– Якого числа?
Г. Т.: 25 дєкабря.
– 25-го року і 25 грудня, да?
Г. Т.: Да.
– А ваше прізвище яке? це Тарасенко за чоловіком. А раніше яке було?
Г. Т.: Никоненко.
– Никоненко було. А повне ім’я, по-батькові?
Г. Т.: Галина Тимофіївна.
– Галина Тимофіївна. Це 25-го, ви ж зовсім молоді ще.
Г. Т.: Та воно по годах то як, і можна б сказати, що й не стара, ще й 70 немає. А ви знаєте, шо підірвалося здоров’я, сама не знаю чого.
– А в вас, ви пам’ятаєте ж свою родину, велика була сім’я? батько, мама й скільки у вас душ дітей було?
Г. Т.: Ой! та їх як померло, при мені вже троє тільки осталося здорових.
– А було скільки?
Г. Т.: Чи дев’ятеро! І Манька, й Варька, й Райка, і Павло, і Яшко. І то неживі, вмерли.
– А ви тут, у Кручику, народилися?
Г. Т.: Тут, тут, тут!
– В цій хаті?
Г. Т.: Ні! отам, де магазін, то наше подвір’я.
– Ага! А так скажіть, будь ласка, як це називався куток? чи мав назву якусь той куток? частина та в Кручику, чи нє?
Г. Т.: Воно в нас все отак, ви знаєте, як із того, зразу по сотнях стали його. То п’ята сотня, це друга сотня.
– Тобто козацьке воно було село?
Г. Т.: Навєрно! раз сотні, значить, од чого ж іде слово?
– Ну да, що по сотнях. А потім вже стало панським, мабуть. А пан тут який? не пам’ятаєте пана?
Г. Т.: То Каразін же тут народився і жив.
– То я знаю. А ваші батьки нічого не розказували? Може, вони його бачили? нічого не казали?
Г. Т.: Ви знаєте, тоді нам, правду сказати, було не до Каразіна. Батько не включався в це.
– А батько ким був? селянин просто?
Г. Т.: Просто селянин. Ходив у церкві співав, дякував він.
– Ну, так бачите, це вже особливий. Голос гарний, і у вас гарний голос такий.
Г. Т.: Він казав: як заспівають, аж мурашки по спині ходять.
– А як його ім’я, по-батькові?
Г. Т.: Тимофій Аврамович. І рідня, і рід був співливий. Це в нас на селі були Менджарі і Аврами, співаків уже лучих не було.
– Щоб я знала, до кого йти, кому касети принести.
Г. Т.: Це природні, природні! До нас уже приєднувалися.
– А ви від кого спів переймали? від своїх батьків? мами і батька?
Г. Т.: Ну дивіться, наприклад, у батька Іван, Микола, їх три брати було і сестра Наталка. І це воно ж тоді по домах, то часто по домах збиралися. Рідня, рідня! І вони було співають, приходять це ж з вінками, з жінками. Із жінками поприходять. І отам чи Різдво, чи Паска, чи там ше.
– Родом співали? збирались.
Г. Т.: Еге! і співають же ж вони ж, а я слухаю. Отаке. І вже тягнеш.
– А вам дозволяли?
Г. Т.: Дозволяли, я ще й первого тягла. Каже: доцю, бери первого! І якось у нас ото так було, як у Грузії. От це ми ходили на семінар, так Аліна Станіславівна Рудковська, ви ще ж її застали ж? Хоч вона вже не робила, ну може, там десь чули чи бачили, так та казала на мене, шо, ото, наприклад, сьогодні будем розучувать там пєсню. Ну, й вона ж тільки дасть мелодію.
– Ну, це ж уже пізніше було.
Г. Т.: Ні, так я про себе кажу. Так я, було, це я чого зачіпаю, що як воно пішло із дєтства. І вона ж, вона ж тільки начина там програвать, мелодію веде, а я вже співаю вторим голосом. Вона: “Галина Тимофеевна! Что вы уже подстраиваетесь? Вы можете сфальшивить”. Я кажу: “Давайте провіримо. Давайте провіримо”. І вона кладе на ноти, я співаю, вона його кладе на ноти. Я зразу знаю свою партію. І третім співати. Можу вторим співати. І вона каже: “Ну вы скажите!” Кажу: “Отак було в нас в роду”. От співають же ж батьки ж, співають батьки. Вони не кажуть: ти отак, отак, а воно само пристроїться.
– А скільки ж це вам годів було, як ви переймали спів?
Г. Т.: Ну, це большинство 4 – 5.
– До 30-х років було?
Г. Т.: Да-да, да!
– А коли збиралася більше ваша сім’я: до 30-х годів, до колхозів, чи після колхозів?
Г. Т.: До колхозів.
– А потім вже воно менше?
Г. Т.: А потім, як ото вже стали в колхози згонити, це стало все западати! Дядько один пішов воєнним, так він в Молдавії і похоронений, і син його.
– Це ще до війни було?
Г. Т.: Да, він воював в войну ж там був. А тоді ж син був воєнврач, а він евакуірувався, а тоді обратно ж поїхав же на свої місця, де жив. А другий тоже ж так. Вже після війни він до того був, батько мій, довольний, як я пішла в колхоза, воно ж война помішала.
– А батько був в колхозі? пішов батько?
Г. Т.: Пішов.
– Охоче? чи так собі?
Г. Т.: Та шо ж, ми жили бідно, в нас нічого.
– Ви бідняки считались? чи середняки?
Г. Т.: Бідняки. Бідняки.
– А багатих тут не було нікого?
Г. Т.: Та чого! А які вони багаті? Єлісеєвна, скажи, в Мосійовича то шо там в нього трошки де.
– І розкуркулили, да?
Г. Т.: І розкуркулили. Вигнали з хати оце ж діда, мого чоловіка діда вигнали з хати, їх під забор викинули.
Єлисеївна: У мого діда тоже прадіда розкуркулили.
Г. Т.: Оце, де коло контори ви були, наша контора, ото там рядом дом стоїть, ото їхній дом стоїть.
– Тобто користувались цим житлом. А що там вони зробили? контору з цього дому?
Г. Т.: Ні! не контору, яслі були. А тепер живуть люди.
– Ну, такий міцний, кам’яний.
Г. Т.: Кам’яний. Він був дерев’яний. Це вже тепер у колхозі його обклали, еге, його обклали.
– А ви не пам’ятаєте, до колхозів шо було? СОЗи були? Ось Єлісєєвна каже, що СОЗи.
Г. Т.: І НЕПи були які-то.
– А тут коли пан, ще економія була, не знаєте, чи був тут, як це називається?
Г. Т.: Харитоненко.
– Пан?
Г. Т.: Да.
– Харитоненко? Цукроварні що тримав?
Г. Т.: Да. Харитоненко. Якшо я буду вам казати, так це якось воно не вкладається, не вкладається даже в пам’яті. Годів 7 мені було чи 8, це перед голодовкою, в голодовку. І це ж Мотька Кандиха, Наталка, я, хто ж? а! Тонька латишка. Вербувалися, отут Різановка був совхоз. Старші там буряки пололи, наші кручанські дівки. Вони там і жили, у Різановкі. Ну, й нас же ж ото, кажуть: там харашо годують! за харчі, за харчі. І ми завербувались туди. Там 4 часа бур’янець виносили. Як це нам рай був! Правда, шо нам же ж і рибку давали, і сахарок давали! кулішу скільки хоч! і хліб! Боже!
– Ну, це ж СОЗ був, да? це ж совхоз? пана ж уже не було?
Г. Т.: Вже пана не було, но ще совхоз був же ж отдєльний.
– Ну, це на основі маєтку панського?
Г. Т.: Да-да-да-да-да!
– Харитоненко там жив?
Г. Т.: Ні, він жив, по-моєму, в Веберівці. Ото там Вебер, чого й Веберовка стала. Такий нємец. А в нас кучером він робив, і так Вебери й остались, і по сей день кажуть – чия Вєрка? Веберша. А він кучерював у цього пана.
– Просто був кучером, а все одно Вебером зробили! Так, що в німці потрапив!
Г. Т.: Вебер, Вебер. Ну, це ж я тепер же ж знаю, шо раз Вебер, оце він нємец, Вебер.
– А Харитоненко сам по собі жив, а Вебер сам по собі жив, да?
Г. Т.: От ви знаєте, шо Харитоненко, це він тільки наїжджав, но він тут не жив.
– В Шарівці його дворєц? маєток.
Г. Т.: Навєрно. Да, оце його сахарний завод.
– А Харитоненко сам по собі, Київ, в Шарівці був, а Вебер тут економом?
Г. Т.: Хто й зна, Харитоненко де жив, от я не можу вам сказати. А даже в мене книжка, мабуть, як не спалила, десь і досі є, “Заробітчани” Костенка. Про нашу мєстность. Як буряки пололи. Вона до того інтересна! Та я її не то, шо напам’ять, ну разів 3 читала. Читала, ще в школу ходила. А тоді вже не ходила у школу і замужем, і про цього ж і пана Харитоненка, і цього Вебера. Наша якраз мєстность.
– Ну да. А ось влада така сільська, ще при панах, була. Тут хто був? староста сільський чи хто вирішував всі питання?
Г. Т.: Не знаю.
– Не знаєте? ви нікого не застали, да?
