Суходол Соломія Степанівна, 1907 р. н.

− Оце він від свого батька отримав?

С. С.: Навєрно ж. В його було, в батька його було два сини. Якто чи по два давали їм, чи по одному, не знаю, по скільки їм давали. Тоді ж на хлопців давали.

− На дівчат не давали, да?

С. С.: На дівчат не давали. 

− Ну, а ви уже, коли пам’ятаєте малою були, багато працювали там на землі? скільки обробляли? гектари чи десятини? як вони називались?

С. С.: Десятини.

− Десятини. А скільки десятин було? не помните?

С. С.: Десятини. Я не знаю.

− А худоби скільки було?

С. С.: Ми були з дєдом, нас дєд годував. Дєд косив, сіяв нам.

− Це батько батька?

С. С.: Материн батько.

− Ага, материн. А як матір прізвище було? не помните?

С. С.: Марія Ігнатовна.

− А фамілія?

С. С.: А фамилія точно й не знаю, чи Гриценко, чи Стеценко, оце отак. Чи Гриценко.

− Ну да. А скільки в вас, кажете, четверо дітей? А худоби багато було?

С. С.: Два коні було, ше як батько був. Корова. А тоді, як вже батько вмер, так уже мати осталася з одним конем. Вона не могла вже його  прогодувати, того коня. Так ото годували одного коня й корову. І ото четверо дітей.

− Ну да. А ваша сім’я як вважалась, багатими? середніми? бідними?

С. С.: Та бідними! такі ми бєдні були, шо не дай Бог!

− А що, бідніших не було за вас?

С. С.: Та може й були, я не знаю. Чи може у нас там на тім Великім озері, зветься Велике озеро, сама біднота жила!

− А багаті були в селі? Багатії, хазяїва такі великі?

С. С.: Нє, не було таких. 

− Таких, щоб вважалися. А трошки заможніші, чим ви, були?

С. С.: Ну, були.

− А що у середняків тоді було?

С. С.: Пока батько ж були живі, вони і лучче жили. А як батька нема, так яке там життя!

− Ну, а дід же ж помагав вам?

С. С.: Та дід помагав землю обробляти.

− Ото ваші два наділи коли було, так оце якраз він і обробляв?

С. С.: Да, навєрно наділи було. Потому шо в мене брат уже був, мабуть, на нього вже земля була та на батька. То навєрно, два наділи було. А скільки  наділов ті два гектари, я цього не понімаю.

− Ну да. А ви своїх батьків, коли малою були, як називали: на ви чи на ти?

С. С.: На ви.

− Тільки на ви. А потім ваші діти вже вас?

С. С.: Та нас у нас вже тепер ніяк не звуть.

− Ну, кажуть – мамо, ви?

С. С.: Да. Отут? січас?

− Да.

С. С.: Та коли як. Коли ви, коли й ти. Та нє, син на ви.

− А дочка?

С. С.: А невістка на ти.

− А! це погано. Як вже всі на ви, то треба, щоб й невістка.

С. С.: Ну, син же рідніший, а дочка ж.

− Ну, я свою свекруху називаю на ви, а маму на ти. Навпаки. Якось звикла, що вона не називає.

С. С.: Ну, да, мама то як своє.

− А то вже вроді як.

С. С.: Треба на ви.

− Вже на ви називати. Це вже поважливіше. А хто в вас, ось коли ще ви пам’ятаєте, тато був живий, хто в вас головував в сім’ї? грішми розпоряджався хто?

С. С.: Ну, батько ж. 

− Батько головний був?

С. С.: Батько! аякже!

− Не мама верховодила? нє?

С. С.: Батько їздив на заробітки.

− А де він заробляв?  

С. С.: А тоді ще було в пана, пани ще тут були. Сіяли буряки. Возили на Білий Колодязь. Білий Колодязь чули?

− Чула.

С. С.: Возили буряки на Білий Колодязь, заробляли гроші. І в Рубіжній тоже був завод, в Рубіжній.

− Цукроварня, да?

С. С.: Да, да. Сюди возили тоже буряки, підвозювали.

− Ну, тут така земля чорна, що для буряків гарна, да?

С. С.: Хароша. Тут оце пісок понизу, а туди дальше чорнозьом скрізь.

− Ну да, понад річкою тут пісок.

С. С.: І на тім боці хароша, і там сіяли буряки. Там обробляли. Люди ходили на роботу до пана.

− Гроші він їм платив?

С. С.: Платив гроші. Гроші платив.

− І батько цими грішми розпоряджався?

С. С.: Аяк же! купував шо нада було.

− А що він, де він купував? в город їздив чи десь тут купував?

С. С.: Та, може, шо нужно, і в город, а шо – он ближче тут купували. Тут же були магазіни, лавки були.

− Лавки, да?

С. С.: Була, я знаю, лавка на нашім селі. Євреї, єврей чи німець, чи єврей.

− А прізвище не пам’ятаєте? фамілія?

С. С.: Його? Влас Лаврентійович.

− А фамілія?

С. С.: Не знаю. Влас Лаврентійович був. Пузатий такий!

− Тримав лавку? держав?

С. С.: Да-да-да!

− А землю він обробляв? 

С. С.: Нє!

− Тільки лавка була?

С. С.: Він тільки сама лавка.

− А сам тут жив? чи приїжджав?

С. С.: Тут жив. Сім’я його тут жила.

− І була лавка?

С. С.: Була лавка. Торгував. Він снабжав людей. І муку возив, і крупу, й сахар, і все в його було. І люди в його й купували.

− Ага. А от розкажіть мені про часи, коли тут пан був. У нього тут шо, землі були? маєток був? хата була в пана?

С. С.: Оце, де дом отдиха січас, тоді був панський дом тут.

− А потім знесли його, да? розібрали?

С. С.: Та кажуть, шо спалили та розібрали люди. Розкулачили. Пана зігнали ж, я не знаю, в якім году.

− Ну, ви не помните цього?

С. С.: В 14-м годі война началася.

− А ви помните войну? да?

С. С.: Помню.

− А батько вмер, не на війну пішов? він вмер своєю смертю?

С. С.: Своєю смертю. Заболів і своєю смертю вмер в 14-м году. Його визивали на… в армію, а його вже немає. Не було його. Не прийшлось йому воювати.

− А пан же іще був, да, в той час?

С. С.: Я не знаю, в якім году пана відсіля вигнали.

− Ну, ви пам’ятаєте пана? нє?

С. С.: В мене єсть в книжці написано, шо в 14-м годі зігнали панів.

− Може, пізніше трошки?

С. С.: Може, пізніше.

− В 17-му зігнали.

С. С.: В 14-м годі, написано, до нас заступив ірод.

− А це хто?

С. С.: Ну, сатана.

− Ну, це війна началась?

С. С.: Да, то як це уже, чи як совєтські вже. Хто в нас первий наступив?

− Ну да, той ірод був, да?

С. С.: Нє, а хто в нас первий заступив сюда орудувати народом?

− Ну, я не знаю, яка ж була власть? совєтська була власть чи нє?

С. С.: Ну, война ж була. Вона ж як началась в 14-м годі, та то революція була тоді. Таке саме. 

− Ну, а німці тут не були, то що в першу війну, що в 14-м годі?

С. С.: Я не знаю. Перва война в якім году була?

− В 14-му то ж, коли батько вмер ваш.

С. С.: Ну, може, й були німці, я не помню. Знаю, шо война була крєпка. Крєпка була война. Трудно було жити.

