Трохименко Ганна Григорівна, 1923 р. н.

— А як звали їх?

Г.Г.: Тоже Лебеді фамилія. А як їх прозивали? я ну.

— А тих дідів, бабів ваших? 

Г.Г.: Оце, оце батькових, батька оце Микола, а як же ж це, подождіть, по отчеству його так.

— Дід Микола.

Г.Г.: Да, оце. А по отчеству я даже не помню. А проживали раньше, раньше, Кухарі по-вуличному, а фамилія Трохименко, так, як оце і мене оце, так же ж і їх була. А по-вуличному Кухарі.

— Це ви народились в якому селі?

Г.Г.: У Трохименко.

— Це хутір такий? чи це село було?

Г.Г.: Ну, от чиє воно, я не знаю.

— Це зараз Сумський район Сумської області?

Г.Г.: Да! а раньше Харківська писалася.

— Раніше Харківська?

Г.Г.: Да!

— Скажіть, а вам не прийшлося мінять прізвище в 30—х, 40—х роках?

Г.Г.: Нє-нє-нє!

— І матері не прийшлось?

Г.Г.: Нє-нє-нє! це не міняли.

— А як, чи ви жили в одній хаті?

Г.Г.: Ми жили оце в Трохименкому ну як, хатка поганенька була, так. А тоді ж ото колхози началися.

— Нє, до колхозів, до колхозів.

Г.Г.: Ну, до колхозів оце ж ця хатка була.

— В одній хаті вся сім’я жила? 

Г.Г.: Усі, всі в одній хаті. І ще рядом стара була. Ну, я помню, завалюха вона була. Вобще завалюха.

— Мирно жили в хаті?

Г.Г.: Мирно!

— Не так, шо счас одна людина живе, і сама з собою свариться?

Г.Г.: Нє! Нє-нє-нє! В нас, напримєр, хоть і сім’я була велика, ну вобще батька понімали і матір. І хлопці оце, це ж з 7-го году, і з 5-го года, оце 13-го сестра, так Боже збав! це шо небудь протів сказать на батька!

— А як, на Ви називали? чи на ти?

Г.Г.: На Ви! на Ви.

— А у кацапів як називають?

Г.Г.: Хто зна, як вони називають.

— Не бачили?

Г.Г.: Нє-нє! не буду я казать. Ну, на Ви називали. Так. Тепер оце Тетяна, оце старша сестра, вона з 13-го года, а я з 23-го, на 10 год разниця. Так Боже збав! це я шоб шо сказала напротив! це нє! І було оце так, ну як, уже як стала я підростать, і де шо вирветься на хлопців сказать, вона мене настраює гарно — та ти так не кажи! та! Чесно, от воно мені так. Я часто оце, считай, її ж, оце Тетяниної дочки, так тепер дітям кажу, кажу — а правильно Тетяна мене так учила, о! І я, кажу, на старших ніколи, даже я на єї “брешеш” не казала. А ви, кажу, тепер як кажу, то ви кажете — то ви дурні були! А тепер, кажу, які умні! Ви понімаєте?

— Скажіть, так а хто ж вас виховував? батько чи сестра старша? 

Г.Г.: Оце як у 33-му батько вмер у нас, у 32-му в конці года зимою вигнали з хати, а в 33-му батько вмер. Отак в один день батько і Катька, 27-го года сестра. оце в один день вони померли, так. Тоді через, неділь через дві той брат умер, шо 7-го году з голоду. Тоді ж і роботи не давали. Це ж розкулачені, це ж враги, а як же! і без роботи. А оце сестра, оце Тетяна і брат Стефан, шо з 5-го года, ці вони зникли. Просто кудись, в якомусь совхозі притулились і робили. І, ну, їсти хотілось і робили. Це откровенно я вам кажу.

— Ну, то ясно.

Г.Г.: Ага! Ну, а оце ж ми ж осталися оце, считайте, нас четверо, де? Катька вмерла, троє нас осталося. І оце мати. І Тетяна. Ну, Тетяна робила оце ж у совхозі, ми не знали, де, тоді ж ми малі були, так. Ага! і хвалиться ж нільзя було, шо де вона робе, бо вигонять же з роботи. Так не дадуть работать. Ага! і жили ми оце ж, і по Стецьківці оце ж ми, считайте, як вигнали з хати, так ми до весни, оце ми жили у Стецьківці, ходили. То там на квартірі, я й зараз помню ці квартіри, де були.
А тоді батько сказав це ж, як уже в 33-му, як попухли, каже — як хочте, тільки піду я на своєму краю умірать! І оце переїхали ми оце, де оце Зіна живе, а ото рядом построїв хату. Там така завалюха була, і ми. А бабка сама ж оце там жила. І ми там оце ж так остановилися. І батько тиждень оце пожив, і батько вмер, оце і з 27-го году сестра вмерла. Це пухлі були. 

— Так я хотів питання задать, ми до того счас підійдем. Я хочу вас запитать – хто вас виховував? ото тоді до колгоспу.

Г.Г.: Ну, з батьком же жили, з матір’ю.

— Хто був голова сім’ї вашої?

Г.Г.: Ну як? батьку ж підчинялися! батьку.

— Він голова був, да?

Г.Г.: Да!

— А у кого гроші сімейні знаходилися?

Г.Г.: Усігда в батька.

— Не було такого, що у кожного там?

Г.Г.: Нє! Нє-нє! цього не було. Шо не було, то не було.

— А за що ж жили до колгоспу?

Г.Г.: Ну, як за шо? було 5 десятин землі.

— 5 десятин? 

Г.Г.: Да! всього було це.

— Це скільки по-сучасному?

Г.Г.: Ну, 5 гектар. Так. І оце ну як там, двоє коней було. Ну, батько трудящий був, і мати.

— Скільки худоби було в нього?

Г.Г.: Оце двоє коней було, як виганяли. Це ж я харашо знаю. Ага! тепер корова була. Двоє свиней було. Пасіка була.

— Скільки сімей?

Г.Г.: Я не могу сказать, ну була своя. І знаю, опсалник був. І оце перед цим, де оце, перед колхозом, батько купив ще молотілку.

— Молотарку таку кінну?

Г.Г.: Да! кіньми ото привід, коней оце ж запрягали, і ото ганяли. Оце на тому, на приводі сидить, ганя коней. Ага! і оце такечко оце, не те, шо там батько ходив там, та гроші заробляв. Ну, купив він. А оце так — ага! сьодні в того молотять! усі сходяться. Чи там у когось, у сусіда. Чи у батька. Оце всі сходються по очереді, оце всі гуртом оце молотили молотілкою. Ну, як колхоз начався, молотілка ж сразу в колхоз ушла, і все.

— А що, чим батько займався? він тільки хліб вирощував?

Г.Г.: Ну як? оце землю обробляв.

— І з цього жив?

Г.Г.: Да!

— А може якоюсь ще справою займався? там, наприклад, чоботи шив? чи щось іще? 

Г.Г.: Нє-нє-нє! цього нє, такого нічого.

— Оце з цього він гроші получав, і хватало на життя?

Г.Г.: Хватало! і не. Ну, як вам, от зараз тепер як подивишся, один на одного поглядують, шо ага! у того, мол, оте гарно, там пальто, і мені. У того там мотоцикл, і мені мотоцикл. Тепер же таке, така молодьож, така! А тоді цього не було.

— А як тоді було?

Г.Г.: А тоді так, шо батько купе. Значить, купе, розрішить обуться, значить оце куплять, ходять. А не розрішить шось лучче, Боже збав! це ніхто, оце у нас ніколи на батька ніхто не скаже. Оце ж не те, шо там я брешу. А оце, шо і оце Татьяна з 13—го года, так мені так у пам’яті, як вона розказувала, шо раньше сапожки були, знаєте, такі довгенькі, отут оце на шнурках.

— Червоненькі такі, да?

Г.Г.: Да! коли чорненькі, коли червоненькі, такі каблучки були ото, ага! Так вона ото їх купила, так даже боялася і показать, шо це ж батько порубає, шо без спросу купила вона це ж їх. Ну, і вобще батько у нас строгий був. Понімали ми вобще його.

— Ну, ви за те й поважали, так? 

Г.Г.: Поважали ми! 

— Ну, він же й справедливий був? 

Г.Г.: А як же! це ж не те, шо він десь там чи когось обібрав, чи знаєте.

