Супрун Оксана Прокопівна , 1915 р. н.

− А до колективізації, оцей період трохи пам’ятаєте може? як у вас велося господарство? у вашого батька.

О. П.: До чого? 

− До колективізації.

 О. П.: А! ну тоді ж я ше невелика була, це ше як колхоза не було. Ну, тоді ми труднощі переживали. Тоді було голодовки.

− А робили що ви?

О. П.: Робили! робили.

− Яку роботу?

О. П.: Я і волочила, і орала биками, тоді бики були. Ну, і коні були. Ну, було мені годів 12 або 13, більше 14, я вже орала і волочила. Уже жила в батька в рідного. А тоді голодовки були. А тоді й буряки полола. А тоді ше в нас називалась економія, я й на економію ходила жучки збирати. Усе таке. Ну, заробляти було тоже, нас же було в мами восьмеро дітей. Ну, й ми ходили заробляти. А тоді вже, як трошки колхоз став, пішов наш батько в колхоз, і ми пішли то робити, в колхозі вже робили. Я тоже ото в колхозі і орала, і волочила биками. І тоді ж ми снопи возили, і машинами ж не так, як тепер комбайн, а машинами усе. Ходила на роботу все время. І це колхозу ше й, ми уже у совхозі були, як я заміж. У колхозі ше були ми, як я заміж вийшла сюда, на цей хутір. Ми жили на тім, на Корбино ото там я жила, туди до ставка. А сюди вже прийшла як-то тоже тут у колхозі робила. Пока пішли ж у совхоз, перейшли в совхоз. І вже тоді я ото і в совхозі тоже робила. Я робила все время, поки і на пенсію пішла. Робила. Тепер же, бачите, ось декрет дають, а я до посліднього дня, прийду з поля і рожала. І дома, не в больниці. Ні декретних не получала, нічого. Ото і всі й повиростали. І труднощі були дуже, голодовки були, трудно жили. Ну, а пережили, всі живі осталися, всі живі, ні одна не вмерла. Ну а тоді вже, діти як підросли, пішли тоже заробляти, підробляти. Начали ми строїтися, построїлися. Купили одному синові хату. Купили другому синові хату, тут же ж по цьому ото до ставка. Отому, шо вмер. А тут ше в нас один живий. Тоді у городі одному купили. Три хати, три подвір’я ми купили синам. Вони зрячі, це син в мене незрячий, глаза повибивав. Було йому 7 год, ото йому глаза повибивало. Найшли вони десь, не знаю, шо вони найшли, всі були такі, як він. А тоді прийшли додому, а воно якраз на Великдень діло було, ше свекор був. А хазяїн же на войні.  А він таке – дощик, увечері овець пасти гнав, а де вони, де воно там, не знаю, лежало на печі, тоді ж піч була така. І він узяв його і на вікно положив отак, як оце на вікно положив, а там сиділи два хлопці, в мене близнюки були два з 37-го году. І він носиком як ударило його, воно як дало йому в глаза! ото в хаті в глаза. Оце й він счас і досі робе, оце вже йому скоро 60.

− А от у вашого батька сім’я коли була, так хто там вважався главою сім’ї?

О. П.: У рідного батька? чи свекра?

− Нє, у рідного!

О. П.: Ну, раньше глава був батько. Батько й мати. Батько й мати. Це глава була.

− І він розпоряджався грішми?

О. П.: Він розпоряджався нами. І женив там чи свальби грав, чи там як раньше жили як сами, так усе ж своє було, так це батько й мати глава були.

− А скільки гектарів землі було у вашого батька?

О. П.: Ну, це 5 гектар, більш не було. 5 гектар, більш не було раньше.

− А худоба була? 

О. П.: Худоба, коні свої ж були, й корова своя ж була. Й вівці свої були. Все своє було. Усе своє було. Я ше пасла, й коней пасла. Я пасу коні і корову, а хтось пасе овець. А тоді так мінялися. Все своє було. Ну, більше не було, як 5 гектар.

− Ну, займалися тільки землеробством. Так?

О. П.: Та там буряки сіяли, буряки сіяли.

− А може, промисловістю якоюсь? щось продавали? хтось займався в вас цим?

