Шугельман Марія Прокопівна, 1913 р. н.

− І все, да?

 М. П.: А там Новий посьолок був куток, за колхозом. Невелике в нас село. Сперва було 120 дворів село наше.

− Це коли?

М. П.: Кругом ліс. А потом уже не знаю, чи там строяться, та мабуть, і не строяться.

− А вся сім’я в одній хаті жила?

 М. П.: В одній хаті.  

− А як, землі скільки було? багато?

М. П.: В нас землі? в мого батька? Так там над болотом було 15 соток.

− Мало землі, да?

М. П.: Мало.

− Ну, ви вважалися як? бідні? багаті?

М. П.: Середняк. Батько середняк. А добавку там давали на кутку під лісом. Там садили кукурудзу, сон.

− А скільки було всього землі?

М. П.: Ну, я ж кажу, в батька 15 сотих було усього. А давали добавочку. А в нас уже, у мене та мого мужа, от, було 45 сотих землі.

− А хто у вас вважався головою сім’ї? батько чи мати?

М. П.: А! батьки мої?

− Да-да! у ваших батьків, батьки.

М. П.: Ну, то обоє ж вони, не знаю.

− А хто грішми розпоряджався? грішми! 

М. П.: Та які там гроші! ой Господи! були вмісті, совмєстно. Батько ж шо получить, то матері дає, мати купує. Або їдуть у Вільшану, я була дєвочка невелика, та в Вільшану їдуть удвох на базар, коней запряжуть. А потом колхоз став, здали в колхоз коня.

− А скільки худоби було?

М. П.: Худоби? була корова там. Порося, може, було одно. Коли й двоє.

− А кінь був?

 М. П.: Кінь був. Це до колхоза. А в колхоз уже здали. До колхоза кінь один був. Коровка була одна. Там теля коли народить, телицю. 

− Ну, а ви вважалися середніми, да?

 М. П.: Середняком.

− А багаті були в селі?

М. П.: Були багаті, тих повигонили, на ссилку повигонили.

− Ну, а багатих багато було? скільки сімей?

 М. П.: Хто й зна, як сказати. Потом колективізація коли була, так я не пойму, чи в колективізацію їх вигонили, чи вони не хотіли платити за землю, чи шо.

− Чи віддавати не хотіли, да?

М. П.: Не хотіли, да. Оце я знаю трохи. А так я нічо не знаю.

− А з якого віку діти привчались до роботи у вас в сім’ї?

М. П.: Я почала з 7 год полоти, полола сама, от, вже нормально полола. Коли мама піде у колхоз, то я дома тоже полю їй. Помагала. У нас семеро дітей було. 

− Ще менші були, да?

М. П.: Я сама старша була. А потом після мене то вже, там з 15-го года, через 2 года. Так і в мене діти були через 2 годи, як у мами. Те, шо я знаю.

− Ну, а яку роботу батько виконував? а що мама робила?

М. П.: Батько молодим був, їздив колодязі бив, як буровий мастєр. От. Потом не став нам гроші висилати, а нас же семеро дітей. Ми подали в міліцію, в Харків з мамою я їздила, знаю. Пожалілись і послали туди, от. Тоді стали з його гроші удержувати, просто пропивав. Баби там у його були. Ну, як вип’є, так уже там має. 

− Ну, а він на землі робив? нє?

М. П.: Поначалу робив. Коли вже стали в нього гроші удержувати, а йому вже пити ні за шо, приїхав у драній старій куфайці вже, от. Став у садку ввечері та й стоїть. Я кажу: мамо! мамо! он шось надворі там стоїть! хтось на яблуню почепив! Мама – та дід яблук прийшов красти! Я кажу: та ні, це не дід, хтось на яблуні схилився, яблуня так крива, от. Потом – а ну вон іди, мухомор! ну, дражнили так. А я кажу: ну не кричіть! Пішли вдвох туди ближче, ближче. Подивились, а мама каже: то батько. Підходить така: чо ж ти стоїш? А він каже: я хотів повіситься (сміється).