— Ну, а скажіть, а крім молотарки іще якийсь реманент дома був? може сіялка, віялка? там таке?

Г.Г.: Нє, такого в нього не було. Плуг був, це борони були, плуг. Це, це плуги тоді в каждого були, борона. Ну, це кроме молотарка була.

— Ну, а так от в вашому селі може всі займалися землеробством? чи може хтось займався якоюсь ще, майстерню якусь мав?

Г.Г.: Нє, я не знаю.

— Всі землероби були?

Г.Г.: Да. От, аби хтось там був, знаєте, такий там чи шив він обув, чи шо небудь, вже б мати вже мені розказала б. А то ні, цього разговору не було.

— А ткацтвом всі займалися? оце полотно ткали?

Г.Г.: Ну, оце при мені не ткали вже.

— Уже не ткали? в 30-х роках уже не ткали?

Г.Г.: Нє-нє-нє! я вже, ви знаєте, при мені.

— А тут оце в Парному чи в Стецьківці бачили ви верстати ці? 

Г.Г.: Прядку я бачила, шо ото, знаєте, ото прядуть. Ото я, ну, як коноплі сіяли, то ця прядка тоді в каждій хаті була. А оце верстати у Стецьківці тамечки. Отам більше було.

— Того діла?

Г.Г.: Да, да! тамечко оце й ткацька була, ага! то. А в нас не було це таких по хуторах.

— На базар вам приходилось ходить продукцію продавать батьку?

Г.Г.: Ну, як бувало? бувало усяке время.

— Ну, до колективізації.

Г.Г.: Да! ну, там шо останеться було, одвезе ж батько продасть. А такечко.

— Садок був фруктовий?

Г.Г.: Був, був! яблуньки були.

— Ну, а яка доля того саду тоді, коли налогами обклали?

Г.Г.: Ну, ви знаєте, як налогами оце вже обклали, так уже ми по квартірах ходили.

— Уже свого не було?

Г.Г.: Ні-ні! оце ми, як нас вигнали, оце в колхозі, хоч і в колхозі робили ми тут оце, я й сестра, а все одно оце на Марфиному жили ми. Нє, зараз ми в Перехрестовому у п’ятьох квартірах жили.

— Це як по-вуличному Перехрестове називається?

Г.Г.: Раньше, подождіть, як же воно звалося? а зараз Перехрестове.

— Я знаю, що називали.

Г.Г.: В п’яти хатах ми там жили. А тоді оце тут Марфине було, там 6 хат, їх усіх порозганяли, порозкулачували. Ну, оті хати вони зразу поламали їх, і то контору поставили, то яслі наче в колхозі це. А одна хата осталась. І ми оце там жили мабуть годів, годів мабуть із 4 жили.
І война началася. А в войну вже тоді хазяїни прийшли. І діться нам, ну куди нам? Ну, й ми ж вийшли, як вони прийшли. Ну, як воно таке, шо німці встали, так тут же нільзя, і ви шо, оставаться нільзя. І вийшли ми, оце ж я, мати і сестра, ага.
Тоді мати пішла до старости, а староста й каже — а ви йдіть у свою. Ага! ну, пішли ми, пішли значить. Ну, як, він жив оце ж, оце хату, шо зайняв сусід. Тоді її пере, ми клопотали, нам повертали її. Оце усе ж у хату раньше прислали. Вони взяли її тоді перепродали з рук на руки. Ну, шоб це ж уже ж тоді хату не на ньом. Ага! і оцей, шо перекупив оце, у Тимка купив оце, тоже там же з Трохименкового, ага, цей жив. Той правда, ну як, той отуди, а ми в передній тут кровать поставили, ага.
Тут значить побули ми шось там недовго в себе в хаті. А тут же оце Стецьківку евакуірували. А він був тим, комірником. Оцей, шо купив хату. Да, комірником був. Тут зразу він евакуіруванних, значить, отам лісок Марковщина. І тамиче оце евакуірувані дерево рубали, возили, і мигом йому поставили хату. Ну, хатка яка, у Трохименковому. Оце, як входите, так оце перва, а друга хатка, ото йому поставили. Ну, тільки його ж немає вже, вмер. А то ше його невістка там жила. Син тоже бросив, так умер, а невістка живе. Ото йому зробили, він зразу й пішов.
Тільки він пішов, а тут ще з Гриценкового в ту ж половину опять. І оце ми побули там, ну, хто зна, яке время. Ну, напримєр не год це побули.

— Це при німцях?

Г.Г.: Да! Хоп! оце німців одігнали. Зразу беруть, правильно, шо німців одігнали, беруть на Донбас, оце ж узяли мене на Донбас. Нас багато тут брали. Так, ага! Пишу, оце ж я ж пишу пісьмо, коли пишуть же, мені ж оце сестра пише, шо. А сестра ходила, да,  беременна, шо явилась значить Мільчиха, так нас із своєї наче з половинки викидали, на погрібнику я Вєру родила.
Оце вона, значить, як  написали вони мені, і думаю — ну, ти пойми! хай раньше вже іздівалися, а хіба ж таки так можна? Ну, там сказали б, шо виберись, десь там піди найди. Ну, ну не витягувать. Тут роди, а тут її на погрібник. Ну, це вже вобще по-скотські, ага! Ну, й оце ж. А на Донбасі оце ж їсти ж нічого було, і там оце на ходу, ходили й мерли люди.

— А чого ви туди поїхали?

Г.Г.: Ну, забирали нас!

— Хто, совєти?

Г.Г.: Да! присилають повістку, хочеш – не хочеш, їдь. А шо? воля – неволя, їхать нада!

— А робить нада. 

Г.Г.: Да! Ну й поїхали ми тут оце, я і оце ще три з Парного. Ну, я сама старша, а ці ж менші так чи на 2 годи, чи на год. Ага! і оце на Донбасі явилася оце, як уже написали мені, я рішила опять, думаю – раз таке діло, буду тікать з Донбасу. Ну, як, і там так, там оце кучкувалися. І ми оце вчотирьох оце всі ж считай, всі наші оце, з одного сєльсовєта, ми втекли. Ну, а хто зна, куди мені йти? Ті зразу додому. А де ж мати та Тетяна? хто зна. Куди мені йти? ага! Ну, ці тільки ж явились, їх зразу тут забрали, і в тюрягу.

— Цих трьох?

Г.Г.: Да! Оце Шурка ж Романова, Довгополова Маруська. Тоді, як же ж її фамилія? Оце всі, считай. Ага! ьільки прийшли, їх і забрали. Ну, а я пішла до материного брата двоюродного. Думаю, хто й зна, куди мені йти? де матір шукать, та Тетяну? Хто й зна, куди йти? А я пішла, а тьотка Фроська й каже, шо онде, каже, на базарчик піду, може кого побачу і скажуть, де вони. Ну й пішла, та взяла й переказала.
Ну, прийшла ж сестра, плаче. Ну, й я ж тут плачу. Хто зна, куди йти? І іти, всьо одно ж мене в тюрягу возьмуть. А цих зразу, тільки прийшли, і їх забрали, і зразу в тюрму. Ага! Ну, й оце ж я там у тьотки побула. Ноччю, ну шо? оце ж там їх пустили, оце ж матір і Тетяну, ага! пустили. Я тоді рішила оце ж до материних родичів оце, значить. Ноччю. Якби тепер, так віками я б не пішла. А тоді, ви знаєте, шо не страшно було і йти. Якось нічо не боялись тоді. Тепер так людей бояться. А раньше це звірів боялися. А зараз людей!

— Людей не боялися, да?

