Сокирко Микола Пантелеймонович, 1913 р. н.

— А де він це навчився? чи дід так вмів?
М.П.: А він був в армії, значить, майстром, і там десь проходив школу, десь там школу проходив оцю, слєсарську школу. І так в його пішло й пішло.
— Чи він ще мав час, щоб працювати на полі?
М.П.: Батько орав, у нас же ж земля була!
— А скільки було землі?
М.П.: Землі було півтори десятини. Там же ж була, мати ше ж була, значить, жінка його. Були там і рідня, була сестра батькова. Так шо було ким робить.
— А скільки дітей було у батьків?
М.П.: Нас було 3 хлопці. Я самий менший. Середущий був Василь. Самий старший Феодосій. В нас казали Тодосій. Це в родині. Всі померли, я один тільки остався. Лишився я один. Та й тоже був я здоровий, був я крепкий чоловік, та шо там говорить! А це так мене оці обставини мої домашні, так вони мене замучили, затягали. Це ж уявіть собі, шо це все моїми руками потягнуть. Підгорни. Покоси. Посуши. І маю 3 козки і 5 козенят. І це їм треба корм дать. курей там ше з десяток. І моя втіха, собаку мені віддали, маленький цуцик такий. І ця собака виросла як теля завбільшки. Такий розумний собака! Оце тільки я пішов на время, він мене як побачить, не знає, шо робить коло мене!
— Чуєте, а що було в вашого батька на господарстві? була коняка?
М.П.: Була коняка. Була корова. Свині були. Вівці були. Ше коли батько помер в 18-му році, німці приїхали, “іспанка” тоді ходила, чули таку хворобу? він від “іспанки” помер.
— У 18-му?
М.П.: Да, у 18-му році. Лікарі спасали його, але він помилку зробив. У його температура була, а він ше добавив водки цеї. Його спасали, я помню, оббинтовували його всього бинтом, і нічого не получилось. Гарний був мужчина, такий здоровий коваль, знаєте, впертий.
— Чи він був один на село коваль, чи ще були?
М.П.: Були ковалі.
— Але не такі.
М.П.: Були другі, але такі то підкувать коня. Пока він доведе коня, то підкова одпаде (сміється).
— Чи ви пам’ятаєте, чим йому платили?
М.П.: А! чим йому платили? грошима! Але це в 18-му році він помер. Так що тоді ще якісь гроші там були, там як вони називались? і “керенки” якісь були там, от. Це про батька. Дід мій не був спеціалістом, а любив чумакувать. Було набере продукції якоїсь і везе десь, в теперішній Кіровоград. Туди повіз, продав і їде назад. Комірчина в його була добра. такий він був, розмишляв. От. Не заборонялося. Бери продавай, купляй, це твоє діло.
— Чуєте, а хлопці що робили? Ви як ще парубкували, то кому ви тоді помагали?
М.П.: А хлопці, мої брати?
— Так, брати і ви?
М.П.: Ми пока ж це не навчилися, я уже почав вчитись. Десь до 20-ти років я робив все, шо мати сказала. Мати отак казала — “Хлопці! ану йдіть, ану складіть отам картоплю! або там кукурузу, або шо”. Ми беремо сапи і робим. Так шо ми все время по приказу матері робили. У нас мати зарані померла. От, батько помер в “іспанку”, це йому було 23 роки, дуже молодим.
Одбув армію. Прийшов з армії, в 18-му році, це вже фронт тоді, значить, з німцями вже перестали воювать, хто куди! Роз’їжджались по домам солдати. І батько мій приїжджає на коні, красиво! Волосся було, я помню, на лобі. І він приїжджає на тому коні.
А в матері ше була ж своя коняка. Продала вона, як батько помер, то ж дві не в силах була держать, вона продала цю кобилу. Дядько якийсь, я помню, приніс їй цілий мішок грошей. І казали матері — не бери цих грошей! Бо як хоче, то нехай тобі товаром оддасть, і все. Там чи зерном, чи чим. Мати не послухала, так, аби збуть. Продала цю коняку, а через місяць гроші ці пропали, і все! І коняка там пішла, як то кажуть, даром, і все.
Тепер, брати мої робили в сільському хазяйстві. Брат пізніше вже, як колгоспи були, став трактористом. Сильним трактористом був.
— Чи ви пам’ятаєте, як починалися колгоспи?
М.П.: Чи я пам’ятаю? Заодно ще розкажу, пробачте. Шахтьор був другий, на шахті все время. Оце він повальщик, знаєте, що то таке?
— Валив щось там?
М.П.: Оце, значить, підставки ті такі там ставилися, шоб не обвалювалось. То він їх рубав, бистро рубав і тікав. І воно ззаді падало, валялось. Отаке він робив. Це мій брат середульший. А самий старший, цей був тракторист. Шось ви ше питались мене?
— А я хотіла запитати, як колгосп починався, то чи ви пішли в колгосп? Мати записалась?
М.П.: Мати моя казала так — куди люди, туди й я! Так моя мати казала. Вона ніколи не йшла проти людей. Колгосп цей організовувався, знаєте як? Це насильно було все зроблено.
— Це означає, що люди не радо йшли?
М.П.: Не по добрій волі це було, розумієте? це не по добрій волі. У селі в нас був там зразок показаний, ви розумієте, значить зразкове господарство. От він організувався під назвою “Колосок”. Не колгосп, а комуна називали. Хотіли показать, як треба хазяйнувать, шоб і людей зацікавить, шоб вони йшли, значить, в колгосп, і були зацікавлені в цьому господарстві, розвивать.
