Супрун Павло Степанович (1937–2019)

Я три роки повчився, там вчителька попалась гарна, Павленко Віра Василівна, от. Провчився, і це дало мені середню спеціальну освіту музичну. Музичну. В 69-му році кінчив. Там була така Раїса Вікторовна Корецька у цій народній консерваторії, вона казала, каже — Павло! маєш голос гарний, але під фортепіано тобі дороги не буде. Бери кобзу до рук.

Ну, в мене репертуар великий по фортепіано, класика, романси, там все таке. Як російські, так і закордонні. Композиторів Верді там, Масне.

І в 70-му році відкрилася студія кобзарського мистецтва при Республіканському хоровому товаристві тут у Києві. З трьохрічним навчанням. І я туди поступив. Там приймали Бобир Андрій Матвійович, зараз він народний артист республіки Україна. Бандурист, хароший, сильний бандурист. І якраз мені вдалося три роки повчиться, бо там от трьохрічний строк навчання був. Повністю я пройшов курс, і в 74-му році її закрили, бо вбачили там національні паростки. Каби нічого не вийшло, так її взяли й закрили. Ну, і з тих пір мені трохи страшнувато було, 71-й, 72-й, 73-й роки переслідувались. Почалась знову ця хвиля репресій. То я вже взяв, ну, я дома сидів займався там, репертуар набирав і таке інше. А так, шоб виступать з концертами, я не виступав.

— І чи ви знаєте, чи інші люди теж не виступали?

— Ні, там не виступали. Оцей курс якраз, шо трьохрічний скінчили, здається, 30 чоловік, то із них співаків оце я і Лісовол Віктор був. А то всі пішли або ж викладать, якесь тріо там. А з голосами дуже мало було людей. І Лісовол теж не працював, не виступав по цій причині. А вже в 79-му, 80-му році, коли оголосили святкування 1500 років Києву, то ми з Лісоволом зробили таку літературно — музичну композицію “Стародавній Київ в піснях, легендах та думах”. І почали ми виступать по шкоолах, по виробництвах. Добре приймали дуже. І з тих пір, оце десь 79-й рік вважайте я з рук її не випускав, кобзу.

— А де найчастіше  концерти співали?

— Найчастіше школи мене запрошували, оці програми, історичні пісні, думи. тут у Києві найчастіше. Ну, запрошували Суми, педінститут там імені Макаренка. Це 87-й рік, якраз 90-річчя з дня народження Єгора Мовчана, він звідти, з Великої Писарівки. Туди викликали, там 4 дні був. Зараз дуже часто викликає Івано-Франківськ, там народний фольклорний театр організувався. Там такі теми є вистав, як “Кобзарськими шляхами”, “Шлях у безсмертя”. Це про Шевченка. То вони викликали не тільки мене, но частіше мене стали викликать, тих не викликали вже. На Львівщині виступав, Трускавець, Дрогобич, Нагуєвичі, це село Івана Франка, 27 серпня цього року. Там дуже великий мітинг був, 35 чи шо тисяч людей. Я там співав свою думу про Чорнобиль і думу про Україну.

Ну, зараз оце використовує, вірніше використовував Інститут атеїзму. Там вони переключилися на таку лекційно — концертну діяльність, бо вже атеїзм читать, так. То вони мене брали. Тепер я уклав угоду із кооперативом КОЦ називається, це культурно — оздоровчий центр. Він там, де Рози Люксембург, 16, там КОЦ цей, але обслуговувать я повинен музей Красицького, це правнук Тараса Григоровича Шевченка. Він зараз там в занепаді, цей музей, то треба якось його відродить. Ну, вирішили кобзаря туди запросить. Там ці, туристи туди приїжджають. Коли треба, то мене приїжджають забирають.

Ну, в філармонії, оце в 84-му році прослуховували мене в філармонії. Там Козак директор був, Сергій Давидович. Пообіцяв, гарно говорив, 45 чоловік худради слухали, всі схвально так відізвалися. Але чекаю до сьоднішнього дня, ні разу не запросили. І в цьому році вже Кожуховський, новий там директор, і теж зробив посміховисько. Послав з працівником філармонії у санаторій “Пролісок”, там десь чоловік 200 зібралося. То я ходив ото співав. Але шо вони вирішили, до цього часу невідомо. Це вже, коли Центральний комітет партії вмішався в цю справу. Через Міністерство культури. А Міністерство культури сказало, шо не можуть працевлаштувати. Ну, я оце 9 березня цього року виступав в урядовому концерті, присвяченому 175-й річниці з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. У оперному театрі.

— А в Канів не їздили?

— У Канів? А! їздив. Ну в мене там вийшло таке, шо мене там тиск прихопив. Вони мене включили в цей концерт великий, а тиск прихопило. І вони їдуть у четвер, я кажу — Я тільки в суботу може зможу поїхать. — Ні! тільки в четвер! Я кажу — В мене високий тиск. Якби вони приїхали хоча бандуру взяли б, бо це скільки кілограм мені на плечі при високому тиску. Просто я побоявся. Але їхала делегація із міста Рівного, а там в мене журналіст один знайомий, він теж їхав. Подзвонив, каже — Павло Степанович! як? Я кажу — Отака й така справа. Так я, каже, буду кобзу носить. Так ми з’їздили туди. То я вже так віддав данину шани, під горою поспівав там.