− І багато позабирали отсюда людей, да?

С. С.: Та то ж хіба мало. З нашого села багато погибло.

− А повернулися? хтось з войни повернувся? з первої війни? з 14-го року.

С. С.: Я не знаю, чи це вона перва война?

− Перва, перва.

С. С.: Перва називається. Ото революція була тоді ж.

− Після революції, після громадянської війни, гражданська ж була. Повернулися люди? хтось повернувся?

С. С.: Повернулися коє-хто ж, хто живий остався.

− Хто живий. Ну, й шо вони далі тут робили? Не були головою колгоспу там? колгоспи чи комуни.

С. С.: Це вже в 30-х годах стали колгоспи.

− Ну, а от до колгоспів хто тут був в селі головою села? староста був чи хто?

С. С.: Ну, тоді був сєльсовєт.

− Нє, а до сєльсовєта. Це ж уже, коли совєтська власть, а до совєтської власті хто був? староста?

С. С.: Я не знаю, хто був. Не знаю, хто тоді руководив.

− Ну, була управа? чи як вона називалась? чи ратуша? як вона була? хто тут управляв? власть яка була?

С. С.: Сєльсовєт так і звався. Сєльсовєт.

− Так сєльсовєт то ж уже після революції було, сєльсовєт. А до революції?

С. С.: А до революції.

− У войну хто батьку повєстку присилав, і забирав у армію тоді? в перву війну?

С. С.: Не знаю, хто. Не знаю, хто це їх призивав. Хто тоді руководив, не знаю цього.

− Ну, старосту не помните? не було?

 С. С.: Нє.  

− Не помните,да?

С. С.: Не помню. 

− А церква тут була? батюшка був?

С. С.: Була церква в Бугаївці і в Пасиківцях, в Петровському була.

− А зараз є?

С. С.: Нема!

− А де вони подівались?

С. С.: В Бугаївці, ми туди прихожі були, в Бугаївку, спалили.

− Це коли? і чого її спалили?

С. С.: Комсомольці спалили. Уже комсомольці були. Понесли паски святити на Великдень і запалили десь на колокольні там.

− А вона дерев’яна була?

С. С.: Дерев’яна. Спалили. І коні їздили забирали в людей ті комсомольці.

 −А тут церкву тоже розібрали чи?

С. С.: Я не знаю, де вона ділася.

− Ну немає її, да?

С. С.: Нема! нема.

− А де тут поблизу де-небудь церква є?

С. С.: Та де, аж у Вовчанську.

− У Вовчанську, ого! далеко це. Це ж у вас Вовчанський район?

С. С.: Да. У Салтові ж немає тоже. Тоже церква там же була.

− Там хароша була церква.

С. С.: Ага! хароша. Там здорова, кажуть, церква була. Я не помню.

− Ну, а хто ж у вас, наприклад, якщо треба було співати, ховали людей, звідки приходили? Були пєвчі?

С. С.: Попів привозили.

− А звідки ж попів привозили?

С. С.: Знаю, ото в яких годах, ото п’ятих, ну церква була, церкву то ж спалили. А батюшка у селі жив.

− І його не вигнали?

С. С.: Його не вигнали, і люди туди дітей носили до його хрестити. І там вінчалися ж, він же вінчав. Це вже в 30-м годі, я знаю. У мене родився синок 30-го года, так носили. У селі він жив, батюшка. Хрестити носили.

− А хтось там, пєвчі були? псалми співали? 

С. С.: Пєвчі були.

− З мєсних?

С. С.: Мєсні, канєшно. Мєсні були у попа. Він же сам там чи платив їм, чи не знаю, як вони в нього. Ходили люди, співали.

− Ну да, церкву, ви кажете, що пізніше потом спалили, да? чи коли? в яком годі? в 30-м комсомольці? Чи в 20-х?

С. С.: Мабуть, же ж ще раньше. В якім году, я точно й не знаю, в якім годі спалили церкву.

− Ну, це мабуть водночас там спалили, там розібрали, да?

С. С.: Та воно в разні года.

− Може, в 29-му? не помните?

С. С.: Може. Може, і в 29-му. Може.

− Скільки вам годів було? не помните? тоді, як це. Ви 7-го року, да?

С. С.: Та, я вже була замужем.

− А коли ви заміж вийшли?

С. С.: В 25-м году.

− А вінчалися в церкві, да?

С. С.: В церкві. Ще церква була, як я вінчалась. Ще церква була.

− От бачите, ми з вами вияснили, коли? після 25-го року зруйнували, да?

С. С.: Да, да! після 25-го. Ще я вінчалась в церкві.

− Тобто в цій дерев’яній, да?

С. С.: Да, в отій дерев’яній, була церква. А хароша була церква, вона ще новенька була. Ще моя мама казала, шо, як вони були ще дівчиною, так робили ту церкву й ходили просити на церкву, дар люди давали, шо допомагали церкву робить.

− Ага, а вони спалили, незважаючи на те, що на їх же ж батьків гроші то робили. А звідки вони взялись, ці комсомольці? з своїх чи поприїжджали?

С. С.: Та наші ж, наші ж хлопці писалися. Їх же записували – пишись у комсомольці! Пишись.

− Хочеш, не хочеш, а пишись. 

С. С.: Хочеш, не хочеш, а пишися і кажи, шо Бога немає.

− І тоді треба церкву спалити.

С. С.: Ну, вони ж як злодєї були, протів церкви.

− А чого? От батько ж, мати вірили в Бога, ходили там, і самі хрещені були. А чого вони так настроїлися? чи їх так настроїли?

С. С.: Та, їх так настраювали. Власть.

− А хто? а хто настраював з власті? ви не помните? От звідки, люди були як люди, а потом почали?

С. С.: Назначали таких людей грамотних.

− А що, приїжджі були?

С. С.: Приєжджі були. Приїде чи то з Харкова, чи то з Вовчанського. І настучали, шоб їх, шоб вони робили так. Вред чи для людей, чи для сільсовєта, чи…

− А от ще, бабушка, помните, ще коли церква була, були тут хазяїва такі, шо у них були там хата, земля?

С. С.: Ну, аякже!

− Як вони хазяйнували? Потом комуни появились. Ви помните? була колись тут в 20-х годах? Ну, от були хозяєва. Спочатку у кожного господарство своє було. Ну, то там на пана ходили, щось робили.

С. С.: Ну, які хазяїни до церкви були? Тоді назначені то староста, то там ще хтось, оті там працювали. Там то свічки продавали.

− Ні, а хазяїва, я маю на увазі – багаті люди були тут?

С. С.: Багаті були.

− І що вони, в селі повага до них особлива була? ставлення? чи владу вони якусь мали? Тобто в порівнянні там з середніми, з бідними людьми, як вони почиталися в селі?

С. С.: Я не знаю, як вони почиталися.

− Ну, вони почували себе?

С. С.: Ну, хто це почував? це сільсовєт уже розпоряджався тим ділом. 

− Ну да. Ну, вони ось коли колхози почались, що вони, прийшли в колхоз? чи їх повиселяли звідси?

С. С.: Пішли в колхоз усі. А ми, в общем, мій хазяїн і я, довго не йшли в колхоз.

− А чого в колхоз? агітірували чи заставляли?

С. С.: Агітірували! заставляли! ходили люди такі, шо агітірували йти в колгосп. Пишіть і всьо! А ми не хотіли йти.

− А чого треба було в колхоз іти? Це ж треба, мабуть, було все відвести туди?