То я вам скажу, шо я ж вже був дорослий, пригадую, як це проводилося. Це збори збиралися, на тих зборах рішали питання про те, шо хто за те, шоб колгосп? хто проти? Всі люди мовчать. Один каже — “Харашо, то ви ж як колгоспи будете робить, то од нас заберете все? І скотину заберете, і реманент, і все?” Кажуть — “Заберемо!” Він — “Харашо, а потом поламаєте, понищите, а потом де возьмем?” Такий розумний дядько був.
В общем, робилося все силою. Люди, між іншим, хто, тоді розкулачували. Юхима Діденко, його зіслали, вивезли сім’ю. Другого арестували, вивезли сім’ю. Розумієте? В Сибір!
— Чи арештували багато сімей?
М.П.: Чи багато сімей?
— Щоби вивезти, чи багато в вашому селі?
М.П.: Та чимало людей!
— Сімей може 10, чи менше?
М.П.: Більше, мабуть, ніж 10. Ото в нас в районній газеті напечатано, шо такий-то, такий-то розстреляний. Такий-то, такий-то засуджений на стільки-то років. Розумієте? Один дядько, такий вже, ну як вам сказать, такий був, коло землі все время робив, десь шось сказав. І його за те як забрали, то ми тільки й бачили! А сім’ю вивезли в Сибір, сім’я пізніше сама приїхала.
— Повернулись? деякі з них повернулись?
М.П.: І в газеті пишуть — розстреляний. І все.
— Микола Пантелеймонович, а хотіла запитати, що ті, що не йшли в колгосп, не хотіли, їх заставляли або виселили, як люди про них говорили або думали? як ставились до них?
М.П.: Повторіть ще раз.
— Більшість тоді пішло в колгосп, а як хтось не хотів, і його не могли заставить.
М.П.: Зрозумів вас, зрозумів! Значить, тих, хто не хотів, обкладали налогами, багато грошима там. Як ти мав землю там скільки, то вони такий налог накладали, шо людина не в спромозі була виплатить, в державу дать оце все. В його не хватало для себе даже. Розумієте? І вони — ага! причина єсть! Судили, що от невиконання урядових цих приказів, указів. Арештовують, і в Сибір! одправляли отаких людей, які не хотіли йти в колгосп. А налог такий накладали, шоб людина не в спромозі була його виконати. Оце таке робилося. Були в нас такі. Був в нас такий Григорій Жернило, такий був, це рідня моя. В мене багато рідні. Це моєї баби рідної сестри, я його добре знаю. Було таких чимало людей, шо не виконував, значить, це діло. Вивозили його!
— А хто як би проводив ту колективізацію? свої люди з села чи приїжджали? З району так як би приїжджали, чи свої люди проводили?
М.П.: Кого? цих людей?
— Ні! колгосп організовували.
М.П.: Колгосп організовували, спеціально були, вони називалися тисячники. Це робітники Ленінграду, о! робітники других там міст. От, їх присилали сюди, а вони в цьому сільському хазяйстві нічого не розуміли!
— А вони розмовляли по-російські?
М.П.: Так! по-російські. Казав один дядько — шо ти мені “какаєш”? (сміється). Ти мені кажи по-нашому, я тебе не розумію!
— А ще щось до колективізації ми попробуємо. Може ви пам’ятаєте, як ще не було колгоспів і не було ще революції, хто керував у селі?
М.П.: Хто керував в селі? В селі ше, крім цих представників, які сюди приїжджали, були сільські, сільські такі були, як вам сказать, люди нечесні, які під час голодовки ходили по хатах та оббирали людей. Брали послєднє зерно. Брали послєдню скотину.
— Присядьте туди.
М.П.: Нічого, я так посиджу.
— Як ви так можете терпіти?
М.П.: А я вже привик, в мене поперек нікудишній. Раньше поперек був в порядку, а це шось зробилось. Не знаю. Я в лікарню не ходив, бо я знаю, уколи почнуть давать!
— А організовували разом, ці тисячники і місцеві?
М.П.: Да! місцеві під їх керівництвом, місцеві людей обіжали! людей грабили! Шо вони тільки не робили!
— А ці тисячники, як довго вони були в селі? як довго вони сиділи там в селі перед тим, як вони повернули додому?
М.П.: Тисячники чи довго були? Тимчасово були. Вони десь зиму, чи півроку, не більше. Це такі були, сталінські були ці.
— Чи вони мали зброю?
М.П.: Да! вони озброєні, були озброєні!
— А скільки років хлопець або дівчина мали, коли вони починали працювати в колгоспі?
М.П.: Скільки років? Тоді робили в колгоспі і дорослі, і малі. Малі пасли, от. Більші, такі років 15, брали вже сапки та пололи. Всякі були. Молодші робили, гулять ніхто не гуляв.
— Чи платили однаково і малим?
М.П.: Нє! платили їм дуже мало, набагато менше. І людям шо ж, 200 грам давали, 200 грам хліба на трудодень! Значить, коли ти був сьогодні в колгоспі, поробив, тобі записали один трудодень, так. Паличку тобі поставили. На цей один трудодень тобі давали 200 грам. І за всей рік ти заробив мішок пшениці. От тобі й все! І попробуй прожить! Розумієте?