Г.Г.: Не боялись раньше! Раньше було оце так – людина йде, можна лісом нагнать, ідеш балакаєш. А зараз людей бояться. Чесно! І оце, значить, оце я ноччю перейшла оце ж на полі, оце на Стецьківку, ага! Ну, а там же міста нема, то на Стецьківку оце ж сестра і мати, найшли вони собі там родичів оце ж. Вони отдельно, я собі отдельно. А сестри чоловік оце ж на войні.
І я оце до тьотки як прийшла,  а та, оце її невістка й каже — знаєш шо, Аннушка, іди робить, так хоть і поймають, та не здадуть тебе до тюрми. Ну, я в лісничество й пішла, ага! Ну, і роблю ж я в лісничестві оце все время. Хоп! уже хтось же побачив, шо ну там мене ж побачили, в лісничестві в дворі. Ага! сижу перебираю картоху, бачу – гребенські два! Це ж не те, шо там чужі вони, із цими, з винтовками, ага! Ну, я тільки побачила, я це й подумала, шо це мене брать. Ага! і я тікать. Куди я тікать? в ліс, на те провалля (сміється). І я в тому проваллі сиділа. Боялася даже вилазить з того провалля.
Ну, а тут же ж вечір. Та ж прийшла ж, оце ж вона бухгалтером робила, тьотіна невістка, і каже — отак і отак, куди вона побігла? шо? Ми сказали, шо її тут немає. І вони, кажуть, раз! і пішли. Вони не шукали, нічого. Ну, й ходять  же оце, як оце там провалля, все. Тьотя ходе, вже ж вечір, ага! — Нюся! Нюся! обозвись! обозвись! Я поняла. А тоді вже, як я вже, мені дойшло, шо то тьотя, вже я її познала по голосу, тоді я обозвалась, вилізла з того провалля.
Ідьом, нема нікого, нема нікого. І оце ви знаєте, як я оце ж там у їх жила, і значить робила. Ні в клуб не ходила, нікуда. Часто тоді ж перевіряли то по хатах. Або вночі лягаю спать або десь на чердаку, бо по хатах ходили провіряли, чи ніхто не той, не живе. Ото так. Хоп! значить, перевіряють, і прислали з того, з Хотіні, Хотіньський, раньше оце Стецьківка Хотінського району була, ага! повноваженого оце ж, ну. І оце ж сюди до тьоті на квартіру його приставили. А тут оцей провіряючий.
Ну, я вже думаю, в галереї я ж, мені кровать поставили, і я ж у галереї сплю. А тут провіряють ноччю. Ага! От значить, кажу, як раньше було. Ага! лежу, а вже ж ехо пройшло, шо провіряють, ага! Куди там, куди там сон братиме! Тут кричить сусідка, вони наче в вікно отак, підійшли до вікна, та отак, значить, заглядали. А вона на чердак і кричить – рятуйте! наче лізуть! А мені почулось – рятуйте, ріжуть! А я вже і думаю – одзиваться хто й зна як. Ну, і тут же зразу ця ж, оця Хвосткащівчина, шо рядом з тьотьою живе, затихла. Заходять же до тьоті. Ну, шо вони в хаті пройшли і вийшли, пошли. А цей же ж, знаю, шо не цей фамилія, ага!

— Провіряющого?   

Г.Г.: Нє, шо оце вповноважений, шо газєти читали раньше оце. Як жнива, так ото виходять там чи коло молотілки, чи де газєту читають. А той в вікно, значить, вікно в галерею — Нюся! Нюся! ти жива там? Оце він пошутив, ага! І оце перевірили оце ж, і пошли, й пошли, й пошли. Ночами провіряли. І часто провіряли це раньше. Ага! і оце я там.

— А що, що вони перевіряли?

Г.Г.: Ну, шоб оце нікого не було, напрімєр, із людей.

— Де?

Г.Г.: Ну, шоб, от напримєр би я пустила, в мене якісь би жили там.

— Це забороняється?

Г.Г.: Да!

— А чого?

Г.Г.: Ну, хто й зна, чого оце? чи такі закони були? не знаю. Оце так тоді раньше було. Ото таке.

— Так, так я про батька ще буду запитувать. До якого розряду власників належала ваша сім’я? чи це були бідняки? чи середняки? чи багатії? хто був ваш батько по господарству?

Г.Г.: По-моєму, як середняк.

— Середняк?

Г.Г.: Да.

— А от багатші були за вас?

Г.Г.: Були!

— Вони так і називалися – багатії, так?

Г.Г.: Я не знаю, як вони звалися, оце поруч жив. Його зразу тоді хату перво — наперво тоді, як стали виганять, зразу його, значить, вигнали. Їх три було брати, так. Дак оце два брати вони осталися, а цей Іван, а Козак його дражнили.

— Козак? 

Г.Г.: Да!

— А чого?

Г.Г.: Він чорний такий! гарний – гарний дядько.

— З вусами?

Г.Г.: Да! його Козаком дражнили. Ну, його зразу вигнали, і зразу оце зламали. І от я не знаю, вони куди-то, от десь вони були чи з’їхали, чи виїхали, чи як. Це я не могу сказать. А тоді навпроти, оце в Трохименку, де зараз між участков, тоже багаті вони. І землі більше було. Ну, тоже робили вони ж так. Оце так. Тоді ще Іван Устимович. Ну, той кудись він як-то зразу він.

— Виїхав?

Г.Г.: Вибрався, а хату бросив. А зразу виїхав. Оце там у хуторі, считайте, оце таких три двори було.

— Три двори, да?

Г.Г.: Так.

— А скільки всього дворів було?

Г.Г.: Там дворів так на 20 було, коло 20-ти, не більше.

— А бідняки були?

Г.Г.: Ну як? ну як тепер, дивіться, от робе друге, заробляє і живе. А друге, воно ж не робе, та пропиває.

— Оце й тоді так було?

Г.Г.: І тоді таке було! Робить не хотіли, а завидки були, шо мол у того є, в мене немає.

— Завидували наче?

Г.Г.: Да!

— Чуєте, так а скільки це треба землі було мать, щоб його назвали бідним? скільки землі? десятину це бідний, ні?

Г.Г.: Ну, хто й зна! Ну, оце я знаю, шо всігда казали, шо середняк на батька.

— Казали?

Г.Г.: Да, казали – середняк. Ну, 5 десятин було. 

— Ну, а скажіть, а от ваш батько серед усіх користувався авторитетом? люди його поважали?

Г.Г.: Поважали! як уже я стала, як узяла я усадьбу тута, це вже я тут оце уже чи 31 год, чи 32. Да як узяла я, та начала строїться, ага! так оце ж було, ну як старі ж люди ідуть – який гарний батько! всігда, всігда вони поважали батька. Ну, старіші всігда хвалили батька.

— А чим хвалили?

Г.Г.: Шо він односився харашо. Не те, шо там, знаєте, людей обіжав. А всігда хвалили оце. А як? шо? я ж не могу, аби це я старша.

— За порадою, так, зверталися?

Г.Г.: Да! оце.

— Ну, скажіть, а от як, по-вашому, до колгоспу так взагалі от традиції ваших сімей таких, коли діти призвичаювалися до роботи?

— Ну, я не знаю, ну як ми, як ми в батька, ми з самих отаких! Мати довбеться на городі, і ми там. Рядом з матір’ю. Да, не те, шо ми малі! А встаєм, було, не те, шо батько наш там оце зганя, посила робить. А це так – мати встає, і ми встаєм. Мати там шось роби коло печі, а ми там ще їй шо пособляєм. Уже як підбільшали, ото це Тетяна була, я не помню, шоб я поралась коло корови. Ну, а всігда встаю ж, картоху помагаю чистить матері там, ще, шо вона заставе. То, шо в нас одне за одним було.

— Тобто, получається, ви завжди були за мамою номер два? 

Г.Г.: Да! оце всігда, да, всігда помагали. Оце таке. І ви знаєте, я от привикла, а тоді вже, як оце вимерла вся сім’я, уже я, оце ж мати плоха була. Чи воно, знаєте, така жизнь була, то вже. Ану! таки скільки було дітей, а остались я да Тетяна. Воно ж то конечно душа ж болить за дітьми. Ага! так оце ж було всігда оце, і Тетяна мене не заставля там. А оце встаю, було, Тетяна йде, уже ж перед войною це, в войну, вже мені годів 18 було. Встаю я, й до корови йду, і все робить пособляю, і все нарівні з Тетяною оце старшою. Оце, шо вона, те й я. Боже збав! шоб це напроти шо сказала. 

— Скажіть, а от таке було, що, в вас же велика сім’я була, були старші брати, сестри, то було таке, наприклад, що у кожного своя робота така, що от, наприклад, цю роботу повинні старші робить.

Г.Г.: Правильно! Хлопці, хлопці оце, скільки оце я не помню, якшо вже пам’ятаю оце, вони оце із батьком там. Чи на городі орають там, чи ще шо роблять. Чи, поки молотілки не було, ціпами ж молотили. Ага! це йдуть з батьком молотять вони, усе вони коло батька. Тетяна більше коло матері. І ми ж старші уже, я підростала, і я ж таке коло Тетяни, більше коло Тетяни.

