Сліпченко Тимофій Васильович, 1911 р. н.

— Рано вони померли?

— Не пам’ятаю. А мати, й батько пішов в 33-м годі й не вернувся. Мав 8 десятин землі і пара коров, і все це обробляв. Тоді ж ніякої тєхніки не було. То тепер і трактори, й мотоцикли. А тоді важко було.

— Так розкажіть, а де батько взяв землю? це йому дід у спадок залишив?

— Ви знаєте, шо цього я не можу й сказать.

— Якось не замітили цього?

— Я значить шо запам’ятав, шо в которих землі не було, то пацани моїх  годків гуляють, а мене бере батько орать, вчить все.

— Шоб вам воно наче було. Скажіть, будь ласка, так а ваша сім’я жила в одній хаті? ваша сім’я.

— В одній. Ну, хата через хату була, в одній. 

— На дві половини? ага! Ну, не сварилися?

— Ні! я так сильно не запомнив. А це вже начало колєктіва 29-й, 30-й, 31-й. Це колєктівізація, і батько подав заяву в колгосп.

— Одразу, да?

— Бо тоді ж не було колєктіва, а тут предлагають. батько подав заяву в колєктів. Звали вони вже. Та ше й вони звали середняків, оце й мого батька середняком звали. Больше нічо ж не було, було пару коров робочих. Це обробляли цю землю.

— Коровами, чи чим?

— Коровами, ну якось її обробляли, і було все. А тепер чорть його! шо воно з цими грішми! Принесуть пачку грошей, а шо ти за їх купиш? А то все своє було! там докупили огірок чи помидор, бо своїх ше не мали. А м’ясне все своє було, картошка своя. На самий обід більш, як 350 тисяч, бачили таке? 50 тисяч кілограм огірка! 60 тисяч кілограм помідора! шо ж то дожились! Та ше й пенсії 378 рублів, або тисяч тих. А шо ж я за їх? Я ше при Горбачові, я получав 50 рублів пенсії. Я піду в свій магазін, то це було рублів 15-18, та купив. І як є в мене троячка у кармані, це мені, то я їду в село. А 16 копійок хлібина була, 4 хлібині візьму, ше може пива вип’ю, ше й остаються. З троячки! А тепер? 

— Скажіть, будь ласка, а в ваші сім’ї хто був главою? хто глава сім’ї був?

— Батько, батько.

— Батько. Ну, а в чім це виражалося?

— Ні з ким.

— Мається на увазі, як це от доказать, шо він був глава сім’ї? чи він знав, шо робить? чи всі його слухали?

— Батько розпоряжався. Він хазяїн був, а нас 3 хлопці, 3 дівчат, а ті двоє померли, а то було семеро, Ну, шо сказав. те ми й робили.

— А скажіть, а от гроші, де от для того, шоб, наприклад, отоді в 20-ті роки, в революцію можна було взяти гроші? От, як їх можна було приробить?

— Батько здавав скотину, продавав.

— Продавали, так. І за те получав гроші, да?

— Тоді ж ні пенсій, нічого ні в кого не було. А ото свині виглядував, та гуси гляділа. Проробляли. А то для себе різали та їли.

— Ну, а грошей хватало тоді на життя?

— А тоді в ті года, як це я ж помню, до 33-го году, то у батьків їх це було багато. В магазині ж нічого тоді такого не було купить. Жидівські були магазіни.

— Лавки, да?

— Да! це можеш піти, немає грошей, не хвата. — Бери! потом донесеш!

— Так, а де ж це такі лавки, в селі були? в селі були лавки такі жидівські? 

— Да! да, свої лавки були в них. У нас там були, і тут були.

— А от ваш батько користувався авторитетом у селі? люди його поважали?

— Діти?

— Нє, люди в селі батька поважали?

— Аааа! да, поважали.

— Поважали. Тобто, за порадою до нього ходили, да?

— Да, він ше був тоді старостою села. Я знаю, шо батько був. Я знаю, шо тоді банда була, оббирали, голодні люди були. Вони 3 — 5 чоловік собрались, і пішли, побили діда, забрали, шо єсть. Це я помню, знаю добре.

— Ну а скажіть, а скільки це в селі так було тих багатих людей, більш середніх, бідних? скільки багачів це?

— У нас в селі, там в Куликівці? Ну примерно один, два, три, чотири. Чоловік 7 було таких.

— Багатих?

— Мали свої там, тракторів не було, але мали коні.

— А скільки у них землі було?

— По багато.

— Ну, більше 10-ти десятин, да?

— Да! більше! батько середняк, і то 8. А то такі хлопці десь отут мали.

— Ну, а ті носа не задирали, шо вони такі багаті?

— Тоді вони, понімаєте, хоча батько мій був староста села, але вони розпоряджалися. Вони розпоряджалися.

— Ну, а скажіть, будь ласка, оце старосту все село обирало? чи назначали, хтось назначив?

— Просто не можу сказать. Це ж тоді мені було год 12.

— Ага, це якраз уже при Леніну, да?

— Да. А як то воно було, я не знаю.

— Ну, а скажіть, будь ласка, а от який базар може був в вашому селі?

— В базар їздили.

— Продавали все, да? 

— Садок був в батька, то це ж два вози було, то це під базар, там Слобода біля Черкас. І це нарвем яблук, і на підводі батько везе і продає. Тоді ж державні заводи були сахарні, та гектар буряків сажали. А налоги великі були.

— А коли це налоги були великі?

— Тоді ж.

— Перед колективізацією?

— Ага! то батько здавав оце, в завод здавав. Там висчитували налог, і получали сахар і жом для скотини. Отаке.

— А скажіть, будь ласка.

— А це шо воно всі слова пише?

— Не всі, пропускає. Про батька поговорим ще, про батька вашого. Розкажіть, шо це за людина була? Ну, шо це за людина була? як господар, майстер?

— Батько? він землероб. 

— Землероб. Ну, він знав толк в землі?

— Ну канєшно. Якоїсь шоб спеціальності, так столярував він, для себе робив. А то землею занімався.