А що ще цікаво вам?

— Ви знаєте, вчора ми говорили трошки про те, що дуже рідко вони запрошують вас і інших кобзарів грати з ними, наприклад, в філармонії. І я хотів би запитати вас, чому? чому, ви думаєте, що вони так рідко запрошують вас?

— Ну, по-перше, в цьому році відбувся 11 квітня великий кобзарський концерт в Палаці Україна. Там десь 20 кобзарів виступало. Ці кошти всі пішли на Стрітівську кобзарську школу, яка відкрилася 31 серпня, так шо всі кошти пішли туди. Але після того воно знов заглохло. Воно в нас, ви знаєте, такими хвилями, у 69-му році був великий кобзарський концерт, і це через 20 років знов в 89-му році такий, ну, потім хлопці, хлопці їздять, кобзарі. Це зрячі. Такі, як Василь Литвин, Микола Литвин, Остап Стахів, Люда Посікіра. Це Львів — Стахів, Посікіра. Галина Менкуш, це тут у Києві. Зрячі, вони їздять.

Ну, а я бачите, очевидно із-за того, шо ця фізична вада, сліпий, значить може морочливо, більш мороки. Хоча Івано-Франківський театр викликає, і я відчуваю атмосферу ту колектива, шо вони, наприклад, я їм не в тягость, а навпаки. Ну, це я так думаю, що тільки моя сліпота. Через то вони бояться мене і в філармонію брать, бо як Козак вже навіть дійшов до того, шо в 84-му році прослухав мене, похвалив, все. А тоді десь на 2-й, на 3-й день передав одним чоловіком, каже — Хай він напише заяву, що філармонія не відповідає, якщо з ним щось по дорозі трапиться.

— А! ну так, перестрахуватися.

— Так. Ну, так а я ж у профсоюзі. А якшо я впав, ногу поламав, хто мені профсоюзні буде лікарняні платить? Хотів просто з себе знять оцю відповідальність.. Ну, а тепер ось навіть, якшо встане питання про, в 90-му році може знов піднімуть питання про те, шоб мене туди все-таки працевлаштувати, так у мене зараз закрадається думка, вони мене можуть узять, а через дві неділі такі умови створять, шо я сам покину. Так я і на роботі не буду, загублю роботу, і там не буду мать. Так шо тут треба мені вже думать, потому шо у мене основний, за рахунок чого я живу, це цех. Цех. А на концерти я не розраховую.

— А вам трошки платять, коли запрошують?

— Так, платять. Платять. Оце зараз почали. То я працював від Товариства охорони пам’ятників історії та культури, то вони там платили за виступ 6-50, 6 карбованців 50 копійок. А тоді товариство “Знання” теж само платило так. А коли мені в 88-му році присвоїли звання “заслужений працівник культури”, то товариство “Знання” стало платить по десятці. Це так, як кандидат наук прирівнюється.

Ну, а якшо в школі я виступаю, то вони роблять інакше, вже в школі, шо беруть кілька путівок. Наприклад, з товариства “Знання” дві — три путівки закривають, це десь 30-20 карбованців, отак.

А кооперативи, оце зараз кооператив оце тут створився, театр студія “Побратим” називається. Я правда того ше і директора не бачив, тільки по телефону чув. То вони платять за домовленістю. — 25 карбованців хватить? — Хватить. Так шо отакі справи. Ну вони мене вже брали. Вже у Фастові виступали, в Бишові виступали, в Вишгороді виступали. Відносяться непогано ці люди. Там з оперного співачка, Людмила Пащенко, гарний голос, заслужена артистка республіки. Так шо отакі справи.

— Чи ви пам’ятаєте, вчора ми говорили трошки про з’їзд в 34-м році?

— Ну, це ж у Харкові там був. Я так вам точно не скажу, чи воно з’їзд називався, чи конференція кобзарська республіканська. Зізвали всіх кобзарів туда.

— Це Міністерство культури?

— От я навіть не знаю, хто це організовував. Воно ше все покрито темнотою. Зараз хлопці займаються. шоб кожен, кожне ім’я було відтворено, які там загинули, 225 чоловік у яр вивезли і постріляли. То уявляєте, це Україну, українську духовність всю взять отак і видьорнуть, 225 кобзарів. Це кожен кобзар це щось неповторне. Нема, щоб поставить 200 чоловік, і 200 однаково співають. Це індивідуум. Тільки Єгор Мовчан залишився, бо його поводир, хлопчик, не прийшов вчасно, так він не поїхав. Таким чином він вижив. І Федір Глушко, був такий кобзар, він у капелі бандуристів працював, так теж на два дні запізнився. Приїхав, а там все.

— Повезло. А ви говорили з ним про це?