— Значить, хлопці коло батька, а дівчата коло матері?

Г.Г.: Да!

— А вишивать хто вас навчив? чи мати не вишивала?

Г.Г.: Мати, мати вишивала. Ну тоді, ви знаєте, як? Тоді уже не до вишивання було.

— Уже не до вишивання.

Г.Г.: Ні! я хоть уже й вишивать стала там, і то це я побачила, та давай уже учиться. так і то я трохи там. Це вже, як у Стецьківці я в лісничестві робила, тоді вже то я пробувала.

— А так, по вашій пам’яті, багато людей от дома рушники вишивані були? В інших хатах. Бачили? замітили?

Г.Г.: Бачила, бачила.

— А бачили ще, щоб люди в українському одязі ходили? сорочки оце?

Г.Г.: Були! це харашо знаю, да.

— У матері були?

Г.Г.: Були сорочки. А як вигнали, воно ж усе осталось там в хаті, не дали.

— Та, счас ви розкажете про те. Так ви кажете, були такі, що люди одягали, да.

Г.Г.: Були, були, були!

— І в батька була така?

Г.Г.: І раньше оце, оце ж мужик, мужики, так оце вишита сорочка гладь.

— То гладдю, чи хрестиком? 

Г.Г.: Була, і хрестиком були сорочки, і в гладь.

— У чоловіків, да?

Г.Г.: Да, в мужиків. Чорні оце. І мода пішла, й оце всігда, це ж моя сестра старша, оце вона вишивала гладдю. І було це як нанесуть же ж, то вона, оце було. І іще знаєте, шо я в лісничестві робила, тоже була мода — оце біленька кофточка, оце тут вишито це, і на рукавах. Було надінеш, любо — мило. А тепер вже скажи кому, так вони ж і не вірять. Да! це було.

— Скажіть, а ваш батько наймитів наймав?

Г.Г.: Нє! нікого не було.

— А другі люди?

Г.Г.: Ну, хто оцей, якби це я шоб старша, я б може більше пам’ятала.

— Ну, такого не чули, да, щоб?

Г.Г.: Нє, нє! В Трохименкому не було, шоб це наймали.

— Самі справлялись. В батька було достатньо сили?

Г.Г.: Да! два хлопці оце ж, із 5—го года, і з 7—го года. Уже ж таки здорові.

— Такі вже лобуряки.

Г.Г.: Да, вже вобще оце.

— То воно так получається, що батько знав, що сіять, щоб прибуток був, так?

Г.Г.: Да, да!

— І пшеницю там, і гречку.

Г.Г.: Да! сівалки не було у батька. Оце тільки він оце купив молотілку. Оце я харашо знаю.

— Скажіть, будь ласка, а це ви сказали про те, що, я хочу в вас детально розпитать про те, як получився цей колгосп? і як вас вигнали оце з хати? Розкажіть, будь ласка.

Г.Г.: Ну, як з хати?

— Коли це прийшло повідомлення, що буде отакий, такий колгосп?

Г.Г.: Ну, хто знає, коли воно це було? Ну, були ми, оце нас вигнали отам чи у 32—му годі, вигнали нас із хати. Уже нас послідніх. Уже отам оце в Трохименкому, оце у Стамитці, значить, виїхав зразу. Федотів тоже уже ж вигнали, все позабирали в колхоз.

— Це прізвища такі?

Г.Г.: Це по-вуличному.

— Фамілії такі, так?

Г.Г.: А Гончаренко фамилія, оце Федотів, Федот Петрович оце. Це я пам’ятаю харашо. І оце Івана Козака ж цього тоже оце ж зразу.

— Це теж по-вуличному?

Г.Г.: Да! тоже. А фамилія його то Давиденко. Він рядом з нами жив. На Трохименках. Оце.

— Так, а чуєте, а цей, так з Трохименкового багато пішло в колгосп? 

Г.Г.: Оце він пішов у колгосп, так. Тоді пішов дід Єфтєй. Його тоже Трохименко фамілія, діда Трохименко вроді, правильно – Трохименко. Тепер пішов, оце рядом з нами жив, це Гончаренко дід Петро. Оце 3 двори пішли, еге!

— Здали все в колгосп?

Г.Г.: Да!

— І батько з радістю пішов? чи з примусу?

Г.Г.: Нє! Нє-нє! Оце як в колгосп же були, і він пішов. Ну як? ходили, напрімєр – іди! Не те, шо там за глотку брали, а іди, і все! Ну шо? Думав-думав і пішов батько. А де діваться? ага! оце 3 двори вперьод пішли. А ті, ще вони не йшли.

— Вагалися?

Г.Г.: Да! А один і каже ж оце так, ось він жив, тоже Трохименко Дем’ян, я не знаю по отчеству, Микитович! ага! а фамилія тоже Трохименко, як і в нас. А зразу тоді ж ото ходили, примушували в колхоз іти.

— А хто ж примушував? хтось приїжджав з району, чи свої?

Г.Г.: Бригада така, свої собиралися.

— З села? чи це з Парнова? чи звідки? 

Г.Г.: Ну, там оце ж, кого визначили. Раньше звалась “ударна бригада”. Ага! от оце і каже оцей же ж Демко, це вже при Демку було, як нас вигнали, як нас виганяли вже, так оцей Демко був за главаря. Він заявив, шо оце через його, мол, не йдуть у колхоз.

— Нє, чекайте. Значить, батько пішов в колхоз, так? іще з ним 3 двора?

Г.Г.: Да! да.

— Робили вони там в колгоспі?

Г.Г.: Робили.

— Скільки років приблизно?

Г.Г.: Ну хто зна, скільки років?

— Ну три? два?

Г.Г.: Ну, може три, може там два.

— Ну, як життя? змінилося, як було до колгоспу? важче стало, чи як?

Г.Г.: Ну як? їсти було шо. Пить було шо. Це не те, шо там голодували. А як уже стали оце, оце виганять з хат, як оце вже.

— А чому стали?

Г.Г.: Ну, це більше в 31-му, і 2-м виганяли.

— А розкуркулювали коли?

Г.Г.: Ну, оце ж, оце ж розкуркулювали, оце. Оце прийдуть же, бригада, вже ж батька вичистили тоді були з колхоза. Як цей же, оцей же Трохименко Дем’ян Микитович казав, що значить не вичистите, не той.

— А чого так він?

Г.Г.: А хто зна! Ну, він, він вобще не нарочно був на батька. Робить він не робив. Шоб робить, знаєте.

— То він з бідних був? чи з багатих? 

Г.Г.: Нє, бідняк считався. Раз він ніде не робив, і землі в його не знаю, скільки було. А скільки там? а з чого жить? а жить же нада. нада, як же зараз — заробляєш, то живеш. так і тоді Ага! Ну, й батька ото ж і вичистили.

— Так умова була така, що, якщо батька вигнати з хати, то всі люди підуть в колгосп?

Г.Г.: Да! оце цей, оце цей Трохименко Дем’ян Микитович.

— Запропонував? 

Г.Г.: Да! ну, і батька ж оце вичистили з колгоспу.

— Вигнали?  

Г.Г.: Да, вичистили! Ну, це ж так.

— А він здав 2 коня, корову, молотілку, це все?

Г.Г.: Да! корову, молотілку, і земля ж там здалася. Ну, тільки крім оце, шо в хаті було. А оце вже у 32-му, вже нас послідніх по всіх хуторях ото оце вигнали.

— І як це було, розкажіть? ви це пам’ятаєте?

Г.Г.: А як же! Оце із Трохименкового я розкажу даже всіх там. Оце цього діда Євтєя, шо оце з батьком ішов же вперьод, оце невістка була в “ударній бригаді”. Оцього ж діда Петра тоже син був в “ударній бригаді”. Так. Тоді оце там ще Антонина Трохименко була в “ударній бригаді”. Так. Тепер оце ше ж батьків брат двоюродний.

— Попав?

Г.Г.: Да, тоже був оце в “ударній бригаді”. Так. Постойте, хто ж іще? шо їх душ 8 зайшло, і була з ними, ну як? Григоренкова з города. Ну, тоді в колхозі вона була, як це.

— Комісар, да? комісар?

Г.Г.: Да! да. Ну, присилали раньше. Оце з райісполкома присилали раньше. Оце Григоренкова була. І зайшли вони оце ж у хату. Ага! собірайтесь, виганяєм. Ну, мати ж тут плаче.