Г. Т.: Може, Єлісеївна старша. Я з дєтства все помню, все! Ну, так я ж мала була, я нічо не помню. У 25-м годі, це ж уже.
– Ви тільки з голодовки щось помните.
Г. Т.: Це вже ж совєтська власть була. І я тільки знаю, шо оце ж колективізацію цю, як ходили. І мати було ж розказувала, як вони жили. Вона сама гутянська родом. Тоже в їх земля була десь отуди за Микитівкою, там Копанки.
– У вас землі було скільки?
Г. Т.: Та ні! ми бідні були! в нас землі. Це в моєї матері в батька було, в діда мого по матері. По матері.
– Багатші вони були?
Г. Т.: Еге, багатші. Воли були. І то каже, шо вона сиротою осталась, мати вмерла, та каже, шо дівки ж ідуть на вулицю, а мені ж мачуха – яка там тобі вулиця! он запряга вже батько волів, і то на ніч їдуть!
– А скільки ж їй було годів?
Г. Т.: Ну, дівочка ж була. Й вона рано заміж вийшла, як воно таке, жизнь така була у мачухи.
– Тимофіївна, а у вас тут нема такої літньої кухні, а то бачите… А кобзарі у вас тут були? пам’ятаєте? хтось на бандурах грав?
Г. Т.: От ви знаєте, шо на скрипку грав он її брат, на контрабаса грав. Еге, на гармошку. Це троїсті музики в нас були. Це як снилось, помню.
– Це коли було?
Г. Т.: І до войни вони грали. І даже, мабуть, і до революції грали. Як свадьби де справляли. Скрипка, контрабас і гармошка.
– Не контрабас, мабуть, а басоля називалась.
Г. Т.: Чи бас вона. Ну, три струни тоже.
– Скрипка, бас і бубон? чи гармошка?
Г. Т.: Ні! гармошка.
– А гармошка була до війни, тої Першої світової? звідки вона взялась? хтось її завіз?
Г. Т.: А він приїжджий, Гришка.
– А звідки він приїжджий?
Г. Т.: А Бог святий зна, відкіля він приїхав! Кузнецем він робив.
Єлисеївна: А я все забула, то Тимофіївна все помне. Ми ходим по похоронах, вона начинає, а я первим тяну. Я куди попало тягну.
– Мені знаєте, що цікаво в цьому плані, тобто, гармошка це не ваш сільський інструмент. Тобто я чому і питаю, він привезений був, да?
Г. Т.: Еге.
– А тут люди тільки на скрипках грали, да? на басі, на скрипках, на сопілці, може, ще, да?
Г. Т.: Да! Петро той Аристратович грав на сопілці.
Єлисеївна: А як свадьба була у Додаїв, то він собаку як узяв, як крутнув!
– Так троїсті до війни в основному грали ці?
Г. Т.: Еге.
– А була сім’я така, що і батько грає, і сини грають?
Г. Т.: Ні! от може вони й були, ну не за моєї памяті. Це якби був живий батько мій, в його пам’ять була дуже хароша. І скільки ж він ото там у школу, два чи три класи церковних ходив. А було як задаш задачу, на сундуку мене вчив. Сундук в матері стояв у хаті. І то ходила ше в перший, третій, четвертий, мене тренірував. Як дасть задачу, то пополамає голову вчитель у школі, поки він розв’яже ту задачу.
– Начальну школу він закінчив, і такий грамотний був.
Г. Т.: Грамотний! і в магазині він торгував. Він грамотний був.
– А магазин був ваш?
Г. Т.: Нє! це ж він при войні торгував. Вже я помагала.
– Тобто, в вас на скрипках грали даже, а на бандурі не було таких?
Г. Т.: От не бачила, не чула даже, шоб в нас тут були бандуристи.
– Ви не пам’ятаєте, щоб в дитинстві вони ходили? не пам’ятаєте?
Г. Т.: Ні-ні-ні!
– А ці лірники, що крутили таку?
Г. Т.: На шарманку, шарманщик. Попід дворами ходили тут, як старці. Грає на тому.
– А про що співали, не пам’ятаєте?
Г. Т.: Про нещасну якусь долю якусь виспівує. А більше то молитву якусь співає. Дайте шось, царство небесне! Оце як снилося мені, оце як снилося. Ну помню, шо воно так було: йде попід дворами і круте. Еге, круте. І воно награє, а він підспівує. Винесемо! І даже ще помню, я з дєтства повна була, а мама сама шила, таку рясну спідницю мені ото пошила! на зборочках рясна кофточка! І хусткою отак запнула. А жили ж там коло магазина. І стою я. А їхали, вони вже може із того, із совхоза, не наші селяни, а їхали вони на дрожках, шо ззаді ж ото сидить двоє, кучер. Бариня, пан і пані ж їхали. А хто вони, це до мене не касалося. Ну, я помню, як снилося мені, може мені годів 3 було, то каже: спини! спини! какая толстушечка стоит! І вони мене підізвали, канхветів мені насипали в кульок, ще й платочок вона дала мені. Ну, спитала, як звати, посміялася. На щоках ямочки були. Вона – ой! ой! яка дєвочка інтересна! І тоді мама виходить, вона каже: ну ти скажи!
– Це ж рік 28-й був десь?
Г. Т.: Шось я їм ше і проспівала. А я ото сижу на груші і співаю. І то ж сиділа виспівувала шось, і вони почули. Та – диви, яка толстушечка! І тако я кричу: Ма! мені пани гостинця дали! А тоді ж як їхали в бричці розодіті харашо.
– Ну, це, мабуть, НЕПмани, може, були.
Г. Т.: Бог святий зна! Ну, конєшно, це ж не до революції було!
– Це ж не пани вже, того що їх же повиганяли.
Г. Т.: Ну, культурніші люди були! я ж кажу, шо може там як управляющий був, чи там інженер їхав. Із завода може хтось їхав же. Не селянське ж наше, селяни ж наші то не ходили так.
– А ось ви кажете, що на цій лірі грали, а старці і старчихи були? жінки теж старчихи були?
Г. Т.: Ну, жінки не грали! це мужики.
– Тільки вони такі божественні пісні співали, да?
Г. Т.: Да, це помню, як приїжджали, в нас 27-го храм – Воздвиження.
– Вересня?
Г. Т.: Да. І це приходили чи то приїжджали, там, де це січас школа, так там ярмарок, і карусєль привозили сюди! ті лавки привозили!
– Це в якому році?
Г. Т.: Ну, Бог його зна, це в якому році.
– Ну, скільки вам було тоді приблизно?
Г. Т.: Бог його, Бог святий зна. Ну, до войни це ж було діло все, до войни. Ну, вони не часто.
– Ну, церкви вже не було там?
Г. Т.: Ну чого! церква як счас перед глазами у мене стоїть. Церква була. І як розбирали церкву, це помню.
– Це коли, в якому году було?
Г. Т.: Десь мабуть або ж у 30-му розібрали. Первий предсєдатєль Греков був, фамилія Греков.
– Це він приїжджий був?
Г. Т.: Приїжджий. Не наш.
– А звідки? російський?
Г. Т.: З Коломарка. В Коломарці він і вмер. І помню, шо як уже ж ті дзвін знімали, хрести знімали, а вони вийшли ж в двір, та й давай книжки ж там усякі. І ото ж чаша та, шо накривати, як причащаються,- таке з ангелами, плюшеве. А він: Галю! на тобі граться! – кида мені. А я хватаю лєнти з Євангеліє, там широкі такі атласні всякі. Не одна ж там лєнта. Він ото викида книжки, а мені книжка не нужна, лєнти. Бери, Галю! будеш граться! І я ото нагребла, тоже розбирала церкву. Нагребла, і такий коробочок в нас був, зверху хрест чорненький, зверху хрест такий, вроді як серебро, біленьким таким нанесено. І оце подарок мені, помню як січас, мені Греков дав. Так шо й я грішна, церкву розбирала. Я так його берегла, аж поки горіли ми в 46-му році, і тоді не знаю, чи хто його потіг, чи воно… Це ж я вже ж взросла була, а берегла, і так воно ото в коробочкі і згоріло. Оце ж накидка, я не знаю, як вони називаються. Як говіють та виходить батюшка з чашею, накрита красиво.
– Погано, що церкву зруйнували.
Г. Т.: Жалко! жалко!
– Була б церква, хоть би було куди притулиться.
Г. Т.: Та Боже вас сохрани! Церква в нас була хароша, в харошому місці. Кругом такі піони росли. Там яблуня росла. Сюди сірєнь. Кругом дерева. То повиходять з церкви – зелено, сідають прямо на травку.
– Відчувалось, що ж свято воно! не просто так. А зараз ніякого відчуття свята. Хоч навіть Великдень. Ну, пороблять паски. Ну, помоляться. А куди ж піти? церкви ж немає.
Г. Т.: При нас уже закрилась. Я ше тільки помню, шо отам у Богодухові ж був монастир. Із монастиря, казали на нього Сава Мудрий, мама каже – як Сава Мудрий іде. Прийшов той Сава. А тоді так же ж повечеряли. А він каже – дідусю! Боже! Зорянська Божа Мати! Плаче й плаче, шо її оставили тім антихристам на розтєрзаніє. Та й дідусь пішов її забрав.
– Ікону?