С. С.: Аякже! все ж оддай! І тоді підеш в колхоз. А так, без нічого, може, й не приймали. Та приймали й без нічого. Бідняки ішли ж у перву очередь в колхоз.

− А ви вже?

С. С.: А ми, як ми пішли, так нас розкулачили.

− Ай Боже! А що у вас з хазяїном? Ось ви в 25-му вийшли заміж, що у вас землі багато було?

С. С.: Я не знаю, навєрно, на три наділи в нас було. У свекра було три сина. Навєрно ж, і три наділа ж було.

 А худоба у вас була?

С. С.: Була! аякже! були й коні, були й бики, і корови були. 

 −Ви считалися вже такими заможними?

С. С.: Ну, заможними нас считали. Ми не думали, шо ми такі, а нас люди считали, шо ти заможній. Заможній – і розкулачили нас. Вигнали з хати. З трьома дітьми.

− А молотарка у вас була? чи комбайн був?

С. С.: Була! була молотарка машина. Така, шо молотила. Віялка була. Оте усе. Там то плуги, то там отаке.

− Ну, трактора не було, да? 

С. С.: Нє! не було.

− А в мого прадєдушки був трактор, так йому досталось там тільки так! Да! повиганяли із хати. І там і фамілії позаміняли. Побігли в город і там строїли ХТЗ.

С. С.: Тоже розкулачили (сміється).

− Не кажіть! Так що, бачите, кого не візьмеш, у когось все пооднімали.

С. С.: Ото ж і в нас забрали все. Було в нас дві хати. Нас було два брати. Оце мій чоловік і другий брат, старший був. Йому тоже зробили хату, вже готова була, ну жити ще не жили. Ще не ділили. Так вони забрали і нашу, й його, і того брата забрали. І він десь у Харкові, послали на роботу, там робив. А мого чоловіка не трогали, дома жив.

− Ну, вас же ж з хати якоїсь вигнали? де ж ви жили тоді?

−С. С.: Ну, ми в старій хаті жили. Вигнали з  хати.

 Ну, а нікуди не виселяли?

С. С.: Ні, нікуди не виселяли. Я пішла до своєї мами з трьома дітьми. Та жила в мами.

− А чоловік де?

С. С.: А чоловік пішов безбач плутаться. Тоді ж були економії, були вони чи панські пооставались. Рогачовка отут є.

− Це совхози, мабуть. Совхози, да?

С. С.: Чи колхози, я не знаю, шо воно було.

− Ну, в колхоз ви не пішли в цей, що вам казали? який в вас тут колхоз був?

С. С.: Був. Пішли уже у якім же году… Хату ж забрали, так ми купили ще хату собі та зробили, тоді аж пішли.

− Тут купили?

С. С.: Да.

− Вигнали з однієї, і ви ще одну зробили?

С. С.: А ми ще, хазяїн мій пішов на заробітки. Пилкою пиляв ото так, продольною. Заробив гроші і купили хату. Перевезли на своє місто. І построїли її, обмазали і жили ще на ній. До 40-го года, пока война началась. Ото ми пожили, і всьо.

− Ну, а коли до вас приходили, ви кажете, агітірувать в колхоз, це були ваші мєстні? чи приїжджі якісь?

С. С.: Наші мєстні. Нє, наші, наші хлопці. Їх же заставляли – пишіться в комсомоли.

− А вони вже на радостях.

С. С.: А вони ж ото раді стараться. Ото ж спалили церкву. Брали в людей ікони, збирали по хатах да палили.

− А у вас були ікони?

С. С.: Були, аякже!

− А які у вас були ікони?

С. С.: У нас у кажного, у кажній хаті були ікони. 

− А хто там був на іконах зображений?  

С. С.: У кого яка. І Миколай був. І Матір Божа була. І в кого яка. Спасітєль був.

− У нас тоже Матір Божа є дома, стоїть від прадєдушки.

С. С.: У вас у хаті?

− Да, в хаті.

С. С.: Ви не викидаєте? 

− Нє-нє-нє!

С. С.: Нєльзя викидати.

− А ви ж не викидали. Якшо, наприклад, стара була ікона.

С. С.: У нас не викидали, так у нас, як уже ж прийшли чи німці, як прийшли, так ті вже повикидали.

− Німці?!

С. С.:  Да. Ми ж, нас же евакуїрували. І ми, куди ж я їх склала… 

Бабуся: Ми евакуїрувалися, так ми побросали. І ікони ті були, і все було. А приїхали – не було вже нічо, вже десь.

С. С.: У сундук я поскладала ікони, там то портрети, то тарілки там, і закопала. Ну, нема ж нічо. Приїхали, його ж не було нічо.

− Повикопували?

С. С.: Повикопували. Це вже наші повикопували. Наші ж тут були.

Бабуся: Та хтозна, були й наші, і німці.

 С. С.: Та! німцям воно –  ікони… Та і солдати були, і в погребах позабирали, де в кого шо було. Ми ж евакуїрувалися, все побросали.

− А куди ви їздили евакуїруваться?

С. С.: Туди, в Приколодні. Великий Бузлук.

− А там німців хіба не було?

С. С.: Були й там! були німці. 

− А чого ж ви звідси поїхали тоді?

С. С.: Та, як же ти не поїдеш? Нас повезли. Повезли. Підігнали машини й везли. Як же ти не поїдеш?

− А в Германію не виганяли?

С. С.: Брали у нас і в Германію. Нас як евакуїрували, так уже німців там не було. Вже їх вигнали. Шо я знаю, як ми ходили на мєнку, ходили хліба міняти. Яке воно. А німці, з того боку німці були, а наші з цього. Наші ж нас евакуїрували.

− Ну, а ще до цього, коли колхози були. Ось у вас всю худобу, що у вас дома, нічого, ні птиці не залишилося, ні корови – нічого, да?

С. С.: Нічого! і курей забрали.

− А що ви заробляли в колхозі тоді? На щось треба ж було жити. Якщо все забрали в колхоз, так що ж ви їли тоді?

С. С.: Та, так же ж огородину сіяли. На огороді жито, кукурузу, тим і жили.

− А щось платили в колхозі?

С. С.: Та шо там тоді платили! шо там тоді платили, я не знаю, шо тоді платили. Грами.

Бабуся: А я знаю, це ж попервах ше.

− Ну, а що вони платили там? палочки, трудодні ставили?

С. С.: Палички писали.

− А що на них давали?

Бабуся: Та давали! Як урожай – і зерна давали. Ото зерна дають, та й все.

− Ну, а як іще заробляли? крім того.

С. С.: Було, шо його не помниш і не розкажеш уже таке.

− Зразу й не подумаєш. Ну, ось ви, наприклад, отримали там щось за трудодні. А щось одіться іще ж гроші треба, взуться десь купить.

С. С.: Та давали шось потроху й гроші.

− Ну, це вже пізніше, да?

С. С.: Пізніше. А сначала не давали, не давали.

− А в якому ж годі колхоз тут образувався? в 29-му чи в 30-му?

С. С.: У 29-му, у 30-му. В 29-му начався. Перві колхози зганяли.

− А ви в якому пішли годі? 

С. С.: У 34-м аж. У 34-м годі.

− А забрали коли у вас? в 34-м чи раньше все?

С. С.: В 32-м.

− А як же ви жили? що їли?

С. С.: А так же й їли, голодні були. Шо там ми їли!

− А голод був тут?

С. С.: А то ж хіба не було! Багато в нас померло.

− А чого голод? неврожай був? чого?

