Тютюнник Степан Дмитрович, 1914 р. н. і Новак Меланка Йосипівна, 1921 р. н.

С. Д.: Не знаю.

— А музикантів ви бачили? Були музиканти?

М. Й.: Музиканти, духова музика була.

— Духова? А до цього?

С. М.: Один дядько цей, Захар.

— На скрипку грав?

С. М.: На гармошку грав. Це ж його батько.

М. Й.: Він навіть як вмер, то йому в труну поклали. Цьому музиканту.

— Це дуже, дуже добра така інформація. А як ваше прізвище? Як фамілія ваша?

М. Й.: Новак.

— Новак?

М. Й.: Меланка.

— Меланка. По-батькові?

М. Й.: Йосипівна.

— Новак Меланка Йосипівна. І якого року народження?

М. Й.: 21-го.

— 21-го року народження. А тільки ближче сядьте, бо не буде чути. Ви кажете, шо ваш батько був музикантом? 

М. Й.: Нє, брат це первий був. Брат іграв на балалайку і на гармошку грав оце. Оце мій брат грав. Захар.

— Захар. То він грав на чому?

М. Й.: На гармошку грав він і на скрипку. 

— І ви кажете, як він помер, то що? То скрипку клали в труну?

М. Й.: Да, скрипку. І в музиці він грав, в духовій музиці грав.

— А скрипку поклали в труну, чи це так було заведено?

М. Й.: Так батюшка сказав, то так і поклали.

— А багато в селі було скрипалів?

М. Й.: Було.

— Вони грали на весіллях?

М. Й.: Грали.

— А ще де вони грали?

М. Й.: Був Никита, а він з ним грав. Він грав на бубну.

— Так він навчився від батька грать? Його батько Никита? І він також грав на скрипку, да? То він від батька вже вмів грати?

М. Й.: Від батька.

— Він ніде не вчився?

М. Й.: Нє, від батька навчився.

— Вони грали на весіллях?

М. Й.: Да, на весіллях грали.

— А чим їм платили на весіллі, як вони грали?

М. Й.: Грішми платили.

— Ну, а було так, шо там хліб давали? А як коровай ділили? Що їм дають?

М. Й.: Підошву, то, шо лежало на печі. Не верхній, а підошву давали саме.

— А чого так, ви не знаєте, підошву?

М. Й.: Так все ж музикантам давали.

С. М.: Це традиція.

— Що підошву музикантам, так? І в вас пекли коровай завжди на весілля?

М. Й.: Да, да.

— І тепер печуть?

М. Й.: І тепер печуть.

— Такий, як колись, чи вже інакший?

М. Й.: Такий, як колись пекли, такий. Такі квітки виробляли зверху так.

— У молодої й молодого, чи тільки в одного когось?

М. Й.: В молодого і в молодої.

— А ви ще пам’ятаєте, як Шума заплітали коло церкви?

М. Й.: Да, помню.

— Ви ходили ще?

М. Й.: Я була ше мала така, ну дівки Шума плели. І коло церкви. І на вигоні, виходили на вигін, та там плели на вигоні.

— А коли коло церкви перестали, і почали плести вже на вигоні?

М. Й.: Давно перестали вже.

— Ну, коли приблизно? 

М. Й.: Ну, колись до войни, чи після? До войни! До войни ше, до колектівізації, як церкву закрили, десь так.

— А ви пам’ятаєте хоч якусь пісню, де Шума плести? як це?

М. Й.: Трохи помню.

— Ану, нагадайте!

М. Й.: Прийшли дівки Шума заплітати.

— Проспівайте!

М. Й.: (Співає).

Ішли дівки Шума заплітати, а в тім Шумі огірки шукати.

Огірки жовтяки, свайтайтеся, парубки!

Як не будете свататися, будуть з вас люди сміятися,

Будуть з вас люди сміятися.

Рай, жучка, рагай, рай, чорний рай!

Оце так співали. Я їх не помню усі, но такого я запомнила це.

— І їх перестали співати вже, як церкву закрили?