Г. Т.: Аякже ж, каже, я її взнаю? де ж вона? там же ж ікон багато. То ще як закрита була, не розбирали ще церкву. А він каже, як ви, він не був в нас в церкві. Каже: як тільки ввійдеш, направо коло вілтаря в углі. Вона сія на всю церкву, каже. Дід каже – мені аж невдобно. Я дякував скільки, і не замічав. І поночі був, і там закривали. А от не замічав я такої ікони, шоб сіяла, і шо дійствітєльно там вона стоїть. Пішов він до старости церковного, розказав йому таке й таке діло. Прийшли вони. Коли так, каже, тільки одкрили, сія наче церква. І то він ось, осьо одна дівка повісилась в нас, тут ось недалеко од нас. А прийшла та Векла, Мильки Рекольші сестра, до дівки ж ходила, сестра моя, вони одногодці. І він же ж, ту ікону дід положив же ж, так поставив. А він тоді її положив на стіл, каже: дівчатка! йдіть сюди! ідіть сюди! давайте, бабусю, тряпочки нам, давайте й водички, умочайте оце спірт, це спірт, розтирайте, розтирайте її! розтирайте! Розтирайте, дивіться, в неї ручки холодні вже! й ноги холодні! й глазки не дивляться! розтирайте! розтирайте!
– Ікону, да?
Г. Т.: Ти дивися, чокнувся! каже, ікону труть. Він заставляв, і вони труть, стараються. А на другий день, чи там може днів через два дівка повісилася.
– Та, що терла? чи ні? якась інша?
Г. Т.: Ні! ось сусідка тут недалеко.
– А чого вона повісилась?
Г. Т.: Ну що, казали, шо вроді чи спала з парубком, а її ославили.
– Він не взяв потом?
Г. Т.: Ославили її. А воно ж тоді, знаєте, як було позор. І вона повісилася. А друга, а друга, цю ж хоронять, повезли на кладбище.
– А ховали на цвинтарі, що сама повісилась? чи десь в іншому місці ховали?
Г. Т.: На кладбищі. А от я й не знаю, де її поховали? Ну на кладбищі! це ж і ми бігали дивиться. І Вірка ж була, це ж моя сестра, царство небесне! І ця ж і Милька ж. Тільки її збоку десь клали на кладбищі.
– Тобто, не на самому, а збоку десь?
Г. Т.: Да-да-да!
– Край дороги, може, там.
Г. Т.: І в церкву, кажуть, їх не вносили. А тут збоку клали. А тоді назад ідуть же ж із похорон, з кладбища. А десятикласниця, це Темнохудова Галя, гуляла вона. В школу ходила. І красива вона була! А татко сильно її бив, шоб вона не гуляла, тільки ходила в школу. І вона повісилась. І тут же ж значить крик як підняли ж: Галя Темнохудова повісилась! І якраз нагодилася це ж сестра моя і ця ж сама, шо терла. І вони одтирали цю вішельницю. Ото він їм предсказав, шо тріть. Пока терли, жива вона осталося.
– От бачите, що з іконами. А які у вас ікони в хаті були?
Г. Т.: О Боже! та стільки їх, тих ікон, тільки не було в нас!
– Які саме святі були?
Г. Т.: Ну, це й Ісус Христос, і Матір Божа. Потом Іордань була. І Вознесеніє Господнє було. І Микола Угодник був. Дуже. В нас вся хата була. І ви знаєте, шо повна хата була ікон, і одна ікона мені не осталася. Розтягли. Покрали.
– Ну, це вже після війни?
Г. Т.: Та де! ну батько вмер, батько вмер, а хата ж та була закрита. І повитягали, й не було ніде нічого! Може яку він кому й оддав. По сьоднішній день не знаєм. Ні Мілка ж не брала, ні ми, і ні одної ікони немає. Одна іконка он та, шо взяла у сусідки, в Сари.
– У кого взяли?
Г. Т.: Та, умерла сосєдка, Серафіма.
– А, Серафіма. Ви її просто так звали.
Г. Т.: То ми її звали Сара. Серафіма. Так я ото в неї взяла Спаситель Ісус Христос.
– А була найбільш така покровительніца-ікона, до якої більше молилися? такого не було?
Г. Т.: Ну, на покуті в нас стояла здорова ікона, і там так, як ото у рамів, вона здорова ікона, а тоді так по отдєлах, отак одна іконка, вроді штук з чотири.
– Дерев’яна?
Г. Т.: Ні! вона під шклом була. Рамка, рамка дерев’яна. Рамка дерев’яна. І ото ж до покутя. Там лампадка була така.
– А лампадку чого вішали? ви знаєте, чому треба було вішати лампадку?
Г. Т.: Так завєдєно було. Як празник, і обов’язково. Це вже було запрещали, в нас вона всігда горіла. Як празничок, засвічують і горить лампадочка. Особенно по празникам. В буденний день вона не горіла. А як тільки празничок, і лампадку мама засвічує.
– А рушниками накривали? чому це робили? якийсь звичай був? чи пояснення цього? чи ні?
Г. Т.: І в мене он два рушники лежить. Вони на іконах, а я на портретах чіпляла. Портрет обмотаю. А січас познімала. Лежат он у шифонері, поскладала.
– Тимофіївна, а клуб у вас коли з’явився в Кручику? в якому році, не пам’ятаєте? Може, ви ще малою були? чи в 20-х годах? чи в 30-х?
Г. Т.: Ну, це считайте ж у 30-х роках церкву анулірували. До войни воно там і зерносушилка була, зерносховище. А в войну німці й коні там держали.
– В вашому клубі?
Г. Т.: Да.
– А вона, хата, коли була збудована? ще до революції?
Г. Т.: А ніхто її не зна даже, коли вона, та хата збудована.
– Ну, така стара цегла там. Темна цегла, стара.
Г. Т.: Де там ви цеглу бачили?
– А кирпич, чи вона з кирпича ж зроблена? клуб той. Чи нє?
Г. Т.: Так то ж клуб уже зробили. Ось уже зробили. Новий! це новий! Це Василь Андрійович зна, коли він був. Він же ж завклубом був. У якім годі він робився. Та, ще й я припомню. У 63-му я пішла в школу робити.
– Це новий зовсім, да?
Г. Т.: В 63-му, так він уже робився. Уже я десь у 64-му, в 65-му вже ми виступали у новому клубі.
– А старий же коли був заснований?
Г. Т.: А старий же ж із церкви.
– А! з церкви!
Г. Т.: Це в церкві витанцьовували ми. І пальці збивали.
– Так тобто зняли хрести.
Г. Т.: І зробили клуб. Ото, де вілтар була, сцену. А робота яка! а Господи милостивий! зімою холодіна така. Було, як станеш пол мити, так линеш води – й замерзало! А Боже! яка була активна молодьож! які п’єси ставили! Ви перепитайте ту класику, яку ми не ставили!
– А почалося з театру? Тобто там, наприклад, не було таких, щоб на інструментах гурток грав? такого не було? чи співав хтось? почали з театрів, да?
Г. Т.: Спочатку там п’єси. А тоді оце вже ж уже почав фольклор наш.
– Ну, це вже пізніше. А в 30-х годах? коли клуб з’явився?
Г. Т.: А в 30-х годах не тут, не в церкві виступали, а оце од магазіна, стоїть домік коло школи. То була попова хата. Попова хата. І там клуб був.
– А попа куди діли?
Г. Т.: А куди його? вигнали. А де, він умер чи його забрали? я й не знаю, де він дівся, Андрей. І сім’ю десь, ми навідували сім’ю, жили вони трошки туди далі.
– Тобто в селі вони не жили вже?
Г. Т.: Ото здоровий дом оце ж їх був, попова хата. А отут протів магазіна, якраз протів магазіна, оце перва в нас кирпічна хата була. Кухня. Його кухня считалась. Дом стояв хароший! Казали, шо то кухня його. І погріб був. Ось уже ж його зрівняли.
– А оце клуб, він в якому годі? як ото священика вигнали в 30-му годі, так зразу й клуб став там, да?
Г. Т.: Ні! я ж вам кажу, шо в 30-й там, 33-й, 34-й це вже мабуть, считайте, 26-й, 27-й, 28-й, 29-й, 30-й, 31-й, 32-й, в 33-м годі це вже я ж у 32-му пішла в школу, так ми вже виступали. Виступали. Сначала звали хата-читальня. Ото клуб так у цім, де січас школьний дом, там счас столова, вчителі живуть, і клас один. Ото там ще було.
– Понятно. А оркестру не було там такого при клубі ще в 30-х роках?
Г. Т.: Тоді ні! ні-ні! ото ж так грали. Як колхозне там яке свято, колхоз організовувався.
Єлисеївна: Агіткультбригада така була.
Г. Т.: Та тоді й слова такого не знав ніхто! шо це за таке агіткультбригада. А просто як проводять там, ну жнива кончили, та даже на машині грала музика! Я ж носила Серьозі було їсти, а вони тут мокрі ж, грязні, в робочому. А він як розтягував! та це ж Грицько і грав мабуть.
– На гармошці?
Г. Т.: Еге ж! а вони витанцьовують! Боже! уморилися. Шо значить молодьож. А я пацанкою.
– Це в колхозі, да?
Г. Т.: Це колхози як організували вже.
– Ну, а в колхоз там старі не дуже йшли, а молодьож уже пішла і працювала, да?