— Це осінь була? весна?

Г.Г.: Зима!

— Навіть зима?

Г.Г.: Зима! морози такі гарні були, ага! Ну, мати це ж убірає нас, обуває.

— А чого? чого вони? убирайтесь! і все?

Г.Г.: Да! Ну, оце ж нас мати вбрала ж оце, і сама ж розпашну наділа, ну, новеньку ж мати наділа. Батько кожушок новенький надів. Це ж оцей, ага! А то нічого, ні ложок не дали! ні мисок не дали! нічого. Ага! і тут стали ж оце плакать, так оцей же Демко, оце ж з нас обув познімав. Я не могу, другий раз як вздумаю, так плачу! так обідно! ви повірите?

— Та повірю, чого ж ні. 

Г.Г.: Оце розбуті, пальта з нас познімав. Матір оце роздів, батька оце, ага! То нічого не найшли такого надіть, до Шевченкового, хоть вірте, хоть ні, ми босі йшли.

— По снігу?

Г.Г.: По снігу! А в Шевченковому дали вже нам люди обуваться. Ну, отаке ще було. І все ж на світі оцей Демко, і хату, і все на світі він оце зайняв наше. Шо оце там постєль, там одежа, там сундук, там. Ну, все як є там оце.

— В теплу хату зайшов?

Г.Г.: Да! і він оце свою завалюху бросив, і зразу в цю в нашу пішов.

— А хата добра була?

Г.Г.: Ну як? дерев’яна така, невелика. Раньше це вона гарна була. Це тепер уже які дома строять.

— Ну, на тоді була хароша.

Г.Г.: А тоді хароша вона була. І ото ми в Шевченковому раз переночували там, так стали й до тії приставать, нашо ти пустила їх ночувать? Ну, і оце ж.

— А куди ж діваться?

Г.Г.: Ну, у Кардашівці ми тоді переночували, і пішли оце ж усі ми, значить, батько з матір’ю і нас четверо на Стецьківку. Там оце дві батькових сестри було, ага! І материних рідних не було, бо вони за Харків виїхали, брати. А двоюрідні були материні, ага! Дак ото ми там і кочували. Те то дасть. Те шо їсти дасть. Те шо надіть дасть. І оце ми там, считайте, зіму ми перезімували.
А весною вже батько каже — все одно мені вмирать, тільки значить на свій край. І оце опять же, опять ми прийшли на Трохименкове. І оце там же оце попросились до Павлихи. Оце ми тамечко оце, батько вмер оце ж, і оце сестра. Це в один день, їх у одну яму.

— Це в 33-му? 

Г.Г.: Да! у 33-му. Ми просили оцього ж Демка, шоб хоть, ну як одірвать досток хоть і збить який-небудь гроб. Він не дав. Ну, всі ж там оце ж хуторяни й кажуть — як тобі не стидно? Усе ти зайняв, а ти доску жалієш? І так же батька оце та сестру у ряднині, яму викопали, поклали, накрили і закидали. Не те, шо там хтось казав, це я вже, мені 10 год було. Я все помню.

— То це в 33-му?

Г.Г.: Да! це вже в 33му.

— Весною? чи коли?

Г.Г.: Ну, у шаровку це. І навпроти це, тамечки оце робила з КРЗ допомога в колхозі. І приїхав же оце з КРЗ директор, і побачив нас пухлих. І він оце взяв, оце считайте нас трьох, мене, оце Федька, мене і Польку, та ж умерла з батьком. І нас узяв у патронат.

— А патронат це шо?

Г.Г.: Ну як? як дєтдом. Поняли ви? раньше звали патронат. Воно було коло КРЗ там збоку.

— КРЗ це шо?

Г.Г.: Сахарний завод.

— У Сумах?

Г.Г.: У Сумах, ага! Оце там ми побули. ну, як? як ми з району, нас тоді як? городських там оставляли, оце ж у тому ж патронаті. А як ми оце, ну считай з села ми, нас відвезли, оце Федька, мене й Полю, ага! Оце там ми в патронаті. А мати ж оце осталася, і сестра. Ну, мати значить куди? до сестри в колхоз, до Тетяни, шо з 13—го году, ага! А ми ж там у патронаті. Хоп! оце ж Демко узнав, шо ми в патронаті, шо де ми, опять же лист написав він, нас опять з патроната виряджають. Оце я й Федько йшли, а Полька, вона больна була.

— Це сестра ваша? 

Г.Г.: Сестра 20-го года. так ми пошли, а та ж там так і осталася.

— В патронаті?

Г.Г.: В патронаті. Це Полька. Ага! Ну й оце ж ішли ми куди? Прийшли ми на Гриценкове, на Гриценковому був сільслвєт. Ми туди прийшли. А Кричаниченко був голова сільсовєта, й каже — мати в Рогізні в совхозі, ідіть туди.
Ну, ми тоді давай ту Рогізну шукать. Найшли ми оце ту Рогізну, ага! Ну, туди прийшли оце туди ж, нас до управляющого послали. Управляющий, значить, везуть хліб на молотілку аж під Степанівку, ага! і каже на цього, шо це — бери цих дітей, мати там на молотілці, і вези до матері.
Нє, він ще сказав, щоб накормили нас. І вийшов і каже, оце ж як вийшли ті, шо то з столової, і каже — дайте їсти, тільки багато не давайте, шоб вони не те. А то, каже, понаїдаються да й помруть (плаче). Ага. Та правда трошки нам насипала, ага, то поїли ми. Оце попоїли, сидимо ждемо, поки цей же хліб получе. Ну, получив він хліб, вона нас опять ще завернула, і ще нам трошки дала їсти. Оце кухарка. Він приказав, шо не нагодуй же зразу.
І оце нас він привіз на молотілку. Ну, а туди ж привіз, тут же й мати підскочила, й сестра підскочила, ну, усі ж. І ми плачем, і мати плаче коло нас. Ну, й тут же всі уговарюють. Ну, побули ми, поночували там два дні, ну ми ж таки малі. А бригадір і каже — знаєте шо, ідіть ви прямо в сільсовєт і кажіть — де хоч дівайте! значить.

— В Гриценково? 

Г.Г.: Да! в Гриценковому був же оце Кричаниця голова сільсовєта. Ага! і оце ми явились тоді вже з матір’ю оце в сільсовєт. Оце явились, а мати каже — оце хоть у воду покидайте, хоть де хочте нас діньте, я з сільсовєта не піду. Усе забрали, все! Мені ніде, нікуди я не піду з сільсовєта. Оце мати так. Ну, а ми ж сидимо. Ну, вони нас оце на Трохименковому оце,  шо у Стемировське бросив хату, і вони в ту хату нас. Ну, й так же мати пішла ж оце робить ше в колхоз.

— А де колхоз знаходився?

Г.Г.: Колхоз Дімітрова, це Шевченково.

— Центр був в Парному?

Г.Г.: Чи попервах він був правда, а тоді от в якому годі розділили, два їх, Правда і Дімітров. Одна Правда був.

— Старий?

Г.Г.: Да! а тоді вже розділили на два колхози його. Це вже я харашо знаю. Я вже ланку шарувала, як розділяли.

— А Демко був головою колгоспу, чи нє?

Г.Г.: Він бригадіром був. Там він нічим не робив, бригадіром був.

— А він, коли ви поселилися в цій хаті, то він нічого? не злився, ні?

Г.Г.: Ну, так він, шоб знаєте, ну як, шоб він роботи не давав, він ні. Не займав нас. То його вже люди клювали, і клювали гарно!

— А коли він помер?

Г.Г.: Помер він, от він умер, мабуть, перед тим, мабуть перед войною він умер. То, шо в войну, в войну, як заступили німці, і вийшла його дочка. А оце ж у батька було платок за пазухою схований такий, якби оце тепер, так і не глянув би на неї. А тоді був такий він невеличкий, шовковенький, і по йому ягодки такі, ага! І оцього ж Демка, вже Демка не було, і Надька ото вийшла у цьому платку. А якесь зганяли тута з Парне.

— Німці зганяли? 

Г.Г.: Ну, собраніє якесь було.

— Німців?

