Трохименко Федір Федорович, 1915 р. н. з дружиною Софією Григорівною (дівоче прізвище Радько)

— Зрозуміло. Скажіть, будь ласочка, ну от як же все ж таки заробляли на життя? чим жили? Десь же, ну, як можна було, за допомогою чого прожити?

Ф. Ф.: Жили з свойого труда. Земельку мали. Сіяли хліб, годували скотину. Продавать возили на базар.

— А скільки було в батька землі?

Ф. Ф.: Землі, це середняк був там 6 – 5 гектар.

— Десятин тоді, да? це наділ?

Ф. Ф.: Да, да. А 10 гектар це вже там заможний.

— Ясно. Скажіть, ну, а батько в основному спеціалізірувався на зернових, на хлібові то да в основному?

Ф. Ф.: Да, на хлібові.

— Ну, тут Суми недалеко, то мабуть хтось і ходив працювать на завод сахарний, чи нє?

Ф. Ф.: Ходили. Ходили,  оце парубки ходили на заводи. Робота була трудна, шукали. Називалась біржа.

— Біржа труда, да?

Ф. Ф.: Біржа труда. Ото туди піде і сидить, поки попаде на роботу, а тоді старається з завода не вийти хоч днів три, шоб заробить. То таке. Заводів мало було. Більше робили на землі.

— Ну, а скажіть, оце сім’я, так получається 7 чоловік, то це треба все ж таки чимало грошей, правда, щоб прогодувати сім’ю, і багато збіжжя. Земля доставляла все необхідне? чи ні? 

Ф. Ф.: Доставляла. Заробітку ніякого з сторони не мали, тільки земля.

— Ну, гроші брать, дивіться, нада ж купить щось даже, піти в ті ж Суми, де ж взять?

Ф. Ф.: Продавали хлібця. Гречки набереш, пшона. Даже й соломку, як було, то даже й соломку возили в город. І в городі держали колись скот.

— А там землі мало було?

Ф. Ф.: Не давали там багато. То все возили продавали. 

— Скажіть, будь ласка.

Ф. Ф.:  В літній період з завода шо перевозив. А то батько в літній період, то торговля була.

— А скажіть, будь ласка, в вас земля знаходилася не коло хати? десь подальше? чи де?

Ф. Ф.: У трьох, чотирьох наділах.

— Тобто, не разом все було, да? 

Ф. Ф.: Ні! Там, там. І далеко була. Тоді воно там стали ближче, ближче.

— Ну, кількість землі зменшилась?

Ф. Ф.: Наділяли на душі. Яка в кого сім’я.

— Це після революції вже, да?

Ф. Ф.: Да, після 14-го года. Тоді тут давали земельку.

— Ну, наприклад, дивіться, получається, що багато чисельна сім’я, наприклад, бідняків душ 10—15, ну й багатії 3 душі, так між ними як, однакова земля получиться? чи ні?

Ф. Ф.: Нє.

— А як?

Ф. Ф.:  Їм більш давали, в кого більше людей.

— Ну, получається, в вас могло буть більше землі, як у сім’ї, наприклад, 3 чоловіка, да?

Ф. Ф.: Да-да-да! Да, ну як три, то получиться 3 гектари. В мене дядько, батька брат туто, в нього дітей не було, і він і не гнався, шоб більше давали. А жив луче, чим в того, шо 10 гектар було. Умів хазяйнувать.

— Ясно, тобто і такі були люди, хоч і маленька кількість землі, але все ж таки вміли.

Ф. Ф.: А вміли хазяйнувать. 

— Скажіть, будь ласка, а от хотів вас запитати, от сама земля, то от після того, наприклад, як прийшли колгоспи, то ця земля уже пішла на колгосп? чи вона залишилась при господарстві?

Ф. Ф.: Все пішло.

— Все пішло. А до колхозу, наприклад, людина має 2 гектари, вона могла собі ще купити, наприклад, до 10-ти? купить?

Ф. Ф.: Добавить?

— Добавить.

Ф. Ф.: Були такі, шо купували.

— Ну, тобто, продавалася?

С. Г.: То ще колхозів і в помині не було, як продавали землю.

— Скажіть, будь ласка, а ви звідки родом? з якого села?

С. Г.: Ну, я там, ви Стецьковку знаєте?

— Знаю.

С. Г.: Ну, а за Стецьковкою там хуторок єсть Радьківка. Там самі Радьки фамилія (сміється).