Г. Т.: Та всі! ну, хто в нас не йшов тоді? Ну, всі пішли в нас у колхоз. Ото ж, хай оце його діда розкуркулювали, ну, дід уже старий був, він скоро вмер, а син же ж то пішов у колгосп всьо равно ж.
– Його не вислали кудись?
Г. Т.: Нікого не висилали в нас! Ото батька його, мого чоловіка, забрали в 38-м годі, і ніяких ніде. Він був учителем труда у школі. Ну, і то вроді так, як учитель у нас директор школи був офіцер, білий офіцер. Ну, в общем, десь його, як плотника харошого, він спеціаліст столяр, плотник, у колхоз брали, а він у школу пішов. І тут почали інтриги. А із города нада було когось, город дав указаніє – нада нам два чи три чоловіка, і забрали їх! І оце Василь Андрійович на тім тижні їздив, та і в суді були.
– Документи де ділися? невідомо, да?
Г. Т.: В КГБ він ходив, так бачив, показували вони в архівах йому, шо тройка судила. Тройка к растрелу. За шо? Шо вчителем робив у школі.
– А кого ж іще забрали, крім учителя там?
Г. Т.: Та, ото ж директора школи забрали.
– Він же ж офіцер був, да?
Г. Т.: Тепер же ж Панченко, тоже вроді був він в армії. А цей же ж ні в армії не був, ніде нічого. І бідно жили, Господи милостивий! Там он хата така, Єлісеєвна зна, шо я в неї заміж виходила, так боялась, як полізе чоловік на горище, шоб не провалився. Отакі “куркулі” були – бєдность, уже хужої не було її, бєдності.
– Поробили куркулями, пришили їм це діло. А ось ви кажете, що в вас в роду співали, тобто ви чули від дядьків, тіток. А на вулиці ви переймали спів? чи тільки в селі в самому?
Г. Т.: Як манюня була, то де ж я там. Господи! та тоді було, як тільки чуть смеркло, там співають, там співають. З роботи ідуть – співають. На роботу ідуть – співають. А ми, Господи! в які времена ходили на роботу. Голодовки. Войни. Война, ллється кров, а ми плачем, як оце тільки вийшла “Священная война”, ідемо, жито ж так раз красується, пшениця по другу сторону. А ми переходим, чи то молотарка, чи там молотарка, з ланки йшли, шо знаю ми то тоді дівками були, а вона, чоловік в армії ж був, отакі сльози ллють, а ми співаєм. А ми співаєм! І не було того, шо от тільки од колхоза одійшли, і лісом, і аж у саме поле, і все з пєснями. А тепер хіба закричить хто п’яний, о! а не заспіває.
– У вас такі гарні місця. А ось я у Єлісєєвни питала, в сусідніх селах так же співають, як і у вас? чи по-іншому?
Г. Т.: От є разниця.
– От в чому? Ви, як людина, що орієнтуєтьсь в цьому, в чому разниця? слова інші? чи по-іншому виводять?
Г. Т.: От ви понімаєте, дивіться наприклад.
– Чи багатоголосся?
Г. Т.: Ні. Багатоголосся я б не сказала. Чого? потому шо скільки ми 40 год із чоловіком проробили на культурній ниві, скільки я бачила оглядів. Скільки раз я у Харкові, це не було ні одного місяця, шоб мене не визивали на семінар. Бувало й 3-дневний семінар, і тиждень там була на семінарах. І показували нам, возили нас десь там, самодєятєльность виступала. То шоб багатоголосся, це тільки може там десь інститут якийсь виступав.
– Нє,нє! я маю на увазі, щоб самі люди так ось відчували, як ви співаєте. Павлівка, тут якісь іще села, чи воно схоже було, як ви співали? чи нє?
Г. Т.: Ну, це не приукрашеніє, то я ж обратно звертаюся до культурної ниви – луче співати і скільки год, це ще ж і Пилипенко живий, Кручик, ну тільки стали ми робити, і провалиться світ, а Кручик не виходить з первих місць.
– Тимофіївна, а у вас тут не було такого, щоб приїздив Стеблянка?
Г. Т.: Та чого ж! я його як січас бачу!
– Коли він приїжджав?
Г. Т.: Якраз перед 300-лєтієм з’єднання України з Росією ото він в нас приїжджав.
– Це в 54-му.
Г. Т.: То оце він в нас був.
Єлисеївна: А він живий?
– Нє, він помер вже! Годів, мабуть, 10, як помер. А я читала його щоденник, він писав, що тут у вас був якийсь хормейстер, з яким він вам намагався свою прилучити манеру співу, а ви не хотіли з ним погоджуватися. А як прізвище цього хормейстера було?
Г. Т.: То оце ж він же зо мною спілкувався.
– Нє, хтось іще був тут у вас, якийсь чи може приїжджий був.
Г. Т.: Марченко їздив до нас ще. Умер він. Умер. Тоже хароший парєнь був, молодий. А жив у нас, мабуть, із місяць. Ото ж перед 300-лєтієм возз’єднання. І тут у хаті тренірувався, у клубі холодно.
– Тобто ніхто не навчав з хормейстерів, що треба так голос тримати там, щоб спів був багатоголосним? Може, якийсь консультант приїжджав, казав вам, що ось так треба голоси.
Г. Т.: Нє! от брали, це ж наш культурний ансамбль, він на время розпався. Другий я набрала, другий.
– Це в якому годі розпався?
Г. Т.: Ну, як же, оце ж на 300-лєтіє возз’єднання України то були і корінні частина, хто заміж вийшла там, хто забєрємєнєла. І ми оновлення зробили, оновлення зробили. Вже Векла була ж, оце ж Вєрка, Вєрка Васяківська була. Уже їздила Лідка-комісарша, Марія Походка. Як отмічали ми дві неділі, і жили в тому, у Харкові. І жили в Харкові. І цей же ж і Стеблянка як стане ж нас тренувати! Ну, ми привикли так, а він ото ж.
– Хоче по-своєму, да?
Г. Т.: Камертоном (наспівує).
– І від вас вимагає, да?
Г. Т.: Отак! отак! а вони не хотять! а вони не хотять. Ми привикли так, ми привикли отак. Ну ладно, хай так.
– А до цього у вас не було такого місцевого хормейстера?
Г. Т.: Нє-нє-нє! Ми сами, ми сами. Напримєр, зразу після 46-го году оце ж муж мій демобілізувався з армії. Він в колхоз пішов, і його з колхоза поставили завклубом. І тоді ж, як став він завклубом, уже я помагаю. Іще я не жінка його була. Вже ми “Безталанну” ставили. “Сватання на Гончарівці”. “Поки сонце зійде, роса очі виїсть”. П’єси. П’єси зразу ставили. А тоді почали, це грав її он племінник, ну це пізніше племінник, Яшко Заєць.
– Добре, а ось ви пісні співаєте, ви співаєте такі, що ще колись пам’ятаєте, без аранжировки? вам не робили ноти там? по нотах же ніхто у вас не грав?
Г. Т.: Ні! ні-ні-ні-ні!
– Без ніяких аранжировок, як співали?
Г. Т.: Я вже пішла в музикальну школу, коли в 60-му годі я пішла з колхоза, в магазіні, 60-й, 61-й, 62-й в магазіні робила. А тоді він приходе з семінару, каже: а ти знаєш шо, ти бросай роботу, іди на курси там по класу чи баяна, чи мандоліни, шоб обізнані були з нотною грамотою, шоб був культработнік з нотною грамотою.
– Це в 50-х годах вже було? чи коли?
Г. Т.: Це вже 60-ті.
– Ну, це, мабуть, директива там з Харкова йшла?
Г. Т.: Да-да-да! еге. Каже: знаєш шо! А я з дєтства, з школи ще, на гітару, на балалайку, на мандоліну грала. Баян в руки не брала.
– Нот не знали, да?
Г. Т.: Ні! ні! ні-ні! У нас у школі такий оркестр був народний, 37 чоловік було!
– Це в яком годі?
Г. Т.: Ну, до войни я в школу ходила.
– І все без нот грали, да?
Г. Т.: Без нот! ми як було оце граєм отход поїзда, це на районному огладі.
– А керівник звідки ж був?
Г. Т.: А тут у нас тоже такий, він грав, учитель. Учитель.
– Тоже без нот?
Г. Т.: Без нот! Відкіля він? шо він? і то на слух, все на слух. І він, оркестр цей, ще поповнювався, і вже ми робили, в оцім новім клубі. Він в новім клубі виступав.
– В новім клубі оркестр зі школи перейшов, да?
Г. Т.: Нє, вже ми організовували в клубі.
– Ну, теж без нот? чи з нотами?
Г. Т.: Ні, вже були з дома культури, з музикальної школи приїжджали.
– Це в яком годі?
Г. Т.: Ну, та це вже десь може під 70-й, так 68-й.
– Це вже пізніше. А в 30-ті годи не знали ні нот, нічого?