О. П.: Ні! Як там оце вівці були, це осінню особенно, це барана можуть продати. Раньше налоги, великі були налоги. Ото барана повезе папа продасть, налоги заплатим. А так, шоб десь шось спекулірувати, то цим не занімалися. Цим не занімались ніколи. А продавали тільки лишки, які були, на налог там і чоботи купити, чи отаке ото там.

− А фруктовий сад у вас був? 

О. П.: Було, було ж. Були й яблуні, й вишні були, й груші були, було все. Малина була, й порички були. Усе було.

− А після колективізації там же ж налогами обкладалося?

О. П.: Обкладали! обкладали!

− А ви не вирубували? платили налоги?

О. П.: Платили ж налоги. Ну, все тільки рубали. А один год так те, одбирали в нас отут землю, огород одбирали. Давали тільки, мать, 15 соток усього, а то одрізали городи. Шо в нас було посіяне жито, а вони хотіли викосити коровам, скотині колхозній. А хазяїн, правда, дав, ну так воно й осталося невикошене. А потом пооддавали все назад. Усе пооддавали назад.

− Скосили? 

О. П.: Пооддавали все назад. І огороди пооддавали, і усе пооддавали. Ну, кой у кого й вирубували – воно не ваше! вирубували хазяєва там, то осика, таке все. А садки більше були під дворами. Ото так.

− А ваша сім’я належала до середняків? багачів? чи бідняки?

О. П.: Ні! були більше середняки! середняки, середняки. Були ото кой де в нас тут, небагато було багачів. Це як там сіялка, віялка була, косарка то, шо косити, то був уже як ну зажиточний дядько. У нас тут був один такий там родич, так він ото нам прийде, викосить отією косаркою пшеницю. А ми тоді підем йому вив’яжем десятину за те, шо він нам викосив. Ото так було. А в нас не було правда ні косарки, ні сіялки, нічого не було. Ну, считай, були як середняки. Так усе ж було, і корова, і коні, і вівці, й свиней держали, і все таке.

− А мала ваша сім’я авторитет у сім’ї? може, ходили до них за якимись порадами? 

О. П.: Та, ну так співати ми ходили. Оце як ото уже стали, тут було церква ж у нас була, так ми, а ми ходили колядувати. Ну, так уже було нам годів по 12, може, ото, колядувати ходили. А так було псаломщик – дівчата! ходіте на крилас. Там в церкві називалось крилас, де співати, шоб співати по-церковному. Ага! ходіть дівчата! Ну, ми стіснялися, правда. Ну, а папа ставав на крилас. Ну, а так авторитету ніякого не було. Там у нас, як ото секретар тут же, бачите, сєльсовєт був, секретар у нас столовувався. Якось – та ідіть до діда Прокопа там! І ото він у нас столовувався. Отак прийде та обідати, вечеряти та й ночував. Він із города був дядько.

− Наймитів у вас не було, да? Наймитів?

О. П.: Не було! та в нас своя сім’я.

− А в когось були наймити? наймити у когось в селі були?

О. П.: Та то в одного дядька жила така московочка, вона ото така, більше свиней годувала. А так от не замітила. Може, раньше і було, не при моєї ше пам’яті. А вже при моїй пам’яті  я не замічала, шоб наймити були. Там ходили заробляти по дядьках, і я ходила то буряки полоти, в’язати. Оце – дівчата, прийдіть завтра буряки полоть! Та прийдем! Там платили копійки, на плаття заробити. Ходила. А так, шоб наймити були, я не помню. А так ходили, і я ходила.

− А в колгосп всі з радістю прийшли чи як? чи не хотіли?

О. П.: Хто як, не хотіли люди дуже. Не хотіли люди дуже. У нас у самих забрали корову. Забрали корову. Ну, воно таке тоді було ото, люди ж не хотіли, а тут воно таке, отаке було, так хліб забирали ото. Ну, і корову в нас узяли. А тоді тато пішов записався, і пішли коняку одвели (сміється) і усе.

− А от хто не пішов в колгосп, то що з ними робили?