− Не вдалось.

М. П.: Не вдалося. Стояв, хотів повіситься, приїхав. Приїхав без грошей же. І тоді начав після того в колхозі робить. 

− Це в якому годі було?

М. П.: Ой! я дівчиною ще була. Не знаю, скільки мені було. Та вже була величенька.

− А мама що робила, яку роботу по дому? що мама робила?

М. П.: Та мама в колхозі ж робила!

− Ну, до колхозів, коли ви ще раніше, колхозів же ж не було, не зразу ж колхози.

 М. П.: А мама вдома, шо там вона робила? в колхозі та дома.

− А до колхозів життя пам’ятаєте? в якому годі колхоз почав, в 29-му?

М. П.: Ну, колективізація коли була, а я знаю? я неграмотна. Аби я грамотна, я б усе знала.

− Ну, вам годів було 16, мабуть.

М. П.: Та може. Нас же семеро було, а я сама старша. Семеро. Через два годи, считайте, скільки було? Кажна дитина через 2 года.

− А ви батьків як називали: на Ви чи на ти?

М. П.: Я батька свого не називала батьком. Ніколи. Мати нарошно посила – іди батька поклич снідати! А він, коли прийшов з плєну, в плєну був, а там баба сосєда каже: ой, Маню, то не батько твій прийшов. Кажу: а хто? Та то кацап якийто прийшов, солдат-баба, то солдат-баба. І я не стала називати батьком. Нас було, як він прийшов з плєну: я, Вєрка, Іван, троє було ще, от. Це скільки мені тоді було? Ну, така, може, як оце ось ці менші. А нє! двоє нас було. То вже він, як прийшов з плєну, потом родився Ваня, третій. Мені, мабуть, було годів 4. Як солдат-баба, солдат-баба, так я його батьком ніколи не називала. То це він дрова руба, а мати – піди, поклич батька обідати, скажи, тату, йдіть обідати! Я прийду, стою. Він – а шо таке, шо скажеш? Кажу: ідіть обідати (сміється). Не могла назвати, солдат-баба й усьо! І так і вмирав, і так я й батьком не називала. А вмирав він голодною смертю. Їсти нічо не їв. От. Коли він купив там в одних сіно корові, і тамечко накосив сіно, то покосив, з хлопцями випив. І на болоті заснув, і в його руки покрутило, тиліпались, як огурки. Так він не їв нічого й не пив, шоб вмерти голодною смертю. І так і вмер. Просили його, просили всі – та їжте! та ви ж умрете! Я не буду. Куда я гожусь? Я робити не годюсь, я значить дожену мертвих. І не їв нічого, і голодною смертю вмер.

− А маму ви як, на Ви називали?

М. П.: На Ви. Мама, Ви.

− А ваші діти вас як називають? 

М. П.: Мене? на ти.

− А чого всі на ти називають? а коли це сталося?

М. П.: А я так приучила. Мене звали – чуєте, ідіть, мамо! А я кажу: та хіба їх тут 10? Одна. Скажи: йди! Це я сама приучила так.

− А вони хотіли на Ви називати?

М. П.: А Юля тоже на ти зве мене. Правнучка. Це вже правнучка (сміється).

− На ти? бабушку на ти? то ж бабусю треба на Ви.

М. П.: Правнучка. Це моя вже правнучка.

− А ось ви пам’ятаєте, яка була в селі влада? хто у вас, староста був в селі? управа була? не помните, ще до колхозів що було?

М. П.: До колхозів? та й мій предсєдатєлєм колхоза робив чоловік. Робив він в Корбанових Іванах предсєдатєлєм колхоза. І в Мерчику робив, і в Кадниці.

− Нє, а раніше, до колхозів.

 М. П.: А до колхозу? Коли ми поженилися, от, ми поженились у 32-му годі.

− А він там жив, чоловік, да?