Г. Т.: Ні-ні-ні! І ото ж я ж кажу, як получився з мене музикант, і як я ноти ці вивчила. Каже: знаєш шо, піди, ізвініть за вираженіє, шоб хоч не гавкали, затули-ка їм очі. Ти ж таки понімаєш шо-небудь, побудь там. Побудь! Я пішла. Одно занятіє. А в нас була музикальна школа, Харківська двухгодічна народна музикальна школа. І ви знаєте, я ото перве заняття, вони ж одну сторону, там праву сторону баяна вивчили, другу сторону, о! Ще нотної грамоти ніякої нам не показували спочатку. З баяном нас познакомили там. Провірили слух, який слух. Казала Ганна Єфімовна, директор школи це музикальної Харкова, чи Завадська, так якось, я би вам 6 поставила, но можна тільки 5. А тоді на друге ж заняття, кажного тижня ми в неділю занімались цілий день, з 9 часов до 6 вечора. Цілий день!
– Так що ваш чоловік вами затулив брєш.
Г. Т.: Затулив! я приходю вже додому ж, уже я тамочки граю, пілікаю. Боже! дід як почув, живий ще був, що я вже ноти вчу і граю на баяні, він такий радий! Боже ж! піде ж дочка по моїм стопам!
– Ну, то ж він дяком був, а тут вже грамотна!
Г. Т.: А в мене два сини. Я ж ото сиджу там пі-лі-лі! або “Подоляночку” ту, або там ще якусь. Сольфеджіо якесь там, етюдчик розучую, а вони той собі, а той собі хватають. Так я тоді, трошки пройшло, з півгоду позанімалася, і сина з собою, як іду на заняття.
– І він все переймав?
Г. Т.: Еге. І я тоді як пішла, в мене два сини баяністи. Я корольом була! ми втрьох співали на сцені! Я ось покажу вам фотографії. Утрьох співаєм. Два сини співають. Боже сохрани! І грають обидва й на гітарі, й на баяни, обидва баяністи стали.
– Ну, вже ж по нотам?
Г. Т.: По нотам! по нотам. Я на п’ятьорки, я на п’ятьорки все поздавала! Я і січас у вас Євдокія Івановна, ой! забула, як її фамилія, так ми як кончали уже ж ці ж двохгодічні курси, ну, й пішли ж уже обідати, атестати замивати. Ну, й так хлопці там заказують, нас дві женщини було в групі, а 8 мужчин. Дєріковська! вона і січас у музикальній школі преподає. І вони ж отам же сидять, як же ж то інтервали, як обернення цих інтервалів вже. А вона двигає плечима. А я беру й підказую. А вона каже – іііі! Євдокія Івановна, каже, так чєловєк же тільки на школу ходив двухгодічну, а ви же преподаватєль у мєня! Ви смотріть – она больше знає, чим ви! А директор школи узнав, шо я в музикальній школі вчуся, і забрав мене учителем співів.
– Така кар’єра!
Г. Т.: І я тоді став кар’єрист. Один єдінственний человєк був, який обізнаний з нотною грамотою – не то в селі, в районі не було їх! і в районі тоді не було!
– Ну, бачите! а в 30-х годах тим більше.
Г. Т.: Та, де там ті ноти! чи ми знали, шо воно таке!
– А до голоду, ось ви кажете, шо більше співали, а після голоду менше. так і весілля інше ж було. До голоду одне весілля було. Саме справляли. А після голоду вже інше.
Г. Т.: Та ні! весілля справляли регулярно. Та й сестра моя йшла в голодовку, то свадьби ніякої такої там, посиділи, та й усе. А після голодовки, уже можна сказати після войни, і перед войною, то вже після войни і я ж ходила, вмісті дружкували.
– Ось, наприклад, весілля як справляли, були якісь співи про Христа? на весіллі не було тут про Христа?
Г. Т.: Нє, не було.
– Такого не було, да?
Г. Т.: Може, ви знаєте, може воно раньше там де було.
– Червоне весілля, що таке червоне весілля? у вас такого не памятаєте назви такої?
Г. Т.: Нє.
– Я чому питаю, що в одних місцях є там. А думаю, може, й у нас є.
Г. Т.: У нас бачите, порівняйте нас і запад, западенців.
– Нє! так там я не їх рівняю, а навіть на сході є. Просто різні назви. Я тому і питаю.
Г. Т.: Я не пам’ятаю, шоб називали червоне. Чого це воно називається червоне? Ми знаєм, що ми скрізь ходили, тоді ж тільки в неділю свадьби грали після війни, а одна тут у нас заміж віддавала свою дочку, вона була медсестрою, у Гутах робила, Марися. Так у її ще був дівич-вечір, у суботу.
– Коси розплітали, да? на дівич-вечір.
Г. Т.: Та коси, і все украшали. І вона виключно самих одних дівчат, дружок тих зібрала. І ми співали, і це вінце украшали. І більше нікого не було. А на другий день вже в неділю була свадьба, настояще весілля так, як і обично в кажного. Оце одна тільки вона справляла дівич-вечір.
– А до того ж там ходили запрошували перед весіллям?
Г. Т.: Аякже!
– Тричі, да?
Г. Т.: Вас просили тато й мама і я просю – приходьте до мене на весілля.
– Ну да, і короваї пекли. А ви короваї там як пекли, танцювали чи ні?
Г. Т.: Короваї, калачики. Співати співали. Танцювати нє. Коли печуть ото, свадєбних пісень співають.
– Ну, коровайних саме пісень, да? Щоб коровайні співали, да, такі були?
Г. Т.: Ну молоді, молодіжні пісні співають. Там чи “Суботонька, неділенька”. Коровайні це вже, як ріжуть коровай.
– Нє, коли печуть, таких не було?
Г. Т.: Ні.
– Коли печуть, не співали таких?
Г. Т.: Та, може, й співали. Може, де й співали. Я кажу, наприклад, як я вже була коханою хазяйкою. Ну, я ходила то по свадьбам готовить. Так це ж уже ось які, 70-ті года були, як я вже ходила по свальбах готовиться.
– Так, а от у вас веснянки були в селі? співали якось ви веснянки? пам’ятаєте це весняні пісні?
Г. Т.: А які ми веснянки співали? Ви знаєте, шо ото тільки, це як по-школьному як, або там на вулиці. Вже й позабувала, які.
– “Ой, весна красна, зі стріх капає”, да?
Г. Т.: ” А молодому козаку мандрівочка пахне”. Оце таке вродє як од батьків почули, вчили. Або десь почуєш, хтось там. Бачите, січас молодьож нічим цим так не заінтересована. А в нас ще де сніг лежить, а ми вже бугорчик десь, і вже бігаєм граєм там або у заводного ото кругом. Ходим співаєм там чи, як її, о Господи милостивий! вона по тому, або “Подоляночку”, еге, або ще там яку пісеньку. Еге.
– Такі ігри як дитячі?
Г. Т.: Ігри! ігри. А січас же ж каже, бачте, весна приходе, нічого немає. А в виступанії, шоб десь люди, люди співають однаковенних пісень, та й усе.
– Ну, я маю на увазі, що в дитинстві як? веснянки були? Це колись, коли ви малою ще були. Просто гуляння було? весняне гуляння, да?
Г. Т.: Не помню.
– А русальні?
Г. Т.: А в які года моє дєтство пройшло. Воно ж не до того було. Це аби таку ви попитали, шо дійствітєльно дитячі роки пройшли в радості. А як я тільки розкажу, шо як розтягали, одкопували картошки, прийде бригада та де зернячко викопа.
– Це розкуркулювали, да?
Г. Т.: Та вони не розкуркулювали. Заходили до любого в двір, до любого. Я помню, шо мама заховалася на піч аж, еге. А я ж одна в хаті. І вона кажеЕ доцю ж, не одкривай! не одкривай! У нас уже нема нічого брати. А в сусідів оце січас предсєдатєль.
– Це в 32-му році?
Г. Т.: Ну да, оце предсєдатєль рядом, ми по-сусідству з ним жили, а в їх одбирають картошку, яму одривають. Ну в їх же ж нема нічого ж, вони ж прийшли то з голими руками. Хазяйка ця ж поховала, а вони приходять же ж – доцю, дай же ж лопати, дай же ж лопати. А мама ж мене наштурмала, шо кажи: я не достану до щеколди! Він – якийсь стільчик підстав! В нас нема стільчика, я не достану! І я не одкриваю. Так це я на своїх очах бачила і помню. І протів, оце протів магазіна, там була комора. Ото ж вони цілий день ходять, цілий день ходять – там квасолю витягли, там десь яєць десяток, там сала. Ну, грабили! грабили! Ходили нещасних не куркулів, а вже нещасників! нещасників, десь за ікону торбинку з квасолею, і ту витягнуть! і ту витягнуть. А тоді привозять в оцю комору та цілу ніч гуляють. Та їдять, та п’ють. Це лічно я своїми очима вже бачила.
– І безнаказанно все.
Г. Т.: Да! Потому шо я помню, я помню, як тільки вони ж ідуть на викачку.
– А звідки вони були? мєстні?
Г. Т.: Мєстні, і з района були. І з района були. Який-то був Соломкін. Це як січас я помню, білі штани в нього були.
– А як звали, не пам’ятаєте?
Г. Т.: Не знаю, не знаю. А може передражнили його. Знаю, шо – о! Соломкін, кажуть, іде. Кочерга. Кочерга це ж та, шо і той жінка була Владіміровна, шо Заєць Омелько женився на їй. Кочерга ця. Іще якийсь мужик. І то знаю, що, як тільки ми, коло магазіна ж хатка наша була. Онуфрій Абрамович! возьмеш нам ящик водки. Бере дід ящик водки ж їм, в себе дома ж поставе. А ввечері як приїхали вони, забирають на ніч, і то цілу ніч кубляться та їдять те, шо сльозами люди облили. Так це я лічно бачила його. Даже, я ж кажу, шо чото воно те, шо вчора зробив, забувається. А оте, шо в дєтстві ше, помню. По сьоднішній день помню.
