Сотник Володимир Михайлович, 1921 р. н.

− І хто керувався грішми в сім’ї, вирішував, що купувати там, чи комусь щось подарувати?

В.М.: Це все дєд, дєд усім разпаряжався.

− І, наприклад, як заробляли гроші онуки там і діти, вони оддавали гроші діду?

В.М.: Да.

− А у вас, у батьків у ваших була земля якась? Ви не пам’ятаєте, скільки її було, чи багато?

В.М.: Землі було мало в нас, от. Як разказував дід, крестянський наділ. Крестянський наділ − ето було три десятини раньше звались, три десятини, о. Так один крестянський наділ був, о. Ну, там і луг був, і поле було. Материного шось там ще четверть десятини було, от. Так шо дід таргавав в такіє дні, а батько то більше рабив в полі.

− А у вашого батька були сестри, брати?

В.М.: Сестра була адна.

− А в її сім’ї також було мало землі, чи там було більше?

В.М.: Вона не жила дома. Вона рабила учительницею, от, і так сразу в Чернігаві, патом в Києві, патом у Куп’янську, патом Мурманська желєзна дарога, станція Медвежа гара, туда перекинули. А потом в Дмітравкі, і тут вона й умерла в Дмитравкі.

− А, окрім землі, худоба якась була у вашої сім’ї?

В.М.: Худоба була.

− А скільки приблизно, не пам’ятаєте?

В.М.: Пара коней було, дві карови було, от. Свиней була череда, як абична, свинаматка була, це в каждого пошти було такеє, от. Овечок так десять-п’ятнадцять штук було отако.

− Тоді майже кожна сім’я займалась і землеробством, і ще чимсь. Ось ви казали, що дід ваш продавав на село, купляв десь у місті і продавав на село там і продукти, і крам різний. А ви самі, ваші батьки їздили на ярмарки, шоб продавати десь у городі, в Чернігові, наприклад?

В.М.: Їздили.

− І шо тоді возили?

В.М.: Тоже везуть крам який-небудь там.

− Ну цей крам, то повинен бути домашнього виробництва, якщо це ви везете туди продавать? Чи дід віз те, шо він уже закупив?

В.М.: Шо закупив, те він й продавав.

− А із свого, а із свого?

В.М.: Із свого ми не продавали так. Шо виробляли себє, так на себє разходували.

− От чи продавали, от, може, ви пам’ятаєте, після тих страшних часів голоду, чи доводилось вам щось продавати, щоб вижити? Чи у вашому селі це не дуже коснулося цей голод 1933-го?

В.М.: Каснулось і добре каснулось. Ну ми вижили чим − люпином, люпин вимачували, він же так горький, пративний такий, так його просто вимочували в діжки там, гарячою водою заливали, о. Вимачували, а потом на крутилку крутили, і большинство отим люпином і вижили.

− А так шоб продавать шо-небуть там із одягу?

В.М.: В нас все забрали з одягу.

− Це ще ж колективізація, да?                             

В.М.: Да, от.

− А от, Володимир Михайлович, уже після війни ви повернулися коли додому з фронту?                                                                       

В.М.: Я на фронті не був, я з дєцтва інвалід.

− А-а-а. А ви пам’ятаєте, в 40-50-х роках приходилось вашій сім’ї щось продавати? У город возить? Дід ще був живий?

В.М.: Живий, ну вже він не те, не…

− Не торгував?

В.М.: Таргавав, та ??? таді сабирав, загатавляв ото. О, такеє. Мєлочью такою.

− Ще таке питання − колись був час, коли налоги великі накладали на фруктові дерева. У вашої сім’ї був сад з деревами?

В.М.: Не було.

− Не було?

В.М.: Не було.

− До колективізації, до якого розряду власників належала ваша сім’я − багачі, бідняки, середняки?

В.М.: Середняки.

− А ваша родина, сім’я ваша у селі мала авторитет? Чи ходили, наприклад, за порадами до ваших батьків, чи до діда? Чи брали щось у позику? Ну, це до колективізації, після колективізації?

В.М.: Ну такого − сім’я, як сім’я була, пользавалася авторітєтом так. А асобенно до нас такий, як сказать, ну щовечора сходились гуляльники. Ото й все, карти були, то в карти.

− Це теж говорить про якусь, про якийсь авторитет?

В.М.: Да.

− А до колективізації от ви, вам було вже десь, коли почалась колективізація, років десять, це ви, мабуть, пам’ятаєте, чи дітей змалечку привчали до роботи, чи не привчали? Якщо привчали, то з якого віку? І чи це привчали тому, що треба було в сім’ю, бо інакше сім’я не змогла зробити оту всю роботу, чи це просто уже такий момент виховання дитини був, що її привчали до роботи?

В.М.: Як обично, дітей приучали з самих з шести-семи год, уже воно там коні вадили пасти, о. Із восьми, от, такіє пацани уже ганяли авечак, поки наймуть пастуха, значіть, діти пасли авечак, поки пастуха найдуть. А тада вже они якіє в школу начінають хадить, от.

− От цікаво, привчали дітей до роботи − це залежало від достатку. У багатих сім’ях також діти привчалися так пасти?

В.М.: Да, привчались да работи.

− У вашої сім’ї прислуги, наймитів не бувало?

В.М.: При мойом биту не було.

− А так як ви, може, там знали старших людей, може, вам розповідали, якщо брали наймита, то як їм платили, такого ви не знаєте?

В.М.: Цього я не знаю.

− Під час колективізації ваша сім’я пішла в колгосп чи ні?

В.М.: Ні. Не йшла сім’я в колгосп. Довго.

− А якого року вона пішла?

В.М.: В якому році? Послє вайни вже.

− Уже послє вайни?

В.М.: Да. Ну я, правда, пашол, брат і я в калхоз пашлі ще в 1937-ом гаду, от.

− А дід не пішов, і батько не пішов? Чи батька вже тоді не було?

В.М.: Батька в 1937-ом году взяли, і тут же в Чернігаві разстреляли, і не сказали шо тот. Вислалі в адміністратівнам парядке без саабщенія з домам, і всьо.

− І ви не знаєте, які там, за що його взяли, яка причина була?

В.М.: Та ні за шо! В калхоз не хоче йти і всьо. А це вже мені розказав пракурор тут. Прислали ж реабілітацію, таку бамажку, о. Так я пашов сюда в абласну пракуратуру, так тут мені пракурор найшов усі даниє, от. Гаваріт, шо якого взятий, год. Кажу − в 1937-ом гаду. Якого там месяца і чісла, може знаєте? Кажу − ілі в началі, в началі, в концє августа, ілі, значіт, в етом, в конці іюля. Він 6-го августа взятий, 10-го тут же разстреляний.

− Так шо у вас головою лишився дід?

В.М.: Да.

− І як ваша сім’я після того, як батька забрали, змінилося шось у сім’ї, чи були такими ж самими згуртованими, так же працювали, тим же займалися?

В.М.: Так само в нас ішло, як і при батькові, і без його так. Ми рибалили, і дєд рибалив вже. Сваю прохвесію так аставив, от. Сначала ми не вступили в калхоз із братом, а да цього ще дід кантрактававсь там, о, там. Шесть центнеров должен іздать риби там за лєто, і рибалить, рибалить ???, от. А патом, кагда ми вже падраслі трохі, там ми вступили в калхоз.

− Ще таке питання − ви пам’ятаєте по своїй сім’ї, може, по сусідських, чи була жінка вільною, тоді, коли ви себе пам’ятаєте, у 30-их, в 40-их роках, чи була вона вільна? От радянська влада чи дала свободу, волю, чи вона в сім’ї все-таки підлягала під батька, й під чоловіка, й усе це вона підчинялася їм? Як ви вважаєте?