О. П.: Так, порозбирали. Порозбирали їх. Попродали і коні. Коні продавали й коров продавали. А, бувало, а то й даже повиселяли. Було ото виселяли їх, ото в нашому, в нашому хуторі, мабуть, та, мабуть, там коло нас один дядько жив, ото його виселили. А тоді й ше ото, мабуть, може, ну, то вже всі дядьки.

− А це були свої? от колективізацію проводили свої?

О. П.: Та, вони, може, й свої, а ото ж із района приїхали чужі.

− А хто жорстокіші були? чужі чи свої?

О. П.: Ну, хто й зна тоді! я ше невелика була, так воно ше мені не доходило (сміється). Ше не доходило, як я була тоді ше дівчина, так вроді не доходило. А в колхоз пішли. То так як записався, і пішли в колхоз.

− А платили чим в колхозі?

О. П.: Тоді платили як в колхозі.

− Трудоднями? 

О. П.: Трудодень писали. І ото давали хліба там по скільки грам. Як один год, так грам по 300 дали, воно якось урожаї плохі були, так хлібом тільки платили, не грішми, а хлібом.

− А одяг самі виробляли? шили самі, так? чи купували? 

О. П.: Одяг?

− Одяг, да.

О. П.: Ні! набирали, а тут в нас акі модістки були, шо шили. Шили, а матерію набирали.

− А яку саме?

О. П.: Набирали і на плаття, набирали, тоді на жакет отам, як таке, називається жакет. А тут у нас була гарна модістка, так ото вона усе шила. А то ж ото шо-небуть там продадуть, чи там барана, чи, я знаю, лишную лошицю раз продали, ото наберуть, то понесем пошиєм плаття там.

− Мінялися між собою, може, там? одежа на їжу? таке було?

О. П.: Ні! а! міняли! міняли. Була така голодовка, шо носили. Носили. Я і два жакети проміняла на хліб. Було. Був такий голод. Був. Міняли, міняли. Я сама носила з братом, жакети два поміняли. Так давали там зернячка отакечки. То їздили у Львов усе, наші багато їздили. Но ми не це, в мене вже хазяїн. А то ше як дівчиною була, так ото із братом ходили, пам’ятаю, два жакети проміняли на зернячко – такий год був трудний. Еге. Один год був, у якому годі, шо в нас сильно багато людей померло, голод сильний був. То ше я була дівчиною. Тоже був сильний голод. Дуже-дуже багато людей померло. Голодували. Хліба не було. В нас корова була. В нас сімя була, корова була і патоку тоді давали в колхозі, патоку, ото шо патока, так ми ото патока та молочко. Патока та молочко. А хліба не було. Пока жито вже колосочки, зелене було, та було підем, колосочків нарвем та натовчем у ступі, та то пампушки пекли. Та тоді дуже багато людей померло. А брат мій, кудись брали його, ну як чи в армію кудись, так він прийшов пухлий весь! Пухлий, як колодка! Ой! ми як повставали! ой Господі! – полякалися. І то тільки патоку, було, патоку та молоко, патоку – і ото й одтух. А ми не пухли, хоч і той… Молочком та патокою й жили. Пока дождали хліба. Та то вже бурячки, як вже стали бурячки, було, нарвеш, та напечем ото горщок! та напечем пирогів! того, з бурячків пампушок, зеленого жита натовчем. Ну, ото так і переживали.

− А за крадіжку в колгоспі вас карали?

О. П.: Карали! Одну, одну тьотку, снопик отак несла кроликам, нарвала чи коровці там – і три годи судили. Три годи судили. Ну, і так було вже, так ми не крали, а там ото бурячка, як таке копаєш та бурячок возьмеш. А судили як воно при колхозах: як хто возьме – так судили. Ото таке. Пережили велике горе. А потом стало вроді харашо. Стало вроді нічого. І хлібець стали, став, і все було. І їсти було, й ходити було. Може, дешевше було. Ну.

 

− А от в селі до колективізації хто був найголовніший такий, найважливіший? Авторитетна особа така?

Знаєте, за те я не могу сказати. Я ж була тоді ше така, повій вітре! (сміється). Воно мені не доходило нічого. І так ото жили у батька, та й усьо. А хто тут був глава, я вже його не знаю.