М. Й.: Як церкву закрили, да. То вже як колектівізація стала, то вже тоді цього не було. Це осьо до колектівізації.

— А Купайла? 

М. Й.: А Купайла то робили. Робили колись Купайло. Це робили Купайло, це роблять і на Купайло квітками квітчають його. І там і ягоди чіпляють на нього всякі.

— З чого, з чого воно було? З чого його, це Купайло робили? З чого?

М. Й.: Таке дерево, шоб були клубні, таке гильце називається. На купайла це робили. Чи з черешні його зрізали, чи десь з чого.

С. М.: Чи з верби, раньше Купайло з верби.

— А може тут не було з верби?

М. Й.: Було всяке. І кричали: «На Купайло все квітками!» А другі кричали: «Будяками й кропивою!» Це хлопці, шоби знали, шо покололи руки.

— А хлопці ламають?

М. Й.: А хлопці ламають Купайло. І тоді вже, уже те Купайло вже, як потом ламають, вже як принесе додому, то несе на город на огірки кладе. Шоб огірки росли.

С. М.: Така прикмета.

М. Й.: От інтересно було!

— Правда ж? А тепер село мовчить, не співають в селі вже?

М. Й.: Та не співають. Купайла не роблять, тільки те роблять.

С. М.: От вона очевидно не знає, я вам почав розказувати про її родича, і кларнетіста, да. Про Івана Варвана. Це тобі був дядько?

М. Й.: Брат, брат!

С. М.: Тоже брат?

М. Й.: Це його батько і мій тато рідні брати, Никита й Захар.

С. М.: Дуже цікаво, знаєте шо, коли, можна розказати?

— Да, будь ласка!

С. М.: Значить, він замолоду на саморобному кларнеті грав. Потім він розжився, кларнет почав робити, старенького купив десь у когось. І коли вже на селі був оркестр, то вони в 36-му році попали на Всеукраїнську олімпіаду! Да. Коли вони сіли в відведеному для них місці в Києві на цій. Я не помню, це чи в якому театрі десь, ну це ж Всеукраїнська олімпіада. Так вони заграли польку-шутку. там дуже складні варіації на кларнеті соло, і дуже варіації складні. До них підійшов один товариш, це мені розказували, до них підійшов викладач консерваторії київської і говорить: «Я хочу побачити, хто от грав на кларнеті». Йому показали на Івана: «Ось наш Іван грає». Він подивився на руки, а Іван коваль, ви знаєте, які в коваля руки?

— Так він працював ковалем і грав?

С. М.: Це вже він грав в оркестрі і робив у кузні, але в оркестрі вже грав.

 

— Так, можна продовжувати.

С. М.: Йому показали, він подивився на руки, так подививсь-подививсь, каже шо: «Ану, заграй ще!» Він не повірив, що такими руками можна такі варіації на кларнеті робити. І коли вони заграли вдруге, і він подивився, коли вони стали, він каже: «Знаєте шо, в нас закінчують консерваторію. Да! Де він вчився?» Він, каже, самоук. Оце вже його тепер, каже, там років 5 як навчили ноти, і він вже по нотах грає. Він каже: «В нас кінчають консерваторію, і не всякий заграє, навіть по класу кларнету, і не всякий заграє з такими варіаціями. Дуже обдарований».

М. Й.: От і Вася грав тоже, брат мій, в музиці.

— Тобто, з вашої сім’ї багато музикантів?

М. Й.: Да, багато в нас музикантів.

— Вони грали на весіллях?

М. Й.: На весіллях грали вони, да, і Вася тоже на весіллях грав на гармошці. Дуже гарно грав. 

— На вигоні десь грав. На вигоні трохи, де дівчата?

М. Й.: Да, ходив на вулицю, тоже грав.

— На вулиці це було?

М. Й.: На мандоліну дуже грав.

С. М.: Назбираються дівчата, кажуть, на вулиці збиралися дівчата.

— А дівчата на вулиці як довго могли раніше? От як ви ще дівували, як довго на вулиці дівчина могла?