С. С.: Неврожай. Який був хліб – і забрали. Красна валка ходила, красна називалася.

− Це бригада така?

С. С.:  І забирали хліб, у кого був. І в ямах викопували, і де шо не було, забирали в людей хліб. І зробили голод. Позабирали. Власть позабирала. Виконували хлібоздачу. Тоді чи неврожай був, чи я не знаю, шо хлібоздачу не здали, не виполнили. І вони значить у людей начали забирати, де шо найшли, все брали.

− І в вас забрали, да?

С. С.: Забрали все!

− І нічим було, а дітей же чим годувати?

−С. С.: Та ото ж так і годували.

 Що, нічого? ні зерна? ні картоплі? 

С. С.: Та нічо не було, нічо.

− І що, і багато тут померло людей?

С. С.: Та ми тако остались живі. Померли це уже аж в 33-м, мерли. А це ж нас розкулачили у 30-м.

− А в 33-му мерли люди, то тоже ж позабирали все, да?

С. С.: А в 33-м вже його ніде було, не було де і хліба. Його нічо не сіяли. Чи неврожай такий.

− Так був і в 32-му, і в 33-му, да, в двох годах голод?

С. С.: Він, голод, начався з 30-го году, як началась колектівізація, так і начався й голод.

− Нічого не виробляли іще?

С. С.: Навєрно. І воно ж ото безпорядчина була. Не налажено було. Це вже.

− А голова колгоспу в вас звідки був? мєстний?

С. С.: Був мєстний. Мєстний був.

− Ну, він з середніх? бідних? багатих був? 

С. С.: Нє, середній. Середній був.

− Ну а хтось, знаєте, таке було, 25-тисячники приїжджали. Були хтось такі з людей?

С. С.: Та в нас таких не було.

− Тому що, я знаю, в Богодухівському районі, там тоже предсєдатєль такий був з етіх.

С. С.: Може, ми у сєльскім совєті не знаєм, шо хто там був, які там люди були.

− Ну, а осьо як молодою були, ви пам’ятаєте, які пісні співали? які свята були? ось ви, як малою ще, молодою ходили на Різдво, колядували?

С. С.: До церкви. Колядували.

− Ну, а колядок не помните які-небудь?

С. С.: Знаю.

− Не заспіваєте? Може, разом колядку яку б заспівали?

С. С.: Хтозна, вже позабували.

− Ну, хоч трошки яку-небудь. Ви ж чи колядували? рождествувать не ходили? це хлопці ходили, да?

С. С.: І хлопці ходили, і дівчата отдєльно ходили. Хлопці ходили рождєствувати на Різдво. В нас в селі таку звізду робили і носили, уквітчана, носили. Утром ходили рождествували. «Рождєство твоє Христе Боже наш!..» Це хлопці ходили.

− А козу? з козою ходили? наряджалися в козу, чи нє?

С. С.: Нє. Такого в нас не було.

− І що, може з живою козою не ходили?

С. С.: Нє, такого я не чула.

− А колядок яких співали? Може, згадаєте? “Рано-рано півень заспівав! Ой, дай Боже!” Такої не співали?

С. С.: І це. ” А в ліску, в ліску”.

− “На жовтім піску”.

С. С.: “Там пава ходив, коника водив, батенька просив – ой, тату! тату! пора жениться. А синку! синку! давай будем брать”. Так уже я й не знаю, кого він сказав брать.

− Може, куницю, красную-дівицю? чи такого не було?

С. С.: Та мабуть же!

− Ану заспівайте! Як воно на мелодію, на музику. “Ой в ліску, в ліску”.

С. С.: А тоді дівчата ходили співали. Щедрівка. Забула ж я попервах. (співає) 

” (нерозбірливо) там Пречиста зібрала, 

щедрий вечір! добрий вечір! добрим людям на здоров’я! 

Вона прала, випирала, на калині вивішувала. 

Щедрий вечір! добрий вечір! добрим людям на здоров’я!

 Де не взялися янголята, взяли ризи на крилята. 

щедрий вечір! добрий вечір! добрим людям на здоров’я! 

Понесли ризи попід небесами. 

Щедрий вечір! добрий вечір! добрим людям на здоров’я!”. 

Оце така тоді ще була “Гула – гула кам’яна гора”.

− А ви заспівайте, як вона мені дуже нравиться. А може разом ви?

С. С.: (співає) 

“Гула – гула кам’яна гора, святий вечір! 

Та й не вродила шовкова трава”, 

чи вродила, чи не вродила. 

(співає) 

 “Святий вечір! Тільки вродило три стеблі вина. Ой дай Боже! 

А того вина дівка стерегла! Святий вечір! 

Та стережучи кріпко заснула! Ой, дай Боже! 

а стережучи, кріпко заснула! Святий вечір!” 

Райські пташки, і поклювали зелене вино”. 

А вона проснулась, та “шуги-шуги! райські пташки, та не клюйте зеленого вина, мені його багато треба, братів женити і сестрів оддавати”. І сама молода, й заміж не йшла. Ото таких співали, колядка така. 

− О! гарна колядка яка стара.

С. С.: Гарна. Й посипали. І тепер у нас не посипають.

− А які ж посипальні? не спам’ятаєте?

С. С.: Як співають? “Роди, Боже жито, пшениця, п’ята пашниця. З одного колосочка жита бочка”.

− А далі? 

С. С.: Далі не знаю. “Здрастуйте! з Новим годом, з новим щастям! з Василієм!”

− Це на 1 січня, да? на Василя ходили?

С. С.: Да!

− А на Маланку? Маланкували як? не помните?

С. С.: (співає)  

“Дай Боже вечір добрий, пане господарю, завітаю! христосаю! 

Ой до сього дому всі янголи, всі янголи, вся святії

ой по віконцям посідали, Меланії заспівали. 

Ой, Меланія прибагатая дала на церкву много злота, 

много злота ще й серебра вона дала, не жаліла, 

усіх святих, усіх нищих наградила, а живущих розвеселила”. 

Оце й усе.

− Ох, яка цікава Маланка.

С. С.: Це Маланка така.

− І ви ще малою ходили маланкували і колядували?

С. С.: Ходили, ходили!

− До якого часу тут ходили? Комсомольці тоже ходили? чи нє?

С. С.: Та тут комсомольців ше ж не було, як ми були дівчатами. Ще не було тоді. Ми ще ж ходили. Уже як стали комсомольці, так уже не ходили ні колядувати, нічого.

− А чого?

С. С.: Ну, запрещали. Запрещали вже.

− А це вже в 20-х годах було? чи після колхозів вже було? не помните?

С. С.: Хто?

− Та запрещали колядувати чого?

С. С.: Та до колхозів ще, навєрно ж!

− Коли церкви руйнували?

С. С.: Ну, як комсомольці стали, так воно.

− А чого ж колядки запрещали? чого там?

С. С.: Ну, колядки це ще до комсомольців, ще не було комсомольців. Це співали ще до комуни.

− Ну да, а потом уже.

С. С.: А тоді вже, як стала комуна, так уже і не співали, й не ходили. Ні колядувати, ні посипати, нічого не ходили. 

− Ну, а у вас було Купала свято? Івана Купала було?

С. С.: Нє, в нас не було свята. Так, знаєм, шо Івана Купала, а не одмічали. У людей одмічали, я чую.

− А у людей де? тут на околиці?

С. С.: Нє, це я чую тепер тільки по радіо.

− А у вас не було?

С. С.: У нас не було.