— А як ви прожили?
М.П.: А ми прожили як? сіяли на своєму городі. Сіяли. Потом мали коровку.
— А скільки давали землі?
М.П.: Я казав, півтори десятини. А як уже колгосп начався, то корову не забирали в нас, коня забрали. Коня забрали, а корову нє. То корова нас спасла. Ото голодовка страшна, нас спасла ця корова. Гарна корова була, здорова корова! І вкусне молоко було. І значить, вона нас, мати казала моя, шо корова це друга мати. Так вона казала. Шоб не та корова, нас не було б давно.
В 33-м році стільки людей вимерло. Оце бачите, пустує земля? Ото, де хатин нема, отам три було садиби, три хазяїна жило. Три сім’ї підряд. Всі з голоду померли. На цій стороні оце, де красива хатка оно стоїть, там баба жила в кінці самому, тоже померла з голоду.
А я вчився в Києві у Художньому Київському інституті. От приїжджаю я додому, знаєте, ужасне було таке положення. Виходжу я з Вільшани, виходжу з Вільшани і дивлюся — полем іде підвода, везуть шось, і за нею чоловік 50 людей. Ну, я догадавсь, там кладбище це скотяче. Вони туди везуть шось, і люди за ними. Я догадавсь, що це люди йдуть за падаллю за цею. А я так ішов дорогою, а потом повернув так, і якраз од мене метрів 200 так получилось, розумієте, бо вони ішли по прямій, а я по кривій. І значить, шо ж получається, видно здохла чи корова, чи коняка, не знаю, шо там. Так накинулися ці люди! крик такий піднявся! Той собі тягне, той собі! здохлятину цю розривали. Так шо отаке.
Ну, я в Києві був, шо ж робилося в Києві! З сіл ішли, бо в городі ше давали 400 грам хліба там робочим, по 800 чи по скільки. То матері з дітками сиділи попід будинками із простягнутими руками, розумієте, просили. А я сам студентом був, то я надивився на цю історію. Ну шо, ми получали 400 грам хліба, тоже трудно було. Преверок, шо там преверок огірків десь, хліба 400 грам. Трудно було, от. Ну, значить, приходилося дивиться. Оце Житомирська, знаєте?
— Велика Житомирська.
М.П.: Велика Житомирська, так вона тягнеться аж до Лук’янівської тюрми. І оце од центру, од Богдана пам’ятника, там присутствували місця, де судили. І цим, Житомирською цею вулицею їх гнали. Слухайте, я одного разу дивився, дивився як, ішов і як ти не будеш дивиться? Машини везуть стариків. За машиною ідуть молодші. А потом жінки з дітками. Одне на руках несе, потім держить старшенького за руку, а те теж за руку. Троє дітей іде, і четверте вона держить в руках. Це ужас! Один випригнув із машини, старий дід уже, з бородою, кинувся під трамвай. І це на моїх очах це все було. Кинувся під трамвай, і той дід, як його не було, народу збіглося! Ну, я вже не бачив, шо йому одрізало, ну знаю, шо йому кінець. В общем, рішився на це діло, бо бачить, шо гибельне положення. Туди вже як в тюрму брали, то там мало хто виживав.
— А як люди розуміли, чому такий голод, що це робили спеціально? чи просто нема їжі? Чи люди розуміли, що це зробили спеціально, чи вони думали, що просто немає хліба?
М.П.: Нє, люди розуміли. Люди розуміли, що це спеціально. Хіба ж люди глупі? Вони все це розуміли. Слухайте, от уявіть собі вас, ви десь дістали 2 кілограми, чи кілограм там муки, борошна, так, і там шось трохи спекли, а шось осталось. Приходить спеціальна бригада, яка вимітала, для чого це в людини брать послєдню зернину, послєдній цей кілограм? для чого? скажіть! Це ж спеціально було роблено. І це всі розуміли, що це ж, шо це не наша затія, шо це наші брати, шо це не наше начальство, шо це хто й зна, шо воно таке!
— А вам не доводилось чути, як потім, може пізніше вже, каяття тих людей, котрі це робили? щоб вони розказували про це?
М.П.: Нє, вони мовчали! вони про це мовчали. Тут одна була моя товаришка, а її батько такий був наче хороший, і потом оказався він у цій червоній мітлі, червона мітла її називали, розумієте? Оцю бригаду, яка грабила. Уявіть собі, моєї жінки сестри каже заходять, було кілограмчик муки, забрали. На якім основанії? Хто це позволив таке робити, шоб в мене взять останній кілограм отої муки? І це, як вам сказать, ше дехто із людей в селі такий був, шо він, розумієте, примазувався до власті. Примазувався. І його, він був в авторитеті, розумієте? А чоловік оцеї жінки, шо я ото кажу, сестри моєї жінки, цей чоловік був не согласився іти і теліпать, трусить там, забирать послєднє! Каже — я не піду! Сказав — я не піду! І він виїхав з села десь на заробітки, сам був бухгалтер.
— Були такі?
М.П.: Да! Були такі, шо проти, були. А були такі. Да! то я хотів про Йосипа сказати. Такий розумний дядько наче був, от. І оказується, шо цей дядько це батько моєї товаришки по школі. Оказується, шо цей її батько тоже ходив з цією червоною мітлою, в общем, в цій компанії був, от. Бо приходив же до жінчиної сестри, і тоже забрав, вимів, ше накричав на мене — чого ти! ану, давай ше показуй, шо там у тебе є? послєднє вителіпали в неї. Ну, скажіть, тепер людина, шо може думать ця людина? Шо це спеціально, чи не спеціально? Це спеціально було роблене.