М. Й.: Ну, сиділи на вулиці, хлопці приходили й дівчата. Співали дівчата.

— А які пісні співали?

М. Й.: Всякі пісні співали, ну давні пісні такі співали. 

— Ну, які ви такі пісні знаєте? Сирітські якісь знаєте?

М. Й.: Яку?

— Сирітську, ну, про сиріт.

М. Й.: Я їх багацько знала.

(Співає)

«Ой, Петре, Петре Іване мій, як вже твоя Петрівонька настає.

Як вже твоя Петрівонька настає, та дівчина чоловіка не має».

Там називають, як вона зветься.

«Та дівчина чоловіка не має, як той хлопець женитися думає.

Як той хлопець женитися думає, ту дівчину за жінку брати має.

Як стояла дівчина за тином, як давала рученьку разом.

Ой, на тобі ти, хлопче, ручку їдну, а я тебе другою обійму.

Я тебе другою обійму, до щирого серденька пригорну.

До щирого серденька, до щирого, я пригорну того хлопця молодого.

Ой пригорну! Ой пригорну! Приголублю, бо я тебе, ти хлопче, дуже люблю».

Ну, інтересний такий.

— Купальські ці пісні.

М. Й.: Да, да!

— А ви в якому році виходили заміж? 

М. Й.: У якому? У 39-му.

— В 39-му році. Ну, і в вас таке весілля було ше за старими звичаями, чи вже за новими?

М. Й.: Нє! По-старому!

— По старому? Сватався ваш чоловік до вас, так? Приходив з старостами? І коровай пекли, і все? І дружки були? І співали?

М. Й.: І співали. То тепер то не вміють їх співати, тих пісень, а колись співали йшли. Весільних, да.

— А ви якісь весільні пісні знаєте? До коси? До короваю?

М. Й.: Я знала, ну я ж уже їх позабувала.

— А ще скажіть, от кажуть, що до вас люди приходять, що ви помогти там от, як хтось заслабне, чи шо. То як ви те робите? Від чого? 

М. Й.: Відмовляю, Богу молюся, відмовляю.

— Від чого ви відмовляєте?

М. Й.: Від укусеного відмовляю, як шось укусе. І лишаї відмовляю. Зуби замовляю. Бишиху відмовляю, як то запухне в людини чи нога, чи рука, чи шо там, воно спухне, то я відмовляю. І пристріт відмовляю. Як вихор такий, чи сквозняк пройме, то відмовляю тоже. Це мама відмовляли мої, а їхні мама тоже відмовляли. І мама благословила мене, як мала вмирати, каже: «Хай тебе Господь, донько, благословить і дає тобі щастя і здоров’я і прожити. Ну, я вже буду вмирати, я стара, мені вмерти треба, а ти не бійся, тобі гріха не буде, шо ти вже так доглядала, а я буду за тебе богу молитися». То благословили мене. І так Господь мені дав, шо я всьо навчилася. І худобу відмовляю, буває й корова б’ється, шось зробиться, і совисько відмовляю.

— Що ви кажете?

М. Й.: Совисько! Вим’я таке, як тільна корова, таке вим’я збракне, тако аж попід живіт піде. Я його відмовляю, воно тоді й стухає.

— І ви навчилися ці слова казати, ви ж якісь слова там кажете, да?

М. Й.: А як же!

— А ці слова ви навчились від мами?

М. Й.: Від мами.

— Вона вам проказала їх? 

М. Й.: Я собі переписала ше, та й тоді посля вчилася.

— Ви переписали від мами ці слова? Вони, ці слова, всі різні ви кажете від вихора там, чи від чого? 

М. Й.: Ну да, ну да! Всьо, всьо воно оце вспоминаю, і святих багацько вспоминаю, Целітєлі, Верховні небесні врачі. В мене є ікона, книжечка є про Серафіма Соровського, як він у пустинях молився Богу і ісцеляв людей, люди до нього приходили.

— Ну, і сказати якийсь текст, шо ви відмовляєте, такі слова сказати, ви можете їх сказати? Чи ви не можете сказати, бо це пропадає сила, кажуть, якшо ви кажете слова, чи ні?