− На воді тут не ворожили?

С. С.: Нє. Може, ще раньше, може, наші матері казали, шо наряжали Марину. Марину наряжали якусь.

− Це куклу, ляльку чи що?

С. С.: Я не знаю, шо це за Марина, шо вони наряжали…

− Ну, мама ж звідси сама була родом?

С. С.: Звідсіль.

− І тут було таке, да?

С. С.: Да, було, но у нас уже, як ми росли, за нашу пам’ять уже не було.

− Наряджали Марину, але не казала, це дерево чи лялька?

С. С.: Я не знаю, шо за Марина.

 −А потом що з нею робили?

С. С.: Хтозна, купались чи шо.

 −А! в воду кидали? А вогнище розпалювали?

С. С.: Нєа!

− Такого не помните?

С. С.: Нє, такого.

− А на вінках вони ворожили?

С. С.: На вінках? ні!

− Не було такого? тільки Марину.

С. С.: А як це на вінках?

− Ну, кидали на воду: куди попливе – туди й заміж вийде. Такого не було? не ворожили на вінках, ні?

С. С.: Може, хто й десь було. В нас не було. 

− На Купала не ворожили. А на Святки ворожили як-небудь? якось гадали?

С. С.: Та, може, й ворожили люди.

− Не знаєте такого?

С. С.: Кидали чобіт через хату якось, кажуть, куди впаде носком.

− Ну, не знаєте? ви такого не робили?

С. С.: Ми не робили такого. Значить, на новий год, знаю, це ще матері казали нам: як вийдеш рано, хто буде воду брать, як звати, так буде і чоловіка звати. Оце я знаю.

− А як вийдеш, а женщина бере воду, тоді що?

С. С.: А я знаю, шо як я вийшла, уже ж нам сказано, шо хто вийде на той день рано до схід сонця, може хто воду, хто буде брати, чи чоловік, чи жінка. Ну, брав хлопець, і звали Іван. І мені Іван попав.

− О! бачите, правда, що ворожіння. Це на святки так? чи під новий год?

С. С.: Під новий год, навєрно. Чи під новий, чи на новий год. Ну, це ворожили все під новий год люди. Ми вже не ворожили.

− Ну, а в вас Масниця була? весну зустрічали? як-небудь святкували?

С. С.: Масляна була! 

− А що робили на Масляну?

С. С.: Варили вареники, їли (сміється).

− З сиром. А колодки в’язали?

С. С.: В’язали, в’язали!

− А для чого колодку в’язали? яка вона була?

С. С.: Та така чурка товстенька, як качалочка. І квітчають її квітками. І то ходять по хатах, у кого є дівчина або хлопець, перев’яжуть і давай шо-небудь викупай.

− А чого хлопцям, чи й дівчатам в’язали також?

Бабуся: Хлопцям нада в’язати, а не дівчатам. Причом тут дівчина, як він не бере!

− А хлопцям нежонатим в’язали, да?

Бабуся: Да, хлопцям нада нежонатим в’язати.

− А не знаю, чого в’язали усім: і дівчатам, і хлопцям.

Бабуся: А дівчині чо в’язати?

− Ну, може, вона вже заміж думала піти, та не пішла. Може, вже способна заміж іти.

Бабуся: Та способна, хоть не способна, а як не бере ніхто.

С. С.: А може сватали, та не пішла, знаєш. 

− А що, викуп який давали? треба було за цю колодку, щоб зняли, викуп дати?

С. С.: Ну, да! да! викупали. Я вже не знаю, чим вони викупали, батьки, мабуть же, викупали. Батьки ж, навєрно, вже викупали.

− А весною не було, щоб веснянок співали? закликали весну? такого не співали?

С. С.: Нє, такого не було в нас.

− Хороводи водили, нє? такого не було?

С. С.: Такого не було в нас. У нас не було чось такого.

− Може там якісь пірамідками хороводи водили? нічого такого?

С. С.: Чула, чула десь по других селах було. А в нас не було.

− Ну, тут коло вас десь було, да?

С. С.: Та десь, де великі села.

Бабуся: Не коло нас, а до нас не чути нічого було. А десь отамечко по великих селах.

− А де? на Полтавщині? на Сумщині?

С. С.: Ну, канєшно, на Полтавщині, на Сумщині – там усе бувало.

Бабуся: Там, де бендери, кажуть, бендери.

− Ну, то то ж далеко було.

С. С.: Ага, так отам усе і розказують, і пишуть, і то, і шо це таке було.

− Ну, нічого, в вас же тоже було. От бачите, яке колядування, щедрування багате було. І такі колядки красиві, що я й не чула.

С. С.: Були, були.

− І зі звіздою ходили.

С. С.: Да, ходили.

− А хлопці окремо? дівчата отдєльно?

С. С.: Так вони ж все хлопці співали.

− “Нову радість” вони співали?

С. С.: Співали, й тепер. 

− А як вони співали у вас?

С. С.: (співає) 

“Нова радость стала, яка не бувала.

Ой, прийде з степу звізда ясна, весь світ осіяла!

 Бо Христос родився, да і наплодився! 

Ой, а чоловік з пеленами од Бога повівся! 

А пастушки з ягнятком були його дитятком,

ой навколєнки припадали, Бога восхваляли! 

Ой, ти Боже наш царю,  прийміть нашу пару.

 Ой, пошли лєта щасливії сьому господарю!

А ми звьозди веселимся, Христу поклонімся!” 

Ото й уся.

− І хлопці, і дівчата?

С. С.: І хлопці, й мужики, й молодиці з гармонією ходили попід хатами, в хати по селу.

− А вони під гармонію це співали? колядку під гармонію?

С. С.: Під гармонію. Да, оцю колядку з гармонією. Я знаю, як тільки я вийшла заміж і вже в мене народився синок був, Міша, маленький був, а я ще ж хвора була, і манюньке та плаксиве було дитятко, – от тобі приходять до нас колядники під вікно. Як заспівали! як заграли! Я не чула цієї колядки ніколи, “Нова радость”. А вони з гармонню, так харашо! А я сижу на припічку та плачу!

− А чого ви плачете?

С. С.: Ну, шо дитя зв’язало мале (сміється).

− Ще сама молода, да?

С. С.: І сама молода, а ше й дитя вже зв’язало ручечки.

− Ну, це вам років 19 було ще, да? Мабуть, молода зовсім в 25-му.

С. С.: В 25-м я йшла, скільки це мені було? 17.

− Да, молода зовсім.

С. С.: Молода була.

− В 21 год уже двоє дітей було?

С. С.: Да, уже і дєвочка найшлася в 28-м году.

− То хлопчик, а то дівчинка, да?

С. С.: Хлопець 26-го, а дівчина 28-го. 

− А ось пісні, ви кажете, а на жнива там, на Петров день щось співали? якісь свята були у вас?

С. С.: Нє, не було у нас.

− А на жнива останню бороду заплітали?

С. С.: Нєа!

− Останній сніп – такого не в’язали?

 С. С.: Останній сніп? нє, цього не було в нас.

− Такого не було, да?

С. С.: Не було. І не чула я. Нічо, таких витівків не було ніяких.

− Ну, якісь старі пісні, може, про козаків, чумаків співали? не помните? Що ще, може, ваша мама співала.

С. С.: Та хіба його запомниш! хіба запомниш.

− Ну да! А що про козаків, може, такі старі пісні? може б, згадали яку? яку ви найбільше співали? Такого ж не було, щоб село зовсім не співало.