— Скажіть, а  з якого року тоді діти призвичаювалися до роботи? от чи рано?

— Я понімаю, счас не можу сказать, та год отак з 15-ті, з 16-ті.

— Уже ставали до роботи, так?

— Вже ставали до роботи. От я сам як 5 класів одходив, то були мені 14, чи чорть його знає. Бо вже ж время пройшло.

— Ну, і які роботи от довіряли?

— А пасти! ми пасти. А дівчата там полють, то те. Ми дрова рубать.

— Батьку вже треба було помагать?

— Помагать, він же тоже не все мог. Стільки землі було, треба ж її було обробить.

— Скажіть, а батько наймитів наймав?

— Не було! на жнива в нас там в Черкащині, там ходили самі женщини на жнива. Договорялись, жали. А як уже платили, то я не знаю.

— Ну, мабуть з урожаю?

— Да. Саме не з села, а бідно жили вони, то ходили. А тут 10 км, недалеко.

— Від вас, да?

— Да! ходили вони. А чим платили, не знаю.

— Ну, батько не обіжав цих людей, які наймав?

— Нє-нє-нє! 

— Скажіть, будь ласка, а от по-вашому, ви можете пригадати, коли почав організовуваться колгосп?

— Із 29-го году.

— З 29-го. То хтось, приїхав якийсь уповноважений, чи як? 

— Просто свої були, селянські наші, предлагали. Бідніші люди то пішли зразу, в них нічо не чіпляло, а котрі зажиточніші, то ті трошки задержувались, поки прижало вже їх тих. Потому і батько, значить, подав заяву. Його прийняли, всьо, коня здав.

— А скільки було реманенту? оце культиватор, борона, да?

— Культіватор і борона. Більш такого нічого не було. Машини ніякої, нічого не було.

— А пасіка може яка була?

— Не було, не було пасіки. Оце свині, скотина і земля. Садок гарний був. Садків тоді ше мало було, то возили в базар.

— А садів так не було оце, як зараз? 

— Та де там!

— А чого так мало садів було?

— Хто й зна! чи люди то не розуміли, не дбали цього.

— Ну, не було більш садків оце? 

— Не було. Оце ж при колєктівізації начались. Каждий колгосп мав садки.

— Ну, так оце, значить, в колгосп пішло дуже багато людей.

— Да, пішло, шоб колектівізація добровільна була. Ну, а батько пішов, бо вже його визвали, а потом забрав все своє. І на другий день прийшли — киш!

— З хати?

— Ага, з хати.

— А багато так, як батько, поступили? так, як батько, зробили, шо забрали все своє?

— Багатенько.

— І всіх вигнали? і скільки це чоловік?

— Та точно не скажу, тоді воно мені там не інтересно було.

— Чоловік 20 може? чи менше?

— Мабуть ні, в нас там село було невелике. Я оце тут живу з 34-го года

— В прийми пішли? а, шоб, я ж забув.

— Просто на роботі хлопці були, а я ж там був, ну й ідьом! ідьом! А хлопці на вихідний ідуть додому, та ходім з нами, побачиш! Познакомився.

— Так хто проводив колективізацію? ви кажете, шо свої, да?

— Свої! єврей був, жид. Айзенберг, жид.

— Як кажете? Айзенберг? так лютий був жид, да? 

— Таке воно.

— Падлюче, да? Так, а скільки людей виселили взагалі з села?

— Як ви сказали?

— Виселили з села. Були такі, шо виселили з села?

— Були, були. Оце тих, шо перших висилали, то ше я був на хазяйстві, нас, молодьож, посилали охранять. То примерно раз, два, три. Півдесятка може.

— І не вернулися?

— Ні!

— Куди їх повезли, не знаєте?

— Може січас оце, може хто ше вернувся. Старі то померли вже, хіба їхні діти може поверталися.

— Так, а куди їх повезли, ніхто не знає, да?

— Ніхто не знав. Бо ше було, понімаєте, колгоспні подводи під’їжджають до якогось дядька, шо це він там продуктів назбирав, сім’я в його. А наших посилали сопровождать їх на станцію.

— Так їх під конвоєм, да?

— Да-да-да! там з оружія нічо не було, просто так. То ше так коло мене один сидів мужик, которого вивозили. А він мене так штовхає, каже — ви, каже, знаєте, шо ваших, на конях, знакомий, сусіди ми були. Як вернешся, там то і отам забереш гроші.

— Закопані?

— Да. Там забереш? Заберу гроші ті. Вони ж там купками були, і як вернулись назад. Та шо ж там, грошей тако було коробка, як оце го. Під березою, коренем. Він сказав — там і там. А миші пересікли, як наче то сало. А ше було, там торбинка чорна, то ці живі, а то миші з’їли. Пересікла миша геть.

— Так, а срібло вам залишилось?

— Та майже й не було його. Побрали там по 2, по 3 чоловіка на кажде хазяйство. Охраняли. Скотину охраняли. там була і скотина, й вози, й свині. Все, шо в кого було. 

— Скажіть, ну, от ті, шо пішли в колгосп, як їм там стало житися?

— Як жити? Ну, тоді ж нічо не платили. Палички ставили, і платить нічо не платили. То це вже начали платять шось. А тоді паличку та й паличку. І тоді ж було тєхнікі почті не було. Поле волами обробляли. Скільки було землі не скажу, ну управлялись якось. 

— Ну, а так, а от кажете, шо спочатку було важкенько. А були все ж таки одноосібники, шо не пішли в колгосп? чи всіх загнали? 

— Були, були люди, були.

— І їм нічого не зробили?

— Нічого. Оце претензії середняк там, дворяни, а вони собі жили.

— А їх називали дворяни, да? А таке прізвище Шагельський вам шось говорить?

— Як? як?

— Шагельський!

— А! Шагельський! це Шагельський був дворянин.

— Це дворянин, ага! А ви чули про гайдамаків Холодного Яру?

— А чо ж я не чув! а ми ж недалеко од Холодного Яру.

— А в Куликівці вони не приїжджали, гайдамаки?