М. Й.: Я не знаю. 

— От від пристріту як ви кажете? Як від пристріту відмовляєте?

М. Й.: От відмовляю, помолюся Богу вперед. А тоді вже.

— А яку молитву ви кажете?

М. Й.: Молитви, я багацько молитвів навчилася, знаю.

— Ну, от до пристріту, якою начинаєте молитвою?

М. Й.: «Молюся. Верую. Боже милостівий. Да воскреснєт Бог». І ще молитви я знаю. То я молюся, а тоді вже за його здоров’я, от, як людині одмовляю, як воно називається. От, називаю. І «Отче наш» за його здоров’я помолилася. А тоді вже кажу: «Перше враж Господнє, в час Господній сили Господні, Дух Святий, і Матір Божа, і всі святі угодніки Київські Печерські, Почаївські, Великомученіки, Верховні небесні врачі скоропослушні, станьте мені в помощі та врождєнному, молитвенному чоловікові, чи жінці, чи дітям пристріт відмовляти. Я від пристріта, пристрітечка сімдесят сім. Я весь переляк від сімдесят сім. Сквозняк і вихор і сімдесят сім. Я дужча від вас усіх, я від вас Хрест маю, та Господа Бога на поміч благаю. А тепер пристріти-пристріти, переляк-переляк, я вас на кущі, на нетра висилаю. На очерета, й на болота, й на моря, й на острова. Там вам гуляти, піском присипати, камінням перекидати, водою перемивати. І там вам квартіру мати. Тут вам не містечко, не хрестечко. Діва Марія вас не родила, і місця вам не положила. Господи милосердний, Духе Святий, станьте мені до помочі!» І тоді вже всіх святих прошу по названії. Я знаю.

— Ну, а скажіть, а якшо десь пожар, не дай Бог! То якусь ікону виносили, коли був пожар, шоб затих пожар цей? Чи нє?

М. Й.: А осьо в мене ікона є.

— І як вона називається, та ікона? 

М. Й.: Називається Неопалімая Купіна.

— Неопалімая Купіна, да? І вона це?

М. Й.: Це Матір Божа тримає Спасітєля на руках і драбинку під пахвою тримає. Це з нею виходите надвір от, як пожар є. Ото колись, як в нас на Решенках був пожар, то батюшка вийшов надвір і став молитися Богу, бо дуже віяв вітер тако звідти. Всьо позаймалося, кругом горіло, і хати, і повітки, і віяв так на його хату вітер. І Федосова повітка ото згоріла. І Севішинова. І так на його хату віяв вітер. він вийшов надвір, став молитися Богу, і вітер обернувся, і став в ту сторону віяти. На садок. Повернувся вітер на садок.

— І вони виносили таку іконку?

М. Й.: Я не знаю, шо він виносив, бо дунув вітер назад.

— А цей образок вам хтось малював, чи ви купили десь?

М. Й.: Це я тут нагорі найшла, бо це я купила цю хату. Я найшла нагорі.

— Він мальований на папері, чи на дошці, на полотні? На чому він мальований?

С. М.: На папері.

— На папері? А таких давніх нема в вас образів, шо на полотні малюють?

М. Й.: Нє, таких нема, но в мене є Святий Побєдітєль, побідив змію, шо людей їла.

— Теж на папері такий, да?

М. Й.: То я, то я відмовляю укуси, до нього Богу молюся.

— Це якшо гадюка вкусить?

М. Й.: Да-да-да! То я відмовляю, і кров замовляю, як ротом чи носом іде кров, прекратиться йти. І хмари розводю градові. От буває, шо хмара градова йде, і дуже буря велика. То треба надвір вийти, і свячену вербу мати, і молитися ше здалека, як бачиш, шо така хмара колотиться тако, шо буде град, то надвір я виходю, свячену вербу маю, молюся Богу. І треба знати, до яких святих, які святі завідують цим, цими бурями, цими хмарами, хто чим завідує. І тоді хмари розходяться кругом у всі чотири сторони. І прекратиться вітер тоді.