А мене заставила голова сільської ради, як я приїхав, коли вчився в Києві, — ходи і опиши, хто вмер, а хто живий остався. Опиши оцей куток всей. Я пішов дорогою тако, оцею дорогою, якою ми оце, ви йшли. Ішов я тою дорогою, і шо ж я, заходжу в одну хату, лежить чоловік і дивиться, мертвий. Заходжу в другу хату, двоє діток лежить. То я далі вже й не йшов.
Пішов в сільську раду, кажу — нате вам оце, я писать дальше не буду. Шо ти? ти шо? проти совєтської власті? Я кажу — “Та нє, не проти совєтської власті! Ви розумієте, кажу, ну не позволя мій характер оцим ділом заніматься”. Заходжу — людина лежить мертва. Ну, знаєте як це? кажу, як я ніколи їх мертвих не бачив. Зроду. А тут вдруг я побачив. так шо ой! як пригадаєш!
— Чуєте, Микола Пантелеймонович, трошки легша така тема. Як називались, як можна сказати, як називалися голоси, коли дівчата співали? як вони розрізняли? як в селі дівчата, або хлопці? або дівчата? як в селі називалися? місцева термінологія?
М.П.: Називали так — первий голос називали. Називали, дисканти називали. Дискант це ж був, от. Баси називали, якшо це другий голос. Бас там, тенор. Ну, так я б сказав би, грамотно називали. Який голос, так і називали.
— А чи було два голоси, коли дівчата співали? чи було багатоголосся?
М.П.: Ви знаєте, місцями були оті хори, да, оці хори сільські, які збиралися по своїй ініціативі.
— Ні! не хори! На кутку. Наприклад, коли дівчата гуляли?
М.П.: Коли гуляли, були там хлопці, баси. Були там хлопці й тенори. Були там дівчата дисканти, і альти. Дівчата другі за басами співали, от. У два голоси побільше співали. В два голоси, два. Побільше в два. Ну, на один голос не пам’ятаю, шоб співали. Не пам’ятаю. І даже, розумієте, наскільки я замічав, шо були такі даже пісні, де ділилися і на три голоси.
— А які пісні?
М.П.: Пісні? Ну, допустим, які пісні?
— Щось спеціальне?
М.П.: Народна пісня, народна пісня. Була така пісня “Зіронька вечірняя”, ой! любу пісню можна назвати. І в тих піснях був малий потяг, самі по собі вони ділились.
— Розходились.
М.П.: Ну, ви знаєте, шо я хотів сказать, це для вас цікаво буде. Вони, радянська влада це, ше не знали ми нічо, сильно почали гарно люди жить. Дуже гарно жить. В чому всей секрет? В тому секрет, шо земля, яку вони мали до революції, вони її продовжували мати і після революції, розумієте? Дальше — скотина була! своє тягло, все! почали хазяйнувать. Трудно сильно було в період революції, 18-й рік оце, громадянська війна, от! А як же називається, не знаю, спеціальний сильний голод був у Росії, по городах скрізь. То Україна спасла. Вони звідсіля вимітали і туди вивозили. От послі того восстановилось.
— А точно там в 20-х роках? Можна запитати щось про склад ансамблів по весіллях? Це означає, чи було нормально вдвох? чи втрьох музикантів? по весіллях. Такі сільські музиканти. Що було типове тут у вас?
М.П.: Саме музиканти?
— Саме музиканти!
М.П.: А було так — скрипка, і казали бас! віолончель, і бубон.
— Це означає, що оцей бас, це було ще й в 20-х роках?
М.П.: Та, був!
— Скрипка, бас і бубон. А який бубон?
М.П.: Бубон кругленький.
— Кругла сторінка, так?
М.П.: Були й такі, правильно, були й такі з кришкою отою.
— Кришкою, так!
М.П.: Кришка зверху, такий стояв.
— А ці інші, котрі мали дві сторінки, чи вони були трошки пізніше? чи вони вже були в 20-х роках?
М.П.: Пізніше почав вже появляться баян. Вже скрипка рідко-рідко. Баяни пішли! Все таке.
— 30-ті роки?
М.П.: Да, це вже тоді вже баяни пішли. Гармошки!
— А цей бас, чи ви пам’ятаєте, скільки струн?
М.П.: Бас? скільки струн? я їх не считав. Мені кажеться, шо там 4 струни.
— Правда? а чи вони були з магазину чи самозроблені?
М.П.: Де вони їх брали? я не знаю, де вони їх брали. В нас був такий сліпий дядько, сліпий дядько був, Шевченко Андрій.
— Про Шевченко Андрія.
М.П.: Це якийсь родич Шевченка. Скрипач був. Скрипка як будто би попала од Шевченка Тараса. Він приїхав сюди, подарував її своєму племеннику. А той племенник уже оцьому Андрієві. І скрипка якась іменита видно, бо один скрипач наш сільський на неї трохи грав. Каже — це чудесна була скрипка. Видно, чи не Страдиварі. Хіба ж Шевченко якусь дрянь привезе? Знайшов щось таке, думає — подарую своїм родичам! Так, і цей Андрій грав на цій скрипці. Сліпий був, ну грав, ви б почули, я зараз пам’ятаю, да! як танці він оці грав.