С. С.: Були дівчата в нас, співали. Було ідуть мимо хати нашої, як співають! А ми ще малі були, в вікна виглядаєм – дівчата пішли, співають.

− А де співали? на вулиці?

С. С.: На вулиці йдуть і співають по дорозі, помимо хат.

− Ну, а в вас сім’я була співуча? мама ваша? ваше сімейство співали? збирались сім’єю? чи не дуже співали?

С. С.: В нас сім’я не співуча була. Уже як ми повиростали з сестрою, в мене сестра була, ми вже співали. А мати! їм не до співів було, нашій матері, як четверо дітей осталося, так ніколи було співати.

− Ну, а ви з дівчатами десь на вулиці пісні ці набирали?

С. С.: На вулиці! на вулиці ми, на вулиці.

− А коли більше гуляли на вулиці?

С. С.: Та літом, літом.

− Ну, а в який час? В 20-х більше, чим в 30-х годах?

С. С.: У 20-х це вже, це вже я дівкою була. Скільки мені було в 20-х годах?

− Ну, це вже 20 років було вам, 20 років було.

 С. С.: Де ж 20?!

− Ну, 23 було. Ви 7-го року?

С. С.: 7-го.

− В 27-му вам було 20. Ну, коло 20-ти, 18 там, 17. Ходили, десь збирались тут?

С. С.: Збирались у хатах. Вечорушки були. Ходили дівчата й хлопці.

− Вечорушки чи вечорниці? чи як?

С. С.: Вечорниці.

− А що на вечорницях співали?

С. С.: Тоді балабайки були, грали, танцювали.

− Під балалайки?

С. С.: Да, да!

− А скрипачі були?

С. С.: Не було.

− Ну, а скрипки, може, самі робили? Може ж музиканти  були тут у вас і робили?

 С. С.: Може, коли й робили.

− А може, тут якісь діди були чи сім’ї такі, що грали на скрипках? не помните?

С. С.: Не знаю. 

Бабуся: Юхим Григорович грав.

− На скрипці, да?

С. С.: В нього купована, мабуть, була. Ну, а в нас не було ні музиканта, на нашім, шоб на гармоні хтось грав. Не було в нас таких.

Бабуся: А син у нього був, Гришка, на гармоні грав.

− А на скрипці не грав з батьком, ні?

С. С.: А батько на скрипку, а він на гармоні.

− І де вони грали?

С. С.: Дома.

− А на весіллях чи на вулиці? не ходили?

С. С.: Може, коли й на весілля хто покличе, то грали. А то так на вулицю увечері коли вийдуть та пограють. 

− Ну, а на весіллі що платили їм, грішми?

С. С.: Аякже, платили. Їм платили гроші. Хто чим договориться.

− А весілля гарні були? ось ваше весілля по всім обрядам було? в чому ви були вдягнені на весілля? вінок був чи сорочка вишивана?

С. С.: Була, вінок був, лєнти, намисто.

− Сорочка, да?

С. С.: Не сорочки, це раньше в сорочках у вишитих були, це ще не за нашої пам’яті, за материних.

− Мама тільки була?

С. С.: Мама, да.

− Ну, мама в спідниці ходила? чи в плахті?

С. С.: Ну, вже мама ходила в спідниці та в кофті. Платтів не було, ще і я продівувала – не було плаття.

− Нє, я маю на увазі не плаття, а плахта, знаєте?

С. С.: Плахта? чула й плахту, ну не знаю.

− Не було в вас в скрині?

С. С.: Не було, мабуть, у нашім.

− Тільки спідниця рясна була, да?

С. С.: Спідниця. Та чи й рясна, чи й не було тоді рясних, того шо недостатки були. Вона ж та война як пройшла, та така біднота сталася! ооой!

− Це перва війна, да?

С. С.: Навєрно ж, перва. Шо не було ніде й клаптика матерії.

− Ну, а весілля не називалось старе весілля червоним? нє? такого не було, назви такої – червоне весілля?

С. С.: А як це воно – червоне весілля?

− Ну, просто не називали так, якщо дуже гарне таке?

С. С.: Весілля та й усе. Весілля. Не свадьба, а весілля. Тепер кажуть свадьба.

− Нє, весілля! весілля! А шо робили? коровай пекли?

С. С.: Пекли. 

− Вільця робили?

С. С.: Вінци ставляли, йолка така, з соснини. Уквітчували конфетами.

− Вільцем називалось, да? Вільце.

С. С.: Вільце, вільце, вільце.

− А калину не робили? там калину не прив’язували до бутилочок? не було такого? нє?

С. С.: Хтозна.

− Ну, у вас такого не було? А вінок не робили?

С. С.: Вінок був же ж тоді такий же, такі красненькі цвіточки були.

− Одягали на голову?

С. С.: Рядилися, на голову надівали. І лєнти, і шо в кого й було. Шо в кого було, те й надівали.

− Ну да. А дружки були? свахи, да? свашки? дружки?

С. С.: На свадьбу мені пошила мама пінжак на плечках. Не було ж вати. Матерії якось розжилися і пошили мені на свадьбу піджак. Ну, коротенький пінжачок. На плечках не було вати. Ото розжились матерії, пошили як-небудь, так ото я, то на празник він був, той же пінжачок. А на будень саме на полотні поткали вовною. Вовна, поткали, і воно таке сіреньке. І шили піджак же для роботи, робочий був такий же піджачок, уже як заміж пішла.

− На кожний день, да?  

С. С.: Да, робочий.

− А на весілля ось там у вас були дружки?

С. С.: Були, дружки були.

− І бояри були?

С. С.: І бояри були.

− І весільний поїзд? викуп давали, да? весільний поїзд як їхав, перепони їм робили?

 С. С.: Які?

− Ну, щоб давали викуп. Такого не було?

 С. С.: Хтозна. Не знаю я цього, чи було воно, чи не було.

− Ну да. А як зразу там – чоловік сідав з вами? чи жених, наречений на посад? Чи викупав місце на посаді? давав щось?

С. С.: Давав шось! це ж молоду викупають.

− Ну да. Молоду викупав, да?

С. С.: Викупав.

− А в кого викупав?

С. С.: А в мене був брат малий, і стояв з мечом, не пускав, не випускав мене з-за столу. Шоб  платили. Шось же ж давали.

− А коли заплатив, тоді він не проводив вас?

С. С.: А тоді вже вивели ж, мабуть, мене ж вивели з-за стола.

− І ви пройшлись навколо столу з женихом?

С. С.: Да, да-да!

− Кілька разів, да? тричі пройшлись, чи як?

С. С.: Я вже забула, чи тричі, чи раз, може, тільки вилізли, та й усе. Цього не помню.

− А не сідали ви на посаді на вивернутому кожусі? не було такого? на кожусі.

С. С.: На свиті в нас сідали.

− На свиту сідали.

С. С.: Свита така була суконна, саморучна.

− Ну, тоже на вовні, да?

С. С.: Підстилали на посаді і лягай, молода, там спати.

− Ну, а коли виїжджали з материної хати, там через вогонь не їхали? 

С. С.: Це вже як, в нас огонь палять, як уже ж до молодого привезуть молоду, так то у його на воротях палять огонь.

− І через нього треба проїхати, да?

С. С.: Да, нада, а коні торопляться, бояться.

− А ви, коли їхали з материної хати, з печі вуглину не брали?

С. С.: Нєа! такого не було.

− А через вогонь проїжджали, да?

С. С.: Проїжджали.