− А піп там чи сільський староста? церковний староста?

А! ну, мій свекор був староста церковний. Той свічки доставав, купував усе, ходив. Це мій свекор уже був. Це вже я замужем була. А потом у нас церкву вже розібрали. Як ото колєктівізація, так у нас церкву розібрали, все порозбирали. Як не стало церкви. А потом уже церква була уже при німцях, так у клубі була уже. У клубі. А ту нашу церкву розібрали. 

− А наші нічого? не виганяли там попів, старосту? чи вони самі?

Ну воно… Бачите, вони ж самі, як церкву розібрали, вони вже самі ушли. Раз церкви не було, вони пішли.

− А от сільська влада якась була? там збори? там віче, може? сходка? рада якась? збиралися?

Ну хто й зна, це вже воно мені не доходило. Це вже мені не доходило. Еге. Це вже шо я, шо я вже пам’ятаю, шо я вже як підросла, вже більшенька була. А шо.

− А от як багатший хазяїн, так він і авторитетніший. Таке було ставлення? 

 Ну, аякже! (сміється). Ну, аякже! аякже! Ми ж бєдні, а то багатші. Ми таке бєдні. Так, як і січас, бачите, воно ж і січас так (сміється). Як у кого машина і мотоцикл, а як у кого – немає. Так воно і раньше було.

− А яке господарство вважалось таким великим?

Ну, в нас таких дуже багачів не було в селі. Не було таких дуже багачів великих, шоб багачі, шоб куркулі жили. Не було такого в нас.

− А бідняком хто вважався?

Бідняки, бідняки були. Бідняки, знаєте, вони як ото живе собі, та й усе там. Конячка була там. А вже після колхозу стали почті всі бідняки в колхозі. Уже стали всі бідні. То пока жили, а як вже стали в колхозі, так тоді вже стали всі бідні.

− А між собою там бідняки групувались якось? Середняки, може, групувались?

(Сміється). Воно мені не доходило те. Не доходило, еге. Воно мені не доходило. Таке.

− Під час колективізація найголовніша особа хто був в селі? 

 Ну, тут більше із города приїжджали.

− Ну, це була група якась?

 Ну, і організовували ото той колхоз. Там більше наші, я не помню, хто тут у нас начальником був, як колхоз ото, не буду казати. Не помню, хто тут був начальником.

− Ну, у владі села були чужі люди якісь, да?

 Ну, чужі. Чужі, еге.

− А ось ансамблі у вас якісь були тут інструментальні?

Не було такого в нас. Не було.

− А гармошка там?

Гармошки були. Клуб був. Це вже я була ше дівчиною була, так це гармошка, гитара, балалайка. А так, шоб як счас, ансамблі там та артісти.

− Нє, ну такі от сільські ансамблі? 

Ну, у клубі ж бо дівчата співають. Зіма оце, клуб тут був, оце счас де магазин, тут був клуб. Так ото зімою як вийдуть, так ті гарно співають, а ті ше луче співають. Ну, оце так молоді дівчата такі, хлопці, гармошка. Хто з гармошкою, хто з гітарою. А так шоб.

− А в ваших батьків от були інструменти якісь, може?

Брат у нас, у мене гармоніст був.

− А де він вчився? сам навчився?

Ні, вчив його тут дядько був, гармоніст такий пожилий, і його то вчив, і він тоді грав. Так в мене брат був гармоніст.

 Ну, вони грали просто чи заробляли якось цим? У шинку, наприклад, у вас.

Та ніде, ніде! Просто на вулицю ходили та й усе. У клуб. Де свальба ото. А так шоб заробляти, не заробляли ніде.

− А шинок у вас був?

Не було. Я не знаю. Раньше, може, раньше. А вже при мені нє. Може, до того й був. Кажуть, шо був отутечки на луках, де це той Матвій жив, отут кажуть був. А я не той, не помню. Це ше не за моєї пам’яти.

− А збиралися люди більше в клубі чи на гулянки просто на вулиці?

Більше в клубі раньше. Досвітки були ще. Досвітки. Це називались досвітки. Як ото в у цім, навіть клуба не було, так у нас така старушка жила, так ми ото туди на досвітки шити ходили, вишивати раньше.

