій собі?
І.К.: Да. Три людям, а четвертий собі.
⎯ Ага! а що він ткав? що саме?
І.К.: 10-ка, 12-ка, і рядна, рушники. От. І тільки одіяла. Ше трошки сукна робив (нерозбірливо). Станок ткацький зробив. І все робив, і для себе, і людям.
⎯ Це було до колективізації? більшість того, що був верстат в нього.
І.К.: Нє, це для себе тільки робили. нікому нічого не робили. Ото так все для себе робив.
⎯ А коли вже колгоспи пішли, то чи він ще ткав трошки?
І.К.: Ткав, аж поки не пішли магазини, в 50-х годах ше магазінів по селу так не було. То ми ше сіяли коноплю, от. Тепер мама десь трошки сіяла, та робили. А уже появилися ці, вже не стали. От чоботи, вже ж кирзові були там по 10-11 рублів, то над ними ніхто вже б не сидів, бо треба над ними просидіти сутки ⎯ двоє, а воно вначалі 10 рублів стояло. Тоді як то не 700 рублів, шоб пошити. А січас ось прийдеться знову все самому, потому шо все недоступне. Але главне то, шо вже позабувались. А це вже онукам робити. Ми вже все забулися. То ж воно робиться по наслєдству. Так ото, як кажуть, передається у життя. А січас так, шо забулися, як воно.
⎯ Чуєте, а як ви пам’ятаєте, як колгосп починався, як у вас було тут?
І.К.: Очень, очень просто, як він начинався. В 29-му году оголосили всім в колгосп! Подавай заяву, хоч-не хоч! подавай заяву. Поступили в колгосп. Забрали конячку. Забрали корову. У нас було три ягньонка, там подивилися, плати були такі довгі, от ми ці плати заберем. Ну, забрали! Але ж воно ж розвалиться, то батько поставив таких два дрючки отуди, шоб крокви тримали, та підняв, плати скинули, та посоєдіняли їх. А загнали всіх! А потом же часть начала виходить, опять в колгосп іди! Ось всі, хто вийшли з колгоспу, земля то не возвращалася. Скотина не возвращалась. Ніде нічого. Обіщали, що все обще буде, а потом не смикайсь, піймали! Так в кого земля була спільна разом, і не подході! тут хто був трохи такий, то пішов в кооператів, с ходу!
⎯ А скільки сімей приблизно з села вивезли?
І.К.: Сімей 17, чи18.
⎯ Ага, багато. Ніхто не вернувся?
І.К.: Ніхто не вернувся. Їм просто говорили, шо їх виселять туда-сюда. А потом перестріляли, так оце останній час чути, хтось подавав заяву через Москву, то говорять, шо там тоді (нерозбірливо). Трохи пересудили всіх.
⎯ Чуєте, а як от люди деякі вийшли з колгоспу, їх повивозили, а решта, котрі залишились, що вони про них думали? От, як би чи засуджували, що вони так шарахаються як би, не такі, як всі?
І.К.: Ніхто нічого не міг думати тоді, потому шо каждий жив під страхом. Сьогодні його вивезли, а завтра другого. Ніхто нічого не знав, і не міг думати. А то в 47-му році там було край ворушили, то в основному на западній. Там западні українці, которі не підчинялись. так ото собирали збор, і ото ненадьожними їх називали, і таке, і підстрікатєлями, підбурювачами. То каждий, каждий був сидів на тих зборах, і каждий думав, шоб його не назвали. То і мене не назвали.
⎯ Чи ви тоді були дитиною? чи вже так трошки парубком?
І.К.: Я був, як кажуть, хоч і не дуже молодий, але не сильно це кортіло. Як то в молодості, не сильно зачіпало.
⎯ Чи ви були в комсомолі тоді?
І.К.: Я в комсомолі не був. В чому була причина. До армії був, пішов в армію в 39-м году. На роботу з 35-го року устроївся у колгоспі, сначала одну, потом другу роботу. В 38-39-му вже на молотарку перевели. А з 39-го году пішов в армію. І через місяць ⎯ півтора заболів, демобілізували мене з болячкою туберкульоз. Наче болячка така протівна, всі від мене поодверталися, от. Вона ж заразна, ніхто не хоче, шоб заразитися. То так я з півтора года нічо не робив, болів. Ніхто на мене не обращав вніманія. Ні комсомол, ніхто, і через те так було, шо жив з тою болячкою.