— Та були скрізь вони тут.

— Так ви і Чучупака бачили, чи нє?

— Ні, не бачив. Може й бачив, но я ж його лічно то не знаю.

— Ну, а шо вони були за люди, ті гайдамаки?

— А які? здорові дядьки.

— Здорові дядьки, да?

— Здорові дядьки.

— Ну як, чи хароші вони були? чи нехароші?

— Вони ж не зачіпали нікого, так собі. А чіпать вони нікого не чіпали.

— Так кажуть, шо оцей Шагельський був начальником штабу в них. Це правда, чи ні?

— От не могу сказать. Знаю в їх Фома, Андрюша, Микола. Це 5 їх братів було. Так їх всіх вистроїли, і всих.

— Розстріляли, да?

— Повиселяли. А то в колгосп пішли.

— Зрозуміло. Скажіть, а це до колгоспу батько продавав домашнє, шоб собі придбати?

— Ну, додому ж треба шось.

— Да, да. А як в колгосп пішли, то де взять?  де купить?

— А дома! дома добувай, продавай усе!

— Не боронили?

— Не боронили нічого. Те саме тільки здав в колгосп. А шо ше там корова є, чи свині, то твоє. 

— То можна було не голодувать, да? зрозуміло. Все ж таки хватало, чи не хватало?

— Як кормили, хватало.

— Скажіть, а от таке діло, наприклад, як шо таке крадіжка? як люди раніше, крали один в одного, чи нє?

— Оці самі найбідніші, шо то не було за чим геть жить, то вони.

— Крали, да? так ше до революції навіть, да?

— Ну, оце я вже помню. Я знаю, шо в одного оцього Андрюші Шагельського прийшли та вкрали, вибили вікна, постріляли і забрали. А оно вбили сусіда. То сам я на свої глаза бачив, як він його розстрілював, оцього, шо вкрав.

— Шагельський оцей, да?

— Да, сам я бачив на свої глаза.

— А як інших наказували за те, шо вони крали? ну, якось наказували люди? чи руки одрубували? чи як? 

— Нічого не було.

— Не одягали оте крадене на голову?

— Прямо при мені я не чув, шоб руки кому одрубували, ні. Оце одного тільки сам бачив, як розстрілювали.

— Скажіть, а от коли крадіжки оті всі стали, можна сказати, ще більшими, дуже великими по кількості?

— Тоді крадіжки такої мєлкої, як січас, то й не було. Це самі найбідніші люди це винуждєно  горе його. 

— Їх заставляло, да?

— Заставляло горе іти десь в когось шось однять, шоб прожить. А так, як січас, то.

— Ну, а звідки воно з’явилося? оце ж все відбулося на ваших очах.

— Я понімаю так, шо з’явилось воно, єсть молодьожі багато не хотять робить та йдуть в це во. А єсть просто з розкоші піде оце.

— Скажіть, ну ваш батько оце так от міг шось украсти? ваш батько міг шось украсти у людини другої?

— Тільки своїм трудом, тільки своїм.

— Ну, так напевне ж більшість така людей була?

— А це може такі болтаюшієся, погрязші занімались. А батько мій, йому коло землі не було коли. І скотину держить, і свиню держить, і ше й вівці держить. І тре обробить землю. І треба і налог заплатить. І те, й друге.

— Скажіть, а от ви бачили людей, які мали ще землю от до колективізації. Потім всі здали землю в колгосп і працювали в колгоспі. А люди ще згадували, що в них колись була своя земля?

— Не чув такого.

— Ну, от ви згадували, шо в вас була своя земля батьківська?

— Ні, ні!

— Не згадували, як була, то вже була.

— Наоборот,  легше мені стало тоді, бо я тоді пішов, одробив день, та й пішов додому там, чи шо. А це тре довбаться. 

— Замість тебе вже ніхто не подовбається, да? Значить, вам стало легше, так? зрозуміло. А скажіть, а от якби зараз ото вернуть батьківське господарство, хотіли б ви його взять, чи ні?

— Ні! здоров’я нема, і для чого воно? мені січас спокійніше. Осьо і онуки мої роблять І дочка робила, оце пішла на пенсію. То поробила та й прийшла. А тоді одробила, та ше ту роботу тре робить.

— Краще пенсію получать, да?

— Ага, краще.

— Ну, а тоді харашо, а якби батько в вас би був, він би напевне на таке життя не погодився?

— Хто його зна, вже може і з старих тих людей, то може й не погодились, може погодились. А мені то тепер стало луче.

— Ясно. А шо для батька вашого земля значила? шо для нього земля значила? як він до землі ставився?

— Він держав, кормив скотину, свині вигодовував. Коров дві — три було, коняка. Кормить тре їх, а де ж взять.

— Ну, а скажіть, а вот до революції.

— До революції не можу нічого сказать.

— Нє, я вам скажу, може ви мені розтолкуєте, хто правив селом?

— Не можу сказать.

— Ну, ви казали якісь старости були, чи шо? старости якісь були?

— Так це вже в колектівізацію.

— А отаке, як сходки, були сільські?

— Не можу сказать.

— Ви не були учасником?

— Ну, то мене не інтересувало тоді пам’ятать його.

— Ну харашо, так ви кажете, шо в принципі, авторитет в селі був у тих, хто був багатий. Оцей Шагельський і так дальше, вони були багаті, да? то їх і слухалися.

— Дісціпліна, значить. Через його поле стежка тако, як у друге село там у церкву йти, то я ходив. А так, шоб де кого вбили, то не запомню такого.

— А хто за дисципліну отвічав? 

— А староста села.

— А де він брався? його вибирали, чи назначали?

— Мабуть назначали, він же сам не піде.

— А люди, як він скаже, наприклад, робіть так! то його слухають?

— А як же! так, як і січас. Сказали от, голова сільради, і слухають його.

— Слухають, зрозуміло.

— А чо ви тепер дивитесь там?  

— Та то я просто звіряю.