− А що там робили?

Отака стоїть діжа, ну раньше як хліб пекли, діжа називалася. Ото поставим на полу, і каганець поставим. І до каганця вишивали. Ну, а в неділю вже, під неділю так ходили і поспівали, і там хлопці й дівчата. Пограють. Ото називалося досвітки такі були.

− Досвітки?

Досвітки.

− Ну, це як вечорниці, да?

Еге! у хаті! просто в хаті у однії бабушки (сміється). Ото так було.

− А у клубі музика грала якась?

Грала! ото хлопці приходили.

− По яким це святам, може, було? чи так просто?

Ні, хлопці просто! Хто з гармошкою, хто то, в кого гітара. Були такі, шо в кого гітара була, а в кого балалайка. В кого гармошка. Ото було в клубі там до 12-ти, до 11-ти, і розходяться всі.

− А якісь цікаві випадки там в клубі були?

Та не було!

− Було більш інтересніше на вулиці, да?

Та ну, а вийдеш там було, ну це більше в клубі так більше зимою ото, у клубі. А як літом, так більше по вулицях. По вулицях. Там було нанизу, літом так нанизу вулиця, там була в одного дядька здорова груша, й ото там всігда біля неї собиралися, уся молодь під тією грушою. Там ото і музика, і танці, й співи, все. Ото так було. 

− А старці ходили? Може, ви застали, бачили старців?

Ходили! ходили. З музикою сліпі двоє. Ходили. У його була гітара чи балалайка ото, він грає і ото, і співає. Винесе там хто муки, хто шо дасть. Ходили.

− А що вони співали? не пам’ятаєте?

Вони співали, я вже не пам’ятаю. Вони сліпі, грають і те грає, те співає. Ходили.

− А жінки, наприклад, були такі, що ходили як старці?

Ходили. Ходили й женщини. Ну більше мужчина ходив. І ото жінка й чоловік, я знаю, ходили. А то так, шоб сама жінка, я й не замітила. А то більше, ото часто ходить чоловік і жінка.

− Ну, в селі до них ставились як? з повагою? чи ой та вони мішають?

Ну як? прийшли до двору, заграли, поспівали, ти їм виносиш. Ну, шо хто дасть там, чи муки, чи хліба кусочок, чи сала там, чи яйце. Хто шо дасть. Ото були і старці. Були. 

− А ось ви про церкву казали, що в вас церква була, да.

Церква була.

− А коли її знищили, не пам’ятаєте?

Розібрали коли?

− Да.

Як колективізація началась, і розібрали її тоді зразу. Зразу то батюшку забрали, і ото її закрили. А розібрали, я так не знаю, як її розтягли, це я ше невелика була. так як її розтягли, і не знаю, де вона й ділася. А розтягли церкву. Тоді вже ото. Ну, церква була в нас хароша, приход великий був. Багато людей було. Стара пєвча була, співали харашо. Піп був, вінчав, як заміж ідуть, вінчалися. Говіли, й піст, так всі так говіли. Ото так. А то ж як не стало церкви, то так село запустіло. Так уже.

− А колядували в вас там в 30-ті, 40-ві, 50-ті роки?

Колядували. Ходили.

− Не заборонялося?

Старші ходили і дівчата, й хлопці. Ходили це на другий день Різдва. Це парубки, дівки ходили колядували. Харашо колядували.

− Там голосіння по Христосу?

Мода була така тоді! мода!

− Не забороняли? партійні.

Ні! ні! а тоді ж кладку складали, гуляли. Не забороняли. Цього не забороняли ніколи. Скільки я знаю, не забороняли це, шоб колядували там. Не забороняли. Цього не було. 

− А може, іще щось розкажете про весілля? які вони були, коли ви ще маленькою були, і вже в 30-ті роки? вони коротші були? 

Ну, весілля, бачите, січас весілля як роблять, так кличуть увесь хутір. А раньше тільки родичі. Тільки родичі. Це молодий кличе своїх родичів, а молода своїх родичів. Тільки родичі гуляли. І гуляли значить од середи до середи. У середу начинають там готовиться, а вже циганять, це понеділок, вівторок і середа це вже циганят. Запрягають коня, будку роблять. Ото циганять називалося. Ото ті, шо гуляли у молодого, оце ці називались циганять. Так тільки родичів гукали. А счас не так, як раньше.