М. П.: Присланий був 25-тисячник, із Харькова. Ну, встановляти колхози, колективізацію установляти. І то він у Павлівкі був Богодухівського району. Петропавлівка чи Павлівка, там же десь під Богодуховом. От. Там предсєдатєлєм був сєльсовєта. А потом уже його послали предсєдатєлєм колхоза до нас відтіль. От. А, ще в Кеанафі був після Петропавловки, в Кеанафі був. От. Там був секретар він комсомольської ячейки. А тоді до нас прислали головою колхоза. 

− А із своїх у вас нікого не було голови колхозу?

М. П.: Були, були вже послі. Після войни.

− Нє, а до цього? до нього нікого не було? це тільки почались колхози? В 32-му ж у вас уже колхоз був, мабуть? нікого не було з своїх чи тоже прислані були?

 М. П.: Кажеться, він був первий.

− Значить, це він був першим головою колгоспу. А до цього ж хто був властю в селі? староста був? чи шо? шо там було, не помните?

М. П.: Староста в войну був. Немилостивий Оліфер Іванович.

− Нє, я маю на увазі в 20-х годах. Не помните?

М. П.: Не помню.

− А церква була у вас в селі?

М. П.: Нє. Була в другому селі, в Сковородинівкі церква. Отуди нас бабушка і водила маленькими, онуків своїх. Батькова мати ходила до церкви в Сковородинівку.

− Це Паніванівка була колись, да?

М. П.: Да, Паніванівка.

− Ага, так це рядом з Золочівським районом, да?

М. П.: Да.

− А зараз вона, церква та, є? церква збереглась, ні?

М. П.: Розібрали церкву.

− Коли?

М. П.: Ну, в колектівізацію. Чи не розібрали, там склад був який-то. Чи база була. Отаке шось. Потом я вже не була там.

− А потім не відновили, да?

М. П.: Не була. А може, вона й стоїть, як база стоїть. Шось казали – база в церкві. Чи розібрали? От оце я вже не скажу.

− Ну, а багаті люди в вас були? ви середняками вважалися, да? середні були. А багачів багато було?

 М. П.: Нє! небагато. Небагато.

− А скільки сімей було багатих?

М. П.: Там Немилостиві були, потом дєд Гнатко Ціновий. Позабувала. Потом Цвіренко був. Вигнали, він так і не вернувся.

− А виганяли куди?

М. П.: А дід Мушонок вернувся. Жив ще. На Соловки десь, я не знаю.

− Далеко, да?

М. П.: На сєвєр десь.

− А чого ж їх виганяли?

М. П.: Вони платити не хотіли. Я не знаю.

− А в колхоз не хотіли йти може?

 М. П.: Може, й в колхоз не хотіли, і платити не хотіли. Оце шось там таке, про це я не знаю.

− А хто ж виганяв?

М. П.: Совєтська власть, хто ж?

− А хто там входив до цієї совєтської власті?

М. П.: Були прислані комсомольські секретарі, комсомольці виганяли.

− Так це свої були чи чужі?

М. П.: Чужі. Прислані.

− А свої що робили? свої помагали виганяти, чи нє?

М. П.: А свої, навєрно, помагали. Я тоді, воно мені шось не касалося.

− Да, таке життя було. А хазяїва багаті з бідними водилися? спілкувалися чи нє?

М. П.: Як їм нада було наймати бідних, так вони наймали до себе.

− А не родичалися, нє?

 М. П.: Та нє!

− А наймали, якщо наймали, чим платили?

М. П.: Оце я вже й не скажу.

− А ви по наймах не ходили, нє? 

 М. П.: Та я ні.

− А чим заробляли собі на хліб?

М. П.: Я в колхозі тоже робила.

− Ну, до колхозів я питаю. До колхозів.

М. П.: До колхозу я ж ще була невелика. Ну, от уже я як дівчина була, я в колхозі робила. Як начавсь колхоз. Потом прислали ж цього мого муженька.

− Ну, всі пішли в колхоз?

М. П.: Чого-то я пішла в сєльсовєт, шось визивали платити тоже. Нагадували чи страховку, чи шо. Я пішла, зайшла, він так на мене поглянув! – Як ваша фамилія? Кажу: Харченко. І то він рішив на мені жениться. Понаравилася.