— І ваша була фамілія Радько?

С. Г.: Да, да, да.

— Так як?

С. Г.: Радько, Радько. І так і то невеликий хутір був. ну, тоді, коли землю цю купували, считайте, так тоді ще оце проти колхозів помину не було. Я і в дєтстві це знаю, шо воно у панів земля була, так. А у таких хазяйнів було там 3 гектари, чи скільки гектар там. А тоді, коли вони видно, як узнали, шо буде революція та їх прогонять, та в їх заберуть землю, вони стали продавать землю.

— Ага! вони десь дізналися? 

С. Г.: Да! да, вони стали ту землю продавать. А ці бідняки, оці, шо в його 3 гектари, так став у тому, в банках стали гроші брать, напримєр, і купить земельки тії ж. Пани продають землю.

— І дорого земля коштувала?

С. Г.: А це вже я не скажу, не буду брехать, не знаю. Ше я там у дєтстві була. Знаю, шо купували.

— І ваш батько теж тоді купував, да?

С. Г.: І мій батько купив 10 гектар. А грошей не було, в латаних штанях ходив так, як оце, понятно.

— Так, а скільки в нього було до купівлі землі?

С. Г.: То я малою ще була, невеликою, так я не знаю, скільки це, небагато.

— Ну, гектара 3 мабуть було?

С. Г. : Може й було. Ну, а він купив, а тоді гроші перечисляв з банка в банк. Там срок підходить в тому банку платить, він у другому займе, значить, возьме, а там погасе.

— Так, а скажіть, будь ласка, а щоб якось підняться економічно, то було дуже важко?

С. Г.: Ну, канєшно важко!

— Була велика сім’я?

С. Г. : А як же! важко. У нас не велика сім’я була. Нас було четверо. Три брати в мене було і я, дочка.

— А як вашого батька звали?

С. Г.: Григорій Іванович.

— А як вас звуть?

С. Г.: А мене Софья Григоровна.

— Софія Григорівна. Зрозуміло. І ви з роду козацького Радьків, так?

С. Г.: Да, да!

— Зрозуміло. 

С. Г.:І так і трудилися. Трудились крєпко. Ночами трудилися. Єслі оце жнива, отак жара ж, воно ламається, обсипається, так ночами убірали хлєб. Трудились, крєпко трудилися. Потому шо.
Ф. Ф.: З землі только жили.
С. Г.: Жили з землі. Не крали. Не оббірали нічого, а своїм трудом жили. Своїм трудом. Недосипали, недолежували. А ночами трудилися все. А коли стали в колхоз зганять уже, там уже нас, ми як куркулі стали. У нас же землі 10 десятин.

— А батько купив, да, оце ж?

С. Г.: Купив, і ще не виплатив і того, ще й долг не виплатив, і банка не за те. І всьо! і приїхали й в нас усе забрали. Це й усе.

— А в батька й коні були мабуть?

С. Г. : Ну, а як же! Двоє коней було. І корова була. Овечки були. Поросятка були.

— А і плуги, й борони?

С. Г.: Ну, а як же! оце ж усе.
Ф. Ф.: Раньше ж коняку луче цінили, чим корову, потому шо з возом їздили, на заробітки конями їздили. І землю тільки конякою, тільки.

— І в вас у батька були коні?

Ф. Ф.: А як же! техніки не було ніякої, тільки коні. 

— Скажіть, будь ласка, а хто ж був головою сім’ї?

С. Г.: Ну, хто ж був головою сім’ї, батько! а як же!

— Тобто, получається, все на ньому було? таке все основне. 

Ф. Ф.: Він розпоряджався.

— А мати ж яку роль в сім’ї грала?

С. Г.: А мати, а мати ж по хазяйству скрізь. Оце, напрімєр, картошку як кантрактували у завод, у нас завод спиртний отам, так отуди значить там скільки, чи гектар оце.
Ф. Ф.: Мати, дочка це з лопатами.

— Город обробляли?

С. Г.: І буряк той сахарний сіяли, так у завод, у Кияницю возили. Кияниця завод. Туди возили. Картошку ото в государство здавали. Хліб продавали, напрімєр, на все. Це ж і обуться нада було, і одіться. Контрактували.
Ф. Ф.: Контрактація така.
С. Г.: Контрактація якась була.
Ф. Ф.: Приходить оце такий же, як ви, пшениці півгектара, вівса гектар, ячменя тоже там гектар. От переписали, значить. Переписав це все і пішов. Через нєкоторе время париносять бумажку – вам здать зерна стільки-то.