– Ну да.
Г. Т.: Яка жизнь була.
– Так що вам не до веснянок було.
Г. Т.: Ні-ні! які там веснянки!
– А Купала, може?
Г. Т.: Ну, Купала це як Купала?
– Дівчата як? ви ж дітьми, мабуть?
Г. Т.: Дітьми ми ось як празнували, як ше були малими. Оце закопуєм кропиву. Вогню не клали, а кропиву. Кропиву, і плигаєм через ту кропиву.
– Це скільки вам років було? років 7?
Г. Т.: Да, чи 7, чи може 5, чи може й 10. А вже, як уже ми культработніками робили, то проводили ми день Купали.
– Нє, мені як ото малими були.
Г. Т.: А як малими, то ото так стрибали.
– Тільки стрибали. А ляльку не робили, да?
Г. Т.: Нє. Та була колись, була лялька. Шо і ту, ноччю ходив дід ловити її. Однесли ж, мама пошила ту куклу. А я ж думала, шо вона ж попливе, попливе та й вернеться. Як прийшла додому, як наробила ж крику! А де ж моя Марина? А старша сестра взяла її. Бо – де ж моя Марина?! І я ж ходила з нею. Ну, її ж кинули, і вінок там надівали. Кинули. А принести ж назад не принесла. Та ходив дід, а вона в лозі десь застряла. Найшов таки дід.
– Вам ляльку зробили, а ви з нею ходили, на палиці її тримали і співали пісень?
Г. Т.: Я гралася нею. А тоді вже ж сестра ж, коли ж там ішли вони, і забрала. Еге, забрала.
– Так дерево не наряджали, а саме куклу робили?
Г. Т.: Ні! ні-ні! Це вже, як ми були культработніками, то раз ото проводили, робили.
– А купальську з тих часів не пам’ятаєте? Це “Сьодні Купала” це вже ви пізніше її мабуть знаєте. Чи це з давніх часів?
Г. Т.: Ні! як малою була, я ж вам ще раз кажу – нам тоді не до Купалів, і не до веснянок було.
– А русальних теж не було? русалок проводів не пам’ятаєте? нічого не було?
Г. Т.: У нас таке, такий період був, шо Господи! Тепер дивіться, ось такі йдуть поминальні дні, діток стільки тих бігає по кладбищі! І даже просиш – Іди там, на! тобі там, Ваню чи Тетянко. А ми в таке время були, шо вийдем із школи, це ж там же ж рядом кладбище, знаєм, шо там бабушки понесли чи там тьоті понесли гостинці. Попробуй! завтра тебе як візьмуть у канцелярію, так і гірко од того буде, шо тобі дадуть.
– Щоб не брали?
Г. Т.: Боже! шоб не ходили!
– І колядувати забороняли?
Г. Т.: Та куди! Боже вас сохрани! Ні колядувати, нічого! Уже так поночі, на гурток спеціально осталися, і довго ми на гуртку були. А тоді йшли з школи, й там зайшли декілька дворів. І тоді шо давали? коржики домашні. Пекли коржики, і дала вона нам. Бо це ж та Маланья коржиків давала. Потом та Попочка, Попочка! кажу Маланья. До курячої матері заходили. Тоже коржиків дали. Ще хтось отут, чи Альонка бубличків таких.
– Це ви наколядували, да?
Г. Т.: Еге. Так на другий день хтось і доніс. Та давав нам директор.
– А якщо ходили, то тільки до своїх, до родичів колядувати?
Г. Т.: Нікуди! нікуди не ходили. Просто випало воно. Забулось усе. От ну якось просто, ви понімаєте, шо виросли, і діти мої виросли, і ми молодость прожили. Випало воно з голови! Знаю, як була я маленькою ще, маленькою було, о! мамо, вже колядники прийшли. Як увійде повна хата! дівок та парубків. Співають, і звізда горить ото ж. Разні там то кози вбираються. А ми вже, як стали вже дорослими, так підлітками, то не було цього.
– В 20-х іще ходили, а в 30-х уже не можна було?
Г. Т.: Ні-ні-ні! Вже я як пішла в школу, все!
– А слідкував хто?
Г. Т.: Ото ж церкву закрили. Церкву закрили. Все пішло.
– Ну да, вони з пережитками боролися, щоб ні церковних, ні народних, нічого, пережитків не було. Да?
Г. Т.: Да-да-да!
– А весілля не забороняли грати?
Г. Т.: Ну, в церкві не вінчалися. Це хіба хтось.
– Ну, так традиційно, щоб співали дружки там, щоб, весілля не забороняли?
Г. Т.: Нє-нє-нє! а шо тут! тут же ж нема, ні церковного нема, ні про Бога ми нічого не співаєм.
– А Купала теж забороняли вам, співати купальські? чи ви так?
Г. Т.: Бо воно ж як, знаєте, в нас ніхто їх до ладу і не вмів, ті купаловські. Потому шо, поки ми маленькі були, нас ніхто не навчив його. Так же і Купала, так же й ці всі веснянки. А уже щедрівки, щедрівки, то вони якось так крадькома десь було проскочать. Чи дома, хоч було батько пощедрує, і ми.
– А ви не пам’ятаєте щедрівку ніяку там, ту, що батько співав?
Г. Т.: Ну, та це ж “Щедрівочка щедрувала”.
– “До віконця припадала”, да?
Г. Т.: І оцю ж “Ой літала та зозуленька, та всі сади облетіла. А у цьому саді та ще й не бувала”.
– Це щедрівка? А мотив який?
Г. Т.: І “Терен росте”. Це ж уже Бог зна скільки год не співали.
– Не згадаєте, да?
Г. Т.: Нє. Вона така наподобіє як народної пісні.
– Ну, без приспіву? без “щедрий вечір”? да?
Г. Т.: Нє! є! “Щедрий вечір, добрий вечір добрим людям на здоровя!”.
Як це ви так і згадали, добре було б. Єлісєєвна, а ви не помните цю? слова?
Єлисеївна: Забулася. Співала, а забулась.
Г. Т.: У цьому дворі, шо місяць, – це хазяїн. Червона калина – це його дружина. А зорі – це його дітки. Ну, це мама мене ще вчила. Це мама ще вчила. Ну, воно ж уже позабувалось.
– А в мами плахта була і сорочка вишита?
Г. Т.: Була.
– І плахта була? да? Не спідниця, а плахта.
Г. Т.: Тоді спідниці були. Таке воно наподобіє, як
– Тонке сукно?
Г. Т.: Ні, во-во-во! і ще щоточка знизу така.
– А у бабусі? не пам’ятаєте бабусю?
Г. Т.: Я їх не знаю, цих бабусів, мама ж сиротою осталася. І батькова вмерла рано. І батькова вмерла. Так шо я бабусь не знаю. І дідусів не знаю, ото діда Абрама так, як снилось, трошки помню. А материних нікого не помню. Бо вони померли, ще мене на світі не було.
– А ось ви кажете, що забороняли всі ці, а такі козацькі там, чумацькі пісні теж заборонялися? співати їх не можна було?
Г. Т.: Ви понімаєте, шо наприклад співаєм пісню, а яка вона там, ніхто її не забороняв, яку ми там. Ніхто нам її не забороняв.
– А “Ой, горе тій чайці, горе небозі”
Г. Т.: “Що привела діточок при битій дорозі”?
– Так от, співали ж, мабуть? Хлопці з дівчатами разом співали, чи чоловіки з жінками? чи окремо? кожен по собі.
Г. Т.: Ви знаєте, що як уже я дівувала, то хлопці не співали. Хлопці вже не співали.
– А раніше співали? да?
Г. Т.: Ну, раніше були співливі. А січас.
Єлисеївна: Воно по роду.
Г. Т.: Наприклад, в неї два чи три, три брати були, всі співали. У мене два сини, обидва, я ж кажу.
– Як рід співучий, так і діти співучі, да?
Г. Т.: Це “Берьоза, бєлая бєрьоза” ми втрьох, тріо співали. Та й не тільки. “Ясени” співали. І на огляді “Ясени мої” співали. Той там акомпонірував. А так хлопці, он уже даже племінник, і той співає й грає на баян. А таких, як оце чи родних там, чи Зозулів, чи Пільченків. Його зроду нема, зроду нема співливих, хто там буде співать?
– Передавати як його? А “Ой з-за гори, гори”, звідки ця пісня?
Г. Т.: “Та буйний вітер віє”. Це наша пісня. А відкіля вона пішла? Співали, а хто її перший засновував? Бог святий знає!
– Це в вас дома співали чи на вулиці ви її перейняли?
Г. Т.: І дома співали, і на вулиці. Наприклад, ми виходим, то ми вже її знаєм. Од кого? од батьків ми її взяли. Од батьків.
– А купальську, це вже пізніше ви вивчили, да? як були в клубі, да?
Г. Т.: Ну да! Це вже воно так же ж – а! давайте! Сама перва щедрівка, сама перва щедрівка в нас пішла це по отому, у нас у Кручику.