− А скільки ж вам годів було?

М. П.: Та навєрно, 18.

− А йому?

М. П.: А він од мене на 5 год був старший.

− Так його прислали як председатєлєм в колхоз? прислали в село.

М. П.: Він сперва, подождіть… сперва прислали у сільсовєт, я забула сказати, в сільсовєті був недовго. А потом з сільсовєта в колхоз.

− Ну, він же теж колективізацію здійснював, да?

М. П.: Да. Недовго він був у сільсовєті. Потом поставили предсєдатєлєм колхоза.

− Ну, а люди в колхоз йшли як? з задоволенням? 

М. П.: Ну, задоволені були, він старався. Були діти малі, так він ніколи молока не виписав в колхозі, а старався для людей, шоб харашо було. Шоб люди получали харашо. Заставляв людей робити. І мене гнав. Даже я не могла остаться хліб пекти, вночі пекла. Поки на роботу йти, хліба напечу. Каже: скажуть, ти сидиш дома, твоя сидить там, от.

− Тобто, хтось пішов, віддав своє все в колхоз, а хто не хотів, того вислали, да?

М. П.: Да. Ну, таких небагато, шо не хотіли.

− А що ж заробляли в колхозі? шо заробляли? шо платили? чим платили, як?

М. П.: Платили, на трудодень получали гроші шось там небагато. Хлібом, зерном получали.

− І зразу багато заробляли, да?

М. П.: Зразу небагато. А потом перед войною ми стали харашо хліб получати.

− А якщо платили не грішми, то як же ж ви купували одяг, взуття? 

М. П.: А було й таке, шо я не знаю, як воно получилось, це було разів два так, шо нічого не платили в колхозі, шо ми тільки по 100 грам хліба получали. Кажеться, був той, в Америку здав, пшеницю продав, як же його? забула. Поки вродило.

− А чи було таке, що там щось крали в колхозі? Ще тоді, до війни. Такого не було, щоб щось взяли в колхозі?

М. П.: Шо крали?

− Що-небудь. Нічого не крали в колхозі? там не було такого, щоб крадіжки?

М. П.: Та може, хто й крав, я не знаю. Може, вночі мужики дешо й крали. Красти не крали, нє.

− Ну, засуджували це, да? це засуджувалось? осуждалось це, якщо в колхозі крали?

М. П.: Та нє, нікого не засуджували, ніхто. Може, хто й крав, та не попадався. Грець його знає. Такого не було, шоб крали та засуджували. Нє.

− А в колхозі люди працювали як? не хотіли там в місто поїхати? змінити якось свою роботу в колхозі, таке не було? 

М. П.: Це вже послє войни молодьож у Харків уїхала. Це понятно, поуїжджали молоді в Харків. Нікому було робити. Усі хотіли в Харків. Поуїжджали.

− А чого в Харків поїхали?

М. П.: Та шоб гроші заробляти. Шо в колхозі, кажуть, плохо платять. То вже як ми виїхали.

− А ви чого поїхали з колхозу?

М. П.: Діти вчились наші. Ну, от приїжджають, далеко ходити. Ми вже виїхали, як діти в Харків тоже поїхали. Так ми купили через дітей, шоб їм ближче додому ходити, а то ж далеко там стільки кілометрів ходити.

− А ви б хотіли, щоб у вас, у ваших дітей таке хазяйство було велике – земля, худоба?

М. П.: Та ну, худоба там уже не нужна. Землі хотя би було соток 15, шоб було десь посадити картошки.

− А в вас менше землі?

М. П.: Та в нас тут і 5 сотих немає! отак.

− А хто вважався в селі бідняком? бідняком хто вважався ще до колгоспів в селі?

М. П.: А! в селі. Ну, там було два таких, шо вдова одна й друга. Кватник Юлія, а потом Харченкова була Устя. Дітей багато, вона в колхозі не робила. І так Юля не робила в колхозі.

− А не заставляли їх?

М. П.: Нє, не робили в колхозі.

− Ну, вони бідні були?