— Це дуже добре, правда, шо ви можете так. Ще в вас є в селі хтось такий, шо знає це, чи ні? В селі є ше такі жінки, шо відмовляють?

М. Й.: Зараз то нема вже, були старі баби ті, шо яйцем качали. Я не качаю, я осьо так на воді відмовляю. Свячений ножик, я так відмовляю. Так і мама відмовляла.

— А як від зубів, як зуби болять?

М. Й.: А зуби я тоже замовляю. Осьо в мене тоже, осьо в мене болить, но в мене вже діра в ньому є, в самому кутку. То як замовлю, то він прекратиться тако боліти вже.

— А як зуби замовляються? Секрету нема? 

М. Й.: Як замовляю зуби (сміється). Молюся Богу тоже. І тоді помолилася Богу, помолилася «Отче наш», і тоді «Першим разом Господній час, Господній Син, Господній Дух святий, усі святі угодніки Київські, Печерські, Почаївські, станьте мені в помощ». І тако замовляю: «Зуби замовляти і до помощі ставати. Помощ моя від Господа Бога, сотворившего небо і землі, до тебе місяцю молодий, в тебе ріг золотий». Питаюся, чи не болять в нашого зуби? Шоб так не боліли рождєному, так і відмовляю: «Зуби, є в вас три братья, дуб у лісі, камінь в морі, вода. Вони всі три братья зійдуться, та стануть книжку читати, шоб тоді рождєнному молитвенному мати. Вони ж не зійдуться докупи, камені і дуби, то не зійдуться умерші». Та тоді вже отако перехристю землю ножиком: «Земля, наша мати! Тебе січу, рубаю, в тебе не болить і не щемить». І тоді вже тако, шо вже ножиком, шоб так не боліли і не щиміли молитвами ми молимо зуби: «Віднині довіку! Віднині довіку! Віднині довіку!» Тоді подмухала тако: «Як ясне сонечко з неба сходе, шоб так зійшла болєзнь із зубів, із коріня, із-під коріня, із нєрва, із дьосна шоб вийшла болєзнь». І прекратяться зуби зразу боліти.

— Люди дякують вам?

М. Й.: А шо ж!

— Правда, за те, шо ви робите. Ну, і ви також, ще такі я питання перескакую, бо так уже час не дуже, голодовку теж пережили, так?

М. Й.: Нє! В нас не було голоду.

— А ви жили з батьками, в вас може корова була?

М. Й.: Мама й тато перед 33-м роком купили корову, то в нас молоко було. В нас сало було ше, то Владімир цей, батько Миколин, Василь, Івана Маконя брат, підлізли, до нас прийшли, Владімір, бо це моєї мами сестри чоловік, то він всьо бачив у нас, де воно всьо. І тоді, а корову ми в коморі поставили, шоб не вкрав ніхто. І тато підлогу там зірвали, а вона попідкопалася попід підвалинами, влізла в комору, і в нас і мука ше була трохи там, і крупи були і всьо. І позабирали все, сало, було сало і забрали це сало викрали. Отаке, з голоду ми не пухли.

— Якось пережили?

С. М.: Да, в кого була корова й молоко, це.

— А в вашому селі гончарі були такі, що горшки робили?

М. Й.: Нє, в нас в селі не було. Це в Гущинцях роблять, ше в мене є горшки оно лежать, жінка приїжджала за ними. Мисочки ше череп’яні є. І миски ці, шо паски пекти.

— Вона приїжджала продавати сюди, чи що?

М. Й.: Продавала. Це в нас тут скидала й продавала. То ще осталися, то вона була якось, то казала, шо ше там дід доробить, та й привезе знов.

— А Гущинці це де? Якого району?

М. Й.: Це Калинівський район.

— То вони ше там роблять зараз? І тепер роблять?

С. М.: Да!

— Ну добре, я дуже дякую вам, ви розказали дуже добре так все. Добре. 