— Налог?

С. Г.: Зерна здать, зерна здать нада.
Ф. Ф.:Налог то отдєльно, а зерно здать.

— А чому так? я не розумію. Це треба просто державі такі.

С. Г.: Це просто державі.

— А платять за це гроші?

С. Г.: А як же! платили, канєшно.
Ф. Ф.: Вам положено здать зерна от стільки-то.

— Стільки-то. Ну, а це велика частина урожаю, чи ні?

Ф. Ф.: Та ні, не велика.

— Не велика, тобто, можна було ще жить, да?

Ф. Ф.: Можна, большинство писали так, як пише, шо вівса посіяв півтора гектара, а пшенички пише пів гектара.

— Менше.

Ф. Ф.: Ага! а наоборот. Тоді приносять, шо вам здать овса стільки-то, пшенички в вас мало посіяно. А воно наоборот, більше посіяно.

— А не ходять провірять, ні?

С. Г.: Нє, не ходили.

— Ніхто не ходив провірять.

Ф. Ф.: Написали, і все.

— Ну, а садки фруктові були коло хатів обов’язково? і на базар продавали фрукти?

Ф. Ф.: Продавали. Яблука це. 

— Налоги не були. Ну, а скажіть, будь ласка, з якого віку діти до роботи так призвичаювались?

С. Г.: Діти, тоді діти до роботи.
Ф. Ф.: З самого дєтства.
С. Г.: До роботи з самого малого возраста.
Ф. Ф.: 10-12 год, уже його тягають скрізь.
С. Г.: З самого малого возраста, потому шо була скотина, надо було літом її пасти, так. От і то, і такі, і отакі пасли скотину. А в нас там є уричище Лісне, хуторок у нас на окраїні ліса був. То так, шо було, пастухи були там всякі. І взрослі були вже, і такі малиші були, в кого яка возможность була.
Ф. Ф.:А счас виріс 18-20 год, а він не знає, на чому хліб росте. А тоді знали, пока виросте.

— Уже з дитинства все, да?

Ф. Ф.:Да! начинає його тягать мати, сестра старша.

— Скажіть, ну а ваша сім’я наймала наймитів, батько, чи ні?

Ф. Ф.: Наша ні. Батько як купив землі.

— Так наймитів наймав?

Ф. Ф.: Врємєнно.
С. Г.: Ото попросе там на прополку, попросить дні на два, шоб помогли прополоть.

— Ну, не обіжав їх, ні?

С. Г.: А чим, чо ж обіжав? Як вечором, він їм розплатився, от. І ото отакечки.

— Скажіть, будь ласка, ну от така сім’я була звичайно от, що до колгоспу справа була, і як з’явився колгосп, то ситуація змінилася? Мабуть в самій сім’ї змінилася? Наприклад, в селі то всі пішли в колгосп з радістю? чи нє?

Ф. Ф.: Нєа! (сміється).

— Нє? а чого? що получилося?

Ф. Ф.: Ну хто.
С. Г.: Ну, ніхто ж його не знав. Ніхто ж не знав його, цього колгоспу.
Ф. Ф.: Казали – добровільно, но примусово (сміється). Прижимали так, шо діваться нікуди. Нада йти. Хто не пішов, того.

— Одноосібники залишалися, чи нє?

С. Г.: Нє, почти.
Ф. Ф.: Колхоз начавсь з 30-го года, а годів 4 ше сіяли одноосібники, давали там земельки трохи. А тоді й те не стало.

— Скажіть, будь ласка, а вашого батька, ви кажете, розкуркулювали, да?

С. Г.: Ну да, розкуркулили.

— А як це діло получилося?

С. Г.: Ну як? Наложили, коровку шоб одвели, здали в колхоз. Одвели, здали коровку.

— Гроші не получили? просто оддали все? 

С. Г.: Да, наложили, хліба скільки, який був хліб, батько відвіз на зерносклад здав. Ну, і накладали все вже до нєт, вже до нєт. Нема вже чим везти, нема чого везти.
Ф. Ф.: Вони були всякі. Перші були, їх в обозах їдуть.

— Підводами, да?

Ф. Ф.: Підводами забрали.

— І скільки десь чоловік приблизно вивезли?