⎯ А чи ви пам’ятаєте, хтось може з ваших сусідів, що вони були в комсомолі? котрі ходили.
І.К.: Бачите, ми ж були які, було 20 років, вспихнула война, всі на фронт. Мало хто вернувся. Тільки такі, шо вже нікому не потрібні. То вони тут і залишилися. Так воно було.
⎯ Чи ви знаєте, щоб в вашому селі була така баба повитуха, або хтось? Хто дітей приймав, коли дитина родилася?
І.К.: Це я вам не отвічу.
⎯ А може це таке питання тоже трошки дивне, як починався колгосп, хто в селі мав авторитет? От кого люди поважали? в кого як би трошки радились?
І.К.: Шоб його поважали, шоб він мав аторитет такий народний, не було!
⎯ Не було таких.
І.К.: Поважали тих, кого під страхом держали, шо мусили поважати. Тільки під страхом, шось не так. Все було під страхом. Всі. Отак.
⎯ Чи ви пам’ятаєте трохи Степана Івановича, що він такий 96 років мав, шо його репресували батька Іванченка? Я трошки не зрозуміла, в якому році? чи це було в колективізацію?
І.К.: Ну, в 37-х роках оце все було.
⎯ Того шо його так дуже люди поважали? Ви не помните?
І.К.: Я якось не знаю. То, шо там було розказують. То, шо дорослі там казали, я вже не знаю, реакція трохи батьків наверно.
⎯ Чуєте, ви вже колись говорили, шо робили в колгоспі, чи колись пасікою в вас батько занімався, чи хто?
І.К.: Ніхто не занімався. Вона мені спасла, пасіка, жизнь. Всі! хто зі мною робили ото (нерозбірливо). Обично найбільш питаються це медом. Десь його ставили, шось отаке. Ложку меду, водою розколотив, і через 5 минут чуєш свіжість, силу. От, через то я й зайнявся, і з 47-го року цим занімався. Січас у пчолок болєзнь ізвестковий розплід, котрий не знаю, чи пчеловодство залишиться після його.
⎯ А що це?
І.К.: Воно образується, як цвіль ото. І розплід пропадає. Така ізвєсткова пиль. Вона приживається на волосках, на лапках, в кормі, скрізь. Поражається матка, і розплід. І розплід вимирає, і опечатаний, через то він пропадає. І від нього ліченія нема ніякого, крім підкормлювати сахаром. Да, он 16 сімей пропало, а трохи осталось, я там держу. А в колгосп я давненько не ходив, а 200 сімей було у пасіці.
⎯ Пасічником були?
І.К.: Да, я робив на пасікі. А на пасікі пчолки жалять! там і воздух такий. Хароша среда для моєї болєзні, от. І я так оце і живу.
⎯ Добре, я ще хочу запитати, як ви ще хлопцем були, часом співали тоді, як називалися голоси в селі? коли співають.
І.К.: Не знаю, виводчик то є, а решта всі там мужчини то одними голосами, в цьому я канєшно не можу розібраться, которий там альт, шо там.
⎯ Але називали так?
І.К.: Співали там разними голосами.
⎯ А як ви збиралися співати, дівчата тільки на своєму кутку? чи були в селі такі місця, куди всі пішли?
І.К.: Нє, такого міста то я не знаю, шоб всі йшли. В основному то по кутках! Де зберуться троє, п’ятеро, там вже й пісні!
⎯ Чуєте, а чи ви пам’ятаєте весілля? яка була музика на весіллі?
І.К.: Музика довго була скрипка й бубенець. Скрипка то дві ⎯ три скрипки.
⎯ Дві ⎯ три було часом? Чи ви знаєте тут у вас на кутку, хто був музикантом?
І.К.: В нас я знаю дядьки були, Дехтяр Іван. Він тоже репресіруваний. В його було і пєсні, і музика, і танці. Весело було.
⎯ Дехтяр Іван. А як ви думаєте, чого він був репресований?
І.К.: Його брата убили.
⎯ Селянин чи вчитель?
І.К.: Селянин, селянин!
⎯ Це вже в 37-му?
І.К.: В 37-му году. В нас професіоналів не дуже там особо якихось, був селянин.
⎯ Чи він мав ансамбль такий, з котрим ходив на весілля? чи просто грав так?
І.К.: Просто був любітєль.
⎯ В хаті так? з хлопцями, дівчатами?