– Ви знали, хтось знав там, згадав, да, і ви її відновили? Так ви її відновлюєте, правда ж?
Г. Т.: Ну, воно ж, бачите, може ми щедрівки, ну, таки ж всьо равно із тії пам’яті, шо я ще припоминаю при дєтстві, от як тільки організували перву в районі щедрівку. Перва в Кручику була щедрівка.
– А яка вона, пам’ятаєте?
Г. Т.: Який обичай був?
– Нє, заспівати її?
Г. Т.: Челядь, ну, а співали вже ми, співали ми на лад уже цей, можна сказати соціалістичний.
– Щедрівку?
Г. Т.: Да. В кажному. Приходим, наприклад, до голови колгоспу. Спеціально голові колгоспу.
– Ну, це вже пізніше. Це, мабуть, в 70-ті роки?
Г. Т.: Да, да-да-да!
– Коли не забороняли уже все це?
Г. Т.: Нє, уже, я ж кажу, вже не таку ж співали. Раньше ж ходили колядували, то співали Рождєство там чи Божественну молитву. А ми ж уже, я ж кажу, щедрівку ми співали, так співали ми уже на совєтський лад.
– Канєшно! А от псалми, ви кажете, коли псалми почали співати? Почали забувати співати?
Г. Т.: Та ми не знаєм, чи вони й були раньше, ті псалми. Так же ж? їх ніколи ніхто не співав.
– Ну, а в церкві?
Г. Т.: Молитви, наприклад, я чула од батька, він у церкві співав.
– Ну, це ж вони псальмами називаються, да? молитви ці.
Г. Т.: Ні. Псальма це, можна так сказать, в якому чуть більш розказує не лічно про Бога. А могли б з Єлісєєвною хоч якийсь псальм заспівати? хоч начало, мотив там.
Єлисеївна: А чо ж! а чо ж не могли.
– Давайте, я ж слухаю.
Г. Т.: Ну, наприклад, от єсть така в нас псальма, як молода жінка остається без чоловіка.
– Як притча, да? про жизнь. А потом в кінці вроді би як назіданіє якесь дається, да?
Г. Т.: От вона оспівує жіночу долю. І тут кажеться, шо де ти прогрішила так? чи ти була глуха? чи ти сліпа була? чи в церкву не ходила? шо скільки гріхів на тобі.
– Ой, заспівайте ж її трошки хоч.
(Співають):
“Ой там по горі сам Господь походив.
Сам Господь походив, садовину посадив.
Сам Господь походив, садовину посадив.
Молодим удовам напобєдував”.
Г. Т.:Велика вона. Вона велика. “Поливайте сади ранніми росами і гарячими сльозами”.
Єлісєєвна: Та давай ще!
– Давайте ще, хороший псальм.
(Співають):
“Молодії вдови і не послухалися,
наточили води з-під високої гори.
Наточили води з-під високої гори,
і гарячої, і кип’ячої.”
– Дуже гарно. А які ще псальми були?
Г. Т.: Ну, це шо ми співаєм.
– А мотив один і той же, а слова разні?
Г. Т.: Ні! ні-ні!
– Ану другий мотив якийсь давайте, може.
Г. Т.: Ну, ось, наприклад, це вже можна, як звертається покойник, покойник. Хоч він уже й мертвий, ну ви знаєте, шо може ви і не читали в газеті, шо таки душа людська існує.
– Існує-існує! Це вже доведено навіть, що вона є.
Г. Т.: Французький учоний, французький учоний. Не тоді, як умре, а як вже поминають . “Прийшла душа на помини, стала на порозі. Посідали за столами, душа стоїть перед нами”.
– Заспівуєте ви?
Г. Т.: Співати?
– Да, канєшно!
(Співають):
“Прийшла душа на помини, стала на порозі.
Посідали за столами, душа стоїть перед нами.
Сидять люди за обідом, а спаситель стоїть з хлібом.
Помолились люди Богу, душа пішла у дорогу.
Куди ж ти, душа, ходила, що свій храм ти залишила?
Я ходила до родини, де збираються помини.
Спасибі тобі, родино, за твої Божії дари.
А щоб тії Божі дари на престолі засіяли”.
Г. Т.: Ми співаєм на полголоса, одним голосом на весь.
Єлисеївна: Так ми дужче співаємо, нас 4 ходить.
– Так ви псальми де співаєте, на похоронах?
Г. Т.: Да.
Єлисеївна: Це на похоронах.
– А що на похоронах ще співаєте, крім псалмів?
Г. Т.: Ну, як наприклад ото вмре покійник, уже цокають. Просимо, прийдіть. Просять люди. Далеко машиною одвозять нас, привозять і одвозять. І ми сидимо там до часу, коли там до двох часов, а на другий день буває так, що от ми якраз, Боже мій! ні попа нема, ні музики! Тимофіївна, виручай! В мене є похоронний оцей сценарій. Я читаю все.
– Не псальми оці співаєте, а щось інше співаєте?
Г. Т.: І псальми. Нє! не тільки псальми. Там більшість, можна сказати, у похоронному сценарії, там молитви Божественні. А як мертвяк лежить, мертвяк, співаємо і псальми, і все. А це, як уже похоронєніє правимо, ритуал оцей похоронний, то тоді там тільки ну оце, наче “Благословенний Господи наш, научи мене”. Ну, і так пішли там.
– А як вона співається? “Благословенний Господи наш”?
(Співають):
“Благословенни єсі Господі,
і научи мєня оправданієм твоїм.
Благословен єсі Господі.
І научи мєня оправданієм твоїм.
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава тібє Боже”.
– Оце божественна пісня називається? не псальм.
Г. Т.: Да, це всігда, ось може де вам приходилось, шо з батюшкою. Він тільки приходить і “Благословен Бог донині і прісно, і вовєки віков! Амінь!”. І там начинає там молитви свої читати. І оце цю “Благословен”, її тричі співають. І можна навіть не тричі, її навіть разів 9 співають. Тільки там проспівають, там проспівають, там проспівають. А тоді там є ж ще молитви співають. Ну, ми всіх тих молитов, шо батюшка, то ми цих не знаємо. Не співаємо. А читати, то читаємо і свої молитви. Єсть там “Воскрєсєніє Христово”. “Прийдітє, поклонімся святому Господу”.
– Так вони називаються єрмоси? чи ні? чи єрмоси на Великдень?
Г. Т.: Це на Великдень. Єрмоси.
– А ці як називаються? поховальні. Просто божественні пісні, да?
Г. Т.: Еге.
– А псалми це вже про сюжети якісь там такі, що.
Г. Т.: Псальми – це вже, коли в церкві, тоді псальми вже вони співають.
– А ці псальми, що ви мені співали, про душу. А іще який псалм є такий?
Г. Т.: Та псалмів багато!
– Давайте! я ж аж вуха розвісила. Мені цікаво. Та хароший голос у вас.
Г. Т.: Так я лежала, давлєніє видно поднялось, падаю, падаю.
– От бачте! я вас розважила трошки (сміється).
(Співають):
“Ой Боже мій, Боже! з високого неба.
Услиш ти молитву мою.
Візьми мою душу до самого раю,
а тіло в сирую землю.
Візьми мою душу до самого раю,
а тіло в сирую землю.
Насиплять на мене високу могилу,
травою вона заросте.
Посадять на неї червону калину,
вона повесні зацвіте.
Посадять на неї червону калину,
вона повесні зацвіте.
Та й будуть до мене пташки прилітати.
Та й будуть мені щебетать.
А я й не почую, бо буду в могилі,
в сирії землі спочивать.
А я й не почую, бо буду в могилі,
в сирії землі спочивать.
Колись мої ноги далеко ходили.
Ой Боже мій, Боже! який то маленька хатина,
у неї віконця й нема.
Я буду лежати у ній спочивати,
як в полі билина одна.
Я буду лежати у ній спочивати,
як в полі билина одна”.
Г. Т.: Та тут хватить вам на всю ніч.
– А це ж давня. Це звідки ви цей псальм знаєте?
Г. Т.: Просто ми не знаєм, відкіль вона взялася. Ховали в нас тут нашу сосєдку. А її сестра чи в Ольшаній живе. І це з сестрою співали, і ми її зразу вивчили. Вона записала, і вивчили. А оту, шо поперед, про душу, з Пархоменки женщина нам передала.
– З Краснокурської, да?
Г. Т.: Да.
– Ага, а ще такі, щоб ваші були?
Г. Т.: А оце “Ой там по горі” з Первомайська, ми ж у Кочетку виступали в церкві, відтіль. Нас передавали по телевізору.
– З Дмитрівки?
Г. Т.: І оце бачите, як.
– Я бачила вас по телевізору.
Г. Т.: Так я ж кажу, шо як получилося. Нас два рази по телевізору показували. Первомайці виступали, виступали, їх тоже ж показували по телевізору. Один раз я полностью записала слова, так, може десь шо і пропустила, і чуть запомнила мелодію. На другий раз повністю все. І поїхали в Харків ми. Первомайці виступали у інституті, і ми. Ану, кажу, дівчата, слухайте! сфальшивила я де-небудь що-небудь? Вони кажуть – ні! така сама мелодія.
– А таке, щоб ваша кручанська така, що ви пам’ятаєте, псальм такий?
Г. Т.: Ну, це наша старинна “Ой йшла Марія”.