— А! я очки осьо потіряв, підгоріло там коло плітки, я надівав і десь потіряв. Я ж і читать умію, і 3 класи школи закончив.

— Скажіть, а от піп був в селі?

— Був.

— Як люди до нього ставилися? 

— Харашо. Бо я в школу був ходив, була школа й церква. То нас водять на ісповідь в церкву.

— І дітей?

— Школярів. Він то накриває і вичитує мораль мені — чого ти наче листок дерева? чо ти те й друге? І на уроках було приходить. Тоді шось ходили по хатах пєвчі якісь, псальми все співали. Читали, співали. Ідуть співають. І батюшка.

— А чо вони ходили?

— Тоді шось воно таке було, шо псальми.

— Вірували в Бога, да?

— Да, вірували в Бога. А пацани такі були, школярі ж, менші як ми, кидали камінці, і огризались. А він був обізнаний.

— Піп?

— Піп, рано приходив на уроки піп. А тоді вже вчитель сказав, шо так і так. Потом за чуба як схопить!

— Піп?

— Нє, піп нє, вчитель.

— За те, шо кидали камінці?

— За те, шо затронули. Били здорово. І він видав там усіх, 10 чоловік, чи шо.

— І всіх розказав, хто був, да?

— Да, розказав все. Тоді в школі була строгость, хіба ж так, як тепер. Тоді навколішки, на колєні становили на гречку.

— На пшоно? 

— На голі коліна поставить могли. До дошки вийде да не знає нічого, то може по лобі постукать.

— А скажіть, а як молодь це до старших ставилася? молоді, от ви молодим були, хлопцем ше, от, як до старших, до дідів ставились?

— Не було такого, як счас.

— Поважали? 

— Не трогали. Як стара людина, то не зачіпали.

— Так, ну харашо, а от як ви думаєте, ото піп, він якийсь порядок такий тримав моральний в селі? А то люди от, наприклад, не лаялися, брутально не кричали.

— Казав — так, так, оте, оте, отако, шоб все мірно було. Поважать старших. Таке.

— Ну, він же глупостям не вчив?

— Ну да.

— Скажіть, а от вам приходилося буть на сходці села? шоб вся громада сільська сходилась.

— От це не запомню. Скільки ж мені було, ну год 12. Колгоспи начались у 29-м, 30-м, 31-м. То як я його можу помнить.

— Скажіть, а отак от, наприклад, ті от були, наприклад, багатші люди, так, то як вони до бідних ставилися? зневажали їх, чи нє?

— Та навіть не плохо. Робить же нанімали.

— Ну, а так морально зневажали, чи як вони ставились? як кажуть, з неповагою?

— Нє, по-харошому.

— Було, шо багаті одружувалися на бідних?

— Єсть, були такі самі чоловік, шо як я, бідний, то общались. А є такі горді були. Я хазяїн! Но тільки, шо тоді їхні були закони в селі. Ото як скажуть, так робить треба. От і все.

— І бувало, шо й родичалися між собою? бідні з багатими.

— От, шо я запомнив, то те я кажу, а шо не запомнив.

— А скажіть, а от коли прийшла совєтська власть, то найголовнішою людиною хто в селі став? голова колгоспу?

— Голова сільради, голова колгоспу. Хазяйство тоді було по дворах. Напрімєр, у мене зарай великий, в мене коні, штук 15, 10 стоїть. В того ше шось. До міста всі збирались.

— А в вас в дворі було 15 коней стояло, да? 

— Нє, в нас не було. В нас не було.

— А! то ви просто як приклад привели. Скажіть, а от яку роль тепер став піп грать, коли совєтська власть прийшла? 

— Я не можу то діло сказать. Знаю, шо.

— Нє, ну ви кажете, шо тоді піп, коли ви в школі вчилися, то він у школу приходив, і людям якісь вказівки давав. А як тепер совєтська власть прийшла, то як тепер на нього? вже піп якусь роль грав, чи ні?

— Це вже не можу сказать.

— Ну, в 30-х роках ви бачили попів?

— Ну, були в нас.

— І шо, він так же само правив?

— Правив, як неділя, який празник. Править, люди йдуть, повна церква.

— А ви в 30-х роках були в своєму селі?

— В 34-м я був.

— Ну, у вашому селі церква ше стоїть?

— Стоїть без верхов.

— Буде верх добудовуваться, да?

— Та всередині повністю все, а там я не скажу, бо давно був, не знаю. Чи тут комора була, чи клуб був. Та вроді комори були колгоспні з зерном. А счас не можу сказать.

— Харашо. Так скажіть, будь ласка, а от у вашому селі була така культура, шоб люди співали?

— Почті шо й нема в нас.

— Зараз то ні, а отоді?

— А були тоді пєвчі, пєвчі були.

— А люди співали?

— Були такі. Счас нема, тільки ле-ле-ле й ле-ле-ле, і всьо! Моїх годів ідуть два мужики дорогою і женщини, співають.

— Скажіть, а вот пісні, це ви вже з самого дитинства їх пам’ятаєте, хто вас навчив співать? вас хто навчив співать?

— А тоді дві сестрі були старші мене, співали.

— То ви під них, да? І батько ваш під них співав?

— Батько не дуже, мати співала. Мати гарно співала.

— А яка ваша любима пісня?

— Позабувався.

— Вже забули. Вже давно не співали, ге?

— Давно не співав. 

— Скажіть, а от, скільки от кутків було в вашому селі? кутків, кутків! в Куликівці.

— А як же!

— Ну, куток є в селі?

— А! там одна вулиця була.

— І все? без кутків?

— Так вулички в сторону були штук дві там, то вправо, то влєво. Ну, може 5 чи 6 вуличок. Один за річкою туди, там хутір якийсь, а як його називають, то я й не знаю. А тут то була вулиця.

— Ну, так а дівчата щовечора збираються співать?

— О! в таких годах, як я, і старші, там було як вийдуть душ 30 дівчат! Та хіба тепер такі дівчата?

— А чим вони відрізняються?

— Шпиганки такі (сміється).

— А то здорові були, ге?