В.М.: Як обично да, таки подчинялася, от.

− Так шо нічого особливо не змінилося? Можете ще питання повністю про колгосп зараз ми з вами будемо розглядати. Ну, про свою сім’ю ви трошки розповіли. А це просто по селу. Чи всі у вашому селі пішли у колгосп з радістю, чи ні? І чи з примусу, чи з переконання?

В.М.: Так самі пашлі дабравольна очєнь малає калічество, от. Очєнь малоє. А то загонили, визивали в сєльсовєт, нєкоторих даже били, от. А потом так дєлалі − вам сєгодня принєсті 500 рублєй налогов, плати, а завтра − тисячу. Або йди в калхоз, або плати тисячу, от. Ну, нєкатариє пашлі, а нєкатариє нє, так батька мого даже судили за неуплату, он отбивал срок, а патом пришов, от. В калхоз не йдеш, значіть всьо, забрали савсім.

− А якщо не йшли в колгосп, то як вони заробляли на життя? На своєму, на своєму участку землі?

В.М.: Участок землі був у каждого.

− А як в селі люди ставилися до тих, хто не пішов у колгосп? Чи їх вважали, шо вони правильно роблять, чи не правильно?

В.М.: Цього вже я не знаю, як. Як абично, актів щитав, шо не правильно, а люди так − хто правильно, хто не правильно, всяко.

− А людей, тих, шо не пішли в колгосп, наприклад, яких розкуркулили, так скажемо, їх повисилали кудись, висилали? Було таке?

В.М.: Висилали. Багато висилили на Сібір, от.

− А вони потім повернулися, чи так вони там і лишилися?

В.М.: Большинство, да не большинство, а пашти всі, так і лишились там.

− А хоч хто-небуть вернувсь?

В.М.: У село ніхто не вернувсь.

− Ніхто не вернувсь.

В.М.: Некоториє у Чернігаві живут і сєйчас, от, некатариє там приєжжают у отпуск, так вани живуть, вони тут жили, і там живуть.

− От коли проходила колективізація, вже були ви підлітком, трохи, може, пам’ятаєте, чи колективізацію проводили свої сільські люди, чи приїжджали з города?

В.М.: Большинство сваї.

− Хто жорстокіше ставився до селян − свої, чи все-таки ті, хто приїжджав і керував ними?

В.М.: Ну, хто вже керував, так то їм указанія давали своїм же, а свої тут рабили, от. Напрімєр, приходить: “Ага, вибирайсь із хати, – не те шо там, – вибирайсь із хати!” “Та як же, ви шо!” – “Вибирайсь, іначе пришлем камсамольцев”. А камсамольці прийшли − дак повикидають усе.

− А що тоді зразу після колективізації, що отримували у колгоспі? Чим платили, як платили за роботу?

В.М.: Як обично платили − зерно давали, но очєнь малоє калічество. Перед войной далі по 2 кілограма на трудодень, дак це вже, казали, харашо.

− А от ви працювали ??? в колгоспі, там тоже зерном платили?

В.М.: Перед калхозом платили гроші за зданий рубль.

− Чи було таке, щоб у колгоспі крали?

В.М.: От цього я не могу отвєтить, бо я не вчаствував там, от. Вже як я став взрослим, і став знать, дак крали хто, хто що.

− І як до цього відносилися селяни? Ну, мабуть, кожен з них шо-небуть крав, так, мабуть, не осуджували інших?

В.М.: Нє, були такіє, шо сами крали. Ну, а єслі хтось украде, от, так даносили.

− О-о-о. А як це каралося, якщо, на офіційному рівні, якщо піймають когось?

В.М.: А каралось так, як на кого подивиться. Другому, другого судили, а другого так і так.

− Простили?

В.М.: Да.

− А от одяг, взуття треба було купувати, ну, наприклад, як вам давали робу, і вам давали гроші, то ви купували за ці гроші, а якщо дають хліб тільки, за що тоді треба було купувати? Як, ви не пам’ятаєте, за що, де брали гроші?

В.М.: В каждого своя усадьба була, худоба була, от.

− Так це він таки потрошку продавав?

В.М.: Да.

− А самі виробляли одяг?

В.М.: Виробляли.

− А який? І як?

В.М.: Напрімєр, палатно з льона виробляли, от. Сукно. Раньше ж у каждого були авечки. Настриже шерсті, от, напряде. Було таке, шо мішали, як кажуть, ???, от, с неє нитку тче, патом сукно, от. А бували такіє, шо ета, шерсть цю снує, шерсть цю тче, потом хадили сукнавали спеціально, валіли ето сукно, воно рабилось товсте таке, й шили верхню одежу.

− А хто шив? Чи самі собі, чи були спеціальні?

В.М.: Партниє були.

− В селі були портні?

В.М.: Були партниє.

− І їм замовляли одяг?

В.М.: Да.

− Ну, а з полотна, мабуть, жінки ж і самі шили?

В.М.: З полотна самі жінки шили.

− А який одяг шили з полотна?

В.М.: Ну, рубашку, штани, більш ніякого.

− От ви мали так невеличке господарство, ваша сім’я мала, і працювати вам доводилося багато. А от зараз ви хотіли б мати таке господарство, як от було у ваших батьків?

В.М.: Якби молодший, так хатів би, от. Ну, а тепер вже шо ж, да ще й кривий. Я з самого децтва в господарстві не то, а рибалив, потому шо не могу. Три годи я совсім на костилях хадив, от. І в 1933-ом гаду осінню з хати вигнали на кастилях, от, пашол.

− Це тоді, як колективізація йшла?

В.М.: Да.

− Так це всю вашу сім’ю тоді вигнали, чи як?

В.М.: Всю сім’ю вигнали.

− А де ж ви жили?

В.М.: В сусіда перезімували. Патом купили хатьонку таку маленьку. У нас була хароша хата.

− А ту хату кому отдали?

В.М.: А ту хату отдали у Мажуровці, там рядом село, так січас там адин калхоз, а тади було − там калхоз, у Мажуровці, в Якубовці був калхоз, і три в Слабині. А це всі ції калхози тепер адин він, от. Так у Мажуравку забрали, кантору зрабили з хати.

− На знос?

В.М.: Ну да.

− Ну, значіть, ви б хотіли, але не впоралися б уже з таким хазяйством?

В.М.: Та, вже, канєшно, не впорався б.

− А що таке була земля для ваших батьків і для вас тепер? Це була велика цінність? Вважали вони, що не можуть прожити без землі?

В.М.: Нє, земля − ето була основноє багацтво в чєловєка, от. І казали так − що вана не згарить, не втопиться, от. А каждий день вона дасть поддержку чєловєку.

− От зараз ви теж так вважаєте?

В.М.: Да.

− Коли у колгосп або у клубі, ще до війни, або після війни були вибори, чи якісь там зустрічі із яким-небуть представником… Чи, може, організовували там у клубі зустрічі з письменниками якими – то чи обов’язково треба було йти туди, чи можна було й не ходити?

В.М.: Можна було, хто як хоче. Хто хотів хадив, хто не хотів, не хадив.

− А на вибори?

В.М.: Ну на вибори, на вибори там уже гнали. У мене був товариш такий, шо той, як іде хтось із сєльсовєта на вибори згадувать, о, так он лежить бальний, от, до 12-и часов ночі. А патом пашол отгаласавав.

− А було таке, шоб хто-небудь на вибори не ходив?