Ф. Ф.: Та, у нас у хуторі тутечки одного тільки чоловіка вигнали так.

— Оце його дочка живе на Парному, да?

С. Г.: Да! Да-да-да.
Ф. Ф.: Повивозили, а куди повивозили.

— Ну, не вернулися вони, нє? 

С. Г.: Нє.

— Ну, то це дійсно були такі вороги, що їх вивозити треба було? чи нє?

С. Г.: Та які ж вони вороги, як вони трудилися, робили. Кажде і трудилося ж, і з труда ж із свого жили.
Ф. Ф.: Багатші просто.
С. Г.: Враги не були.
Ф. Ф.: Забирали, шоб тільки вони одказались од землі.

— Од землі своєї, да?

Ф. Ф.: Там були такі, шо перші, так тих у колхоз і не приймали, потому шо тоді строїли колхоз, а в того забрали.

— А не було таких хитреців, що оце попродали землю, наче бідняками стали?

С. Г.: Нє! нє!

— Таких не було, да.

С. Г.: Робили люди! трудились люди! Своїм трудом, не крали, не грабили ніде нічого. А за свій труд і ото їх.

— Скажіть, будь ласка, ну хто ж проводив колективізацію, свої чи чужі проводили?

С. Т.: Та свої. Були вполномочені.

— Ну, а найбільш такі жорстокі були мабуть свої більше, да?

Ф. Ф.: Свої, свої.

— Ну, а в вас вивезли когось з вашого села? 

С. Г.: З Стецьківки вивезли одного чоловіка. Вивезли так – приїхала машина ноччю, забрала і до сіх пор ніхто не ізвєстно, не бачив, не чув нічого.

— Він багатий був?

С. Г.: І не багатий! і не куркуль був, і не багатий, 3 гектари землі було в його. А за шо його забрали? нашо його забрали? ніхто й не знає. І не вредний такий був чоловік, шо не вредний, як не той. А хто його зна!
Ф. Ф.: На станцію вивозили.

— А там у вагон?

С. Г.: А там у вагони грузили.
Ф. Ф.: Василь через нєсколько год прийшов.

— Звідтіль десь? а звідки?

Ф. Ф.: Каже, якісь вивезли кацапи його відсіля. Втік, каже, батько вмер, а він остався.

— Важко прийшлося.

С. Г.: А як же не важко.

— А де він зараз?

Ф. Ф.: Хто його зна.

— Ага, зрозуміло. Скажіть, будь ласка, ну, як от почалися колгоспи, то от, якщо батько, наприклад, землю обробляв, мав копійку там, собі продасть. То як в колгоспі стали жить? Де можна було взяти ті гроші, щоб прожить? 

С. Г.: Хто й зна, як воно було. Колгоспи як стали, то організували колгоспи, до считай 33-го, в 32-му, 33-му голод став. Голод такий був, шо повимирали села, людей повимирало.

— Такий сильний голод був?

С. Г.: Сильний голод! в 33-му году.

— В 33-му году. Ви ще пам’ятаєте?

С. Г.: Та чого ж не пам’ятаю, як я пухла була з голоду. Ото кропиви наріжемо, та насічем сокирою, та в чугун у піч. та ту кропиву зварим, витягнем, та опять січем її ножем. Та наліпимо.
Ф. Ф.: Повикачували. Була така, називалась общинна бригада, забирали все на світі.

— Червона мітла, да?

Ф. Ф.: Да, все забирали.
С. Г.: Такий був голод, нічого не було.

— Ну, а хто ж був в тій бригаді? свої хлопці? чи якісь?

Ф. Ф.: Були свої.

— Свої. Ну, а хіба в них совість не працювала?

С. Г.: Нє!
Ф. Ф.: Приїде там такий молодий.
С. Г.: Совісті тоді не було.

— Ну, я питаю про те.

Ф. Ф.: Свої то хуже були, чим чужі.

— Чим чужі, да? Ну, а хотів запитати, то все ж таки получається, що перші роки після колгоспу стало дуже важко жить, так? перші роки?

С. Г.: Пока, да, пока вони строїлися, колгоспи, поки.
Ф. Ф.: Перший год маленький був колхоз, а дуже гарно було!

— Це в Трохимівці?

Ф. Ф.: Усе в їх в руках було, понімаєте. Зерна давали, і все. А тоді, як колхози стали більшать, більшать, стало хуже, хуже. Стали з колхозів викачувать все, от. Дядьки то не були в колхозі.