 М. П.: Бідно жили. Та то такі баби, за їх і балакать не хочеться. Мужики ходили, носили там, то пшоно крали в жінок. 

− Ну, а хто вважався бідним? той, хто ледачий був? чи в кого сімя велика? такого не було, що як ледачий, то й бідний? нє?

М. П.: Та просто таких дворів там було мабуть 4, шо не хотіли. Йдеш на роботу, а вона повісить руки через забор, дивиться, хто де пішов.

− А не робить, да?

М. П.: Уже немає, померли. Немає. А в колхоз не ходили тоже.

− А чи були в вашому селі старці? старці були в селі?

 М. П.: Старці? Ну, як сказати, там недоумкуватий один був Єлисей. Ходив. Оце прийде до того. До кого не зайде, йому їсти скрізь насиплють. Такий пузатий, товстий. Знаю, здоровий такий. І то прийде – га-га-га! Йому їсти – Єлісей, іди на борщу поїж! З’їсть. Ще насипати? Давайте! По дві миски борщу поїсть (сміється).

− Ну, а такі, що приходили старці? Може, співали щось, за це їм? 

М. П.: А! нє! не було таких.

− А що грали на бандурах там?

М. П.: У нас я не знаю. Шоб у нас були, не було. Нє.

− Не приходили?

М. П.: Нє! не приходили.

− А може, на цю, ліра така, крутили?

М. П.: Нє-нє-нє!

− Такого не було?

М. П.: Ну, це ж далеко од города. Це де під городом ближче, то тут, може, були, а в нас не було. Знаю, один раз бачила мужчину, проводив обезяну, водив. Ану покажи, як п’яні баби воду носять? Оце я замітила, малою була. Оце тільки знаю раз. А так не було.

− Ну, думала, може, там зайде, захожі були.

 М. П.: Ні, не було. Обезяну раз водив, і всьо.

− Ну, а такі каліки, старці приходили? просили щось, да? чи не помните такого?

М. П.: Такого не помню.

− А жінки такі, що псалми співали, ходили спеціально просили, такого не було? Старчихи, такого не було?

М. П.: Та нє.

− Не пам’ятаєте, да? А музиканти у вас були, що на скрипках грали, в селі? На скрипках ніхто не грав?

М. П.: Мій дєдушка, мамин батько, на скрипку грав. Так він був красивий дід, здоровий.  Завод робили в Кленовій, у Кленовому спиртний завод. Він упав ото, побився. Так він на обоє вуха не чув. Зовсім нічого не чув, а молодим же видно грав на скрипку. Ото було як возьме, як загра! Ох, і грав харашо! То я вже й замужем була, їздила, він ще був живий. Як заграє! а чути нічо не чув. От грав харашо.

− Як же він грав? А з синів у нього ніхто не грав? чи з дітей?

М. П.: Сини нє. Сини робили, на заводі там робили.

− А ніхто не взяв його уміння грати? ніхто? і в селі більше на скрипку ніхто не грав?

 М. П.: Ніхто. І сини його померли старі. Ніхто не грав. Ото він, дєдушка мамин, ох і грав харашо на скрипку!

− Ну, він сам грав?

М. П.: Сам грав. Дома ото так, для дітей там.

− А так у людей не було, шоб там сім’єю грали?

 М. П.: А! нє! нє!

− Скрипачів не було. А де ж він скрипку взяв?

М. П.: Купив же навєрно (сміється).

− Чи зробили самі?

 М. П.: Нє. Скрипка не саморучна. Красіва скрипка була, здорова.

− А де вона ділась, скрипка?

М. П.: А хтозна! я ж там не жила. Це ж друге село, Кленове.

− А! в Кленовому!

М. П.: В Кленовому. Там за Кленовим Мермо. Там Заброди далі ще.

− А в цих інших селах були з скрипками люди? з бандурами були? не помните, нє?

М. П.: Не помню цього, нє. Запомнила дєдушку, та й усе.

− А скільки йому тоді годів було?