— Глушко, до речі, Федір Глушко мене повчав, це мій перший вчитель, який навчив мене думи співать. От, він мене вивчив Думу про трьох братів Самарських. То я до нього кілька раз додому їздив. Але цього питання він не зачіпав. Не зачіпав. Хоч я і старався так направить якось у це русло, а він мовчанкою обходив. Ну, мабуть йому заборонили. Та ось у 83-му році зустрічав я одного діда, 73 роки йому було. Так він каже, в 39-му році тут у Києві ж теж у оперному театрі було типу з’їзду. Так теж багатьох не стало. І я, каже, він сам із Таращанського району, так каже, я приїхав, каже, кобзу заткнув і виїхав на 20 років взагалі з України.

— Після того вечора?

— Після 39-го року.

— А шо це було в 39-му?

— Ну, це ж кобзарський з’їзд у Києві в Оперному театрі, да. І там теж багато було.

— Чи ви знаєте прізвища деяких кобзарів, котрі або раніше, або пізніше конференції вони?

— Зникли? Ви знаєте, на жаль не знаю. На жаль не знаю. Оце зараз товариство, як воно називається? культурний український клуб, чи як? Культурологічний український клуб займається цією справою, щоб кожне з оцих 225 імен було відроджено, хто там загинув. Так шо я, на жаль, не можу сказать. Знаю Кучугуру-Кучеренка. Це народний перший у 27-му році йому присвоєно було звання, першому із кобзарів, народний артист республіки України. В 27-му році. І його в 39-му чи 40-му році знищили, Сталін. А сини його від Сталінграда пройшли до Берліна. Захищали нашу землю, наш народ. Оце знаю, шо його. Кажуть, голос був неповторний. Ну я не чув його.

— А чи ви можете сказати, чи були деякі кобзарі, котрі мали вплив на ваш спів?

— Ну, по-перше, я часто спілкувався з Андрієм Матвійовичем Бобирьом. Він, я вважаю, на сьогоднішній день це неперевершений імпровізатор тут, в Україні. Він здорово грає. Не дивлячись на то, що йому 74 роки, але він повний сил. То я часто спілкувався з ним, часто в концертах приймали участь. То він мені підказував, як ту чи іншу чи пісню, чи думу виконувать. Потім Федір Жарко, це теж заслужений артист республіки, він в капелі багато років працював. Теж, до речі, сидів у тюрмі 6 років за українську пісню.

— Це в які роки?

— Його були посадили в 52-му, і десь в 58-му випустили.

— А він живе в Києві, чи ні?

— Він жив, уже помер в 86-му році. То той трошки жадніший. Той чось ревнував так. Чуть трошки мене краще більше прийме публіка, як він уже злиться, от. Ну, потім є ще такий кобзар, у Житомирі він живе, Микола, от хотів зразу сказать, і забув. Микола. То він теж гарно співає. Я з ним не часто зустрічався, ну він такий майстер, він ділиться своїми, своїми знаннями, не таїть у собі. Микола, Микола, вилетіло з голови. От. Потім є ще кобзар, у Сумах живе, Микола Мошик. Ну, з тим мало спілкувались. У Сумах як я був, у Роменському районі теж зустрічалися. Теж він дуже гарний. Намагається порадить. Те, шо знає, то він передає.

— А для вас це важливо такі спілкування?

— Важливо! спілкування це дуже важливе. Це розвивається і моя майстерність, і поняття пісні, поняття думи. Глибше можна зрозуміти.

— Ви говорили вчора, ви маєте тепер учня, так?

— А да! учня маю. Це Ярослав Чорногуз. Уже ми майже рік з ним займаємось. Має він 26 років. Він зрячий правда. Він працює редактором у журналі “Соціалістична культура”. Батько в нього письменник, Чорногуз Олег.

— І чи він перший учень у вас?

— Він перший! він має бас баритон голос.

— Непоганий голос?

— Ви знаєте, ще дуже сирий. Я все б’юсь, б’юсь над постановкою голоса. Ну бачте, якби разів два на тиждень, може б воно швидше зрушення були. А в мене вся робота в цеху, тому тільки раз на тиждень займаємось, у суботу. Ну, я наприклад мрію йому все передать те, шо я знаю.

— Він старається так?

— Старається!

— Ви раді мати учня?

— Я радий, але я йому, на нього кричу (сміється). Його похвалиш, так він тоді не буде заніматься.

— І чи це бесплатно? чи він платить?

— Бесплатно, бесплатно.

— А ви не хочете грошей від учня?

— Ні! це в мене як експеримент іде. Якшо вийде, значить вийде, можу я тоді другого учня якогось узять. Може тоді вже за гроші. А так ми домовились заніматься? заніматься! Ну, дак давай! давай! Так шо за гроші в нас і мови не було. Та раді Бога! хай людина співає! хай береже українську думу, пісню. Несе у люди.

— Чи ви можете сказати щось про життя сліпих кобзарів? це значить взагалі.