— А так у дядьків забирали, да?

Ф. Ф.: А як оце колхозів не було, то в дядьків.

— А дядьки, получається, це як сучасні фермери, да, були?

Ф. Ф.: М’ясопоставка була. Оце наложать на тебе 40 кг чи 50. Значить, ти, я і він, і оце здаєм туда, і вони розписують.

— То це на год, да? на рік? Це вже після організації колгоспу, да? То як одноосібники так були?

Ф. Ф.: І яйця, й молоко. Все, все здавали.

— А коли одноосібники зникли вже?

Ф. Ф.: Одноосібники зникли в 40-х годах.

— Перед війною?  

Ф. Ф.: Да.
С. Г.: Та, і до войни, і до войни. До войни. Уже ж, як організували ці колгоспи, все, вже люди ж кажде одтягнулося.
Ф. Ф.: В послєднє время.

— Вже перед війною нормально стало?

С. Г.: Да, харашо стало. І гроші платили
Ф. Ф.: Да, жить харашо стало. Урожай хароший, комори забиті.
С. Г.: Зерна багато стали давать.
Ф. Ф.  Був і корм скотові. Стало жить харашо.

— Ну, це скільки, десь років 5 пройшло, да?

Ф. Ф.  Да, до войни харашо було.

— Скажіть, будь ласка, ну от таке ще явище, як оце крадіжки, от раніше таке діло, люди сильно крали один в одного? чи нє?

С. Г.: Ну, хто й зна! як. Це крали, считайте.
Ф. Ф.: Крадіжки такої, шоб групова кража була, то нє.

— Ну, замки висіли на всіх хатах тоді?

Ф. Ф. : Висіли.

— Вже замки були, да? Наприклад, ваш батько крав у сусідів щось?

С. Г.: Та такого не було!
Ф. Ф.: Нєкоторі, якийсь злодарюга або п’яниця якийсь краде, там таке. А таке, шоб обграблювали хати там, чи городи, так як січас і по дачах, кажуть, то такого не було.

— Не було, да?

Ф. Ф.: Не було такого.

— Ну, а коли оце воно з’явилося вже таке? після війни десь з’являється?

С. Г.: Коли? яке?

— Ну, оце крадіжки, що оце почали красти один у одного сильно.

Ф. Ф.: Оце стали такі крадіжки, як оце розірвали.

— Союз, да?

С. Г.: Да, да! Тепер же ж молодьож не хоче робить, а пить то хочеться.
Ф. Ф.: По городу ходять, хочуть грошей, шоб жить в достатку.

— То я бачив.

Ф. Ф.: Та по базару, шо ти хочеш? чого ти лазиш?

— Скажіть, будь ласка, а тоді получається от, наприклад, от вашого батька, його ж не арештували і нікуди не відправили? Він пішов в колгосп, да?

С. Г.: Нє.

— Не пішов? 

С. Г.: Нє, він не пішов в колгосп, він пішов у лісничество заготовлять лєс.
Ф. Ф.: Одноосібні господарства, селяни, які не імєли землю, він не мав ні землі, нічого.

— Уже налогами так обклали, да?

Ф. Ф.: І він, той молоток узяв, той сокиру, і хто шо.

— А скажіть, будь ласка, ваш батько згадував, що у нього, або ваш згадував, що земля колись була? що він власником був?

С. Г.: Згадував (сміється), шо ж його згадувать.
Ф. Ф.: А січас воно возвращається. Тоді в колхоз заганяли, а тепер возвращається. Возвращають те, шо забрали. Компенсірують! Дєньгами.

— Та що там? вже не ті суми. Ну, а так, чи хотіли б ви, щоб вернулось все батьківське господарство?  

С. Г.: О! вже пошло воно, вже в самих здоров’я нема нічого!

— Ну, дітям може, щоб так, бачте, це все ж таки скільки праці до всього цього діла.

Ф. Ф.: Ти імєєш у вид,  шоб узять землю?

— Ну, й землю взять. Я маю на увазі і атмосфера тодішня, що тоді от була, от. Да, я все це маю на увазі. Ви правильно сказали.

С. Г.: Нє! нє, я не хочу.
Ф. Ф.: Він сьогодні молодий, скажи йому, предлагають – бери! він так подивився, каже – нє, нічого.
С. Г.: Старі вже, считайте, одживають, да.
Ф. Ф.: Шоб от на селі селянство найшлось.

