Цимбалюк Надія Григорівна

— А чи можете ви згадати, чому так називалися ці кутки? Чи може фамілії? Чи може по прізвиську якогось?

Н.Г.: Їй бо, не знаю, я не знаю.

— Це старі назви так?

Н.Г.: Старі.

— Чи вся ваша сім’я жила в одній хаті?

Н.Г.: В одній хаті.

— Тут на цій вулиці?

Н.Г.: Там на другій.

— А! Це був другий куток, да! Як велося господарство до колективізації? Ви пам’ятаєте? Ваші батьки були багаті, чи бідні? Чи середні?

Н.Г.: Бідні, бідняки. 

— А хто був главою сім’ї?

Н.Г.: Тато!

— Він займався хазяйством? Він розпоряжавсь грішми, так? А скільки було землі в батьків?

Н.Г.: 40 сотих.

— Це мало було чи багато?

Н.Г.: Ну, потом відобрали. Тата забрали в завод, а мама була в колгоспі. Це шоб був ше тато в колгоспі, тато не пішов, тільки мати, й забрали.

— А що вирощували ваші батьки? Що вони там мали на городі? 

Н.Г.: Було шось 2 сливки і 3 яблуньки. Просто дали великий налог, і все повирубували.

— Фруктові дерева?

Н.Г.: Да.

— А чи були у вашого тата або мами брати, сестри? Яке в них хазяйство?

Н.Г.: Яке тоді було хазяйство? Така во бідність була.

— А чим саме займалися ваші батьки? Що саме вони ворощували? Яка в них була худоба?

Н.Г.: Худоби не було кроме свиней і гусей. А так нічо.

— Чи ходили ваші батьки на ярмарок?

Н.Г.: Як були гроші, то йдуть, а шо ж.

— А шось самі вони продавали?

Н.Г.: Нічо не продавали.

— Ніколи, да?

Н.Г.: Нє!

— Шо-небудь з города? Не продавали? Чи мала ваша сім’я авторитет в селі?

Н.Г.: Сестра оця о, шо зараз є, то була активісткою, то дуже добре робила, то навіть на виставку мала їхати. Це вона сьодні мала їхати, і сьодні почали бомбити, почалась війна.

— Ааа! Перед війною?

Н.Г.: Да.

— То вона була така комсомолка, да?

Н.Г.: Да.

— Ясно. І ви пам’ятаєте, як ви ше були маленькою, то яку саму першу роботу давали вам батьки робити по дому?

Н.Г.: Свині пасти.

— Як? Виганяли їх кудись на луг? Не так тримали в клітках, як тепер, да?

Н.Г.: Нє-нє!

— Розкажіть трошки про це.

Н.Г.: Ну, як підросла, то заставляли пасти і гуси, й свині, то й гонила. Далеко не гонять, там річка текла, там всі купалися, і свині купалися.

— А потім, коли підростали, то вже які роботи давали?

Н.Г.: Ну, то вже почала до школи ходити, то вже шось і грядку сполоти треба, і бараболю.

— А чи існував розподіл робіт, шо це була чоловіча робота, а це жіноча? Назвіть, шо робив чоловік, а шо жінка?

Н.Г.: Ну шо? Жіноча робота була коло города, а чоловік то мур мурує, то якусь штахетину забиває, то якусь роботу робить.

— А чи було таке, шо жінка мусіла робити чоловікову роботу? І коли це було?

Н.Г.: Ну, як вже не було чоловіка, то мусить вона робити і сама вже. А так, як є чоловік, то шо ж.

— Надія Григорівна, чи знаєте ви про наймитів? Про прислугу? Чи ходили хто-небудь з ваших родичів в прислуги, наймити?

Н.Г.: Ні!

— Ви не знаєте. Чи всі пішли в колгосп? Ви цього не знаєте, да, ви ж маленькі були. Як, може батьки казали, чи висилали людей? Чи розкуркулювали?

Н.Г.: Та ні, не казав ніхто про це.