— Це означає там, коли дівчата збиралися?
М.П.: Да-да-да!
— Чи він також грав на свадьбі?
М.П.: Свадьби справляв, і вечором тоже грав. Його запрошували, йому там давали трохи грошей, скидались. І він дуже-дуже гарно грав. А з ним, я вже не пам’ятаю, як його було прізвище, він на цій віолончелі грав, казали бас! Ну я считаю, шо це віолончель, бо я її пригадую і знаю, яка віолончель. Ну, чи це зробили руками? Ви знаєте, майстри в нас були. Були! скрипки робили. Були такі, шо робили арфи, то це мода така. Гітари робили!
— Це така мода? це з 20-х років?
М.П.: Це з 20-х, 21-й, 22-й, 3-й, 4-й, до 30-го, да. Тоді робили. В нас майстри були. В нас був Біленко Олександр, хароший скрипач, і сам робив скрипки, і балалайки, гітари.
— Чи був у вас шинок?
М.П.: Був в селі. Центр села не тут був, де оце зараз. Центр села, ось цим ярочком пройти метрів 600, де колись була церква. Тут був центр. І там шинок був.
— А хто хазяїн?
М.П.: Оцей шинок? там якийсь хазяїн був.
— Але це українці, чи євреї?
М.П.: Були українці, були євреї.
— Я маю на увазі, хто тримав шинок?
М.П.: Я розумію. Бо я ж кажу, українець був, і єврей мав один тоже.
— Один і один?
М.П.: Мали, мали!
— Чи музиканта часом грали в шинку?
М.П.: Грали, грали! там і музика була.
— А чи були такі музиканти, котрі, чи ви пам’ятаєте точно, хто грав в шинку? Я маю на увазі, чи це були ті самі музиканти, котрі також ходили по весіллях, щоби грати?
М.П.: Аааа! Ну, цей самий Андрій грав.
— Він грав там, в шинку?
М.П.: Да, грав в шинку, от. Я більш так других не пам’ятаю.
— А чи той Андрій вчив когось грати? чи він мав учнів?
М.П.: Нє. Він, між іншим, плів оці вірьовки. Знаєте? Станок такий був, і він ото, сліпий чоловік, і плете оті вірьовки.
— І він продавав?
М.П.: Люди несли до нього, і за це платили. Він за ці вірьовки жив.
— Чи ви бачили тоді, в 20-х роках, чи ви пам’ятаєте старців, які ходили?
М.П.: Були старці, були. Ходили. Побільше я бачив мужчин.
— А були також і жінки?
М.П.: Сліпці, більше сліпі були.
— Чи були також чоловіки і жінки? чи ви пам’ятаєте?
М.П.: Жінок я не пам’ятаю.
— Не пам’ятаєте. Чи ці чоловіки, старці, вони мали поводира?
М.П.: Я ж кажу — хлопчика. Хлопчик ходив.
— Чи ви пам’ятаєте, чи вони просто просили? чи ці старці співали щось?
М.П.: Співали, співали. Якісь релігійні пісні.
— Чи ви пам’ятаєте, які релігійні пісні?
М.П.: Я не помню.
— Текст або перші рядки, щось?
М.П.: Я не пам’ятаю, я ше малим був.
— Чи вони грали? чи ви бачили часом, коли були малим? Чи музиканта вони були? лірники такі?
М.П.: Лірників я не бачив. Я бачив отаких старців, а цих лірників я не бачив. Я знаю, шо вони були такі, я знаю. Це відомо із літератури. Знаєте, шо мені цікаво, шоб не забуться. От із 20-х років по 30-ті, це може ви читали Гоголя “Вечори на хуторі близ Диканьки”, оце так було на селі. Тільки вечір — пісні! Я одного разу, вам таке розкажу, одного разу я ішов із озера, вечором дуже отак, десь у серпні місяці тако. А це вже місяць появився круглий оцей, повний. І ми йшли з-за озера, стали там, насип була там велика. Ми на неї стали. Стоїмо і слухаємо, шо робиться в селі. Співи скрізь по селу. Потом слухаєм — в другому селі співи доносяться. В третьому селі доносяться. І значить, шо я хотів сказать, тільки вечоріє, вже дівчата співають. Це як ото в Гоголя “Вечора на хуторі близ Диканьки”, точно, точно так. Дівчата співають! На кожнім кутку співають! от. В нас там ше ліски були. Ліс, в кожнім селі ліс був.
— Хотів запитати про ще одну пісню, це означає ще один тип пісні. Після знищення церкви у вас, чи ви пам’ятаєте, коли це було, коли були знищені церкви?
М.П.: А чого не пам’ятаю? У 31-му році.
— Хто співав тоді, після того на похоронах? такі псалми.
М.П.: До церкви то піп співав, піп правив. А як не стало попа, такий був сільський вроді дячок, чи шо. Він розумів усі ці обряди, він і в церкві колись співав. То такий в нас був.
— Чи це були чоловіки? чи переважно жінки?
М.П.: Переважно чоловіки.
— І люди платили їм?
М.П.: Чоловіків не було. Оце останній рік оцей переважно жінки. Це в нас Сильвестрівна була, потім Вєра Степанівна Ткаченко. Потім Віра Трохимівна Олійник.
— А ці, котрі служили народу, чи люди платили їм щось за це, коли вони співали псалми на похоронах?