— Хазяйство, да?

Ф. Ф.: Да, хазяйство, ну січас уже нема. Молодьожі немає, вся ушла. І вона не приспособлена. Ну, а старих нікого немає. Нікого немає.

— Ну скажіть, а раніше от, наприклад, ваш дід де доживав свій вік? Ви ще діда застали?

Ф. Ф.: Дід вмер раньше.

— А ви застали свого діда?

С. Г.: Нє.

— Теж не застали, да? А чого так діди рано вмирали?

С. Г.: Та хто його знає.
Ф. Ф.: По больницях, ніхто не знав цього. Зараз, бачте, апендицит ножиком зробили, а тоді не знали цього апендицита. Тоді.

— І вмирали сильно, да?

Ф. Ф.: Тоді помирали.

— Ну, а раніше були такі діди – старожили, що по 100 год доживали такі?

Ф. Ф.: Мало дуже.

— Рідко, да?

Ф. Ф.: Середній вік год 80 саме більше.

— Ну, зараз вам 80 єсть? нема?

Ф. Ф.: Без году. 

— Вам без году 80. Ну харашо, я про що маю на увазі, про сім’ю. Ви кажете, що зараз молода людина не призвичаєна до роботи, правильно?

С. Г.: Ну, а як же! канєшно!

— Ну, а чому тоді так діти були призвичаєні до роботи?

Ф. Ф.: Потому шо вони знали це. А зараз 10-12 год, ходе в школу, і пішло, пішло! Шо воно поніма? воно ж роботи не знає!
С. Г.: Вони, считайте, по тому учаться та по городах.
Ф. Ф.: А тоді 3 класи!
С. Г.: А до землі вони не придатні, шоб землю робить зараз, вони не імєють понятія даже.
Ф. Ф.: А то батько як не має часу, в первий клас оддав, шоб бекало дитя, і всьо! А 3 класи, в селі школа така була 3 класи.

— Ну харашо, от дивіться, ви згадуєте.

Ф. Ф.: В городі до 7-ми було.

— Скажіть, от ви згадуєте зараз свого батька, або ви свого батька згадуєте, зараз от є люди такі, щоб по мудрості і по життєвому досвіду, зараз щоб такі люди були? Як отих дядьків зрівнять, шо ото зараз сучасні, я не знаю, люди, яких от ви бачите.

С. Г.: Ну, от бачите, хто це як. Уже наш, напрімєр, оце участок, воно де хто живе, тому прививається жизнь його. Понятно? Живе воно у селі десь у колхозі, воно й бачить там значить. А нас одірвали од колхоза, одорвали це ось уже скільки годів, причислили до города, да. Оце ось хутір Шевченко, оце хутір Парне, це все зараз уже ж робочий клас. Вони в городі всі! Вони вже не імєють понятія. А ті, шо робили в колхозі, ті вже становляться негодні. Оце й усе. А ті в городі роблять. У тіх пристрастія в молодих немає до землі, шоб вони робили землю. Нема! А вони по, я ж кажу, всі в город пошли. А ті, шо.

— Ну харашо, я хотів запитать в вас таке діло, дивіться, ваш батько, ну було багато таких людей, наприклад, які могли так багато землі купить, як ваш батько? Це ж треба тоже якусь голову мать, щоб 10 гектар купить. Це ж не кожна людина зможе собі таке дозволить. От. Це, значить, була людина, він якось міг копійку підрахувать, правильно, щоб узять на себе?

Ф. Ф.: І неграмотний.

— І неграмотний був! Хтось 100 інститутів закінчив, і такого не зробить, правда? А я до чого веду? Кажу, що виняткові люди були, що вони знали і як чоботи пошить, і все. І здоровіші мабуть так були фізично?

С. Г.: Та канєшно! тепер уже люди нікуди не годні.
Ф. Ф.: Тоді ж своє все.

— І хліб свій.

Ф. Ф.: Все своє, ніхто не купляв нічо. Це оселедчика там купив, рибки там. А то все своє. М’ясо своє. Молоко своє. Все своє.

— Скажіть, будь ласка, хотів вас запитать, от дивіться, земельний порядок, або просто порядок між людей, він же повинен був підтримуваться, правильно, раніше? То виконували роботу таку старости, так? Зараз сільська рада, а то старости були, управи.

Ф. Ф.: Да, да.