В.М.: Не було, патаму шо ж люди баялися етого.

− А наказували якось, чого боялися? Якого наказанія боялися?

В.М.: Такого, шо приженуть у сєльсавєт, шо хочеш, те і зроблять з тобою, от.

− Сільська громада. Чи пам’ятаєте ви, Володимире Михайловичу, що відбувалося в селі до колективізації, ви тоді ще були невеликим?

В.М.: Цього я не смагу ответіть, патаму шо, шо ж я знаю до колєктівізації, як мені там було п’ять чи шесть год.

− А от хазяїни в вашому селі були, багаті хазяєва? Ви їх не пам’ятаєте?

В.М.: Тольки сосед двох пам’ятаю, от, шо були багатиє. Так адин так і аставсь, патому шо вступив у калхоз, а аднаго вислали ще де-то у 20-х гадах отак, зразу як то так, ще колектівізація не начіналася, а його вислали.

− А в їх були великі родини, ви не знаєте?

В.М.: Цього даже не знаю. У цього, правда, була велика, шо вступив у калхоз. А того, так так і не знаю.

− А яке господарство вважалася великим? От ви кажете, шо сусіди в вас були багаті, шо в них було, не пам’ятаєте хоть про одного?

В.М.: В одного було шестеро коней, от. Каров штук п’ять було, от. Ну так пасека хароша була.

− А хто вважався бідняком на селі?

В.М.: Бідняком? Були, канєшно, такіє бідняки, шо у його нічого не було, як оце я вам расказував (нерозбірливо) за цього.

− Так у них і землі не було, і господарства?

В.М.: Да. Землі там, дворик стояв там да й усе. І були такіє даже, шо два наділи було землі, от. А ми с палавіни в їх пахали. Бо в нас мало було землі. А вон усе времня череду пас.

− І вважався бідняком?

В.М.: Бідняком вважався. Такого хазяйства не було, а землі в його було багато, но він її не обробляв, от.

− А спілкувалися між собою, гуртувалися більше як от люди на селі − бідні з бідними, багаті з багатими? Чи родичалися, спілкувалися і бідні з багатими? Не пам’ятаєте?

В.М.: Цього не пам’ятаю я.

− Сільська громада під час колективізації. Не пам’ятаєте ви, хто в селі був найголовнішою, найавторитетнішою особою під час колективізації вже в 30-і роки?

В.М.: Це був прєдсєдатєль сєльсавета, от, галава так називався.

− Так це він був один, чи там було кілька таких осіб, які також були там в начальстві?

В.М.: Були падсобники там, галава, заместитель був галави, от.

− А в громадському житті села у цей час відігравали яку-небуть роль піп, сільський староста, церковний староста?

В.М.: Та вже вони нічого [сміється], не грали ролі.

− А церква була в вас довго? Коли її закрили?

В.М.: От точно я вам не скажу, коли закрили церкву. Ну ще…

− До войни?

В.М.: До вайни ще года, года, года ще п’ять, прімєрно, чи четирі отак да вайни, закрили.

− А ви не пам’ятаєте, під час колективізації, після колективізації, у довоєнний час, який вищий орган сільської влади був − от збори, чи збір, чи віче, як він у селі називався? Коли вирішували різні питання, збирали людей?

В.М.: Збори.

− Збори звалися?

В.М.: Да.

− А як вони відбувалися − чи об’яви вішали, чи кликали, ходили по хатах?

В.М.: Хадили і загадували на збори.

− Треба були йти обов’язково?

В.М.: Та не обов’язково. Хто хатів, той ішов.

− А де збиралися? Було таке спеціальне місце? Це був клуб, чи була хата яка?

В.М.: Просто збирались так. Асобенно вже кагда калєктівізація, начали так, так хату десь адну там − на той улице тая хата, на той − другая, так збирались, от.

− А оце в цих зборах участь жінки брали?

В.М.: Брали.

− І вони й виступали на зборах?

В.М.: Та, і виступали, і нєкатариє даже, адна женщіна так. Якось воно (нерозбірливо) прийшов, я ще невеликим був, то впала, дригала нагою, як казала хто-то такий каже − далой Расію! [Сміється.]

− Члени цієї громади колгоспної не всі мали однакові права? Наприклад, право голосу? От на зборах вирішується якесь питання, то чи голова, який веде збори, він вважає, що кожен член цих зборів має своє право? Порахували, усіх порахували, чи було таке, що там з кимсь не рахувалися, чи він підняв там руку, чи не підняв? Не пам’ятаєте?

В.М.: Рахувалися з усіми. Но було так, як схоче голова, і все.

− Так шо найбільшим авторитетом у селі був голова сільради, ви так вважаєте?

В.М.: Да.

− А уже коли колгосп був створений, і став ще й голова колгоспу, то як ви вважаєте, хто з них був авторитетнішим?

В.М.: Да вайни був галава сільради, от.

− Хто вважався вже під час колгоспів, хто вважався бідняком?

В.М.: Коли не було нічого з хазяйства, то бідняк.

− Чи бувало, що зневажали бідних уже колгоспники самі? Можливо, що були такі бідні, що доля їх так склалася, шо важко їм було вибитися? А може, були такі, які були бідні, тому що вони лінилися робити, було таке?

В.М.: Було, канєшно.

− І як до них відносилися?

В.М.: Та так, жівє чєлавєк, хай сабі живє, так ніхто на його не обраща вніманія такого.

− Ну, а от під час колективізації як відносини були між бідними, середняками, багатшими людьми? Вони спілкувалися нормально? Не було так, шоб родичі, наприклад, багатого – родичі бідні, значіть, уже нема там родинних таких стосунків нормальних?

В.М.: Цього я вам не скажу точно, як воно там у людей. Не замічав я такого, шоб.

− Шоб не родичалися, якщо бідний і багатий?

В.М.: Да.

− Все-таки більше нормальні відносини були?

В.М.: Нормально.

− А у селі були чужі люди при владі? Наприклад, бувало, що чи голова сільради, чи його помічники, не сільські, з іншого села, чи з міста?

В.М.: Були.

− То звідки вони перевезені були?

В.М.: Цього я вам не скажу, звідки вони були. Присилали район там, от. Но всьоравно в нас довго не держались чужиє, патаму шо свої більш злиє були.

− Так шо вони з ними не дуже родичалися, да?

В.М.: Ні, от.

− Експресивна культура співачок. Як називалися голоси в вашому селі − перший, другий, чи фальцет там, бас?

В.М.: Просто бас і тенар, от. Або кажуть − громить і адводить, отако от.

− А на скільки голосів співали в селі?

В.М.: В селі співали, асобенно церковний хор був, туди дєвачки хадили, от. Так співали дуже харашо.

− Ну, а такі сільські пісні народні?

В.М.: А сільські народні тож, так як і тепер, тільки шоб больш співали, чим січас співають.

− А співали на скільки голосів? Громить і одводить − це, значіть, уже два голоси, так?

В.М.: Так, так.

− І по всіх кутках на селі співали так? Не було там, шоб на одному кутку так, а на другому по-іншому?

В.М.: Па всіх адінакава. Асобенно настане вечір, віхадний день − так женщіни сабируться і співають. Тепер нема цього, а раньше так − калода лежить де-то под сараєм, і то на ній каждий празднік саберуться, й.

− А єсть який-небуть куток у вашому селі, де вважалося, що найкраще там співали?

В.М.: Цього я не скажу вже вам.

− А з кутка на куток голоси не переходили? Наприклад, вивчиться харашо на одному кутку, а її перетягнуть на другий куток, такого не було?

В.М.: Ні, не було.