І.К.: Раньше там в його друзі були такі, контрабаса зробив. Даже був такий, шо приїхав назад сюди, а документів не було, то пішком. То він сюда 3 годи йшов. А він там даже велосипеди такі дерев’яні робив. І він їде, там отакі зробив коліщата. І зробив контрабаса. Дома грав на скрипку, а це контрабас. І ото в селі грав. Раньше, знаєте, от січас вроді всім харашо. Але немає настільки радушшя, нема в людей, шо ніхто співать не хоче. А тоді де шо співають, танцюють!
⎯ А коли в вас бандура появилася в селі?
І.К.: Тоже не можу знать я, шоб отак хоть чуть-чуть опреділить. Знаю гітару, в нас якийсь ансамбль був там гітаристів. А кобзаря так за тими гітарами, не знаю.
⎯ А цей ансамбль в клубі був?
І.К.: В клубі.
⎯ Чи ви часом пішли, що були концерти або щось?
І.К.: Пішли! Настільки люди йшли у той клуб, шо там протиснутися не можна було. Кіно крутили, кіно крутили, то люди ждали, шоб тільки подивитися кіно! Бо то гроші так же було тих 20 копійок. В 50-х годах гроші 20 рублів в місяць платили за роботу, 20 рублів!. І шоб відірвати десь нада. А податки такі сильні були, шо страшне! Син був в новій, а старий був у поповій хаті. А після 20-х років оце в поповій .
⎯ В хаті того Підгузького? Трохим Степанович казав, бо він в нього служив.
І.К.: Він трохи знає більше.
⎯ А церкву зовсім розкидали?
І.К.: Канєшно, бо вона стара була. Отам школа, де ви збирались, то й цю хотіли розкидать. Ну потом якось та ше задержалась. А так собирались, школу розкидали. Там вчителі старі. Сільсовєт тоже хотів.
⎯ А чого він хотів цю розкидати?
І.К.: А цю розкидати, ну шо там. Шо там, вони такі дєлєгііровані грабітєлі.
⎯ А це була волость?
І.К.: Це була волость.
⎯ Сільська рада перед колгоспом, чи що це ⎯ волость?
І.К.: Від сільської ради до волості було ше кілька сот, тому таке. Як вам поясняти, тоді життя було це економія, волость. Економія, шо таке економія. Економія ⎯ у Потоцького служили. Він і там считався, землі трошки мав, то шо.
⎯ Чуєте, а той клуб був у поповій хаті, да, спочатку? кіно там було, все?
І.К.: І кіно! і все! і вистави ставили! І все там настільки жизнєнно було, весело того часу.
⎯ А чи була бібліотека?
І.К.: Бібліотека, даже в той час їх не було.
⎯ Чи була Просвіта в вашому селі?
І.К.: Раз бібліотеки не було, то і того не було. Вона начинала називатися бібліотека, а тоді ж навчання. Оці і драматичні гуртки начали організовуватися, і музичні, співочі. От.
⎯ А ви починали драматичний, музичний? В 25-му році?
І.К.: Разів 10 це все. А після колективізації, канєшно, вони ж менше, але все одно потрошку ше було.
⎯ Чуєте, а тепер таке важливе питання ⎯ чи ви пам’ятаєте, як старці ходили по селі?
І.К.: Трошки помню. З лірою.
⎯ З лірою у вас ходили. Як він приходив? з ким він ходив?
І.К.: Це він з поводатарем, і ходить під воротами, співає. Значить, шо дають хто що має. Це ж таке. Тоді люди були більш такі доброзичливі. От. Він, допустим, прийшов, цей же ж лірник, його впускали, шоб він прийшов поїв, шось таке. Шо-небудь там шукали, шо дать. Потому шо це каждий знав, не заставляли, але ж всі давали.
⎯ А цей, котрий ви пам’ятаєте, він приходив до вашої хати, до ваших воріт раз? чи два? чи кожен рік?
І.К.: Нє, це так не було постоянно. Він приходив в в село, та ше й дальше пішов.
⎯ То ви кілька бачили?
І.К.: Одних бачив.
⎯ Це був чоловік і хлопчик?
І.К.: І хлопчик. Ну як, вони перейдуть, батьки були, чи хто-небудь інший там, дадуть шось, та й вони пішли. То ж таке.
⎯ А ви не пам’ятаєте, що він співав?
І.К.: Більше релігійних пісень. Я помню співав ⎯ “скажу ж тобі, Спаситєль, послєднє слово”. Я запомнив, була така пісня.
⎯ Про шось інше може.
І.К.: Ну да, канєшно.