— Не знаєте, да? Який був вищий орган сільської влади? Як казали, ідуть на збори? Чи на сходку?

Н.Г.: На збори.

— Де вони відбувалися?

Н.Г.: В колгоспі, в конторі.

— Чи там брали участь жінки, чи тільки чоловіки?

Н.Г.: Чоловіки. І де яка жінка, то тоже.

— Тільки ті жінки, шо були в начальстві?

Н.Г.: Так.

— Ага. Чи було нормою, шоб багатий такий хазяїн користувався більшим авторитетом в селі?

Н.Г.: Я не знаю цього.

— Не знаєте, нічо-нічо, зараз ви тоже будете говорити. Чи ви згадуєте, як ви були маленькою, чи ходили ви до церкви?

Н.Г.: Ходила! Ходила, мама посилала. Правда після семи років, бо до семи років не сповідав, і раньше так, і тепер, до семи років не сповідають. А шо було сім років, то я вже ходила до церкви, бо вже сповідаться ходила.

— А з ким ви ходили? З мамою, чи з бабкою?

Н.Г.: Нє, з дівками. Сестра моя ця старша йшла, і я.

— І вже в сім років сповідалися? 

Н.Г.: Да. 

— Чи пам’ятаєте ви батюшку?

Н.Г.: Пам’ятаю. Дуже старий Андрей. Дуже старий, дуже.

— Він був джуринський?

Н.Г.: Ні, чужий.

— Чи він мав сім’ю в Джурині?

Н.Г.: Мав, мав два сини, дочку мав і сина.

— А де він жив? Чи він мав хазяйство, чи ні?

Н.Г.: Нє.

— Тільки була хатка, і всьо? То була їхня хата?

Н.Г.: Їхня.

— А пам’ятаєте, чи люди приходили до нього не тільки в церкву, а може додому за шось порадитися? Це був такий авторитетний чоловік?

Н.Г.: Приходили, як там дитина якась слабенька та хрестити, бо в церкві холодно, чи шо, то він. Чи похорон який, то приходили.

— Поважали його, да?

Н.Г.: Поважали.

— За дівування. Тоді почнем говорити за дівування. Скільки було вам років, як ви почали ходити на вечорниці?

Н.Г.: Год із 15 вже було.

— Правда? А де збиралися?

Н.Г.: На нашій вулиці такий був закавулок, шо там, такий пляцок був. Там сходились ввечері дівки, хлопці, там танцювали, співали.

— А чи збиралися у когось у хаті? Чи тільки на вулиці?

Н.Г.: На вулиці. Хіба то вже як на Купайла, то вже ввечері на Купайла, то вже як на Купайла там покупаються, всьо, тоді приходять вже вмісті.

— А до кого, до кого найчастіше приходили?

Н.Г.: Ну, примерно до нас, криниця коло нас була низько, то там все закопували вербу.

— То хто це пригощав? Мама ваша пригощала вже?

Н.Г.: Да.

— А як проходило це свято? 

Н.Г.: Харашо!

— Ну, розкажіть трошки.

Н.Г.: Ну, як, шо розказувати? Ну я ж кажу, наклали сіна в полі, в житі, в пшениці, гілочок всіляких. Квіток взяли, понаплітали вінків. Вирвали хлопці здорову вербу, закопали там коло криниці. І співали, обливалися. Мати тим часом варила багато вареників. Та й вже кончився той вечір, та й пішли поїли вареничків. Оце таке годиться?

— Да.

Н.Г.: Ну, то й так.

— Чи співали тоді? 

Н.Г.: Співали, канєшно.

— Можете нагадати, які пісні співали на Купайла?

Н.Г.: Ну, «На Івана на Купайла йшла дівчина гарно вбрана».

— А трошки мені проспівайте.

Н.Г.: А я позабувала вже, бо це дуже давно.

— Ану, який мотів? Ану, хоч трошки!

Н.Г.: Будете сміяться (сміється).

— Нє, я думаю, шо в вас був дуже гарний голос.

Н.Г.: Колись був, а зараз вже так не можу подужать.