− А конкуренція між кутками у співі? Шо оце одні співають гарно, а другі хочуть ще краще, шоб їх?

В.М.: Оце було, канєшно.

− Чи були в селі жінки, якими вважали найкращими співачками?

В.М.: Були, канєшно.

− І ви знаєте таких, да? Чи не знаєте? Ви вважаєте просто, що повинні вони були бути такі?

В.М.: Так канєшно шо, от.

− Як виводчиця хороша, так вона вважається хорошою співачкою?

В.М.: Да.

− А їх на весілля запрошували спеціально, щоб вони співали?

В.М.: Ні, не запрошували так, шоб спіціально. Бо в каждом весіллі були сваї такіє співачки харошиє.

− А в селі були вечорниці, або досвідки, як вони називалися?

В.М.: Вечорниці були, от.

− І при вашому парубоцтві ще були?

В.М.: Да, ще були да таго, да вайни там. В якій хаті одной там женщіна живе адна, от да єї сходились там, платили їй за це.

− Хто платив? Хто організовував, платив? Хлопці чи дівчата?

В.М.: Хлопці й дівчата там. Ну платили шо там − принесуть там той хліба, чогось, той картошки, так ото, от.

− А що робили на вечорницях? От зібралися там хлопці й дівчата, що робили там?

В.М.: Пряли, от, шили. В празники, значіть, гуляли, от. Там музика грала, і танцевали.

− Довго проводились ці вечорниці, до півночі, чи до ранку бувало?

В.М.: До ранку не знаю, а до півночі часто й густо проходили.

− А от дівчата шили там, пряли, а хлопці теж брали роботу?

В.М.: Ні, хлопці гуляли, проста да дівчат хадили.

− Ну під час того, як дівчата робили, теж не дуже співали?

В.М.: Співать співали, це як закон.

− І хлопці й дівчата?

В.М.: Да.

− Ну, а музику винаймали оце, як ходили тільки не у свято, на вечорниці, шо тільки ходили робить отуди?

В.М.: Так не наймали.

− А на свято наймали музику?

В.М.: На свята наймали.

− Це хлопці платили за музику?

В.М.: Да, це вже хлопці, от.

− А яка музика була? Який інструмент?

В.М.: Музика вже при мойом биту большинство ета, гармошка була.

− А влада сільська не забороняла цих вечорниць?

В.М.: Ні.

− Ви не пам’ятаєте, чи були на селі такі спеціалізації, шоб, наприклад, була жінка, яку звали готувати? Шо це баба-кухарка там, шо її звали готувати на родини, на хрестини?

В.М.: Такого не знаю.

− А співачок на похорон, голосильниць так званих?

В.М.: Це в нас був церковний хор, от. І вани всі хадили так. Уже церква закрилась, а хор був.

− Багато їх було?

В.М.: Шо-то женщін восєм отак було.

− А як їм люди платили?

В.М.: Хто як заплотить.

− Оце грошима, чи якимись речами?

В.М.: Грошима давали. Хто па рублю, хто па траїчкі дасть, хто па пятьоркі там, хто як заплотить.

− Чи не знаєте ви, яким був склад ансамблю на весіллях 20-х років, які були інструменти?

В.М.: Большинство була гармонія.

− А от у ваших батьків, дідів, може, вони розповідали?

В.М.: Дід розповідав, шо була скрипка у моді тоді. А при мені, то вже гармошка.

− А ви не знаєте, як платили цим музикантам, які на весіллях грали? Ну це ще тоді, як ваші батьки ще женилися, не знаєте?

В.М.: Цього вже не скажу, не знаю.

− І в кого вчилися грати, не знаєте таких людей у селі?

В.М.: Тоже не знаю.

− А не пам’ятаєте, може батьки вам розказували, може були в вас сімейні ансамблі? Може, наприклад, у сім’ї там декілька чоловік грали?

В.М.: Не расказували за це нічого.

− А чи був у селі шинок? Такого ви не знаєте?

В.М.: Кажуть, шо був, ну я не знаю. При мойом биту вже не було шинков.

− А що розповідали про той, шо був? Він за селом був, чи в селі?

В.М.: Був у селі, а був один на перекрьостку дароги в полі, от. Ну туди заїжджали, їдуть на город, з горада там. Перекрьосток дароги, там був шинок “Забара” − так називали його. Патаму шо там забарувались мужики некатариє. І сейчас тоє мєсто називаєцця “Забара”.

− А ви не знаєте, хто там був власником?

В.М.: Не знаю.

− Ніхто не казав про це?

В.М.: Нє.

− У 20-30-х роках був у селі клуб? До війни от клуб був?

В.М.: У 30-х уже був.

− А в клубі що грали?

В.М.: В клубі були всякіє інструменти: була гармошка, мандаліна, гітара, балалайки, от.

− А не пам’ятаєте, як грали на цих інструментах хто? Який репертуар грали: чи це народні пісні, чи це щось більш серйозне?

В.М.: Просто танци сєльськіє грали − кракав’як, карапєт, каробачкі там разниє, от. Ну і там уже ж був фонд культури, так нєкатарим і платили, даже я грав на гармошку. Та й на гармошкі, й на мандолінє грав, на балалайкі, от. І мені кали-некали перепадало.

− А керівник оцього ж, це ж цілий ансамбль музичних інструментів, так мабуть там же повинен бути керівник?

В.М.: Не було.

− Не було?

В.М.: Не було.

− Самі вчилися?

В.М.: Да.

− Чи хтось учив?

В.М.: Та просто так − адин знає, той таму передає, то ат таго там.

− На слух?

В.М.: Ага.

− Без нот, канєшно, да?

В.М.: Без нот. Не було рукавадітєля ніякаго.

− А коли грали у клубі, на які свята? Чи на релігійні, чи на радянські?

В.М.: У клубі каждий вечір грали.

− Не тільки на свято?

В.М.: Да.

− А зараз у вашому селі концерти бувають у клубі?

В.М.: Зараз не знаю, бо я вже ж не живу вже чотирнадцять год у селі.

− Ну ви там же буваєте?

В.М.: Буваю, там дом культури є, от. Видно, шо єсть, а шо там робиться − не знаю.

− А скажіть, будь ласка, от коли ви перебували в селі, то вам доводилось грати під час виборів?

В.М.: Ні.

− Старці. Чи ви бачили старців? Якщо бачили, то де?

В.М.: В свойом селі бачив, хадили па хатах, от. В літнє время попід хатами хадили, па вулиці просто йдуть так, співають, грають. Хто що винесе їм, от. А такіє, в зімнє, не в рабоче врем’я, так просто заходили по хатах, у хату заходить.

− А от коли свято храмове в селі, багато їх збиралося?

В.М.: Багато. Збиралося чєловєк по п’ять.

− То де вони збиралися? По вулицях, чи під церкву приходили?

В.М.: Поки правиться в церкві, значіть вони під церквою, а патом па вулицях расходяться.

− А що вони грали, ви не пам’ятаєте, що грали, що співали? Може, ви пам’ятаєте що-небуть?

В.М.: Такого я не скажу. Ну такіє пєсні, як абична, так, на падобіє церковних.

− Більше церковні псалми?

В.М.: Да, більше церковниє.

− А були такі старці, які не грали, а тільки співали?

В.М.: Були.

− А були старці чоловіки чи жінки?

В.М.: І тіє були, й другіє були.

− А жінки які пісні співали? Також церковні?

В.М.: Також. Хтось їм заплотить, дак вани памянуть радних і таму падобнає.

− А були старці, котрі мандрували б удвох, наприклад, чоловік і жінка?

