Сніховська Стефанія Дем’янівна, 1914 р. н.
⎯ …рік народження. Стефанія Дем’янівна, а була велика у вас сім’я?
С.Д.: Ні, не велика. Був брат і сестра. І я.
⎯ Троє?
С.Д.: Батько й мама.
⎯ А як звали, як була ваша дівоча фамілія?
С.Д.: Дівоча моя була Барчук.
⎯ А чи пам’ятаєте яка була дівоча фамілія вашої мами?
С.Д.: Ружук.
⎯ Ружук, да? А звали маму?
С.Д.: Параска.
⎯ Параска… А бабусю свою пам’ятаєте?
С.Д.: Бабусю нє, не пам’ятаю.
⎯ Ні одної, ні другої?
С.Д.: Нє.
⎯ Так що ви не знаєте які були фамілії, да? А як склалася доля ваших братів, сестер? Чи вони всі живі, здорові?
С.Д.: Сестра одна жива, а братіка нема. З фронта забрали.
⎯ На фронті погиб, да?
С.Д.: Без весті, не знаю де.
⎯ Так… А чи вся ваша сім’я жила в одній хаті?
С.Д.: Жили в одній до 33-го року.
⎯ Так?
С.Д.: В 33-тім році пішли з свого села. (…) як почалася війна. Я була вінницька, конєшно ми жили…
⎯ Стефанія Дем’янівна, а як називався куток де жила ваша сім’я?
С.Д.: Куток наш називався (…) тамочки жив, (…) Гуманець. Оце фамілія Гуманець.
⎯ Так?
С.Д.: Його геть розкуркулили, вигнали з цього села, з цеї вулиці нашої. Тут десь хат шість від нас. Так і була ця вулиця Гуманецька. Гуманиця.
⎯ А як ще кутки називалися в селі?
С.Д.: В селі, а то називався куток (…) це був, нинішнього фамілія (…) звався. Та й таке.
⎯ Це велике було село ваше?
С.Д.: Не дуже велике.
⎯ Не велике?
С.Д.: Да. Не дуже велике.
⎯ Чи ви пам’ятаєте як жила ваша сім’я до колективізації?
С.Д.: Ми жили… Не дуже добре.
⎯ Бідно?
С.Д.: Да. (…), а вже перетрусили все з горшків позабирали, у 33-тім році на весні. Батько поїхав у Донбас, був вербовщик. А ми лишилися: мама і я, ше двоє дєток. Ця сестра і братік. Та й тоді я поїхала на це… Приїхав вербовщи́к — у нас у хаті нема нічого, одна вода. Нас, в общем в нас четверо душ. Приїхав вербовщи́к, то мама хотіла, щоб забрав з дітьми нас, (…) той вербовщик. То він узяв маму, значить, з ціми дітьми, а я поїхала. Поїхала на цю роботу, мама написала три пісьма, (…) не було ніякого. Приїжджаю (…) додому, бо ще в нас був ліхтар (…) посіяний (…), то мені мама (…) додому. Приїжджаю додому, (…) в хаті, в подвір’ї хата (…) «Чо ти приїхала сюди? Я ходю до людей, заробляю гроші, щоб поїхати до тебе з цими дітьми, бо нема нічого, ми як будем жить?» Кажу: «Мамо, я піду до голови в колгосп попросю, щоб нам с поля щось зібрати» (…).
⎯ Так все відібрали?
С.Д.: Да, да. Тоді ця вулиця, де це я кажу, та колгосп робив (…) колгосп. Йде голова сільсовєта, йде представник якийсь із району…
⎯ Пам’ятаєте ви їхні фамілії? Цього голови сєльсовєта?
С.Д.: Нє…
⎯ Старші люди були?
С.Д.: Да. От. Я тепер значить переходю їх, (…) напротів них, поздоровкалася. Кажу: «Я до вас з прозьбою». «Що таке?». Кажу: «Щоб десь дали з поля хоч якісь несчасних (…)» А цей представник питає, значить, з району: «А скільки в них посєва?» Каже: «Ліхтарі двадцять п’ять соток», «А (…) скільки дав?» «Сто вісімнадцять було», «Значить (…) — каже, — на своє поле, нагнеш і то з виконавців». То я пішла на своє поле, та нажала (…), далеко за селом десятина посіяна пшениці. Та приволокла з цього поля ці (…) та змолотила, пішла до цього сєльсовєта, от голови взяла справку, щоб змолоти. Та змолола, так з півтора цеї пшениці до двух. Та спекла з мамою хліба, лишили цю сестричку, що тут є зараз у мене, у сусідки корову пасти, а цього, з 26-го року, то йому по 33-тім році сьомий рік. І берем цю дитину, знаєте, як і кришки хліба не бачили цілу весну. То ми (…) ці кісточки, ідем, щоб їв. В радгосп, сорок кілометрів пішки з цією дитиною. То ми вузлики якісь взяли, перебратися щось, так (…) шось. Цей бідний йде-йде, цей братік, мама: «Йди, йди, бо покину». Я присідаю, кажу: «Сідай Франик, ось, сідай на цей… На плечі, то я тебе трошки підвезу». Та повезу його десь пів кілометра, він мене штовхає: «Пусти мене» і штовхає, «Пусти мене» і штовхає, «Піду пішки». Пустила, воно йде бідне як то каченя, і знов не може, і знов. (…) сорок кілометрів з цею дитиною. А тепер воно десь (…) ой… Нема. І ми прийшли (…), вже трошки повчили два дня, вже дають цього хліба по 200 грам. Рано 200 грам, в обід, ввечері 200 грам. То я вщипну того хліба та віддам: «Стефанія, не (…) ти ж робиш, ти мені більше хліба даєш як нам. Стефанія, їж сама». Ой Господи, з цим дітьом було… То ми тоді там так (…) нагнеш копу пшениці і три кіло муки дає ввечері. А як (…) пшениці, то кіло дає ввечері. І ми вже маєм муку, вже цей брат став дущчичкий, у столовій берем їсти, дві порції їли втрьох, а тоді якихось галушо́к підваримо вмєстє, попросим у столовій дівчат (…) та трошки став дущичкий, то ми там побули… В общем с (…) до осіні. От, побули дві неділі, кажу мамі: «Іди забери ту дитину, та будем всі разом». Та мама поїхала в Жабелівку, ми вже гроші получили, получку, та й мама поїхала в цю (…) село. Ще була (…) звалася. Та й забрала цю Антосю звідти. З цьої, з села. Тато приїхав в глибоку осінь на Донбас. А він туда їздив (…) в цю Жабелівку. У знакомих ось цеї, там дірєктором, взяли. Дали нам квартіру в селі і жили в квартірі. Совхоз платів за квартіру, а в совхозі робили. До 36-го року. Уже у цьом, Жабелівці були років… В 34-тім совхоз забрав колгосп, то ми уже перейшли в (…) Ярушівку.
⎯ Це все Немирівський район?
С.Д.: Так, Немирівський… Перейшли ми в цю Ярушівку, в Ярушівці я на 36-тий вийшла замуж, це такого (…) та пішли в Вінницю, та в Вінниці жили (…) обоє, а батьки жили тут. Переїхали сюда, в цей совхоз. Тоді началася війна, 41-й рік, в мене дочка народилась в 38-м році (…).