– О! давайте.
(Співають):
“Та ішла Марія та й полями, зустрілася з ангелами.
Ой, анголи, анголята, чи не бачили сина й мого?
Чи не бачили сина й мого, сина й мого, Бога вашого.
Ой, один каже – не бачили. А другий каже – й не видали,
А третій каже – я сам там був. Вже твого сина та й покарали.
Золотий вінець з нього зняли, а терновий та й надівали.
Руки й ноги на хрест розпинали. Копйом груди пробивали.
Кров гарячу ізливали, мідні чаші підставляли, кров гарячу ізливали”.
Г. Т.: Це про Ісуса Христа, як його мучили. Це нашенська.
– Ваша сама луча з тих, що я прослухала, сама гарна.
Г. Т.: Оце нашенська. Це наша.
– А ви псальм не знаєте такий, (співає):
“Ой по мосту-мосту, мосту калиновім, Алілуя!
по мосту-мосту калиновім, Господи помилуй!
Ой та йшли же Петри черниченьки, Алілуя!
Йшли з раю Петри черниченькі, Господи помилуй!”.
Тут немає такої, да?
Г. Т.: Я не чула.
– Ну, це з Чернеччини, Петра Григоровича.
Г. Т.: Ні. “Ой ви братці, ой ви сьостри, всє ко Христу приходітє. Братья, сьостри, жизнь окончена моя”.
– Ну, це російською мовою. Треба ж, щоб українською. А ось такі пісні, ось може ви співали (співає): “А у меня под окном розцвітала сірєнь”. Знаєте цю?
Г. Т.: А, канєшно!
– То ви в селі її тут співали чи в клубі, да? це стара пісня чи не дуже?
Г. Т.: Та стара! Чоловік ставив в машині. Давно, давно. Це ж на тому, на сцені ще співали. Яку тільки ми не співали! І тоді, понімаєте, в нас ні магнітофонів не було, нічого. Та даже я, ну скільки це год? мабуть год, як я оце приболіла та на сцені не стала співати. А то ж було оце тільки, уже ж телевізори появилися, десь по телевізору почула, тут слова записала. Слова записала, мелодію вивчила. Уже ми розучуєм.
– А “Сломлю я вєтку” це ж стара пісня. Вона ще до телевізорів була, до радіо, да?
Г. Т.: Да, да.
– А цю пісню (співає): “Зломлю я вєтку із винограду” знаєте? “Скажу, що вітерець зломив. Я не забуду того словечка, що мені милий говорив”. Цю теж співали, да? знаєте? Або “Цвіточки ви, цвіточки, ромашка польова. Було колись серденько, тепер його нема”. Знаєте цю?
Г. Т.: Вже забувається, вже забувається.
– Ну, це з яких часів? це з вашої молодості ще? з дитинства? ваші співали родичі оцю пісню? “Цвіточки ви, цвіточки”?
Г. Т.: Ні-ні-ні! Ні!
– А “Зломлю я вєтку із винограду”?
Г. Т.: Та ні-ні! ні!
– А це коли вони співалися?
Г. Т.: Та це вже ж після войни почали оце ці. Нє, це вже соврємьонні! А то до війни, до війни! я не кажу там про до революції, до війни, таких пісень. Ну, це. “Єрмака” це ми любили хором співати весь час. Це вже багатоголосіє. Або “Шумєл камиш”. Хоч він і руський, но співали.
– А ця от “Стоїть явір над водою” співали?
Г. Т.: Це вже ми співали на районній сцені. Од батьків, од батьків, да.
– Ну, вона така гарна, така. І оця “Ой там, за Дунаєм”. Це тоже вже ваших, да?
Г. Т.: Це од батьків, од батьків. Нас ніхто не вчив, ми пішли од коріння. Од коріння.
– А “Із-за гори, гори” то тоже?
Г. Т.: “В полі вітер віє”.
– Ой, яка ж гарна пісня! А “Ой, вербиця”?
Г. Т.: “Вербо, де ти зросла”, тоже оце там “Посіяла огірочки”, “Хмелю”. Або там “Розпрягайте, хлопці”. Оце все од батьків пішло. І ото “Жила вдова та на край села”. Це тоже все йде од батьків.
– Угу. Бачите, які гарні. А що пізніше вже? не пам’ятаєте, що вже після війни так з’явилося? Це, що “Зломлю я вєтку”. А може “Зломлю я вєтку” не співали в Богодухові ще до війни? чи ви не пам’ятаєте це? чи може хтось інший співав?
Г. Т.: Нє, я ж ходила в школу. Нам таких даже, я от у школі в групу ходила художньої самодіяльності. І то було підбирали репертуар не так, як січас. Даже я у 63-му пішла в школу, і була в удосконалення вчителів у інституті, в Харкові, на вулиці Культури. Так там даже оце ж Борис Михайловський преподаватєль у нас був, і січас він живий. Ось по телевізору бачила, як виступав. Так даже нам, хароші преподаватєлі були, так казали, шо ви будущі педагоги, репертуар підбирайте по возрасту дітей. А то, каже, був в мене такий випадок, шо дєвочка, каже, шепелява, шепелява! беззуба, саме там ріжуться, там може 2-й клас, 1-й клас. І каже, привезли на огляд і вона каже – “Парнєй так много золотих на уліцах Саратова! Парнєй так много холостих!” І шепелявить же вона “а я люблю зенатого!”. І вона співає, первий клас, вона каже – я люблю жонатого. Так мені вже було в 8-м класі, в 8-му класі. Повезла я, уже в мене старшокласники в хорі, чоловік 70, на районний огляд. Ну, й дєвочки, більше дівчат, хлопчиків там тільки для блізіру чоловік 15 було. І вони – Галина Тимофіївна! ну давайте ми “Ішов солдат по городу!”. Ну давайте! Та кажу – це ж воєнна, патріотична. Стройова пісня. Та й то сміялися! як тільки – іде солдат наш! іде солдат! Галина Тимофіївна, строго-настрого, строго-настрого підбирайте тільки репертуар такий. Так ото мені помниться.
– А у вас тут такі діди в ваших от, від роду стройові пісні були тут? Тут же ж сотні були. Так такі там (співає):
“По бережку, ой! та по крутому добрий молодець гуляв!”
Г. Т.: Співали таку, співали. Ну, вже до нас, до нас уже ні, не дійшла.
– Чули, що вона була. Чули, що була.
Г. Т.: Зразу після колективізації так було (співає):
“Ми ішли, ішли, через річку да
перейшли! гей-гей! у-ха-ха! на поляні стали!
Ось іде наш командир
з красними вустами!”
– А це пісня була стара, а слова приробили нові, да?
Г. Т.: Ну да, тут уже Лєніна вставили.
– А це стара пісня, я знаю.
Г. Т.: Мелодія.
– Пісня да, стара. Ага, я пам’ятаю, в Валківському районі її співали. “Ви послушайтє, рєбята, я вам пєсєнку спою про жизнь про свою”. Щось таке. Я пам’ятаю оцей наспів. А оце така у вас була (співає): “Ой, там коло річки! ой, там коло броду! манив козак дівку”, це була, да?
Г. Т.: “Вийди, дівчино, вийди чорноброва. Дозволь сказати тобі пару слов”, чи на розмову, шото таке. Це, це виспівували.
– Тоже давно було, да? стара?
Г. Т.: Да.
– А частушки? коли вони з’явились, частушки, у вас в селі? під гармошку чи просто так?
Г. Т.: Та ми сами це було вийдем на вулицю, балалайка, гітара, мандоліна. Уже в нас оркестр. І співаєм.
– Це коли? після війни?
Г. Т.: Після войни.
– А до війни було це?
Г. Т.: До війни в нас оркестр був народних інструментів у школі.
– Нє, а без школи, а без школи у вас що було? частушки не співали?
Г. Т.: Ну, була в мене балалайка дома.
– Нє, а батьки ваші частушки співали?
Г. Т.: Ні. Частушок нє.
– А коли вони з’явилися? в 30-х годах?
Г. Т.: Її покойна сестра, так ця частушки, я ще отакою була. Це як свальба, і вже дівкою вже була, вже й замужем, і вона як де свальба, і то вже “давай духу і по пузу, і по брюху! ух! ух!”.
– Так українською мовою співали частушки?
Г. Т.: Та де та українська! Ми ж тільки називаємось українці, а балакати толком ми не вмієм по-українські.
– Ну, ми ж з вами по-українські балакаєм гарно.
Г. Т.: Ну, так це вже ж каже як, можна сказати ж налітературилася ж, трошки ж я окультурилася по роботі.
– А Єлісєєвна ось, вона ж не була, не училася.
Г. Т.: А більшість, а більшість пісень ото ж. На українській мові частушки було не підходять.
– А вони трандичками називались чи частушками? як називали їх?
Г. Т.: А як їх? приспівки, приспівки. Приспівки.
– Пританцьовували?
Г. Т.: Еге. Танцюєш і приказуєш.
– І під гармошку обязатільно? чи під язик можна було?
Г. Т.: Ми можемо, у неї ще була сестра друга – на гребінку натягне бумажку.
– І ото акомпанемент такий.
Г. Т.: І улю-улю-лю! Частушки ці як видєлує!
– Ну, це вже після війни більше було?
Г. Т.: Це після війни.
– А до війни воно не дуже.