М.П.: Вони не требували плату, а що людина дасть. Якщо, наприклад, справляє, помер там чоловік, то за це звичайно, він не каже, шо заплатіть там те то. Людина сама дасть там скількись там грошей, ще там щось.
— А коли перший клуб відкрився у вас?
М.П.: Перший клуб?
— Так, перший клуб.
М.П.: Це значить так. В нас була попова хата, де вона саме була, то називали її хата Чапаєва спочатку. А школа була там, де це інтернат зараз, перед інтернатом була школа там. І з цеї школи зробили клуб. Це було в 24-му році, 23-й, 24-й, в цих роках почали оці клуби. Потом пізніше там уже й кіно почали крутити. Ну, це кіно началося пізніше набагато, десь в 28-му році.
— Чи часом приходили до вас такі ансамблі, я маю на увазі ансамблі бандуристів, наприклад? співали в клубі, я маю на увазі.
М.П.: У нас в селі, на жаль, був один, Грицько, на бандурі грав. Але ансамблю такого не було. А у районі в нас, в заводі, завод Вільшанський, ви його проїжджали, так у тому заводі був ансамбль бандуристів, і керував ним, я не знаю, такий. І в них осіб було 15 бандуристів. Але вони співали голосами, і до нас приїжджали з концертами, от. Виконували народні пісні побільше.
— Чи ви знаєте щось про долю тих бандуристів? чи вони мали проблеми там в 30-х роках?
М.П.: Вони мабуть існували років 10, а потім люди ж начали, хто там виїхав.
— Чи хтось зараз ще живий?
М.П.: Вони, бандуристи ці, шо вам сказать, шо бандуристи це сильно великі люди. Дуже вже вони виконували гарно і співали. Це в пам’ятку в мене, приймали їх дуже сердечно.
— А цей бандурист, котрий був тут з вашого села, як він називався?
М.П.: Гуденко Грицько.
— Грицько Гуденко?
М.П.: Грицько Васильович.
— А що з ним? що трапилось з ним? чи він просто помер?
М.П.: Помер. він старий був, років 85.
— Чи він тільки сам виконував?
М.П.: Він сам виконував. І між іншим, різьбою занімавсь по дереву. От портрети там вирізав. Вирізав він Шевченка. Вирізав Дівчина з хверцем. Такого от змісту ліричного.
— Чи ви пам’ятаєте, як ви купили скрипку?
М.П.: А ви про це знаєте? (сміється). Я вам скажу, шо як я начав керувать хором, то мені, шо я був в тому новачок. Так я вчився там в тій порі студентській. І мені один керівник тами був, і сказав, шо я як керівник хором, без скрипки не можу. По-перше, вона тримає стрій, вже ти не будеш провірять 100 раз, а це постійний стрій вона держить. Розумієте, це дуже важно. Ну, і каже, як би ви не грали, вона вам дуже поможе, як ви будете керувать хором. Я сильно, я думав, я вам признаюсь, шо я був маленьким, малим хлопчиком, я вже мріяв про те, шоб взять і диригувать хором. Мені дуже хори подобались. І я, мене якось тягло до них. Така в мене була мрія.
І значить, за скрипку вам скажу. Я як почав, не стало в нас керівника. Цей керівник виїхав в село, звідки він родом, в Меринці. В Меринцях його арестували, і ото недавно в газеті було, шо його розстріляли. Він участвував в національному русі 17-го, 18-го року. Ви знаєте, тоді ж була, власть була після того радянська влада, а до того то була ж УНР, Українська Народна Республіка була, от. Центральна Рада була в той період, да. Значить, я за скрипки. Хто ж мене навчить? Я бачу, що ніхто мене не навчить. Ну, шо ж вони мене будуть учить? Якось дістав учебнік, спеціальний був для скрипки, для скрипки. І по тому учебніку начинаю, як гами, і вже начав я грать.
— А де купили скрипку?
М.П.: Купив я першу скрипку, це один в нас був, він дяком робив. Я йому намалював його і його сина, він мені за те дав скрипку. Гарна скрипка була. Я її продав потом, собі лучу дістав, от.
— А в кого ви купили другу скрипку?
М.П.: А другу я значить, мені один подарував скрипку, мені не подобалась, і я оддав одному скрипачеві, і він мені дав свою. І це ж оця, шо він мені дав, я їй ремонт зробив! сам ремонт робив, між іншим, удачно зробив ремонт. Да! І значить, почав на цій скрипці я вчиться. Ну я вам скажу, я музикант не такий був. Брав на початку навчання з сином, син кончив музучилище Київське. Зараз він соліст Житомирського театру. І там квартет організували при філармонії в Житомирі, він на першій скрипці. Так шо там написано, шо зірки Житомирського муздрамтеатру, і в тому числі зірка мій син.
— Приємно, правда?
М.П.: Да!
— А ви не пам’ятаєте, як купили скрипку від батька тої Софії
М.П.: Шевченко
— Грушівської.
М.П.: Грушівської?
— Угу, Грушівської.
М.П.: А це вам хтось сказав?
— Вона сказала, що батько купив, щоб сини вчилися, а ніхто не навчився, і ви забрали, чи купили, чи якось так. Це можливо та, що купили, а потім продали?
М.П.: Як її звуть? Аааа! Мірошникова! Та скрипка, вона помиляється, та скрипка, вона десь пішла хто й зна куди! Син її завіз в Західну Україну, і він, як ото сталося, війна сталася, то він тікав звідтіля, та там все покинув.