М. Й.: Це кришки ті, шо закривати, а дід надворі був, та він каже, шо так зуб в мене болить, так болить в мене зуб, шо каже, я не можу, круте, день і ніч круте! Дід каже: «То моя баба замове!» І він прийшов, до хати вже ввійшов, то я йому замовила. Помолилася Богу, замовила, і він каже: «Перестав в мене зуб боліть». І перестав боліти. І скоро. Ну, так тоже помагає, шо то каже — волшебниця! Може й є волшебниця, но я Богу молюся, до Бога звертаюся всьо. Господь помагає, ісцеляє. 

— Це просто я думаю, шо і те, шо ви Богу молитесь, Господь помагає. Мабуть ше й те, шо ви дуже добре настроєні до людей, шо ви маєте добре серце до людей, шо ви не маєте зла.

М. Й.: В мене мама такі були, і я така тоже. Вони тоже такі були, шо від них помагало.

С. М.: І хто вірить в це, то йому помагає.

М. Й.: Хто вірить. Я Богу молюся, нема такого дня, шоб я не помолилася Богу. Скілько я, скілько я знаю, скільки я молюся. Як не маю часу, коли маю їсти дать, бо вперед не маю коли, а тоді стала помолилася Богу, то як закон. І всьо!

— Діти в вас є?

М. Й.: Нема, немає дітей.

— І не було дітей, да? Ви двоє собі живете. Добре. Дякую вам дуже. А ви кажете, шо ви знаєте молитву, яку треба в дорозі молитися.

М. Й.: То я вам зараз осьо розкажу. «Господи, Боже мой! Покрий мене силами небесними, ризами, ізбав мене від змея літучого, від зверя бігучого, від сильного злого чєловєка. Пошли мені Ангела свого, сильного, крепкого, в путях провожающого».

— А як, скажімо, підвіє там вітер? 

М. Й.: Хіба я не розказувала?

— А! Від переляку розказували, і від зубів. А кров як замовляєте?

М. Й.: Кров замовляю як? Кров. А тоді вже як це? Ви знаєте, шо вже чось голова мені так, шо я забулася.

— Забулися. Ну, це буває, бо зразу так багато ви не запам’ятаєте.

М. Й.: Ви не знаєте її? В четвер по вечері, в п’ятницю до поста, в суботу до схід сонця молитися, а в неділю до служби Божої. «Пресвятая Дєва Марія, перед чудовим образом, перед Хранітєлєм заснула. Прийшов до неї син її — Мати моя, встань проснися, орденською водою вмийся, і запашним рушничком укрийся, і скажи, який тобі сон приснився? — Сину мій возлюблений! приснився мені сон предивний, шо тебе жиди впіймали, і на Хресті розпинали, ручки, ноги гвоздями прибивали. І шипшиною підперезали, і на головку терновий вінець надівали. — Не єсть, Мати, ето сон, а єсть ето істинна правда. Прийдуть жидови, і возьмуть мене і уб’ють мене, і у гроб вложать мене. На третій день воскресну я, і буду славен на весь світ, і на всю Землю. У неділю рано сонечко сходить, прийшла тая Діва Марія Ісуса Христа за рученьку водить. Повела його на раннюю службу, з ранньої на пізню, з пізньої на святу гору. Там престоли стоять, там книги лежать, там свічі горять. А на тім престолі сам Ісус Христос сидить. Пресвяті очі сліпив, пресвяту главу склонив, святі руки зложив. Святий Петро, Святий Павло, не жалуйте мої муки, беріть хреста в руки, ідіть по світу і проповедуйте хромим, і сліпим, і убогим, хто буде цю молитву говорити в четвер по вечері, у пятницю до поста, у суботу до схода сонця, а в неділю до Служби Божої, той не буде в вогні погорати, і не буде в воді потопати, і не буде на собі тяжкої болєзні держати. Як зійдуться всі грешні і праведніки, і возвеселяться, якось з ними буде Бог рай отворений, а пекло затворене. Боже милостів будь до мене грєшного, Боже! прости гріхи наші, бо ще з нами согрішили. Простіть нас грєшних і помилуйте! Господі! Грешних». І перехреститися три. Така молитва.