— А де управа ваша була?

Ф. Ф.: То сільсовєт, а то була управа.

— Управа. А староста де тоді знаходився ваш?

Ф. Ф.: А тут було, а тоді казали, шо волость.

— Волость, да? А староста трохименський де був?

С. Г.: Тут маленька, оце ж він хуторок.
Ф. Ф.: Такі були десятихатники називалися. Як який начальник приїде, ти десятник. Багато общества.

— А общество де? просто, шоб всіх зібрать людей, да?

Ф. Ф.: Да, да, общества. Літом серед хутора, а зимою до дядька Петра ходили, в його хата здорова.

— Так і всі люди сходяться туди?

Ф. Ф.: Люди сходяться, да.

— Ну, а які питання вирішують?

С. Г.: Ой! да це годи пройшли! та хіба це згадаєш?

— Нє, ну я маю на увазі, от дивіться, землю наділить комусь? або ліса виписать? Це общество вирішувало все?

Ф. Ф.: Все воно.

— А з села могло виселить людину? Общество могло вирішить, що треба людину з села виселить?

С. Г.: Куди?

— Ну, якщо, наприклад, злодій який?

С. Г.: Нє-нє! такого не було. не було, шоб із села виселяли.

— А ви общество пам’ятаєте?

С. Г.: Ну так.

— А жінки ходили на общество?

С. Г.: Ні! не ходили. Мужчини ходили.
Ф. Ф.: Жінок тоді ні в управу не брали, ніде.

— Скажіть, будь ласка, ну все ж таки общество мало великі повноваження, якшо, наприклад, на території села щось постановляє?

Ф. Ф.: А як же! колодязь викопать нада, чи ліс рубать нада, то общество береться.

— Тобто, кожен говорить,  треба те то зробить, треба те то зробить.

Ф. Ф.: Ліс обкапували. Собираються, скільки там ліса гектар.
С. Г.: Це вже шо тоді було, хто його там памятає це.

— Скажіть, будь ласка, а які відносини в таких ділах були між багачами і між бідними?

Ф. Ф.: Ну як? шоб вони сорилися, то не було такого.

— Багатії сильно не задирали носа, ні? над бідними. Ви дружину свою брали з багатої сім’ї?

С. Г.: Да! (сміється).
Ф. Ф.: З чужої хати!

— А ви з своєї хати виселений був, чи шо? Ну, розкажіть про це, як вас виселили з хати?

С. Г.:  Ну як? я ж казала, як накладали налог, от, виплачували. Ну, та і коровку одвели у город, здали. І хліб увесь вивезли на зерносклад. Нічого вже нема в нас, вже не той. Значить шо? нічим у нас більше платить. Приїхали, описали усе считайте, і продали все. Все, хату продали. А ми вийшли з хати.

— Ви продали?

С. Г.: Та хто там продавав!
Ф. Ф.: Сєльський совєт.
С. Г.: Сєльський совєт продавав же. Предсєдатєль же там був сєльського совєта.

— А батько нічого вже не міг зробити?

С. Г.: А шо батько мог? нічого не зробе.
Ф. Ф.: Оце стільки стоє, оце стільки стоє. І покупали. А покупав хто? колхоз!

— Собі?

С. Г.: В колхоз покупали, считайте. В колхоз. Приїхав з колхоза предсєдатєль, приїхали з совхоза Рогозне, тоді ще називався управляющий. І сєльський совєт продавав.

— То в якому? перед голодовкою ще? чи вже після?

С. Г.: Це перед голодовкою. Нє! послі вже голодовки.

— Це батько не був членом колхозу?

С. Г.: Ото у 34-му годі воно було. Да! в 34-му. І оце, напрімєр, стіл в руб оцінили, хто больше дасть? Предсєдатєль колхоза каже — я п’ятачок добавляю. А управляющий каже — а я гривеничок добавляю. Тоді ж гроші ще були п’ятаки, гривеники.

— Іздіваються, да? А батько не вступав в колгосп?

С. Г.: Ну, батька не принімали в колхоз.

— А! просто не приймали?

С. Г.: Не приймали, і все.

— Ну, а як він це все діло переносив?

С. Г.: А шо? а шо? Так Бог давав, шо терпеніє таке було, шо ніхто нічого не обзивався, ніхто ні плакав, ні мати не плакала, ніхто не плакав нічо, так, як камень ніби, і все. І оце вам.