⎯ Але трохи начнем з того, шо в селі був такий лірник?
І.К.: Не знаю, може й був.
⎯ Хтось Овчаренко, або шось таке.
І.К.: Я не знаю. Потом заборонили. Чого? Я не можу даже це.
⎯ Чи це означає, що так вони вмерли всі? правда?
І.К.: Так шо ж там такого. Нам сказали – «Спаситєль, ти послєднє слово для суда будеш». От. Я його як січас бачу (плаче).
⎯ Це було тоді для вас так на емоціях, то вам так важко згадувать.
І.К.: Було важко, було. Я й здержать не можу, спазм начинає.
⎯ А куди ходили на базар ваші батьки?
І.К.: В Звенигородку, Рижанівка.
⎯ Чи вони пішки ходили? чи чимось їздили?
І.К.: Пішки, не було чим. Не було чим.
⎯ Чи ви також часом з ними?
І.К.: Так, до колгоспів ходили часто. Пішком. То шо треба, то пішком. Туда пішком, потім назад. Це в мене така депресія. Я саме так лічусь, і людей стараюся помагать лічить. Є така мучітєльна для мене, пластінку вставлять чи шо, і воно збирається. І доце бачите, в мене счас уже пройшло.
⎯ І як часто так в вас?
І.К.: Ви знаєте, шо дуже часто мучаться даже тим, шо вони не знають. Оце Манька, шо оце ми з вами говорили, ото ближня, да. От. Тоже в неї такий стрес великий був. Вона просто сама була, трудно їй було. То канєшно чуть одійшла. Вона була в тєченії неділі ⎯ двох одійшла. Вона уже 8 років живе, мабуть і більше. Тоже нічим не можна було збить оце о. Кажу ⎯ ідьом до нас,попробуєм, ідьом. І так вона до нас. В нас відчувала, шо вона не сама. Та баить, шо ми, і так вона окрепла. І не осталась тут, уїхала. А то вмирала, вмирала. І просто словесний такий от. Думали, шо.
⎯ Буває, що слово скажеш, і то все.
І.К.: В нас Даховський помер із цього, лікар, которий на Солігорково лічив.
⎯ Правда?
І.К.: За те, шо він дозволив понад річкою гулять, признали, шо це з його вини, шо він дозволив. Потому просквозило, і помер. Йому дали 10 років і сказали робить тільки на периферії, в Москву ж його не допускали. То він тут був. Кучугура грошей така, і цей Даховський до банку, думав січас загребе їх! і передав. І Сіхану, Сіханов схопив, походив ⎯ походив, а тоді шо посилка, дивився. Та жінка вмішалась ⎯ шо ти! чого це його ходить! Та в нього тоді хвороба, сині очі! до його жінка скору визвала, пока скора приїхала, то він вмер. Це єсть таких прикладів багато от, шо можна. Єсть стреси такі, от. Люди, которі не знають цього, то можуть їх не замічати. Але його ж скрутить. І тоді вже. Було шо так зробиться, шо вже не хочеться. А часто, ви знаєте, старєшся від нього емоції перенімать, а сам тоді вже такий.
⎯ А мені просто шось люди сказали це вже.
І.К.: Та, то так получилося, шо от. Ну, я так часто.
⎯ Хотіла запитати ⎯ може ви пам’ятаєте, чи були в вашому селі такі маляри богомази, хто малював ікони?
І.К.: К сожалєнію, не знаю.
⎯ Не знаєте. А у батьків скільки в хаті було ікон? не пам’ятаєте, у батьківській хаті?
І.К.: Ото я помню, на покуті. А так не начіплювали їх.
⎯ Не було так.
І.К.: Так і січас люди люблять купляти, так і тогда, просто так.
⎯ А ще хотіла спитать ⎯ чи може ви чули, як кажуть, що буває, коли ікона присниться? такі повір’я були.
І.К.: Я знаю, якшо таке присниться, то будуть проблєми, як таке присниться.
⎯ Чи було в вашому селі, чи ви пам’ятаєте, гончари?
І.К.: У нас не були, а рядом були, канєшно гончари. Ліплять, роблять.
⎯ Ще в мене таке питання ⎯ чому, ви думаєте, що останнім часом в сім’ях стало набагато менше дітей, ніж в 20-х роках, в 30-х?