А тепер : «Пішла Матір Божа на Калварійську гору, забачила свого сина їденого на хресту розп’ятого, і стала перед ним на коліна. І великим голосом закричала — Ой! сину мій! Ой! Кров моя! О! Тєло моє! Я тебе під своїм серцем носила, і своєю грудію кормила. А тепер віддала на такі гострі муки! — Ой! Матко моя укохана! Добре мене вчинила, шо ти цю молитву мені первому перемолила і відмовила. Хто цю молитву відмове раз у рік, або два рази в тиждень, чи три рази при смерті, зішлють тому 12 Ангелів, 30 Апостолів, і сам у порятунку стане, сам Спасітєль». Це такі молитви.

«Син Божий і Матір», це вже молитва друга. «Сон Божої Матері на Сігонській горі на Британській землі, там Матір Божа ходила, запасти світрувала, очіль клала, собі сопочинок мала. Перед трьома святими, перед Павлом, перед Михайлом, перед Золотунським Іваном. Прийшов до неї Син її — Мати моя! Встань, проснися! Іорданською водою вмийся, запашним рушничком укрийся, і скажи, який тобі сон приснився? — Сину мій возлюблений, приснився мені сон предивний, шо тебе жиди спіймали і на хресті розпинали. І ручки, нозі гвоздями прибивали, і шипшиною підперезали, і за головку терновий вінець надівали. — Не єсть, Мати, ето сон, а єсть ето істінна правда. Хто буде цей сон читать, то буде легенько своє чадо уповать, і не будуть гади сосать, не будуть змії поїдать, і не буде на собі тяжкої болєзні держать. Скільки на небі зірок, на морі піску, на землі трави, на дереві листу, скільки грішній душі гріхи відпустю». Хароші молитви.

— Хароші молитви, так. Скажіть, от образи, де розвішували раніше образи? От, на якій стіні переважно? Там, де стіл був?

М. Й.: Да, да.

— От, як в тій хаті в вас, да? І рушниками завжди на образах? 

М. Й.: Завжди чіпляли.

— А як хтось помирає, то клали маленький образок в домовину, в труну?

М. Й.: Клали, і тепер кладуть.

— І тепер кладуть? А чого образок туди кладуть?

М. Й.: Ну, це ж положено, так треба, шоб у гроб покласти ікону. Вона посвячена, й покласти. Це для теї душі харашо.

— А де ви купляли образи ці всі?

М. Й.: Купляла я це, цю ікону я тут нагорі найшла тоже. А це дідова ікона. Бо це дід до мене прийшов, як я собі купила хату, о! І це дідова ікона. А ту я тут нагорі найшла. А то мої дві ікони.

— То ваші з дому ікони?

М. Й.: Да!

— А носили люди на базари? То де ярмарки у вас тут були?

М. Й.: Носили.

— А де в вас тут ярмарки були?

М. Й.: В Мізякові, то в Вінниці купляли тоже.

— А в Мізякові ярмарок тут був?

М. Й.: Да.

— А як у вас оце вулиці називаються по-старому? Як в вас кутки називаються?

М. Й.: Де? Зараз туто? Матяші.

— Оце Матяші ця ваша вулиця? А ше які в вас є назви таких кутків?

М. Й.: Марченки, Колодії, Ришенки, Павличі. Ну, такі всякі вулиці називаються.

— Це так за фаміліями, чи як це вони називаються?

М. Й.: Да-да-да! Да.

— Гончарі тут в вас були десь?

М. Й.: Да! 

— Є така вулиця? Чи куток такий? Гончарі?

М. Й.: Шо продають цього?

— Нє-нє! Що так вулиця називається, куток.

М. Й.: А! Гончарі, ну це я знаю, це, це так по фамілії, по фамілії так якось і вулиці називаються.

— А так по-старому це чи по-новому?

М. Й.: По-старому! По-старому. Там, де я жила, то то Ришенки називалися, а тут це Матяші.