— Нічого, ану, трошки заспівайте.

Н.Г.: Не буду, бо я почну плакати.

— Не плачте! Чого ви будете плакати?

Н.Г.: Дуже плачу, коли згадую. Грали, попала куля йому в праву сторону, вбила, а я беременна. Ото так і плачу. А тому хлопцеві, три роки хлопчикові тому. Пішов хлопець з тії хатини, пішов до мене. Ну, а він, його тоже забрали, але він вернувся. Прийшов до мене і йому написали, шо Павла мого вбили цього першого чоловіка. Я залишилася, в общем, з наслєдніками, два хлопця в мене.

А тоді почав писати до мене пісьма. Пішов з армії, і приїхав і взяв мене. То ми з ним прожили 30 років. Та це я так. То ми прожили з ним 30 років, мала я з ним три хлопчики. Їден умер, повіяв вихор, мусила до його мами прямо з лету, і підвіяв, то той хлопчик вмер, а я це мене скосило. Потом іше було два хлопчики. Їдному, вже вони повиростали, цей старший, 29 років, з 50-го року, був в армії, то брали такі справки і з сільради, і з школи, все, каже мене посилають на ції офіцерські курси. То я зібрала, понапечатували там справки, я пішла, він там вчився на офіцера. А цей менший з 52-го року ше тоже вчився туто. То вже прийшов з армії, вже оженився, вже є дівчинка. Но його так визвуть то на два місяці, то на три місяці, то на місяць. На спецпідготовку брали. Та так як його возьмуть, то вже я там. 

Пішов він в 79-му році, пішов, і приносять йому повестку на суботу йти, о! Він каже: «Добре!» Поїхав у суботу туди в воєнкомат. «Це не на тебе оформлена», — каже, як це казати, це на його. «Їдьте, — каже, — додому, а ми переоформим документ, — каже, — і цей, тоді приїдете». Приїхав він ше додому, переночував. Поїхав, поїхав в суботу, в п’ятницю це ж, в суботу поїхав, у вівторок вже його найшли вбитого. Якісь по сьолах, якісь під Калинівці, десь туди поїхав, о! Так шо, в обшем, хтось його вбив. І дали мені, дали знати, приїхав уже звідти з Вінниці, там ше порізали до того всього, о! І каже, дали вже, якийсь приїхав. То я все оплакувала свої рідні сини, чекала. Ото й так. 

— Ну нічо, давайте все-таки про дівування трошки поговорим. Надія Григорівна, чи були самі кращі співачки на вашій вулиці? Які це були саме?

Н.Г.: Ну, вони всі гарні співачки, которі молоді були.

— Правда?

Н.Г.: Всі голоса мали, то й гарно співали.

— А от дєдушка каже, шо нема в нього голосу.

Н.Г.: Ну, були й старі, та й гарно. А були й, шо не до того було. 

— Ану, які дівчата? Назвіть їх по фаміліях?

Н.Г.: Марина Пашачка, Ганя Дурундячка, Марія Сусячка, Катюк Параска. Самі такі шо дівчата сусідські були. Дуже тако, в суботу особенно ввечері приходим з поля, підем на річку. З річки приходим, і там коло мене криниця, і дуже все там сходились, це наш куток, і дуже добре сидіти. То там все дівки сходились. 

— Як це називалося? Вечорниці чи досвітки?

Н.Г.: Нє, вечорниці, як це досвітки?

— Нє, було в деяких місцях, шо затягувалося до ранку, в вас такого не було?

Н.Г.: Е, нє! В нас такого не було!

— Чуєте, а чи не забороняли ці вечорниці?

Н.Г.: Нє-нє! Нє! Навіть і жінки часом заміжні.

— Правда? А чи було таке потом уже, як заміж виходили, чи було таке, що збиралися для якоїсь роботи? Як це казали жінки, на годенки, чи як?

Н.Г.: Було-було! Вишивати, куделю прясти. Сходились.

— А куди ходили? До якоїсь жінки?

Н.Г.: Особенно, де нема чоловіка.