− А хто були сватами? 

Сватами ж були, сватами. Ну, оце як мій брат женився, сватами два чоловіка посилали.

− Любих, да, брали?

 Любих. Родичів.

− А! родичів.

Родичів брали. Називалися старости. Еге. А вже молода могла тоді брать подружок своїх у дружки, співають. Молода, це вже молода бере подружок своїх там співати на свальбі. 

− А сватати обов’язково? чи могли й не сватати?

 Обов’язково!

− А це вже, коли колективізація, після цього все одно були?

Всьо равно були! були! Всьо равно було, всьо равно.

− А дівчина обов’язково приймала прізвище чоловіка після заміжжя?

Ну, аякже! канєшно. Бачите, тепер не ходять старости, як раньше ходили. Счас познакомились, розписались, свадьба. А раньше старости.

− І обов’язково фамілію мужа, да?

Еге! Обов’язково, аякже! обов’язково.

− А були такі випадки, коли між собою родичі там двоюрідний брат, сестра, якби родичі, дядько й племінниця?

Не розрішав батюшка, не вінчав. Не вінчав батюшка. Третього коліна даже не вінчав, третього вже коліна не вінчав. Не вінчав. 

− А ви співали своїм онукам там колискові?

У молодої?

− Нє, вобщє колискові пісні?

А як це – колискові пісні?

− Ну, щоб заснула дитина?

А! та! (сміється). Співали.

− Може, згадаєте щось?

(Сміється) Співали. А я вже позабувала. Тепер співають, як ото спить. А тоді – “Люлі-люлі, налетіли гулі та сіли на люлі. Тільки гулі не гудіть та дитятки не збудіть, бо воно маленьке, спатки раденьке” (сміється). Та, було багато таких. Сидиш над колискою, болтаєш колиску та і співаєш.

− А за дітьми хто доглядав, крім мами?

Ну бачите, тепер хоть садік там, садік, яслі. А раньше дома виглядували. Прив’яжеш і йдеш на роботу. Або береш на жнива дитину, положиш під копою. Дитина лежить, а ти в’яжеш.

− Або старші діти допомагали?

Ну, єслі старші діти, то старші дома гляділи. А як немає старших, так брали й на поле.

 А як ставилися там до позашлюбних дітей, байстрюків? Позашлюбні діти, якщо тільки мати, а батька не знають хто.

Ну, це вже я не знаю, як воно. Як мати, а батька нема? чи як?

− Да, не знають, хто батько.

Не зна, де батько. Ага. 

− Як байстрюк там?

Як байстрюк називався. Ну, це ж уже воно! Тепер бачите, воно так, а тоді нічого.

− Ну, як до них ставилися, до дітей?

Виглядить, та й усе! Не знає, де його батько, де. І де вона взялася.

− А ви перейняли спів від кого? від бабусі, мами там? чи на вулиці чули і самі почали співати?

Ну, в нас і тато співливий був, і мама співлива була. І ми всі співливі були.

− А в вас така родина…

Така родина вся співлива була. Ага!

− А де вам більше подобалося, слухати: вдома пісні чи на вулиці?

Та чо, ми вдома мало співали. Бо нам ніколи було співати. А тільки на вулицю як вийдеш. На вулиці тоді вже, як ото із жнивів прийдеш, із буряків прийдеш, так тоді вже на вулицю йдеш. І то тільки в суботу і в неділю. Ну, в неділю.

− А в якихось інших селах ви слухали, як співають там? Переймали, може?

Та ну! тут хутір був великий, дівчат було багато. Більші отдєльно, менші отдєльно. Як ми менші, так ми отдєльно вулицю собирали. А вже як старша в мене сестра, там вже більші собирались, які вже нас не приймали. 

− Нє, ну а інше село якесь, там співали ж по-іншому пісні? Наприклад, там інші слова були.

Ну, так як Росоші. Росоші то це не по-нашому співали. Не так як ми, еге.