— Ну, в нас зараз от, наприклад, я знаю на Україні це індивідуально. Це у Харкові Парфіненко Анатолій Захарович, 77 років має. Теж сліпий, зовсім сліпий. І Гриштопа Григорій Назарович, в Одесі живе. Той взагалі, у нього голос гарний, баритон гарний. Але теж в нього доля така, шо ніде виступать. Не дають ходу. Не давали тоді, а зараз він уже старий, у нього й астма, трохи задихається, важко йому співать. От. А якби у них учні були, то я думаю, шо вони багато б передали із свого багажа, з свого репертуару.

— А учні це дуже важливо, так?

— Я думаю, що це важливіше, чим школа. Бо в школі, ну не буду я судить, шо вони там учать, як вони там учать. Але ті, ну як, методи чи шо там, засоби допустім, як я виконую, я стараюсь йому, от Чорногузу кажу, що ти не роби копію мене, ти не копіюй, хоча прислуховуйся. А своє шось находь, потому шо, якшо ти мене скопіюєш, то це буде нецікаво, магнітофон буде, да й усе. А своє шось придумуй, трактуй свій образ чи думи, чи пісні. Ну, він ще, розумієте, він ніколи не займався такою музикою, йому дуже важко. Але старається. Старається.

Тепер у Львові є капела незрячих, “Карпати” називається. “Карпати”, дуже хароша, дуже хароша. Навіть ставили вони питання про присвоєння їм звання у свій час, але тут Міньківський керував нашою державною капелою. То він бачив у цьому конкурента, і своїм авторитетом задавив, не дали їм звання. А вони зараз оце і у Каневі були оце, недавно навіть турне по Україні робили. Там незрячий керівник Юліан Вовк. То якраз там, до речі, “сорочку вишиванку”, це його пісня. Там “Струмочок” був ансамбль, він керував. А тоді сказали, шо треба бандури.

— А давно вже не їздять бандуристи по селах, чому?

— Розумієте, в чому справа, це питання було от в Сумах теж. Ну проблема, як от, допустим, мені виступать? не дозволяли ж!

— Ходити?

— Так! вбачали в цьому шось протизаконне. У тебе є робота в цеху, ти прив’язаний до станка, і ото считай, поки не отупієш, оті деталюшки металеві чи пластмасові. Оце твій удєл. А шось, якшо людям хочеш понести, то це не дозволялось. Воно ніби то й гуманно з одної сторони, шо сліпі при роботі. А от як хочеться, шоб, ну духовно якось шоб свою особистість розвить, от, то тут уже і палки в колеса.

— А як ви думаєте, чи багато кобзарів, які хотіли б ще ходити, співати?

— Ну, ось Антоненко зараз у Києві. Це до речі, я не хочу сказать, що це мій учень, але я його наштовхнув, шоб бандуру він взяв. Він сам баяніст, і теж сліпий, 62 роки має зараз від народження. Він зараз на Хрещатику сидить, шапку кладе і — Я, каже, відроджую кобзарське мистецтво.

Хоча от буквально от учора він подзвонив, мене свинею назвав. Бо я, я особисто проти цього, розумієте. Можна. І він причом оголошує от сидить, шапка біля нього, одну пісню проспівав, він у шапку, склав — склав у карман. Це якось мені люди навіть розказували, шо гидко дивиться, шо він думає, шо вкрадуть в нього, чи шо? за кожною піснею. Це значить оголошує, шо я співаю від Фонду культури. Значить, якшо ти від Фонду культури, то якийсь процент дай у Фонд культури. А він ні копійки не дає.

І от Хай Михайло, Будник Микола, хто там? Богдан Островський теж у Харкові почали оце із цим Антоненком шапку класти. На пам’ятник Сагайдачному, на пам’ятник Хоткевичу. Ну, так йому сподобалось, так він каже — Хлопці, нє! я не буду вам платить. А я вважаю, шо це вже, ну, це переступає грані. Тим більше, шо він, матеріально він забезпечений. Він на роботі теж робить так, як у цеху. Має 120 карбованців, чи 118 карбованців пенсії. Заробить десь 120 карбованців. Я кажу — Ти без шапки поспівай! А захоче народ який послухать, він найде спосіб. Найдуться, найдуться ентузіасти, які зберуться по карбованцю. Ну, я цього йому не кажу.

От, він вчора мене свинею назвав, бо був у Вечірньому Києві, я трошки різко проти них виступив. Оце за понеділок була стаття. Так, а це ж підриває його, як кобзаря. А я кажу — Ти поспівай без шапки. Ну, кінець кінцем, це ж теж буде відродження. — Е! ти сам піди поспівай! Я кажу — Я співав!

Влітку американці приїжджали, туристи, десь 20 чи 30 чоловік, і виявили бажання послухать кобзаря прямо на вулиці. Ну, приїхали ми на Інтурист, забрали машиною. Там ще Таня Лобода була, Микола Береговий. Вони дуетом поспівали. А то я шпарив там, їх чоловік 20 може було, тих американців. Там, плюс гід їхня головна, їй років 25 — 28. То цей, шо мене запросив, каже — Слухала! аж! І людей зібралося чоловік 300, слухали без всякої. От кажу, так шо я співав.