— Такі були гарні, і  тут аж сама крайня, дві їх такі підняли руки. А цей скраю нанизується.

— Наче патічок такий, да?

— Ага! вийшов скраю, та, котора перва стоїть, і так пішли.

— І співають, співають, да?

— Да!

— А які пісні співають під цей такий патічок? забули вже, да? Так шо кажете, дівки були здорові?

— “Як це в село водити, і як це город городити” — такі слова. Помню це, помню.

— Скажіть, а вам приходилось на досвітки ходить?

— А приходилось.

— Шо воно таке, ті досвітки?

— Тоді ж клубів не було, по хатах десь збиралися. Сирота, у неї. Хлопці і дівчата. І там гармоністи єсть. І то вікна позавішують від дороги, і ждуть, шо хлопці прийдуть. Бо це дівчат багато, а хлопців менше. Чужих там тільки два — три. І їден каже — яка тобі понаравилась?

— Вам так, до вас?

— І то вже вони остаються тут із тобою ночувать. Хлопці свої, не чужі.

— Ну, не билися з чужими?

— Там понаравилась дівчина і пішов їй сказав, шо отак і так.

— Так вони, як кажуть, можуть потім і одружиться, да?

— Да, було таке. Тоді ж клубів не було.

— Так, а чим займалися оце? співали? танцювали? 

— У хаті там і музика грала, танцювали.

— В карти гуляли?

— В карт не гуляли, а в квача, в квача! ти ложиш руку, а ті чоловік 10 сидять бє раз! Угадуй, которий вдарив. Якшо вгадаєш, той лягає.

— І регочуть, да? 

— А як же! а як не вгадаєш, будуть бить, поки вгадаєш. Іграли так всі. Стане їх чоловік 10 чи 8, стоять сміються. Которий, чорть його зна! Не вгадаєш, бють знов, аж поки вгадаєш.

— Но всякими глупостями ніхто не занімався?

— Було всього, було всього.

— Так шо, і дівкам вік портили, да?

— Було всього, але такого крупного, шоб там билися, то нє. Січас то ріжуть, то вбивають. А тоді в передвоєнних годах і не запомнив такого. Не було такого.

— А шо вам з дєтства запам’яталося? з дитинства.

— З дєтства?

— Бабу, діда чи батька пам’ятаєте шось таке? шось, шо вам нагадує.

— Просто все нагадує.

— Ну, шо таке найбільш яскраве? випадок може який? хтось вас чи наказав? чи поблагодарив?

— Ну, такого не приходилось такого інтересного. Там яка дівчина понравилась.

— А зараз вже бабуся.

— А шо ж, 80 год уже, 80 год. Жінка от якраз оце в суботу год, як померла.

— А вона в вас була грушківська чи куликівська?

— Та отут позаді хата була. Це вже я як став тут, побачив, шо батько її й мати, в неї півтора гектари усадьби тут. Батько каже — таке й таке діло, якшо ви вже той, то йдіть розпишіться. То вперед пішли розписались, та оце вже я построївся. А батько мав позаді. Нема вже розібрали, вона стара.

— Так ви тут приймаком? грушківський приймак?

— Да!

— Ясно. Ну, а не обіжали вас місцеві парубки? шо чужий зайде.

— Нє! так ніхто нічо, ні бив ніхто, ні я нікого не бив. Так з тьощою трошки прирікались. А тесть дуже гарний був чоловік.

— Скажіть, а от п’янство теж було популярне тоді?

— Собирались тоді було чуть не в кожній хаті. Це чоловік 5 — 6 у мене сьодні, а на другий, через день у другого, третій день ше в другого. Тоді горілка стояла вже.

— Ну, і напивались так, шо раком лазили?

— Ну, такого не було. 

— Ну, а за часів ото революції, батьківських тих часів, шо сильно пили люди?

— Нє, потрошку, тоді так не пили.

— Потрошку пили, да?

— Потрошку. Тоді восьмушки такі були. Два чоловіка сидить. Тепер восьмушку одному нема чого глянуть.

— Вип’є і не закусить, да? Скажіть, а такі от баби, наприклад, повитухи, або такі баби кухарки, такі були в селі? пам’ятаєте їх, чи ні?

— Да! були.

— А шо це за баби такі?

— Чорть його зна!

— Ну, баба повитуха це хто?

— Я ж вам кажу, шо й не в курсі діла. Це роддом, чи шо?

— Да, да! були такі спеціальні баби, да?

— Були.

— А прізвища не пам’ятаєте?

— От ви знаєте знав до сьоднішнього дня, а матір там проболіла, вона алкоголічка там така, молода женщина.

— Ну харашо, а скажіть, будь ласка, от чи були в вас в селі ансамблі? ансамблі, люди шоб на інструментах грали.

— Тут у нас? шось там при школі шось є.

— Нє, тоді, тоді! мене зараз не цікавить.

— А! тоді! це нє!

— Не було нічого?

— Це було перша музика це гармошка, бубон. А ше перше балалайка.

— Були балалайки, да?

— Були, я сам грав на балалайку. Та, і на бубен вмів.

— Так це наче сім’ями хтось збирався?

— На вулиці вечором, коли люди собрались, хіба ж тоді молодьожі було стільки, як тепер? Тоді як вийдуть із одного кутка чоловік 30 — 40, дівчата й хлопці. Більш дівчат, як хлопців. А тепер де ж нема?

— Ну, старими поставали, як нема? є десь. Старі вже. Скажіть, а от ви розказуєте про те, шо співали. таких гуртів, шо виходили на вулицю, було чимало, чи один?

— Ооо! тоді старі пісні співали. І хлопці були, й дівчата були, співали пісні. А тепер молодьож не заспіва.

— А ви заспіваєте?

— Співав, аби була до мене пара. А так один канєшно не то.

— Ну, а які от вам пісні на пам’ять приходять? колискові може, шо мати співала?

— Колискові? та чого?

— Нє, ну пам’ятаєте, шо мати співала?

— Так собі коли лежиш та нагадуєш, як то було.

— А казки мати розказувала? казки.