⎯ А чоловік…?
С.Д.: Чоловік (…) началася війна… Сон розказати який снився?
⎯ Да, розказати.
С.Д.: (Сміється) Сниться мені сон, в суботу рано, у нас була квартіра (…). Снить мені сон, що мене чоловік покинув. Покинув, пішов до другої. В мене лишилися такі чоботи (…). Беру ці чоботи, та йду, значить, до цеї, (…) подивлюся де він. Приходю — він десь на подвір’ї стоїть. Думаю, до хати. Приходю я до хати — вона в хаті. «(…) зробив? Пішов, забрав, лишив мені дитину й чоботи». Він каже: «Чоботи кинь, хай там стоять». Так кинула ці чоботи, приходю до хати, вона в хаті — давай битись. Такий сон мені приснився. Потім б’юсь я з цею, прям (…) кидаюсь, розтривожилась, проснулась (…). Розказую йому сон, (…) начинається війна, в понеділок по приказу п’ятнадцять душ з кірпічного заводу, по приказу розщитали й його разом з ними, у вівторок пішов. Пішов, на цей день нема ні одного пісьма, нічого.
⎯ Та ви шо?
С.Д.: Да. Нема пісьма, нема нічогісінько. А тоді кончилася війна, 45-й рік, написала в головний розиск, то прийшла мені похоронка. (…) чи два з половиною, або що, після цього… Орловська область, 27 августа 43-го року погіб від ран, похоронений (…).
⎯ Не були там?
С.Д.: Не була. Всьо нема за шо, я такі копійки заробляла. В мене місяць було, як на полі робила, тут дванадцять років робила, шо я заробляла, 8 рублів в день, 8.82 норма. І не було з чим поїхати, та й таке…
⎯ Чи ви ще замуж виходили після того?
С.Д.: Замуж не виходила, зійшлася з одним по судьбі, судьба по нісчастью. В общім я з Вінниці, батьки були мої (…) уже виїхали звідси. Та я… Вобщем (…), моя ця дитина була у мами, вже їй був четвертий год. Сорок перший, з тридцять восьмого. Та я пішла до Тіхона, думаю батько (…) думаю прийде батько підводами та й забере мене з цією, там дитина у мами, бо я пішла на роботу, а дитя (…) не садіка, нічого. І дала до мене, було три місяці її. Ой… Приїхала в общем, (…) нема що батько приїхав. Я беру свої (…) беру фуфайку, пальто, (…), сідаю на машину, приїхала (…) там на плечі взяла та йду до мами туди, там три кілометри (…) совхоз Нікітіна. (…) за Дніпром. (…) скричала на підводі: «Знаєте Стефаню, ти (…) ми на Вінницю не будуть і твоє дитя в нас». Та я ще весь час (…) чоловіка в мене забрали, і батьки приїхали забрали дитину (…). Я ті поклала це на підвозу та проїздила з ними (…), заїхали під Білу Церкву. (…) побули як німці вступили ще з тиждень і вертаюсь, і вернулися в своє село. (…) коло нас лишилася мертва корова, якась була ще зірвалася злива… Розбилась куда хто, те шо (…) в нас тут дві сім’ї їхали в совхозбанк, в совхозі видали (…) в квартирі я ніколи (…) тоже десь порозійдемось, порозділялися.
⎯ А яка це була область, не знаєте?
С.Д.: Це область, в общем була, (…). Біла Церква, то шо воно, район чи шо?
⎯ Це під Києвом було, так?
С.Д.: Да. То я там нанесла ці, не знаю де вони там були, вобщем з півтори неділі вони там були, в цьому совхозі. То коло нас лишилася коровка одної жіночки, в неї чоловіка забрали — п’ятеро дітей, — чоловіка забрали на фронт. То виїхали в це село своє (…) я каже по-старому…
⎯ Да, да.
С.Д.: …як була. І ця сім’я була з Лукашівки, друга. На підводі. Батько дає цьому чоловікові адрес свій, може де почуються (…) фамілія Гранадська її, помню. Цьої жіночки що в неї п’ятеро дітей. Нехай прийде в наше село за свою коровою.
⎯ (…) батька вашого?
С.Д.: То ми робили вже в свому цьому, (…) п’ять неділь з батьком. Мама не робила, а ми з батьком робили в колгоспі. Батько взяв троє коней в колгосп, ми приїхали, на коліса (…) в радгосп, троє коней і воза. Ця жіночка прийшла через п’ять неділь до нас за цею коровою. Так дякує, і каже: «Знаєте, шо то совхоз де ми були з’їжджаються робочі. От. Туди і роблять, і там же…» Ну, сказати, вже (…) німецька власть. Каже: «Платять, будут платити українські гроші чи платять». І дають шістнадцять кіло на робочого муки, а єждівєнця (…). Та й батько йде в колгосп, забирає цих своїх коней, забирає воза, ми оце всьо склали на цей віз та й приїхали на той совхоз (…). От. Я побула там днів три, не більше, у цьому совхозі. Визиває мене главбух (…) нема нікого, нічого, він же за всьо. Та каже до мене: «Стефанія, підеш на столову робить». Я кажу: «Кому їсти варить?» «На сто душ плєнних (…)».
⎯ Ах…
С.Д.: З Вінниці, з лагера. На роботу сюда.
⎯ Німці?
С.Д.: Нє, наших плєнних.
⎯ Да?
С.Д.: Уже знаєте, погнали туда цих, наших. Кудись туди на росію, а тут ступили німці, а де хлопці попали наші в плєн і вобщім… Приженуть сюда. Сто душ. На роботу в совхоз. А тут уже стали німці, якийсь дирехтор, вона їде разом з переводчицею сюда… То був навіть, навіть непогано почалось.
⎯ Правда?
С.Д.: Да. В общем (…) совхоз, то написала афішу, прибив тамечки на брамі, що в совхозі тіш, ніхто не має права сюда заїхать. Понімаєте, ті дуже тихо боялися цього, то ніхто, то (…) їздить з переводчицею сюда. Кажу: «Піду на столову, що ж треба що ж же робить». Знаєте, що ми в совхозі, нас три жінки тільки робило. Я робила на столовій, одна робила машини заправляла, а друга робила, дєвочка, хліб така, на цих (…). То вобщем кажуть до мене що: «Стефанія, підеш» і на столову. (…) обчистиш, щоб все як має бути. Ми пішли, там ще з одною (…), помастили, обмили, все, приганяють сто душ плєнних. Цих, наших, бідних. Господи, чорні, темні такі. (…) дивитися. Вони були (…) в ямі, ці плєнні, так там тоже так (…) скіки там повітря (…).
То вже пригнали ці сто душ плєнних, бідних сюда, то я варила їсти… В общим ми… Перехитрились. Варила їсти я неділь дві на сто душ, а потім там якісь (…), подсобне хазяйство до цього радгоспу. От. То п’ятдесят душ туда забрали, п’ятдесят душ тут, я їм варила їсти на ці п’ятдесят душ. Ох… А потом дєвочка ця заболіла, відчинила, значить, вікно, шибку міняла. Три випічки треба в сутки робить, хліба пекти, бо хлібопіч не велика, двадцять вісім буханок хліба влазить в піч. Двері тако напротів, вона міняла шибку — простудилася. Та мене з цеї, значить, з кухні забрали хліб пекти. Я пекла, в нас хліб, пекла на сто душ. Туда получали, (…) забирали. Ох… То я в общем поробила три роки за німців, ці роки пропали. Я на німців не робила ні дні. На цих, на цих…
⎯ Плєнних?