− От бачите, який старий обряд.

С. С.: А десь же ж то єсть таке, шо вуглину брали. А для чого то вона?

− Ну, щоб як з своєї хати вогонь. Щоб як очаг з своєї хати. А у вас через вогонь проїжджали, бачите, таке весілля. А коли весілля, воно, ось ви виходили заміж в 25-му році, а в 30-му таке ж весілля було? в 30-х годах? 

С. С.: Такі ж були.

− Не змінилося воно? не стало там меншим?

С. С.: Воно й досі не зміняється. Воно так і досі тепер свадьби такі.

− І дружки з свашками тоже? 

С. С.: І дружки єсть, і свашки.

− А пісні які співають? хоть одну весільну можете мені? що саме тільки на весіллі співають? не вспомните, нє?

С. С.: Хтозна, які їх співали. (Співає)

 “Здвигнулися стіни, як бояри сіли. 

Ще дужче здвигнуться, як пива нап’ються!”.

− А журну яку-небудь?

С. С.: Це вж, як сядуть бояри, приїдуть і сядуть за стіл, так уже співали. А так співали в хаті.

− А журну якусь таку, журну пісню.

С. С.: Журна – це молоду приспівують.

− Коли прощалася з домом, молода з домом прощалася, яку вона пісню співала?

С. С.: Не знаю, в нас так не співали. А ті, шо приходять, дивляться і співають. А якої вони співали…

− Ну, а не “Їхали, мій батеньку”?

С. С.: (співає) “Загрібай, мати, жар, якшо тобі дочки жаль”.

− А іще що? які?

С. С.: А далі забула. (Співає) “Загрібай мати жар-жар, коли тобі дочки жаль-жаль”. А тоді забула як…

− А які іще, може, згадаєте, журні були, не помните?

С. С.: Журні. (Співає) ” Та великий крокіз коло вікон поліз”.

− А що таке – крокіз?

С. С.: Цвіти такі- крокіз називаються.

− Крокус?

С. С.: (Співає)

 “Нікуди й проглянути, 

та ні проглянути, ні подивиться, 

як сиріточка плаче”. 

Вона ж сирота була, не було батька. (Співає)

 “Та сирітка плаче, сльозно ридає, 

шо порядку немає”. 

Оце ж вам гнівна.

− Журна, да?

С. С.: Журна, да. (Співає)

 “Та нема порядку з самого ранку, та не буде й до вечора!” 

− А якщо б ви разом заспівали? на голоси, ні? не знаєте? А як на голоси з жінками співали, були розділення? один низує, другий басує, третій?..

С. С.: Ну, аякже! канєшно!  

− А як називались голоси різні?

С. С.: А хтозна як! як хто вмів.

− Ні, я маю на увазі, називався верхній голос, що одна співала? одна ж у вас співала верхній голос, як горяк? горяк чи вивод він називався?

С. С.: Покривали в нас молодих. (Співає)

 “Покриванка плаче, покриваться хоче. 

Не так покриваться, як поцілуваться”. 

Ті, шо покривають, ті цілуються. Оце так був обряд.

− А хто покривав?

С. С.: Ну, родичі. З його одна душа, з молодої одна. Може, сестри є в нього й у неї. Сестри там чи, ну родичі покривали. Я знаю, як вони співали.

− А такі, а такі пісні були: “Ой горе тій чайці, ой горе небозі, що вивела чаєняток на битій дорозі”. Була така, така пісня? співали?

С. С.: Ну, так хіба його на свадьбі співали?

− Нє, не на свадьбу, а вобще співали.

С. С.: Та, чула я цю пісню.

− Мама співала, да?

С. С.: Да, я вже її попервах називала. Шо чаєнят забрали, чи чумаченьки їхали по дорозі та найшли чаєнят, та хотіли ж їх покидати в кашу. А чаєчка б’ється, ага, об дорогу б’ється: не трогайте моїх чаєнят. А вони ж, мабуть, почули та й не покидали, я не знаю. Чи воно вже було покидали вони  їх, чи вони їх забрали. Не знаю. Чаєнят. А потом ще й пісня була про молоду. Як же?  (Співає) “А на ставку це я на славку”, це вже як все лежить, як же воно попервах?.. (Співає) – “Про тебе, сіра вутко, та чув же я славку, на ставку!”. 

− Це на весіллі співають?

С. С.: На весіллі співають оцю.

− Це нареченій-сироті?

С. С.: Да, сирота. “Був же я на ставку, чув же я славку про тебе, сіра утко. Там же плетуть сіти на твоїх діти, та ше й на тебе, сіренькую”. А вона одкаже: (співає) 

“Та нехай вже плетуть, хоч перестануть! 

вони мене й не піймають! 

та мої ж діти підірвуть сіти, 

а я сіра й перелетю”. 

Оце так, чула, співали. В нас була баба, вона багато пісень знала. То ми от, як колядка настає, й біжимо до теї баби, вона нас учила колядувати.

− Це у вас була, коли малою ще були, да? 

С. С.: Да! ну ще ми дєвочками були.

− А скільки ж бабі було?

С. С.: “Ой гула-гула”, це ж я співала, це вона співала, баба та.

− А скільки бабі було?

С. С.: А хтозна, скільки! це вже наша бабуся вона була. Мамина мати, мамина тьотка була.

− А веснянок купальських ніяких вона вас не вчила?

С. С.: Нєа, не вчила.

− Тільки колядок.

С. С.: Цього не було.

− А така була пісня, ну це вже не на весіллі, це вже не колядування, а така: (співає) “Зломлю я вєтку із винограду, скажу, що вітерець зломив”.

С. С.: Шо вітерець зломив.

− (співає) “Я не забуду того словечка, що мені Ваня говорив”. Не було такої пісні?

С. С.: Не чула.

− А такої? (співає) “А в меня под окном розцвітала сірєнь”.

С. С.: Така була, цю вже й ми знаєм.

− А це коли вони її співали? давно вона?

С. С.: Та це вже у колхоз як ми стали ходити на роботи, так оце співали. 

− А раньше вона була, до колхозів?

С. С.: А раньше не було. Це вже пізня вже. Це вже мабуть і послідня вона виходила. Ще пісню співали (співає) “А у мєня под окном розцвітала сірєнь, розцвітала сірєнь”.

− А як ви її співали? на які голоси? Верхній голос як називався? вивод чи ні? ви водили її верхнім голосом?

С. С.: (Співає) “А у мєня в мойом серці больном розцвітала любов. Розцвітала любов молодая”.

− Ви з жінками співали? під гармошку? чи нє?

С. С.: Та так же.

− Так, без гармошки?

С. С.: Ми її не співали, а чули, як люди співали. Дівчата співали.

− А один голос там виводив, чи нє?

С. С.: Ну, аякже! на каждій пісні треба комусь виводити.

− А один голос виводив, а всі що? басували?

С. С.: Басували, канєшно!

− А баси не розділялися ще на низи там, на середні?

С. С.: Та, може й розділялись! хіба ж його тоді…

− Ну, ви не називали, тільки називали – басувати і виводити? да?

С. С.: І виводила. Я угору тягла. Виводила вгору.

− А така була пісня (співає)

 “Ой, схилилося та й дві берези низько.

 Ой, і живе козак край дівчини близько”.

 Була така пісня?

С. С.: Не чула я такої.

− А у вас старці були у селі?

С. С.: Старці були! Старців було тоді багато.

− Ну ще, я маю на увазі тоді, коли ви молодою зовсім були.