В.М.: Були. Я, напрімєр, знаю такого, шо жінка була слєпая, а він видючий, але всьоравно хадили вдвох.

− Так це були старці з вашого села, чи з якогось іншого?

В.М.: Ні, не з нашого. А аткуда вани були, не знаю.

− На яких інструментах грали старці, не пам’ятаєте?

В.М.: Я пам’ятаю тольки оту ліру, котора крутить ото.

− А на бандурі, такого не пам’ятаєте, шоб старці грали на бандурі?

В.М.: Не бачив я.

− А на гармошці?

В.М.: На гармошці був, грав адин. Близько кала нашого села Казероги, так хадив там Кіндрат, от.

− Він теж сліпий був?

В.М.: Сліпий.

− Ви прізвище його не знаєте?

В.М.: Кіндрат.

− А прізвище?

В.М.: Не знаю.

− Кіндрат із села Козероги?

В.М.: Ага.

− Грав на гармошці?

В.М.: На гармошці. Він ще й тепер живе він, ще не так давно я бачив його.

− Він був незрячий теж?

В.М.: Незрячий. Сліпий.

− А його репертуар ви не знаєте, шо він співав? Чи він тільки грав?

В.М.: Грав і співав.

− А у вашому селі були старці?

В.М.: В нашому селі була баба сліпа, хадила. Так уже па селу сама хадила з палкаю. І заходить у хату й знає, да каго зашла. Чи вана па голасу так знала? Ну вано, видно, інстінкт вирабатується.

− Та вона просто старцювала, просила щось там та й усе? Вона не співала там?

В.М.: Чого, співала, радних памінала.

− Це з вашого села. Ви не пам’ятаєте, як її звали?

В.М.: Звали Тетяна, а от фамілію от і не знаю. Кажись, Шило.

− Тетяна Шило? А її рідня залишилася в селі?

В.М.: Цього не скажу вже.

− Вона була замужня, були в неї діти?

В.М.: От дітей, па-моєму, в неї не було.

− І не знаєте, чи там були брати, може, в неї молодші?

В.М.: Не знаю, не скажу вам нічого за цеє. Ії знаю, бо хадила па хатах. А хто в її був із радних, не скажу вам, не знаю.

− А як ставилися у вашій сім’ї до старців? Не проганяли їх? Обдаровували?

В.М.: Як же праганять? Каліку праганять із хати?

− Це вважалося гріхом?

В.М.: Канєшна. Чи то гріхом, чи то своєю совістю. Ну, не ганілі.

− Коли старці співали на вулиці, вони могли бути там…?

Чи старці мали свою сім’ю, коли співали на вулиці, коло себе, чи самі співали?

В.М.: Сім’ї не було в їх, от. Павадирь, єслі оба слєпиє, дак павадирь був.

− А бувало так, шо один сліпий, а член його сім’ї за поводиря?

В.М.: Бувало. Чалавік і жінка хадили, таких бачів. Вана слєпая була, а він видючий, він її вадив, і вдвох співали.

− Яке було відношення влади да старців ще в довоєнний час, не пам’ятаєте?

В.М.: Просто на їх не обращали вніманія.

− А коли старці зникли з вашого села? Що ними трапилося?

В.М.: Кали стали давать пенсію, значіть, прекратили хадить.

− А після війни ще були старці?

В.М.: Були зразу.

− Які? Чи співали без інструменту, чи з інструментом? Який це був інструмент?

В.М.: Аднаго знаю, з гармошкаю хадив. А то так, без ніякого інструмента.

− Це ви знаєте Кіндрата Шила?

В.М.: Да. Нє, не Шила.

− А як його прізвище?

В.М.: Прізвища його не знаю. Це ж Шило у нас була баба Тетяна.

− А-а-а, ясно. Прізвище, це з Козерогів цей Кіндрат?

В.М.: З Козерогів, прізвища його не знаю.

− Як ви думаєте, його сім’я там знаходиться в Козерогах?

В.М.: Була в Козерогах ще не так, год десять назад ще, знаю, шо була в Козерогах. А тепер не знаю.

− А хто в нього там був?

В.М.: Я знаю аднаго сина тольки, а хто ще з сім’ї − не знаю.

− А не пам’ятаєте ви, до вас у клуб не приїжджали бандуристи? Не старці, а артисти, ну з бандурами шоб виступали?

В.М.: Приєжджали да вайни двоє, от. Він і вона.

− Вони були сліпі?

В.М.: Нє.

− Не сліпі?

В.М.: Не сліпі, а спіціально бандурісти.

− А ви не пам’ятаєте, звідки вони?

В.М.: Бандуристи з Києва вони.

− З Києва?

В.М.: Да.

− А що вони грали, ви не пам’ятаєте? Чи це були народні пісні, чи?

В.М.: Народні. Вона співала Бондарівну. Вон співав отую, шо каже: “Постій, моя мила, шоб ти дуба не звалила. Бо ти, каже, панського роду, не була у лісі зроду”.

− А з вашого села були бандуристи?

В.М.: Не було.

− Церковно-релігійні пісні. Церква у вас була, так?

В.М.: Була.

− Коли її знищили?

В.М.: Знищили її десь у 1937-ом чи 1936-ом гаду отако, точно не знаю.

− Після цього хто співав на похоронах?

В.М.: Церковний хор так астався. Він і був, і ще й даже січас некатариє єсть, женщін три, таких шо ходить па пахаранах із цього ж церковного хору.

− А колядували у вас, у селі, ви знаєте, перед Різдвом колядки були?

В.М.: Перед Різдвом уже не замічали, при мені не було, от. А щедруха була. Оце перед новим годом.

− Вам не забороняло місцеве начальство щедрувать?

В.М.: Та ні, не забороняли.

− А не пам’ятаєте, на весіллях у вашому селі було таке носіння, пісні про носіння про Христа? Не було такого?

В.М.: Не було.

− Чи пам’ятаєте ви весілля у 1930-х роках?

В.М.: У 1930-х? Єсть шо-то таке.

− Ви вважаєте, вони були довгими ці весілля?

В. М. − Да, це саме менше − три дні гуляли. А то і цілу неділю.

− А раніше от батьки вам не розказували, у 20-х, ще до голодовки?

В. М. − Таді не знаю, не було такога разгавору.

− А не пам’ятаєте ви такої назви − “червоні весілля”, от у 20-х роках були такі? Не пам’ятаєте?

В.М.: Не пам’ятаю.

− У вашому дитинстві, от коли ви ще підлітком були, чи усі родичі збиралися на весілля? Усіх запрошували?

В.М.: Всіх.

− Чи сватали дівчину перед весіллям?

В.М.: Як закон − сватали.

− А хто були свати?

В.М.: Ну, це вже каго маладий візьме, там, може, дядько в його якийсь єсть, чи сродствєннік, чи тавариш який постарше, значіть так. В бальшинство сваїх родичів брали.

− А дівчата готували посаг на весілля? Придане?

В.М.: Дівчата? Ні.

− Зовсім нічого? Придане готували? Наприклад, рушники.

В.М.: Ну так ета ж… а, маладая чи гатувалась?

− Да, да, молода.

В.М.: Ну, це ж як закон. Рушники, падушки там, це таке.

− І вони вишивали ж їх.

В.М.: Да.

− Чи ткали. А після того, як дівчина виходила заміж от у давнину, вона міняла прізвище своє на чоловікове?

В.М.: Законно даже міняла, расписувались, от. Хатя воно можна ж було і так, на сваю фамілію, но міняла.