— Чи ви пам’ятаєте, щоб були тут може в околиці, може в вашому селі, богомази, котрі ікони малювали?
М.П.: В нас був один художник, він кончив Київську індустріальну художню школу імені Мурашка. він її кончив, цю школу. А до цього він почав в церкві, в церкві він там робив художником, таким середнього стандарту, самоучкою. Звідтіля він знав це діло. І коли він тут школу кончив, приїхав до нас у село, то він вчителював і малював. Я бачив його роботи.
— А як його звали?
М.П.: Вольський Лук’ян Григорович. Вольський.
— Чи люди пішли до нього і замовили?
М.П.: Да-да-да! замовляли йому і він робив. він був дуже-дуже-дуже художник не кустарний, а дуже художньо мав і творив.
— Чи це було на дереві? чи на папері?
М.П.: І на дереві малював. І на полотні малював. Да, маслом. Це був в нас такий художник один. Більш я таких і не пригадую.
— Чи ви пам’ятаєте, скільки це коштувала пара, якщо замовити в нього?
М.П.: Шо воно стоїло?
— Так.
М.П.: Ну, це ж тоді були не ті гроші. То це так образ він малював, десь воно стоїло карбованців 30 – 40.
— А чи його сім’я ще тут?
М.П.: Нє! вже нема нікого!
— А він коли помер?
М.П.: Дочка у Луцьк виїхала.
— А він коли помер приблизно?
М.П.: Він, не приблизно, а точно вам скажу, він помер після війни, счас скажу вам, в 45-му році. Десь в 45-му.
— А цей бандурист, як ви сказали? Грицько! чи його сім’я ще тут в селі?
М.П.: Нема, нема! І жінка померла, і він. І десь був син виїхав, не знаю, де він.
— Микола Пантелеймонович, а коли ви ще були дитиною, або хлопцем, в хаті батьків скільки нормально було Богів у хаті?
М.П.: Чи багато було Богів?
— Так!
М.П.: Були так, шо 2 образи в хаті, а було так, шо й 10 було. Так наставлено багато. Ну, було й багато. Ви знаєте, я вам скажу, я організатор був оцих колядок, щедрівок. Я другим голосом співав, а в мене був товариш першим голосом, такий був діскант у його! Так от ми в два голоси співали пісні, “Нова радість стала”, то все, то все ми співали.
Як зайшли до одного дядька, Каліченко Іван, він такий поважний чоловік був, релігійний. А в хаті в його, як в такого Тараса Бульби хата, чесне слово! (сміється). Так, посередині значить сволок такий покрашений з дерева. Тут в прихожій прямо він. Образів там наставлено до 10-ти, не менше. Хліб, оце ж в них прийнято так. Горять свічки там і так далі. І ми йому пісню заспівали. Так він нас з хати не випустив, ми пісень 5 йому співали. Розумієте?
— Так любив.
М.П.: Так любив це, понімаєте. Та він нас пригостив і пиріжечками, і ковбаскою! і чим він нас тільки! Насилу ми вирвалися з тієї хати! (сміється).
— Микола Пантелеймонович, а чи казали, може ви чули від матері або щось, що за іконами живуть духи предків?
М.П.: Цього не чув.
— Не чули. А чи казали, що не можна сваритися в хаті, бо ікони бачать? і такі речі?
М.П.: То дітей лякали.
— Дітей лякали. А що ще казали?
М.П.: Наказували, що он Бог дивиться, як ти зробиш шкоду, він накаже тебе. Було ж таке, було!
— А чи було таке, може ви пам’ятаєте, що йшли в церкву і молилися до певного Бога, як чоловіки або жінки?
М.П.: Цього не знаю, не знаю.
— А що треба було зробити, як ікона старіла? що з нею робили?
М.П.: Кажуть, перве цибулина. Цибуля мала сік отой, вона стирала оцей верхній слой такий грязний. І вона так обновляла.
— А якщо зовсім такі старі, що треба викидати, то що з ними робили? де їх дівали?
М.П.: Ну, не можна викидати.
— А куди ж дівали?
М.П.: Оте старе, воно стояло віками.
— Але це ж дерево.
М.П.: Як Бог, то його не займали. Хоча вони й старі, і шашлі його точили, а воно стоїть! Це Боже збав! це святе!
— А чи були в вас такі випадки, щоб казали, що ікона обновилася?
М.П.: В нас не було. Може було, но я такого не чув, шоб в нас таке.
— Добре!
М.П.: Я знаю таке, шо, як не було довго дощу, от, то значить піп організував Хрестовий похід, там в озері, коло Будище. То там криниця, це, шо вже на балках, так називається. І з цеї криниці брали воду, святили там ту криницю. І назад ішли, то дощ як врізав! коло села вже. Як дав той дощ! А так чи вгадав той піп, чи це воно так.
— Чи знав?
М.П.: Чи знав? чи не знав? не знаю. Но такі случаї були.
— Добре!