— Ну, бачте, тут я не хочу, шоб його повністю винить. Просто нас навчили отако, 72 чи 73 роки нам вбивали, шо цього не можна робить. І от зараз, наприклад, мені переступить оцей рубєж, цей кордон, шоб піти шапку покласти. А як на мене мої друзі в цеху подивляться?

— Це ж трохи так воно виходить, що раніше кобзарі не мали роботи, а піснями заробляли на хліб.

— Не мали! так то їхній був хліб, іменно вони з нього жили, от шо. Я ж йому й кажу — Ти не плутай, плутаєш дві речі. Тоді, кажу, не було оцих цехів, не було виробництв. Вони змушені були ходить. Ну вже казав міліціонер до нього підходив, казав, шо горісполком запрєтіл! А він каже — А мені Горбачов дозволив! Ну, то на його совісті. Я між іншим теж кажу, я не зарікаюсь, може ще час такий буде, що і я піду. Доведеться і самому йти, так шо. А там один хлопець, Ус, він всього 4 пісні знає на бандурі, і теж приходить, шапку кладе. Ну, шо ж ти можеш? ти ж тільки калічиш пісню. І то — ой! пробачте, збився, ой! я тільки починаю! А чо народу це знать, чи ти починаєш, чи ти вже професіонал?

— Оце ж така спекуляція.

— Да-да-да!

— А я хотів би запитати щось, це досить складна справа, а ви знаєте тексти Мовчана, Носача, і навіть Адамцевича, ну 50 — 40 років тому вони дуже часто були про партію, про Леніна, про Сталіна, про колективізацію. Тоді вони вбили 3-4-5-6 мільйонів людей. Кобзарі тоді співали — Слава партії! Слава колективізації! такі речі. Тоді точно, коли вони убивали. І питання це, чи ви думаєте, що це знищило авторитет кобзарів серед людей? Я розумію, що такий час був, я розумію, що це складна справа. Але точно про авторитет кобзарів.

— Я не думаю, щоб це у народі із-за цього авторитет кобзарів пропав, не думаю. Просто цікавість, от зацікавленість нашого народу до історичної пісні, до нашого минувшого, от оце, оце горе. Це у нас витравили, витравили. Немає! От сьогодні включіть ви телевізор, радіо, ви ж української народної пісні майже не почуєте. Майже не почуєте. Оце тільки оцю естраду сучасну. Може й це треба, я не спорю, я у цьому ділі не дуже розбираюся, в естрадній пісні. Бо я виховувався у селі, коли пацаном був маленьким, то там на одній вулиці було по три хори, хлопчачі і дівчачі. Співалися українські народні пісні. То воно вже тоді закладувалось у свідомості моїй та пісня. Так шо я зараз оце відносно естрадної пісні. А вона ж дуже часто буває взагалі без ідеї, без змісту, без смислу, без нічого. Ото тільки, як кажуть, балдєть!

— Чуєте, а тоді співали ці пісні такі люди, тому що як би не розуміли, що вони співають? чи щоб вижити просто?

— Ні, тоді, ви розумієте, я ж, якщо наприклад із іменем Сталіна 41-й — 45-й роки люди йшли на дзоти, то вони ж вірили, шо він наш вождь! він наш! І ні в кого навіть і в думці не було, шо це він там якийсь деспот, шо він людей міліони убивав. Так само і про Леніна. Так само і про колективізацію. Мовчан про Леніна оце ж написав “Була зима з відлигою”, це його пісня. До речі, я її теж співав. Зараз трохи притих. А Мовчан, коли вмирав, так у його руки попухли. Так він одному чоловікові каже — Знаєш шо, Іван Миколайович, каже, я відчуваю, шо у мене гріх на серці. — А чого? — Бо, каже, співав не те, шо треба. Каже — Прославляв наших вождів, оце я, каже, зараз пухну. Ну, це його такі особисті думки.

А я ж кажу, шо ми тоді просто вірили. Коли ми Сталіна розвінчали? в 56-му році! Хрущов. Ну, і вони, і вони і при радянській владі їх, кобзарів оцих, ганяли. От наприклад за Адамцевичем був випадок, він у Ромнах жив, оце Сумської області, це район такий. То там був начальник міліції Сахно. Я його дуже добре знаю, він дуже гарний, 15 років проробив у контррозвідці, знав історію України дуже чудово, бо в Москві мав доступ до отих документів, Ленінська бібліотека. Він добре знав. Так каже, грає на базарі Адамцевич. Значить, двоє р’яних міліціонерів зимою взяли його на сани, вивезли за 15 км од Ромен, і викинули його. Сліпого чоловіка, самого! Ну, і коли Адамцевич розказав цьому Сахно, а вони дружили, то Сахно звільнив з роботи цих двох міліціонерів. От так, шо були люди, які захищали кобзарів, як тільки могли.

Але ж уже, уже в той час, коли Адамцевич співав, коли Мовчан співав, уже оці наші виробництва були, і їх весь час запрошували туди. Весь час! А вони кажуть — Ми не підем, ми люди з народу, ми будем співать. Ну, а тоді ж було так модно це ж і співать про партію, і партія наш рулєвой! (сміється).