− А в Росошах там переселенці чи що?

Нє, просто називається Росоші, вони як називались ямняни, так вони не по-нашому, не по-хуторянському співають. Не так, як ми. Ото там.

− А чого воно так могло статись?

Ну, я не знаю, чого воно, як воно. Од природи все йде. Од природи.

− Просто ж село близько.

То ж називали ямняни, а це корбини, це як хуторяни. А то як ямняни називалися. Так вони не по-нашому співали.

− А у вас переселенців багато в селі було тоді?

Ні! в нас не було раньше переселенців.

− Всі із села?

Тільки з села. Ну, це як десь там жених найде собі невєсту там із другого якогось села, там може з Вінницьких, чи з Матвіївки, чи як. А то в нас не було таких.

− А в вашому селі веснянки, там русальні, купальські свята?

Раньше ходили оце Маринку справляли. Такі дівчата були годів по 9, по 8. А тепер оце ця Валя Івановна так справляла вже. Цей год, прошлий год не справляли, а то один год справляли там біля річки. А раньше дітвора ходили, співали Маринку. Убирали там дівчинку, ходили ото.

− Не забороняли, да?

Ні! ні-ні. Не забороняли. Це на Петра і Павла так воно так ото,  забороняли, Маринка називалася.

− А ви не пам’ятаєте якісь веснянкові там пісні?

 Ну, хто й зна! Як воно вже може й знав, уже позабував. Багато позабував, коли це время було. Позабували все.

− А веснянки були які розповсюджені? закулічні? чи в хороводах їх водили? хороводи водили? 

Ну, та раньше не робили цього. Просто дітвора зібралася і те. А так, шоб ходили там училися чи як…

− А жартівливі веснянки були?

Які? 

− Жартівливі. Смішні якісь.

Смішні? ну не запомнила. Оце не запомнила їх, може, голова вже всього не пам’ятає. Таке горе пережила.

− А ось водіння козла у вас було? Там “Та й вскочив козел в огород!”. Це весною. На урожай.

Не запомнила. Не запомнила. Цього не було. В нас моди такої не було. Це воно може в яких селах і було, ну в нас не було такого. 

− А у вас в селі там чоловічі гурти були і жіночі? чи всі разом співали?

 Нє! ходили всі вмісті.

− А чоловічі? счас же ж жіночі такі гурти збереглися.

А раньше і дівчата, і хлопці, всі вмісті.

− А счас чоловічих мало?

Мало. У нас їх уже при моїй пам’яті так тільки дівчата, хлопці, всі вмісті.

− А частушки співали у вас?

Та співали разні. І частушки, і всякої співали. Ну, раньше луче співали, ніж тепер.

− А псалми?

Як?

− Псалми, псалми.

Псальми? Та тоді псальми по-церковних співали, то тоді пєвча була стара, вона знала багато. Співала. А так, шоб так оце вже молодьож не співала таких псалмів, ніяких не співала.

− А ви які псальми співали? не пам’ятаєте?

Уже як я стала? Нє, я вже, я псальми не співала. Я не співала псальми.

− А під частушки ось танцювали?

Та танцювали (сміється).

− Із інструментом? без інструмента?

Танцювали. Гармошка грає, дівчата танцюють.

− А от ви любите такі пісні “Сірєнь голубая”? не знаєте?

Я її не вмію співати. Це вже я чула, ну це вже молоді дівчата співали. А ми ше такої не співали, як я була дівчиною. Ше такої не співали. Тепер багато навчилися молоді.

− А це ще раніше співали, да?

А то, це вже раньше ше співали. Постарші дівчата були.

− А “Сломлю я вєтку із винограда”?

Ні!

− “Цвєточки ви, цвєточки”?

 Та це вже нові пісні, це вже в моду пішли. Це вже я була стара.

− А про козаків пісні не співали там?

Ні, ні. 

− А про чумаків?

Не чула. Та співали, може, хлопці співали. А так ото було по тєлєвізору подивишся, як співають. А так уже, года такі стали, я не співала. Вже постаріла.

− А ви не знаєте, в вас були такі малярі, які малювали ікони?

Ні, в нас не було. Не було таких.