— Щоб не заважав?

Н.Г.: Да! Бо свариться це во, як є чоловік, то й сварився. А так, де нема чоловіка, туди вже.

— А ви ходили куди-небудь?

Н.Г.: Нє.

— Не ходили. І до вас тоже не приходили, да?

Н.Г.: До нас не приходили, бо моя мама дуже гарно вишивала з виволоччю. Мама вишиває, а я пряду куделю.

— А мама вишивала для людей? Правда? Була така вишивальниця?

Н.Г.: Сорочки вишивала дуже гарні, скатерті, рушники.

— А як називався цей спосіб, як вона вишивала? Хрестиком чи гладдю? Як?

Н.Г.: Нє, вона виволоччю якось вишивала.

— Так називалось, да?

Н.Г.: Так шо з виволоччю вона вишиває, і це дуже получається вишивка гарна.

— А що платили вашій мамі за це? 

Н.Г.: Ну, тоді які були гроші? Я вже не помню даже, скільки вона брала за тоє шиття.

— А вона не робила в колгоспі? Вона тільки вишивала?

Н.Г.: Робила вона в колгоспі, а зимою вишиває, як хтось принесе. А ні, то тії робила рушники, рядна.

— І продавала?

Н.Г.: Ну, тако тоже люди несли, хто не вмів це во робить. Шили, коноплі ті, а то несли то.

— Чи збереглося шось у вас ше з того часу вишивки, шо мама зробила? Чи його вже нема?

Н.Г.: Нема вже! Ше скатерка одна є така старенька, і такий тей во рушничок є.

— Тільки й всії пам’яті, да? Чи пам’ятаєте ви музикантів, як ви дівували? Хто грав вам на гармошку, чи на балалайку?

Н.Г.: Ну, були такі, но вони вже повмирали.

— А назвіть їх! 

Н.Г.: Ну, Данило Рубанський, Макар Переспа.

— Це музиканти, да? А на чому вони грали? 

Н.Г.: Ну, на гармошці, на балалайці. Так на чому ше.

— Ясно. А як було весілля, то яка була музика?

Н.Г.: У мене?

— Або в вас, наприклад?

Н.Г.: В мене гармошка й бубончик, як я йшла. Це було в 47-м році. Він прийшов, голод. А тато його дуже бив, бив. То він прийшов та так ми собі розписалися, і так маленьке весілля зробили, і так то вже.

— А бубончик це барабан, чи маленькі?

Н.Г.: Маленькі, маленькі.

— З одного боку, да? І там такі прив’язані колокольчики, да?

Н.Г.: Да, да!

— А ви не знаєте, що заробляли тоді музиканти? Що їм треба було дати? Наприклад, як в вас було весілля, скільки ви платили?

Н.Г.: А я не помню!

— А хто мав платити? Жених?

Н.Г.: Тато платив!

— Тато. А крім, крім плати, шо музикантам давали ше? Хліб, горілку? Чи шо?

Н.Г.: Нічо.

— Нічого не давали, да? А не знаєте, в кого вони вчилися грати? Чи були в селі ті вчителі музики, чи не було? 

Н.Г.: Ну, це в мене грав на гармошці, то його тато був.

— Музикант, да?

Н.Г.: Гармоніст, то він в тата вже тоже вчився.

— Чи були сімейні ансамблі в Джурині?

Н.Г.: Не було.

— Чи може ви пам’ятаєте, ваші батьки могли казать, чи був шинок у селі? Корчма, чи як казали?

Н.Г.: А! були, були!

— Як називалися? Як казали на те?

Н.Г.: Я знаю, як це казали? Може й корчма, бо я знаю, шо я раз прийшла зі своїм старим у місто, і дуже плакала, хотіла лишитися ше малою, то взяла мене мама з собою. Ішли вже з міста, кіко ж вони там були, чую, оддали половину хати, на один отако вход, туди заходили, і там столики, і сідали там випивали.

— А пам’ятаєте, той чоловік був єврей, чи мужик?

Н.Г.: Мужик!