— А жили ви де, ви кажете? Як то називалось?

М. Й.: Ришенки! Ришенко фамілія.

— То вони тоді не моляться, як назло робить?

М. Й.: Ну да, вони ж не моляться Богу.

— А як от від лишая, ви кажете, як від лишая можна замовити?

М. Й.: Помолитися Богу. «Боже милостівий», «Богородице Дєво», «Отче наш». І тоді вже молитися: «Перше враз Господній час, Господня сила і Господній Дух Святий і Матір Божа, і всі святі угодніки Київські, Печерські, Почаївські великомученики, Верховні небесні врачі, не одкажіть мені у помочі» врождєнному якого відмовляти, чи жінка, чи чоловік, вона знає. «Вимовляти й до помочі ставати. Помощ моя від Господа Бога творця неба і Землі. Я вас, чи ти лишай, чи ти лишаїця, чи ти самець, чи ти самиця, а вам всім дам сім, я дужча від вас усіх. Я від вас хрестна, і Господа Бога благаю, а тебе лишай лишаїцько, запущено на нетра висилаю, на очерета, на болота й на моря й на острова. Там тобі гуляти, бувати, піском пересипати, камінням перекидати, водою перемивати. І там тобі квартіру мати. Тут тобі не місце, і не край. Діва Марія тебе не родила, і місця тобі не положила. Господи милосердний! Дух Святий! станьте мені на поміч!» І тоді вже тако мизинним пальчиком треба тако кругом обводити його три рази. «Чи ти, лишай, гнилий, чи ти сухий, чи ти прищавий, чи ти пухлий, чи ти синій, чи ти червоний, чи ти жовтий, чи ти зелений, чи ти поясний, чи ти зелений, чи ти з вітру, чи ти з пристріту, чи ти пекучий, чи ти свербучий, чи ти крутючий, чи ти колючий, чи ти котячий, чи ти собачий, чи ти товарий, чи ти то вовчий, чи ти красна вовчанка, чи ти чоловічий, чи жіночий, чи парубочий, чи дівочий. Я ж тебе відмовляю і називаю, на пущі висилаю. Даю тобі чесний хрест на ізгнаніє всякого супостата. А тоді, як ти лишай, то я ж тебе відмовляю, лишаю, вийди гнилий, вийди сухий, вийди прищавий, вийди пухлий, вийди синій, вийди червоний, вийди жовтий, вийди зелений, вийди поясний. Я тебе вимовляю, визиваю, на пущі висилаю. Даю тобі чесний хрест на ізгнаніє всякого супостата». А тоді вже тако, як в суботу замовляти його, і ото тоді: «Сьогодні субота, на лишая сухота», і отак обвести. «Твоя мама кабан був, тобі цицьки не дав, ти сох-сох, узяв та й здох!» І запльовувати його три рази. Три рази треба так приказати. І всьо. А тоді здмухати тако. «Як ясне сонечко з неба сходить, то це врождєноому шо замовляю, лишай вийшов». І всьо. 

— Новак Меланія, так, чи як вас? Меланка? Чи як ви? Меланка Йосипівна, 1921-го року народження. Ви тут народились, в Мізяківських Хуторах, так? Маму як вашу звали?

М. Й.: Олександра. Новак Олександра Амосовна.

— А це ваше дівоче прізвище по мамі Новак? А по чоловікові?

М. Й.: Це по татові. По татові Новак.

— А чоловіка?

М. Й.: А чоловік Тютюнник.

— Тютюнник. Ви не переходили на його?

М. Й.: На його фамілію я перейшла, списалися.

— Як списалися, то ви на його фамілії, так? Так завжди переходили на чоловікову фамілію?

М. Й.: Да.

— А на своїй не можна було оставатись раніше? Не було такого?

М. Й.: Як на своїй?

— Ну скажем, жінка хоче на батьковій фамілії остатись, чоловік на своїй? 

М. Й.: Ми списалися, то я вже на його фамілії.

*С. М. — Варван Сергій Митрофанович