С. С.: Так шо? старці ше були, були, були!

− А вони були сліпі? зрячі? 

С. С.: І сліпі, і криві були, разні були. І водителі водили їх.

− А вони співали щось?

С. С.: Шось співали, а хтозна, шо вони співали. Шось співали старці тоже. Чи спасіба, може, так благодарили. Я не знаю, щось вони співали.

− Не тільки просили, а якось заробляли собі, да, співом? А вони грали на чомусь іще?

С. С.: Нє, такого не було. Не бачила, шо, це шоб кобзар ходив.

− Такого не було, щоб з бандурою? нічого не було?

С. С.: Нє, нє, нє, не було. Не чула такого. До нас не приходили такі.

− А тут навколишніх нікого? Може, заходили з інших сіл якихось? не було? Своїх то, може, й не було, але заходили? нє?

С. С.: Старці ходили відусіль.

 −А такі, щоб іще і грали на інструментах на якихось?

С. С.: Не було таких.

− А такі, що, знаєте, ліра така коліщата, що він співає і на ній грає? Такого не було? шо перебирав тут клавіші однією рукою, а тут другою крутив?

 С. С.: Наче чула якби, чула й бачила.

− А де ви бачили її?

С. С.: Та десь бачила. На базарі – то бандурист з бандурою.

− Лірник, лірник! оцей, що грав, лірник. А бандура – то що на струнах. Отака, як велика така.

С. С.: Не було в нас таких людей.

− А оце на лірі був, що крутив ручку?

С. С.: Не було й таких.

− І такого не було, да? 

С. С.: У нас тільки балабайки грали. А гармошку наймали, як свадьба, і так наймають десь спеціаліста грати.

− А такого, щоб самі? а де вони гармонії брали? з війни привезли? У вас же в селі тут не робили?

С. С.: Своя в його. Хто зна, де вони брали. Десь купували ж вони їх, купували десь. Хто вмів грати, той знав, де купити, і занімався цим ділом.

− А з якого часу гармошки тут з’явились в селі?

С. С.: Не знаю.

− Мабуть, до революції не було? до війни до першої?

С. С.: Нє, були. Були. То ж ми ше й малі були отакі, свадьби були в людей, і гармонія була в кажного. Шо ж то за гармонія, за свадьба без музики?

− Не на скрипках, а на гармонії були?

С. С.: Тільки на гармонію грали.

− А такого не було, що цілі там ансамблі були музикантів таких? шоб скрипки, бубон, басоль? такого взагалі не бачили?

С. С.: Уже бубон бувало й був, тільки вже коли вони встали, бубони? після войни вже, мабуть. А може, й до войни були.

− А частушки в вас співали в селі?

С. С.: Співали.

− Багато? на російській мові чи на українській?

С. С.: На російській.

− Таких українських не було? щоб триндичками називали?

С. С.: Такого було. Да, було.

− А не помните ніяку?

С. С.: “Грайте триндики на музики”.

− Триндички. А під що їх співали, частушки? Танцювали під неї? під гармошку?

С. С.: Під гармошку, канєшно.

− Частушки тільки під гармошку?

С. С.: І під балабайку приказували. Ми ще як малі були, та балабайки ж були, так ми цього страданія не знали.

− А хто вас навчив?

С. С.: Були вже ми підлітки такі, що годів, може, по 15, і кудись ми пішли на роботу. Тоді економії були. Мабуть, панські пооставались, а нами руководив хтозна хто. Ну, ходили туди люди на роботу. І там корочанські дівчата… Короча десь, знаєте?

− Вони росіяни? вони рускі? 

С. С.: Росіяни. Там вони всігда, там і зімою робили, і літом. Називалися вони, як у свату, у срок запишеться там чи на год, чи на скільки. І там вони работали. І ми туди оце, з нашого села зібралося дівчат нас штук 5, хлопців, мабуть, штук 3, і пішли туди ж і ми на роботу. Так отам ми почули оце страданія.

− А так і не знали?

С. С.: А так та де ми там знали! Ми в такому селі жили, шо там одні жаби співали по озері.

− Це воно принесене було. Частушок у вас не було? почули?

С. С.: Не було! почули ми то там. Як приходим на роботу, дівчата – “Ми корочанські дівчата, по-корочанські пойом! Хто мільоночка полюбить, всьо ровно ми одобйом!”.

− І вони тоже пританцьовували, да?

С. С.: А в них гармоністів багато, гармонь вийшло багато ввечері вже. Прийшли з роботи, повмивалися, понаряжувались ті дівчата корочанські.

− А в що вони одягались? в сорочки?

С. С.: Нє, таке: то плахти, то плаття. Такого не було.

− А клуб у вас тут був в селі?

С. С.: Клубу в нас не було.

− У вас таке село маленьке було, да?

С. С.: В нас не було. А де клуб був? А там же ж клуб був коло школи, протів магазіна, протів школи.

− Це в іншому селі, да?

С. С.: Отут у Петровському.

− А давно його збудували? в який час?

С. С.: Та збудували його, була, кажуть, церква, так ото розорили церкву, зробили клуб.

− Ага, це в якому році?

С. С.: А це ж, навєрно,  в 30-х годах. Ото я так чула, шо то кажуть зробили клуб із церкви. В Пасатівці церква була, її розорили і зробили клуб. І то туди ходила молодь. Оце як голосувати, як шось таке, – туди.

− Ну, а концерти там були якісь?

С. С.: Та навєрно ж, були. Ми не ходили. Нам ніколи було, дітей гляділи.

− А оркестри там не організовувались? не знаєте?

С. С.: Організовувались, були. 

− А з чого? які оркестри? в економії не було оркестрів?

С. С.: Нє, там, де оце я була, ото ж так артистів не було, а дівчата. Як вийшла ввечері гармонія, сидять десь з гармонню, а дівчат як вийшов круг танцювати! багато, душ нескільки, по парам. І танцюють, і приказують.

− Це в якому годі було?

С. С.: Та це ще, навєрно, в 20-х годах, ще я дівчиною була.

− Гуляли на вулицях багато?

С. С.: Да. Ото ж ми там почули ці частушки і почули, як люди живуть та співають. А то ми там, як дикарі, були, в тім Великім Озері.

− Великий Мозир?

С. С.: Озеро!

− А! Велике Озеро. А більше гуляли де? в 20-х годах, як ви молодою були? чи вже в 30-х? коли більше гуляли?

С. С.: Ну, я ж уже в 25-м заміж вийшла. А в 20-х то я навєрно ж дівкою була. А в 25-м ішла заміж.

(1:09:49) – переривається запис і починається запис з Мірошниченко Євгенією Василівною

− Як ваше прізвище? ім’я? по-батькові?

Є. В.: Євгенія Василівна.

− А фамілія?

Є. В.: Мирошниченко.

− А дівоча?

Є. В.: Шаліпко.

− Ага. І в 25-му році ви тут народились?

Є. В.: Да.

− А як воно називалось? Верхній Салтів?

С. С.: Вона тут і родилася, в Неталівці в нас. То я в Верхнім Салтові родилась. А вона так у Неталівці і родилась тут. Батько з цього села. Тут вони.

− Ну, сім’я була така заможна, да?

Є. В.: Да, нічо було. Заможненькі були. 

− Ну, не бідняки. Да? Ну, вважалися такі середні, да?

С.С: Які вони були? Середняки.

− Ну, ви не помните вже хазяйства свого? тільки шо колхоз помните, шо був? да?

Є. В.: Не помню я.