С.Д.: Да.
⎯ То це вам потім сказали, що ви робили на німців, так? Не защитали вам трудовий стаж?
С.Д.: Нє, (…) нема нікого. (…) робила вже там, рік сорок четвертий, сорок п’ятий, (…) до Нового року в общем добавили шістдесят тисяч хто робив сорок четвертий і сорок п’ятий. То зараз моя пенсія додали шістдесят тисяч. З нового року указ вийшов і таке. От. То тоді вже… Що дальше вам розказати? Свою жизнь…
⎯ Розказуйте, розказуйте, так!
С.Д.: Тоді я, в общім, прибула на цій пекарні, познакомилася з одним. Ну (…) їсти варила, тепер хліб печу. З одним з московськой області парень, карточка його… То мама і той брат шо (…). А ця друга карточка цяя… Московської області (…) району, село (…). В общім подружили, до хати став ходити, всі дома ругаються: «Що ти йдеш з ним до хати? Не йди, чоловік прийде з фронту і цей…» І дитина є. Ой Господи милостивий, каже: «Чо мене ругають? Меня сдесь (…), я до вас прийду, посидю і підю». Та й походив щось пару місяців, взяв квартіру управляющого. Управляющого (…), якщо на квартіру. Брали свою цю (…). Двадцятого…
⎯ А він не лишився, нє?
С.Д.: Його забрали. І вбили його. Так, як (…) дорогая моя.
⎯ Так самі жили?
С.Д.: Да. Я, значить, уже вступили руські 20-го марта, 44-го року і всіх на воєнкомат. Плєнних, не плєнних — всіх туда, на воєнкомат. І сестри цей чоловіка мої забрали, брата цього забрали. Його в 41-й не брали, бо йому ще чотирнадцяти років не було, а в 44-му році йому вже було вісімнадцять. О. Вступили руські вже до нас, як ми цих руських встрічали, щоб ви знали… Ой Боже, скіки (…), скіки радості, що страшне, я не можу розказати. В общем в нас була музика, сім’я музикантів там у совхозі і це… Вони ніколи не грали (…) нікада.
⎯ Правда? Чи ви пам’ятаєте які фамілії, як їх звали?
С.Д.: В общем їх фамілія була… Дівчата знаю як звалися, одна звалась Соня, друга звалася Стася, а фамілії я не знаю. Ті було п’ять душ — вся сім’я. В хаті собі занімаються, щоб не десь пішли грати, що тут німці (…) — нікада. А тоді як ступили руські 44-го року, сюда, в цей савхоз, їдуть і цими грабарками, Господи… І вже (…) ми, в общем, розібрали, стояла німецька машина, на (…) і там не було нікого — ні руських, ні німців. Там ці стали бігти туди, до цеї машини і там набрали шо хош — там і ковбаси і масло і спірт і всьо з цеї машини. То так наші встрічали, що сказати ніде так не встрічали як в тут цих руських в 44-тім році, 20 марта. О. Господи милостивий, я ж кажу, ці сльози і радість і всьо… А ця музика тоді як вийшла, заграла (…) стояти. (…) як заграла марш ця музика нашим же, руським, що ступили… Та й таке, пішли вони 24-го, 24-го марта всі на воєнкомат. Сорок четвертий рік, пішли, забрали. Ох… А маю доця чотирнадцятого (…) 44-року, це друга. Шо це казав чи маю копійочку на хліб, то були українські гроші як були тут німці, а теперечки (…), бо я хліб пекла. О. То в мене пічка є і получала пайок цей на… Він получав шістнадцять кіло, цей вже другий, він був тракторист, робив там з одним гражданскім на тракторі, получав шістнадцять кіло муки, (…) шістнадцять, а йому на єждівенця, цю дочку, вісім кілограм получав. В общем моїй дочці місяць, я пішла на роботу. (…) пішла в сад. огородню бригаду, прийду — ці шість рочків старшій цій, а цей (…). Ця плаче, а ця не знає що їй робити, бо дві плачуть. Я походила (…) місяці в сад. огородню бригаду, тоді приїхав дірехтор, вже сюда в совхоз уступив… Приїхав сюда, його жінка стала зав. садіком, а він дірехтором. Ця дитина до мене каже: «Стефанія, йди до мене робить, мені ще тре сотруднік в садік», я ще пішла в садік робила. Я там була з тридцять… В общем була там з 41-го по 47-й рік. (…) батько (…) сюди приїхав, в 46-му році, а тут школа (…) там три кілометри з половиной йти дитині, нема чим вести. Я сюди віддала в 46-му році в перший клас, сама переїхала (…), приїхала сюди в 47-мім році. Двадцять восьмого марта… А першого (…) пішла на роботу.
⎯ Так шо всьо життя ви робили?
С.Д.: Да, да. Всю жизнь.
⎯ Чуєте, Стефанія Дем’янівна, я хотіла вас ще спитати чи ви пам’ятаєте як, хто проводив у вашому селі колективізацію? Це були свої люди чи чужі?
С.Д.: Свої люди, но, в общем, їх вже десь нема наверно.
⎯ Чи вони були жорстокі?
С.Д.: Тоді вони такі не були жорстокі до цього, а були комсомольці, Господь його знає, що вони там було ходили по тих (…), витрушували всьо…
⎯ Так-так?
С.Д.: От…
⎯ Як до них люди ставилися?
С.Д.: Люди не…
⎯ Боялися?
С.Д.: Боялися шо…
⎯ Ховалися?
С.Д.: Перші шо найдуть (…) скільки повисилали людей?
⎯ Чи ви пам’ятаєте, з вашого села висилали людей?
С.Д.: Висилали, я ж кажу, цього (…) вислали, тоді був Стасюк, у нас був, вислали тоже його з теї, з села…
⎯ Чи потім повернулися вони?
С.Д.: (…) повернувся, а того Стасюка не було.
⎯ Їх разом з сім’ями повисилали?
С.Д.: Да, да. (…) вернувся з сином був, у нього і дочка була, та я не знаю чи замуж вийшла, чи де (…).
⎯ От ви пам’ятаєте ці роки, як тільки починалися колгоспи, чи крали тоді люди з колгоспів?
С.Д.: Тоді не можна було красти, бо тоді так де щось узяв, якихось п’ять-шість буряком та й судили.
⎯ А коли вже почали красти?
С.Д.: Вже тода як десь трошки колгосп якийсь, знаєте, розвивався, забагатів, робили люди коло землі, (…), а що тобі платили? Нічо не платили! От. То десь щось хтось візьме…
⎯ Угу.
С.Д.: І судили, і забирав, і що хочете, в общем було недобре.
⎯ Ага. Як ви ще були дівкою, то чи ви пам’ятаєте як співали у вашому селі?
С.Д.: Співали дуже гарно.
⎯ Правда?
С.Д.: Да.
⎯ А як називалися голоси? Перший-другий чи нижній-верхній?