М. П.: А хто й зна! старий був уже, старий. Старий, дуже був старий. А грав харашо.

− А коли клуб там у вас? клуб був в селі? коли клуб?

М. П.: У Кадниці?

− Да. Побудували коли клуб?

М. П.: Клуб єсть. І січас, і тоді був. Там клуб, там над ставком дом був, бариня, Гордєєвша бариня там жила, дом. І в тім домі ото клуб. Порозгороджували стєнки, комнати, клуб зробили.

− Коли? в яком году?

М. П.: Ну коли? після войни, навєрно зробили вже. Чи й до войни, бо от не помню. Був до войни, був! до войни був.

− До колх озів був іще? чи разом з колхозами?

М. П.: Та ні, трошки позже, після колективізації зробили. Позже. Був до войни, да.

− Ну, а ви ходили в клуб? ходили в клуб?

М. П.: У клуб? Ніколи було ходити. Діти малі. З роботи прийдеш, їсти наварити там, поросяті дати. Корова була – в колхозі. В колхозному сараї. Ми в колхозі жили на квартирі.

− Панська там садиба була, так що колхоз там? 

М. П.: Сад колхозний коло ставку там коло цього дому був.

− А сама садиба, там правлєніє було колхоза? в самій усадьбі було правлєніє, да?

М. П.: Ну, правлєніє там було.

− В самій усадьбі, да? і воно і зараз сохранилось все? збереглось зараз? був і клуб і контора колхозу була, все разом?

М. П.: Контора тут в первій комнаті. І яслі однизу в великій комнаті од ставка були. Там дом здоровий.

− А зараз єсть?

М. П.: І січас дом той стоїть. Там клуб у тому домі єсть. А конторка, уже конторку зробили у дворі вище, маленька контора колхозна. А там у клубі то дєтсадік однизу, і клуб там.

− А що в клубі там грали? що було в клубі?

М. П.: Та просто кіно привозили в колхоз, і все.

− А такого не було, щоб там оркестр грав якийсь?

М. П.: Нє! нє!

− Спектаклі показували?

 М. П.: Ото кіно привозили.

− Ну, це ж кіно уже січас. А до війни?

М. П.: І до войни ж привозили кіно.

− Було кіно, да?

М. П.: Ото крутять руками (сміється). 

− А яке весілля було? пам’ятаєте весілля? старе весілля яке було,  пам’ятаєте?

М. П.: Та, в мене весілля не було. Так розписались. Свальби не грала. Ні за що було грати (сміється).

− Ну, і вінчання ж тоже не було, да? вже ж не вінчалися?

М. П.: Не вінчались, да. Розписались і все. Без батюшки.

− Ну добре, а там же були весілля в селі. Які вони були?

М. П.: Та були, грали люди свадьби.

− А ви не ходили по свадьбах, не дивились? не знаєте, як воно на свальбах було?

М. П.: Ну ходила, дивилась, як танцюють.

− А що співали? дружки були? бояри, дружки були?

М. П.: Були, канєшно. Були.

− А які пісні співали?

М. П.: Гармошка грає, танцюють.

− А музика яка грала? хто грав на весіллях?

М. П.: Ну, наймали гармоністів там. 

− А! гармошка була. А скрипки не було?

М. П.: Нє. Гармошки все наймали по селі ото.

 − А іще на чому грали? на гармошках, на чому ще?

 М. П.: Тільки на гармошках та барабан вибивав. Ото й усе. Оце я знаю.

− А нєвєста в чому, у платті була?

М. П.: У платтях і в фатах. Разні плаття були, білі, квітчасті, а фата біла.

− А в вінку були?

М. П.: Були вінки, да.

− Тобто хто в вінку, хто в фаті був, да?

М. П.: Ну, вінок же й фата.

− А! не лєнти, а фата була, да? не стрічки.

 М. П.: Да, да. 

− А у вас дома співали пісні? дома співали?

М. П.: Співали раньше. Тепер уже нє.

− А ви самі ходили гуляти? співали?