− А не пам’ятаєте, не було випадків, коли одружувались між собою родичі − двоюрідні брат і сестра, наприклад, дядько й племінниця?

В.М.: Ні, не замічав я такого.

− У 20-і роки, коли ще ви були підлітками, не пам’ятаєте, дітей хрестили?

В.М.: Хрестили.

− А хто обирався хрещеними?

В.М.: Хрещеними обирались тоже также: хто с родствєнніков брав сваїх, а хто, напрімєр, маладий, брав тавариша свого, от, хрещеним батьком. А малада там, єслі нема с родствєнніков таких, шоб падходить под ето, значіть падругу сваю брала.

− А були розлучення до війни у сільських родинах?

В.М.: Були.

− І як це виглядало? Як вони розлучалися − чи це тільки церква там треба, повинна була дозвіл дати, чи це тільки сільрада? Не пам’ятаєте такого?

В.М.: У нас то, я був пацаном іще, так на суд заходив, суд разбирав сільський, от.

− Сільський суд?

В.М.: Да.

− Розбирався − чи розвести, чи не розвести, да?

В.М.: Ну, як абично, разводили, не то шоб там. Ну, питали там − чого, шо ви, шо разходитесь, там отаке от.

− А коли, в яких випадках чоловік чи жінка мав право одружитися вдруге? Тільки після розводу?

В.М.: Зразу так без разводу женилися вони там. Ну, расписувать − цього вже я не знаю як, чи вани расписувались, чи так сходились, от. Ну, без разводу тоже женилися другий раз. А патом уже став закон больш требуватєльний. Зразу, так так воно шло, без законов.

− А не знаєте ви, чи зобов’язані були діти другої жінки, на якій одружився чоловік – і взяв дружину собі з дітьми, чи вони були зобов’язані були прізвища свого нового батька брати? Чи могли залишатися на прізвищі свого батька рідного?

В.М.: Па-моєму да, на ріднага батька фамілії.

− Могли залишатися?

В.М.: Да. Як всинавляв, от, можна було й так перепісувать. Ну, большінство вани так на сваго батька. Бо в мене тоже тавариш був, дак, от, мати вийшла його за другаго, от, а він був на фамілії першаго батька.

− А як у селі ставилися до позашлюбних дітей? Якщо дівчина народжувала дитину, не будучи заміжньою?

В.М.: Сначала ставилися не дружелюбно, як то кажуть.

− До байстрюків?

В.М.: Да. Дражнили там їх, і тому падобнає. Ну, а патом уже, кали дальше ішло в привичку, так ано уже так, наче й треба.

− Ви не пам’ятаєте, в вашому селі був колись дитсадок?

В.М.: Був.

− А в який це час було?

В.М.: А в який час? То вже пасліднє врем’я. Зразу як-то зразу, зразу, пастойте, так точно не скажу вам, в яке врем’я.

− Ну після війни, чи до війни?

В.М.: Після війни.

− Після війни?

В.М.: Да.

− А директора ви не знаєте? Хто був директором?

В.М.: По-моєму, в нас ніякага директора не було. Так садок, і та.

− Вихователька?

В.М.: Вихавателька там. Та проста зразу так і не вихавательки не була, а просто нянька була, так називалась вана. Старуха там даглядала їх, не вона так старуха, но, от. А так, шоб спеціально там і дірєктар був, і того нічога не було цього.

− А хто повинен був доглядати старих батьків в сім’ї? З ким вони доживали свій вік?

В.М.: Як абична − младший син був наслєднік, от.

− Володимир Михайлович, а де ховали померлих родичів, батьків?

В.М.: В каждом селі було кладбище. Ми там і хавали.

− Після смерті батьків кому доставалося господарство?

В.М.: Як абична − младший син був наслєднікам. А якшо не було сина, значіть, дочка там. Завещаніє каму зрабив.

− А не було так, шоб ділили майно між усіма членами?

В.М.: Було й такоє.

− Коли будували нову хату для когось з родини, усі родичи брали участь у цій будові?

В.М.: Не всє так рабілі.

− Ну, а більшість помагали?

В.М.: Памагали, канєшно.

− У вашому селі дівчата й хлопці ходили на сезонні заробітки?

В.М.: Хадили.

− А куди вони ходили?

В.М.: Оце паслєднє врем’я строїлі желєзну дарогу у Грабарі, так називається, єзділі землю таскать там.

− Чи брали участь у революції та громадянській війні ваші родичі?

В.М.: Лічно маї?

− Да, ваша рідня? Може, брати двоюрідні?

В.М.: Не було таких.

− У селі співали революційних пісень?

В.М.: Пісень співали.

− А якою мовою? Українською чи російською?

В.М.: Большинство російською мовою співали.

− Члени вашої родини пішли хтось із них працювати в місто?

В.М.: Ні.

− От ваша сестра, вона у місті ж працювала вчителькою, в містах у різних?

В.М.: То тьотя моя вже.

− А то ви мали на увазі вашу тьотю, коли розповідали про вчительку?

В.М.: Да, то тьотя була, батькова сестра.

− Не ходили на заробітки в місто?

В.М.: Ні.

− Чи став хто-небуть з ваших родичів партійним працівником чи головою колгоспу?

В.М.: Тоже ні.

− Обрядові пісні. Ви добре співаєте, Володимир Михайлович. Від кого ви перейняли спів − від бабусі, чи мами, чи від сільських дівчат, чи парубків?

В.М.: У нас всі співали. Мама харашо співала, батько співав. А так на вулиці хто співав так. Ну, єслі в мене пам’ять була хароша − раз пачув і вже. Голас був, слух хароший.

− Ви кажете − на вулиці запам’ятовувалось, ви не можете згадати, ви, мабуть, уже підлітком бігали на вулиці, не пам’ятаєте ви, чи коли більше гуляли на вулицях − чи до колгоспів, коли ви ще не були парубком, чи вже в 30-і роки?

В.М.: Да калгоспов більше гуляли, от.

− Чи вважаєте ви, що в околишніх селах спів схожий на той, що й у вас? Шо там так само співають?

В.М.: Так ані адінакава співали всюди па сьолах.

− Чи були у вашому селі такі обрядові свята і пісні, як веснянки, русальні, купальські?

В.М.: Да, да, да.

− Які саме були?

В.М.: Праважали, напрімєр, там русалак, і русальний панеділак там був, і таму подобне.

− А купальські свята святкували?

В.М.: Святкавали, канєшна.

− А шо, як у вас святкували Купала?

В.М.: Як? Виходили, ми живем кала лугу, виходили над річкаю, й там хлопці, дівчата співали, агонь раскладали там, кастри.

− А не було, не робили ляльки якої-небуть, чи жіночої подоби, чи чоловічої?

В.М.: Нє, не бачив, при мені не рабили такога.

− А веснянки? Дівчата закликали весну?

В.М.: Да, це тоже веснянка була, от.

− І ви брали участь у цих обрядах? Чи тільки чули від мами, чи од бабусі?

В.М.: Я не брав уже в таких обрядах.

− А коли їх перестали святкувати, оці свята, ви пам’ятаєте?

В.М.: Де-то вже в 20-х гадах уже їх перестали.

− Якщо ви пам’ятаєте веснянки, то які саме були розповсюджені у вашому селі? Не пам’ятаєте, були такі заквічні, хороводні, жартівливі? Ви яку-небуть веснянку пам’ятаєте?

В.М.: Співали дівчата там, шо “Вже весна, вже красна, із стріх вода капле”.

− А не було в вашому селі такого хоровода “Водіння козла”, “Та й скочив козел в огород”?

В.М.: Такого не було.