Г.Г.: Та чи німці, чи староста, от оце я не знаю. Ну, це при німцях було діло. А я як глянула уже ж таке, дивлюся, думаю — ти глянь! вона ввійшла, тут і на голову нема чого надіть нічого. І ви повірите, я підскочила, я на її той платок разорвала. Чесно! оце як було, так і кажу. Ага! ну, тут усі — Нюська! охолонь! охолонь! охолонь! Тут і Тетяна до мене підскочила, сестра старша, ага! — нашо вона тобі?

— А ви впізнали цей платок?

Г.Г.: Ну, а як же! ну, як я не познаю, як я знаю, як із-за пазухи в батька Демко ж оцей.

— Це тоді, коли виселяли?

Г.Г.: Як нас виганяли, я й познала той платок. Ну, я ж його й порвала. При людях. Тут і сестра до мене підскочила — шо ти наробила? шо ти наробила? ага!. Ну, й так. А всі оправдають і кажуть — правильно зробила! Як самій нічого надіть, а вона тепер іще ходе та вдівається. Оце токо було. Це при німцях було. 

— Скажіть, будь ласка, ну оті люди, які не пішли в колгосп, чим вони жили? як їм життя було? легке чи ні?

Г.Г.: Ну, не погано вони жили.

— Які не пішли?

Г.Г.: Непогано вони жили.

— Непогано? 

Г.Г.: Нє! Оце я одна, це ж як вигнали з хати, а то всі моїх годів, всі ж оце там повиучувалися вобще знаєте як считались. А мене як старчиху считали. Я малою ходила поїсти просить. Їсти хотілося, і ходила я оце, піду ото. Торбу мати дала. Піду ото, друге дасть шось, а друге ще посміється.

— А знали ж батька вашого?

Г.Г.: Ну, а як же! кажде пита — чия ти? А я й кажу — Грицька Кухаря знаєте? — Знаєм! А Кухарі нас по-вуличному прозивали.

— Угу, Кухарі, да?

Г.Г.: Да, Кухарі.

— То це від діда ще, від прадіда таке?

Г.Г.: Від прадіда звали оце, може і раньше там звали. Ну, і діда так звали. Ото таке. 

— Скажіть, а цей, а чого ж оце таке діло получилось, що на батька отаке ремство оце в колгоспі зняли?

Г.Г.: Ну, оце через цього Демка.

— Що він його ненавидів, да?

Г.Г.: Да! він ненавидів його.

— А других людей? скільки людей взагалі розкуркулили?

Г.Г.: Ну, розкуркулювали.

— В Парному, в Шевченковому приблизно скільки приблизно хоча б так?

Г.Г.: Оце я знаю на Марфиному 6 дворів було. Оце Парне, а отамечки трошечки пройти і Совки, там 6 дворів, їх усіх розкулачили.

— І куди їх діли?

Г.Г.: Ну, котрі вони значить поїхали, десь притулились, робили. Котрих повисилали.

— Були такі, що повисилали в Росію?

Г.Г.: Да!

— І скільки так приблизно?

Г.Г.: Ну, хто зна скільки! я не скажу.

— Ну були?

Г.Г.: Були, були! 

— Десяток? півтора? більше?

Г.Г.: Ну, оце тут 6 дворів, я харашо знаю, оце на Марфино.

— А в Парному?

Г.Г.: А в Парному, у Парному отутечко, ну як, він зразу, чи як стали до його придираться, так він зразу в город. Тут і зараз в тій хаті живуть. Оце, оце харашо знаю, зразу вони в город одчалили. Тоді Іван Вовк оце в Парному, в того був магазин, ну лавка. 

— Свій?

Г.Г.: Да, а шо він там продавав, я не знаю.

— Ну, то ясно.

Г.Г.: Тут, у Парному. Його тоже вони іскоренили. Ну, як, за ним ходили та ходили, і він у Парному все ровно. Чи вже синів нема, так онуки є. А все одно ж отут у Парному він. Так, подождіть, хто ж іще? Оце Івана Вовка, оце. Ну там, там то на краю, так то як панський двір був в їх. Який уже тут пан жив, я це вже не знаю.

— Ну, нічого-нічого то.

Г.Г.: Так, оце. А це я ж кажу вам оце, два двори считайте оце. А! на шляху отут, Лісаки їх звали, а як їх фамилія, не знаю. Тоже їх вигнали.

— Скажіть, а хтось повернувся, хто в Росію поїхав? кого виселили в Росію. Не знаєте?

Г.Г.: Оті марфиняни, вони десь і були, так. А тоді вони приїхали, у Сумах вони були. І зараз вони, тільки не знаю я де. Ну, в Сумах вони оце. Я бачила оце, считайте, вона од мене старша, і як то коло, на автобусній остановкі вона мене зайняла — ти познала?  а я не знаю, хто вона. А я подумала, шо це з Стецьківки, а тоді вона мені як сказала, шо я ота. А! кажу, то ти Нюська? Це ти, кажу, шо за Костьом? оце. Оце тут вони живуть. Ну считайте, її два брата тут оце.

— Оце вони з Марфине вернулись?

Г.Г.: Да! у Сумах вони построїлися, а те їхнє позабирали оце ж у колхоз. А ті Чугаї да Пилипенкові тоже ну не знаю за тих. Були вони в Сумах. Ну, а зараз не знаю.

— Де вони поділись?

Г.Г.: Де вони.

— Скажіть, а хто проводив колективізацію? свої чи чужі?

Г.Г.: Ну як? з району були. І як оце ж, ну як оце вже зганяли в колхози в послідню очередь свої були “ударні бригади”.

— З своїх складені?

Г.Г.: Да!

— Ну скажіть, а люди з радістю йшли в колгосп, чи не дуже?

Г.Г.: Та не дуже то й з радістю. Не дуже з радістю  хто йшов. Ну, єслі підневольно гонять, то шо робить? Ну, шо робить? Ото таке.

— Ну, а хто був жорстокішим більше, свої чи чужі?

Г.Г.: Ну, ви знаєте, оце як за моєї пам’яті, хоть оце й виганяли нас, так ця Григоренкова, вона хоч вовк траву їж, вона не той, не то, шо там чи кричала, чи там шо. А цей же Демко, так своїх усіх.

— Получається, що свої були більш жорстокі?

Г.Г.: Да! свої оце більше наробили.

— Ну, а оце перші часи що отримували в колгоспі? що оце мати отримувала? що батько отримував в колгоспі? 

Г.Г.: Ну як? шо на трудодень. 

— Це таке багате життя, чи не дуже?

Г.Г.: Та не дуже то шоб і получали багато. Ото не дуже так. А всьо ровно ось дивіться. Ну як, вичистили з колхозу, було таке, зернечко трошки получав батько, все. Так його ж тоді ж витрушували, шукали вобще.

— Все вичистили?

Г.Г.: А! і груби розвалювали, і печі розвалювали, все! Це вже я харашо знаю.

— Пам’ятаєте?

Г.Г.: Да!

— Скажіть, а оце от батько для того, шоби цей, до колективізації продав би, наприклад, зерно, купив би вам там якого краму, там дітям. А зараз в колгоспі за що він міг купить? Було щось таке, що можна було продать?

Г.Г.: Ну як? шоб ми так ходили, одівали нас так шикарно? ні! Хоть і не в колхозі ще батько не був, то, шо нас багато було. А воно ж як, старшого вдівали. Так нас дуже шикарно не вдівали, а так поганенько було. А тоді вже, як уже з хати вирядили, так тоді шо? старцювали.

— Старцювали вже, да?

Г.Г.: Старцювали.

— Ага. Ну скажіть, а мати вже ваша не ткала? тільки оце пряла?

Г.Г.: Ні, ні! прясти вона пряла.

— А потім пряжу куди дівала?

Г.Г.: Ну як, от конопель там грядочку посіє, не багато там, а це ж на городі там оце в нас долинкою був, а це в долинці оце конопель посіє. А тоді їх же намочувала у тому, в озері. Там скількись воно мокло. А тоді опять же його сушили, мяли. І оце на дратву там, чи підчинить шо. Чи от, напрімєр, ну як, от коня держиш, а там нада шось і шить.

— Нитки такі були, так? 

Г.Г.: Нитки, оце ж пряжа така.

— Міцні були такі?

Г.Г.: Да! ось тут у мене, отакі були вони.

— Ага! оце вони, да?

Г.Г.: Ага! оце пряжа.

— Так в вас ще вона залишилася від матері?