М. П.: Гуляти? так було, як предсєдатєля кличуть там чи в кого на день рождєнія, оце покличуть нас, так ходили, коли ввечері так підем до когось. А так, такого не було.

− Ну, а ви ходили, може там, знаєте, буває, ще дівчиною як були, коли там на вулицю?

М. П.: Зимою. Літом Боже сохрани! Він куди там! Він ганяв людей на роботу. І то заставляв, коє-які на нього недовольні були, шо на роботу заставля. Так вони й не пішли. Які не хотіли, ті не робили. Ото заставляли. Він казав: аякже, будем робити – получим! не будем работать – не получим нічого! Заставляв крепко.

− Ну, а ви, може, пам’ятаєте, колядування було у вас в селі? ходили колядувати?

 М. П.: Та ходили! і січас там ходять.

− А ви ходили?

М. П.: Я не ходила ніколи.

− А щедрувати не ходили?

М. П.: Нєа!

− А з зіркою не ходили колядувати, нє? не помните?

 М. П.: Нє.

− А не забороняли? не ганяли там, щоб не ходили колядники там, щоб не співали?

М. П.: Нє-нє! не забороняли. Ходили. Посипати на Новий год приходили. Та счас і до нас приходять посипати – можна? на Новий год. Діти приходять і січас посипати на Новий год. 

− А Купала у вас було свято? Купала?

М. П.: Було. Купала Івана.

− А як ви його відзначали? святкували як?

М. П.: Та я нічого! мені не до того було.

− А бачили як?

М. П.: Знаю, бачила.

− А розкажіть, як було?

М. П.: Ну як? собираються дівчата. Мариночку ламають, гілки кидають у воду, куди яка попливе, туди кажуть заміж іти. Та то все видумки (сміється).

− Ну, а через вогнище стрибали? через вогонь стрибали? нє?

М. П.: Може, де й стрибали, та я не ходила нікуди. Дівчиною ніколи було, мамі помагала.

− Ну, а такі веснянки пісні співали? весну закликали? нє?

М. П.: Ну, люди співали. Я нікуди не ходила. Ніколи було! й дівчиною отак прожила, Боже мой! і січас, ось бачите, сліпа осталася. То в колхозі тяжело було робити, думаю – ну, тут у Харкові легше буде. Ага! Оце хлопці включили, п’яниці, машиністи, і бризнуло. І сліпа осталась. На шиферному заводі робила.

− А в вас в селі були гончари?  Гончари були в селі?

М. П.: А шо то за гончари?

− Ну, що робили глиняний посуд, не знаєте? з глини посуд, такого в вас не було?

М. П.: Ні, не було такого, нє.

− А щоб писали ікони, таких не було людей? що ікони писали?

 М. П.: Нє, не було.

− Церкви не було, і іконописців не було, да?

М. П.: Не було, нє.

− А співали такі пісні, може, помните? (співає) “Вломлю я вєтку із винограду, скажу, що вітерець зломив. Я не забуду того словечка”… Такого не помните, нє?

М. П.: Не помню нічо. Я знаю, шо в нас один значить монах був, шо називавсь монах. Потом штундісти там були.

− Хто?

М. П.: Штундісти називались, штундісти. Іначої вєри, кажуть, не нашої вєри. Але ж кажуть – Бог один. Ну, вони тоже вірили, ну тільки ж не так, як ми.

− Це з якого вони врємєні стали, штундісти?

М. П.: Та помню ше з малих – штундісти, штундісти називали.

− Це не після того, як церкви почали руйнувати, ні?

М. П.: Рудяк Михайло був, тоже монах називали. А коли став, це я знов знаю, так вони в колхозі й не робили. Ні монах, ні ті штундісти другої вєри в колхозі не робили. В його пасіка була, в штундіста. Та й в монаха пасіка.

− Ну, а вони як, у них спеціально дом молєльний був чи просто вони десь збирались?

М. П.: У монаха була рушка.

− Що це? 

М. П.: Сон рушив. А в другого олійниця була, олію били. І ото вони так і жили.

− Нє, ну церква якась у них була? куди вони молиться ходили?