− А які з обрядових пісень вам особисто більше подобаються, вважаються красивішими − веснянки, чи купальські, чи щедрівки, чи колядки, чи, взагалі, пісні про любов?

В.М.: Веснянки само красіво співали.

− До яких з цих пісень начальство, клубні працівники ставилися прихильно, а якими нехтували, забороняли, на сцену, наприклад, не пускали? Таких пісень не знаєте?

В.М.: На сцені таких не співали в нас, не знаю такого.

− І не пропонували співати клубні працівники?

В.М.: Да нє, такого, не було такого.

− Ми колись уже з вами говорили сьогодні раніше трошки, про християнські колядки і передноворічні щедрівки. Ви говорили, що колядок у вас не співали, так, перед Різдвом?

В.М.: Співали, но при мойом биту вже не співали. Чув тіки, шо хадили з звіздой перед Різдвом, от. А перед новим годам щедрівки.

− І щедрівки дозволялося ввесь час співать, ніхто не забороняв?

В.М.: А в послєднє врем’я так хто щедравать хадив − тільки діти малиє там.

− А не знаєте, чому перестали колядувати?

В.М.: Цього не знаю.

− Вам не доводилося колядувати?

В.М.: Мені нє.

− У вас не бувало, от, наприклад, якщо це щедрували, то окремо чоловічий і жіночий гурт назбирався, як ішли щедрувати? Ви парубком не ходили щедрувать?

В.М.: Парубком уже не ходив.

− Уже не ходили?

В.М.: Не хадив. То ще паки в школу хадив, то.

− А чоловіки разом з жінкам співали? Чи жінки самі співали, чоловіки самі, любих пісень?

В.М.: Любих, канєшна, співали абаюдно.

− Це була давня традиція, ще й ваші батьки співали так, чоловіки й жінки разом?

В.М.: Да, да, да, да. Всєгда воно всєгда велось таке, чоловіки, жінки, всє.

− А ви не пам’ятаєте чумацьких або козацьких пісень, які співалися в вашому селі? Про чумаків, які по сіль їздили?

В.М.: Такіє співали. “Ой, чумаче, чумаче, житьйо твоє ледаче”.

− А дальше?

В.М.: “Чом не сієш, не ореш, чом не рано з Криму йдеш?”.

− Так ви знаєте й мелодію цієї пісні?

В.М.: Та знав же мелодію.

− А зараз не згадаєте?

В.М.: Зараз уже забув.

− Вони не заборонялися ці пісні?

В.М.: Ні, не заборонялися. Вани самі па сабі отак атпали, от. Перестали за їх вспоминать даже.

− Ви збирались коли співати, то співали не тільки родичі, навєрно, а й всі, хто гурт збирався, всі співали?

В.М.: Да. Хто в гурту був, той і співав.

− А частушки в 20-30-і роки у вас співали?

В.М.: Частушки всігда співають.

− Ну в 20-х теж співали, ви не пам’ятаєте?

В.М.: Співали.

− І називалися вони частушками у селі? Так і звалися − частушки пісні, чи частівки, як вони звалися ці приспівки?

В.М.: Проста припівками звались.                                                      

− Припівки?

В.М.: Да.

− Вони співалися під гармошку?

В.М.: Якшо єсть гармошка, так під гармошку. А нема − дак так. Дівчата на вулиці сабируться.

− А якою мовою вони співалися − російською чи українською?

В.М.: Більше так – селянськаю. Там і українськіє слава були, і руськіє, і бєларуськіє.

− А ви не можете сказати − звідки вони прийшли частушки? Від кого їх перейняли?

В.М.: Цього я не магу сказать, від кога.

− Чи від пришлих людей, чи від сельчан, які на заробітки їздили? Не знаєте?

В.М.: Не знаю.

− Під частушки танцювали?

В.М.: Танцювали, да.

− І який інструмент використовувався, коли частушки співали?

В.М.: Большинство гармошка.

− А ви любите співати пісні “Сірєнь галубая”, “Сломлю я вєтку із вінаграда”? Вам подобаються ці пісні?

В.М.: Подобаються.

− А від кого й коли, якшо ви пам’ятаєте, ви їх перейняли, почули?

В.М.: Цього я не могу сказать.

− Вони вам подобаються більше, наприклад, ніж, щедрівки, про козаків пісні?

В.М.: Ну, канєшна, більше.

− А ви любите співати під гармошку, чи більше без супроводу гуртом?

В.М.: Під гармошку, бувало такіє случаї, от.

− Ну без супроводу тоже співали?

В.М.: Або колєктівно соберемось коли так, лучче ще палучається.

− Ви на весіллях коли бували, то співали також?

В.М.: Ну так аякже!

− А ви ніколи не бували на весіллях, котрі б справлялися у клубі?

В.М.: Не бував на таких.

− Ви знаєте багато пісень. Від кого ви їх перейняли найбільше: чи від родичів, старших за віком, чи від односельчан, чи від приїжджих людей, чи чули по радіо, по телебаченню?

В.М.: Ад адносельчан, от. Некатариє з радіо перехватавал.

− Домашні промисли. У вашому селі були гончари?

В.М.: Ні.

− Який був національний склад села? Чи були євреї? Якщо були, то скільки, якщо ви пам’ятаєте? Чи були росіяни, поляки?

В.М.: Євреї були, от. Расіян я таді ще не панімав, от, де расіянин, де паляк там.

− Росіяни були просто люди?

В.М.: Ну були в нас, асобенно дворяни, були паляки, патаму шо так − адин Казімірський був, польська хвамілія, Шедровський, тоже дворянин був, от. Так шо це із панських осталось у нас.

− Ви в школу ходили в селі? 

В.М.: В селі.

− А якою мовою викладали в школі?

В.М.: Українською тада викладали.

− А у церкві проповіді, ви не пам’ятаєте, священник якою мовою виголошував?

В.М.: Пропавідь була на руськай.

− А не знаєте, от коли в сільській раді там документи вели, може вам шо виписували, ну якусь книжку чи справку, якою мовою вона була написана − російською чи українською?

В.М.: Большинство виписувалось російською моваю.

− Тут ще таке питання: чи були спеціальні представники, що займалися здійсненням українізації? Був такий період у нашій історії, ну це в 20-і роки, ви, мабуть, цього не пам’ятаєте?

В.М.: То ще я того не помню.

− У 20-30-40-х роках ви не пам’ятаєте, можна було купити українські книжки? От Степана Руданського ви дуже добре знаєте, відколи ви його знаєте?

В.М.: Це я брав у бібліотеці вже послє…, не так давно. Десь у 60-х годах.

− Чи, от ви говорили, що там і поляки в вашому селі начебто були, і євреї − це батьки ваші розказували, шо були, так?

В.М.: Да, да, да.

− А коли вони у вас з села виїхали, євреї?

В.М.: Послє революції ані сразу ж і повтікалі із села.

− А з чим це було пов’язано?

В.М.: Видно, із тим, шо калхози були, от, а нашому діду єврей знакомий совєтував, шо йди в калхоз, так в тебе астанеться хазяйство, от. А патом постепенно виходь с калхоза, каже, бо в калхозі жизні не буде.

− От у нас така мова мішана − російські, українські, білоруські слова. Як ви думаєте, це якось вплинули якісь часи на цю мову, чи це споконвіку так було?

В.М.: Па-моєму, це споконвіку воно так велось у нас, па сьолам, канєшна, от. Бо мішаниє люди жили так.

− Ну тут кордони близько?

В.М.: Да.

− Богомази. Їхнє мистецтво та вірування, пов’язані з іконами. От, шо таке богомази, ви знаєте, хто ці люди?