Г.Г.: Нє, це не з того, а отака вона. Це коли тут ось сосєд, хтось йому дав, так він мені й приніс. Оце звалась пряжа.

— Оце вона?

Г.Г.: Да! це вона. І оце вже там чи обробку на коня шить, чи там, знаєте, чи на собаку, чи на шо там, чи на корову. Оце такими нитками сшивали. Це я вже харашо пам’ятаю.

— Скажіть, будь ласка, а от після, вірніше до колгоспу було таке, що люди один в одного крали?

Г.Г.: Було!

— Було, крали? і батько ваш крав?

Г.Г.: Нє! це в нас у хуторі да це тамечки один був такий, шо крав.

— Ну, а так не було, що люди поголовно крали?

Г.Г.: Ні-ні-ні-ні-ні! Ну як, шо вони крали? крали вони як, напрімєр, копи оце поїде десь украде. Ну, ну як? земля ж то й дальше була, не тільки коло хати, а й дальше. Оце крали. Оце один двір так був у нас такий, шо крали.
А тоді одбирали оце ж уже так хати, оббирали. Вже оце цих вийшла вона чи в Яструбенне, по-моєму Яструбенне, заміж оцих це, шо це. Через двір од нас оце. Ну, й вийшла вона за такого, шо крав. І оце ж вона оце із ним тоді давай шо? оббірать. Обібрала вона свою крьостну.

— Він її навчив, да?

Г.Г.: Ну, в хаті все забрала. Ну, не знали, шо хто це й шо це, понімаєте. От не дам ладу, в кого ще, шо й сало забрано було, так. Оце вони, це приїде вона з своїм чоловіком, і оце ж вони ворували. Ну, а ніхто ж це не подейкував. Ага! А це перед колхозом гуляли в карти в нас мужики, оце ж зійшлися й гуляли. А тьотка, оце батькова сестра, вийшла в сарай та входе да й каже — Грицько! на батька на мого, а лошака нема.

— Лошака?

Г.Г.: Лошака. Ну, жеребець був.

— Ну, зрозуміло.

Г.Г.: Ну, кінь считайте, а лошак звали. Ага! Ну, й тут же вискочили всі, кажде на свого коняку і скрізь обїхали, може ж де когось поймать. Ну, ніде ні в кого не поймали. А мати ідуть же, а літом же це. А місяць світе, ага! Та йдуть, а по тіні кінські ноги. По тіні побачили. Вони значить дивились — дивились, придивились — придивились на їх стороні, та тьотка тоді, Соловей! зве. А той Соловей як зорвався! та через ліс. Раньше заборів не було, а ліси.

— А Соловей це кінь, чи що? 

Г.Г.: Кінь же оце! шо оце вкрали.

— Батько називав Соловей?

Г.Г.: Соловей його звали, коня. Ну, й він же як переплигнув оце тоді, в його надіта була та, торба, і мука. Шоб вже йому іржать нільзя. Як так би він, він би зразу заржав. А то шо він? це добре, шо він одірвався та тоді побіг до матері. А тоді ж торбу цю зняли, начав же він іржать, оцей же ж кінь, ага! Ну, котрі ж близько були оце мужики, ті зразу явилися. А тут же кажуть — ось! найшовся! найшовся! ага! Ну, й шо ти його оце ж? а ті ж тоді верхом скрізь же поїхали, поки ж позбирали всих. Ну й шо? й рішили оце ж туди їхать.

— Що це вони, да, зробили? 

Г.Г.: Ага! шо це тільки вони. Явились вони туди, немає їх оце ж.

— Оце далеко від  Яструбенне?

Г.Г.: Та дето туди воно, туди.

— За Хотінь, да? 

Г.Г.: Да! там, отам. В той край. Ага! Ну, і оце ж, як вони оце ж приїхали в Яструбенне, а там раньше звалася волость, а там же ж, шо бояться туди йти. Ну, а батько мені й каже. ну, батько строгий такий був, і каже — як ви боїтесь, так значить давайте розрішеніє нам, ми самі. Ага! ну, дали вони значить там чи одного чи двох їхніх, і оце ж наші, скільки там, чи три їх поїхало.
Ага! явились там дід і баба, і хлопчик. Ну, питають же, давай же тут до хлопчика — шо ти чув може? шо ти бачив? Та дали йому конфетів. Ну, і стали ж питать те й те. А він і каже — а я чув отам в отому лісі. І показав на їх двір. Ну, й вони ж тоді оце значить так, і давай оце все, там чердак всякою половою засипаний був, і там оце понаходили, оце, шо в людей обібрали вони. І оце ж усе понаходили.

— Що крали? 

Г.Г.: Да! шо крали! нашого нам нічо не попало. Нашого тільки вони коня вкрали.

— А коня ви знайшли?

Г.Г.: А кінь же, як оце ж ті мужики зразу шукать, а мати да тьотка, оце ж ішли ж вони й побачили тей слід. І оце ж Соловей як назвали, він відтіля оце з садка вистрибнув через лісок.

— А так більше таких випадків, щоб крали, так не чули?

Г.Г.: Нє!

— І мати не розказувала, ні?

Г.Г.: Нє-нє-нє! Оце мати розказувала.

— Скажіть, а от після того, як колгосп став, то люди стали більше красти, чи нє?

Г.Г.: Красти? ну, як красти? Красти боялись. Тоді даже боялися ото де, считайте, колосок піднять. ну, от як? жнива пройдуть, а колосків багато валяється. Ага! боялися це колосок піднять. А як оце хтось там назбира, ага! зразу його як поймали, зразу судили, й зразу в тюрягу.

— Хай пропадає, да?

Г.Г.: Хай пропада, ну хай не підніма! так. І оце бувало ж оце мати на ланку ходить, оце ж буряки оце копа, так. Боже збав! це буряк узять. Як возьме там буряк, так йде й труситься. А витрусять, значить судять.

— І посадить можуть?

Г.Г.: Да!

— А коли це стали красти, що оце зараз все крадуть?

Г.Г.: Ну зараз, зараз я не знаю.

— Нє, ну за вашої пам’яті в колгоспі не крали?І в 60—х роках? і в 50—х не крали?

Г.Г.: Тоді вже я не робила! я робила оце до войни в колгоспі. А вже, як оце після войни, як жили ми в Стецьківці, уже я там у лісничестві робила, і оце я вже тут не була, поки я усадьбу не взяла. Ото таке.

—  Ну, в принципі, вважаєте ви, що кажуть, крадіжка це погане діло?

Г.Г.: Погане! погане.

— І батько ваш так вас привчив?

Г.Г.: Ми зроду, ви повірите, зроду ніде, ніде шоб ми чи яблуко підняли, чи там грушу, чи де там шо. Шо валяється, й то було боялись піднять. Оце хоч вірте, хоч ні. І оце ви знаєте шо? Оце моєї сестри дочка, у єї четверо дітей, но один в єї оце одного чоловіка, а троє оце од другого. І ті, ви знаєте, в нас так приучені, шо дарма, шо батько їх бросив трьох, хай ото первий не рідний, а цих троє рідних, і ті, ви знаєте, в нас приучені, шо ніде вони й яблучка не підняли.

— Що такі знають ціну всьому. Скажіть, будь ласка, а от ви пам’ятаєте батькове господарство, от землю, цей. Чи б хотіли ви повернуть цю батькову спадщину? Ну, уявімо казку. Схотіли б вернуться до тих часів, до батькових?

Г.Г.: Аби було в мене раньше, так, як раньше здоров’я, я б може і зараз провернула, начала б, но зараз в мене не сила.

— Ну, а душею як? 

Г.Г.: А в душі мені всьо ровно жалко! І здихатиму, й мені жалко! То, шо я всю жизнь простарцювала. У нищеті прожила. Ви думаєте, льогко мені було оце становить одній однісінькій, ніхто мені й кирпичини не подав! І скрізь лізла я, аби більше заробить. Ніколи на мене не накричали чи мастір, чи начальнік хотя би на мене коли—небудь сказав, шо ти не так зробила.
Ви знаєте, на пенсію я йшла, начальнік каже — Григоровна! ви довольні?  Кажу — ні! — А чим же ви в нас не довольні? Кажу — Й разу ви мене на ковьор не визвали! — Так оце того? — Оце, кажу, того. Ви всіх визиваєте, а мене, кажу, і раз не визвали. Ви повірите, от де я не робила, ну я чесно проробила. Я даже, у КРЗ я 9 год робила. Де було каплинка там валяється сахару, я його всігда на ходу підніму, а шоб це ж ніхто, ні мастєр шоб, ні бригадір нічо не казав, шо це не так же. Ну, оце хоть вірте, хоть ні!