— А ви знаєте, що кобзарі сьогодні, сучасні не співають жодного, як я знаю, жодної думи з того часу. Ну, звичайно, про Сталіна ми знаємо, що не співають. А про Леніна, про партію, хто співає тепер пісні Мовчана, Адамцевича, Носача, інші.

— Вони не співають. Я не думаю, що вони не знають думу про Леніна. Я, наприклад,  її знаю, але от вже років 4 я її не співаю. Мені тепер треба її поновить, шоб співать. Ну, в мене чось поки що душа не лежить. Ну, є така дума. Є така дума. Причом дві думи. Це “Була зима з відлигою” і ще забув, як це вона називається, “То не вітер, то не буйний”. там теж. Ну, вона перероблена, там про Сталіна й про Леніна, а там Сталіна викинули, тільки Ленін лишився. так шо я не думаю, шо вони не знають. От чого не знають кобзарі, це думи про 33-й рік.

— Не знають?

— Не знають. Про голод. Мішалов Віктор, це з Австралії, він зараз у Канаді, шось пробує, пробує на якихось там акордах речитативом весь час говорить. Но я не думаю, шо вона так співалася. Зараз у «Соціалістичній культурі» повинен вийти текст, який десь відзнайшли, шо співав Єгор Мовчан про 33-й рік.

— Це значить, що Мовчан співав про голод?

— Співав, але йому не дозволяли.

— Не дозволяли. Це значить не записував.

— Но він знав. І оце він помер.

— А хто там знайшов?

— А! Малюта! Малюта, я не знаю, як його звать, Малюта. То мені обіцяли дать цей текст, може каже ти подумаєш, може співатимеш. Там от Мішалов співає, так там нема про людоїдство, шо люди одне одного їли. А тут у цьому тексті є, і дуже багато. Ну, багато, багато перлин наших загублено. Дуже багато. А зараз поновить їх, може й є там в архівах, ну знов таки, вони лежать мертвим отим капіталом. Чого їх бояться видавать?

— Про голод?

— Ні, взагалі про думи. Взагалі. До речі, Мішалов дуже багато дум знає. Багато. так шо, як не дивно, народилася в Австралії, а українську культуру, українську пісню, думу несе там закордоном. Нам треба просто позаздрить йому такою доброю заздрістю. Так шо такі справи.

Ну, от у нас був на роботі гурток кобзарський. Його создали, кажу, десь в 55-му, 63-му роках. Був гарний, в Москві виступали в 53-му році. А потім все менше й менше на нього уваги звертали, от. І потихеньку той умер, той пішов за станом здоров’я, вже на роботу не ходить. Короче, він так і захирів, так зник. Мені пропонували десь у 85-му чи 4-му, не знаю точно роках, шоб я взявся за кобзарський гурток. Я кажу — так, а як з роботи? Ні, будеш роботу в цеху поєднувать, і там. Я кажу — да нєт! це дуже складно. Це ж треба і ноти переписать, шоб хтось продіктував. Треба їх дістать, треба розучить дома. А, кажу, яка плата? 50 карбованців. Ні, кажу, дякую! кажу, не хочу я!

— Так він вам треба, правда ж?

— Так ото ж! Да!

— А ви співаєте багато козацьких дум?

— Ну, я козацькі думи “Про трьох братів Самарських”, раз. “На смерть козака бандуриста”, два. Невольницький плач”, три. Потім, що ще там козацьке? Я ще співав оце із “Невольника”.

— “Невольника” так. І вчора ще “Їхав козак з міста”.

— Да, а то є ще “Невольник”, із поеми “Невольник”, це Шевченка. Це вона написана вже оцим Глушком Федором. То її я теж співав. Зараз закинув. Треба. Ну багато, знаєте, воно в одному концерті все не використаєш. А використовуєш, а те трохи забувається. Потім ще. А! зараз працюю над “Буря на Чорному морі”. Це гарна дума.

— Хочете вивчити?

— Да! вивчив. Гарна дума.

— А чи ви маєте записи кобзарів?

— В мене є.

— Котрі, ну, слухаєте?

— Виконують? Так-так! оце Жарко її виконує. “Буря на Чорному морі”. Він співає, я слухаю. Ну, і в мене потім єсть. Ну, це журнал, але отако пишу я на обложці.

— А як це по-українські? прай?

— Прайл.

— По-англійські теж преіл, по-англійські.

— То я ше ноти переписую і слухаю, а тоді там акорди провіряю по нотах. Які там акорди я неправильно, чи шо.

 З [00:48:18.00]  по  [00:48:39.00]  немає запису.

— Між іншим, у 83-му році, коли Мішалов, я з ним перший раз познайомився отут у хаті, а тоді пішли ми на концерт. Він на магнітофон записав, шо я там співав. Кілька концертів, він співав і я там кілька пісень, 2 чи 3, чи 4 пісні. Він в Москву їхав, усе конфіскували.