В.М.: Ну це те, каториє рисовалі ікони.

− Да, а були вони в вашому селі такі художники?

В.М.: Можна сказать, шо не було в нас у селі художников такіх.

− Ні ікони, ні картини не малювали?

В.М.: Картини адин малявав, от. І ікони інагда, значіть, хто папросить, так малявав. Ну он не занімавсь, не було в його спеціальності тії, шоб він занімавсь тіки етім, от.

− Він не при церкві був, він просто жив?

В.М.: Просто жив так.

− В селі, він був просто селянин, да?

В.М.: Селянин. І він крєпко любив українську мову. Все він стаяв на.., і разгаварівав по-українські, от.

− Як він малював, бачили його картини чи ікони? Доводилось вам їх бачити?

В.М.: Та він і мене колись і с натури пісал, і с фотокарточкі списував.

− Так у вас і зараз цей малюнок є?

В.М.: Та немає. Це ж так не раскрашували, а так − черновіком, карандашом. Ну, сходство нормальне.

− А картини він які малював, ви не знаєте? На яку тему, які сюжети там були?

В.М.: Ну так де яку пабачіть.

− Перемальовував людям картини?

В.М.: Да.

− Він учнів ніяких не мав?

В.М.: Не мав ніяких учнів він. Він патом пашов у армію, і дето астався на тому, на родезі, больш не приходив у село, ще да вайни.

− Це ще до войни він пішов із села?

В.М.: Да.

− Скільки от у селянській хаті, у вашому селі, скільки образов, скільки ікон нормально було в хаті, на покуті?

В.М.: Ну, кажись четирі, в кога більше було так.

− А хто це був, який образ?

В.М.: Як абично − Ісус Христос, Матерь Божа, от. Ну як у нас, так був Ніколай Чудатворець.

− У вас це храмове свято?

В.М.: Нє.

− У вашому, у вашій сім’ї, да, був Микола?

В.М.: Ага. Микола Чудотворець, Федосій там і, у нас було картин шесть їх.

− Ану пригадуйте ще, які ще ікони були?

В.М.: Аднаго купив дєд, значіть, він сам не граматний був. Так купляв за Хведосія, а палучився якийсь Асах Ніжегародській, от.

− А як розвішували ікони в хаті, на якому місці?

В.М.: Як обична, коло стала.

− На покуті?

В.М.: На покуті, як кажуть.

− А рушниками накривалися?

В.М.: Абізатєльна.

− Ви не знаєте, чому саме обов’язково треба було накривать рушниками?

В.М.: Не знаю чого, шо це за закон такий.

− І лампадку чіпляли біля ікони?

В.М.: Не у всіх. У нас, напрімєр, не було її нікагда.

− А ви не можете пояснити, може ви чули від старих людей, чому іконки кладуть, клали в домовини?

В.М.: Оцього не знаю, шо це за признак такий.

− Коли в армію проводжали, то благословляли іконою?

В.М.: Може, й благословляли, ну це вже не при мойом биту. А вже при мені не благословляли.

− Чи не бувало так, шо в хаті молилися до однієї ікони, називаючи її заступницею?

В.М.: Нє, в мене дєд сільна малився, здорава, так він згадував усіх святих там, от.

− Чи бувало, що в церкві мали також своїх богів, до яких молилися, просили допомогти? В вашій сім’ї такого не було?

В.М.: Не було.

− Чи ви чули таке, що ото старі люди вважали, що духи померлих живуть за іконами у хаті?

В.М.: Не чув такого.

− А що робили з старими іконами, коли вони вже ставали зовсім темними?

В.М.: В нас такого не було, не знаю, от, шо з їми рабили.

− Ну, а на горище їх не виносили, не чули ви?

В.М.: Даже бачив. У сасєда, виносили на гарище.

− На горищі були, да?

В.М.: Да. Старовинна, здарова така ікона, збита з досток, от. Тепер вона цєнность була яка!

− А от ви ходили на вечорниці, там гуляння були, танці. Чи завішували ікони під час цих танців? Чи не вважали, що це грішно − перед іконами танцювати, особливо під час посту?

В.М.: Ні, не завішували. Дак під час посту так воно…

− Не збиралися?

В.М.: Так, збиралися в празники, ну танцев не аткривали. Це вже кагда став клуб, таді вже пашло.

− А коли траплялися сварки при іконах, нічого не говорили? Не казали, що при Богові не можна сваритися?

В.М.: Ні, не казали.

− Як ви вважаєте, як може покарати святий свого обранця? От, моляться до однієї ікони, а потім виходить, що цей святий начебто покарає того, хто до нього молиться?

В.М.: Цього не знаю, як воно може карать.

− А ви не знаєте, от кому потрібно молитись, щоб, наприклад, збулося задумане, щоб дитина почала ходити, щоб благополучно закінчилися роди? Не знаєте ви таких святих?

В.М.: Не знаю, прикметах таких не знаю.

− А хресні ходи з іконами у вашому селі бували?

В.М.: Бували.

− Коли?

В.М.: Напрімєр, на Гіоргія Побєдоносця виходили в поле, от, хресним ходам хадили.

− І шо просили тоді, не знаєте?

В.М.: А шо прасили?

− А просто, а просто, наприклад, у полі, у посуху, не виходили, щоб дощ пішов, такого не пам’ятаєте?

В.М.: Не пам’ятаю.

− А у 30-і роки почалося переслідування багатьох людей, у тому числі й священників. Ви не пам’ятаєте по своєму селу, були ці переслідування?

В.М.: Були.

− І шо їх, виселяли?

В.М.: Ну, в нас сам, навєрно, виїхав, от. Адин був такий наш слабинський, так він був жандармом, а потом папом став, от. Так він сказав просто, шо релігія – ето дураса, і так його аставили, от. А патом он правіл.

− А коли хресні ходи були, влада не забороняла місцева проводити ці ходи?

В.М.: Так у нас як розкидали церкву, так прекратились і ходи вже.

− В 1937-му році?

В.М.: Да.

− А не чули ви такої назви “червона пасха”?

В.М.: Не чув.

− Влада використовувала релігійні свята з метою збирання коштів з віруючих у деяких регіонах. В вас такого не було?

В.М.: Не чув, не було такого в нас.

− А на церкву збирали колись гроші, ще як церква була?

В.М.: Як була церква, так не збирали. Ето пожертваваниє було сами люди кидали, там, от, хто що там: то п’ять капєєк, хто двє, трі. А послє таго, послє вайни сабірали гроші на церкву, так там ізрабили були таку її невеличку, вона согнила, вже развалилась давно, толькі мєсто асталося.

− Володимир Михайлович, ви не пам’ятаєте, щоб вам доводилось читати у газетах, в місцевих газетах зречення священників, інші антирелігійні заяви? Щоб священник писав, що він зрікається цієї віри, ???

В.М.: Шото-шото було таке, я читав, от. Ну, давнє дєло, я просто забув за його, як шо воно там опісувалось, ну було.

− Ви не пам’ятаєте, як закривали вашу церкву? Як це відбувалося?

В.М.: Просто прийшли, надєли замок туди, і зразу залєзлі. Там нашлісь такіє заєжжиє, скинули хрест із верху, от. Церква була дуже здарова, така, як оце Тройца, такая висата була. І начали її разарять, раскідать.

− Так її просто зразу в 1937-му році розкидали по брьовнах?

В.М.: Да, раскидали.

− А куди подівали ікони? Усе це церковне приладдя?

В.М.: Хто забрав додому. Я не знаю, хто разбірав там його, куди вано.