С.Д.: Господь його знає, я знаю що я брала другим голосом. Начинала всігда, дуже гарно за мною тягнути голо́сні.
⎯ Так?
С.Д.: То було дуже славно. У нас тамечки такий (…) був, на цьому (…) сходяться дівчата, хлопці й гарно співають.
⎯ Коли збиралися? Ввечері чи…?
С.Д.: Ввечері, саме більше на виходні, в неділю. Бо так робили щодня, то не дуже сходились. А в неділю, ще був такий магазин там стояв, коло цього магазина площадка велика та йдуть туди хлопці старші, наймають музику складаються, туда йдуть тоді дівчата хто має пару свою. От. Тоді вже там танцюють. А нехай хтось прийде з малих то нє — забирайся. Тут з хлопцями нє (…).
⎯ Так? А не пам’ятаєте які були музики?
С.Д.: Музика була духовий оркестр.
⎯ Свої були, да?
С.Д.: Свої, сільські.
⎯ Пам’ятаєте як звали цих хлопців?
С.Д.: А ви не знаєте як? То Василь, то Стьопа, а то Андрей, а то Нікіта, такі були імена…
⎯ Фамілії не пам’ятаєте вже?
С.Д.: Нє.
⎯ А скільки треба було заплатити за цю музику?
С.Д.: За музику, я знаю складалися, такі, як склались. Знаєте які гроші були та й шо робили за двадцять копійок, за тридцять в день, і буряків прориваєш?
⎯ Угу.
С.Д.: От. То було склалися там яких рубе́й чи руб. п’ятдесят і вже музика грає ввечері.
⎯ Тільки хлопці платили, дівчата тільки танцювали?
С.Д.: Хлопці, нє, дівчата не платили.
⎯ Ага. А знаєте які дівчата були найкращими в співах?
С.Д.: В співах була Зоня, Ликєра, там була Стефаня… (Сміється).
⎯ І ви?
С.Д.: Да. (…), Стася… Це такі були дівчата в нас.
⎯ Ага… Чи вони ще живі?
С.Д.: Не знаю. Ми тепер не переписуюся з сво́їм селом, туда. Я ж тут до старості і роблю. В цьому совхозі. Сюда прийшла, тоже було тут весело ше.
⎯ Правда?
С.Д.: Да. Тут баяніст. І такі посходяться, дівки як я… Шо мені було? Я сюди прийшла мені було тридцять три роки.
⎯ Молоді ще?
С.Д.: Да. Та й пішла з роботи помилась, я тут у полі робила дванадцять років, вилазила з поля літо й зиму. Та й таке, помилися та й зійшлися дівки (…), та як пішов з баяном з цим, то вже тут і танці й співи.
⎯ А жили де?
С.Д.: Жила, у старому баракі, тут жила тридцять років. В общем туточкі заснувався совхоз, в общем як з Нимерців. Нагнали сюда робочих, построїли дома двоповерхові, триповерхові, такі, Нимерці, бо ті закладали, якісь общем ці, сємена такі, сорта…
⎯ Угу.
С.Д.: От. Їм дали квартіри, а я тридцять років жила в старом баракі. (…) ще терзали мене. Вобщем, казати…
⎯ Так, казати.
С.Д.: Вобщем, робила я двадцять два роки. Без, без… Вобщем, коли там виходні? Взяла (…) звідси в рай. совбез, ці свої дні. З рай. совбезу завернули переправить. Людей не було, тут була жменька людей. Тут було щось таке, чотири бараки такі старі. Потом вже построїли ці нові, нас (…). То я двадцять два відробила, на пенсії була вісім років уже. (…) дочка моя вийшла замуж. Каже, вобщем тут один робочого комітету, каже: «Як хочеш тобі дамо квартіру (…) тільки одна комната і підеш туда». «Нє, одну я не хочу комнату. Я хочу дві, щоб маму забрати. З собой», «Нє, тільки одна комната». Я трохи тут (…) кажу до (…): «Знаєш, що, (…) давай (…) ти підеш з чоловіком, а я лишуся в цім старім баракі. Там отака кухня і всьо». І це ми тут живем. Вона пішла рано, каже: «Я піду у цю квартіру цього, робочого комітету» (сміється). Взяла ключ, пішли вимести, вибілили, вона пішла, я лишилася тут, в старом бараке. Тепер директор мене визиває каже: «Знаєш що, Стефанія, ми тебе будем судити». Кажу: «За шо? За шо судити?» Каже: «А шо ви, одна сім’я, зайняли дві квартири?» Кажу: «А дочки дали три комнати, я не пішла. Чи двохкімнатну, чи трьохкімнатну — я не пішла. Я і разом — кажу, — ці два разом, і там, не піду». «(…) я на тебе до суду подам», а тоді взяв директора, цього, главбуха взяв і сам прийшов. До хати. Пішов туди, до дочки, подивився, тоді сюда прийшов. «Всьо равно вас судити будемо». Я кажу: «Як це нас судити?» «Я як піду куди нада — то вас будуть судити. (…) виженуть!», я кажу: «Мене ніхто не вижене».
⎯ Стефанія Дем’янівна, ще хочу в вас спитати чи бачили ви старців? Чи ходили старці?
С.Д.: Ходили.
⎯ Так? Тут уже?
С.Д.: І тут були.
⎯ А ще в вашому селі, там в Свінциці, ходили?
С.Д.: Ходили, в (…) перші ходили.
⎯ Так?
С.Д.: Старець (…) виїхали пенсію получають (…) ходили по хатах.
⎯ Так?
С.Д.: А перші ходили багато люди. Що вони, дожили до старості, хто шо давав? Ніхто нічо не давав цим старим. Робити не може, а ще є такі, що як немає сродственників ніяких і пішло бідне по миру (…).
⎯ А чи були такі старці, що мали якусь музику, грали на інструментах?
С.Д.: Грав, якісь ліри були грали.
⎯ Ви пам’ятаєте що вони співали?
С.Д.: Знаю що це дуже співав все що… «Одна вдова жито сіє, сіє но вдова бідна. Сіяла (…), сльозоньками примочила. Вступила чорна хмара та й упала (…). Впала зима біла, головонька моя бідна, де я буду зімувати, де мені діток обігрівати». Це дуже грав на ліру, цей ходив старий. «Братіку-соколочку, прийми мене не зімочку, буду зіму зімувати, (…) діток обгрівати». А він каже до неї: «Сестрице моя перепілко, як у тебе дітей стілько, як я сяду обідати будуть в руки заглядати». А вона каже до нього: «Братіку-соколоньку, не журь свою голово́ньку, як ти сядеш обіда́ти, то я вишлю дітей з хати. Ідіть дітки в сад гуляти, буде дядько обіда́ти. Поки дядько обіда́ли — діти батька виглядали. Устань батько, встань із гробу, горе жити коло роду».
Дальше… «Пройшло (…) осінь, йде сестра до брата в гості. Сидить братік край віконця, признав сестру протів сонця. Сховай жінко хліб-сіль з стола, бо вже їде сестра мо́я. Це сестра як зачула — назад коні обернула. Стій брате, не лякайся, хлібом-сіллю не ховайся. Є в мене хліб-сіль у возі, будем (…) на дорозі, ще й для тебе діжка сира, щоб сестра брата гостила. Не так тебе, як діток тво́їх, щоб знали тіток сво́їх». Всьо (Сміється).