— Правда?

— Да, все забрали! навіть адресу, бумажка була, телефон записаний, і то забрали. ну, це 83-й, може зараз не заберуть, хто його знає. Я, до речі, передав хлопцям у Детройт “Думу про Чорнобиль” і “Думу про Україну”. Ну, текст може “Дума про Україну” не так сильна.

— Ви знаєте, ми не записували вчора “Думу про Україну”?

— Ми не записували. Я побоявся (сміється).

— Чому?

— Ну, раптом провірять! і ще одна дума в мене є. Це “Ой, ти земле безталанна! це текст написав Микола Чечкан, який постраждав у Чорнобилі.

— Це він зараз написав?

— Так, оце буквально в цьому році. В цьому році це народилося три думи. Ну шо, я ж кажу, задумок багато.

— А “Дума про Україну”?

— Це теж його, Чечкана, теж він написав.

НАСПІВУЄ.

[00:50:22.00]

“Чом сумуєш, Україно? гіркії сльози чому ллєш?
Чи буть у злиднях надоїло, чи барство уже осточортіло,
Чи долі кращої все ждеш?
Гей! українці, брати мої, милості не ждете від панів,
Тому й жупани на вас бідні, як воші, вас заїли злидні,
А ви ж онуки славних козаків.
Сльозами горю не поможеш, щастя на них не припливе,
Сльозами ниву тільки зросиш, та будяків ще більш розмножиш,
Не зійде ними змочене зерно.
Гей! українці, брати мої, милості не ждете від панів,
Тому й жупани на вас бідні, як воші, вас заїли злидні,
А ви ж онуки славних козаків.
Де ж подівались твої Гонти, Кармелюки, Нечаї де?
Гей, Україно! Піднімайся проти тих, що жруть ікру та шпроти,
А то жруть вони тебе.
Гей! українці, брати мої, не ждіть волі від панів,
Скидайте з себе вбоге дрантя, та з нього запаліть багаття,
Бо ви ж онуки славних козаків.
Пора спалить як у Шевченка, та коси добре нагострить,
Повстати за Вкраїну неньку, ту убиєнну волю розбудить,
А будяки всі вщент скосить.
Гей! українці, брати мої, не діждетесь волі од панів,
Скидайте з себе теє дрантя, та з нього запаліть багаття,
Бо ви ж онуки смілих козаків”.

— Ото така. Я у Нагуєвичах співав її. І оце був концерт у КІСІ, в клубі,  там виступали лауреати, і мене запросили. То я проспівав про Чорнобиль, про Морозенка. І плюс, а! “Сміються, плачуть солов’ї”, просять, не одпускають. Так я сів і цю, так вони стоя слухали. Стоя слухали! А потім ще це “Земле безталанна”.

— Я не можу записувати з бандурою з бандурою, це забагато, просто диктофон ніде заставить. Я попрошу приїхати до вас ще раз пізніше, за два — три тижні мабуть, і записувати ще вас.

— Та ні! не треба! не треба. Та воно, знаєте, зараз я й так уже, правда кажуть — сказав А, то кажи і Б. Але дуже час такий небезпечний. Зараз так. Горбачов, да.

— Ну, там же певне записували, правда, в КПІ? Якщо записували в КПІ, то шо вже.

— Та мабуть. А тоді ше у будинку художника я теж. А! я там “Землю безталанну”, о! Так пішов із сцени там закапелками якимись, закапелками аж на перший поверх, а вони ще там ляпали. Ну, там слова такі якісь трохи несуразні. Наприклад, “а ми ж як свині, товчемося у розбитім кориті, штовхаємось, гриземося, раді зайвій крихті”.

 

“Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері.
Сумними рядами?
Чом вас вітер не розвіяв.
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину …”

 

Історична дума “На смерть козака бандуриста”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Ой, на татарських полях,
На  козацьких  шляхах
Не  вовки-сіроманці
Квилять  та  проквиляють,
Не  орли-чорнокрильці  клекочуть,
І попід  небесами  літають,—
То  ж  сидить  па  могилі
Козак  старесенький,
Як  голубонько  сивесенький,
На кобзі  грає-виграває,
Жалібно  співає…”

 

Історична дума “Невольницький плач”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Гей! гей! геееей! гей! геееегегей!
Ой, там в святую неділеньку барзо рано пораненьку,
Ой, та то ж то не сизії орли клекотали,
Так то біднії невольники
У тяжкій турецькій неволі заплакали!
Угору руки підіймали, та й кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали … ”

 

Історична дума “Дума про Морозенка”

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Ой, Морозе, Морозенку!
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна,
Як рідная мати.”
Заплакала Морозиха,
Стоя біля хати …”

 

Історична пісня народна “Ревуть стогнуть гори хвилі”

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Ревуть, стогнуть гори-хвилі
В синесенькім морі,
Плачуть, тужать козаченьки
В турецькій неволі.
Плачуть, тужать козаченьки
В турецькій неволі.