— Да? І шо там можна було пити?

Н.Г.: Шо? Там всьо було, і котлєти, й холодне, й горілка, ситра ше тоді не було, ше не робили ситро. А це то було.

— Випивали?

Н.Г.: Да!

— А чи було таке, щоб в шинку була музика? Музиканти грали?

Н.Г.: Такого не було.

— Ніхто там не грав, да? Чи пам’ятаєте ви про клуб? Як ви почали дівувать, чи ви ходили до клубу?

Н.Г.: Ходила деколи.

— Як це було? Які там були танці?

Н.Г.: Ну, там не дуже тоді були так танці, бо дуже по вулицях тоді збиралися. Так шо в клубі дуже мало там молодьожі, бо на каждій вулиці собі організували такі вечорниці, і так не дуже в клуб ішли.

— Було веселіше на вулиці, да?

Н.Г.: Да, да!

— Чи може стидалися в клуб, бо тоді не мали в шо взутися?

Н.Г.: Я знаю, може й так! Танцювали босі на пляцку, та й все! Позамітаєм, шоб не загнать в п’яти таке.

— А як ви були в клубі, то яка там була музика?

Н.Г.: Хто його знає, яка там та музика.

— Гармошка була, чи балалайка?

— Радіола.

— Нє, а як ви були молоді, то не було радіоли ще ж. Не пам’ятаєте просто, да?

Н.Г.: Я під клуб то ходила, не в клуб я ходила (сміється). В клуб збираються, підуть на пляцок. Мені аби, вибач, на пляцок тільки до хлопців танцювать шоб, а шо в клубі?

— Ага! (Сміється). Ясно. А тепер питання в нас про старців. Чи ви пам’ятаєте, як ходили старці?

Н.Г.: То я пам’ятаю.

— Розкажіть. Звідки саме більше приходили?

Н.Г.: Я знаю, звідки приходили? Як їх було багато. І бувало таке, шо навіть під муром засохне.

— Правда? Це в голод, да?

Н.Г.: У голод, а потому тоже були ці темні такі. То тут на Овідіополі темний піде з жінкою з торбою, та й так сплять, і він на гармошку грає.

— Вони ходили по хатах? 

Н.Г.: По хатах ходили і на базарі сідали там.

— А якшо вони грали, то які вони пісні співали?

Н.Г.: Такі якісь жалібні пісні співали ті темні.

— Божі? Чи воєнні? Чи які?

Н.Г.: Воєнні.

— А були старці з вашого села, шо просили? Жінки чи чоловіки?

Н.Г.: Я не помню, шоб були такі.

— Чи вони під церквою може сиділи, чи в якомусь іншому місці просили?

Н.Г.: Може де й куди ішли хто, но я не бачила.

— Це ви не знаєте, да. А коли вони зникли? Коли перестали вже ходить?

Н.Г.: Навєрно вже як повмирали, тоді вже перестали ходити, бо вже ж хто там буде.

— Чи жалували старців, чи як до них ставилися люди?

Н.Г.: Жалували, давали, шо мали.

— Чи мали ці старці свою сім’ю, чи не мали? Як ви думаєте?

Н.Г.: Я не можу сказати, бо вони чужі. То я чи знаю, чи вона є, чи нема.

— А де вони найбільше, коло церкви просили?

Н.Г.: І коло церкви, і на базарі.

— Про церкву ще. Чи, чи була у вас завжди церква, чи її знищили?

Н.Г.: Вона була всьо время, но був той період, шо її закрили і робили з неї магазин, висипали хліб.

— У тій церкві, шо й зараз вона?

Н.Г.: Да! В цій, в цій.

— А ше в вас була одна церква. 

Н.Г.: Було дві, то ту розібрали.

— Було колись в селі дві церкви, значить. А ше в мене таке питання є, чи в вас є такі спеціальні жінки, шо співають на похоронах?

Н.Г.: Є!

— Правда?

Н.Г.: Ті, шо в церкві, тії і на похоронах співають.

— Це певчі, да?

Н.Г.: Да.