− В церкві ніякої майстерні не було?

Не було таких, шоб то малювали ікони. Не замітила. Може, раньше були, раньше. Ну, а вже при моїй пам’яті не знаю.

− А в хатах от скільки образів повинно було бути?

Їх було по багато в хаті. А тоді вони, таке время було, де вони то билися, то вони старі, то билися, а вже малювати ніхто їх, не так, як тепер купують. А раньше було ікон багато в хатах.

− А хто на них був зображений? не пам’ятаєте?

Ну, хто й зна. 

− А як їх розвішували, ікони в хаті? по якомусь принципу, може?

Ну, та як? ну як нема ікони, хтозна як. А як ікона, тоді і хрестяться, еге!

− Може, до якоїсь однієї там ікони молилися в хаті?

Та ходили до однії молиться (сміється), пока пішла на той світ. А то в нас було ікон багато, коли вже церкви не стало.

− А коли церкву розігнали, так якісь збори були оце церковні?

Не було ніяких. Тоді воно таке.

− Може, десь збиралися віруючі люди?

Та були такі, шо й збиралися. Були такі, вєрующі такі були, шо збиралися. Може, де по хатах і збиралися. У нас отут не було. А може десь й були.

− А от, наприклад, якщо в хаті там соряться, ругаються, так ікони не завішували?

(Сміється) Та, всьо равно.

− Чи старались перед ними не сориться?

Всьо равно, хоч, може, мужики там і лаялись і як, а ікони всьо ровно в кажній хаті були.

− А кому от молилися, щоб дощ був?

А, та тоді ж молилися. Ну, раньше ходили, шоб дощ був, ото тако називалися. Брали ікони, ну це ше давно-давно, і в полі там в нас стояв хрест, Сердохрест називалась дорога. І ото молебень правили в полі, шоб дощ пішов. Ото виносили, ікони виносили, охрести виносили. Багато людей собиралося. Це шо вже я знаю. Ото там молебінь називалось. І ото кажуть: нада молебінь одправити, шоб дощ пішов.

− А щоб відвернути вогонь від житла? там таке. 

А чи правда була, чи неправда. Хто й зна.

− А щоб вогонь від житла відвернути, молилися комусь? щоб хата не згоріла там.

А! ну це, цього не, цього не молилися – шоб хата не згоріла. Горіли хати, як і грім палив. То хоч молися, хоч не молися, то й таке.

− Ну, у вас от коли радянська влада розігнала церкву, якісь секти були? Якісь, може, нехарактерні для українського села? 

Ну, хто й зна! Знаєте, не інтересувався цим, тоді був молодий. Воно нічо не доходило такого.

− А може, в вашій місцевості тут газета якась друкувалася?

Не було такого. Не було.

− Не було при церкві нічого.

Я не замітила. Може, де було, ну я не замічала. Не замічала такого нічого.

− А в період колективізації люди вірували в Бога? чи вже?

Тоді воно таке робилося, хто вірував, а хто не вірував. Хто хотів, хто не хотів, так воно таке робилося. Ото як переворот, як оце переворот, так воно і тоді переворот було.

− А дітей хрестили в цей період там?

Дітей хрестили, як церква була. Хрестили. Аякже!

− А потім, коли церкви не було? 

Хрестили. І даже як і церкви не стало, так у друге село їздили, у город возили хрестити, дітей хрестили. А та ну свадьба, то я ж вже Валі колись розказувала, і Раїсі розказувала, як усі весілля проходили. Я ж вам казала, як молодий своїх гостей, а молода своїх гостей. Погуляли в неділю і розійшлися. Ото весілля таке було. Ну, гуляли тут, дівчата співали за столом у молодої. Дівчата співали.

− Як готувалися, може?

За сундуком їздили до молодої од молодого, за сундуком називалось, за багатством їздили.

− Придане давали?

Придане, еге! Їздили, співали тоже ж. Це вже.

− Нєвєсту там крали?

То в молодого крали нєвєсту (сміється). Викупав.

− А що іще такого інтересного було на весіллі?

Шо вам, вроді нічого такого інтересного немає при моїй жизні. Таке.

− Добре, дякую вам.