 

Вже два роки у кайданах
Терпнуть наші руки.
За що, Боже милосердний,
Нам послав ці муки? …”

 

Історична народна пісня “Ой, п’є Байда!”

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“В Цареграді на риночку,
Там п’є Байда мед-горілочку,
Ой, п’є Байда мед-горілочку,
Та не день, не нічку,
Та й не годиночку.
Прийшов до нього цар турецький:
“Ой що ж бо ти робиш, Байдо молодецький?” …”

 

“Дума про Чорнобиль”, текст до якої написав Микола Чичкан. Мелодія моя.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[00:33:10.00]

“Ой, насувалась та чорная хмара
На древній Чорнобиль,
Як монголів дика мара,
Сила чорноротів.
Та й подались з Чорнобиля
Сивий волос рвати,
Ніби зграя гайвороння ліси оскверняти.
Гризли землю, Прип’ять гнали,
Вона ж не хотіла…”

 

Українська народна історична пісня “Та не жур мене, моя мати”.

ГРАЄ, СПІВАЄ,

“Та не жур мене, моя мати,
Бо я й сам журюся,
Бо як вийду за ворота,
Од вітру валюся.
Ой осідлаю кониченька,
Коня вороного,
Нехай несе в чисте поле
Мене, молодого …”

 

Українська народна пісня “Взяв би я бандуру”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Взяв би я бандуру, та й заграв, що знав,
Через ту бандуру бандуристом став.
Та все ж через очі, коли б я їх мав,
За ті карі очі душу б я продав …”

 

Історична народна пісня “Добрий вечір тобі, зелена діброва”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Добрий вечір тобі, зелена діброва,
Переночуй хоч ніченьку мене молодого.
Не переночую, бо славу ганьбу чую,
А про твою, козаченьку, голову буйную …”

 

Історична народна пісня “Віє вітер, віє буйний”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Віє вітер, віє буйний, дуби нагинає,
Сидить козак на могилі, та й вітру питає.
Скажи, вітре, скажи, буйний, де козацька доля,
Де фортуна, де надія, де слава і воля …”

 

Сучасна дума на вірші Бориса Олійника, мелодію склав кобзар Василь Литвин. Називається “Дума про матір”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Посіяла людству літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу.
Навчила діток, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегку, і тихо пішла за межу …”

 

Сучасна дума на вірші Олександра Олеся “Облога Києва печенігами”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

[01:08:43.00]

“Розізвались печеніги, що для бою час настав,
Що в Болгарії далекій забарився Святослав.
Наче хмари, бідний Київ печеніги облягли,
Загриміли всюди сурми, таборами загули …”

 

Чумацька пісня народна “Ой, горе тій чайці!”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Ой, горе тій чайці, чаєчці небозі,
Що вивела чаєняток при битій дорозі.
Ой, йшли чумаки, весело співали,
І чаєчку ізігнали, чаєнят забрали.
А чаєчка в’ється об дорогу б’ється,
К сирій землі припадає, чумаків благає …”

 

Історична народна пісня “Ой, не пугай, пугаченьку!”

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Ой, не пугай, пугаченьку!
Ой, не пугай, пугаченьку!
Зеленого буйраченьку.
Ой, як мені не пугати,
Ой, як мені не пугати,
Що будуть ліс вирубати …”

 

Українська народна пісня на вірші Михайла Петренка “Дивлюсь я на небо”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю,
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав,
Я б землю покинув, та й в небо злітав …”

 

Чумацька народна пісня “Ох, і не стелися, хрещатий барвінок!”

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Ох, і не стелися, хрещатий барвінку,
Ой, по крутій горі.
Гей, не утішайтесь, злі воріженьки,
Та й при то доньці моїй.
То моя пригода, козацькая врода,
Як та ранняя роса, що вітер повіє,
А сонце пригріє, роса на землю впаде …”

 

Українська народна пісня “Ой, чого ти,  дубе!”

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Ой, чого ти, дубе, на яр похилився,
Ой, чого, козаче, не спиш, зажурився.
Гей, мене чарують зорі серед ночі,
Не дають заснути серцю карі очі …”

 

Українська народна пісня “Ой, піду я лугом”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Ой, піду я лугом, лугом долиною,
А чи не зустрінусь з родом родиною.
Ой, там моя сестра пшениченьку жала,
Сказав я їй “Здрастуй! ”
“Здоров!” не сказала.
Ой, чого ти, сестро, така горда стала,
Сказав тобі “Здрастуй!”,
“Здоров!” не сказала …”

 

Український романс на вірші Михайла Старицького “Ніч яка місячна”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай!
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай …”

 

Український романс “Вечір надворі”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Вечір надворі, ніч наступає,
Вийди, дівчино, серце бажає.
Чистеє небо зіроньки вкрили,
Вийди до мене, дівчино мила …”

 

Українська народна пісня на вірші Степана Руданського “Повій, вітре, на Україну!”.

ГРАЄ, СПІВАЄ.

“Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі,
Повій, вітре, опівночі!
Де покинув карі очі,
Повій, вітре, опівночі.
Між горами там долина,
В тій долині є хатина …