І.К.: Через шо? Он на новий год хлопчик родився, каже ⎯ в нього було тільки 80 пельонок. Купіть січас 80 пельонок. Нащо? це ж де отаке люди роблять? Нашо воно таке? Ну, которі не соображають там. Як один казав, вони зайшли до хати, а дев’ятеро дітей, А цей ⎯ шо ви! (сміється). А цей ⎯ та! каже, в нас все добре, в нас все нормально (сміється).
⎯ А чуєте, хотіла запитати ⎯ чи вам щось було відомо про це, що дівчина або хлопець одружився, що вони, вибрав собі дівчину або хлопця, що йому сказали ⎯ в тому селі є гарна дівчина, хтось такий був, старші сказали, кого треба брати? чи бувало таке?
І.К.: Не знаю. Я брав просто тако. А шоб тако сильно мало бути, я наче не чув.
⎯ Сходилися самі собі. Чуєте, а ви як брали?
І.К.: Нема, тому що саме життя таке. Саме життя. Колись люди жили самостоятільно, самостоятільно думали. Січас же не роблять так ⎯ іди туди! роби туди! роби те! Тоді шо робить, ми самі знали. А тепер тільки виполнять, тільки виполнять! вот і всьо. Самостоятільность виродилась, самостоятєльно не можуть собою владіть.
⎯ Чуєте, а коли не було в селі лікарні колись ще ж, правда, до колективізації, то як люди лікувалися? І зараз мало помагають, а тоді ще зовсім?
І.К.: А тоді начальства більш не було. Його ніхто не зачіпав, ніхто не трогав, чи він шо робить, як робить в своєму хазяйстві. А січас то робота, та він уже жаліється, шо в мене те болить, та шось таке от. Так а раньше ж та практично менше було болєзнєй. Січас же оце розвиток, всьо! І болєзні, і природа, і онкологія, і всьо! Все з усим звязано! Короче, раньше чєловєк тільки ото тільки тим лічився. А скільки січас болєзнєй. І муцитоз! а цей ще добавився потом, якщо воно століттями таке, то може само по собі пройде. А то як було колись считалося, шо пшениці держали, та каже, шо вона до самої весни. От такий вид. Ну, такий лан пшениці, ми думали, шо центнерів 80 буде, а воно ж зерно почорніло. То шо ж таке? Пішов, а там 72 копиці на лані почорніли. То воно було таке, пройшло. Якшо і це століття переживем, то може й пройде. Якшо тільки земля буде разоряться, человєчєство може зникнути.
⎯ Це правда. Чуєте, а в мене ще таке питання ⎯ а хто такі знахарі, ворожки?
І.К.: Знахарі, так як лікар, то то знахар був.
⎯ Був в селі такий, як врач?
І.К.: Шо значить знахар? Знахарем називалася людина, котора більше сообразітєльна, могла шось бачити, шось розуміти, шось може подсказать то, шо друга людина не може. В нас таких людей називали знахарями. Спеціалістів, от. А таких, шоб особенно, тут нахватається, там, там своє шото таке. Такі, шоб знахарі, то це.
⎯ А баба шептуха?
І.К.: Ну, це ж були, шоб повірили (сміється).
⎯ Правда?
І.К.: То повірила. То забулася. А корова, та шептуха шось там шепче і він думає, шо то можна оце воно духовно, морально десь розслабляє, і через те вони так і понімали. В нас осьо сусідка (сміється) казала ⎯ пристріт, робила, шоб пристріт, та думала, шо буде пристріт.
⎯ А що таке пристріт?
І.К.: Пристріт це або просто зглазили, от. Бувало, шо людина ото мучиться, шо вона то викачає, то шепче, воно уйшло, бо це викачала!
⎯ То вона все ходила?
І.К.: Так вона ходила місяць до бабів (сміється). Ходила ⎯ ходила, а тоді поїхала в город машиною. Вона молода, 20 років дівчині, то все може бути.
⎯ Чуєте, а чи щось про відьом говорили в селі? чи були такі? чи щось таке?
І.К.: Були. Казали, шо відьма корову доїть. Наче слідить, взяла ото смичка чи шось таке, от. Слідить, коли відьма прийде. А сама прийшла, корову виссала, та пішла, лягла та й спить. Це такі відьми. Нічого такого особенного не було, шоб шось таке.
⎯ Придумували, да?
І.К.: Ну, це воно случай.
⎯ Правда?
І.К.: Да, а шось такого, шось особенного в нас не було. Ні з чого нічого не буває! Із нічого нічо не буває!
⎯ Чи були ще якісь відьми?
І.К.: Даже не помню.