М.П.: А я начав керівник, мені було 22 роки, як я начав керувать хором. То зразу в мене хор був невеликий, осіб до 20-ти. Але там були старі хористи, і мені легко було з ними робить. Вони були чудесні. Один в мене тенор був, так він сам учасник Тютюнника, це вони до Петлюри належали. Так от, цей чоловік прийшов із війни додому, все время гонєніє за ним, все время арести і так дальше. І кончилось тим, шо таки його арестували, забрали. Він, кажеться, з ума зійшов в якійсь там тюрмі, там іздівалися над ним. Ну в його такий тембр був! Я його хотів в хор забрать за всяку ціну, але бідний портянка, та й та дранка, розумієте? Так як оце в мене дране, я мав пальто, купив собі нове пальто, а то було пальто старе, але ше дуже гарно виглядало. Кожух, покритий кожух тим матерьялом. Жінці кажу — оддам я тому, бідний, він такий обідраний чоловік. А вона — та то твоя справа! Я дав йому, то він в тому пальті ходив мабуть років 5, і от воно ніяк не рветься. Таке було крепке! я дивився — завжди він в ньому. Ну, і він мені співав. А потом забрали його, і все! кончилось.
— Микола Пантелеймонович, щоб не забула, дуже хотіла спитать, а ви не пам’ятаєте, така Софія Терещенко записувала тут у вас пісні?
М.П.: Я її бачив так, як осьо вас бачу.
— Правда? А розкажіть, як воно було?
М.П.: Це сестра скульптора Терещенка. Ну, вона мала тоді років до 30-ти від сили, точно не знаю. Вигляд мала дуже гарний. Красива жінка. На велосипеді їздила. Тоді ж так велосипедів не було, це рідкість. А вона через те мала велосипед, бо їй треба було скрізь. Вона ж кончила Академію історичну, це історичний факультет. Організувала вона музей у Звенигородці. Між іншим, багатий був музей. Розумно все зроблено. Там була історія, Коліївщина, Гайдамацтво. там була всяка зброя, таке все. Там був і природничий відділ.
— Ви були там?
М.П.: Там хто був в тому музеї, там таке було багатство! Зараз шо там? самі ці 4 балки висять. Тоді був, вона вміла організувать. От пригадую, ми сидимо на тій дорозі, як на Звенигородку їхать, і там криниця багата, знаєте. Сидимо ми, а вона проїжджає. Підводою їхала, стала, почала з нами розмову вести. Поздоровкалася, як положено. Ну, дітки! То ви знаєте, що це за дорога? що це за яр? Почала розказувати — оцим яром ішли гайдамаки. Ось вони йшли на Будище, а потім із Будище на Лисянку. А в Лисянці ви знаєте, що було? Почала нам розказувати. Довгенько з нами говорила. А потім каже — “Дітки! читайте, бо я бачу, що ви не знаєте. Читайте побільше! навчайтеся! Бажаю вам вчитися гарно!”
В общем, така вона привітна була дуже. А потом чую — вона арестована! І музей перебутий, був портрет із нею. Вона посиділа, 10 років сиділа. Ні за що! Її одпустили. Вона вернулася. Одпустили її на волю, вона прийшла додому і сильно захворіла. А дома прожила, не знаю, скільки років, і померла. Тут вона померла. Село Попівка.
— Вона в Попівці померла?
М.П.: Да. Це я про цю Софію. Я остався, а! ше як в музей ми ходили, нас водив вчитель. То вона нам в музеї як почала розказувать! сильно багата така в неї мова була, цікаво так! І за шо її? за націоналізм.
— Як ви почули про те, що її арештували? як ви про це дізнались? тоді.
М.П.: Як дізнався? А її брат, цей скульптор, тут був і сказав. А він мені знакомий. Бо я коло його терся, він ото там був ліпив. Пам’ятник був не цей, шо це зараз, а другий. Є фотографія. То я з ним був знайомий. І він тільки було в село приїжджає, так і до мене, так і до мене. А він сам в Почапинцях робив, Почапинському хлібзаводі.
— То він вам сказав, що сестру арештували?
М.П.: Да, сказав, шо арештували сестру. Може, каже, й мене арештують! Та за шо вас будуть арештовувать? А за шо її арештували?
— А як вона вже повернулась, то вона жила в Попівкі чи виїхала?
М.П.: В Попівці.
— А там була їхня хата, чи що?
М.П.: Да.
— В Попівці, да? А чи ви знали її того брата, що був вчителем?
М.П.: А! цей скульптор?
— Ні, було крім скульптора, ще був вчитель.
М.П.: О! я не знаю! не знаю. Я цього знаю скульптора, а більше не знаю.
— А як він довго жив?
М.П.: Которий? скульптор? Скульптор жив, десь він помер, десь він помер, підождіть, десь отако в 60-х роках.
— А коли вона вела екскурсію, чи вона так трошки говорила за Україну? чи просто історію розказувала?
М.П.: Да, історію розказувала, і все. Щоб вона показувала патріотизм свій, то наче не помітно було.
— Вона мала років 30 тоді, да?
М.П.: Да, моложавий мала вигляд.
— Чи вона трошки повненька була?
М.П.: Да, да! Була, була повненька. Не худа була. Повненька була.
— А якого ви року народження?
М.П.: 13-го.
— Це означає, що ви мали років 11.
М.П.: Да! в таких роках я був.
— Клас 4-й. І дуже добре пам’ятаєте такі речі! я не пам’ятаю так добре, коли я мав 11 – 12 років.
М.П.: Як я пам’ятаю!
— Це означає, що це дуже великі враження вона дала вам.
М.П.: Бачите, я ще пам’ятаю, бо оцей же брат її був зі мною пов’язаний.
— Так-так! Ми подаруємо вам журнал. Ми маємо [розповідь про них] в останньому номері журналу РОДОВІД.