— Ну шо, вона розказувала дуже мало.

— Мало, да? А от, наприклад, приходилося бачити старців? старців бачили, чи ні?

— Кого? старців? були, ходили.

— Були такі, шо з інструментами ходили?

— Були.

— Ну, це, шо на ліру грали?

— Були, но я їх не бачив, а були. Но я не бачив.

— Були такі. А на бандуру шо грали?

— Тоже були, бачив по газетах, чи по книжках, а шоб бачив я їх лічно, то ні.

— Не приходилося, да? шо вони? хто вони такі?

— Ну, в Києві раз був у вокзалі, то якраз од Дарниці сюда.

— Коли це, давно?

— Це десь в 30-х, перед войною. То старий ходив, понімаєте, на дві гармошки грав, як це так, на дві гармошки грав одновременно.

— І співав?

— Не співав. У його козли такі на трьох ногах. Тут зверху якраз біля його подбородка, і він грає. То я бачив.

— А як же він співає ще? чим чи як він співає?

— А він же не співав, потому шо він же на губну гармошку, і на балалайку, чи то на гітару. Губна гармошка. То йому ж нема як співать.

— Ясно! а шинок був, чи нє, у вас? шинок!

— Шось кажуть, шо був, но я в його нє.

— Не були. Ну ви кажете, шо люди не так споживали горілку сильно?

— Ні! не сильно.

— А весілля пригадуються вам тоді? весілля.

— А чо ж не пригадується?  

— Давнішні оті.

— Тоді були такі весілля, хіба ж так, як тепер, шо зібрались ввечері, повечеряли, та й вже нема за чим. А вже, як в хазяїна не стає нічого, то й цигани йдуть по ціх, шо учасніках. Той хліб, той сала кусок, той м’яса, той ше шо. І гуляють дальше. А тепер шо ж. Два дня в ресторані, то не хватить і грошей ніяких.

— Хату треба продать (сміються). Чуєте, так а весілля чого воно веселе, чи шось запам’яталося таке більше?

— А канєшно весілля таке веселе.

— Ну, так випита горілка, там весело, чи шо воно весело?

— А випить, потом музика грає, ті пішли співать, ті танцювать, ті грать. Потанцювать там і опять до столу. І так попід вечір. Тоді не було такого, як счас.

— А обряди якісь виконувалися? обряди. Молодій може косу обрізали?

— А ні, я не помню такого.

— Не пам’ятаєте, да? може якісь такі спеціальні ті обряди?

— Може було б бачить по всіх областях іначе свадьби іграють. 

— Ну да, по-своєму наче.Ну так же вони всі в українському одягалися, да?

— Ну, це я був в Чернігівській області, то по-іначому, чим у нас.

— А чим?

— Чого, понімаєте, шо старики отдєльно, а молодьож отдєльно. Через хату, там молодьож, там старики.

— А молоді де?

— А молоді наверно вже між молодими, я більш між старими вже попадав. Причому стараються, понімаєте, оце свати йдуть до сватів. там чоловік 5 — 6 — 10. Каждого перев’язують лєнтою такою червоненькою, шоб своїх сватів не погубить. Ну, прийшли, нас там вгостили. Ну, а тут до мене підсіли хлопці такі, як я,  і ото меле та й меле, та й меле. Ті пішли, а мене оставили. Оці хлопці по чарці, і всьо. Прийшли вони тоді вже додому, було мабуть 11 чи 12 годин. А тоді сходяться й викупляють.

— А! так вас, значить, спеціально заговорили, шоб викупить?

— Да, да! да!

— А ви й не знаєте.

— А не знав же я цього, значить.

— Ну а скажіть, а хто доклав зусилля, шоб вас виховати, як людину? де ви набралися оце уму, як кажуть, разуму?

— Там в школі, а там сам по собі. Від людей, від батька й мати.

— Ну, а хто більше? батько? мати? чи хто?

— Батько мене больше розумів, мати трошки не така була, а батько. Він не бив, нічого, тільки знав, шо батька тре слухать.

— Ну, от дивіться, оце діти гуляють на вулиці, ну, от ви серед них. Якась дитина капость зробить, ну наприклад, на стару людину там, наприклад, якогось каміння кине чи шо, хто її зупинить?

— А ніхто! мати, батько тоді вже дадуть може.

— Йому, да?

— На вулиці ніхто не скаже, шо там чи кидав він камінь, чи там шось таке. То вже мати дасть, чи батько.

— В основному шо матері виховували.

— Ніхто нічо не то. Пожаліються матері, мати вже. 

— А скажіть, а якісь раніше обряди виконувались? люди співали Івана Купала, наприклад, або Різдво? колядки от, щедрівки, веснянки?

— Були ж тоді, понімаєте, люди такі спеціальні, которі цим ділом занімались, вчилися. Книжки були божественні. І вони собі хор устраювали. І вони співали.

— Так це штунди були, чи хто?

— Нє, прямо такі.

— Православні, да?

— Православні.

— А церква була в вашому селі?

— Була.

— Була, да. А коли Храм в вашому селі?

— Ой-ой-ой-ой-ой!

— Ну, Миколаївська церква, чи Троїцька, чи яка?

— Та це я не припомню. Онупрійська.

— Чекайте, Онупрія. А то ж монастир у Чугуївці, так оце він і єсть, да? це ваша церква?

— Ага. Нє, тоді ше церква само собою була, а то ше монастир.

— То чоловічий був монастир, да? Так ви і туди ходили?

— Ходив, але ж Онупрія, там базар був, пиво там, квас, конфети оті. Той, 5 копійок заплатиш, на коні чи на бричку хоч сідай і їдь.

— Коло монастиря, да?

— Прямо в монастирі в дворі.

— Це монашки влаштовують таке діло, да? Ну так а церква ваша була в селі?

— В селі.

— Дерев’яна була чи кам’яна?

— Дерев’яна.

— І велика? маленька?

— Здорова церква була.

— Ага! Ну, а яка її доля? коли її розібрали? ото поверх той зняли?

— А в колектівізацію.