⎯ Такі пісні… Це ви запам’ятали ще від цих старців, да?
С.Д.: Да, да.
⎯ Угу. А де найчастіше збиралися старці?
С.Д.: Старці… Та ніде. Як він прийшов десь з другого села, тут походив і пішов знов собі десь в своє село.
⎯ Чи вони ходили під хати, чи може заходили в церкву, чи під церкву?
С.Д.: Під церквою були такі, що щоб хтось щось дав, було багато.
⎯ Стефанія Дем’янівна, а тепер про майстрів хочу з вами поговорити. Чи були у вашому селі такі люди, що вміли ну щось таке незвичайне робити?
С.Д.: Наше село було дуже, дуже було багате до цього колгоспу.
⎯ Так?
С.Д.: У нас в селі було три млини водяні. Були (…) на цих млинах робили (…), знаєш? З других сел у нас було тут в очереді все, підводи стояли. Мололи пшеницю на білу муку. Тоді (…) знаєте, свої тримали вівці, в общим, стригли вівці, пряли, робили сукно, а тут (…) збивали це сукно, в общем (…) ці водяні, збивали це сукно, шили (…) із цього сукна, піджакі такі мужикам шили. От, то у нас все село таке виробляло. Потом у нас у селі, за селом… В общем брали глину. Біла була, з піском і без піску, до піру з цієї глини, котора без піску, зробили кар’єр на полі і брали… Така глина як крейда. От. І робили фа́рфорові ці, тарілки. Тарілки́, миски́ ці білі, кружки́ білі. З цього, з нашого села, з цеї всі ці робили.
⎯ А хто робив, чи були майстри в селі?
С.Д.: А було, вобщем, їх десь відправляли. На завод, де такий шо роблять цей фа́рфор, ці кружки́, тарілки́. То відправляли звідси, з цього кар’єра цю глину. Як крейда. Прямо там дуже-дуже багато поля забрали, розкрили цю землю, з верха чорну цю зняли, а тоді там біла ця (…). Дуже гарно. То там вибрали добрий кар’єр.
⎯ А чи були може в вашому селі богомази, що малювали ікони, образи́?
С.Д.: Таких не помню.
⎯ Не пам’ятаєте, да?
С.Д.: Ні.
⎯ А горшки робили самі?
С.Д.: Да.
⎯ Гончарі?
С.Д.: В нашім селі не робили, а було село… Сажки село чи шо… І в тому селі, вобщем, робили горшки. То мій батько їздив туди за горшками, в цю гончерню. То там бере, вобщем, оптом, горщики. В общем, такі і такі — і одна ціна. Разом, взагалі, там сотня то й одна. А тоді ці горшки возить по селі. Треба ж було за щось жити.
⎯ Так…
С.Д.: Це ще до колгоспу, я ще була Дівчук.
⎯ Так?
С.Д.: От. Та як повезе на село та й так, ті гроші дає, як вже продає то той горщик більший — то більші гроші, менший — то менші. А як зерно насипає тамочки, то насипало горня і цього зерна забирає горщик, а татові зерно. От. А потом у нас в селі ще було зілля татарське в ставку. Пахуче, гарне. Та йдемо з цим батьком, я була сама старша то й (…). Ідемо з цим батьком, зілля цього нажнем у ставку. Батько жне, а я в’яжу, у воді отак і це ми далі тягаємо. Тоді з батьком уже веземо на базар, перед Зеленими святами. А це Зелені свята були тоді дев’ятнадцятого числа.
⎯ Так.
С.Д.: Ті, що треба зілля (…) (Сміється). То вже було так, веземо та й продаємо, і є якась… Як могли, так жили.
⎯ Так…
С.Д.: Як могли, так жили.
⎯ Тепер трошки про образи. Скільки образів було в хаті колись?
С.Д.: Так, як у кого. У кого чотири, в кого три, в кого п’ять, в кого шість, як в кого.
⎯ Як у вас казали? Образи́ чи ікони?
С.Д.: Ікони казали.
⎯ Ікони?
С.Д.: Да. Славні рушники вишивали…
⎯ А які найчастіше святі були на цих іконах?
С.Д.: Святі була Матір Божа, Ісус… Христос Ісус. То це самі главні були святі. Так, як цяя, Діва Марія. (…) картінки є тоже маленькі. І там пишеться на цих картінках: «До дві тищі сім років».
⎯ А чи чіпляли лампадку біля ікони у вас?
С.Д.: Нє, не було такого.
⎯ Коли помирали чи клали образи́ в домовину?
С.Д.: То було (…) і на кладбища несуть, так, як і зараз.
⎯ Ага.
С.Д.: Несуть туда, звідти назад забирають.
⎯ А чи було таке, що у хаті багато ікон, а молилися до якоїсь одної ікони? Називали її заступницею?
С.Д.: Це до Діви Марії.
⎯ Діві Марії у вас молилися, да?
С.Д.: Да.
⎯ Ну це ви кажете за свою хату, у вашій хаті так?
С.Д.: Да, да.
⎯ Мама молилася?
С.Д.: Да. Встанеш рано, то це не дадуть снідати ніколи, поки Богу не помолишся. Встала, вмилася, Богу встала… Зразу показує (…), поки не знала. А тоді, значить, сідаєш снідати як помолилася Богу. То я дуже багато (…) сестра моя не вміє Богу.
⎯ Так?
С.Д.: Вже пішли з свого села, вже пішли по тих совхозах, роботах, а (…).
⎯ Угу. А чи було таке, от, наприклад як до Марії молилися, чи було таке, що сердилися на ікону коли щось просили в неї, а ніби вона не помогла?
С.Д.: Знаєте, такого не бу́ло, щоб сердилися, а колись… В якому році не знаю, мені певно було років чотирнадцять, не більше. То в Калинівці відвалилися якісь, в общем, святі. То ж були унічтожені, нічо нема. Ні молились, ні хрестились, нічого люди. А в Калинівці були відвалилися хрести. (…), я не знаю. То туда люди їздили, дуже везли хрести туда і молилися, то казали, що є ікони (…). Таке було время. Що стара ікона (…).
⎯ То як казали про це, що це таке чудо, так?
С.Д.: Да. Тоді як туди, значить, їздили багато, йшли собі дорогою, Богу моляться люди і всьо, і підводами їдуть, то це було певне десь в році… Я знаю, десь двадцять шостому, двадцять сьомому році. Я ж кажу, мені було років десь тринадцять-чотирнадцять, таке время. То це я помню.
⎯ Не ходили з ваших ніхто?
С.Д.: Село були такі люди, шо…
⎯ Ходили?
С.Д.: З наших ніхто (…).
⎯ А що робили коли ікони ставали старими вже?
С.Д.: Старими ставали, що роблять? Її… В общем вона за стіклом, туди міняють такі, ці (…) свіженькою, стікло витягнуть, (…).
⎯ Нікуди не викидали ікони, так?
С.Д.: Ні.
⎯ Не знаєте?
С.Д.: Я ж кажу, там освіжать, свіженьким, чистеньким.
⎯ А що говорили, коли траплялися часом сварки при іконах?
С.Д.: Я знаю що таке говорили?