— Чи їх спеціально запрошують?

Н.Г.: Спеціально.

— Не знаєте, шо їм платять за це?

Н.Г.: Колись давали по рублю й по хустинці й по калачові. А тепер дают п’ять рублів.

— Хто як може.

Н.Г.: Да, хто скільки може, хто 10.

— А тепер знов до вашої молодості і до дівування, і до весіль. Чи ви знаєте, скільки днів тоді йшло весілля?

Н.Г.: Скільки? Два дні! Субота й неділя.

— А чи збиралися всі родичі на весілля?

Н.Г.: Не всі, тепер не всі збираються, і тоді не всі збирались.

— А весілля проходило в хаті, чи надворі?

Н.Г.: Як тепло, то надворі, а як холодно, то в хаті. Тоді шалашів же не робили.

— Чи обов’язково сватали дівку перед весіллям? І як проходило сватання? 

Н.Г.: Ну, а як же ж!

— Хто був старостами?

Н.Г.: Ну, брали сусідів в старости.

— А шо готували дівчині до весілля? Як воно називалось? Придане чи посах? Як в вас казали?

Н.Г.: Придане!

— Придане, да. Що мама готовила дівчині?

Н.Г.: Рядна, подушки, скатерки.

— Отак, як би була така з хазяйського роду, то скільки вона могла мати приданого? Розкажіть, яке воно було, те придане?

Н.Г.: Яке? Як багачі, то якусь корову дадуть, і свиню якусь дадуть, а шо ж? А як бідний, то шо?

— Ну, а цих ряден, цих подушок скільки вона могла мати?

Н.Г.: Ну, скатерток зо чотири, зо три подушки, зо чотири рядна.

— Це було так добре, да?

Н.Г.: Ну, хто шо мав.

— Чи обов’язково дівка мала приймать прізвище свого чоловіка? Чи не обов’язково? 

Н.Г.: Я не знаю, як це сказати.

— В вас так получилося, шо не обов’язково, да? Ви розписані?

— Розписані.

— А просто на своїй фамілії лишилися?

— Нє, вона по паспорту на моїй. Розписані на мою фамілію. Просто в неї в документах. Її так знали всі, бо вона в больниці робила, знали її, так вона кругом, і так і до мене ше зараз кажуть.

— А ше хотіла в вас спитати, чи були випадки, шо між собою могли б одружитися родичі? І шо про це люди казали?

Н.Г.: Я про це не чула, шоб родичі поженились.

— Не чули за це, да? Що наприклад дядько та взяв свою племінницю? Або двоюрідні поженились?

Н.Г.: Я знаю, шо до мене приходив двоюрідній брат, но я кажу, то як це може бути чоловік і жінка? Як це мона, коли це ж родичі такі?

— Двоюрідний? О! Це дуже близькі родичі!

Н.Г.: Да! От я йому й сказала! Він ше казав, шо я її засватаю.

— А хтів він вас саме?

Н.Г.: Да.

— А шо про це казали люди? Що не можна, бо гріх? 

Н.Г.: Не можна, не можна!

— Може ви знаєте такі випадки, шоб одружились і в них не все добре в сім’ї зробилося?

Н.Г.: Ну, це не можна, це гріх для таких родичів.

— Тут ще в нас, чи співала вам мама, або сестра, або бабушка колискові пісні? Чи ви пам’ятаєте про це? Чи вам? Чи ваша молодша?

Н.Г.: Ой! Я колись сама співала. Як чоловік піде в Джурин, бо він мав тут в Джурині, понапиваються, а я, тому два роки, а то вродилося, і сижу співаю, і плачу, і співаю разом. Але вже позабувала все, це ж дуже давно!

— А які співали? Колискові, чи такі народні?

Н.Г.: Всілякі! Які нагадала, такі й співала.

— Правда! Чи хрестили дітей, як були ви маленькою? Чи тоді вже була заборона?

Н.Г.: Ну, хрестили ж.

— І шлюб брали, да?

Н.Г.: І шлюб брали.