М. П.: Ну, в Сковоридинівку монах ходив. А ці штундісти, до його приїжджали з других сел, не знаю. І співали ото по-своєму там. Та ми ж не ходили до них, вони соберуться там у його в дворі, то в хаті співають. Ну, ходити ніколи не ходили.

− А які ще були такі другої віри? баптістів не було в вас потом уже, пізніше, нє?

М. П.: Ну, я знаю, шо називались штундісти чи баптісти, отак називались. А других не було.

− А ікони в вас дома були? ікони?

М. П.: Були в матері ікони.

− А які у матері були ікони?

М. П.: Ну, на стіні висіли.

− А хто саме?

 М. П.: Нємци побили, осталися самі ті досточки. Тут сестра живе, заміж вийшла. У сестри є, в мене немає ікони.

− А які були ікони? не помните, що там було намальовано?

М. П.: Матір Божа, Ісус Христос.

− А Микола Угодник був?

М. П.: Миколи не було. Матір Божа й Бог ото на іконах був. А Миколи не було.

− Тільки дві ікони було, да? чи більше?

М. П.: Матір Божа з дитиною, так схилилась – на одній іконі. А на другій – Ісус Христос. Отам вище тоже іконки такі, тоже Матір Божа, Ісус Христос. Стояли, знаю, дві великих ікони, такі дерев’яні. І потом менші іще, п’ята іконка маленька тоже наверху, прив’язана в углу.

− Ну, а що там на маленькій зображено було?

 М. П.: А на маленькій вже забула. Тоже, кажеться, Матір Божа одна, чи забула. Не помню. 

− Ну, у вас в сім’ї співали добре?

М. П.: Мама співала моя харашо. А я не співала, я не вмію співать.

− А мама який голос виводила? якщо гурт співав, то як вони там ділили голоси?

М. П.: Ну, первим брала, підтягала. Мама харашо співала. І в батька брат харашо співав. Батько мій не співав. І я не співала.

− Так вони якими, і чоловіки, і жінки разом співали, да?

М. П.: Ну, ото як зимою ж соберуться коли, у празник якийсь, і співають.

 −А які пісні співали? “Поза лугом зелененьким” співали?

М. П.: І “Верба” – “На городі верба рясна”. Разні співали.

− А “Горе тій чайці”?

М. П.: Тоже співали.

− А “Вже років 200, як козак в неволі”?

М. П.: Співали хароші пісні, ну я позабувала. Я не співаю, то воно мені байдуже.

− До співу ніякого хисту. А частушки у вас були? на вулицях співали? частушки.

 М. П.: Та, не знаю. Уже забулася.

− Ніяких частушок не було? не помните, да?

М. П.: Не помню.

− А як ви думаєте, коли більше люди співали, гуляли там на вулицях: до війни чи після?

М. П.: До війни більш. Перед войною так ходили по дворах одне до одного, як перед лихою годиною. Ох! ходили гуляли! Такі співи були! Йдуть і по вулиці співають. А після войни вже нє.

− Чи до війни, чи до колхозів більше співали?

М. П.: До колхозів. Уже в колхозі робили. І гуляли, співали ходили. А вже після войни не те. Батьків, чоловіків повбивали. Так шо невесело було.

− Так а в колхозах голод був, коли колхози почались, чи нє? голод був в 33-м годі, нє? голод був там?

М. П.: У 33-му був голод. У 33-му.

− В селі був голод у вас, да?

М. П.: Да.

− А чого був?

М. П.: Та тоже шось іскуственну голодовку зробили.

− А як ви годувались? що їли?

М. П.: Ой! не дай Бог. Картошку ходили на поле мерзлу собирати, ото гнилі вже весною, ті, що пооставалися, ковиряли. І траву рвали, оладі пекли мама.

− Ну, а людей багато повмирало після голоду? чи там виживали, хто як могли?

М. П.: Та в нас то небагато повмирало, по других селах єсть повмирали. У нас же в Харків більш їздили хліб купувати. А по других, казали, шо багато людей попухли, повмирали.