⎯ Не знаєте про це, так?
С.Д.: Ні.
⎯ Чи вірили в то, що духи померлих живуть за іконостасом?
С.Д.: Господь його знає, так я не знаю.
⎯ (Сміється) А може від дру́гих чули?
С.Д.: Такого не знаю, я вам не скажу.
⎯ Не знаєте…
⎯ Стефанія Дем’янівна, ще трошки про весілля. Чи пам’ятаєте ви весілля в 30-х роках?
С.Д.: Чого ні?
⎯ Як вони проходили?
С.Д.: Мені вже тоді було до 20 років.
⎯ Так? Чи тоді були у вашому селі такі червоні весілля?
С.Д.: Червоні? Нє…
⎯ Комсомольці чи партійні робили?
С.Д.: Були, чо б нє?
⎯ Так?
С.Д.: Да.
⎯ А як вони проходили?
С.Д.: Проходили. Знаєте, тоже до церкви (…) як ішли в церкву вінчатися, а тоді пішли розписалися та й все.
⎯ Та й по всьому?
С.Д.: Да.
⎯ Чи всі родичі збиралися у вас на весіллі?
С.Д.: Збиралися.
⎯ Весілля проходило в хаті?
С.Д.: В хаті, на дворі робили (…) деякі хати, шо в хаті було весілля, на подвір’ї. (…) так, як і зараз, якісь оті навеси роблять. І весілля робили.
⎯ У вашому дитинстві скільки приблизно душ збиралося на весілля?
С.Д.: Ну так якихось (…).
⎯ (…).
С.Д.: Так, так.
⎯ А пам’ятаєте які страви готували на весілля?
С.Д.: Страви які готували? Голубці, капуста, холодець. Якась печеня казали, не так, як тепер жаркоє, (…). Хто шо мог, знаєте. Є таке що заможне, тий шо може шось зробити з чогось, то робе добре. А як нема то, так… Як є з чого.
⎯ Чи обов’язково сватали дівку перед весіллям?
С.Д.: Сватання було, аякже.
⎯ Як проходило це сватання, ви пам’ятаєте?
С.Д.: Сватання проходить: сходяться її родичі, його родичі, роблять договор, на коли свадьбу робить, там рушники чіпляють, хустки дають.
⎯ Називалося договір у вас?
С.Д.: Да. Мужикам дають рушники, женщінам хустки. Договоряться на коли свадьба та й свадьбу роблять.
⎯ А що дівчині готували? Як називалося в вас це? Посаг чи при́дане?
С.Д.: При́дане.
⎯ Так? Що готували дівчині?
С.Д.: Що хто мав. Перше давали як: землю давали і корову і коні, і воза — іди сину, хазяюй. Як мали землю якусь, батько ж тоже дає землі яких там гектарчик, два. (…) і так жили. Я тоже так (…) землю. З молодьожі хто тепер возьме цю землю?
⎯ А так з одежі чи з якогось… Що давали дівчині?
С.Д.: Як багато жили, то є гарна одежа, знаєте. Хутро було таке шите, гарне, крите матеріалом цим, із магазіна. А в кого нема — то давали гумку цю, яку (…) кожух (…) червоні зверху.
⎯ Чи мала дівчина обов’язково брати фамілію чоловіка?
С.Д.: Ну да. Як вже взяла шлюб в церкві вже повинна буть у неї фамілія.
⎯ А були випадки, що між собою могли подружитися родичі?
С.Д.: Нє, це мало так буває.
⎯ Казали що це гріх?
С.Д.: Да.
⎯ А хто в дитинстві розказував дітям казки або співав пісні?
С.Д.: Такі старі баби як я.
⎯ (Сміється).
С.Д.: Казки розказували.
⎯ Так… Чи карали дітей в дитинстві вашому?
С.Д.: Ну якщо (…) дуже хтось карав (…).
⎯ Ну просто за непослух, от зараз ми ж теж якось наказуєм своїх дітей…
С.Д.: Да, да. Ну, там посварилися та й щось там сказала, такі перші (…).
⎯ Правда?
С.Д.: Да. Перші якщо батько сказав чи мама — так повинно бути.
⎯ А хто крім матері доглядав маленьких дітей?
С.Д.: Баба якась. Що садік був так, як зараз то в три роки вже йде.
⎯ Ще знаєте, про колядки трошки. Чи колядували у вашому селі?
С.Д.: Колядували.
⎯ Чи була заборона на це?
С.Д.: Перші було не забороняно, а тоді стали забороняти. Перші було не забороняно, то ходили під хати́, і коза ходила і якійсь цап ходить і: «Дайте, — ка, — сала, бо коза впала», там кожух наверх, переверне догори цею вовною. Колядували, щедрували, і кругом ходили. І посівали ходили. От. Ще було… А у нас… То я трохи католичка, в мене мама була руська, пристала до батька, вона (…) на польську (…) їздить по коляді, (…) снігу ж цього багато, не так, як зараз цього снігу нема зимой. То ми берем жменю конфет й де найбільше снігу (…) дітям, то там діти як горобці в цьому снігу за цими конфєтами…
⎯ Дивина, да?
С.Д.: Да. Боже, скільки людей йде за цим (…).
⎯ Так у вашому селі був костьол, так?
⎯ Стефанія Дем’янівна, а чи співали в вашому селі частушки?
С.Д.: Співали, які там.
⎯ Пам’ятаєте що-небудь?
С.Д.: Помню мало.
⎯ Мало, так?
С.Д.: Мало.
⎯ Чи називалося якось це по-іншому? Частушки казали на це чи по-іншому?
С.Д.: Нє.
⎯ Частушки, да?
С.Д.: Да.
⎯ А якщо співали ці частушки, то як, яка музика їх супроводжувала?
С.Д.: В общім, саме більше десь гармошка.
⎯ А частушки співали російською мовою чи українською?
С.Д.: Ці хлопці, то російські, вони всі з Росії були.
⎯ Так… А співали частушки, грали гармошки, і танцювали також?
С.Д.: Да.
⎯ Так? Чи пам’ятаєте ви такі пісні як «Сірєнь голубая», «Зломлю я вєтку із винограда»? Не пам’ятаєте?
С.Д.: Ці ні.
⎯ Не знаєте? А які пісні найчастіше співалися вже пізніше, в сорокові, п’ятдесяті роки?
С.Д.: Господь його знає.
⎯ Як ви робили на полі, то вже які пісні співали тоді?
С.Д.: Та таке, «З поля вітер віє».
⎯ Тоже українські?
С.Д.: Да.
⎯ Народні, да, частіше?
С.Д.: Да. Це українські, ті шо так я…
⎯ Чи разом чоловіки співали з жінками, чи тільки жінки співали?
С.Д.: Жінки собі отдєльно співали.
⎯ Чоловіки окремо співали, а жінки окремо, да?
С.Д.: Да.
⎯ А якщо чоловіки збираються, то які вони співали?
С.Д.: Та не знаю.
⎯ Не пам’ятаєте, да? Я хотіла вас спитати чи були розлучення у сільських сім’ях колись?
С.Д.: Мало було, не так, як зараз.
⎯ Як ви думаєте, чому?