— А кого брали за хрещених?

Н.Г.: Ну, то тре такі хароші люди шоб були.

— Чи це були родичі? Чи це були сусіди? 

Н.Г.: І бувало так, шо й родичів брали, і бувало, шо сусідів брали.

— А от ви були такою співучою, як ви пам’ятаєте, чи були в вас поширені такі веснянки? Купальні? Русальські пісні і обряди? Не пам’ятаєте вже?

Н.Г.: Не пам’ятаю. Дуже-дуже давно було вже. 

— А чи були такі випадки, шо розлучалися?

Н.Г.: Були, було таке.

— Не заборонялося?

Н.Г.: Нє.

— І чи тоді могла жінка вийти другий раз заміж, або чоловік?

Н.Г.: Тоже могли, це було, є й буде.

— А чи співали в вас частушки?

Н.Г.: Не чула я частушок.

— Ну, не могло такого бути. Не співали?

— От моя покойна, от вона знала!

Н.Г.: А я не знаю.

— Не знаєте, да? А чи пам’ятаєте ви такі пісні «Сірєнь голубая»? «Сломлю я вєтку із вінограда»?

Н.Г.: Ні-ні!

— Не знаєте ви. Про гончарний промисел ви тоже не знаєте, да?

Н.Г.: Нє.

— Бо в вас не було гончарів, да?

Н.Г.: В мене подружка була гончарка, але уїхала в Краснодар. Лишився горен і круг там, і все.

— Під хатою? Ага! А розкажіть про образи, скільки було образів в хаті?

Н.Г.: В нас було шось шість штук. Був Спасітєль. Була Матір Божа. Була Тайна вечеря. 

— Надія Григорівна, а пам’ятаєте такі історії, шо говорили про тих людей, шо вмерли, шо їхні душі приходять, десь там живуть за іконостасом? Чи якось так ввижаються? Чи сняться? Чи знаєте ви таку історію?

Н.Г.: Сниться то й сняться. А шо приходять, то це не було й нема, і не буде.

— Ви не вірите в це?

Н.Г.: В це я вірю.

— То, шоб кого поховали, ніхто?

Н.Г.: Нє, нє!

— А сняться вам?

Н.Г.: Сняться, канєшно, як я почну плакати, то обізатільно присниться.

— Правда? Це такі сни віщі?

Н.Г.: А в цій хатинці шось сім чи вісім мерців, я тільки чотири поховала. Тещу ховала, чоловіка і два сини. Ше й ночував десь та вмер, мого чоловіка брат. То мені ніхто не стукннув, не гуркнув, і пилинки нічо не чуть! Хіба це, я ж кажу, тако присниться, а так.

— Про шо хотіла ше в вас спитати. Чи чіпляли рушники на образи?

Н.Г.: Чіпляли.

— Завжди?

Н.Г.: Да.

— Вишиті?

Н.Г.: Да.

— А які вважалися такі як би головніші образи? Хто це був?

Н.Г.: Ну, Спасітєль і Матір Божа.

— Це самі. І до них молилися в основному, да? А чи було таке, шо було багато образів у хаті, а до якоїсь одної іконки молились?

Н.Г.: Ну, то ж не було молиться до усіх ікон, тільки до одної. Або Спасітєль, або Матір Божа.

— Наприклад, ваша мама?

Н.Г.: Спасітєль.

— Чи було, чи була у хаті лампадка?

Н.Г.: Да!

— У всіх людей, чи не всіх?

Н.Г.: Не у всіх.

— А хто чіпляв лампадку?

Н.Г.: Хазяїн.

— Ага! Це в багатших людей мали, да?

Н.Г.: Ну, ми були бідні, але в нас і лампадка то, як тако коло образа каждий раз світили.

— Чи клали іконки в домовину, хто помре?

Н.Г.: Клали.

— А які клали?

Н.Г.: Матір Божу. Спасітєля не кладуть, бо не можна, бо Спасітєль вже там був. То він вже був закритий, то його не кладуть. Матір Божу кладуть, і хрест кладуть.