— Не захотіли, шоби церква була, да?

— Комуністи тоді, і вобше таке время було. І тут же тоже була, там клуб. Так стоїть церква й досі.

— Ну, і не возмущаються?

— Ходять. Батюшки нема свого, так празнують. Беруть же з Кам’янки, з монастиря, і правлять, і празнують.

— А в монастир ви не ходили?

— В свій чи в цей?

— У цей.

— В Онупрійський? в цей? цей год паску освящав тут.

— Всенощну були?

— Да!

— Витримали Всенощну, да, стояли?

— Нє, я зразу поїхав. Там, понімаєте, вони ж святять паску рано багато ближче. Ті посвятили, а ті прибувають, прибувають, прибувають. І дальше 5 пасок, 10, 15, вже опять заходять. Ті одклав, 5 ше, і там їх. Був, я паску освящав.

— Пішки ходили, да?

— Велосипедом. 

— Ну харашо, а от скажіть, а от ці от свята, як Івана Купала, русальські пісні, веснянки, гаївки в Куликівці дівчата празнували коло ставка?

— Ні! ну празнували, ну пісні, знаєш, я їх всих не запомнив. Так со времям нагадаю, а січас, знаєте.

— Ну, ви ж вспоминаєте, шо оці хороводи водили там?

— А! ну считай це було.

— Пісенні люди були, ге?

— А тоді ж молодьожі було.

— Скажіть, а як оце по вашому, в вас скільки дітей?

— У мене? двоє було, син умер. В 81-м годі. Рак желудка. На ковші робив, це було йому 60. А дочка це була замужем в Чернігівській області, то як він умер, то вона переїхала сюди. То вона пожила, та приїхали та купили синові хату, коло клубу. В саду там ото хата. Купили. А сама прийшла сюда, то вона прийшла до мене.

— Так я кажу, в вас двоє дітей, а в батька було дев’ятеро. А чого така різниця?

— Ну, тепер шось молодьож більше не рожають, як двоє. Не знаю.

— Нє, ну вас тре спитать, чого ви більше не хотіли, як двоє?

— Ну чого? годи ці дуже важкі, то важко ростить дітей.

— А батьку легко було? батьку вашому легко було?

— Тоді було іначе.

— Тоді революція була.

— Революцію я не запомнив. 

— Нє, ну ви не запомнили, ну батько то запомнив.

— А я не знаю шось воно, це вона в 21-му?

— Нє, ну я кажу, шо тоді якось люди мали багато дітей. А зараз ніхто не має. Так я питаю вас, чого?

— Важче стало жить.

— Важче стало жить, да? Ну, при Брежнєву важко було жить?

— Тоді чи тепер?

— Ну, при Брежнєву коли було? Брежнєв коли був?

— Коли Брежнєв був, то харашо тут було.

— Харашо, значить луче. А дітей багато ж не мали.

— Тоді ж було за 50 рублів то я міг з ніг до голови одіться. А зараз невірні штани тре 100 тисяч. І підеш у магазін, понімаєш, шось небудь купуєш, то скільки в тебе було там в кармані, 3 тисячі чи 2, оддаєш і не розбереш там, то такі, то такі, то такі. А вона счита, счита.

— Чуєте, скажіть, а от у вас в селі такі байстрюки були?

— Тоді? були!

— А взагалі отак от було, шоб, наприклад, чоловік з жінкою розводилися? 

— Були! тільки менше було.

— Нє, ну люди це підтримували, шоби розводиться? чи ні?

— А то, знаєте, в каждого своя доля.

— Ніхто не засуджував, нічого?

— А нє!

— А байстрюки, хто це такі?

— А родила дівкою, таких дітей називають байстрюки.

— Без батька?

— Да, без батька.

— Так, ну а до них нормально теж ставилися?

— Та жили вони так само, як і рідний син. Єсть такі, шо пішов, чоловік в неї вмер, мала троє дітей чи четверо, другий до неї прийшов жить, на чужі діти.

— А наприклад, шоб на родичах одружуватися? чи на братах, сестрах?

— Ні, це наче не було. Гріх було дуже великий. Даже свойому комусь з дальших родичів, не можна було.

— Шоб одружуватися, да? А ви таке замітите, шоб, наприклад,  когось не ховали в землю, а спалювали?

— Ніколи не приходилось.

— Оце, шоб в крематорії там посилали?

— Такого не приходилось.

— Не бачили такого. Зрозуміло.

— Такого не бачив.

— Батько якшо помирав, наприклад, от ваш батько помирав, кому він залишав господарство?

— Нікому! його шо було, в колгосп обібрали.

— Нє, ну а раніше, наприклад, як ваші сусіди от помер там? як традиційно, кому батько залишав, по ідеї, повинен був залишати господарство?

— Мій батько?

— Ну, будь-який батько.

— А! будь чий, а це вже він сам бачив.

— Нема такої традиції, шоб там чи старшому, чи меншому?

— Ні! хто доглядав.

— Тому і достається?

— Тому і достається. А єсть чужа людина доглядає, і чужій оставляють.

— Ваші родичі брали якусь участь у війнах, у громадянську війну? батько не воював? 

— Ні! не воювали. Брати один 901-го году, та 900-го, а то ше старший був. То не запомнив, ні, наче не воювали. І батько не запомнив.

— Скажіть, будь ласка, а от ікони в хаті  якісь були у вас? ікони!

— І січас є.

— А от стародавні ікони, чи новітні у вас?

— Старі ше, ше я не запомно колишні.

— На дерев’яних?

— Ага!

— А які у вас ікони є, шо от традиційні, шоб в хаті були?

— Побачить хочеш? то зайдем подивишся.

— А в батька які були в хаті ікони?

— В батька було багато ікон.

— А які були?

— Чи вони мені в тих годах запомнились?

— А ви чули, шоб десь ікони обновлювалися?

— Чув таке діло!

— А шо воно таке? розкажіть.

— Чув, шо в когось, в когось у нас в селі, ше я там був, то в когось обновилася, начала мигать, начала молодою робиться. І робили ше там так.