С.Д.: Ну, якось так перші рази… Взяв шлюб. Уже як-не-як приходиться в житті, в житті всяке буває. (…) розходились як зараз. Зараз… вже та й розвод.
⎯ Чи брали діти другої жінки фамілію нового батька?
С.Д.: Мабуть, що ні.
⎯ Не брали, да?
С.Д.: Ні.
⎯ От, наприклад, ваші діти на яку фамілію записані?
С.Д.: Тепер по-чоловікові.
⎯ А раніше, як ви їх записували?
С.Д.: … по-своєму. По-батькові.
⎯ По-батькові, да?
С.Д.: Да.
⎯ Одна дочка мала одного батька фамілію, друга — другого батька фамілію?
С.Д.: Да.
⎯ Так, а коли в вашому селі з’явився дитячий садок?
С.Д.: Дитячий садок моя (…) скаже, я вже скажу за свої діти.
⎯ Так.
С.Д.: Тут у нас було дуже мало людей, обробляли, добре всьо робили, а садіка не було. Положили… звідси дітей на тиждень. Понеділок везуть, а в суботу привозять, підводою. Це є так. То моя цяя, шо… то до того просилась: «Мама, дай мене в садок», їй четвертий годік як я сюди прийшла. (…) я прийшла сюда. Ну, як я віддам дитину, шоб я не бачила тиждень, скажіть? … прийшли в обід — я бачу, рано я бачу, ввечері прийшла. А тут…
⎯ Ви не хотіли?
С.Д.: Нє, не хотіла так. Потом звідси вже возили в Медведівку дєток, тоже в дєт.садік. Медвежі Вушки. Я тоже не давала. Я не могла, щоб десь я не бачила дитину. Просто хочу …
⎯ Так, так.
С.Д.: Тепер тоже не обіжають, тільки спасибі … кажуть.
⎯ Да? А хто зобов’язаний був доглядати батьків коли вони ставали старими вже?
С.Д.: Менші.
⎯ Менші чи старші?
С.Д.: Самі менші серед батьків надовше, тоді доглядають тих батьків.
⎯ Чи доставалося потім йому господарство?
С.Д.: Бувало так, шоб оставалося, а ше бувало шо сваряться і б’ються за це господарство. Як є де, то більше.
⎯ Да? Всяко бувало, да? Я хотіла вас ще спитати чи продавали щось на базарі ваші батьки? От ви казали що ваш батько продавав горшки, ну це вже так, він перекупляв, він не робив?
С.Д.: Да, да, да.
⎯ А чи вони мали підрахунки продуктів, запасів на рік?
С.Д.: Ні, таке не було.
⎯ Таке не було?
С.Д.: Нє.
⎯ Чи знали вони «на око», наприклад? Шо на зиму треба скільки, наприклад зерна?
С.Д.: Да. Вони знали скільки змололи, восємсят помолоття, поміряли скільки їм треба на посєв, а скільки на харчі. … такісь там, центнер.
⎯ Чи пам’ятаєте ви роки, дівчата ходили на сезонні заробітки?
С.Д.: Був совхоз. Знаєте, як прийде вербовщик і бригадир приїжджає, … нам: «На буряки виходь, на буряки!» То з села їдуть, везуть підводи, бо в нас … там село де це я …
⎯ Стефанія Дем’янівна, а чи багато з ваших родичів, чи з ваших сусідів ішли в місто працювати?
С.Д.: Розбігались куда хто, вже в голодовку.
⎯ Да?
С.Д.: В тридцять третім році.
⎯ Пам’ятаєте ви Голод?
С.Д.: Ой Боже… Тридцять третій рік, я ж була ще одінак.
⎯ Так?
С.Д.: Тому легше. То це ми пішли з тридцять третього року з свого села. Вже по цих радгоспах сюда. О. То якось було легше. Уже як сорок сьомий рік була голодовка після войни, у мене були ці двоє дєток. Не дай Господь, я кажу: «Господи, гірше страшний голод чим війна». Бо в одній взяла дитину на руки, як була в мене ця менша, ця старшичка. Та й … несу її, щоб разом з дитиною. Щоб вона не лишилася без мене, я без ньої. А вже в сорок сьомом році, як тут були ми, та ця голодовка була. Боже, Господи милий, нехай Господь милує й боронить, всіх хто живий на світі, цеї голодовки. Іду з поля, так тяжко нароблюся на цьому полі, а подивишся — дитина хоче їсти, скривиться, не знає… Ой Боже, скільки наплачеся, в хаті одна вода. Та підеш десь … до батьків, то мама піде вторгує там чи купить якоїсь муки, так якусь баланду засипить та і з’їмо. Тоді в нас, там за складом, в общім, … десь він був за німців, з картошкою чи шо там, вона вся перегнила, ця картошка. І вона в шкурі, в тій, лушпайки. Та як її розбереш ці лушпайки, ви знаєте, когда-то вбівство було. Із Бохоників з села, із Пирогова з села, з Медведівки, тут людей було хмари, цю картошку добували. Така вонь, шо на весь совхоз смерділо як добували цей … І цю картошку забирали. То в мене ця старшечка, ви знаєте шо, ніколи ця війна… спече, шо вона там, ця гнила бараболінка на стільки… перевертаєш, цеї, з цьої… То це менші їли ці бліни, було їй четвертий годік. А ця старша тільки вкусила цього бліна, закинула, сіла, плаче і всьо. Подивись шо воно плаче то не можна витримати, хоче їсти. Таке пережили.
⎯ Чи пухли люди з голоду?
С.Д.: Пухли і вмирали.
⎯ Пам’ятаєте?
С.Д.: Да.
⎯ Багато людей було?
С.Д.: Да. Колись чоловік сюда десь прийшов, не знаю звідки, якийсь чужий, під грушою сів і помер. Тоді з Медведівки йшло дві жінки, я тут була, коло цього приміщення, бачу — хтось іде, шось несе. Вона вже не могла йти до Вінниці, вона її вже взяла на плечі і сюда жіночку тягне. Сусідку свою, йшли вони до Вінниці. От, притягнула, я бачу, кажу: «Мам, я попросю цю жіночку, понесе до хати». Я жила тоді зі своїми батьками разом. Вона каже: «Та давай, нехай йде». Прийшла, у нас була корова, то таке — трошки легше. Та й ця жіночка, там мрака якась на дворі, в общем, холодно раньой весною. То вона у нас її лишила, пішла до Вінниці. Ми її три дні тримали, цю жіночку. Дали стаканчик молока, вона випила, то якийсь супчик зварили, таке во, та й підтримали її, то вона була три дні. То ви знаєте шо, мої батьки були гості в неї років з вісім, більше звала на празник до себе.
⎯ Правда?
С.Д.: Шо її…
⎯ Помогли їй.
С.Д.: Вона трошки…
⎯ Вона би вмерла?
С.Д.: Да. Вона піддужала, обігрілась, їй дали їсточки, молочка, то якогось супчику. Хліба не було, де ж той хліб був? О. Я ж кажу, дякувала всігда, ця жіночка.
⎯ А коли вже стало легше так?