— Та чого ж не вірить? як я маю право не вірить? Ну, а можна сказати так, як по-вашому, оце земля ваших оце батьків, що була вона для них? для батька, для матері. Що вона для них значила, ця земля? 

Г.Г.: Ну шо? Сім’ю содержували і все. Ну, їсти було шо, пить було шо. І так же, хоть в нас  і 5 десятин було, і воно ж і змелять, і поросятко викормлять, чи телятко. Вони ж не купляли ніде, ні. то, шо луче на ті гроші купить. А все їсти було шо. Було, шо їсти.

— Ну, тобто.

Г.Г.: Одіваться шикарно не вдівались.

— Кажу, батько землю поважав, да? Просто як причину його добробуту?

Г.Г.: Да! да! 

— Зрозуміло.

Г.Г.: І мені жалко, шо отак проходить мені до 40 год по чужих хатах і по квартірах. А знаєте, як це підчиняться? Ось я  квартирантів держу, ну я не те, шо не думайте, шо це я тепер одобряю, я даже на собі перенесу, ну я не скандалю. Отак в мене квартіри навчили. Я не могу сказать, шо ви не так робите, ви отак робіть. Оце ви повірите мені, чи ні?

— Та чо ж не повірю? повірю. Скажіть, будь ласка, а от шо вам мати або батько розказували, до колективізації хто був найголовнішою людиною в селі?

Г.Г.: Ну, хто зна! як вам.

— Чи казали вам, старости були такі, чи що?

Г.Г.: Брат оце мій той, шо з 5-го года, він був секретарем у сільраді. він грамотний, його тоді усі вибрали. Він був, це й я даже помню, поки й не вигнали. А тоді вже ж він.

— Вже, коли батька вигнали?

Г.Г.: Да! і тоді вже всі розбіглись, хто куди! І оце не знаєм ми, чи він де живий, чи ні. Оце 5-го года. З 7-го году, цей вмер. І оце не знаєм ми ще, ця, шо в патронаті осталась сестра моя.

— Поліна?

Г.Г.: Да, оце з 25-го года, тоже ми не знаєм до сіх пор. Вона в школу ж і не ходила. 

— Скажіть, а був такий голова сільської ради, тоді правив оцім всім ділом, ще до колгоспу?

Г.Г.: Ну, тих я, ви знаєте.

— Ну, було таке діло?

Г.Г.: Було! було!

— А вони в Парному знаходились, чи в Трохименковому?

Г.Г.: У Гриценковому.

— А! ви до Гриценкового?

Г.Г.: Да! “Правда” це колхоз був. Це тоді до Гриценкового.

— Скажіть, а в селі церква була?

Г.Г.: Ні.

— Не було. А в якому селі була?

Г.Г.: У Веретиновці була.

— А де це Веретиновка?

Г.Г.: Як вона зветься? подождіть. Вона раньше Веретеновка, а тепер це.

— В Парному не було?

Г.Г.: Ні.

— І в Перехресному не було?

Г.Г.: Ні-ні! тут не було. У Рогізні церква була. В Стецьківці дві церкви було.

— Ну, а ви куди ходили? мати нікуди не ходила?

Г.Г.: Ну чого? я помню, як ми ж їздили малими, була на віза беруть нас. У Рогизні помню оце до церкви їздили. Оце в Веретеновці оце. Як храм, оце вони ж нас везли.

— А коли храм?

Г.Г.: Ну, там який празник!

— Ну, ясно. А попа бачили? прийшов до вас може піп коли? 

Г.Г.: Нє! так не їздив! Ну, а в церкву оце возили нас.

— Ну, а по якому закону жило село? Хто от, наприклад, там землю наділяв, чи що оце?

Г.Г.: Ну, хто зна! я цього вам не скажу.

— Не знаєте, ну нічого. А люди де збиралися, свої проблеми вирішували? Як батько, чи з сусідами спілкувалися, чи що?

Г.Г.: Як це оце? шоб шо це?

— Ну, щоб що? Наприклад, щоб зробить щось, ліс нада на хату порізать, там то, сьо!

Г.Г.: А! так це правильно, мати розказувала, їздили оце, гуртами їздили. Ну як, раньше мати казала, собираються і обоз їде. Чи в ліс, чи там куди везуть отам буряки оце. Чи накладали їх, шоб десь шось, значить, кудись вивозить. Оце мати розказувала, шо було таке. Так собирають, їх чимало було. І оце їдуть, одвезуть там і приїжджають. Це мати розказувала. Ну я, я цього не помню.

— Получається, була така громада.

Г.Г.: Да!

— Скажіть, а в цій громаді дружно жили? як оце колгоспу ще не було. Оцей Демко, або інші. Чи все ж таки були якісь такі розбіжності між людьми?

Г.Г.: Ну, бачите як, друге любило робить, а друге ні. Дивіться, як зараз. Друге, встроїться воно, робе, старається. А друге — не бий лежачого, аби день до вечора.

— Ну, а ці, між собою були злі стосунки? чи один одного поважали?

Г.Г.: Ну як? Ото цей, шо оце зайняв наше, це я харашо знаю. А як він, шо він робить не хотів, то не хотів!

— То це всі знають?

Г.Г.: Да! це всі знають. А шо там, як раньше було.

— Ну, батько з сусідами з усіма дружно жили?

Г.Г.: Жив! ніхто не лаяв.

— Скажіть, а от жінки, мати ваша ходила на сходки на якісь, чи що? Брала участь оце в цьому такому громадському житті, чи нє? чи вона постійно дома? 

Г.Г.: Мати розказувала мені, як тільки хто воював, то як батька забрали, оце мати мені розказувала. І в Суми їх визвали. Ну як, як солдаткам, ботінки дали, ага! Ну, і визвали ж, дали їм ботінки.

— Це тоді, в першу війну?

Г.Г.: Да! це іще мабуть до колективізації, ага! Дали ботінки, а тоді ж у кіно їх, значить, там. Ну, а як, раньше кіно, ну як? не так жея, як тепер, шо і розказує, і все, як є. А раньше було і в клуб підеш, то показують, німе кіно було. А тут же значить як побачили, значить, море, вода. І хтось як крикнув , шо тікайте! потоп буде! Так вони бігли!

— Там же?

Г.Г.: Там же, у Сумах оце. Бігли, да так, кого з ніг збили, тікали, од потопу тікали. Тоді вже стали кричать, шо остановіться ж, охаменіться! остановіться! остановіться! Оце мати розказувала.

— Ходила по чобітки?

Г.Г.: По ботінки ходила.

— По ботінки. Скажіть, а це було таке, що наприклад людина більш багатша, вона користується великим авторитетом серед людей? Якщо він, наприклад, багатий, то його люди поважають?

Г.Г.: Ну, бачите, й тоді ж так же, ну як, як багато жив, так поважали. І тепер же так.

— Ну, тоді так і було, да? бідні з багатими було, що родичалися?

Г.Г.: Да!

— Що родичалися? було таке, що хтось жінку там брав собі?

Г.Г.: Було, було! Бере бідне, бере в багатого. Бере. Так же й тепер. І тоді ж так було. 

— Ну, тобто, не сварилися сильно?

Г.Г.: Нє-нє! мати не розказувала.

— Багатий не казав, шо я тебе за людину не вважаю, якщо ти бідний?

Г.Г.: Нє-нє-нє! цього мати не розказувала.

— Не було такого, дружно жили.

Г.Г.: Да! іще мати розказувала, це ж, оце ж у Трохименковому, ага! да там значить жили, ну як, ні батька, ні матері, і так бідно жили. А! Яшком звали його, і він сам же, йому посовітували, а вона робила у пана, значить, ну як? як?

— В економії?

Г.Г.: Да! в економії в пана, як уборщиця зараз считається.

— Так?

Г.Г.: Ну, і пан дав її хароше придане за те.

— Що харашо робила.

Г.Г.: Шо харашо робила. І оцей Яшко взяв. Вона некрасива була. Ну, як привезла вона всього багатства, ага! А цей же ж Яшко наче плаче і дума. Шо це ж скільки багатства, так це ж вона не житиме, нічого, ага! да й каже.