— І ви бачили це?

— Да, бачив я сам.

— І шо це за ікона? Матір Божа? чи Ісус Христос?

— Була з дитинкою.

— Мати Божа, да? Так шо, люди молилися на неї, чи як?

— Як уже з нею ображалися, то це вже я не понімав, як вона січас, де вона, я не знаю.

— Ну, а скажіть, а от, наприклад.

— А ото машина, то все, поїхала.

— Та хай їде! Чуєте, а були такі люди, шо малювали ікони? в монастриях мабуть монахи, да?

— У нас, у нас, кажеться, не було. Це в монастирі були.

— Нє, ну а в ті роки от де люди брали ікони? де ви свої ікони взяли?

— Не можу сказать, бо даже на гробках на наших оціх приносили продавали ікони. На гробки вони приїжджають сюди, свічки там, шо в них є.

— Продають, да?

— Ага! 

— Так шо ви такого не замітите. Скажіть, а от саме село, в селі крім от хліборобів, були якісь майстри? от наприклад там гончарі?

— Були.

— А багато родин гончарів було, чи ні?

— Шось не дуже, но були два такі.

— Ну ви бачили, як вони робили, продавали свої вироби?

— Робили горшки, й макітри робили, й глечики. Довго було це діло! а потом оце не стало.

— А наприклад, ковалі?

— Були!

— Стельмахи?

— Були!  це ж один коваль остався, його не видворили.

— І живе?

— Оженився там, кузню зробив. І його там, не знаю, чи він ше живий, чи ні.

— А він старший вас, чи молодший?

— Старший багато! год на 15 старший.

— Ну, то він помер. 

— І він остався, а після того я вже й не бачив. Це він один остався в нас в колгоспі ше тут.

— Ну, а в вашому селі  хтось в Гайдамаках брав участь, чи нє?

— Були!

— Пішли з ними в загін, да?

— Ну шо, вони переїдуть кіньми там, кавалєрією, переїхали, перейшли. В кого горілка є, то й її прибрали. Шо мати моя занімалась, варила горілочку. Послєднє жито сушили, мололи, то спірт!

— Гарна горілка, да? не бурякова?

— Нє! а тут у нас брали, до матері три чоловіка в кавалєрії прийшли — Тьотка, продай! — Та нема!

— Українці, да? українці?

— Нам сказали, шо у вас! — Та нема! То се, то те, одказується. А я на печі сидів та кажу — А я знаю, де!

— Ви кажете?

— Ага! а вони тоді до мене, кажуть — А де? — А в коморі! (сміються). То мати туди прибирає, а бутелі важкі ж.

— Матір підставили!

— Тоді як пішли вони, поїхали, то тоді мати мені давала.

— Шо ви розказали, да?

— Ну, вони ж так просять — Нам те, ми те! мама може боялась.

— А так боїв не було в селі? боїв таких, шоб стріляли там?

— Було один отряд їхав звідсіля до монастиря кавалєрії, а один відти із Кам’янки. І осьо в центрі села вони встрілися. Так примєрно, як до дороги. А я саме гнав пасти, а вони тільки про партію, а ви якої партії? а ви якої? І один як жахнув з вінтовки, то цей упав, а тоді повернув і хода! а хто вони? чорть його зна! То це я шо бачив, то бачив. Якої ви партії? а ти якої? То Гайдамаки, а то якісь ше другі.

— То хто переміг? Гайдамаки перемогли?

— Той те, той те!

— Бачили чорного ворона?

— Бачив! а хто вони? одні одних допитуються. Оцього первого.

— Більшовика?

— Не буду й казать, бо я не знаю, знаю, шо з партії. А ті тоді кинули його, а ті поїхали.

— Скажіть, будь ласка, а отакі от явища, як відьми, вам відомі? відьми. Чули про них, чи нє?

— Чув, чув!

— Шо це за люди були такі? 

— Це відьми, которі коров портили. Якшо у вас хароша коровка, а в неї слабенька, то вона зробе, шо в вас заслабне, а в неї буде хароша.

— Це як вона так зробить?

— А чорть її зна!

— А людей лікувать вони могли, чи нє?

— Не чув такого. Та нє, вони не вміють вилікувать. Це тільки вони кажуть для своєї наживи. Там ходили сусіди, спортив, хтось спортив, то йдуть до неї просять, то вона одробля, там шось робить.

— Ну, а ви замічали, як це вона там робить, чи шо?

— Поправляє.

— Поправляє. Так і в вас такий випадок був, да?

— У невістки моєї молоко було.

— Пропало, да?

— Ну, не стало молока, і всьо. Ну призвала, і та шось там покрутила.

— Ну, а так скажіть, як воно получається, шо бували випадки може, шо насилала якихось чи горобців там, чи якоїсь гадості, змій якихось?

— Такого мені не приходилось. 

— А було, шо якось лякав там, да? історій таких же чимало було раніше.

— Вони ше були такі розкази, але шось я не знаю.

— А якшо от людина захворіла, то до кого треба було звернуться?

— Були свої селянські, костоправи вони.

— Костоправи, шо знали шо і як?

— Я знаю, шо в мене було під лєвой рукой, собаче вим’я воно тоді називалось. Текло, як молоко, отако, як вим’я.

— Суче вим’я? суче вим’я називається. А де воно? звідки воно взялося у вас?

— А чорть його зна! собаче вим’я називали. А він целітєль костоправ, батько мене повів до його це ж. То це ж він закладав цього, ламав кістки 6 часов ото. Пішов, та як вивів там покойного батька й матір, а сам хода! Зламав кістки, не вибита рука, а ломить, і тече ж, як молоко таке біле.

— Брунт!

— Ага, таке як гній. Чо ж ти мені ламаєш кістки, як я ж не жаліюсь нічо, просто нарив якийсь.

— А він став вам руки виламувать?

— Ага! а чим я вже його лічив, чорть його зна!

— Ясно.

— Ото ше, як будете йти, то тільки де остановочка, так ото чоловік такий живе, як я.