С.Д.: Стало легше, вобщем, в жнива. В нас був директор хороший в совхозі, він був воєнний, така була дисципліна, шо страшне. От. Перестав дощ трохи. То як почалися жнива, то там де пройшла косілка — скосила, зв’язали, зібрали, (…). То мама моя вже піде з старшою та проситься на край, та натеребили мішка, принесуть в мішках цього колосся на перебор, вже на жорнах, та й куліш варили, вобщем, стало легше. А потом вже в осінь, в сорок сьомім році, був (…) врожай, нам дали вже зерно, вобщем, кілограм триста – кіло чотириста получали пшениці. Вобщім, за якийсь місяць-півтора всі люди поправилися, зібрали хліб з поля.
⎯ Стефанія Дем’янівна, ше я вас хотіла спитати, колись майже в кожному селі були такі жінки, такі мали жіночі спеціальності: баби-кухарки, баби-повитухи…
С.Д.: Да.
⎯ Замовляли, вміли замовляти, а може і відьми якісь були. Чи були у вашому селі такі жінки?
С.Д.: Були. Були такі люди, шо воно знав, знаєте, якусь… Например, дитина, потом якась болєзнь, оця чорна болєзнь чи шо, тепер і врачі такі, шо від цеї болєзні не лєчат.
⎯ Да?
С.Д.: О. Кажуть шо: «Йди, вобщем, шукай бабку». То була така бабка, я ходила до неї тоже, в неї свою доцю…
⎯ Пам’ятаєте як її звали?
С.Д.: Звали її Ганя, цю бабцю.
⎯ Тут вона живе?
С.Д.: Ні, жила, вобщім, в цьому, на Малі Хуторі, Вінницькі. На Хуторах. В мої цеї дівчини була (…) вісім раз за сутки… страшне, їй треба ці каплі заказати, ку́піль звечора. Вона ті зілля варить, о. То ми, вобщем, принесли туди ту дитину до неї. Він з вечора побіг заказав купіль цій бабці. То принесли, вона купала хлопчика, ця бабця, вобщем, жіночка була там. Купає, купає, купає його, каже: «В тебе є ше діти?» до неї. Вона каже: «Є ше дівчинка дома», «Постійно за цим не плач… помре». Вона бачить в купіль, шо воно помре. А я сидю, ви знаєте шо (…) вже нема. Він пішов на роботу, йому треба було (…) дитину. Вона то вимила відти той купіль, шо купала, та жіночка стала плакати, забирає цю дитину, вийняла (…) витягає другий баняк з печі (…) купає-купає-купає-купає, я думаю (…) вісім раз за сутки, це можна витримати? Тоді така температура, воно прямо без сознанія, це дитя. Купає-купає та й каже до мене: «Ти сильно не плач за цею, вона тобі з цього виживе і буде жити. Як побачиш після купію ще раз — то принесеш до мене сьогодня. А як не побачиш, то принесеш дев’ятого. Чи, в общем, через дев’ять днів до мене, повинна бути три рази. Через дев’ять днів». Як скупала первий раз, хвалити Бога …
⎯ Правда?
С.Д.: Ага. Я тоді в неї ше була.
⎯ Таку силу вона мала?
С.Д.: Да, да.
⎯ Тоже, певно, її нема?
С.Д.: Да…
⎯ А ще про яких ви знаєте таких жінок? Повитухи, чи ви вже не знаєте повитух?
С.Д.: Чого нє?
⎯ Знаєте?
С.Д.: Да.
⎯ У вашому селі були повитухи?
С.Д.: Була. Я ще ходила до бабки (…) родитись.
⎯ Правда?
С.Д.: (Сміється).
⎯ Які ці бабки були?
С.Д.: Така собі жіночка, ходить, усе як має бути. Батько поїхав мій на базар, а ця мама моя ходила-ходила по хаті, (…) , каже: «Стефаню, біжи до цеї, до той бабки». Якифтиха. Її чоловік був Якифт, на неї казали баба Якифтиха. «Біжи до теї Якифтихи, скажи шоб прийшла до нас». Я пішла їй сказала, вона прийшла. Мене з хати виперли, щоб я в хаті не була. Робилася в цеї Антосі, сестра. Батько був на базарі, був вівторок. В Брацлав, в Брацлав їздили у вівторок, …
⎯ Як називали цю бабу? Повитуха чи бранка?
С.Д.: Бранка.
⎯ Бранка…
С.Д.: Да.
⎯ А шо треба було дати цій бабі, не пам’ятаєте?
С.Д.: Всі хто шо має. Дає хустку, дає хліб чи рушник.
⎯ А чи були у вашому селі такі баби, шо вміли шось таке поробляти?
С.Д.: То такі не знаю.
⎯ Не знаєте?
С.Д.: То такі я чось… Оті чоловік був з цього, з войни, шоб я ходила десь по ворожкам — ні.
⎯ Не було?
С.Д.: Ні.
⎯ Але чи в селі були такі баби?
С.Д.: Були.
⎯ Були? Просто ви не хотіли з ними знатися?
С.Д.: Да.
⎯ Ну правда, бо то такі вже…
С.Д.: Да.
⎯ Не добрі.
С.Д.: Чесно кажу, наперед як думаєш шо воно має бути, а так шо має бути, то…
⎯ Буде, так?
С.Д.: Да.
⎯ Стефанія Дем’янівна, от ви так часто міняли місце свого проживання, такі були умови. Але чи скрізь ви говорили українською мовою, чи…?
С.Д.: Скрізь, так, як говорю, так і говорила.
⎯ Правда?
С.Д.: Да. З роду так, і так і до цей пори.
⎯ Угу. І в школі українською мовою?
С.Д.: В школу я не ходила, не мала в чому.
⎯ Зовсім не вчилися?
С.Д.: (Сміється).
⎯ Не грамотні?
С.Д.: Ні, ходила на лікнеп. А в школу ходила зразу три осені поки боса. А як похолодніло, не маю в шо взутися, то й не йшла. Походила, вже було мені років чотирнадцять-п’ятнадцять, на вечірню школу, казали «лікнеп». Бо казали тоді з сільсовєта, шо будуть батьків штрафувати, зовсім діти неграмотні. Я походила три зіми на вечірні, добре закончила. То десь якесь пісьмо я писала, це мені писав, шо пішов пєрвий від мене, то писав мені пісьмо, три пісьма на тиждень. То я йому все сама відписувала.
⎯ Правда?
С.Д.: Як хтось в когось попросив (…) шо казати (…). Сама сіла, то написала. Та й таке. То цей, вобщім, другій мій, писав…
⎯ Як його звали?
С.Д.: Коля. Печонкін фамілія. То писав мені з сорок четвертого по сорок п’ятий рік. Пісьма. В сорок п’ятім році ще получила за фєвраль, за друге число, за п’яте число, за восьме число. Получила три пісьма сорок п’ятого року в февралі, тоді моїх три вернулося пісьма, думаю «всьо»… Вернулось цих три пісьма — вже нема цього живого, вже на німецькій території. Був. Він був танкіст. Я тоді пишу у часть, польова пошта. Попросила там вчительку, вона мені написала (…) пісьмо на цього начальніка. І прийшло мені через днів три, пісьмо. «Ви спрашуєте за Печонкіна Ніколая Семьоновіча. Печонкін Ніколай Семьонович сорок п’ятого року, десятого фєвраля ранєний на німецькій території, одинадцятого фєвраля помер… Похоронєний, город такий-то. Тоді думаю «всьо»…